Ірена Карпа

Перламутрове порно

(Супермаркет самотності)

Предисловие

Почну із застереження: «Усі герої та персонажі цього роману невигадані. а будь-яка схожість описуваних у ньому подій з подіями реальними невипадкова й навмисна». Адже, як слушно зауважує незнана мені епіграфічна Марла Фріксен, «Який понт придумувати героїв, коли навколо стільки виблядків?». І в цьому конкретному епізоді наша енігматична Марла має цілковиту рацію. Як і авторка цього роману Ірена Карпа, котра має всі підстави вважатися нашою українською Марлою.

Романна дійсність «Супермаркету Самотності» є щойно-прожитою-просто-дійсністю. тобто дійсністю-як-такою. Ні, я свідомий усієї поверхневості такого судження, але все ж не можу його не висловити. Настільки мені подобається це первинно-наївне (і наївно-наявне) «Як живу, так і пишу». Наївне? Супер! Це страшенно близько до чукотського народного «Што віжу, о том пою». Це гарно, тому що означає принаймні знак рівності між життям і писанням. Тобто між писанням, коханням, диханням та іншими фізіологічними потребами.

Катакана Клей, героїня цього роману, живе й пише дуже нерівне. І в цьому свій особливий кайф. Слово «нерівне» в її випадку похідне від слова «нервово». У найпозитивнішому його розумінні: щільність переживання життя, приростання до нього, відчування його всіма можливими нервовими закінченнями.

Життя — це фонтан, казав один галицько-буковинський рабин. І йому не відмовиш у дотепності.

Життя аж ніяк НЕ лайно. стверджує Катакана Клей, принаймні іноді НЕ.

Хоч іноді і фонтан, і лайно водночас, додам від себе. Фонтан лайна — це щось таке, чого краще собі не уявляти. Сліпуча і жорстока дійсність, говорячи високою мовою поезії.

Ні. звісно, не вся дійсність, не вся цілком — усієї було б забагато і для авторки, і для нас із вами. Мова йде про її. дійсності, уривки, такі собі вибрані місця на авторській коґнітивній мапі — щось на кшталт Індонезії, Києва. Шрі-Ланки. Москви. Берліну, чогось там ще.

Тому це найживіше. що може трапитися кожному з нас як читачеві — література, яка межує з нелітературою (спробуйте відчути різницю!), і при цьому межею виявляється звичайна собі геніальність. Одна моя празька знайома про будь-яку на світі річ, котра мала честь привернути до себе її увагу, судить у двох категоріях — «геніально» або «дебільне». Роман Ірени Карпи «Супермаркет самотності» геніальний.

З чого насправді всеце складається? Що там усередині?

Записи, майже репортажні. прожитого (тобто, як уже говорилося, щойно-прожитого). щодо яких так і хочеться достосувати заяложене «щоденник», але не варто нічого до нічого достосовувати і заяложувати не варто.

Листи — свої й до себе, переважно електронні, розгорнуті і згорнуті.

Есемеси.

Жмуток усілякого поп-мотлоху. писаного паралельно з романом для якихось інших потреб (фінансових?).

Журнальні дописи, анекдоти, каламбури, приколи (пардон, пришпили), лав сторіз, симпл сторіз. просто сторіз, смішні і не зовсім історії, недоісторії, випадково надибані у себе на гард-диску. а також сновидіння, фільми, кліпи, цитати, натирені в Інтернеті з понтом довідкові статті, віршики, казочки, ребра, цицьки, дула, ручки-ніжки і всяка тому подібна інтертекстуальність.

Загалом у всьому цьому панує той хаос, а висловлюючись культурніше, срач, який героїня роману так полюбляє розводити у своїх мінливо-змінних житлах і в якому так по-панківськи хочеться бути — раз вона всіх нас до нього впускає.

От вам. до речі, ще один варіант роману-житла.

Катакана Клей впускає нас до нього цілком беззастережно, ну от. каже вона, дивіться, як я живу, дивіться, як я пишу.

Але чому в такому разі все це так симпатично і так симптоматично, а іноді й спазматичне тримається купи? У чому тут фішка, запитав би Сергій Жадан, автор роману «Депеш Мод» у надзвичайно м'якій обкладинці.

Фішок, здається, принаймні декілька.

Невразливість цього роману полягає в його І— незрілості, бо він є суцільною незрілістю. Молодість є його перманентною якістю і його перманентним станом, а love, sех, drive є його, номен омен. Драйверами. Вони додають йому швидкості і наводять у ньому різкість. Насправді молодість це не як. це особливий різновид обдарування. Тобто це особливий різновид обдарування, який може бути втрачений з віком. Такі романи обов'язково стають культовими, тому що концентрують у собі дуже чесну енергетику незрілості.

Густота романної образності є чи не найпершою ознакою його (і Катакани-авторки) молодості. Звідси майже цілковита відсутність провисання мови, суцільний драйв і весела легкість, благословенний поспіх письма (write fast! die young! ) і графічна, посилена друзякою-комп'ютером. винахідливість. Іноді вистачає лише зробити СОРУ — РАSТЕ. а враження, ніби якийсь мудак-авангардист укотре хоче натішитися каліграмами (і хуячить їх кілограмами, докинула б Катакана Клей). А розділ від розділу можна відокремлювати венерично-марсовими символами статі в залежності від його, розділу, дійових осіб -«дєвучок», «мучачіків» і «підарасів».

Ну гаразд — це так собі, комп'ютерні ігри. Натомість я хотів про інше — про палку непідробну ненависть, про ідіосинкразію до кліше. Це коли вислів «пружне смагляве тіло» викликає замалим не блювоту, тим більше, що стосується істоти, щиро зненавидженої. Ірена Карпа — це німецькою Hassiliebe. «любонависть» українською.

Її персонажі посміхаються вищипаними бровами, її штани порвані на німецький хрест, її цитати з української класики зраджують невимушену блюзнірську любов до останньої: Але я би пиздила такого чмошника! — репетує вона. — Аж гай би шумів і хмарки би бігли. А я б відпиздила і милувалася-дивувалася. чого душі моїй так весело…

Іноді це справжнє кіно, причому найкращих тарантінівських часів:

— Ну і що це таке, сука? — питаю її.

— Те. що бачиш, сука! — каже вона.

— Ти що. сука, жити хочеш перестати, сука? — я.

— Заткайся, сука, бо перестаєш тут жити ти, сука! — вона.

Така от сука-любов.

Іноді в мене здають нерви, я обводжу олівцем особливо вставучі місця і зсудомленою від екстазу рукою базграю на берегах рукопису «Браво. Ката!!! Браво, Карпа!!!». Це коли, наприклад читаю про те. що дні її тижня різняться статево, бо понеділок — то мужик із похмілля, середа — кар'єристка. п'ятниця -курва. а неділя — жінка бальзаківського віку. Або коли дізнаюся про її найзаповітніше: Інші тьоті мріють про квіти і шуби, а я про те. як замочу колись програмного директора радіо-шансон і обкладу його могилку черепами водіїв, що катували людей у громадському транспорті. Або ні — просто зроблю їм всім братську могилу і вишку з наглядачем поставлю (вони про такі часто співають у своїх зоновських піснях «за жизнь»). Вишку з наглядачем і автоматом АН зі срібними кулями. — це щоб не порозкопувалися й не повтікали. Твоїми б вустами, Като, твоїми б вустами.

Або коли вона пише про Москву, що це ідеальне місце для хапання зарази або що вона. Москва, горопашна, все чіпляє і чіпляє на себе дорогі прикраси і шикарне шмаття від провідних кутюр'є, та тільки й надалі залишається незугарною товстодупою курвою на кривих ногах, мені, який колись у своєму житті писав «Московіаду», стає так любо-любо, неначе в Бога — наша справа не помре і Мадонна житиме вічно. Катакано!

А ще мені здається, що в цьому романі багато пронизливості — настільки багато, що сам він уже просто роман-пронизливість. суцільна пронизливість. Його героїня називає це відповідальністю за всіпройоби світу — сформульовано і справді класно, а розуміти слід як співпричетність і співучасть. Вона, ця відповідальність цілком делікатно не афішується, тобто переважно прихована, іноді нам залишається тільки сліпа віра в те. що в Катакани Клей таки водиться серце.

Але іноді вона стає явною. Скажімо тоді, коли Катакана формулює геніальне у своїй простоті пояснення причин революції: Кожен уже змучився встидатися за свою батьківщину. Або дає цілком особливе свідчення очевидиці та співучасниці, підписатися під яким зможе кожен із тих, котрі в листопаді-грудні 2004-го відморожували свої задниці на Майдані й майданах за те. аби більше ніколи не встидатися з приводу власної батьківщини: Ненавиджу цю революцію за одну річ — ту, що треба колготи під штани вдягати і в них запихати футболку.

«Браво!!!» — це знову я пишу на її рукописних берегах, бо мене пре від її святої ненависті: Боже мій. як я ненавиджу цих тлустих клеркинь за віконцями, цих гівняних адміністраторок, охоронців, консьєржок, вахтерок, продавщиць у бутіках, ментів, касирок у банках, приймачів документів у посольствах, секретарок, даїшників та інших нещасних, яким, за перепрошенням, так сильно ні-па-вєз-лооооо, що вони хочуть запхати якомога більше цього невезіння в дупу САМЕ ВАМ. якщо вам пощастить трапитися на їхньому «важливому» шляху. Та вони ж просто мають владу над вашою долею!

Так їх, мудаків, так їх! — тішуся я всією своєю незлостивою душею.

Проте серед найулюбленішої для мене пронизливості — пасаж про пінгвінів. Ці нікому нічого не винні й нелітаючі птахи, що стоять непорушне на засніженій поверхні нашого зимного світу, а потім завалюються, втративши рівновагу від, скажімо, необачного задирання голови вслід за літаком. При цьому самі вони вже ніколи не зможуть попідводитися. Тобто їм необхідний рятівник — такий собі Перевертач Пінгвінів, котрий, наче Бог і Сторож, з'являється звідкись іззовні.

Це відлунює. Мені ввижається досить далеке тло з дітьми, що гасають у житі над самісінькою прірвою.

Я м'якну, розчиняюсь у співпричетності до всіх пройобів світу і думаю: а може саме вона. Катакана Клей, його і врятує? Тобто (в який це пафос мене занесло?) — підгребе його під дупу лопатою і сяк-так поставить на непевні пінгквінячі ноги.

Окі— докі, світ вона порятує, але хто порятує її саму? Таку незрілу і пронизливу, таку проникливу, нерівну й нервову, до всього причетну і за все відповідальну?

А ніхто її не порятує, крім неї самої. Це. звісно, жахливо нелегко, але на те вона й написала цей роман-становлення, за великим рахунком роман-виховання-почуттів.

Її незрілість уже достатньо зріла для прямого, без відведення вбік очей, споглядання смерті (може, тому, що смагляві люди не бліднуть?). Або для того, щоби прострелити в саму серцевину всіх людських таємниць, коли до тебе раптово доходить, що найтяжчим із проклять може стати вічний напівсон — не сон і не ява, не життя і не смерть, вічне «напів» і «поміж».

І. звісно, її незрілість уже визріла до того, щоби правильно оцінити чистилище і блаженство самотності. Тобто її самотність уже готова потрапити у правильні руки.

Щиро кажучи, я не зовсім розумію, навіщо їй. Катакані, здалася її. Катакани. смерть. Попри всю нелюбов до гепі-ендів я все одно не певен, чи так уже й варто розганяти автомобіль у напрямку прірви та ще й на останній сторінці.

Проте як хтось, хто й сам полюбляє вбивати своїх героїв у воді, я розумію всю красу цього передчуття. Там справді тепло, там справді повно риб.

Катакана Клей вчергове помирає для нового народження — якого ще гепі-енду вам від неї хотілося?

Перламутрове порно

Росаріо Кастелланос

Марла Фріксен

Джордж Бернард Шоу

Велетенський рожевий мерседес, блискучий і потужний, щоранку забирав сміття з-під нашого дому. Темно-зелені сміттєві контейнери пандори відригували свій вміст прямісінько до вантажного черева красеня-мерса. Великого й рожевого. Такого кольору мусив би бути член у Кена, друга Барбі, якби дизайнери не змоделювали його кастратом. Пахучий сміттяний шлейф пливе вкупі з ранковим туманом із нашого двору до сусіднього, а потім все далі й далі. Цей запах, як і запах пристарілої марлевої шмати для миття посуду, неможливо не ідентифікувати.

Інколи здавалося, що то пахне дорогий французький сир. Якийсь по-особливому смердючий — значить, вишуканий. Безнадійно-оптимістичний погляд на речі. Паті під час чуми. Чума під час холери. Поцілунки під час гаймориту.

Порпання у смітті — то шлях ініціації. Про це вам запросто розповість кожен казкар. І кожен бездомний. Знаєте, скільки всього він витягує щодня з потаємних хтонічних глибин смітника на світло свідомості? Жрець Зеленого Баку робиться в курсі справ кожної родини — хто з них чим живе і чим дихає, що намагається сховати і чого позбутися. Так Жрець пізнає Інших. Бо на себе йому давно вже наплювати.

А потім приїздить Рожевий Мерседес і відвозить все кудись у перламутрове небуття…

Взагалі— то, ми просто каталися. Що ще я вам можу сказати? їздили собі туди-сюди Європою і залишали всім грубезні чайові. Ми ненавиділи цю бадяжну Європу. Нас нудило від неї. Fuck kapitilism, fuck imperialism [1]. Ми могли запросто покинути своє осяйне авто де-небудь на вуличці Кракова і піти спати на лавку в парк. Чим, зрештою, поганий парк Старого Міста для парочки вишуканих панків? «Я українка, а він зі мною» -любила повторювати я. Здається, митники тремтіли.

Коли нам ставав на заваді дощ чи вітер, ми І мусили йти ночувати до дорогого готелю. Дешевих ми принципово не визнавали, бо за принцип мали цуплення дорогих речей із дорогих готелів, а також просте партачення готельного майна загалом. Обливати гівном шпалери милих скромних готеликів, де номер коштує п'ятнадцять баксів, а господар зичить вам на ніч свої вовняні шкарпетки, — річ занадто збоченська навіть як на нас. Хоча в дитинстві мій вихователь і казав, що найвіртуознішою потворою є та, котра підставляє вірного друга і прокидує того, хто витягнув її з найглибшої халепи, я так і не спромоглася жити згідно з його моральними настановами.

Ми жили, як собі хотіли і де хотіли. «Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має» — казав колись мій тато. Ми були абсолютно вільними. Певний час у нас було дуже багато грошей.

Траса Е 65. Здається, це була вона. Траса на під'їзді до Праги у найрозпеченіший туристичний сезон, наприкінці травня, коли всі готелі вщент забиті. Е 65. Так, саме ці цифри — мої нещасливі цифри невротика. Тоді всю дорогу головно траплялися вони.

— Дороги тут кращі, ніж у Польщі. -сказав він.

— А жінки гірші. — сказала я.

— Тут дороги ширші. — він.

— Як і жінки. — я.

Тоді він натиснув на газ сильніше і, бавлячись зі мною в смерть, відпустив руки з руля. Гонщик професіонал. З такими завжди страшніше, ніж із водіями маршрутних таксі. Руль на такій швидкості треба хоча би притримувати. Не як у картінгу — не тримати, а так, трохи притримувати…

— Навіщо возиш мене так, щоби смерть заглядала в очі? — викрикнула я йому в лице, коли швидкість сягнула 240. Викрикнула і не впізнала свого речення.

— Не кажи дурниць! — хотів було він узятися до керма, але я вже щосили тримала його за обидві руки, наскочивши згори, як сітка на тварину. Авто неслося далі по прямій. Із нами того дня нічого не сталося. Ні того, ні наступного. Траса Е 65 скінчилася завчасно швидко.

І це не має значення.

Його дружина щоранку вставала о сьомій. V Всі чотири роки, рівно в сім нуль нуль. І фарбувалася. Він ніколи не бачив її без косметики. Ніколи не знав, коли в неї місячні. Ніколи не чув, аби вона жалілася на біль при них. І ніколи не помічав, щоби вона ходила в туалет.

Героїчна жінка?

Хуй там. Вона однаково йому набридла.

Вона ніколи не спала голою, а завжди тільки в піжамі. Вона ніколи не ходила по хаті в потворних халатах, бігудях чи футболках із розтягнутим горлом.

Вона однаково йому набридла.

Дружина знала, що «важнєй всєво — пагода в доме». Як тільки він десь хоч трохи смітив (ну там, накришив щось біля компа, ляпнув чаєм на поверхню столу, кинув папірець від цукерки), вона відразу все те прибирала. Миттю. Невидимий біоробот. Вона слухала Земфіру.

І однаково йому набридла.

Вона ненавиділа Українських проституток із Московської окружної. Говорила пронизливим голосом. Проколювала всі придатні частини тіла і піддавала те тіло засмазі й татуюванню.

Однаково йому набридла.

Вона економно витрачала ті гроші, що він давав. Вкладалася в мінімум — у дві тисячі доларів на місяць, а це було нелегко. Возила сина зранку до дитсадка, забирала його звідти ввечері і пес зна що робила цілий день. (Що вона робила, сидячи вдома?) Жінка-загадка.

Набридла.

Змінювала настрої й обличчя «па нєпанятним, не паддающімся логікє законам», не бувала однією й тією ж, він не знав, яка вона насправді. А навіщо ж чоловікові правда? Правда — це коров'яча доля. Не коров'яча — це таємничість

Ха— ха! На-брид-ла!!!!

Сиділа й чекала його вірною Пенелопою, поки він ту су вав собі хтозна-де (в моєму місті) й бозна з ким (зі мною). Чому ж

Істамбул. Константинополь. Царгород.

Наші князі в сиву (меліровану?) давнину бігали туди прибивати щит на ворота.

За словами викладача історії університету Шевченка, де вчиться моя сестра, першим туди попхався князь Олег:

— Сидів собі дядько в Києві та й сидів. Нудно йому було. Робити нічого. От він і покликав своїх воїв, та й сказав: «Вої, сідайте на лоди». Сіли вої на лоди та й попливли в Чорне море. Пливуть-пливуть по морю, аж раз — підпливають до берега. Ой, та ти що — то ж берег Візантії. Поперевертали тоді вої лоди та й попричіпляли до них колеса. І вже не пливуть, а їдуть. А візантійці виглядають із вікон: «Іііі!!! Що це? Лоди їдуть! Ще-м такого не бачили!» — І з того дива здали Візантію. А ви кажете — щит на воротах прибили…

Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.

— Блядь! — кричить він.

— Йобані очі! — підтримую я.

— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма [2] і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!

У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії [3], він було видерся на ду-уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.

— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!

Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.

У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків-кафешечок-подарун-кових магазинчиків.

— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.

Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах-лаву [4] півісторії пробачити можна. І ще пів-історії за фалафелі [5].

Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» [6]) під'їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».

— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум-жел.

Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він -час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ-86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди-сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:

— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…

Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ-прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.

Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.

З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха-ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43-го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя-Соф'ї.

По дорозі шкутильгун ще хоче фотографувати високих турчанок, з головою завішаних чорним, але вони хвацько никаються за спини своїх курдупликів-чоловіків. І як тільки два метри зросту вміщаються за метром п'ятдесят? Дива.

Все так чудово, все так чудово, курва, все. Так чудово…

Р.S. Ага, все так чудово. Якби ще гіперактивні поборники ісламу не виколупували очі християнським святим на фресках Каппадокії (бо в них, бач, ніззя людей зображати) — був би всезагальний SUPER GUT.

Sheryl Crow, здається…

Ви стикалися колись зі смертю? Ну, був у вас такий досвід? Не власної, звісно, смерті. А такої… якоїсь віддаленої. Про смерть близької людини я не маю права питати. Я нічого про неї не знаю. Поки що. Я знаю щось тільки про її далеку родичку. Але до сраки всі метафори. Навіть такі, як лист до тієї ж Смерті. Ось один такий свій лист піврічної давності я випадково надибала у себе на хард-диску:

«Упокой. Господи, душу його. Чи то пак. порятуй. Аллах. Не знаю, що кажуть мусульмани, коли хтось у них помирає від braintumor у 25 років. Теґу Вічаксоно. Джокджакарта. Ява. Індонезія.

Я їздила з тобою на мопеді купувати полотно і фарби. Ти був художником. Не дуже талановитим, але постійно малював. І я малювала у твоєму гаражі свій портрет — від носа до пупа -а ти сказав: «Мені подобається». Я тоді чесно утрималася від зворотнього компліменту.

В тебе було довге чорне густе волосся. Хтось би сказав «розкішне». Але не я. Намагалася гнати від себе будь-які еротичні фантазії з візіями твоєї смаглявої спини і розпущеного по ній волосся. Ми з тобою, думаю, ненавиділи одне одного. Ти ненавидів мої вузькі футболки і відсутність бюстгальтерів — образа вашої ісламської культури. А я ненавиділа твої підйоби щодо мого неробства, бо сам ти також ні чорта не робив, окрім малювання своїх бездарних картинок. Ти переводив із біса багато фарби й полотна, бо фарба й полотно у твоїй країні дешеві.

А тепер тебе немає. Я вже давно перестала відчувати до тебе неприязнь, ти знаєш. Можливо, твоє тіло лежить іще непоховане де-небудь у затінку твого спекотного блоку С. Ми жили у сусідніх кімнатах. Ти показував мені кожен свій новий пірсинґ і перебите татуювання. Я зрідка щось хвалила, а ти боявся, коли я тебе торкалася. Тебе нема?

У тебе була жінка-канадійка з українським корінням. Джоді, старша від тебе на 7 років, пухкенька кароока пшеничноволоса жіночка.

Вона дуже повільно говорила індонезійською і кликала тебе: «Маs Теґу? [7]», завжди із запитальною інтонацією. Ти не зовсім добре говорив англійською, але не боявся схиляти голову набік і перепитувати мене про значення того чи іншого слова. Дивно так. Теґу.

У мене зараз грає реґґі. а ти вже не годен почути жодної музики, навіть такого звичного за твоїм вікном співу муедзина. Я не розумію, як ти можеш більше не жити. Ти ж хотів поїхати до Канади, продавати там свої картини по 1 00 канадійських доларів, а Джоді ще сварилася би на тебе, що віддаєш їх за таку от безцінь. Як так. Теґу?

Ти розійшовся з дружиною. Взагалі дивно. як ви могли бути разом. Вона ж навіть було прийняла іслам, щоби одружитись з тобою. Вона ненавиділа тебе за непрактичність. Ти тягнув її жити до будинку-арткомуни, вкупі з іншими художниками. У вас були щурі на горищі, гекони на стінах і собака на підлозі. У тебе був найкращий друг — біженець зі Східного Тімору. Ніколи не могла запам'ятати його ім'я.

Перед тим, як піти від тебе, дружина плакала. Про те, що пішла від тебе, сказала в Індії. В Делі я взнала, що вона пішла. А тепер у Києві взнаю. що пішов ти. Чи плакала вона тепер. Теґу? Жінки легкі на сльози.

Дуже легко уявляти тебе мертвим. Смерть тобі навіть личить. Може тому, що смагляві люди не бліднуть. Або ж бліднуть зовсім непомітно. Бліднуть згодом, розчиняють свої кольори для зовнішнього світу. Скільки ти ще збирався зробити тут? Чи казав ти про це комусь. Теґу? В тебе була купа друзів із високими голосами, що кричали й реготали, перекидалися ярмарковими інтонаціями. Пробач мене за всю неприязнь. Хоча тобі вже байдуже, напевно. Цікаво, чи почуває Джоді свою провину, якщо навіть я її почуваю. Хоча, чому «навіть»? Я ж почувала роздратування, злість, антипатію. Хай це було недовго, але яке я мала на це право. Почуваюся тепер слабкою й дурнуватою, мало що розумію.

Рік твого народження — 1978. Рік Смерті -2004. Який із них важливіший?

Теґу Вічаксоно. Художник. Готувач соленої риби у банановому листі. Хлопець, котрому ми привезли із Тайланду кілька прапорців-нашивок на мотоциклетну куртку. Я пам'ятаю твої велетенські, як уся Азія. очі. Прощавай.

Атеп».

Лист написано півроку тому. Таємнича смерть молодої людини встигла пообростати мохом і новими деталями. Останні здирають вапняковий наліт романтичності й додають якогось іншого, глибшого значення. Бруд же нерідко буває глибоким. Так само, як нерідко він є результатом змішування найсвітліших і найшляхетніших фарбів.

Звісно ж, воно про мертвих або хороше, або нічого, але, якщо ти не можеш усвідомити цю смерть, значить, життя людини ще продовжується. І хай вона поживе повніше хоча би в своєму минулому. Тому, котрого ти раніше не знав.

Наприклад, те, що офіційно вважали мозковою пухлиною, насправді виявилося СНІДом Але — о, будь, ласка, Джоді, не треба, це ж такі ганьба довіку!!!! — родина і лікарі про це мовчали. До пори, до часу. Все-таки один лікар здався]

— Ну і що тепер? На мені ж була його кров! -і це ніяка не фразеологія. Джоді таки була кола свого екс-чоловіка в годину смерті. Либонь, щось там допомагала.

— А ти йому не допомагала? Ну, там, при порізах, чи що… — питав мене друг. Я напружила пам'ять:

— Та ніби нє. Я тільки пам'ятаю, як довго в нього заживали ранки після пірсінгу, як вони кровили і як довго він не міг вилікувати звичайну застуду в тропічній країні.

— Угу, я також пам'ятаю.

— Ні, знаєш, хвала Богу і ісламському суспільству — взаємних доторків у нас не було.

(Я тут же розумію всю бездушність своєї фрази). Щоби хоч якось згладити, кажу:

— Та й не збуджують мене чорнявчики-мауглі. Воно то, звісно, естетично уявляти собі смагляву спину з розпущеним аж до сідниць волоссям… Але нє. Не моє.

Друг— світлорусявець сумно посміхається.) -І все-таки, як добре, шо тоді я не пішла проколювати носа до тих панків у Джокджа-карті. Бо був би вже хантимансійськ мені. А як, до речі, Джоді?

— Вона здала аналізи. Ніби негативна. Але там інкубаційний період мінімум три місяці -тож перевірятиметься ще раз.

Ми мовчимо якийсь час. Чути клацання годинника. Уоu never know [8].

— Знаєш, вона таки героїчна, — каже мій друг. — Не повернулася відразу в Канаду, лишилася там.

— Чого?! Вона ж і так збиралася! Невже так приросла до місця?

— Ні. Просто вона поставила собі за мету знайти всіх тих, із ким Тегу міг мати контакти і попередити їх…