— Він каже, треба йти за дозволом до Великого Монаха, — повідомляє Ніхал. Не знаю, кого він так сонцесяйно кличе, але ж напевно було би цікаво побачити людину, що дає право доступу до дерева Бо.

Ми з Аскольдом дружно намагаємося викликати в себе душевний трепет.

— Я тут вичитав, — пошепки каже Аскольд (ми взагалі тут шепочемося, бо хоч і на відкритому повітрі тут все, але ж храм, і жінки так гарно співають, а солдати моляться. Охоронці ж, видимо, не сильно забивають собі служиві голови всілякими сакральними нісенітницями і волають одне до одного з усієї сили) — що в присутності монаха треба сідати на підлогу. В жоднісінькому разі не можна сидіти вище нього.

— Угумсь, — кажу я.

Ми весело чимчикуємо за християнином Ніхалом (I am Jesus [51]! — каже про себе він. — Аrе уоu аlsо Jesus [52]? — Слово «сhristian [53]» входить до його лексикону десь аж на п'ятий день нашого спілкування. Ми нарешті перестаємо гиготіти від його невинного самозванства). Головний монах сидить у хатці на диванчику. Ніхал падає перед ним на коліна і цілує полу помаранчевого одягу. Ми з Аскольдом, мабуть, вирішуємо, що виглядатимемо повними ідіотами, мавпуючи його дії, тому просто ніяково всідаємося на підлогу. Головний монах, щоправда, показує нам на лавиці, але ми щосили мантиляємо головами.

Ніхал починає свою прохальну промову. Тим часом Великий Монах виглядає швидше схожим на шефа брігадних пацанів якої-небудь Надвірної чи Звенигородки. Великий (ага, таки великий — опуклий такий, вгодований), лисий (ну, якийсь такий по-особливому, не зовсім по-монашому лисий), із ласою посмішкою і телефоном з витягнутою антенкою в руках. Сидів собі на канапі дуже зручно, з ногами, казав час від часу «Ага-ага», зиркаючи то на нас, то на Ніхала, з тією своєю вдоволеною посмішкою. Відтак запитав:

— First time Sri Lanka [54]?

— Єс! — хором гукнули ми.

— Dо уоu likе buddhism [55]?

Ми знову посилено закивали і заєсали. Я вже готова була відкрити пельку, щоби вибухнути тирадою про свій глибинний респект до буддизму, контакт культур, кут свого сприйняття та інший булшит, як Ніхал заходився підійматися і дякувати. Щасливим він не виглядав. Нам відмовили.

— Він каже, що там забагато місцевих людей. Якщо ми вас пустимо, а їх ні, вони зчинять скандал і побіжать до нього жалітися. Треба би прийти в інший час, коли не було людей.

— Угу, ясно, — зітхнула я, але одразу ж подумала, що пустити нас, якихось уродів-туристів з України (нє, ну воно, звичайно, екзотика), а вірним не дати доступу до їхньої святині було би страшенним святотатством і дискримінацією. Великий Монах шарить, що робить. Не даремно ж він чухається тією своєю антеною. Проте Ніхал каже:

— Він попаде в пекло. Я знаю. От побачите. Не знаю, чи побачимося ми в пеклі з Великим Монахом, але Ніхал виносить йому вирок із такою безапеляційністю, що йому ліпше вірити.

Тим часом назустріч нам іде босоніж бабця-монахиня, старенька і потемніла від сонця й багаторічної аскези.

— А от такі попадуть у рай! — знову пророчить Ніхал. — Я знаю, я бачу!

Ми погоджуємося з ним. Я тут же пригадую собі слова нашого місцевого греко-католицького священика, що любив повторювати: «Дорога до пекла буде встелена монахами й священиками». Мене чомусь в дитинстві ці слова наповнювали життєвою енергією й вірою у краще.

Я дуже вперта особа. Мені важко відступати від своїх бажань. Навіть від геть дурнуватих. А тим паче від тих, що здаються розумними:

— Мені потрібен листочок зі священного дерева Бо, — кажу Аскольдові. — Пішли туди і будемо чекати, поки не впаде. Бо рвати його з дерева заживо — вандалізм.

Ми виходимо сходами догори, якісь люди за нашими спинами шпурляються дрючками в мавп, а їх тут купа — навіть рідкісні є, з чорними пичками.

— І це все в храмі! — цокає язиком і колише головою Ніхал. Він любить всіх тварюк і м'яса не їсть. Хоч і християнин.

В невеличкій ніші стовпилися люди. Там читатимуть молитву над одержимим. Ніхал з усією безпосередністю мочить жало туди, де нещасний чоловік труситься у жахливих конвульсіях. Втім, молитву відспівано — чувака попущено. Іди собі з миром. Відтак люди по одному підходять до дядечка (виглядає він саме як цивільний дядечко — у штанях і сорочці, здається), що читав над одержимим, кидають на пожертву копієчку чи кладуть квіточки, і дядечко пов'язує їм на руку білу нитяну мотузочку благословення. Ми з Аскольдом довго штовхаємося, хто перший (бо страшно і незручно, та ще й на нас всі так балушаться) і шукаємо по кишенях копієчки. В нас, як завжди, виявляється або замало грошей — що аж соромно навіть жебраку давати, то забагато — що вистачило би справити весілля на все село. Не, ми таки знаходимо копієчку, дядя бачить, що знаходимо ми її в Аскольдовій кишені, презирливо мене відпихає (чи то я мнітєльна просто?!), іде до Аскольда, в'яже йому ниточку на зап'ястя. Відтак я підставляю своє. Тоже в'яже — куди ж діватися. А люди стоять і дивляться на той перформанс. І багато хто з них посміхається до нас.

Ми поставали під деревом і чекаємо. Ніхал уже поперезнайомився з усіма охоронцями, і всім їм розказав нашу слізливу історію про двох прочан з України (де навіть колір революції збігався з кольором одягу буддійських монахів), що приїхали в таку дальню даль за омріяним листочком із Дерева Бо. Та й хто би з них подумав, що ця ідея стукнула мене по баняку лише сьогодні в обід?

— Я піду тут походжу, — каже Аскольд і йде полювати зі своїм цифровиком на бабусь-монашок і на жінок, що в молитвах простягають у себе над головою горщики з водою. Фоткає він усіх здалеку, тому все розмивається. Та ще й помалу темніє тим часом.

Я собі любесенько всідаюся на нагріту денним сонцем кам'яну долівку, скручую ноги в жалюгідну подобу пози лотоса і нахиляюся вперед, закривши очі. Цікаво, скільки я так просиджу. Довкола мене ходять люди, але, здається, не збираються мене виганяти чи реготати з мого положення. Я ж собі просто уважно слухаю спів двох жінок, що моляться, сидячи на підлозі за два метри від мене. Поміж інших, сінхальських, слів вчувається «Ом Мані Падме Хум». Мені стає спокійніше. Всі звуки стають одним. Відчуваю, як соплі відходять, виходять і — о, диво — таки зникають в Небутті. Більше вони до мене не повернулися. А молитися можна будь-якому Богові в будь-якому Храмі. Богу то тільки за приємність.

А от шнурівочка з благословенням у мене розв'язалася в ту ж ніч. В Аскольда також. Правда, я собі її сама перев'язала заново, так що вона вже четвертий місяць живе на моєму зап'ясті. І не жужить.

Того вечора ми не дочекали жодного впалого листа з дерева Бо. Нам сказали прийти на ранок, годинку на п'яту, коли довкола дерева прибирають старе листя. Ми ту годинку, ясен пень, проспали і приперлися аж під обід. Я знайшла собі якихось два діравих листочки (головне ж-бо не форма, а зміст! І навіть якщо воно не саме з цього дерева, головне — не фактаж, а символізм!!! Ну, це я так себе втішала по-аматорськи), Аскольд знімав красиві босі ноги жінок, що йшли до храму довгою процесією, і ми вже збиралися їхати далі на північ Шрі Ланки. Як тут раптом до мене вимахує руками Ніхал, підкликаючи підійти ближче до молільної місцинки. А там стоїть із білим конвертиком в руках той самий вчорашній цивільний поліцейський (не той, що зверху був, а той, що знизу розробляв для нас плани дій).

— От, — каже Ніхал, — у нього для тебе подарунок.

Вуйчик посміхається і простягає мені конверта. А там — ВЕЛЕТЕНСЬКИЙ, РОЗКІШНИЙ, ІДЕАЛЬНО ЗАСУШЕНИЙ ЛИСТ ДЕРЕВА БО!!!

— Він, — каже Ніхал, — для себе його засушив. — І це точно з правильного дерева. На от, візьми, і подякуй йому. Він дійсно добрий чоловік.

Та й хто би сумнівався. Я тремтячими руками беру листочок, роблю пикою й долонями всі можливі жести вдячності водночас, відчуваючи при цьому дійсно щиру вдячність, і, як завжди, боячись, що вона видається нещирою. Така от у мене біда.

А листочок приїхав до Києва. Скоро житиме на картині у центрі мандали. Нехай не канонічної і придуманої мною, зате напевно справжньої. Наївно завжди супер.

Дивлячись на неповоротких кандійських танцівниць (чи то пак, псевдо-танцівниць, бо все те аматорське шоу на сцені т.зв. денс-голу не дотягувало навіть до рівня 2 класу школи мистецтв м. Яремча), я згадую Сінту. Та дівчина, котрій так не личило синє сарі до її темної шкіри, танцювала, безсумнівно, краще. — Як богиня, — сказав би Аскольд, але Аскольд її не бачив.

— Добре танцює, — сказав Майнес.

— Танцює… — сказала я.

Кому ж ти тепер танцюєш, Сінто? Зрештою, здогадуюся, кому. Певно, знову своєму Shugar Duddy. Якщо він іще не визволив тебе із твого нічного клубу й не зробив своєю секретаркою — ти сильна чувіха. Віддана своїй роботі. Ба навіть емансипована, хоча навряд чи ти знаєш таке слово. Пес із ним, зі словом. Майнес, як і будь-який недбалий з добувач докторського ступеня, скаже вам, що інтелект — не головне. А головне — душа і все таке. І що не важливо, де ти працюєш і де ти застряг на соціальній драбині. Ех, Майнес, мій великодушний міжнародний святий. Обов'язково тебе канонізую колись, якщо помреш першим. Ти, безсумнівно, в усьому і завше правий.

— Не давай їм чайових, — кажу Аскольдові при виході з т.зв. денс-голу на вигляд двох хутких дівиць із коробочками «ТІР» [56].

Аскольд знизує плечима і просовує в шпарину кілька банкнот. За хвилину місцеві народні умільці заходяться ковтати вогонь, підпалювати собі руки і ходити голими ногами по розпечених головешках. Мені хочеться спати. Товстодупим західним туристам, озброєним фотокамерами з шалено дорогими об'єктивами (нащо їм такі? Все одно ж гівно знімають…) хочеться наводити і клацати. Сінті, що зараз, либонь, вечеряє десь на острові Ява, хочеться для мене станцювати. Або й не хочеться. Ну то пішла на хуй.

Про мою блискучу зовнішність Аскольд казав: «Без сльоз нє взґянєш». Ну, я особливо й не ображалася — сяке-таке волосся різної довжини невизначеного кольору з домінантою рудо-червоного, вбогий зріст 160 см, ребра, цицьки, дупа, ручки-ніжки. Ну, в Цариці Савської теж був цей набір частин тіла, але я чомусь не схожа на Царицю Савську.

В мене не було жодної вечірньої сукні чи високих підборів. До дорогих ресторацій я завалювалася в кедах і порваних по низу на німецький хрест штанях. Аскольд у своєму сірому пальті і чорному шарфі поряд зі мною виглядав президентом благодійного фонду. Я, відповідно, його заповзятим користувачем.

— Хоча знаєш, — каже він, — мене в цьому пальті мєнти зупиняють на кожному кроці. Особливо, коли йду зі свіже настовбурченою зачіскою. Думають: опа, свіжий бомж.

Ну, не шарять вони у фешні, мєнти. Особливо в метро, куди Аскольд навідується дуже рідко. Особливо ж нікого не люблять і ні в чому не шарять московські мєнти. І особливо -в московському метро.

Але поки що геть Москву. Геть цю целюлітну істеричку з її вічними запорами і кризою середнього віку. (Кризою посередності?) Вона, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах. Так само ховає одного за одним чоловіків-бюрократів, так само брязкає пошлотними золотими підвісками в вухах і мармизить варґи криваво-червоною помадою.

М— да, люблю Москву. Как много в етом словє.

Так от, геть поки що це місто. Там, де ми зараз, навряд чи всі люди і знають про її існування. Вони тут багато про що наївно не здогадуються:

— А що, море відрізняється від океану? — питає наш водій, 47-річний ланкієць Ніхаль.

— Ну, так… — я спершу бентежуся, але відразу ж роздупляюся:

— Морів є багато. А океанів — тільки чотири. Атлантичний, Індійський, Тихий, Північно… — (тут мене клинить і, хоч ти трісни, я не можу згадати англійською назви Північно-Льодовитий).

Ніхаль, як завжди, люб'язно і з розумінням киває. Так само він робить і тоді, коли ні чорта не розуміє. Та вже пес із ним. Аскольд мені не вірить:

— Та ну, не може бути, щоби мужик дожив до п'ятдесятки і не знав, чим відрізняється океан від моря.

— Ну та ж не знав, бач…

— Він що — в школу не ходив чи телевізор ніколи не дивився?

— В школу ходив давно, а по телевізору не завжди переключав на «Клуб Путєшествєнніков». І зі Шрі Ланки в житті не виїздив.

Щоби знову стати ввічливою й милою, я з непідробним інтересом питаю в Ніхала:

— А коли тут встає сонце?

— Зранку, мадам…

(Я затикаюся, Аскольд повзе від беззвучного сміху під сидіння, помсту наївного здійснено, сам наївний навряд чи про це здогадується або занадто хитрий, аби хоч щось виказати).

Океан тим часом підійшов уже зовсім близько.

… Якось Аскольд спробував собі згадати всі ті прізвиська, що я йому відважила. Селекшн вийшов більш ніж щедрий:

Кук (бо не дописував останнє «у» в вітальному «куку»)

Кукіс

Кукі Монстр

Кук-і-Монстер

Мусікап (з народної творчості [57])

Мусік (похідне)

Кусік (так само дериватив від Кук)

Мусікук

Кусюка

Пусюка

Свиня (обов'язково з ноткою питальної трагічності в голосі, характерно розтягуючи кінцеве «ня-а-а-а!!!»)

Свинка

Свинюка

Жабка

Жаба

Бегемот (2 години не міг заснути, думав, чого це він бегемот)

Чечен (коли на ескалаторі метро в Москві, в шапці в профіль)

Бублик

Аскольд зітхнув. Десь у той його момент зітхання я якраз доспівувала свій романс:

— Слухай, — спитав Аскольд, — то що — підемо до океану?

— Ато. — (Надворі глупа ніч і всі готельні сусіди-бюргери, подивившись по мобільних телефонах бюргерську вечірню казочку (думаю, вирубало їх десь на демонстрації курсу акцій «Франс Телеком») як по команді віддалися в липкі лапки Морфея. Чи Дейла Карнегі там свого, я вже не знаю. Чіп і Дейл спєшат на помащь.

— Там, певно, отакенні морські черепахи повилізали з води, — провадить Аскольд.

— Ага, по одній підходять розписатися в Червоній Книзі.

Аскольд убиває комара в мене на плечі. Робить це відверто нахабно, так що разом із атрофованим комариним життям у мене ледь не атрофуються м'язи. Віддаю Аскольду кулаком в ніс, без усяких там комашиних приводів. Поки він падає разом зі стільцем, а потім з гуркотом підводиться, я згадую, як вчора ми спали під ніжно-блакитною принцесячою сіткою над ліжком.

— Звичайна собі сітка від комарів, — кривиться Аскольд.

— Ага, тільки комарам тим треба було в фільмі «Челюсті» зніматися. Підараси.

— Підарски. То самиці тільки гризуться.

— А.

— Ти дуже мило собі вимазала вночі пику звьоздочкою, — (цей кретин має на увазі наш супер-пуперний трав'яний аюрведичний бальзам), — мені ледь усі очі не повипікало.

— Хе-хе…То не треба було на мене витріщатися!!! — я з переможним вуркотом засмоктую рештки бананового соку через соломинку.

В цьому готелику — першому, в якому ми залишаємося на ніч на південному узбережжі -є двері до океану. На ніч їх закривають на важкий засув і дуже важко упроситися вийти. Головно через те, що працівники ніяк не годні второпати, що ж ти робитимеш у такій глупій темноті коло води. Твоя трагічна англійська і живописні жести допомагають слабо. Ти починаєш скаженіти, тебе викидає з себе через те, що хтось зазіхає на твою свободу і закриває тобі якісь двері до виходу. Зрештою приходить їх головний дяпчик і каже:

— Добре. Гаразд. Може завтра зранку. Хочете зараз. Добре. Гаразд. Але потім самі їх закриєте.

Ти з прискоком дефілюєш за Знавцем Секрету Дверей. Він елементарно знімає балку з гачків і ти усвідомлюєш всю свою розумову відсталість. Утім, відчуття нереальності цих вибудованих дверей до океану не зникає. Все, що обабіч них — це сітка, вона тут як мало видима стіна. Час від часу на ній проступають фальшиві дірки — то тіні дерев намагаються своєю чорнотою пробити хід до океану.

. Ти обережно ступаєш за межі території готелику й опиняєшся в цілком неочікуваному просторі. Під ногами в тебе пісок і розмаїття

мотлоху, принесеного щедрим припливом. Ти не бачиш, на що саме ступаєш, це страхає і радує тебе. Час від часу якась біда розбігається з-під твоїх босих ніг.

— Напевно, краби, — каже Аскольд. Тобі ж уявляються невеличкі тварюки, щось середнє між пацюком і рибним скелетом, і ти якнайвище задираєш ноги. Десь там вдалині праворуч нагромаджуються чорні привиди скель, що зранку стануть картинним місцем для медитації якого-небудь західного європейця, що з'їбався на Шрі-Ланку від затяжної кризи середини життя. Ліворуч від тебе просто якась довга й шумна чорнота — вочевидь, дерева. Ясно — пальмові.

Попереду тебе лише океан, і ти боїшся ступати в нього, бо він дуже темний і незнайомий, і єдине, що ти про нього знаєш, це те, що он трохи прямо і ліворуч — Індонезія.

— Біфштекс — це корова, піддана маніпуляціям людського Еґо. — каже Аскольд і я з ним погоджуюся. А тої живої хуйні, що бігає у мене під ногами, боюся настільки, що майже вирішую стати вегетаріанкою.

А через два дні з'ясовується, що на принцесячій сітці нами забуто дві мої найгоноровіші пари чистих шкарпеток. Ганьба принцесам. Хай живе республіка.

Ми вже два дні живемо в серферському раю — містечку Хіккадува. Два дні для нас із Аскольдом — вічність. Зранку до вечора зграйка серферів купчиться в одному й тому ж місці в воді, щоби потім зловити чи проїбати хвилю. Відповідно, потім прокататися на ній чи залишитися втикати й далі. Серфери усі «равни, как на підбор» — маленькі дупки, широкі плечі, біляве вигоріле волоссячко, білозубі посмішки і канонічні «кубіки животі — предмет заздрості шістнадцяти них хлопчиків і мокріння шістнадцятиріч дівчаток. Інколи на ці куби примудряю поласитися і 50-річні тітки — тоді вже зо сумно все виходить.

— Знаєш, я хочу сказати тобі дві неприємні речі, — ні з того, ні з сього оголошує Асколц заходячи знадвору в нашу гест-хаузну кімнатку. Стає при цьому прямо під вентилятором для максимальної урочистості.

— Ну і які ж? — трохи навіть лякаюся я.

— По-перше, якщо сюди приїде Філіп Кіркоров, його ніхто не впізнає.

— Ги.

— А по-друге, це те, що все те гівно, котре ми купили, не влізе в наш рюкзак.

Аскольд має на увазі купу безплатного, а то й шалено дорогого місцевого мотлоху, що ми захланно нагребли з собою.

— Хе! Насправді ти просто не знаєш моїх пакувальних можливостей…

Згадую казочку про Алі-Ьабу, печеру зі скарбами і жадного брата-ублюдка Касима. Виконую роль останнього, жаднічаю, як можу. Виходить непогано. Все влізає. Трохи доведеться доплатити за перебільшення ваги, щоправда. А потім ще й посклеювати черепки, на які перетворилися наші керамічні мисочки. Ех, не люблять у московських аеропортах пасажирів. Півсвіту пролетіло цілісіньким, а тут — хряць! — і до побачення. Хуй вам, а не тарілочки.

Господар нашого гест-хаузу зветься Ноель. Він дуже сильно схожий на буддійського демона. Можливо, навіть якийсь із прямих нащадків. Ні, ну дійсно копія із фрески, скажімо, Дамбулли. Там, де битва богів і демонів. У Но-еля (таке дивне дуже християнське ім'ячко…) бачить тільки одне око. Інше закрите чи то більмом, чи просто воно із якогось мутнуватого скла з намальованою зіницею — я так і не наважилася пильно вдивитися в те око. Ніс його займає теж страшенно багато місця на обличчі. Волосся сиве і кудлате. Зуби довгі й різносторонньо розвинуті. Ну, дивляться вони в різні боки. Гострі такі зуби. Як шматки олівців. У людей не буває таких зубів.

А ще в людей не буває таких молодих і гарних дружин, як у Ноеля. Може, він в полоні її тримає? І вона така добра, що не пробує втекти, бо полюбила його, як Красуня Чудовисько? Ще один доказ того, що Ноель — демон, це те, що він собі дуже вподобав спілкуватися зі мною. Ну, з усіх гостей його готелику чомусь вибрав мене. Не дозволяв дружині приносити мені їдло чи питати, може, нам щось треба. Все сам.

— Як вам спалося, міс? На котру вам годину сніданок? Який вам сік? Як вам Шрі-Ланка? Що ви читаєте? Вам не треба велосипед?

Дуже, дуже не в'язалася така його поведінка з його хтонічною зовнішністю. Ноель-демон спостерігав за нами із Аскольдом, як за дурнуватими дітлахами. Дав нам у прокат серферські дошки. Я поняття не мала, що це таке і як ним себе гробити. Причепила її с переляку не на ногу, а на руку. Втім, дошка по концовкє ще й виявилася дитячою, тож шнурочок так чи так не дістав би мені до ноги.

Отож ми з Аскольдом борсалися проти хвиль — про те, щоби стати на те пластмасове прокляття ногами, і мови не було — а Ноель із красунею дружиною за нами спостерігали з берега. Я сумно прикидувала, на скільки сотень метрів нас уже віднесло від того місця, де ми поскидали шльопанці, а Ноель із дружиною, здається, реготали і показували на нас пальцями. Пізніше якийсь добрий серфер-професіонал сказав нам (довго перед тим махаючі руками й прикликаючи до берега):

— Будь ласка, будь ласка, не купайтеся там. Там дуже небезпечно для життя. Вас же відносить на рифи. Ви там поб'єтеся. Будь ласка, перейдіть на безпечне місце. Он там — пляж для початківців.

Але було вже трохи запізно. Я вже встигла покоцатися, де тільки могла. Так боляче фігачитися білим тілом об гострючі, як ножі м'ясорубки, підводні рифи. Дуже сумно усвідомлювати свою абсолютну безпомічність перед хвилею заввишки тобі по коліно. Вона просто збиває тебе, і все. Борсайся-не борсайся. Тоді ми ще не знали, що за кілька днів прийде цунамі… Але силу його я навіть не беруся уявити. Тоді ж головним нашим парівом була втрата моїх кульчиків і каблучки з вказівного пальця ноги. А ще наші множинні рани на руках, ногах і ребрах. Коротше, не зрослося в нас із серфінгом. Ну то й пес із ним. У шах-мати пограємо.

А Ноель навіть чемно запитав, як нам там велося на глибині. Ми так само чемно промовчали у відповідь. Наступні кілька днів він був іще уважнішим і гостиннішим. Я зовсім перестала боятися його ока і вже навіть не помічала зубів. А ще він носив окуляри, той Ноель.

Дивно. Чому я не відважилася зробити його знимку? Звідки я, беручи його візитку й обіцяючи направляти «всіх своїх друзів просто сюди, у найближчий до моря ґест-хауз», знала, що насправді вже ніколи його не побачу?

Страшно. Фоткати людину, котра так скоро безслідно зникне. І просто страшно. Хоча… насправді ж нічого нікуди не зникає, правда?

Ми лежимо на ліжку в суцільній темряві зимового Києва. Я лежу зверху на Аскольді, він поливає мене брудом. Той бруд трохи світліший за ніч, гівно завжди різниться відтінком від чогось іншого. Тим паче, від такої благородної й таємничої сутності, як ніч.

У нас із Аскольдом ще зовсім недавно все було просто чудово. Тобто, просто і чудово. Нам сказано забратися із помешкання, що ми винаймаємо, бо тепер його здаватимуть іноземцям за півштуки баксів, а ми й самі раді, бо ж у нас є власне помешкання. Тобто, в Аскольда є власне помешкання, в мене тільки намет є. Але я щаслива. Ми з ним понапривозили з Цейлону купу антикваріату, батіків, З розписані шкіряні крісла і три табуретки (ха-ха!!! В нас така табуретка коштує 80 баксів, а ми там купували по 8!!! Репетую з переможною радістю в київському магазині), ебонітову скульптуру Будди і прапор 3 на 6 футів, щоби захламити безмежне подільське помешкання. Там іще, звісно, ні коня, ні воза в тому помешканні — треба, щонайперше, поставити луш, газову плитку, матрац і унітаз — зате з вікон видно Свято-Миколаївську церкву і горби. Сьогодні якраз Святого Миколая, ми з Аскольдом подарували одне одному найнеобхідніше в житті — золотий запас трусів і шкарпеток.

Відтак ходили до будівельного супермаркету, приміряли дурнуваті ванни і в уяві перемішували фарбу для стін. В результаті купили жовту свічку за 6,99 і були невимовне задоволені. Та задоволення — летка сполука. Ну і зашибісь.

— Я звалюю, все. — каже пошепки Аскольд.

(Попри те, що «звалює» він досить часто, і в мене вже встиг виробитися до цього імунітет, нутрощі все одно плаксиво стискаються).

— Але ж чому? — ріторікал куесчен [58].

— Я більше так не можу. Ти ніколи не змінишся.

— Та що ж я знову зробила не так? — сценарно питаю далі, а сама думаю, що, дяка Богові, він сам змінився за рік нашого спільного життя. Із фактично «чіста пацана», що тягав мене дорогими крамницями і примушував «добре виглядати», іти на компроміс із поганим смаком натовпу, комерціалізуючи мою творчість, ненавидів моїх друзів, хотів подорожувати Європою, розказував про свої «правильні» і «неправильні» життєві розклади, читав Стівена Кінга чи, в кращому випадку, підручники з режисури в пам'ять про своє театральне дитинство, АСКОЛЬД ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ОХУЄННОГО ЧУВАКА.

— Я завжди таким був, — час від часу каже він.

— По суті своїй, так. Ми просто зробили косметичний ремонт.

І справді, він уже навіть не виглядає так кондово по-російськи, що його може ідентифікувати кожна сита європейська собака чи турецький барига. Він схуд. У нього вимальовуються звабливі м'язи живота. Він читає Берна і Букшу. Написав із біса добре оповідання на гомосексуальну (!!!) тему (щоправда, «правильний» життєвий розклад поки не дає його закінчити). Він закохався в Азію. Він слухає Торі Еймос, МАSSIVЕ АТТАСК, ІLLА і СКРЯБІНа. Він читає й пише українською, час від часу поривається нею говорити. Він їсть мої азійсько-африканські кулінарні збочення, зовсім не подібні на те пюре з котлетою, що йому готувала колишня дружина. Він дуже круто трахається. Він сприймає світ адекватно й іронічно. З ним комфортно і впевнено в подорожі. Він не комплексує у спілкуванні з іноземцями. Він уміє розрулювати нестандартні ситуації. Він іще багато чого вміє.

— Я просто живу тобою… — провадить пошепки Аскольд. — я повністю втратив себе. Я не такий…

(Чим йому не подобається портрет супермена, поданий вгорі?!)

— Нічого ти не втратив, — злощуся я.

— Втратив, втратив… Я ще жодній дівчині не казав такого. Я просто дико тобою зафанатів, захворів. У мене не залишається на себе сил. Я віддаю тобі геть усе, — (АААААА!!! Мамааааа! — проноситься у мене в голові) -а взамін хочу зовсім-зовсім мало. Хочу бути в тобі впевненим. Я не довіряю тобі ні на секунду… — (Мені вже стає скучно дихати) — Все-все в тобі охуєнне, все це те, чого мені завжди хотілося, але це все бореться з тим ОДНИМ.

«ОДНЕ» включає в себе купу всього, я так думаю:

— непостійність;

— схильність оточувати себе закоханими людьми;

— схильність зустрічатися з тими закоханими людьми;

— схильність час від часу писати їм листи;

— наявність таким чином запасних рятувальних ходів — ха-ха, Аскольдик не один, я в будь-яку мить піду собі до іншого хлопця.

Боже, який ідіот, думаю я. Невже не можна уявити собі того, що мені ПРОСТО НЕ ПОТРІБНО КОНЧЕ МАТИ МУЖИКА. На крайняк, чим гірша жінка? Заведу собі яку-небудь 15-річну гьорл і буду її вчити малювати.

— Ти ж розумієш, мені нічого не варто зробити так, щоби вони самі від тебе бігли! Просто дати раз у пику й будуть сцятися до пенсії.

(Я сміюся в подушку, уявляючи такий колективний енурез).

— Але ж біда в тому, що то ти, а не вони, все ініціюєш! Ти сама провокуєш їх, показуєш свою готовність на все.

(Ги, схоже на промову адвоката ґвалтівника).

— …Ой, щось у мене депресія, щось у мене душевний перелам, новий етап, відчуття дикої самотності і відсутності внутрішнього друга» та інший булшит…

(Я беззвучно стогну — не зовсім приємно, коли намагаєшся відкрити близькій людині піддони своїх дахозривів, а вона потім хєрачить тебе тими піддонами по голові).

— А вони тоді тобі: ой, давай я то організую, давай сьо. Ти толі: ну добре, можна попробувати, прікольна фішка, а я за це піду з тобою погуляю.

Та чо' тільки погуляю — потрахаюся вже! — я хочу дати йому в пику, але стає впадло.

— Ну або гак.

Мене вже реально закопала така дешева оцінка мого м'яса-сала-мозку. І як можна жити з такою наволоччю, га, Аскольде?

— Якщо в тебе немає зараз мальчіків, то з'являться потім, і гак буде завжди! — трагічно шепоче Аскольд. Я, поміж тим, говорю з максимальним волюмом. — І я не можу гак, треба все це зупинити. Ти будеш вільна, я буду вільний… А то ще, чого доброго, проснемося в ліжку вчотирьох.

Я прикидаю собі такий варіант. Ні, гаки забагато буде рук і ніг. Щось кудись по-любому буде тиснути і заважати ранковому валянню. А не, скажу я вам, моє улюблене заняття.

— Я хочу бути потрібним. Таке просте примітивне бажання.

— Ти потрібний!

— Неправда. Я знаю, що таке бути потрібним. А тут ще й Віка все підігріває постійно.

— Сука. — його екса з вищипаними бровами і фарбованим під «ракавую женщіну» чорним волоссям навіть на відстані «прєкрасноє дальоко X» починає мене дратувати.

— Пише постійно, що кохає мене, що жити без мене не може, що піде зі мною на край світу…

— ВО-О-ОRING [59]! — дуже голосно позіхаю я.

— Ні, ти таки нічого не розумієш! — бідкається Аскольд. У нас із тобою якесь дуже глибинне нерозуміння. Я все заради тебе покинув, всіх залишив, всіх зрадив… — (Наша пісня гарна й нова…) — я, як ідіот, мріяв зустріти побою цей йобаний Новий Рік, а ти тепер звалюєш у Берлін!