Я — одразу ж і остаточно після того, як розповідаю Аскові про свої успіхи за минулий рік (під час показу дружбанові відео з мого компа її Високість демонстративно «не цікавляться»: встають і йдуть чесати довге волосся круглою щіткою. Фак — ну чому всі тьоли моїх друзів такі до смішного однакові?! В них ще в усіх, як на сміх, А-подібні фігури. Може, вони почуваються невпевнено через практично відсутність грудей?) Майнес робиться персоною нон-ґрата одночасно зі мною. За компанію.

— Чи, може, після того, як я прислав йому sms про те, що ми нікуди не підемо, «бо Ката каже, що в тебе товста дупа».

— Ти таке написав?! От урод.

— Чого?

— Бо класно написав!

— Ги-ги. Думаю, дуже ефективним було би прийти до Аско й запитати: «Ну, що? Як там поживає твоя екс-гьорл-френд і діти?

— Ага. «А ти вже їм дав своє прізвище, чи вони все ще байстрюки?»

— Бу-га-га. Ні, таки пішли, купимо йому Різдвяний подарунок від мого брата — порно-журнал зі старими жінками.

— Уууу. Я думаю, це буде кінець нашої бьютіфул френдшіп [72], — позіхаю я. — Може, просто купимо йому журнал мод і, тикнувши пальцем у найгарнішу модель, скажемо: «Ти ба, твоя екса вже й на обкладинках. А ти так негарно з нею обійшовся! Під час твого останнього приїзду, коли ти мав сказати, що всьо, кіна не буде, все у нас капут, ти запузатив її на третю дитину! Тепер усе її село повстало проти тебе і піде з вендетою».

— Ага. І дівчина та ліпше з Африки, ніж із Сицилії.

— М-да. Бідолашна Сімейка…

Сімейкою ми кликали цього видозміненого Аско з його 28-річною відданицею. М-да, таки біологічні годинники копають у дупу й західноєвропейок, примушуючи їх чимдуж вити гнізда й заставляти їх канапами від ІКЕА. Йой, бідо моя солодка.

Коли ти після київських цін на тайське їдло (100 з копійками гривень за тарілку том-яма [73] на Подолі!) опиняєшся в рядовому тайському ресторанчику в Берліні, зжерти хочеться геть усе. Ти жаднічаєш, набираєш побільше, і щоби там якомога рясніше креветок, кокосового молока, бамбуку і зелених бобів — а патом і ґаваріт: у мєня живот баліт. Так мені мама казала, коли я з голодного переляку на першому курсі поз'їдала геть усе, що було більш-менш органічного в хаті.

Я важу якось страхітливо мало — 45 кг — тож треба напихатися. З такою вагою навіть дайвінг заборонений. Не кажучи вже про те, що я не люблю худих дівчат. А в самої можна анатомію на спині вчити. Або просто чухати об мою спину іншу спину — дуже вже вона в мене рельєфна. Тільки не від м'язів, я ж не дядя-качок.

Мікка — фінський приятель Майнеса — дуже великий і повільний. Як ведмідь із герба Берліна. Цікаво, чи збирають ведмеді морошки на болотах Лапландії? Як і більшість моїх скандинавських знайомих в районі тридцятки, він іще студент.

— Ага. Просто в нас така, ну ду-у-уже складна система навчання, — каже Майнес і регоче.

Мікка вперше стикається з тайською кухнею, я раджу йому «класіку жанра», він ввічливо вислуховує всі мої пояснення до кінця і бере собі щось зовсім інше — вочевидь, найдешевше. І відразу ж забуває назви того, що набрав. Так що, коли офіціантка приносить нам по 3 цілком однакові на вид страви на тарелях, нам доводиться в них копирсатися і нюхати їх, аби розібрати, що є чиє. Щоби Май-несу, не доведи, Деметра, не попало м'ясо, а лише рослинки. Бо буде Майнесу капут.

— От. От що мене рятувало в Китаї! — Майнес відкриває свій гаманець, гордо демонструючи рожеву карточку з червоним сердечком із золотим обідком. Над сердечком кульковою ручкою виведено 3 китайські ієрогліфи. -ВЕГЕТАРІАНСЬКЕ! — переможно вигукує Майнес. — Це одна тайванська офіціантка мені написала. Інакше — смерть. Китайці якось уже тулили мені геть усе — свинину, жир, курятину — а коли я казав: «Ні-ні, БЕЗ м'яса!!!» — вони приносили просто інший вид м'яса і казали, що це вже точно без м'яса.

— Бідні, бідні вегетаріанці! — декларую я, поїдаючи розчепірену креветку.

Відтак Майнес розповідає нам, як його тато, будучи колись припанкованим студентом інженерного факультету, а не біг босом паперової компанії, смажив на кімнатному обігрівачі сардельки. А тепер головна татова проблема і скарга — те, що доводиться по роботі обідати в ресторанах п'ятизіркових готелів. «Уявляєте, — каже він знайомим, — як це страшенно втомлює?» Його за це чомусь вважають снобом. А я йому дійсно щиро співчуваю. Люди не знають, чому заздрять.

Беремо рахунок, Майнес платить за всіх, всі віддають йому бабло десь трохи згодом. Я в поняття «всі» не влізаю, Майнес не обіжається. Трохи говорить з тайландкою-офіціанткою про лихо, що скоїлося в її землі [74], обіцяє за тиждень передати Таїланду привіт.

Як 3 очманілих Колоба, викочуємося надвір

— Від бару до бару ходили по парах! — кажу чогось я і сама кривлюся на такий бездарній вірш. — М-да, це тобі не REIS mit SCНЕІ? [75]…

На згадку про цю рестораційну вивіску (котрийсь бравий берлінець скористався незапом неною дошкою «Пропозиція Дня» і шматш крейди, вписавши єдиною пропозицією «REIS mit SCНЕІ?») Майнес знову починає реготати.

— Ги-ги, — каже він, — ну це вже точно. Якщо колись я відкрию на старості ресторан де-небудь у Східному Тіморі, обов'язково назву його так. Гадаю, буде дуже популярним серед німецьких екс-патів [76]. Ой, ні!!! Він закритий! Ах, це найсумніша мить мого життя…

Ну, це він не про «Рис із Гівном». Це він про сусідній бар, в який ми перлися. «Власний Бар Господа Бога». Дуже такий темний заклад із фрескою Тайної Вечері над входом. І з настільним хокеєм, чи як там іще називається їхня дурнувата гра. Ми з Майнесом у неї не граємо. Дзузьки.

— Пішли тоді до наступного… — каже Мікка.

— Now show me the way to the next wisky bar [77]… — завиває Майнес. Слуху в нього — кіт наплакав. Але все одно дуже мило.

Тим некст-віскі-баром виявляється «Razzia Вudapesht». Там я, як дєльная маша, здороваюся барменом, якого вперше в житті бачу, замовляю гроґ, огидність котрого не вбити ні лимонами, ні водою, дивлюся, як приходить Аско, шойно приспавши свою тьотьку, і ввічливо втикаю в їхні суперечки про національну й релігійну ідентичність індонезійців. Суперечки ведуться мовою оригіналу — фінською.

— Слухай, а ти впевнений, що моя вечеря вкладається у 10 євро? — вже вкотре перепитую Мікка у Майнеса, переживаючи, чи не завинив він приятелеві забагато бабла.

— Точно! — зітхає і ледве не кричить перевихований у свій час мною «на широку ногу» Майнес.

— Точно! -через стіл волаю я. — Заспокойся. І не будь аж таким західно-європейським хуєм.

Мене всі зрозуміли.

М— да, в «Razzia Вudapesht» таки відстійний Гроґ. Ідучи додому, всі довго дивуються з дурнуватого люмінісцентно-синього кольору моїх нових рукавиць за один євро.

— Your own personal Jesus [78]… — дуже просто наспівую я. Майнес підвиває.

Rich out, touch face [79]. Папа, Мікка, приємно було. Ага. Давай.

Якось одного січневого вечора Віку зарізали. Не на зовсім, звісно, зарізали, а так — на операційному столі.

Я не знаю, що з нею, — писав мені Аскольд. — Вона криком кричить, а лікар не розуміє, в чому справа. Уроди. Тільки гроші й уміють брати. Хірург приїде за 12 годин, а палата за добу коштує 350 баксів.

М— да. Нічогенько собі. Але ж який ти душний, Аскольде. Чи то ти мені демонструєш свою бездушність? Нормальна ціна як Прекрасного Дальока. Хоча хуй там. Найдивніше те, що «лікар не знає, що в неї не так».

— А вона, випадково, не придурюєтьа знову? — Мені згадуються колись уже розіграні нею по малолєтці істеричні «напади астми» і «втрати свідомості», аби тільки викликати Аскольдовий жаль, увагу і розкаяння за те, що накричав за неї. В принципі, Аскольд таки поводився із нею, як із худобою на той час. Він і сам це визнає. Але що ж тепер? Має баба розлучення, має повне фінансове забезпечення, має собі щотижня нового бойфренда, має, кінець-кінцем, Аскольда, що прилетів до неї на Різдво і Новий Рік (чомусь буття разом на ці оказії в мейн-стрімі дуже ціниться…) Що ж тут не так.

— Ні, — каже Аскольд, — не блефує вона. Болить їй дуже.

— Бідна, — цілком щиро співчуваю я, — вже би ліпше блефувала.

— Все, — пише далі Аскольд, — повезли на операцію. Аналізи цілком у нормі, але вона кричить: «Ріжте!» — от і повезли.

Ніхуяшечки собі. Схиляю голову перед таким колосальним мазохізмом. Якщо це — просто вияв істеричності, то це Істеричність з великої букви.

— В ній, — продовжує Аскольд за кілька годин, — наробили дірок, щоби з'ясувати причину. Наробили дірок, а вже потім дивилися, уроди. Операція тривала 3 години. Я не спав із минуло ночі. Апендицит із патологією.

Звучить як «чіпси з кетчупом». Не виключено, що вони чи якесь лайно типу них і стає причиною діркування вродливих жіночих животів.

Аскольд був втомлений. Це відчувалося по нему, з якою частотою він писав мені: «Я тебе._». Мені було всіх шкода — Аскольда, Віку, їх дитину і мучачіка-бой-френда Віки, бо:

— Тут багато гидоти. Не легка картина. Мене нудить. Мучачікам же потрібна краса. Вони не прийшли до лікарні…

От тобі й на — кохання, видригання. Це ж виходить, що, коли її торкнеться перша старість, коханий-чорнобровий викине з хати, як шавку? Не доведи до того Бог і Соціальна Служба. Віканіто, Вікаріє, Вікторино (!!!) — май розум, жени на собі хлопа, поки ще файна дівка молода, і аби-с контракт шлюбний підписати не забула, бо прийде тобі страшний ханти-мансійськ, як кажуть наші тато.

Цікаво, як все це розвинеться далі. Порядний Аскольдик, певно, що захоче лишитися доглядати екс-дружину на її пост-операційному ложі. Ну, не захоче аж так прямо — обов'язок відчує. Чи жаль. А жаль — це найгидкіше й найдієвіше водночас. Власне, чому найгидкіше? Ми всі, так чи інакше, прагнемо інколи жалю від тих, кого любимо. Це досить гіпокритична заява: «Тільки не треба мене жаліти. Це принизливо». Залежно, в чому пожаліти, залежно, як. Умілий жаль підійде і найсильнішій людині. На жалю можна грати, можна ним платити. АЛЕ: жаль ніколи не повинен іти врозріз із повагою до людини. Чи, принаймні, видимо таким не здаватися. Слово «жалюгідний» — погане слово. Викиньте його, якщо хочете взяти Жаль у свій Арсенал Добрих Справ № 1. Чи візьміть і причепіть кудись на видне місце, якщо Жаль повинен увійти у ваш Арсенал Справ Поганих. На лоба собі причепіть. Фу, які ви. Це давно не модно.

Поки Аскольд сидить і читає книжки в білосніжній палаті Лімерсольської лікарні. Може, навіть вголос читає там що-небудь. Мені Майнес нещодавно читав Чака Палахнюн англійською, поки я безбожно не захропім Читати вголос — добра справа. Особливо ш хворих. Бо мерцям читати вже запізно, бу-га— га Читають вже над ними.

Побачимо. Побачимо, як воно буде.

Отакого листа я збиралася написати Аскол і. Бо чи то віс дові. Бо чи то відслужив свою шляхетну службу Жаль, чи то Мучачік, котрий «коли я приперся до Вікуськи в першій ночі, сидів у моє му кріслі під МОЇМ покривалом дупою мою книжку Кундери» так банальну й дієву чоловічу ревність, чи то мої sms-ні описи гасання на ровері по острові Ніdensее [80] активували відразу до зимних країн і заодно до мене, але

Ну, перестав, то й перестав. Я фаталістка Намагаюся таким не перейматися. Жую фаталістичне своє яблуко, хоча нормальні християни в Україні не жеруть ніц, допоки зійде зірка. Різдво ж як-не-як.

— Не забудь помолитися перед вечерею, урод! Твоя любляча мама. — відсилаю таке своєму ліпшому другові в Київ і Аскольдові в його Прекрасну Далечінь.

— Мамо, йдіть на хуй. Я кутю варю. — відповідає ліпший друг. Аскольд, як уже відомо, мовчить.

— А не пиздиш, сину? — знову пишу я. — Бо ми вже повечеряли картопелькою фрі із кетчупом. Христос рождається!

— Не пизджу. Хай на кацапа перетворюся, як брешу. Та й ви, мамо, добрі християни.

А потім я знову їм своє яблуко. Майнес десь пошвендявся шукати Інтернет на острові, а потім, як прийде, то буде варити Різдвяні вареники. Це, власне, єдине, що хоч якось нагадує святкову вечерю в Галичині. Одна фігня — вареники ті ми купляли в російському магазині «Казачок» на Шьонхаузер Алле, тому вони називаються «пельмені», а всередині у них пармезан і ще якась біда. Ну, хоч вегетаріанські.

Трохи подумавши, вирішую не відсилати Аскольдові і Віці того листа. Бо, по-перше, не так уже й багато бабок у нього, аби давитися (я би ще, може, й вдавилася, але ж у них імунітет). По-друге, я зараз теж на острові посеред моря. Хай не такому теплому, а зовсім навіть навпаки, але раптом герр Посейдон почує ті мої прокльони і змиє нафіг всіх цих безневинних людей довкола мене? Хай живуть. Особливо Майнес. Він іще не домотлошив РhD. А може, в Аскольда просто сіла батарейка. Чи не в нього, а в його телефону.

Зимове море якесь драматичніше за літнє. Так само, як північні моря зазвичай драматичніші від південних. Важко сказати, чим. Мабуть, своєю неприступністю для більшості людей. Для тупорилих туристів з фотокамерами (типу, зрештою, і нас) та інших непосвячених.

Балтійське море взимку зовсім сіре. І майже не солоне. Воно сходиться (розходиться?) з небом вузькою смужкою туману, відкидаючи тим самим всі попсові метафори про те, що «синє море злилося з синім небом». Стовідсотковий булшит. Сіре небо й сіре море — цілком самобутні явища, і найстрашнішою є та їх межа — незбагненна смужка далекого туману.

Якщо довго дивитися на неї, все всередині напружується, відчувається якийсь ледь помітний тягучий страх. Щось неминуче і водночас нетривке, як сексуальний потяг. В тій смужці, безсумнівно, сходяться плотське кохання і священна смерть.

Можна залишити в ній очі й довіку зостатися сліпим. І з'явиться в тебе після цього внутрішнє бачення чи ні — це вже, пробач, ніхто тобі не гарантує.

Так дивно. Залишатися в самотньому помешканні того, хто від тебе поїхав. Пустота, що гуляє. Ти-пустота.

Якщо таке стається зранку, ти пробуєш влягтися і заснути. Щоби здобути сон, прикликаєш в організм увесь цинізм, що живе в твоїй лімфі. (Оце я загнула — жовч живе в гної! Ну добре). Але інколи помагає, а інколи й ні. Особливо, коли ти на межі сну і неспання… Коли ти справжній і неприкритий. Коли ти надто туманний і нетривкий для того, щоби твоя public personа змогла обіпертися об тебе і зайняти свою звичну позицію «Сру я на всіх без розбору». Хм. Починаєш так щемливо сумувати. Дивно, не?

Смерть моя настане від води і тільки. Вона вже сьогодні йде за мною слідом крок-у-крок, як прикордонники у Трансільванії.

Варто було забратися зі Шрі-Ланки, як буквально на наступний день ті люди і помешкання, котрі ти знав, а можливо, й села, в яких залишався на ніч, знищило велетенське цунамі.

— М-да, погано я тоді пожартував, — каже Аскольд.

— Коли?… — розсіяно питаю я.

— Ну, тоді, коли в аеропорті після прибуття з Коломбо до Москви спитав тебе, чи не хочеш ти знову стати в чергу на реєстрацію.

. — Я сказала тоді, що хочу… — А я не хотів.

— От бачиш. Смерть мене не хоче поки. Видно, не всі її збуджують молодими.

Варто було затриматися на Захованому Морі бодай на півдня довше, і парому на велику землю ми 6 не дочекалися. Шторм на Балтиці триває вже кілька днів. Мені не відомо нічого про жертви. Точну статистику веде хіба Смужка Туману.

— Тут про тебе такі чутки ходять… — каже О V Аскольд, повернувшись із зустрічі з якоюсь женщіной-пра-адюсерєром.

— Які — «такі»? — не відриваючись від монітора, цікавлюся я.

— Ну, що Ката — сука.

— 1 все? Так це ж правда.

— Ну, загалом, все. Це таке резюме.

— А. І хто каже?

— Всі кажуть.

— То передай всім, що я лягла в ванній на холодні кахлі голяком і плачу.

— А чо' голяком?

— Бо так драматичніше.

Аскольд щось ходить по кімнаті тривожними кругами.

— Що ще казали? — я, канєшно, розумію, що його гризе іще якась холєра.

— Не, нічо.

— Кажи.

— Що ти «грязная»… А я сказав, щоби фільтрували базар.

— Йой, дєкую. Честь мою дєвічью захищав, як міг. Та пішли вони на хуй.

— Точно.

— Коли людиноподібні не можуть сказати, що ти: а) тупа; б) товста; то кажуть, що брудна. Дуже смішно. Про всіх більш-менш достойних тьотьок таке казали.

— Угу. І більш-менш достойні тьотьки на тому робили нефігове промо. Кортні Лав… Та, зрештою, і до неї добігати не треба. Згадаймо лишень, як харили Мадонну…

— Ігі. І де вони тепер — ті святоші фриґідні в своїх футболочках La Coste [81]? Ті, що називали її шльондрою, бездарою і все таке? Напевно, грають в гольф, бо сексу в них уже точно нема [82].

— В той час як завдяки Мадонні багато людей можуть мати секс як такий.

— Ну, це ти вже загнув, але прикольно. Я не хочу, щоби вмерла Мадонна. Це буде значити, що я доросла…

Одна моя знайома сказала колись, що вона — класична «подружка підараса». Бо вона пухкенька, смішно вдягається і не має своїх особистісних проблем. Коли я запитала її, чого ж вона обзиває своїх друзів «підарасами» замість називати їх ввічливо «геї», вона сказала: — А самі так просять. Люблять так. Я тоді подумала, що то такий автостьоб. Та все одно, коли мені ставалося при знайомих геях прохопитися фразкою «От підари!» стосовно якихось людей, я червоніла і кусала себе в роті за щоки.

Так нещодавно ми з Аскольдом і Ноною, моєю сестрою, зайшли були в гості до Алена, мого колєги-бісексуала. (Чомусь вперто не хочеться вірити, що це чарівне створіння — витвір француза й українки — з великими сірими дитячими очима і пухнастим темним волоссям може бути «тіко по мальчіках»).

Ален (наголос, будь ласка, на останній склад) щойно придбав собі помешкання-студіо неподалік від центру. Нечуване, скажу вам, везіння для пацана дев'ятнадцяти років. Маленька квартирка, з виглядом на скверик і нудну, вічно закорковану, дорогу, та все ж своя. Взагалі, він був молодчинка, той Ален. Приїхав сюди із провінції, взяв собі в універі «вільне відвідування» через київську роботу, працював то там, то сям, а то й усюди й одразу, аж потім підвернулася йому ТV-байдушка одна. В сенсі професійного заняття. Не знаю вже, скільки там йому платять, та все ж, штукенція доволі непогана як на, вибачте, такий непристойно молодий вік. Таня Малярчук, яка й досі думає, що я працюю в журналі «Мурзілка», напевно, і до його посади креативного директора департаменту розважальних програм не віднеслася би серйозно. Але так уже склалося, що добряча частина моїх друзяк — навмисно несерйозні. При всій своїй істинній серйозності. Ми любимо дурити людей, прикидатися тупуватими і нероздупленими, питати їх про елементарні речі, вдаючи, що це для нас — новина, і більш цікавої штуки ще взнати не щастило. Ми дуже щиро захоплюємося такими розповідями, спостерігаючи, як людина наливається соком власної гордості. Це видається нам дуже веселим.

Молода станіславська письменниця, висуваниня на Шевченківську премію.

Гурт ВВ, в пору своєї молодості та, зрештою, й успішної зрілості, теж не гребував цією розвагою. Мій ліпший друг називав це «заганяти людей в їх тупості до кінця». Так от, ВВешники, як і будь-який українець, що мав щастя трапити до Москви, знали, як старшиє браття liked to treat [83] homo україносів. Ну, типу, вважають нас провінційними лохами, що світу Божого не бачили і все таке. Це дуже смішно. Це — незбагненний плацдарм для знущання. Приміром, сіли вевешні хлопці до метро і давай кричати:

— Ух ти!!! Поїзд під землею!!! Ого, яке тут воно у вас… У нас таке, правда, тоже в Києві є, але ми з Глевахи, то не завжди й доїдемо до того Києва… А які всюди лампочки надворі! Іііііііі!!!! І написи світяться, як у кіно…

(Рашени вже починають пашіти від ледь не сексуального вдоволення).

— О! — продовжують музиканти, побачивши якийсь там екранчик чи монітор, — Ух ти! Що це?! Кум… кумп'ютер! Вау!!!

(Біг Бразер уже ледь не тріскає від почуття власної значущості й цивілізованості своєї країни). Чувакам, ясна річ, найважливіше завдання — не розреготатися. Це теж таке правило. Реготати можна тільки в поїзді, коли всі «прадвінуті сталічниє» вже мали свій шанс луснути, як міхур із жиром, ущент забризкавши тротуари вулиці Твєрская (ну бо куди ще зазвичай водять провінціалів?)

Однак, повернімося до нашого приятеля Алена.

Ален ніколи не мав дівчини.

— Ти що — ніколи не мав дівчини?! — я ледь його не задушила, коли побачила з новоспеченим бойфрендом майже рік тому.

— Ні… — він навіть був потупив очі.

— Ех, що ж ти не сказав. — для мене спершу стало таким прикольним шоком узнати, що мій приятель — «із хлопчиком». Аби заспокоїти захланне лібідо, я витягла у нього «засвідчення бісексуальності» й обіцянку того, що, в разі переміщення його стрілки від полюсу «гомо» до полюсу «гетеро» Катакана Клей стоятиме першою в списку.

— Я тобі… ну, ти просто нічого не знаєш. Так не можна. Треба знати все. І тих, і сих. Атолі вже робити вибір. Або ж ніколи його не робити і бігати від полюсу до полюсу. Це також варіант.

Ален зі мною був погодився. Ми йшли, обійнявшись, дві п'яні свині, а позаду нервовою ходою дефілював його надмір жіночний бойфренд-істеричка. М-да, на таких як він, у мене, вибачте, і під прицілом АК не змокріє. Такої огидної баби, як цей пацанчик, бачити ще не траплялося. Ех, Аленчику, моє ти диво яснооке.

Тепер же ми заскочили до нього на якусь хвилю за якоюсь бідою. Я, Аскольд і Нона. А там — той його мальчік «в полабарота», як завжди. Мене відразу починає розпирати гиготіння від цієї томності.

Ален (традиційно) поваляв уже стіни між кухнею й кімнатою і тепер завершує фарбування стелі. Тепер його «студія» вже студія по-чесному. Докручуються якісь лампи, вивозяться рештки непотребу.

— У нас била любовь, а тєпєрь рємо-о-онт [84]… -гидотно затягую я, але насправді все мені подобається.

— Виключіте рубільнік! — раптом підскакує довготелесий білявий бойфренд. При цьому його джинсики кокетливо сповзають ледь не до самих яєць, «звабливо» оголюючи волохате анти-м'язове пузце.

— Рубильник? — перепитуємо ми всі троє. Але, хоч і стоїмо в дверях близько до тої стіни, на яку тикає пальцем Аленове щастя, нічого подібного там не бачимо.

— Де? — питаємо ми знову хором.

— Да там же, там! — він, здається, зараз почне пищати й тупотіти цибатими ніжками. Це погано.

— Нема тут ніякого… рубильника, — розгублено каже Нона і це стає її фатальною помилкою. Цикаючи язиком на ходу (улюблений африкат киян у громадському транспорті), рожевий Аленів фламінго вискакує з-за столу, перескакує стільця й одним стрибком (квартирка ж-то крихітна) опиняється коло нас. Я ледь-ледь сягаю йому плеча. Руки у фламінго такі ж довжелезні, як ноги. Ротик нервово сіпається. Як куряча попка.

— Так вот же он! — і ракавой мужчін натискає пальчиком таку маню-у-сіньку кнопочку. Навіть сюрреалісти не здогадалися би називати її рубильником.

Ален у цей час спокійно робить чай. Цікаво, чи помічає він наші іронічні посмішки. Хоча, насправді вони швидше ошелешені.

Вальдек (о! Точно! Так звали мальчіка-фламінґо!) з гуркотом висуває свого стільця на середину кімнати і видирається на нього. Бере якусь лампочку і тикає її в плафон. А, от чого він рубильник просив вимкнути. Джинсики на шкіряному в бляшках пасочку сповзають і сповзають — я би вже кінчила, аби мені подобався цей «вау-ммм-ах» типаж чуваків. Цікаво, чи збуджує таке Аскольда. Навряд чи. Йому тут взагалі незручно. А Нона не зводить очей із Алена. Вона в нас взагалі дуже душевна -любить, співчуває і жаліє. Нона-Бодхісатва.

Раптом Вальдек кидає в наш біг проникливий погляд № 3:

— Астаарожна там! Нє прісланяйся к стєнкє! (Коли в цій манері говорить Літвінова, я їй пробачаю. А фламінго мене смішить).

Аскольд відходить від стіни й оглядає своє пальто:

— Та ні, нічого, не біле начебто…

— Да нєт! — (ой, якими ж тупими уродами вважає нас братуньо Вальдек!) — Нєт же! Я ета ктаму, что пятна на стєнкє астануцца!!!

Тут уже, пардон, Алене, ми всі троє дико ржемо. Аскольд іще пробував щось там сказати, що його одіж в гівні не валялася і все таке, але ми з Ноною регочемо так, що дивно, як із-під Вальдека не випадає стільчик.

Сам же Вальдек — о, блаженна пустота! -нічогісінько не розуміє і думає, либонь, що сміємося ми з неряхи— Аскольда. Ми швиденько сьорбаємо принесений Аденом чай і вибігаємо геть із їх помешкання, аби в під'їзді знову вибухнути здоровим дитячим сміхом.

Нє— нє, не бійтеся, це не каліграми ніякі. Це я так СОРУ-РАSТЕ зробила. Просто фраза «Bellissimo -mon amour…» [85] Чомусь така лірика, схожа на тонкий ніж, що заходить тобі десь під шкіру й виривається назад мільйонами мурашок крізь пори, здається мені більш придатною для гомосексуального кохання. Тому, що воно трагічніше у своєму неприйнятті більшості «нормальних»? бо скільки би люди не слухали прогресивних маніфестів і не підтримували закони, скільки би не вивертали на спід свою толерацію раніше табуйованих сюжетів, суть їх «прийняття» залишається тією ж-НЕ прийняття. Шушукання, смішки, кліпання, зашаріння і всілякі там: «Хай живуть, як хочуть… Головне, що то — не мої діти».

Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.

Мова зараз не про вайленс, хоча…

— Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… — (я завжди даю людині право на етичне задкування).

— Пішов він на хуй. — цілком безкомпромісно відповідає Ален.

— Ну, я теж так сказала. Але — з любові до тебе — не вголос.

— Півгодини тому він був жорстоко побитий.

— ???

— …

— Тобою?

— Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.

(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги — даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)

— Йой. А шо воно зробило?

— Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.

(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)

— Півгодини тому, — продовжує Ален, — він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час — вісім місяців — він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.

(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).

— Бля… — каже Ален.

— Бля, — погоджуюся я. — А ти… його любиш?

— Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.

(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила — іди, тусуйся! А ображатися — то собі червону кров псувати).

— В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.

(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).

— Все. Досить про нікчем.

— Він тебе не вартий.

— Він мене не вартий. — Я давно казала.

— Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» — думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).

— Забий на нього, — натомість кажу я. — До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.

— Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.

Якийсь там час ми мовчимо.

— Ой, — раптом каже він.

— Що?

— Погано.

— Що погано?

— Реву. Слабкий я дуже.

— Я теж реву. — І — чесно — я не брешу!

— А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…

— Уууу, — кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» — Наталки Монголевської. — Не реви через гівно.

— Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.

— Зашугати чувачка? — Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, — я серйозно.

(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)

— Такого не зашугаєш. Його розбалували.

— Трактором і з балуваними справляємося!!! — декларую я. Ален чомусь не тішиться.

— А цей, — то він уже про свого істерика з пузіком, — стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку — так той його тигр летів із другого поверху.