Зло

– Чого ти, мов та катеринка: «додому, додому»? Не можеш поснідати зі мною, подивитися телевізор, порозмовляти, відпочити? Це так складно?

Я мовчала.

– Гаразд. Не хочеш відпочивати, перейдемо до справ. Снідати ти відмовляєшся, тоді поїдемо прямо зараз.

Я здивовано глянула на нього.

– Куди поїдемо?

– До мого знайомого. Він лікар. Жіночий. Вчора я не контролював себе, пустився берега. Тому з тобою треба щось робити. Та й таблетки на майбутнє не завадили б.

Я мало не знепритомніла від раптового вибуху люті, обурення, огиди, роздратування.

– Яке «майбутнє»? Костянтине, ти мене взагалі сприймаєш чи ти чуєш, бачиш, відчуваєш і розумієш тільки самого себе? Ну яке в нас «майбутнє»? В нас і теперішнього нема! Нас нічого не поєднує! Чуєш, нічого. Ми чужі. Ми незнайомці! Боїшся, що я завагітнію? Розумію, я теж боюся. Проте я – не дитина. Я – доросла жінка і сама про себе подбаю. Не треба возити мене по друзях, наче зламаний телевізор у майстерню. Як ти міг подумати про таке! Боже мій, невже тобі подобається мене принижувати?

Він навіть не дивився на мене. Поставив тацю на стілець, прихилився спиною до стіни і саме грався з якоюсь ганчіркою. Я придивилася. Чорне мереживо?

– Що це?

Костянтин підвів очі. Прокинувся.

– А це… Якраз збирався повернути. Знайшов учора коло машини. Це твоє.

Він простягнув мені… мої трусики. Нічого не тямлячи, я взяла їх, і раптом мене охопило відчуття такої безнадійности, порожнечі, власної слабкости і безпорадности. Я опустилася на ліжко. Як усе брудно. Брудно й банально. Не вульгарно, бо вульгарність передбачає певний трагізм, а моя ситуація – заяложений сюжет. Костянтин сів поруч зі мною. Його голос був спокійним і втомленим:

– Ми не чужі, Марго. Я – більше, аніж коханець. Я твій перший чоловік. Я знаю, як це важливо для жінок. Будуть інші, проте перший – завжди один. Я залишуся в тобі навіки. Не треба опиратися. Ти вже нічого не вдієш. Навіщо себе ятрити? Ти безсила і безпорадна. Ти моя жінка, моя дівчинка і моя дитина. Я піклуватимуся про тебе.

Він погладив мене по щоці. Подумки я гарячково шукала вихід. Його не було. Волога на моїй щоці. Сльози? Ще чого! Я ніколи не плакатиму в присутності Костянтина. Щоб показати свої сльози, треба повністю себе відкрити, довіритися людині, яка бачить їх на твоєму обличчі. Я не вірила Костянтину і вже тоді знала, що ніколи не повірю.

Я витерла щоку, подивилася на пальці. Кров. Це вже перетворилося на звичку. Коли я з Костянтином, я завжди в крові. Він зрозумів, чим я занепокоєна.

– Це моя. Подряпина знов сочить.

Я взяла його руку, повернула долонею догори. Майже коло зап'ястку червоніла подряпина у формі півмісяця. Глибока. З неї ледве-ледве сльозила кров. Сльозила? Може, саме так і плачуть чоловіки?

– Звідки в тебе це?

Він примружив очі:

– Та так. Одне кошеня подряпало.

Я? Це я??? Та я ж і мухи не скривджу! Боже мій, що зі мною коїться, на що я перетворююсь? Я рішуче глянула на нього.

– Ні. Це неможливо.

Він знизав плечима:

– Гаразд, думай, що заманеться. Я сам себе вкусив. Через надлишок почуттів.

– Ти продезінфікував рану?

– Нащо? Звичайна подряпина.

Я підвелася і обвела поглядом кімнату.

– Де в тебе аптечка?

Він мовчки дивився на мене.

– Костянтине, я до тебе звертаюся!

– У ванній на полиці.

– Ходімо.

– Куди?

– У ванну.

Дивно, та він підкорився. Я промила рану холодною водою, залила її перекисом водню, наклала пов'язку. Під час цієї неприємної процедури Костянтин мовчки спостерігав за мною. Хоч би засичав крізь зуби від болю! Ніби зовсім не боляче! Теж мені, людина-скеля. Вільною рукою він торкнувся мого волосся.

– Нащо ти це робиш? Я ж тобі байдужий.

Я зав'язала міцний вузол, почала ворушити ліки в аптечці у пошуках ножиць, знайшла пакунок лез. Теж годиться.

– Не обманюй себе, Костянтине. Я зробила б це для першої-ліпшої пораненої людини. Ми, жінки, всі такі. Коли бачимо кров, то відразу кидаємося, щоб її зупинити. Жалість – наша найнебезпечніша хвороба, бо вона примушує нас робити величезні дурниці.

– Тобі мене жаль?

– Не знаю. Я дивлюся на цю рану і, мені здається, відчуваю біль у твоїй руці. Чи чоловіки не відчувають болю?

– Ця подряпина просто ниє. По-справжньому мені боляче через те, що ти не хочеш зі мною залишитися. Що ти не хочеш мене.

– Не вигадуй! Це звичайний синдром враженого чоловічого самолюбства. Боже мій, чергова киця сказала мені «ні». Вона мені відмовила! Мені! Як вона могла!

Я підвелася, вийшла в коридор, взула черевики. Костянтин сам простягнув мені сумочку, відчинив двері і раптом запитав:

– Ти справді вважаєш себе черговою?

Я зазирнула йому у вічі, шукаючи там себе чи принаймні хоч щось. Зелене скло. Коштовне каміння. Він запитав іще раз:

– Ти справді вважаєш себе черговою, Марго?

– Гірше, Костю. Набагато гірше. – Я вийшла і зачинила за собою двері.

Було боляче і неприємно, а ще дуже жарко і волого. На медичному жаргоні дію внутрівенної ін'єкції хлористого кальцію називають «парниковим ефектом». Після уколу враження таке, наче ти потрапила у екваторіальну Африку за кілька хвилин до початку сезонних дощів. Дихати нічим, шкіра палає, кров поволі закипає, здається, ще мить і ти луснеш, немов переспілий плід, та раптом починається дощ – справжня злива, яка приголомшує тебе своєю міццю. Кожна пора перетворюється на водостік, струмочки поту прокладають собі дорогу по всьому тілу, білизна – хоч викручуй, на очах виступають сльози від нестерпної внутрішньої спеки і сорому. Ще нестерпнішого сорому, бо ти відчуваєш, що випускаєш із себе не тільки піт і сльози, а й сечу. Піт і сльози – це просто неприємно, сеча ж – найтривіальніше з усіх виділень – чомусь стала найінтимнішим. Піт і сльози людина щодня демонструє всім, хто поруч, не роблячи з цього трагедії. Для сечі ж вона понабудовувала окремі кімнати, майже молільні з вівтарями, де наодинці віддається таємничому ритуалу. Виділена в присутности інших сеча викликає відчуття провини і огиди до самого себе – підсвідомі супутники твого дитинства, звідтоді, коли ти ще не могла керувати своїм сечовим міхуром. Лариса спостерігала за мною з професійною витримкою, час від часу простягаючи чергову серветку. Дія ліків слабшала. Я зітхнула полегшено і почала озиратися в пошуках води. Спрага була просто неймовірною. Лариса мовчки поставила переді мною склянку з водою. Я подякувала і випила. Хотілось іще.

– Спрага – теж нормальна реакція?

Вона кивнула:

– Організм відновлює баланс. Тобі краще?

– Дякую. Набагато.

Проте мені було зле, дуже зле. Мені просто не могло бути добре, доки я перебувала тут, поруч з Ларисою, точніше, поруч з тим, що від неї залишилося, в її квартирі, в цьому вщент зруйнованому повітряному замку.

Я зателефонувала Ларисі одразу після розмови з Костянтином, її голос здався мені якимось дивним. Може, через те, що вона завжди була охочою до балачок, а цього разу на моє прохання про зустріч коротко відповіла «так» і назвала свою адресу. Я купила коробку шоколадних цукерок, одноразовий шприц, пакунок хлористого кальцію – ліки, за допомогою яких я збиралася позбутися небажаного подарунка Костянтина. Сказати б, плоть від його плоті. Яка іронія! Здавалося б, єднання передбачає абсолютне прийняття, а ти вичищаєш себе від кожного сліду цього чоловіка, змиваєш його зі своєї шкіри, вбиваєш його у своєму тілі, викидаєш його зі своїх думок, і, нарешті, заспокоївшись, зачиняєш себе, як стерильний медичний бокс. Так понівечити найпрекрасніший з усіх ритуалів! Він був калікою з самого початку. Єднатися треба в любові, а я не люблю Костянтина. – Чого ж впустила його в себе? – То не я його впустила. – А хто ж тоді? – Моє бажання. Моя пристрасть.

Я їхала до Лариси по ін'єкцію і пораду. Ми не бачилися два роки. Я запам'ятала її веселою блондинкою з палкими чорними очима – найкраща подруга моєї сестри, найкраща медсестра у відділенні. Невгамовна Лара-авантюра, про яку всі говорили, що вона не проґавить свій шанс у житті.

На що я сподівалася, коли стукала у її двері? На будь-що, окрім того, що побачила. Двері мені відчинила зовсім незнайома жінка. Кілька хвилин я просто дивилася на неї, нічого не розуміючи. Літня жінка, за п'ятдесят, невеличка на зріст, проте дуже-дуже повна, немов загорнута у складки нездорового жовтавого жиру. Волосся на голові немає – лише куценький ріденький пушок, як у немовляти, запухле бліде обличчя, підборіддя нема – голова просто переростає у шию, впоперек якої – великий червоний рубець, наче другий рот. Я не знала, що й думати. Мати? Щось не схожа. Бабуся, свекруха? Не можна сказати напевно. Єдине, що не підлягало жодним сумнівам – ця людина була тяжко хвора, вона вмирала.

– Здрастуй, Марго, проходь.

Це Лариса. Боже мій. Лариса. Двадцятивосьмирічна тендітна дівчина. Завжди весела і повна енергії. її голос. Від неї залишився тільки голос. Його наче ув'язнили у цьому напівживому тілі. Вона провела мене в кухню. Квартира була майже порожньою: ні меблів, ні килимів, ні квітів, ні книжок. Матрац на підлозі і старі залатані ковдри на вікнах. На кухні – плита, раковина, стіл і два дерев'яні ящики замість стільців. Ми сіли. Через стіл, шкутильгаючи, побіг великий чорний тарган. Лариса спокійно змахнула його на підлогу. З'явився ще один. І його Лариса копнула нігтем. Я поволі божеволіла від такої обстановки. Я озирнулася. Тут не місце живим. Це не квартира, це – склеп. Розумієте, вона була порожньою і водночас заповненою: в кожному кутку, в кожній ніші, посеред кімнати, на підлозі і під стелею можна було побачити смерть. Вона заповнила собою весь простір. Щодо цього Ларисина домівка була повною чашею. Я здригнулася. Що спитати? Як справи? Безглуздо. Невже не помітно, що краще за всіх? Як ти себе почуваєш? А це вже просто жорстоко. Примушувати людину у такому стані говорити: «Дякую. Непогано». Думки розбігалися. Ми мовчали. Я звела погляд. Лариса дивилася на мене. Лариса у вигляді двох іскорок в очах зовсім незнайомої мені людини, за потворним тілом якої стояла Смерть. Я хотіла крикнути:

– Стережися, Ларисо! Вона ззаду. Вона хоче тебе забрати, озирнися! – Замість цього просто сказала:

– Ларисо, потрібна твоя допомога. Зроби мені укол, будь ласка, це дуже важливо для мене.

Я простягнула їй шприц і ліки. Вона мовчки кивнула, вийшла з кухні, повернулася з аптечкою і почала готувати все необхідне для ін'єкції. Тепер колишню Ларису можна було впізнати не тільки по очах, а й в професійних рухах цієї жінки.

Все позаду. Дощ перестав. Від мене тхнуло потом, проте це був приємний запах, приємніший за запах смерті, що панував у приміщенні. Ми знов мовчали. За годину – вісім речень. Небагато. Я відкашлялася.

– Ларисо, ти фахівець. Порекомендуй мені протизаплідні ліки. Таблетки, яким можна довіряти.

Вона знов вийшла з кімнати, повернулася з листком паперу й олівцем, мовчки написала кілька назв препаратів і адресу аптеки, де їх можна купити, простягнула мені. Я взяла, поклала в сумочку.

– Дякую.

– Нема за що.

Ну от… Стосовно моїх потреб – все. Що ж тепер? Попрощатися і піти? Я не можу. Чому? Вона мені допомогла. Я хочу їй віддячити. – Навіщо? – Не знаю. Всі люди так роблять. Принаймні спитати, чи не можу я чимось допомогти. – Хочеш заспокоїти свою совість? Тоді краще йди. Ти знаєш, що нічого не можеш зробити. – Я не можу так. Прийшла, використала і пішла? – А що тут такого незвичного? Чим це відрізняється від процедури, яку ти виконуєш щодня? У магазині і метро, на роботі і вдома. Прийшла, використала і пішла. Родичів, друзів, знайомих і незнайомих. Щоправда, у випадку з Ларисою бракує красивих слів, обіцянок і запевнень, туману довгих, порожніх розмов, який ховає те, що ми не хочемо бачити, просто не ба-жа-є-мо. – Проте, проте… Я гарячково думала. Щось тут не так. Чогось бракує. Щось неправильно. Ось що!!! Я забула, що це двобічний процес! Я не тільки беру, я ще й віддаю! Я використовую їх і дозволяю використовувати себе. Тому й хочу їй чимось допомогти. Це буде справедливо. – Для кого? Хіба що для тебе, моя люба. Для тебе самої, бо їй ти непотрібна. Вона не може тебе використати, Марго, бо їй від тебе прибутку аніякого. А красивих слів їй уже годі. Ти небажана тут. Іди.

Я, лінгвіст за фахом, заново відкривала для себе значення мови. Цікава ситуація. Жахлива ситуація. Кажуть, що в таких найкраще навчатися. Запам'ятай це, Марго! Подивись, на що ти схожа без мови. Лялька без ляльковода. Безпорадна купа лахміття.

Я пригладила волосся, потерла лоба, поправила блузку. Я намагалася розмовляти. Рухами. Намагалася показати, що я збентежена, що не знаю, що робити, проте дуже хочу допомогти. Я сподівалася, що Лариса відповість, але вона не рухалася. Не розмовляла зі мною. Вона замкнула себе.

Тиша була нестерпною, лякала. Здавалося, я назавжди втратила здатність розмовляти. Мабуть, так виглядає пекло. Абсолютна самотність. Брак будь-якої комунікації. Звуки, жести, міміка, кольори, запахи, думки – нічого. Тебе вимкнули. Ти навіть не можеш розмовляти сам з собою, бо тебе нема. Мовчить твоє серце, твій мозок, кров у твоїх судинах. Повна тиша. Абсолютна самотність, абсолютна свобода.

Я підвелася. Цей рух завжди свідчить про рішучість.

– Ларисо, я хотіла б…

– Не треба. – Вона сиділа, поклавши руки на коліна, ноги зігнуті під прямим кутом, голова безсило звисла, все тіло – символ байдужости.

– Може, тобі щось…

– В мене все є.

Я не витримала:

– Але як це?

– А так, як є…

– Дякую, Ларисо, щиро тобі дякую. Ти мене виручила…

Вона кивнула. Я вийшла у коридор, взяла сумочку. Лариса простягнула мені коробку цукерок, які я принесла з собою.

– Мені не можна.

– Вибач.

– Нічого.

У дверях я спробувала ще раз:

– Ларисо, так не можна. Я хочу чимось допомогти, щось зробити, ти ж…

– Я вмираю, Марго. Хочеш допомогти мені вмерти?

Як усе просто. Два слова: «я вмираю». Дві лінії, що утворюють хрест. Хрест на твоєму житті, хрест на твоїй могилі.

– Єдине, що ти можеш зробити…

– Так?

– Не кажи нічого Тетяні.

– Гаразд. Ще раз дякую.

Вона зачинила двері. Я повільно ішла сходами. Приголомшена, розбита. Так не можна! Ну не можна так, хоч би що! Ми – люди, ми звикли все обговорювати – і радість, і горе, з'ясовувати незрозуміле, ухвалювати рішення. Нам завжди потрібні пояснення. Як, чому, навіщо?

Я зупинилася, повернулася і побігла нагору. Сусідня з Ларисиною квартира. Я постукала. Двері відчинила літня жінка. Типова бабуся – ладненька, кругленька, пишне сиве волосся, волошкові очі.

– Здрастуйте.

– Добрий день.

Вона зацікавлено розглядала мене, проте намагалася робити це непомітно. Як ввічливо з її боку.

– Розумієте, я до вас у такій делікатній справі… Ви знайомі з вашою сусідкою, Ларисою?

її очі потемнішали. Вони вже не виблискували сміхом. Хтось задув їх, наче дві свічки.

– Так, а що сталося?

– Саме про це й хочу запитати вас. Будь ласка, допоможіть мені. Я сестра її найкращої подруги. Ми з Ларисою не бачилися два роки. І я… Вона нічого не каже, а я… Боже мій, що з нею?

– Прошу, проходьте…

Жінка провела мене до чистенької кухоньки. Веселі рожеві кахлі. Квітчасті фіранки.

– Сідайте.

Вона взяла чайник.

– Чаю чи кави?

– Ні, дякую.

– Не відмовляйтеся. Ви так сполотніли. Вам треба випити чогось гарячого.

Я спробувала всміхнутися. Жалюгідне видовище.

– Тоді кави, будь ласка.

– От і добре. – Вона повернулася до мене спиною і почала чаклувати з прянощами. Ця жінка вміла готувати каву. Я вловила запах кориці, ванілі, ще чогось дуже смачного. Я опустила очі. Коробка цукерок у моїх руках. Машинально прочитала назву: «Втрачений парадіз». І ви туди само! Глузуєте? Тоді готуйтеся до страти. Я відкрила коробку і поклала її на стіл. Жінка зітхнула і почала розповідати, не обертаючись до мене.

– Лариса тяжко хвора. Родинна хвороба. Щось із щитовидною залозою. Назви я не знаю. Така довга, латинською. Та, зрештою… Це невиліковно. їй робили операцію, але… Вона вмирає.

Я мовчала. Жінка поставила дві чашки на стіл. Я взяла свою – пахло смачно. Надзвичайно. Ковтнула, обпекла язик, нутрощі запалали, шлунок загарчав, як голодний пес. Добре, що я знов почала хоч щось відчувати.

Цукерка танула у роті, кава зігрівала. Було аж так приємно, що навіть неприємно. Хочу сказати, що такі прості речі, як гаряча кава і солодкий шоколад здавалися чимось забороненим, викликали відчуття провини. У сусідній квартирі вмирала людина, не байдужа мені людина, а я спокійно насолоджувалася їжею. Хотілося трагедії: сліз, голодування, істеричного крику, безсонних ночей. Проте я залишалася спокійною. І знаєте чому? Тому, що я залишалася. Це Лариса відходила. Це в неї було право на трагедію. А я залишалася тут. (Там?) Я жила!

Тепер я розумію, чому люди на похоронах готують пишний стіл, так багато їдять і п'ють. Вони налякані чужою смертю і їжею намагаються довести, що вони ще живі. Існують. Функціонують. Примітивно, проте дохідливо. З власного досвіду знаю.

– І що вона зовсім сама? А батьки, чоловік, друзі? Жінка гірко всміхнулася:

– Мати давно померла. Від цієї само хвороби. Батько пиячить. Чоловік… Не знала, що на світі існує така підлота. Кинув він її. Як тільки дізнався про хворобу, – накивав п'ятами. А Лариса вагітна. Зробила аборт. Продала все, що мала, зробила операцію. Тоді ще на щось сподівалася. Тепер уже ні. Друзі приходили. Дівчата з її лікарні. Щось говорили, обіцяли, запевняли. Себе заспокоювали. Ну походили, походили і зникли. А вона… замкнулася в собі. Нікого не підпускає.

– На що ж вона живе?

Жінка знизала плечима.

– Виплачують їй щось від лікарні, допомагають з ліками. Якісь там знижки.

– І все? Але ж існують спеціальні лікарні, клініки, фахівці, нові досягнення і…

Вона махнула рукою. Такий відчай у жесті.

– Нові досягнення, кажеш? Яка ж ти ще маленька, наївна дівчинка! На все це теба грошей. Дуже великих грошей. А в неї нічого не залишилося. Сама бачила – квартира порожня.

– Стривайте! Завжди можна щось зробити. Виступити по телебаченню, надрукувати звернення до громадськості в газетах…

– Виступали, друкували, зверталися. їздили до Києва, Москви.

– І що?

– Ти бачила, що. Вона вмирає.

Я замислилася. Маячня якась. Людина ще не вмерла, проте її вже викреслили з документів, пам'яти, життя.

– Послухайте, ми ж не звірі. Це в них, здається, хворих або проганяють, або з'їдають. Гаразд, я зрозуміла, вона вмирає. Та хіба ж не можна якось скрасити її останні дні? Я не вірю, що їй не потрібні друзі, затишок, увага.

Жінка сумно похитала головою.

– Надивилася ж ти мелодрам, дівчинко. Не треба робити зі смерти вечірку. Це дуже особисто. Цим не діляться з іншими. Розумію, ти хочеш допомогти. Ти добра людина, але ж у тебе немає нічого, що їй треба.

Я підвелася, вже збиралася йти, проте на мить завагалася:

– Ну а їсти їй щось треба?

Жінка всміхнулася.

– Небагато. Я піклуюся про це. Живемо з чоловіком самі. Скільки нам треба?

Я вийняла блокнот, вирвала листок, написала на ньому свої телефон, ім'я, простягнула їй.

– Ось. Зателефонуйте мені, будь ласка, якщо… коли… вона…

– Гаразд. – Жінка провела мене до дверей. – Іди собі, дівчинко. Спасибі, що намагалася допомогти. Не думай про лихо. Про нього думати – все одно, що загукувати. Прощавай.

– До побачення.

Перший день на роботі – завжди виклик. Ранок почався з приголомшливої новини: працюватиму я не де-небудь, а в міжнародному відділі, і не ким-небудь, а його начальником, своїм же секретарем і своїми ж підлеглими, бо, як ви вже, напевне, здогадалися, у цьому відділі я була єдиним працівником.

Десята ранку. Я сиділа у новому кріслі, за новим робочим столом і зацікавлено розглядала величезну купу листів, яка лежала переді мною. Якщо покласти лист на лист, вийде справжня Останкінська вежа. Данаїсу був потрібен звіт іноземної кореспонденції. Не пізніше, ніж завтра вранці. Пупсик, як подумки називала його секретаря Альошу, ввів мене в курс справ, докладно розповів про мої обов'язки, зміряв поглядом купу листів, потім мене, побажав мені успіхів, хмикнув і залишив кабінет. Судячи з виразу його обличчя, він був невисокої думки щодо моїх шансів втриматися на цьому місці. Я теж хмикнула: звіт буде у Данаїса сьогодні ввечері.

У перші дні на роботі завжди так. Треба кричати, щоб тебе почули, махати руками, щоб помітили, працювати за десятьох, щоб оцінили. Руки трохи тремтіли, проте думки були чіткими і швидкими – звичайна передстартова лихоманка. Я ввімкнула комп'ютер, поклала руки на клавіатуру, подивилася на сірий, наче чистий листок паперу, монітор – символ запрошення, набагато виразніший за наше «ласкаво просимо». Глибоко вдихнувши, я схрестила ноги і почала заносити дані у комп'ютер.

Який колір має мова? Синій, – скажете ви. Типова асоціація, бо чорнило, зазвичай, буває синім, ну, ще інколи чорним і червоним, наприклад, у вчителя. Проте це колір мовних знаків на папері. Я ж запитаю про мову взагалі, про всю систему. Якого кольору українська мова? А хінді? А грецька? Кожна мова має свій власний колір, форму, запах, звук, смак. Що довше вивчаєш мову, то краще ЇЇ відчуваєш всім своїм єством.

Візьмімо, наприклад, німецьку. Вона – кольору жовтої глини. На дотик може бути сухою. Твердою, ламкою, а може бути м'якою, теплою, еластичною і піддатливою. Вона має запах розім'ятого в руці дубового листя і смак волоських горіхів, перетертих з цукром, лимонною шкоринкою, родзинками і корицею. Люди, які не розуміють німецької мови, кажуть, що вона звучить, як собака гарчить. Повірте мені, це неправда. Ця мова має звук, що нагадує падіння з гори каменя – ось він ударився об інший різко, коротко і чітко – «ді», відскочив і полетів у плавній дузі – «лі-і-бе». Красиво, правда? До речі, це слово означає кохання.

І так з кожною мовою. Українська має біло-сіро-блакит-ний колір свіжовипраного полотна, на дотик – як невеличка хмарка, гладенька і пухнаста водночас, та невловима – як полонити повітря? Пахне вона спілими яблуками, смакує криничною водою, а звучить, як журавлиний крик. Англійська – з гіркуватим присмаком, на дотик – золотий пісок. Іспанська – кисло-солодка і звучить палким шепотом закоханого. Російська дзвенить, як сталь у кузні, а на дотик – пелюстки польового маку.

Це відчуває кожна людина, бо вона живе не з мовою, а в мові, наче зернятко всередині плоду. Вона говорить мовою, думає мовою, чує мовою, вдихає її запах, відчуває її кінчиками пальців, бачить її перед собою щомиті свого життя і смакує її на своїх губах. Таку різноманітну у виявах і унікальну за суттю. Вона – одна-єдина, проте ім'я їй – легіон.

Останній лист. Шістдесят три. Цікаво, Данаїс накопичував кореспонденцію спеціально для мене? Я глянула на годинник: майже шоста. Вісім годин безперервної праці. Я розігнулася, застогнала. Почала масажувати спину, ввімкнула принтер: хай працює, поки я тут розминаюся. Звіт був майже готовий. Майже. Я уважно роздивлялася чотири сторінки. Все зроблено так, як пояснював мені пупсик: країна, адреса, назва фірми-відправника, дата надсилання листа, дата надходження.

Я замислилася. Гаразд, я розсортувала кореспонденцію за країнами – Німеччина до Німеччини, Англія до Англії і так далі, вказала, якою мовою написано лист, проте як Данаїс вирішить, що потрібно перекладати негайно, а що може почекати? Не доручить же він мені перекласти всю кореспонденцію за один день? Це неможливо. А як він встановить пріоритетність того чи того листа, коли не знає, про що в ньому йдеться? За назвою фірм? В принципі, можливо, проте… не завадило б трішечки власної ініціативи, Марго. Ти ж у нас творча особистість. Якби це було не так, навіщо ти тоді вносила класифікацію і стислий зміст кожного листа в окремий файл? Надрукуй це додатком до звіту. Якщо Данаїсу він буде не потрібним, ти нічого не втрачаєш. В іншому разі – будеш на крок попереду. Не забувай, що зараз іде гра, і твоє завдання – набрати якнайбільше очок. Гм. Звучить розумно. Я натиснула кілька клавішів, принтер почав друкувати. Тепер, здається, все.

У приймальні пупсик грав на комп'ютері у зоряні війни. Зосереджений погляд, суворо зведені брови, мабуть, уявляв себе останнім космічним вікінгом. Приємно, що у всіх працівників цієї фірми такий само напружений робочий день, як і в мене. Я подумки всміхнулася. Заспокойся, Марго. Для Данаїса пупсик працює не в приймальні. Нарешті він мене помітив, незграбно закрив дисплей якоюсь текою і перейшов у Word. Ну що ти, любий, ніхто нічого не бачив.

– До Олега Михайловича можна?

Він розуміючи хмикнув:

– Якісь проблеми?

– Та начебто ні. Я принесла звіт.

Пупсик розвів руками у вдаваному захопленні:

– Вже? Які ми швидкі і працьовиті. Вперше бачу таку завзяту кар'єристку!

Гм… Здається, цей слимак з мене глузує. Ну що ж, з такими типами не можна по-доброму…

– Кожен відпрацьовує свої гроші, як може, Альошо.

– Що??! – Він почервонів і скочив з крісла. Мабуть, щойно помітив, що до кімнати зайшла жінка. – Що ти маєш на увазі?

Я подивилася на нього очима невинної дівчинки:

– Тільки те, що сказала: працюю, як умію. А що тут такого? Цієї миті з кабінету Данаїса вийшли двоє поважних

чоловіків з не менш поважними животами. Гладенькі, самовпевнені, на зріст – півтора метра кожний, проте якби вони підклали під ноги свої гаманці, – 2 метри 10, а, може, й вище. Я зітхнула. Сумна компенсація…

За відвідувачами йшов Олег Михайлович:

– О, Марго! Добре, що ви зайшли, а то я вже збирався вас викликати. Якісь проблеми?

Дивно, тут всі чомусь очікують проблем. Всі, окрім мене.

– Ні, я зі звітом, – я показала на теку.

– Ого, яка швидкість! – Він звернувся до гостей:

– Познайомтеся! Це – Марго, наш новий перекладач. – Товстуни зміряли мене аналітичними поглядами (до речі, знизу вгору, бо на підборах я була мало не вдвічі вища за них), мляво потиснули мені руку і щось пробурмотіли. Я подарувала їм холодну голлівудську посмішку і щось промимрила у відповідь. На цьому стандартний обмін люб'язностями можна було вважати завершеним, і Данаїс запросив мене до кабінету.

Три хвилини. Чого він так довго продивляється той бісів звіт? П'ять хвилин. Мабуть, щось негаразд. Вісім хвилин. Ні, напевне, щось негаразд. Десять хвилин. Ну все, тепер він скаже: «Марго, це жахливо. Просто жахливо».

Нарешті Данаїс зміряв мене втомленим поглядом:

– Марго, це… добре. Дуже добре. – Він постукав пальцем по звіту. – Ви непогано попрацювали. Єдине зауваження – треба було вказати характер листа, ну, бодай якийсь натяк на зміст, щоб я міг якось орієнтуватися.

Я подумки розсміялася. 1: 0! Точнісінько в ціль! Я мовчки простягнула йому додаток до звіту. Данаїс швидко проглянув його і всміхнувся:

– Молодець, Марго! Ваша працездатність просто вражає. Мені завжди подобалися віддані своїй справі люди.

Я знизала плечима:

– Скоріше закохані.

Данаїс розсміявся:

– А оце по-жіночому – я вам про розум, ви мені про почуття! Проте хоч ти там що, а я задоволений вашим початком.

Він кинув ще один погляд на звіт:

– Як у вас з італійською?

– Нема проблем. А от французька викликає в мене недобрі передчуття.

Він відмахнувся від моїх слів:

– Облиште! Це не мої проблеми. Ви ж у нас – міжнародний відділ. Звертайтеся до бюро, наймайте перекладача. З мого боку – фінансування, з Вашого – гарантія якости. Все зрозуміло?

Я мовчки кивнула. Данаїс відкрив маленьку коробочку, яка стояла перед ним на столі, витяг сигару, відкусив кінчик, запалив. Я принюхалася. Нічого собі! Справжня, гаванська! Такі полюбляв один із моїх колишніх клієнтів, американець. Хоч я ніколи не любила курців сигар. Точніше, ніколи не довіряла цим людям. Емоційні, невитримані і неперед-бачувані. Завжди балансують на лезі своїх примх та фантазій, хапаючись за міцну і товсту сигару, як акробат хапається за жердину, щоб зберегти внутрішню рівновагу. Зовсім інша – люлька. Люльку курять не менш вишукані люди, проте ця вишуканість, навіть якоюсь мірою екстравагантність, скоріше внутрішня, прихована. Приємні люди. Стримані, з витримкою справжнього дорогого вина. Кілька хвилин мій новий шеф просто курив, потім відкашлявся:

– Марго, у мене до вас ось таке запитання. Ви працюватимете переважно з англійською та німецькою, іноді іспанською та італійською. Чи не забагато це для однієї людини? Розумієте, мені байдуже – платити одному перекладачеві зарплатню у подвійному розмірі чи двом – стандартний оклад. Ви впевнені, що впораєтеся? Графік буде напруженим.

Я подумки всміхнулася. Кого це він лякає напруженим графіком? Знав би він про мої студентські підробітки: з 8 ранку до 12 ночі наороботі, а потім з 12 до 6 ранку – над підручниками і конспектами друзів. Оце графік!

– Я впевнена. Якщо я не впораюся, ви завжди зможете найняти ще одного перекладача.

Він задумливо глянув на мене:

– Судячи з ваших успіхів у перший робочий день, гадаю цього «якщо ж» не буде.

– Я теж.

Він підвівся:

– І навіщо вам стільки грошей, Марго?

Я стомлено всміхнулася:

– Гадаєте, що мені дешево обходиться утримувати таку вимогливу жінку, як я?

Він уважно придивився до мене:

– Думаю, що ні. А чоловічу підтримку ви…

– Ні.

– Швидка реакція!

Він потиснув мені руку, даючи зрозуміти, що розмову завершено, і раптом спитав:

– Марго, даруйте за можливу некоректність запитання, але… В яких ви стосунках з Яновським?

Гм… Цікаво. Якби ж я знала! В яких ми з тобою стосунках, Костянтине?

– Я… Я знайома його сина. А чому ви спитали?

Він на мить завагався: