Зло

Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.

– Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.

Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Япіднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.

– Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

– Марго!

– Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

– Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?

– Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

– А я мушу?

– Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

– Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

– Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

– А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

– Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

– А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

– Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся. Все дуже просто. Геніально просто. Я не знаю, що ти – потвора. Ніхто мені цього не казав. Тобі я не вірю, бо ти не розумієш, що верзеш. Люди довкола не мають для мене жодного значення, бо я не така, як вони. А мої очі не говорять мені, що ти – потвора. Розумієш? Я не бачу твого шраму! Я не бачу його, чуєш? Я не бачу огидного рубця, чи як там воно, до біса, зветься! Я бачу мужність, суворість, силу, хоч це й дивно, я бачу гармонію і ніжність, безмежну ніжність. А щодо таких деталей, як якість шкіри, то мушу зізнатися, що на твоїй щоці так, дійсно є якась біла сіточка, наче павутиння. Проте я сприймаю її як щось суто твоє, невідривне від тебе. Як, наприклад, родимку на моїй щоці. Я з нею народилася, я така, то що, я – потвора? Так от, Яне, тебе я сприймаю так само. Наче ти народився з цим шрамом. Ніби він був з тобою завжди, від початку твого життя. І все. Без нього ти – не ти, а хтось інший. Ну чого ти так на мене дивишся? Що ще тобі незрозуміло?

Ян був приголомшений, по-справжньому збентежений, розгублений. А ще я бачила в його очах біль і бажання поділитися ним зі мною. Я не збиралася йому заважати. Я хотіла розділити з цим чоловіком все – і біль, і насолоду. Відкинувшись у кріслі, я пила шампанське і чекала, доки він наважиться заговорити. Ян сидів, стискаючи скроні руками, наче в нього заболіла голова, і раз у раз повторював:

– Неможливо! Як, ну як ти могла дізнатися?

Нарешті він, аж мовби силоміць, витиснув із себе:

– Я нікому ніколи про це не розповідав. Не міг. Намагався забути. Найдопитливішими були жінки. Тоді я вигадував щось про виробничу травму. Всі співчували і відводили погляд. Ніхто не дивився на мене так, як ти. Тридцять п'ять років я намагався поховати правду, а вона сьогодні жива-живісінька. Живіша за мене. – Він витягнув з кишені пачку цигарок, дістав одну, закурив. Руки не тремтіли. З міцного граніту тебе зроблено, Яне…

Я дивилася йому у вічі. Я не могла відвести погляд, навіть якби захотіла. Нарешті він знову заговорив:

– Мій батько був хронічним алкоголіком. Пиячив щодня, ніде не працював. Колись він, мабуть, був нормальною людиною, але про це я нічого не знаю. Мені відомо лише те, що він вчився на ветеринара, проте зустрів мою матір, одружився, кинув навчання і почав пиячити. Після весілля його життя перетворилося на одне велике свято. Не питай мене, чому він пив. Я не знаю. Я багато чого не знаю. Не знаю, як мігБог чи хто там у нас за це відповідає, дозволити, щоб у лоні моєї матері, цієї загадкової мовчазної істоти, зачалося життя. Не знаю, як від мого батька в неї народилася дитина з двома руками, двома ногами і однією головою, а не з крилами, перетинками між пальцями, рогами чи ще чимось. Не знаю, як моїй матері взагалі вдалося мене виносити – від п'яної вечірки до вечірки, коли в нашій квартирі збиралися всі алкаші району і робили з нею все, що їм заманеться. Проте вона виносила мене.

Мені йшов дев'ятий місяць, коли під час занадто запального святкування Нового року мого батька охопив раптовий напад люті, він накинувся на дружину. Друзі допомогли, але в неї, жорстоко побитої, почалися передчасні пологи. І тут батька осяяла геніальна думка: а чому б не згадати колишню практику? Пологи у кобил, свиней, корів. Його товариші занадто довго жили у законному шлюбі з білою гарячкою, щоб не сприйняти на ура таку чудову ідею. Розважатися, так розважатися!

Зі столу все скинули на підлогу, ноги жінці прикрутили залізним дротом, і наш великий ветеринар почав чаклувати. Мати померла під час пологів. Мене вирвали з її тіла. Через несамовиті крики жінки сусіди зателефонували до міліції. Та приїхала з подвійним запізненням – за звичкою і через свято. Та все-таки приїхала і почала вибивати двері.

Тієї миті батько зробив досить дивну річ. Чи то міліція його налякала, чи то сам факт, що я, недоношений і майже вирізаний з материнського тіла, все-таки був живим і несамовито волав про це всьому світові… Не знаю. Але він кинув мене. Просто швиргонув через кімнату у куток, туди, де валялося вщент розбите дзеркало. Звідти і подарунок. – Він гірко всміхнувся і пальцем погладив шрам. – Проте я вижив. Дивно, але вижив і тому вважаю, що ношу цей шрам з народження. Отаким я народився! – Ян підвівся, глянув на мене і, стурбований, швидко підбіг:

– Марго, крихітко, ну не плач, не плач, будь ласка! Що ж я, бовдур, наробив! Не треба було тебе лякати! – Він сів поруч, посадив мене на коліна і почав колисати, наче мале дитя. – Ідіот, дурень, як я міг! Мабуть, забагато випив. Марго, сонечко моє, кошенятко, ну заспокойся! Не треба плакати, це все вжепройшло, нічого такого більше немає, це в минулому. Не плач, кошенятко, не плач!

Він міцно притискав мене до себе, гладив коси, цілував щоки, руки, очі, щось розповідав тихим умиротвореним голосом. Не знаю, кому був потрібніший той дощ зі сліз: мені чи Яну, не знаю, кого він заспокоював швидше: мене чи себе.

Я плакала, немов у дитинстві. Гірко плакала через жорстокість і те, як легко вона шрамуе не тільки обличчя, а й серця. Плакала, бо не могла зрозуміти, навіщо, кому, для чого потрібен цей нестерпний біль.

Цілуй мене, Яне! Цілуй мене так, щоб я забула про всі ці жахливі речі, цілуй мене так, щоб ти сам про них забув. Обійми мене! Я хочу розчинитися в тобі, твоєму болю, твоїй ніжності. Я хочу жити тобою, блукати тобою, тривати в тобі вічність.

У двері наполегливо стукали. Господи, восьма година! Ну хто там іще? Будять людей в такий час! Де мій халат? Не знаю. Ну й чорт з ним! Відчиню у нічній сорочці!

– Хто там?

– Марго, це Сергій.

Який Сергій? Думати важко, так важко, краще вже подивлюся. Повернути ключ, зсунути засувку, натиснути на ручку. За дверима стояв хлопець. Світлочубий, блакитноокий, мила усмішка. У мене чудова пам'ять на обличчя. Це професійне.

– Ви мене пам'ятаєте?

– Аякже! Сергій Яновський. Ви допомогли мені вчора на базарі.

– Еге ж, тільки спершу мало не вбив. Мабуть, добряче вас налякав, бо ви так раптово від мене побігли, що залишили вашу сумочку. Як необачно! – Він простягнув мені пропажу.

Яке полегшення! Світ знову набув кольору, форми, чітких обрисів. Знову стеля – вгорі, підлога – внизу, стіни – пообіч. Я мало не застрибала на радощах:

– Дякую, дякую, дякую вам, Сергію!!! Ви й не уявляєте, що для мене зробили. Що ж ви стоїте на порозі! Проходьте, будь ласка, вибачте за розгардіяш, такі ранні гості. Вчора я була у відчаї. Я й не сподівалася, що сумочку повернуть. А там же – гроші і досить цінні речі.

Сергій якийсь час совався, вмощуючись зручніше. Моє улюблене крісло. У цього хлопця є відчуття комфорту. – Ви так погано про мене думали?

– Чого ж про вас? Аби я знала, що сумочку знайдете саме ви? На таку удачу я й не розраховувала! Просто неймовірно. Ще кілька таких вчинків з Вашого боку – і я повірю в любов до ближнього.

Він якось сумно глянув на мене:

– А ви втратили цю віру? Коли?

Я зніяковіла.

– Облишмо! Це занадто серйозне запитання для восьмої ранку. Ви п'єте каву?

– Краще чай.

– Зараз приготую. Індійський влаштує?

– Цілком. Вибачте, що затримую… – Який він милий!

– Ну що ви, Сергію, це – найменше, що я можу зробити для вас, щоб хоч якось віддячити.

Я підвелася. Треба швидше вжити якихось заходів з приводу мого зовнішнього вигляду. Де ж той бісів халат? Я відчинила шафу. Так, моя піжама. Чорна, шовкова. Я подивилася на свою сорочку. Синя, шовкова. Чи врятує ситуацію такий обмін? Мабуть, так, бо в піжамі все-таки більше тканини. Переодягнуся у ванній. Я взяла піжаму, чайник і повернулася до Сергія.

– Я миттю.

Він гукнув мене коло дверей:

– Марго, ви плакали?

Я застигла:

– Чому ви так вирішили?

– На ваших щоках – доріжки сліз.

Ну просто-таки дитяча безпосередність!

– Так, я плакала уві сні. Часом буває…

– Це через сумочку чи…? – Він знов подивився на мої зап'ястки.

Хороший хлопець, але цього разу не вгадав. Ні вголос, ні подумки. Неправильні припущення. Та й навіщо йому правда?

– Так, Сергію, через сумочку. Ви взагалі не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд. Я – не з ранішніх пташок.

Виходячи, почула закінчення фрази:

– Якби ж я міг.

Може, здалося?

Ми снідали. Сергій сьорбав чай, я – каву.

А з ним затишно. Дивно, але він нагадує Дмитра. Хоч, на перший погляд, вони зовсім різні. Дмитро – смаглявий, кароокий, середній на зріст, полюбляє шокувати обивателів ультрамодними зачісками, сережкою у вусі, шкіряним одягом, що облягає тіло. Мріє написати Диявола шматком вугілля з пекла. А що ви хочете? Богема… Сергій – світлий, високий, худорлявий. Такий ввічливий, такий щирий, чому ж вони схожі? Може, через те, що Сергій намагається піклуватися про мене, як рідний брат. Цікаво, чи він справді почувається моїм братом? Сподіваюся, що так, бо якщо розраховує на щось більше, то… Шкода хлопця. Жодного шансу.

– Дурне запитання, я знаю, і все ж таки, про що ви думаєте, Марго?

Спробувати бути з ним щирою, як він зі мною?

– Я думаю про вас, Сергію. Про те, як добре ви до мене ставитеся, і про те, що, хоч це огидно, але Ваша доброзичливість будила в мені лише підозри. Мабуть, я захворіла на паранойю великих міст. Спостерігаючи за вами, я думала, як все-таки важко вірити у винятки. У мене ніколи не було друзів серед чоловіків. Знаєте, я думала, що це неможливо.

– Хто знає? Може, ви маєте рацію.

О, ні! Тільки цього бракувало. Треба змінювати тему.

– Чим ви займаєтеся, Сергію?

– Я – скрипаль. Закінчив у цьому році академію. Тепер шукаю роботу.

– О, тоді ви – мій колега.

Він подивився здивовано.

– Ви теж займаєтеся музикою?

Я розсміялася:

– Ні. Я мала на увазі – пошуки роботи.

– А, ось ви про що… А хто ви за фахом?

– Перекладач.

Він пожвавішав:

– Які мови?

Приємно бачити, що людей цікавить твоя професія.

– Німецька, англійська, іспанська.

Він присвиснув:

– То я розмовляю з такою розумною жінкою…

– А ви це тільки зараз помітили?

– Ідіот! Так мені й треба! вибачте, я не вмію говорити компліментів.

– Ну що ви, Сергію! Я пожартувала. Все гаразд.

Раптом він заметушився:

– Дякую за сніданок. Залюбки залишився б ще ненадовго, але мушу йти. Марго, я не вмію розводити антимонії. Мова – не моя парафія. Я хочу з вами ще зустрітися. Це вас ні до чого не зобов'язує. Проста зустріч. Можна посидіти у кафе, сходити в театр. Що вам зручніше…

Чому я йому не відмовила? Ну чому? Якби ж знаття…

Може, тому, що він допоміг мені? Допоміг кілька разів. І щиро хотів допомогти ще. Такі люди зустрічаються не щодня. Я завжди була кішкою-одиначкою. Дружелюбність – моє дошкульне місце. Як образити людину, яка відверто бажає тобі добра? Я не хотіла його засмучувати.

Ще одна грандіозна за своїми наслідками помилка. Купа цеглин з моїх благих намірів. Я брала їх і вимощувала ними свій шлях. Ви знаєте, куди.

– Весь тиждень я зайнята. Може, в суботу?

– Як вам зручніше. О котрій годині?

– Та хоч з самого ранку.

– Тоді о десятій.

– Гаразд.

Він підвівся і вхопив зі столу ще одне печиво – на дорогу. Я подумки розсміялася. Марго, він же зовсім дитина! Незважаючи на твій вік, ти вдвічі старша за нього. Нема й не було в тебе досвіду спілкування з хлопцями-однолітками. Може, не треба й починати? Тебе завжди вабили чоловіки, а не діти. Знаєш, як це називається? Розбещення неповнолітніх. – Замовкни, занудо!

Сергій зупинився перед порогом:

– Ну що ж, до суботи. До речі, вам подобаються несподіванки?

– Тільки приємні.

– Тоді готуйтеся. До зустрічі!

Я зачинила двері.

Дивна метушня почалася в моєму житті… Мама завжди казала: «Чоловіки приходять зграями. Живеш, живеш і жодного поруч. Потім з'являється один, починає залицятися, за ним ще один, а далі події розгортаються за принципом снігової лавини. Тільки й встигай обирати».

Проте я вже обрала. Яне, невже ти – лише мій сон? Навіть якщо це й так, я від тебе ніколи не відмовлюсь. Я зачарована тобою. Я й не намагаюся цьому опиратися. Я просто чекаю ночі.

Тієї ночі Ян не прийшов. Весь день небо поливало місто дощем, примхливо пересувало хмари, роздратовано кидалося блискавками. Загорнута у теплу ковдру, я сиділа і дивилася, як плакало віконне скло. Алі перелякано притискався до мене під час кожного гуркоту грому. Я теж боюся грози, однак того вечора куди було негоді тягатися з моїм сумом.

Чому він не прийшов? Що сталося? Я нічого не розуміла. Я хотіла, щоб Ян був поруч, щоб він пригорнув мене до себе і захистив від блискавок та грому. Серце краяли туга та біль. Запитання роями розлючених бджіл гостро жалили розум.

Настала ніч. Навіщо мені ніч, коли він не прийшов? Я не хочу спати! Я нічого не хочу, мені потрібен Ян! Яхочу до Яна!!! Ну от, маленька розбещена дитина. Давай, почни рюмсати, калатати п'ятами по підлозі, кидатися іграшками. Хіба не соромно, Марго!

Задзвонив телефон. Я дивилася на нього доти, доки домене дійшло, що це за річ і навіщо вона. З'єднує людей. Долаючи великі відстані, їхні голоси. Я вистрибнула з ліжка, перекинула Алі, заплуталася у ковдрі, вдарилася об край столу, проте нарешті все ж таки встигла вхопити слухавку.

– Алло!

– Здрастуй. – Його голос м'яким поцілунком торкнувся мого вуха.

– Яне?

– Так.

– Що сталося? Куди ти щез?

– Мене терміново викликали до Москви. У справах. Виїхав вчора ввечері.

Збентеження, образа, знервованість, гнів – і мені забракло сил приховувати свої почуття:

– Авжеж! Великі чоловіки вирішують невідкладні чоловічі проблеми і щодня рятують світ, а маленькі жінки сидять вдома і нетерпляче очікують на них, розтираючи сльози на обличчі та не встигаючи міняти носовички. Не можна було попередити про відрядження заздалегідь? Чи це – занадто складна для тебе процедура?

– Стоп, стоп, стоп!!! Який вогонь! Моя маленька зірочка палає! Я телефонував тобі вчора, щодесять хвилин упродовж п 'яти годин. Правда, Марго. І сьогодні зранку теж. Ніхто не відповідав. Де ти була? Я вже непокоюся, щось сталося? Ти… – Його голос став сумним і тихим. – Ти більше не хочеш мене бачити?

Мені перехопило подих:

– Ні, Яне, що ти кажеш! Пробач, що накричала. Просто я така засмучена, що ти не поруч. Стосовно твоїх дзвінків… мабуть, я… спала.

Чи не спала. Ця думка пронизала мене електричним струмом. Ти не спала! Тебе тут не було, дурепо! Ти була у реальному світі. Розмовляла з Сергієм, переймалася своїми справами. Ян телефонні дроти обривав, а ти спокійнісінько жила своїм життям. Там. У дійсності. Мільярди світів від нього, якщо він взагалі існує, твій загадковий Ян. – Не треба. Ну будь ласочка, не треба! Потім, усе потім. Я з усім розберуся. Тільки не зараз. Я ж чую його голос. Чую його ніжність. Він живий. Живий, бодай тому, що я вірю в нього, всім серцем вірю. – Розуму вірять, а не серцю. Серцем керують почуття, воно не може бути об'єктивним. Прокинься, ідіотко! Це сон, твій Ян – привид. Його нема, не було й не буде! – Заткнися! Геть з моїх думок! Геть звідси! Негайно!!!

– … мало не збожеволів, хвилюючись. Ні, ти щось приховуєш, Марго. Як можна спати так довго? Ти все одно почула б телефон. В тебе щось сталося? Щось негаразд, так?

– Який ти милий, Яне! Я так скучила за тобою. Алі теж. Він зараз у мене на колінах, малий зрадник. Розкажи хоч, що ти забув у тій Москві?

– От так ти й забиваєш людям баки. Ніжно і впевнено. Гаразд, вважай, що я не помітив зміни теми. Що я роблю в Москві? Ну, в нас тут невеличкий такий собі конгрес.

– У кого це «в нас»?

– У нас, в архітекторів. Ти зустрічаєшся з архітектором, дівчинко. Забула?

– Дякую, що нагадав.

– Нема за що. Я у складі української групи. Тут і виставки, і лекції, і укладення контрактів…

– Знаю, знаю. А ще бенкети, прийоми, гарненькі дівчатка. Ти вже багатьох піймав на гачок?

– Піймав на що?

– Ну, «закадрив, зажарив, зачепив, зняв»? В значенні: «зачарував, полонив, захопив, підкорив»?

– Боже мій, де ти цього нахапалася?

– Чого?

– Ну там «жарити, кадрити»…

– Ти зустрічаєшся з перекладачем, хлопчику, забув?

Ян розсміявся. Гарно він сміється. Щиро, від душі, насолоджуючись жартом.

– Я захоплений тобою, Марго, навіть твоїми шпичками.

– Не годуй мене компліментами, Яне. Повертаємося до дівчаток. Мене просто цікавить твоє приватне життя.

Він зітхнув:

– І далися тобі дівчатка! Та нема їх тут. Переважно чоловіки. Якщо і є кілька жінок, то яке це має значення? Я не бачу їх. Просто не помічаю. Ти – моє приватне життя. Тільки ти одна. І знаєш, що? Без тебе вся Москва здається мені одним великим чоловічим монастирем. Алло, ти слухаєш?

– Дуже уважно. Говори.

– Ти повернула мені натхнення, дівчинко. Я розробив кілька дуже цікавих проектів з дизайну приміщень. Всі у захваті. Вгадай, як я їх назвав?

– Кого?

– Серію ескізів, звичайно.

– Жодної ідеї.

– Я назвав її Марго.

– А про дизайн чого йдеться?

– Внутрішня архітектура спальних кімнат.

– От з чим я в тебе асоціююсь? В принципі, могло б бути й гірше. Є ще, наприклад, сантехніка.

– Марго, облиш свої жарти! Ну чого ти сьогодні така розлючена? Я тебе образив?

– Я не розлючена, я налякана. Чекаю на тебе, а ти зник. Потім дізнаюся, що ти за сотні кілометрів від мене. В Харкові – гроза. Гримить так, що аж стеля здригається. Всі ці блискавки, холод, непроглядна темрява за вікном… А я сама… сам… Яне, коли ти повернешся?

– Скоро, рідна моя. Дуже скоро. Ти зараз у ліжку?

– Так.

– Вікна зачинені?

– Так.

– Вимкни світло. Час лягати спати.

– Не можу, Яне! Буде ж зовсім темно! Я не вимикатиму світло! Я… я… я і спати не хочу!

– Треба, крихітко, треба. Початок першої. Завтра в тебе важкий день. Не бійся темряви, я ж з тобою. Натисни на вимикач – і стрілою назад у ліжко. Тільки не клади слухавки. Зробила?

– З– з-зробила.

– Тепер вмостися зручніше, а я тебе колисатиму.

– Яне, ти з глузду з'їхав! Це коштуватиме тобі купу грошей. Ми вже й так довго розмовляємо.

– Не потерпай, зіронько, я забезпечений чоловік. Можу собі дозволити. Не думай про гроші. Я буду з тобою, доки ти не заснеш. Я так шкодую, що залишив тебе у Харкові. Марго, доле моя, це більше ніколи не повториться. Ти мені віриш?

Тиша і лише його дихання. Таке близьке, що, здавалося, я відчуваю його запах.

– Я бачу себе в твоїх очах, Яне. – Мовчанка. – А як ти мене колисатимеш?

– Казкою. Як усіх дітей, слухай!

«В одному темному-темному лісі жив собі старий вовк. Не злий, в принципі, звір. Корів із сільської череди не чіпав. Годувався переважно зайцями. Проте люди все одно його люто ненавиділи. Боялися, бо на вигляд він був справжньою потворою: великі гострі зуби, червоні очі, дірка замість носа. Огидна морда!

Одного разу селяни зібралися і вирішили вбити вовка, потвору, саме існування якої в їхньому лісі було образою краси і величности цього світу. Вони взяли міцні палиці, ножі, вила, ліхтарі, розійшлися в лісі довгим ланцюгом і почали заганяти здобич.

Наш вовк рятувався, як міг. Йому вдалося розірвати ланцюг переслідувачів, проте людей було забагато, а він вже був немолодим звіром. Поранений і втомлений, він вибіг до лісового озера, яке оточували високі неприступні скелі, кинувся на гостре каміння і почав дертися вгору, ризикуючи розбитися на смерть. Селяни припинили переслідування: потвора була приреченою, навіщо ж спокушувувати долю, видираючись на небезпечні скелі? Але вовкулаці якимось дивом вдалося дістатися до верхівки найвищої скелі, де він і впав знесилений, сходячи кров'ю і потом.

Ніхто не знав, що на тій високій скелі жила прекрасна зірка. Вона огорнула напівмертвого звіра своїм цілющим сяйвом, загоїла його рани і своїм теплом повернула життя у замучене тіло. Зірка навіть показала йому безпечний шлях додому, проте вовкулака залишився. Він не міг повернутися, бо закохався».

– Яне!

– Ш-ш-ш… Не перебивай!

«Він закохався у зірку до нестями, став слухняним і ніжним, як звичайний собака. Він не знав, навіщо зірка зцілила його, може, жаліючи, амо'через те, що вона була дивовижною і не могла не дарувати життя. Та його й не цікавили причини. Він просто кохав її, бо не кохати її було не можна, і радів, що вона не відштовхує його любові. Він залишився на скелі, щоб розповідати зірці казки, оберігати її, коли вона спить, і милуватися нею, милуватися, доки бачать його очі, доки б'ється його серце».

Я лежала, міцно притиснувши слухавку до вуха, і боялася пропустити бодай слово. Ян знав, що я не сплю, тому й далі говорив, а я слухала. Він називав мене найніжнішими, найпрекраснішими словами. А таких слів знав багато, і кожне з них нагадувало мені, скільки доброти і світла залишилося ще на цій землі. Його голос умиротворював, гладив, м'яко штовхав мене в обійми сну. Таким був Ян.

Ви подумаєте, що це божевілля. Проте це не так. Я все розуміла і, повірте, не хворіла. Чи можна вважати хворою людину, яка любить свою хворобу, жити без неї не може, мріє, щоб та охопила її повністю і більше ніколи не відпускала ? Коли Ян був поруч, я знала, що це сон. Коли Яна не було – реальність. Принаймні, спочатку все виглядало саме так. Мене не дивувало, що сни були такими реальними, що в них я пам'ятала кожну деталь мого справжнього існування, що я взагалі пам'ятала, що це сон. Такі незвичайні речі мене зовсім не турбували. Не забувайте, щойя була непростою.

Тиждень без Яна був одним з найдовших в моєму житті. Щодня я займалася своїми справами, розв'язувала свої проблеми чи принаймні намагалася їх розв'язати і думала про Яна. Щоночі божевільна метушня тривала: я бігала у пошуках роботи, телефонувала в кадрові центри, продивлялася об'яви у газетах і знов-таки думала про Яна.

Ви спитаєте: як я могла шукати щось чи телефонувати кудись уночі? Все дуже просто: я жила далі в своїх снах, точніше, в тому світі, куди вони мене переносили. У світі, який відрізнявся від нашого одною-єдиною людиною – архітектором Яном Володимировичем Соколи.

Насправді існувало все, що я бачила у снах: кафе і ресторани, навчальні заклади і підприємства, вулиці і магазини. Збігалося все – літера до літери, колір до кольору. Існували люди, з якими я зустрічалася і розмовляла, такі самі, як у моїх снах: обличчя до обличчя, прізвище до прізвища, ім'я до ім'я. Ці світи були б братами-близнюками, якби не Ян. Ви розумієте? Його не було на цій землі, як я про себе називала нашу реальність. Я могла приходити до нього лише вночі, через браму снів. В нашому світі його не існувало.

Я перевіряла. Енциклопедії і довідники: архітектор Соколи Я.В. науці невідомий, телефонні й адресні книги: такий у нас не мешкає, метричні архіви: такий у нас не народжувався, такий в нас не вмирав. Не мешкає, не народжувався, не вмирав, не існує. Чотири гострих цвяхи у віко моєї труни.

Людина або є, або її немає. Середнього не дано. Можна спробувати обдурити саму себе, а можна дійти одного-єдиного висновку…

Я майже змирилася з думкою, що Ян – витвір моєї уяви, та й це нічого не змінювало, бо, хоч як крути, а він залишався моїм витвором, і відмовлятися від нього я не збиралася. Та згодом почало коїтися щось таке, що я… Гаразд, усе по порядку.

Весь тиждень я чекала на Яна. Він телефонував щодня, вибачте, щоночі (чи кожного сну?), але його голос тільки роздмухував вогнище мого суму за ним, за його присутністю. Я намагалася тримати себе в руках, але результати пошуків Яна в нашому світі приголомшили мене і повільно штовхали в обійми депресії.

Четверговим вечором я поверталася до гуртожитку після чергового і вже останнього відвідування Центрального архіву, службовець якого, доведений до розпачу моїми розпитуваннями, несамовито проревів мені в самісіньке обличчя, розмахуючи копією довідки з бази даних:

– Нема, нема в Харкові ніякого Соколи Я.В.!!! Й не було! Ви чуєте! Є десятки інших Соколи, але архітектора Яна Володимировича не існує і не існувало!!! Я перевірив все, що можна було. Аж до революції. Чи, може, ви мені запропонуєте пошукати серед даних перепису населення дореволюційного Харкова??! Божевільна! Геть звідси, і щоб я тебе тут більше ніколи не бачив!

Я сумно блукала безлюдними вулицями. Сутеніло. Є десятки інших? Навіщо мені інші? Мені потрібен Ян. Один на два світи.

Краєм ока помітила якийсь рух біля стіни одного з будинків. Не зовсім впевнено наблизилася до темного предмета (жужмо чорної тканини? грудка землі? клубок вовни?), який знов поворухнувся, цього разу помітніше, і швидко покотився до моїх ніг. Від несподіванки я зойкнула, відскочила, і тої ж миті збагнула, що своїм останній припущенням майже влучила в ціль. Уважніше придивившись до істоти, яка самовіддано терлася пухнастим боком об мої черевики, я відчула слабкий поштовх у грудях.

Дежа вю? Недуга смутку. Чомусь воно нагадує мені повернення на батьківщину після багаторічної відсутности: все чуже, все змінилося, погляду ніде відпочити, ніде зупинитися, але раптом серед лісу незнайомих будівель випливає старенька, вірна серцю альтанка.

Присівши навпочіпки, я простягнула руку і прошепотіла:

– Алі? Алі, друже, це ти? Невже ти?

Кошеня, а цією загадковою істотою виявилося саме кошеня, привітно мурчало і терлося лобом об мою руку. Я притулила його до себе, підвелася і підійшла до найближчого ліхтаря.