– На добраніч, Сергію! – Я відвернулася від нього і пішла до гуртожитку.

Поцілунок Яна – розжарене залізо, що примушує кипіти мою кров. Його губи – це мої губи, його рот – мій рот. Світ почав повільно обертатися навколо мене. Швидше, ще швидше, доки довколишні предмети не перетворилися на єдиний барвистий вихор. Нарешті Ян відпустив мене, але я втратила рівновагу і почала падати. Така слабкість у ногах, в голові поморочиться. Ян підхопив мене, притулив до себе і знову почав шукати мої губи, цілуючи плечі, шию, щоки. Люди вже розійшлися, потяг рушив на запасну колію, а ми все ніяк не могли відірватися один від одного.

Ввічливе покашлювання. Я затарабанила Яна по спині, щоб хоч якось привернути його увагу до літнього чоловіка, який очікувально завмер на відстані трьох кроків від нас. Він помітив, що моє калатання не давало жодного результату, і вирішив спробувати сам.

– Гм… Яне Володимировичу! Яне Володимировичу! Я пригнав машину, як ви просили. Вибачте, що відволікаю вас від… гм… справ, але я поспішаю. Ось ключі. Ваша красуня на стоянці перед вокзалом. Другий ряд. Четверте місце.

Нарешті Ян помітив незнайомця:

– Здоров, Миколаїч! Як життя? Той зміряв мене поглядом:

– Гірше, ніж у вас, Яне Володимировичу!

Ян від душі розсміявся.

– Дякую тобі.

– Завжди радий, Яне Володимировичу! Ну, я піду. Такому гріх заважати. – Миколаїч кивнув нам і швидко пішов. Ян повернувся до мене, обережно провів пальцем по губах, торкнувся підборіддя, нахилився так близько до мого обличчя, що тепло його чорних віч рум'янцем запалало на моїх щоках, і нарешті промовив:

– Здрастуй, зіронько, я повернувся.

Я сховала обличчя на його грудях, з насолодою вдихаючи запах Яна – терпкий парфум, гіркий тютюн, солоний піт, солодкий подих – і прошепотіла:

– Я скучила.

Ян занурився в моє волосся, почав пестити вухо, спустився до шиї…

– Ні, Яне! Облиш! Годі! Ми вже з годину тут стоїмо! Дивись, як усі на нас витріщилися. Мабуть, б'ються об заклад, скільки ми ще протримаємося.

– Ну той що? Хай заздрять!

– Яне!

– Гаразд, гаразд. – Проте він все-таки поцілував мене. В кінчик носа.

Нарешті ми попрощалися з вокзалом. Спочатку все планувалося так: заїжджаємо до Яна, він переодягається, і десь о шостій ми вже сидимо у в'єтнамському ресторанчику, святкуючи зустріч. На словах все було геніально просто, проте насправді…

На платформі ми простояли з годину – це вже не за планом. До Янового будинку доїхали за п'ять хвилин – це o'key, проте півгодини цілувалися у машині – знов не за планом. Потім ми цілувалися ще десять хвилин у під'їзді, після цього цілувалисяу ліфті, через що разів двадцять піднімалися і опускалися, але залишити кабінку не могли – ще півгодини. Розуміючи всю серйозність ситуації, Ян запропонував іти сходами. Я згодилася і потрапила у підступну пастку: на кожній площадці Ян зупинявся «перепочити», і ми цілувалися хвилин по п'ятнадцять. Квартира Яна знаходиться на п'ятому поверсі. Не треба бути надто обдарованим математиком, щоб підрахувати, що перед його дверима ми стояли о niвна восьму.

І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.

– Що сталося, Марго? Щось негаразд?

– Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? – Ян заперечливо похитав головою. – Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… – Я знервовано розсміялася. – Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!

Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч – його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч – те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:

– Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?

Я опустила очі:

– Себе. Тебе. Нас обох.

Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.

– Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.

Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері іпропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.

П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни – статуї, стіни – картини, стіни – шафи, стіни – вікна, стіни – дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні – величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!

– Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. – І, не втримавшись, додала:

– В тебе чудова квартира.

Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.

– Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!

– Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. – Я ковтнула слину. Ян розвів руками:

– Ну, як хочеш. Моя справа – запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…

– Яне! – В моєму голосі з'явився метал.

– Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума – відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.

Я підійшла до полиці з касетами:

– Та-а-ак… Мультики є?

– Хто?

– Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація – це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…

– Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?

– Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони – смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.

Ян закусив губу:

– Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?

– Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків,а ще б такий смішний кролик… Яне!!! – В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться – на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.

– Яне, я ображуся!

– Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! – Він зайшовся сміхом.

У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.

Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях – дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.

З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…

Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь неї…

Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.

Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:

– Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?

Я озирнулася. Справді, що я роблю? Ян стояв у дверях, в якихось двох метрах від мене. Мокре тіло, білий рушник, скуйовджене волосся, босоніж. Ліфт приїхав. Я відвела погляд, відкашлялася:

– Яне, я почекаю надворі, коло машини. Поквапся, будь ласка.

Він хотів щось сказати, проте я була вже в кабіні. Двері повільно зачинилися. Надворі я сіла на лавку і спробувала зосередитися. Що я наробила! Що тепер буде! Що скаже Ян? Відповідь на останнє запитання прийшла блискавично, я б сказала, прилетіла, у вигляді збентеженого Яна. Він був у костюмі, проте краватка не зав'язана і волосся ще мокре. В руках – моя сумочка.

– Ти забула її на дивані.

Я мовчки кивнула і взяла сумочку з його рук. Ян присів і знизу дивився мені в обличчя:

– Марго…

– Так. – Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.

– Подивись на мене, будь ласка.

– Я не можу.

– Чому?

– Мені соромно.

Кілька хвилин ми мовчали.

– Навіщо ти це зробила? – Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.

– Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?

– Та я гніваюся, а гніваний – я страшний!

Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:

– Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. – Він помовчав. – Сказати правду, я добряче роздратований.

– Чому? Через те, що я підглядала?

В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.

– Ні. Це мені навіть сподобалося.

– Через що ж тоді?

– Через те, що тобі вдалося втекти!

Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.

– Яне?

– Гм?

– Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?

Ми сиділи за маленьким столиком, вкритим темно-червоною скатертиною з золотими драконами по краю. Крісла теж були золотими. Над нами висів світильник у вигляді блідого місячного кола. їжа була холодною і гарячою водночас, ніжною і гострою, м'якою і хрусткою. Дивною, але напрочуд смачною. Ян розповідав мені про В'єтнам.

– Розумієш, стільки років кривавої, спустошливої війни, а ці люди все одно не втратили внутрішньої рівноваги. Доля прибиває їх до землі, а вони підводяться і спокійно йдуть далі, несучи у серцях вічність. Я багато подорожував, і, відверто кажучи, буддійські країни вразили мене найдужче. Кожна яскрава річ, яку ти бачиш у цьому приміщенні, зіронько, не має нічого спільного зі справжнім В'єтнамом. Все це – лише наші уявлення про ту країну. В'єтнамці показують нам те, що ми хочемо і можемо побачити. Цей народ не торгує своєю культурою. Він ховає її за вдаваною простотою, яскравою облудою і гучними вивісками: «Червоний дракон», «Чорний дракон», «Золотий дракон». І це не скнарість, це просто гідність. Гідність та розуміння того, що все прекрасне треба захищати. Як, наприклад, тебе, кошеня.

– Мене? Навіщо мене захищати? Від кого?

Ян дістав цигарку, закурив. Глибоко затягнувся, повільно випустив дим. Як гарно він курить і як… багато. Він подивився на мене поверх своєї руки. Чорні очі м'яко виблискували крізь тютюновий туман. Зачарував, приворожив, заплутав у тенетах своєї ніжности. Що ти зробив зі мною, Яне? Це запитання я, мабуть, промовила вголос, бо Ян на нього відповів. Чи знов наш телепатичний контакт?

– Я кохаю тебе, крихітко, кохаю і захищаю. Від світу, від себе, від тебе самої.

– Хіба світ – злий?

– Дитяче запитання. Справжнє, як і всі запитання дитини. На них не існує відповідей, бо справжнє запитання потребує справжніх відповідей, а справжніх відповідей не буває. З віком діти втрачають здатність по-справжньому запитувати і дорослими запитують лише тоді, коли знають відповідь заздалегідь. Сумно.

Я мовчки кивнула.

– Проте, як на мене, то світ – не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…

– Через заздрість?

– Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.

– Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…

Він засміявся:

– Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я – мадяр. Ти боїшся циганів?

– Ні.

– Ну й правильної Чого нас боятися?

– Ти – циган?

– Мої батьки. Але факти – річ уперта. З генетикою не повоюєш. – Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. – Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня – і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!

Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно гладити. Ян застиг. Я кинула на нього погляд з-під лоба і повільно облизала губи:

– Ти кого лякаєш, ромале? В моїй родині теж є циганська кров. – Мої пальці уже під тканиною його брюк пестили шкіру і, певне, добряче дражнили. – Ну що, позмагаємося в чарах?

Ян окинув приміщення задумливим поглядом:

– Шкода ресторанчика, гарненький був заклад…

– Чому «був»? Ми ще не починали.

– Тоді, мабуть, і не треба. Я здаюся. – Він підняв руки вгору. – Полонених берете?

– А що ти вмієш робити, хлопчику? – Моя нога піднялася ще вище.

– Ой, зупинись, Марго! Зупинись, доки я ще контролюю ситуацію.

Ян не жартував. Я відкликала ногу назад, взулася, поправила волосся і підвелася.

– Яне, я миттю.

У туалеті я відкрутила кран, холодною водою змочила потилицю, шию, руки, сперлася на раковину і з головою поринула у роздуми. Я хочу залишитись з Яном. Хоч би ким він був: видінням чи сном. До біса все! Не знаю, скільки в мене є часу, як довго я ще спатиму в тому світі, проте цей світ належить мені і Яну. Нам обом.

Повернувшись до зали, я побачила, що Ян розраховувався з гостинним хазяїном закладу. Вони обмінювалися люб'язностями, тому я просто кивнула Яну і пішла до машини.

Ми їхали вже хвилин з десять, а я все ніяк не наважувалася почати. Буває так важко знайти слова… Я відкашлялася:

– Яне, куди ми їдемо?

Він здивовано глянув на мене.

– Взагалі-то я везу тебе додому. А що, в тебе є інші плани? Дискотека, казино, стриптиз-бар?

– Я хочу до тебе.

– Що??

Я знайшла його очі у дзеркальці заднього бачення.

– Не відпускай мене, Яне. Я хочу, щоб ти відвіз мене до себе. Хочу залишитись з тобою.

Тиша. Його очі. Такі серйозні, темні. Раптом він зупинив машину, мовчки вийшов. Я також мовчки чекала. За хвилину Ян повернувся, відчинив дверцята з мого боку і поклав мені на коліна величезний букет квітів. Цього разу – темно-червоні троянди і одна біла – королева. Мовчанка тривала. Ми дісталися його будинку, піднялися на ліфті, зайшли у квартиру – ані слова. У коридорі я знесилено впала на стілець. Ян став переді мною навколішки, зняв з моїх ніг черевики, стиснув ступні у своїх долонях і першим заговорив:

– Ти розумієш, що робиш, Марго?

Я зустрілася з ним поглядом.

– Я не розумію, я відчуваю. Покажи мені свою спальню, Яне.

Він взяв мене за руку і повів до дверей.

– Я ніколи тут не спав, крихітко. Це не моя, це твоя спальня. Я зробив її для тебе.

Він одчинив двері, і мені перехопило подих.

Кругла кімната. Дзеркала, дзеркала, самі дзеркала. Всі стіни і стеля. Серед дзеркал – маленькі вогники, які своїм м'яким світлом створювали ілюзію зірок на нічному небі. Порожня кімната, посеред якої володарювала одна-єдина річ – величезне ліжко. Я підійшла до нього, погладила білизну. Чорний шовк. Мій улюблений колір. Я повернулася до Яна:

– Яне, яка краса!

Він усміхнувся:

– Тільки твоє віддзеркалення, зіронько.

Ян почав наближатися, я – відступати. Крок за кроком, не зводячи одне з одного очей, ми обійшли ліжко. Ян зазирнув мені в очі. Я відвела погляд. Марго, поясни йому все! Ти ж бачиш, він нічого не розуміє. Ти повинна йому сказати. Прямо зараз! Ян завагався, потім рішуче сів на ліжко, зняв з себе піджак, розв'язав краватку, розстібнув сорочку. Я затремтіла. Як тут зимно! Як йому сказати? Ну як йому сказати? Не обертаючись до мене, Ян заговорив:

– Марго, якщо ти передумала, то я даю тобі останній шанс. Йди прямо зараз, бо ще хвилина – і я тебе звідси не відпущу, благай, не благай. Розумієш, будь-який терпець колись уривається. Я не залізний.

Я відвернулася і швидко підійшла до вікна. Стояла і мовчала, роздивляючись нічне місто, а потім невпевнено почала:

– Я нікуди не піду. Я хочу залишитись, Яне. Проте я… нервуюся. Я, я, я… до смерти налякана. – Краєм ока у найближчому дзеркалі я побачила, що він повернувся до мене і напружено слухає. Добре, що він мене чує. – Розумієш, Яне, в твоїх очах – сама пристрасть, а мені потрібна ніжність. Вся ніжність, яка в тебе тільки є. Принаймні, зараз. – Я повернулася до нього. – Ти здатен віддати мені всю свою ніжність? Всю до останньої краплі? Я… я ще ніколи не була з чоловіком, Яне. Я хочу, щоб ти був першим.

Якщо по-справжньому захотіти, можна примусити всесвіт обертатися навколо себе. Мене оточували зірки, які кружляли за моїми законами. Я була центром, осердям, суттю. Я – суть, Ян – єсмь. Я розчинялася у ньому, у божевільному болю, що він мені завдавав, проте щось у мені розуміло, що то був правильний біль, необхідний. Біль народження. Я народжувала на світ своє кохання. Кров'ю, потом, криком і насолодою. Нестерпною насолодою – сестрою болю.

Я була закоркованою пляшкою, пляшкою прекрасного вина з витонченим смаком. Ян відкорковував мене, відкривав мене наново, як Америку. Він дарував мене світові. Ян увійшов у моє тіло, я увійшла в його. Ми стали одним. Секс – марні спроби поділитися собою з іншою людиною. Хвилина задоволення – і довічна фрустрація. Кохання – абсолютне злиття, насолода єднанням і сплетінням у єдиному бездоганному витворі. В нашому світі ми народжували нову зірку. Супер-

нову.

Фізичний біль – ніщо порівняно з тим смутком, який охопив мене тої самої миті, коли Ян мене залишив. Я тонула у ньому, я плакала смутком і кожна сльоза – хвилина моєї самотности. Ян цілував мої сльози, гладив моє обличчя, ще міцніше стискав мене у своїх обіймах.

– Ш-ш-ш. Не плач, зіронько! Не плач, будь ласка. Пробач, що завдав тобі такого болю, пробач мені, маленька.

Я схлипувала і ніяк не могла зупинитися. Все тіло тремтіло. Сльоза за сльозою безшумно падали Яну на груди.

– Я, я… не через це. Яне, чому ти мене залишив? Чому ти це зробив? Це було так… так боляче. Я не хочу, – Голос зірвався. Мій смуток перетворився на справжню зливу. – Яне, я не хочу, щоб ти мене кидав!!!

Він пригорнув мене до себе.

– Я ніколи тебе не залишу. Ніколи в житті. Проте зараз… Я мусив. Я зробив це для тебе, для нас, для того, щоб ти не…

Я перебила його:

– Я знаю. Для того, щоб я не завагітніла. І все одно, я хочу, щоб ти завжди був у мені. Завжди. Найглибше, як моє серце, моя душа, моя… дитина! Господи, я божеволію! Яне, не слухай мене, я верзу якусь нісенітницю.

– Ні, ти кажеш дивовижні речі, гарніших я не чув. – Він тримав мене у своїх обіймах, цілував у скроні, гладив волосся. Колисав. Мій великий кіт-баюн.

Мої повіки важчали. Я засинала.

– Яне?

– Так.

– Я завжди хотіла дізнатися, як це, коли тебе на світанку будять поцілунком. Що відчуваєш, як прокидаєшся… Зробиш?

– Зроблю.

– Обіцяєш?

– Чесне піонерське.

Чи можна бачити сни в снах? Знаєте, як дзеркальний коридор. Дзеркало в дзеркалі. Сон у сні. Не знаю, може, мені щось і снилося у моїх снах, проте потім я нічого не пам'ятала. Намагалася згадати і не могла.

Ранок. Я прокидалася з відчуттям, що мені вже не треба дихати. За мене дихав Ян. Його губи на моїх губах. Я живилася повітрям, яке він вдихав у мої легені. Одне дихання на двох. Нам вистачало. М'який лоскіт його рота проти м'яких обіймів сну. Ян переміг. Я розплющила очі. Його обличчя над моїм. Зосереджено, наче займаючись важливою справою, Ян обводив пальцем контури моїх губ.

– Як смакувало?

Я облизалася:

– М-м-м. Вершкове морозиво, персикі… гіркий мигдаль. Ми довго спали?

Він подивився на годинник:

– Дві години і сімнадцять хвилин.

Я здивувалася.

– Звідки така точність? Ти що, не спав?

Ян відвів погляд:

– Та ні, я задрімав, але…

Я повернула його обличчя до свого:

– Правду, Яне, правду!

Він усміхнувся:

– Поцілуєш – скажу.

– Скажеш – поцілую.

– Гаразд. Я боявся проґавити світанок. Виконував замовлення.

Я хотіла щось сказати, проте Ян відкинувся на подушки і промовив, не зводячи очей з моїх губ:

– Твоя черга. Угода є угода.

Чим загасити поцілунок Яна? – Ще одним поцілунком. Зачароване коло. Я відірвалася від нього.

– Візьми мене, Яне!

Він похитав головою.

– Ні, крихітко, не можна. Не зараз. Буде дуже боляче.

Я почала гладити його плечі, груди, спустилася нижче…

– А я хочу, хочу, хочу зараз!

Ян вхопив мої руки, стиснув їх у долонях, роззброюючи мене.

– Ні, Марго, не наполягай. Я цього не зроблю.

Я розчаровано зітхнула.

– Гаразд, тоді цілуватися!

Я лежала в його обіймах, вмираючи від ніжности. Ян поволі засинав. Це добре, бо в мене було таке передчуття, що незабаром я прокинуся. Міцніше притиснувшись до нього, я на повні груди вдихнула запах його тіла, щоб пізніше згадати кожен нюанс, кожен відтінок. Ян замріяно гладив моє волосся.

– Я кохаю тебе, зіронько.

– Ш-ш-ш, спи, Яне, спи.

– Ти тільки не забувай, що я тебе кохаю.

Підкорюючись імпульсу, я несподівано для самої себе

запитала його:

– Яне, а що таке кохання?

Він заплющив очі.

– Кохання – це ти.

– Ні.

– Так.

– Гаразд, але яке воно?

Ян мовчав. Мабуть, заснув. І раптом тиха відповідь:

– Кохання – це повна довіра. Це відсутність страху і… – Він пригорнув мене до себе, занурив обличчя у мої коси. – Іще це завжди боляче.

Тиша. Ян спав. Я обережно вивільнилася з його обіймів, поправила ковдру, погладила його чорний чуб. Поспішай, Марго! Час рушати!

Я швиденько одягнулася. Черевик зачепився за щось на підлозі. Я глянула. Букет червоних троянд. Я поворушила їх,знайшла білу, підійшла до ліжка і обережно поклала її на подушку поруч з Яном. Спи, Яне! Спи з королевою!

Предмети втрачали чіткі обриси. Ставали прозорими, як я сама. Кімната віддалялася, я падала, я прокидалася.

Пів на другу. Нічого собі подрімала! Майже тринадцять годин. Як Спляча Красуня. Я замислилася. Безкінечний сон. Добровільна кома. Вічність з Яном. Припини! Негайно припини! Навіть і думати про таке не смій, ідіотко! І геть мені з ліжка!

Я сіла. Дивне відчуття вологи. Я глянула на простирадло. Кров. Велика червона пляма. Не може бути! Я задерла нічну сорочку – кров. Вся білизна в крові. Налякана до смерти, я різко зіскочила з ліжка і тієї ж миті перегнулася навпіл. Світ поплив од нестерпного болю. Низ живота несамовито волав, нутрощі нили. Зціпивши зуби, я повільно сповзла по стіні на підлогу. Спробувала розслабити м'язи, перенесла центр ваги, спираючись на руки. Підлога приємно холодила. Біль повільно відпускав. Тепер з середини мене різав не гострий, а тупий ніж. Так краще, якщо це взагалі можна назвати покращенням.

Я гарячково розмірковувала. Такого зі мною ще ніколи не було. Біль у перший день місячних – приємна прелюдія до агонії, у якій я перебувала зараз. І до того ж які місячні, Марго? Твої законні закінчилися тиждень тому. Що ж це таке? – Ще один доказ існування Яна, от що це. Ян… Я всміхнулася сама собі. Як йому зараз? Що стосується фізичного стану – краще, аніж мені, але про що він думає, прокинувшись у порожньому ліжку? Розлючений? Розгублений? Ображений? Пробач, Яне, мені потрібен час. Я маю все обміркувати, якось зібрати окремі шматочки мозаїки в одне ціле, хоч трохи розібратися в тому, що сталося, залагодити справи. Ага, лиш залагодити. Насамперед викинути Сергія зі свого життя. Викинути? Викидають лише сміття, а Сергій – чудовий, милий хлопець. – Саме тому йому не місце коло мене. Хороші хлопці – не пара поганим дівчатам. А я погана і зла, інакше не водила б його за ніс, а одразу пояснила, що до чого. Проте я все жалію… – Кого жалієш? – Кого, кого… Себе, найкращу, найголовнішу. Гаразд. Сьогодні зателефоную Сергію і все поясню.

Я почала вставати. Це вдалося з третього разу. Похитуючись, я дошкандибала до підвіконня, розгорнула пакунок з ліками: аналгін, спазмалгін, максиган… Може, є щось міцніше? Ось він! Баралгін! Це допоможе. Не може не допомогти. Я взяла одну таблетку, завагалася, додала ще дві. Повільно пересуваючи ноги, щоб різким рухом не спричинити нового вибуху болю, доповзла до шафи. Десь тут має бути трофейна пляшка вина. Червоний Рислінг. Подарунок німця з останньої халтурки. Я намацала пляшку. Дякувати Богові, вже відкоркована. Наливаючи вино в склянку, я всміхалася через переляканий мамин голос, який дзвенів у моїй голові: «Марго, тобі що, жити обридло? Закортіло на той світ? (На який світ, мамо? В мене їх вже два.) Ліки зі спиртним – пряма дорога. Доне, не каліч себе, будь ласка!»

«Мамо! Я один-єдиний раз. Дуже вже болить. Один раз – це не страшно», – вголос промовила я і ковтнула ліки, запиваючи їх вином. Тьху, яка гидота! Лягла у ліжко і заплющила очі. Навіть не знаю, хто допоміг більше: ліки (зі спиртним, доне, Боже мій, зі спиртним!) чи Алі, який весь цей час лежав на моєму животі і заспокійливо муркотів. Іноді коти – найкращі ліки. Через півгодини біль майже вщух. Принаймні я знов могла вільно пересуватися.

Того ж вечора зателефонувала Сергію. Я не готувала промови, сподіваючись, що все станеться саме собою. І воно таки сталося. Тільки не зовсім так, як я гадала. Точніше, зовсім не так.

Один гудок, два, три, чотири. Ну от, нікого нема вдома! Яке полегшення! Можна з чистосумлінною душею повертатися додому: я намагалася виправити ситуацію, проте мені не дозволили. Вибачте, я зробила все, що могла.

Раптом хтось, зняв слухавку:

– Я вас слухаю.

Від несподіванки я затнулася:

– Доб… Добрий вечір. Я можу поговорити з Сергієм?