Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Перламутрове порно

ModernLib.Net / Современная проза / Карпа Ирена / Перламутрове порно - Чтение (стр. 11)
Автор: Карпа Ирена
Жанр: Современная проза

 

 


— І мені! — каже Тома.

— Тю! Так, ніби я казала, що мені він не подобається! Він хороший, добрий, за винятком тих «але», про які… О! Мучачоси! Меченосці! Улю-лю! Фіу-віть! Киць-киць! На-на!

— Гиля-гиля! — й собі кричить Томка.

— Тихо, дурна, то ж відганячка, а не приманювання… — шикає Івонка.

— Іди, малесенький, іди, ми тебе в машинці покатаємо!

Малесенький перелякано озирається, а тоді раптом виструнчується і йде собі вздовж дороги з виглядом «а-мама-казали-з-незнайомими-не-говорити». Що ж, тим гірше буде потім. Тридцять вісім (я засікала) секунд Івончиної суґґестії, і це чорняве диво вже на нашому задньому сидінні. Бери — не хочу.

Власне, «бери» — то для Томи з Івоною, а «не хочу» — для мене. Якісь мене зовсім інші думки й бажання розбирають. Про гроші думаю я? Про порші з ягуарами? Про наш нетривкий гедонізм чи про більш-менш постійний екзистенціалізм (зрештою, суть є одно)? Чи просто про все й одразу: думальний процесор ліпше не виключати, поки вентилятор не перегорів.

Кидаю погляд у дзеркало: Івонка катує чорнявчика. Дивно, я не помітила, коли вони з Томкою встигли поперелазити з місця на місце — тепер уже Томка розглядає свої зуби в косметичне штурманське люстерко.

— Не сумуй, — кажу їй, — сестро, за півгодини знайдемо й тобі м'ясце. У нас же гьорлз-паті сьодні, нє?

— Ну а нє! — намагається збадьоритися Тамара, їй, відов, теж той чорнявий гарнюк запав. ОК, зрозуміла, знайдемо тобі чорнявого, як хочеш.

— Га? — перепитує вона.

— 17 рочків. Піде? — я подумки перебираю свою картотеку.

— Піде… — несміливо, але з посмішкою каже Тома.

— Він, щоправда, цнотливий. В тебе бували цнотливі створіння зі смаглявою шкіркою й чорними очицями?

— На шість років за мене молодші? Не, Катко, не бували…Може, не треба?

— Та треба, Томко, треба. Що нам — втикати тут на дорогу і годинки дві-три катати Івонку з красунчиком?

— Ну… А це не стаття?

— Стаття-стаття! — передражнюю її. — Та ж підлітки ці тільки й мріють, як надрючитися до півсмерті, а потім збирати себе по частинах! — ой… відчуваю, що верзу вже щось не те, намагаюся спинитися, та не виходить:

— Зараз, Том, зачекай, я згадаю, де воно живе. Такий дуже гарний хлопчик з чистими й допитливими, як у мудрого песика, очицями, такий стопудово впевнений у своїй інакшого, так жаліється на світ, що його не розуміє…

— Като!

— Але в нього є одна фантазія… Він сказав… — я відчуваю, як мене, не дивлячись на відкрите вікно, починає пробивати піт…

— Като! Дивись, куди їдеш! Ти ледь їх не збила!

— …він сказав, що хоче, аби в кімнаті була одна-єдина червона лампочка під стелею і чорнота довкола. А ліжко щоби було велетенським. Яка похвальна інфернальність, га? Тільки де ж таку знайти? О, почекай! — я порпаюся у внутрішній кишені, витягаю телефон і знаходжу в ньому запис «араrtments» [102]. Фігня, що вже коло півночі — клієнт завжди рулить.

— Алло. Марієлло, ви? Ой, вибачте, Маріанно. Марино, це Катакана Клей — я у вас винаймала помешкання десь місяць тому на Великій Житомирській. Мені потрібно щось таке… дуже термінове… максимально схоже на суміш борделю і могильного склепу. Але дуже просторе.

На тому кінці офігівають і кладуть слухавку.

— Сука, — з розумінням кажу я. Якийсь час ми їдемо мовчки. Позаду долинають хіба що стогони Івонки — роблю музику гучніше.

— От ми вже й приїхали майже…

— Куда?

— До мальчика приїхали.

— Так його ж мама не пустить так пізно!

— А хто тобі сказав, що в нього мама тут? Воно нічийне, в гуртожитку мається…

— Катко, ти брутальна.

— Я? А що я такого сказала?

— Ну, не знаю, я теж у гуртожитку жила.

— І що — погано було?

— Нє…

— А мені було. Але то вже таке — хворобливий зашкал індивідуалізму. Мать його.

Ми паркуємося просто коло входу в університетський гуртожиток. Кілька симпатичних курвлячих голівок відразу випихається з вікон, на яких сушаться мережані трусики: чи не по мене, бува, мій грайлик на машинці? Нє, дєвучки, ми не ваші грайлики. І машинка наша — не який-небудь вошивий опель чи деву, тьху-тьху-тьху. Нам машинку купив Бог Дженіс Джоплін.

— Альо, пацани! — кличу я когось, хто тихо курить коло входу. — А знаєте, випадково, такого-то й такого-то?

— Какой курс?

— Гм. Перший!

— Баскетболіст, што лі?

Ого. І цей баскетболіст. Ну, хлопчик високий — цілком імовірно. Нам його зараз покличуть. Навіть грошей за це не візьмуть, я гадаю.

За дві хвилини виходить наше чудо. Здивоване, але напахнючене. Сподіваюся, Томі до вподоби цей його запах. Вона пересідає назад, поступаючись місцем юному прибульцю. Я чомусь їх не знайомлю.

Рушаю. Дзвонить телефон. О, це ж квартирна Марія-Мірабелла.

— Угу. Чудово. Так. За півгодини максимум. Скільки? Ну-у-у… Ну добре. Ще раз точну адресу.

Знайшлися інфернальні апартаменти. Декорації омріяної втрати цноти обійдуться мені сумою гонорару за п'ять статей. Ну нічого, шосту напишу.

Я мовчу. Хлопчик хвилюється і щось довірливо мені розповідає. Питає, чого я так довго не відповідала на його дзвінки і листи, що взагалі сталося і чому я зараз мовчу. А я таки мовчу. І посміхаюся. Лагідно, як мама.

Він вбраний у спортивну курточку, широкі штани і кросівки.

— Тебе таке впирає? — питаюся в Томи французькою, й відразу ж роздупляюся, що малий тією мовою володіє.

— Нормально, Катко, — каже Тома і її голос мені не подобається. Тонус його, як у члена, що, перемучений попередніми пестощами, вже не в змозі буде кінчити.

Ми під'їжджаємо за вказаною адресою (о, диво, навіть мій топографічний кретинізм не став нам на заваді), нас зустрічають і дають ключі. Мучачіки нічого не розуміють, і тим краще для них.

— Оп-па, яка квартирка! Ґотіка! — сміється Івонка.

— М-да, мрачно… — каже Томка.

Чорнявчик, знайдений на вулиці, цілує Івонку в шию і навряд, чи помічає зміну обстановки. А обстановка тут таки мажорська, хоча й доволі інфернальна. Цікаво, хто ж запіздячив собі таку квартирку в центрі міста? Я беру нашого хлопчика за руку й заводжу в одну з кімнат. Обережно вмикаю світло -докручую його регулятор, щоби не було за-яскраво. Ну, щось таке… Майже червоне світло. А ліжко таки велетенське.

— Подобається? — я розшпиляю його куртку і скидаю її на землю. Хлопчик майже не дихає.

— Абсент! Абсент! — волає Івонка звідкілясь із — я так гадаю — кухні, брязкаючи пляшкою з мого наплічника.

— Не модна ти, Івонко! — сміюся я. — Але вже давай, зроби…

— Я… я не буду… — пробує протестувати хлопчик.

— Будеш. — лагідно кажу я. Тома кудись зникла. Хоч би не втекла взагалі, холєра мала.

— Це той, що ти з Праги привезла? — Івонка заносить нам келішки. Вона бадяжить цю отруту з зимною водою.

— Він. Мав би бути справжній.

Я беру собі і даю хлопчикові. Він вагається. Я відставляю своє питво набік і розстібую кілька ґудзиків його сорочки. Гм, таки перфектна шкірка. Розстібаю всі ґудзики. Зовсім легко проводжу нігтем від його кадика до низу живота. Він тремтить і майже не дихає. Треба би з ним обережно — хлопчик уже впізнав свою омріяну атмосферу. Принаймні, відображення її в моєму сприйнятті і рикошет мого сприйняття від об'єктивних можливостей столичного ринку помешкань.

— Катакано, невже?…

— Вже, вже! — я різко ступаю крок назад, перед тим штовхнувши його на ліжко й підхопивши свій зеленавий напій. Ступаю той крок у коридор, гучно захряснувши двері. Там на мене ошелешено дивиться Тома, зі своїм келішком у руці.

— Знаєш, що… — якось хрипко кажу я. — Ану дай свою склянку.

Вона дає.

— Перед тим, як ти підеш туди і зробиш те, що зробиш, зауваж одне: я помилилася. Очі в нього зовсім не собачі і не темні. Очі в нього — як оці наші два келішка з абсентом. Небезпечні і зелені.


Решту ночі я, здається, плачу. Моє ліжко прогіркло, мої дії — туйон [103].


Коли до нас прийшла Неділя Прощення, остання неділя перед Великим Постом, Аскольд сказав, що за все мене вибачив.

— А по-справжньому?

— А по-справжньому не вибачив.

Тож тепер, якщо я нагло помру, доведеться валанцатися по землі безпомічним привидом. Що ж, буду художньо скреготати зубами.

Але вибачення в Аскольда я просила щиро. Я насправді дуже погана подруга, дівчина я нікудишня, я тиран і ходяча заразна депресія. Але зараз я щира. Щиріша за ці жовті й голубуваті лампочки в метро. Щиріша за гілки дерев, що, як скріпки, скріплюють докупи білий напівмертвий сніг і золото-кавове напівмертве небо. Чи скоро вечір?

— Не скоро, — каже мій друг. — якраз встигнемо зайти кудись випити коньяку.

Я не хочу коньяку, і він це знає. Я хочу йти цим снігом і не дивитися під ноги. Або дивитися під ноги, але дуже пильно. Аж до болю сприйняття. Дивно. Добре. Я не безнадійна. До мене повернулися колишні відчуття світу. Мокрі трамваї, останні погляди бруківки тобі в слід, посмішка безокого темношкірого янгола на щойно купленій брошці. А може, це значок. Я не знаю різниці.

Болюча краса події у відсутності цієї події. Немає загальновинюханої інтриги, зав'язки-кульмінації-розв'язки, а є лише купа мікросюжетів. 1 Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. 1 щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба. Не стриміти на місці і не скакати туди-сюди, як водяна блоха.

Чорний ангелик на площині, що мала би бути прямокутником, такий зворушливий. Але далеко не безпомічний. Пам'ятаю, такого ж — дуже схожого, принаймні, бо янголи не бувають серійного виробництва, навіть ті янголи, що на значках — я подарувала Віці. В останній день її перебування в нашому місті.

— Знає, що дарувати… — посміхнулася тоді вона до Аскольда. Трохи кривувато, може, але задоволене. їй припав до душі той ангелик-афроамериканець. А може, посміхнулася вона тоді зовсім і не криво. Просто вона сама себе вважала «чорною», писала інфернальні віршики і відловлювала галюцинації. Ех, я й сама часами заздрю людям, що застрягли у вісімнадцятирічному віці. Так радісно інколи дістати з глибокого наплічника яку-небудь із переломних модельок світосприйняття. Втім, скільки їх там у нас іще буде до смерті? Багато. 1 щоразу інші. Ну, тим і краще. Бог же не дурний — робив нас по поняттям.

Як би там не було, а з приходом до її власності чорного ангелика на помаранчево-зеленій брошці, Віка назавжди покинула думку про моє вбивство.


Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

Одного дня моя свідомість згасне

І тоді… нічо так.

[104]

Катакана Клей, особа 23 років, їхала собі кудись прямо. На своєму потворно-синьому ягуарі. Якщо вона кудись і повертала, то вибирала праві повороти. Таким чином у неї мало вийти замкнуте коло. Таке ж саме, до речі, вийшло би й у випадку з лівими поворотами. Але зараз вона вибирала найпростіший шлях. Пасивний і фаталістичний — не пригальмовувала, не включала двірників, не намагалася відрізнити вогні світлофорів від сіті-лайтів.

Катакана Клей, поміж тим, мала цілком визначений пункт призначення. Якийсь там супермаркет.

— Холєра. Як же там по-японськи «буття одним»? Чогось це згадується тільки на пустій дорозі.

Самотність — це дар. Але, як і будь-яка коштовність, вона має потрапляти у правильні руки. Тому, хто здатен її витримати, пройти через її випробування і витягти з її серця камінь-самоцвіт. Потрапивши до слабака, самотність розтлумлює його, як комашку. Потрапивши до людини середньої сили, вона тріпає її туди-сюди, вона їй як чистилище, вона ще довго не може вирішити, скинути середнячка в купу роздушених чи винести на твердиню до кількох героїв. Вона душить людину зсередини. Повільно і довго. Схоже на проклятий секс, чи що. А потім таки роздушує, перетворює тебе на здутий гумовий матрац. Імпотентну людську оболонку. Що, можливо, сталося зі мною. А може, це тільки стадія?… По-іншому з сильними, їм усе й одразу. Проте… вони так нічого й не встигають помітити: «Той, хто виграв, одного дня програє все і залишиться без нічого. А той, хто програв, завжди матиме біля себе свій програш».

Тому, хто сказав останнє, сама я колись скажу таку банальщину:

— Мені самотньо. Тупо самотньо [105].

— Та тобі просто трахатись хочеться, -

почую я у відповідь.

— Всі люди, що намагаються пробитися поближче, просто мене дратують.

— Вибач… гигиги.

— Дратують ті, хто хоче зжерти мою увагу і час, надсилаючи купи непотрібних листів змісту «Як справи-чому так мало пишеш-ну ясно-в тебе на мене часу нема?!»… Дратує хлопець, що вважає мене квінтесенцією всіх можливих потворностей, а сам «великодушно» зі мною залишається. Дратує навіть єдина сестра час від часу… Хочу загорнутися у теплу ковдру і спати в дуплі.

Він мовчить.

— Звечора дуже хочеться трахатися, ти правий, а зранку дуже від цього хріново… Все лібідо тупо йде на якісь навязливі фантазії. Реального сексу нема.

Мовчить.

— І не буде.

— Мда… Не заздрю я тобі.

— І, здається тепер мені, не було ніколи. Я сама собі не заздрю.

— І не буде.

І не буде.

І не буде.

І не було ніколи.

Я не знаю, чому тобі одиноко. Мені це дуже неприємно чути.

Я мовчу.

— Тому що сьогодні я думав про самотність.

— Супермаркет самотності… — дивлюся кудись убік я. Він продовжує:

— І вирішив, що (називає моє ім'я [106]) не вірить у самотність. Тому що всі навколо, як заведені, вірять у самотність. А я не вірю і не хочу вірити, поки фізично не залишусь одиноким. Це ж взагалі — сенс життя кудись пропадає, якщо у самотність вірити.

— Ну добре, пішли… — беру його за рукав зеленої (сірої? Гірчичної? Я плутаю ці кольори… а ще синій теж) куртки і тягну до великої блокової будівлі. Потворної, на перший погляд, серед цих наших жовто-гарячих депутатських будиночків типу-престижного району столиці, де я винаймаю середньостатистичне жлобське помешкання.

— Що це? — питає він.

— Це? Гм… Те, про що ти вже, здається, питав. Це СУПЕРМАРКЕТ САМОТНОСТІ.

— Що? — недовірливо коситься він.

То. — переконливо заявляю я. — Наш місцевий Су-Са. Має відношення до всіх, хоч усі демонстративно й відкидають його існування через його видиму сіру потворність. А йому ади — стоїть собі і стоїть…

Такий от магазин. Супермаркет, курва.

Кожен час від часу ходить сюди і купляє собі тої самотності, скільки йому треба. Можна потроху, а можна наперед затаритися. Можна і на все життя… Тоді тобі дають 3— або 5 % дисконтну картку, яку ти зможеш позичити комусь іще, хто, познайомившись (чи то пак, якось перетнувшись із тобою) забажає сам піти до Супермаркету Самотності.

— Ну от. Про карточки тобі сказала. Радість капіталізму номер один. Один — якесь нав'язливе сьогодні число, тобі не здається?

— Коли ти один, тебе не дратують. Точніше, коли ти одна.

— Ти мене не дратуєш. Тебе просто НЕМА. І все… Тебе тут нема.

(Він дійсно ДУЖЕ мовчить, поки я це кажу).

— Ти як гарна картинка з минулого… Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.

— Дуже кльово. — пересохлими красивими губами шепоче він.

— Та нічого кльового. Скоро кінець.

— А він там буде оптимістичний?

— Невизначений буде. Як все і завжди.

— Знаєш… Нехай цей супермаркет на хуй розориться к усім бісам, тому що одного дня всі навколо почнуть позбуватися від самотності за демпінговими цінами, і ніякі карточки нікому вже не будуть потрібні. Настане Всесвітнє Щастя і Оргазм Єднання Всіх Самотніх Душ.

Він нарешті видихнув.

— Не все і не завжди невизначено. Це залежить від.

Але від чого все залежить, я так і не дізнаюся. Я надавала перевагу простій Не-залежності. Ніде подовгу не залежувалася і ні до чого не належала. Чи був це особливий бонус Супермаркета Самотності? Хто зна.


…Немає нічого страшнішого за Хеппі Енд. Так думала собі Катакана Клей. Нічого безнадійнішого за те, коли в тебе нібито всьо супер-пупер виходить і клеїться. І що суспільство тебе хаває «от і до», і що в тебе купа бабла, і що тебе люблять близькі і ненавидять псевдо-близькі («Немає в тебе, курво, подруги, а є самі друззя. А ще брати і сестри. Часто також віртуальні. Солодких снів!» — ось були останні слова Катиної т.зв. кращої подруги, що, за її словами, «самоусунулася з цієї посади». Каті було просто сумно. Ніякого зла чи отрути — та дівчинка колись робила для неї купу всього доброго. Поїла гарячим чаєм взимку у фаст-фудах, витирала їй шмарки в період суспільного фачення. А от мінімальних Катиних успіхів стерпіти не змогла. Здебільшого, люди люблять дивитися на нас тільки згори вниз. Так їм легше. Бідна, бідна дівчинка. Так боляче здушила себе власною нереалізованістю. І до чого тут Ката? Проекції, проекції…)

Так от. Немає. Нічого. Гіршого. Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у це потроху віриш. І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, але при сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли тобі просто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті, щоби твоя кольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише вакуумом, який ти ковтав-ковтав і наковтався.

Мене ненавидять тисячі, люблять сотні, думала собі Катакана Клей. Мене нудить від себе самої. Я ніяк не можу зібрати сили і закричати своїй душі: «Альо!!! Ти де?!! Повернися, я тут!!! Мені насрати на всіх і все, крім тебе!!!» Душа вимагає самотності. Супермаркет відкриють тільки зранку. Ех, а обіцяли ж зробити його цілодобовим.

Катакана Клей, взувши червоні кеди, вийшла з дому. Аскольд і Нона якраз пропадали в лабетах Інтернету, і тому, на щастя, не помітили її ескейпу.

Новоспечений народний депутат М., на своє нещастя, залишив синій jаguаr відкритим. Та ще й і ключ тут як тут. Така вже в нього була барська звичка. Катка ще позавчора її помітила.

— Тут тобі не Беверлі Хілз, мудак, — ніжно сказала вона, повертаючи ключа. Двигун за-хуркотів так лагідно й чуттєво, ніби давно її чекав. Катка рушила з місця.

— Ну й куди ж це ти намилилася? — запитав її бездомний, що якраз вимацував нові надходження зі сміттєбаку. Катакана пригальмувала.

— А пес його знає, — вона опустила скло. -Напевно, шукати дух Рожевого Мерседесу. Раптом він підлиє у мене життя?

— Він його якраз забирає…

— Хто забирає, той і дає, — Ката вже збиралася рушити геть, як бездомний сказав:

— Себе прийдеться взяти із собою так чи інакше…

— Тебе? — недочула Катка.

— Себе, себе… Вибач за, хе-хе, банальність. Але та чувіха, що вклеєна у тебе в паспорті, поїде з тобою.

— Гм, — сказала Катакана. — А що, як на якій-небудь заправці я відпущу її в туалет, а сама щодуху дремену геть?

— Ну спробуй, спробуй, я не знаю! — і бездомний розреготався так сильно, що Ката чимдуж дременула геть — так ще диви, чого доброго, і депутат роздуплиться від своєї лос-анджельської ілюзії.

Ну і, ясна паприка, хвилин за десять-п'ятнадцять, одним словом, коли було вже пізно, Ката збагнула, що бездомний і був не ким іншим, як тим самим духом Рожевого Мерседесу. — Так тупо.

Ката їхала нічною дорогою, не вмикаючи фар. Яка вже різниця. Перед тим, як вийти з дому, вона якийсь час крутила в руках знимку Майнеса, що заплив за буйки. Така маленька і щаслива білява голівка посеред синіх товстих хвиль. Все на тій фотці задоволене і сповнене змістом — плямка голови, площа води, смужка дерев на березі, ба навіть подряпки на глянці знимки (якщо повертати їх на слабкому світлі, робиться щось дуже схоже на павутину чи річні кільця дерев).

— Мені дуже, дуже туди треба. Я просто собі пірну. Там тепло і купа риб. Наверх мені не обов'язково.

Смерть Катакани Клей, як вона вже казала, мусила настати від води. І ні від чого іншого. Хіба що невипадково зациклений трек у програвачі міг би цю подію драматизувати:

You’ll make uі wanna die

I’d cut your name in heart

We’ll destroy this world for ypu

I know you want me to feel your paint [107]

Катакана знала, що зліва від дороги — урвище. Зустрічні машини мругали їй, аби включила фари.

— Почекайте, зараз і так заберуся, — процідила вона, — однаково в цієї махіндри не стане сил і натхнення довести мене туди, куди

я хочу…

На повороті Ката вирішила не повертати і легенько піддала газку — щоби одразу в прірву. Чомусь їй це здалося фаталізмом. Однак, в останню мить короткий спалах бозна-звідки змусив її різко крутнути кермо. Трісь! (МЕҐА-ТРІСЬ!) — там було дерево. А прірва — трохи далі.

Sраsе dementia in your eyes

And Venus will arise and tear us apart

And make us meaningless again…

Ні. Ні, бо треба не просто зануритися в море, треба з нього випірнути, ухопивши з собою найбільшу осяйну рибину.

І на останньому сантиметрі згасаючої свідомості, розбитими, але усміхненими губами, Катакана Клей проказала:

— Я вилізу з цієї вигрібної ями. Я знаю, як робити це напевно.


Краків (травень 04) — Прага — Київ — сПб — Москва — Істамбул — Констанітінополь-Царгород — Київ — Венеція — Київ — Анурадхапура — Канді — Хіккадува-попд № fuckin' 29 «Київ — Берлін» — Берлін — потяг «Берлін — Штрайзунд» — Хіддензее — Берлін — Київ — Варшава — Київ — (березень, блядь, 05) — о. Ги-ги Чангу, бляха-Балі, Індонезія') (квітень 05)

Коментари

[1]

Невже вам потрібен переклад?!

[2]

Район Стамбула. Славиться трансвеститами, готелями і голубами.

[3]

Дуже дивна місцевість у центральній Туреччині; Вапнякові колони накриті базальтовою шапочкою — дуже схоже або на гриби-козарики, або на чоловічі статеві органи. Ті, що не накриті, скидаються на спечені в духовці бізе — і так до виднокраю. В них вирито (природньо і людськими зусиллями) сила-силенна ходів і кімнаток (порода ж-бо м'яка), кілька десятиліть назад навіть електрику проводили. А перші квартиранти юзали каппадокійські природні багатоповерхівки ще тисячі років до н.е. Те, що там зароджувалося життя, відчуваєш так гостро, що мурашки зі шкіри не злізають. Особливо вражає енергетика і фрески давніх візантійських печерних церков. Найдавніша церковця — містична, закинута й серйозно понівечена фанатиками-ісламістами чи просто ідіотами — церква Івана Хрестителя (IV ст. н. є),

[4]

Традиційні турецькі солодощі. З медом і фісташками. Аааа!!! Я зараз вмру… в мене в холодильнику миші масово повісились…

[5]

Вегетаріанські котлетки з турецького гороху. Дуже смачні. Від м'яса, зрештою, майже не відрізниш… Аж перестаєш почуватися вегетаріанцем.

[6]

Наташами називають у Стамбулі повій пост-радянського європейського походження.

[7]

Пане Теґу? (індон.)

[8]

Ніколи не знаєш. (англ.)

[9]

Чомусь для чоловіка, що й так по суті являється моїм "чоловіком", важливим буває саме момент офіційного оформлення відносин. А ще, часом, шлюб у церкві. Напевно він любить церковний спів. Можна якщо вас теж діймає ця проблема, придбати платівку з записами камерною кору «Київ». І вам самим сподобається.

[10]

Дуже і дуже талановита молода письменниця. Російський Дереш у спідниці. Авторка книг «Альонка-партизанка», «Будинок, котрий побудуємо ми», «Inside-out».

[11]

Від англ. Bed Gay — поганий хлопець

[12]

Ненавиджу cебе (англ.)

[13]

Місто на сході о. Яви.

[14]

скор. від Dосtоr оf Рhіlоsоphy

[15]

Вулиця (індон.)

[16]

Найважливіше — особистість (англ.)

[17]

Танцюй швидко, помри молодою (англ.) — перефразовано з «Leave Fast Dіе Young».

[18]

І залиш по собі симпатичний труп (англ.)

[19]

Вибачте, що тулю в цю метафору турецьку солодощ. Просто, хоч убийте, не можу згадати жодної індонезійської. Я там головно жерла перець чілі…

[20]

Щось типу гуцульського «слава Ісу, мамцю», але в яванському мусульманському селі.

[21]

Ранок, день до обіду, день після обіду, вечір (індонез.)

[22]

Чистяк (без домішок) — (англ).

[23]

Просто чудовий день (англ.) — з пісні Лу Ріда.

[24]

Відкрита придорожня кнайпа в Індонезії.

[25]

Норвезький письменник і журналіст, автор світового бестселера «Наївний. Супер».

[26]

Цукровий Татко. Чоловік, переважно старшого віку, що спонсорує свою коханку чи коханця (англ).

[27]

Смажена ковбаса з каррі. Подейкують, у цьому берлінському кіоску заходить споживати каррі-вурст сам Шрьодер.

[28]

Та ради Бога, Сінто (англ.)

[29]

Вид ванної в Індонезії. Схоже на муровану пральну машинку, обкладену плиткою. Туди набирають воду з крану. А потім черпають її звідти пластмасовим черпачком. Зливають ним на руки й тіло, зазвичай над діркою для нечистот.

[30]

Фатальна жінка (фр.)

[31]

Болить, суко? (англ.)

[32]

Як щодо відлизати в мене, суко? (тоже англ.)

[33]

Справа не в сексі. Справа в довірі. (англ.)

[34]

Від англ. «Restless spirits» — невпокоєні духи.

[35]

Ласкаво просимо до клубу! (англ.)

[36]

З пісні «Everywhen» MASSIVE ATTACK. Альбом «100th Window»

[37]

В центр міcтa розмовляє Бог (англ. наче)

[38]

Острів поблизу Гельсінкі. На ньому знаходиться тюрма і кілька милих ресторанчиків.

[39]

Аспірин у джунглях не допомогає.

[40]

Повний набір. Очевидячки, замуж було нєвтєрпьож.

[41]

Справи в Джокджі набирають містичності. Мерапі (вулкан) тепер чіткіше видимий, ніж коли-небудь раніше його видно щодня і з ранку до вечора. Землетруси наближаються з обох боків спочатку Папуа, відтак Алор, потім Аче, Сулавесі, Ломбок, західна Ява… А вчора султан прийшов на ТБ, аби попередити людей про грядуще природне лихо — він цю інформацію отримав через свої містичні зв'язки. То що ж тут трапиться? Шторм? Землетрус? Джоді думає, то буде виверження Мерапі.

Ще одним недобрим знаком є те, що батько Апрі (аченезького джодіного сусіди) завтра повертається до Банда Аче. Власне, він був передбачив аченезький землетрус 25 грудня не містичним, до речі, способом, а через розрахунок. І його будинок єдиний вистояв в усій околиці.

Нещодавно я вечеряв з усією аченезькою родиною. Дуже смішно — всі три доньки виглядають так, як мати, всі троє синів як батько.

А тепер іще про містичні речі! Ті мої привиди жінка віком коло тридцяти років і її двоє синів, про це я вже казав тобі, так? Так от, Сінта нещодавно бачила їх у кімнаті, котра раніше була дитячою Ноеля. (Це починає скидатися на японський чи корейський фільм жахів, який-небудьTHEPARKOFTHERINGчиTHEGRUDGE

До речі, якщо хочеш подивитися GRUDGE, дивися його в оригінальній японській версії).

От і все на цей час. мушу повертатися до своїх статей, як завжди.

Чао.

Чоловік із Дерев'яною ногою. (англ.)

[42]

Розслідування зникнення опозиційного журналіста Г.Ґонгадзе. На записі, зробленому майором В. Мельниченком, явно чути голос колишнього глави держави Л.Кучми, що, послуговуючись ненормативною лексикою, наказує прибрати невигідного журналіста.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12