Зло

Тиша того ранку виглядала незвично: вона була сонячною, абсолютною і, я сказала б, переляканою. Навіть доволі сильний вітер не наважувався порушити її і гуляв поміж будинків, міцно стиснувши зуби. Можливо, я так і не дізналася б, що ж налякало тишу, якби не його Величність випадок. Ричард, демонструючи щоранкову обов'язкову програму акробатичних вправ на перилах балкону, підсковзнувся і впав. З котами таке буває. Може, він був не в формі, а, може, не прокинувся. Хто знає. Та й для чого це тепер? Я злякано зойкнула і стрімголов кинулася надвір. Уже за кілька хвилин я міцно тримала його на руках, перевіряючи, чи всі кісточки цілі, чи не подряпані лапки, і, мабуть, була налякана дужче за нього. Все було гаразд, ми вже поверталися додому, коли я почула цей звук. Взагалі, то був добре знайомий мені ритмічний поскрип. Моя улюблена гойдалка. Та хто міг гойдатись о такій порі? Я була впевнена, що всі ще сплять чи тільки прокидаються. Я не могла побачити гойдалки від нашого під'їзду – її затуляла дитяча гірка.

Оце й була можливість. Можливість відвернутися і піти додому. Вже тоді, я дуже добре пам'ятаю, вже тоді я відчула щось недобре: перелякана тиша, німий вітер, неспокійне тремтіння Ричарда на моїх руках і монотонний скрип гойдалки, немов жалобне голосіння по небіжчику. Цікавість вбила кішку. Я була дуже схожою на кішку і була цікавою.

Не розмірковуючи довго, я пішла на звук і нарешті побачила суперника, який випередив мене того ранку. На гойдалці була дівчина. Не звертаючи уваги на явний опір Ричарда, я ступила ще ближче, коли раптом збагнула, що щось у дівчині було неправильним. Сонце, цей дурнуватий прожектор, висвітило мені кожну деталь, показало всі подробиці, щоб я могла сповна оцінити картину і запам'ятати її на все життя. Що я й зробила.

Дівчина не гойдалася. Точніше, вона все-таки гойдалася, проте не на гойдалці, а на мотузці, яка обвивала їй шию і міцним вузлом трималася на перекладці. Її ноги похитувалися через доволі сильний вітер і вдаряли сидіння гойдалки, бо звисали сантиметрів на десять нижче за нього. Це й було причиною того дивного дзвону, і тепер я знала, по кому він. Я наче закам'яніла, замерзла, застигла. Я запам'ятала кожну рисочку її обличчя. Воно було бридким. Я не відчувала до неї жалю. Я зовсім нічого не відчувала.

І тут я помітила ще один об'єкт у полі мого зору: метрів за десять від мене на виході з двору стояв Чорний Незнайомець. Я не здивувалася, бо знала, що він просто має бути десь поблизу, бо те, що я бачила, було картиною з його світу. Я сказала: «Здрастуйте» і побачила, як сіпнулася його голова. Він мовчки постояв ще з хвилину, потім повернувся і пішов. Я міцно пригорнула Ричарда до себе і зробила те саме. Ми спокійно прямували від гойдалки, так, наче залишали залу після закінчення вистави.

Коли я прийшла додому, з'ясувалося, що мене не було понад півгодини. Мама чула, як я виходила, і почала непокоїтися. Я мовчки відпустила Ричарда і повернулася до неї. Мій голос був спокійним і якимось сонним:

– Мамо, там на гойдалці дівчина. Вона висить на мотузці і… і гойдається собі.

Мама здивовано глянула на мене:

– Що? Марго, про що ти?

– Там дівчина. В неї синє обличчя, визирни з вікна, сама побачиш.

Мама підійшла до вікна, і я почула, як вона не зойкнула, а якось здивовано охнула, потім швидко повернулася до мене, її обличчя було блідим, проте, хоч як дивно, виглядало молодшим, бо страх розгладив на ньому усі зморшки, а очі здавалися такими великими, палкими і яскравими, як два зелених смарагди. Мама була надзвичайно вродливою в безодні свого страху. Наступної миті вона заговорила. Швидко і діловито.

– Марго, сідай. Негайно. Як ти почуваєшся? Я хотіла спати.

– Дякую, добре.

– На ось випий…

Мама дала мені склянку. Я механічно почала пити і чула, як вона тим часом розмовляє з батьком, а потім телефонує. Не минуло й півгодини, як у дворі зібралися всі, хто тільки міг, – міліція, невідкладна допомога, сусіди. Я не пішла, я вже все бачила. Мама повернулася з лікарем, він оглянув мене, кілька разів про щось запитав. Я почувалася чудово. Відповідала розумно, проте всіх непокоїло те, що я не плакала. Тому мені зробили укол.

Але я не хотіла плакати, бо вже казала вам, не відчувала жалю чи суму. Я не відчувала нічого, окрім огиди, а від огиди не плачуть. Прийшов слідчий, теж ставив запитання. Я все йому розповіла. Все, проте ні слова про Чорного Незнайомця. Я побоювалася, що тоді уколів побільшає. Кмітлива дівчинка. Міліціонер розмовляв з моїми батьками у вітальні. Всі були такі приголомшені, що й не помітили, як я з'явилася у дверях і почала прислухатися до розмови.

Дівчину звали Оленою. Вона зустрічалася з хлопцем з нашого будинку. Як звали – не пам'ятаю. Він був тихою, спокійною і привітною людиною. Його всі любили, бо він умів ремонтувати майже все і завжди допомагав сусідам. Не пиячив, не бешкетував, учився на слюсаря. Проте у скоєному підозрювали саме його.

До самого вечора всі ставилися до мене уважно та запобігливо, наче до невиліковно хворої. Я почувалася чудово, жартувала, сміялась і не розуміла, чому всі так дивно за мною спостерігають, чому всі хочуть, щоб я плакала.

Днів зо три я не виходила на вулицю, бо дуже багато спала, а решту часу, позіхаючи, тинялася квартирою. Цікаво, я не бачила снів. Ніяких. Я так багато спала, але не бачила нічого. А, може, сни все-таки були, проте мій мозок забороняв мені запам'ятовувати їх. Цензура просто вирізала усі кадри. Я не плакала, я багато думала. Тим часом хлопця вже схопили. Це справді скоїв він. Вони того вечора добряче погуляли, випили, проте дівчина, навіть у такому стані, не хотіла чогось там робити. Не питайте мене, чого саме, я тоді такого не розуміла. Вони посварилися, і він її повісив. Версія криміналістів дуже проста.

Проте тільки я знаю, що сталося насправді. Правда завжди складніша, тому в неї так важко повірити. Там був Чорний Незнайомець. Він заволодів душею цього хлопця і зробив те, що йому подобалось.

Одного ранку я нарешті вийшла у двір, постояла коло під'їзду, разок з'їхала з гірки, попорпалася в піску і раптом знов почула той монотонний поскрип. Я підвела очі.

На гойдалці був хлопчик. Він гойдався зосереджено, з обличчям людини, яка не бавиться, а виконує тяжкий обов'язок. Перед моїми очима гойдалася дівчина на мотузці, потім хлопчик, а потім знов дівчина. Я подумала, що Олена теж хотіла гойдатися так, як він. Але прийшов Чорний Незнайомець і забрав її. А хто завадить йому прийти ще раз і забрати цього хлопчика? Ту дівчинку у червоному сарафані? Мене? Хто наважиться стати йому на перешкоді, коли його ніхто не бачить, крім мене? Мені стало так сумно, так сумно, що я заплакала. Це був справжній водоспад сліз, я плакала і не могла зупинитися. Мене відвели до мами, яка обняла мене і дала можливість вилити мій смуток. Я плакала за Олену і за її хлопця, за хлопчика, який був тоді на гойдалці, і за всіх інших.

Після того, як я по-справжньому виплакалась, я досить довго хворіла. Цілий місяць погано спала, прокидалася вночі, мене морозило, я тремтіла і плакала через слабкість, яка робила мене такою безпомічною, такою беззахисною. Щоночі поруч зі мною були двоє: мама і Ричард. Мама розповідала, що коли я уві сні починала неспокійно крутитися чи стогнати, Ричард ще тісніше тулився до мене і заспокійливо муркотів. Я одужала, і пам'ять, мій власний анестезіолог, подарувала мені забуття, проте одне залишилось незмінним: я вже ніколи не гойдалася на гойдалках, навіть не підходила до них.

Подорослішавши, я раптом зрозуміла, як сильно ненавиджу школу. Вона була і залишається для мене осередком обмежень, приписів, системних дій і одного великого колективного «Я», яке намагалося стерти індивідуальні риси учнів, так, як стирають з дошки уже непотрібний текст.

Мені було тринадцять. Я повернулася додому після чергового порожнього побачення, де спершу були танці, потім немилосердне знущання з гітари, пісні про кохану дівчину та жорстоку зраду, а закінчилося все веселою грою під народною назвою «пляшечка». Вдома, навіть не роззувшись, я пройшла у кухню, взяла з шафи пляшку вина (у нас вино стоїть на полиці шафи, його не ховають), налила собі келих і почала пити. Проте воно не діяло, сльози покотилися по щоках, за комір светра. Мама мовчки спостерігала за мною, а тоді запитала:

– Доню, щось сталося?

– Мені так боляче…

– Де?

– Я не знаю, у серці, всюди, мене наче побили.

– Не розумію.

– А що тут розуміти? – мій голос зірвався. – Я намагаюся бути такою, як всі. А мені кажуть: «Будь простішою, не відштовхуй від себе людей, не думай, розслабся і пливи за течією». Але я не можу, я не можу більше! Мамо, чому мені так боляче? Вони насолоджуються життям у якийсь дивний спосіб, якого я не можу зрозуміти. Вони наче збираються в великому клубі підлітків, але коли я намагаюся туди пройти, то відчуваю, що навколо нього огорожа з колючого дроту. І щоразу, коли я граю у звичайність, я всім тілом зачіпляюся за цей дріт, проте він крає не тільки моє тіло, а й моє серце, всю мене, а ще… ще в мені щось бунтує, щось опирається цій простоті і безтурботності, яку пропонує клуб. Мені так боляче. Мамо, чому мені не подобається бути з ними?

Мама сіла на табуретку поруч зі мною й уважно подивилася мені у вічі. В її погляді був виклик.

– Боже мій, хіба ж можна отак силувати себе? Півроку втискуватися у шкіру, з якої вже давно виросла чи яка взагалі не на тебе скроєна. Я впевнена, Марго, ти вже знаєш відповідь на своє запитання. Проте щоб мати її, тобі неодмінно треба було катувати себе мало не до смерті? Бідолашна дівчинка, це так ти себе навчаєш? Жорстока, я сказала б, садистська школа. Ти справді хочеш бути такою, як всі?

Я не розмірковувала. Цю відповідь я знала вже давно. Піднявши голову, я зустріла її погляд, виклик до виклику.

– Ні.

Мама всміхнулася:

– О, тепер я впізнаю мою Марго. Оце так погляд! Тоді чому ти силувала себе увесь цей час?

– Вони вимагали, щоб я була такою, як усі.

Мама розпачливо стукнула долонею об стіл.

– Брехня! Дурна, боягузлива брехня від початку і до самісінького кінця. Спробуй ще раз!

Я глибоко вдихнула. Ну, давай, Марго, постарайся хоч цього разу не збрехати.

– Гаразд. Я не була впевнена, чи вистачить мені сил на те, щоб обстояти свою несхожість з іншими. Набагато легше було б…

Мама здивовано звела брови.

– Відколи це нам подобаються легкі рішення?

Я на мить замислилася і повільно, слово до слова, відповіла:

– Мені подобаються правильні рішення, правильні для мене.

– І що ж, для тебе правильно і далі втікати від самої себе?

Вона нахилилася до мене через стіл, взяла мої руки у свої, міцно стиснула.

– Марго, ти вже не підліток. Ти вже доросла і не така, як всі, ти – інша. Може, це й сумно, але Бог щось мав на увазі, коли створював тебе, і, я гадаю, це «щось» – не проста і звичайна доля. В цьому я впевнена. Я відповім на твоє запитання. Тобі боляче тому, що ти посварилася з самою собою, вигнала справжню Mapro і поставила на ЇЇ місце шаблон, що на нього усі очікують. Озирнися, твоє «я» стоїть за тобою, як ображена тінь. На твоєму місці я обійняла б її і попросила вибачення. Вона – найцінніше, що в тебе є.

– Але ж інші…

– До дідька інших!

Такою я мою маму ще ніколи не бачила. Вона взяла звичайну чашку, налила собі вина, долила мені, а зі своєю порцією впоралася двома ковтками. Потім закурила цигарку, випустила дим через ніздрі, задумливо спостерігаючи, як він розчиняється у повітрі, і тихо звернулася до мене:

– Марго, інші бачать те, що ти їм показуєш. Світ довкола тебе – одне велике дзеркало. Покажеш язик – вважатимуть забіякою, насупиш брови – буркотуном. За владу над собою потрібно боротися. А ти без бою пішла до них бранцем. Я не розумію, чому! Ти вже сильна для боротьби за свою особистість, повір мені. Після того шаленого болю, що ти його терпіла, катуючи і силуючи сама себе, випади інших здадуться тобі комариними укусами. Найстрашніший ворог незвичайної людини – вона сама. Всі інші – не гідні тебе супротивники. Ти всіх переможеш. – Вона промовчала. – Звичайно, лише у тому разі, якщо й справді збираєшся за себе битися. Давай ще одне коло!

Я налила. Собі – у келих, їй – у надщерблену чашку без ручки. Ми випили. Мені все ще боліло, проте то був інший біль. Солодкий, божевільний, ніжний. Я люблю тебе, мамо, я тебе обожнюю.

Вона вичікувала. Я подивилася на неї і всміхнулася:

– Мам, але ж справжні жінки не б'ються.

Мама засміялася:

– О, повір мені, Марго, вони б'ються, ще й як! Проте в них є свої, жіночі методи.

Я примружилась:

– А мене навчиш?

– Ні, навіщо? Я все це вклала у твою генетичну пам'ять. У трьох примірниках з печаткою. Але якщо тобі потрібна допомога та підтримка однієї старої та дурної жінки…

– Мамо! – запротестувала я, почервонівши від обурення. Вона безневинно заморгала:

– А що такого?

– Не кажи про себе так! До речі, не пам'ятаю, чи я вже казала сьогодні, як сильно тебе люблю?

Мама замислилася, наче щось пригадуючи, потім подивилася на свою праву руку, загнула два пальці:

– Угу, двічі, проте три – теж непогане число.

– Я люблю тебе, мамо.

– Я тебе теж. Дуже-дуже.

Тиша. Ми сиділи знесилені, проте щасливі. Принаймні, я. Зненацька мама засміялася. Голосно і тоненько, як мале дівча. Я подивилася на неї, геть спантеличена.

– Доню, Марго, де ти взяла це вино?

– У шафі…

– На нижній полиці?

– Так.

– О, Боже… Розумієш, воно… – Мама зайшлася сміхом. – Це… це… це… Ой, Марго, мені вже погано. Це твій батько купив найдешевшу бурду за копійки для своїх експериментів із шашликами. А я все думаю, що за оцет ми тут п'ємо!

Я теж почала сміятися. Ну просто істерика! Ми реготали, наче скажені, і ніяк не могли зупинитися. Цієї хвилини до кухні зазирнув Дмитро. Він швидко вловив наш настрій, свиснув і зник.

Наступного дня я оголосила війну. Я почала боротися за себе. Я вчилася казати «ні». В моє життя знов повернулося вміння насолоджуватися тим, що я роблю.

Я почала багато читати. Щодня не менше ста сторінок. За один рік приватна бібліотека моєї матері вже не містила жодного слова, з яким би я не була знайомою.

В чотирнадцять років моєю наступною жертвою стала міська бібліотека для дорослих, куди мені вдалося проникнути за допомогою Дмитра.

Відтоді все йшло по колу – якщо мене не було вдома, я – в бібліотеці, якщо не було й там, – у галереї, якщо галерея закрита, – в архіві, якщо в архіві санітарний день, – в залі іноземної літератури. Я спала сім годин на день, решту часу вчилася і відкривала себе…

Проте заважала школа. Десятирічне ув'язнення в цьому закладі навіть зараз примушує мене здригнутися. Я довго розмірковувала над цією проблемою.

Відкритий бунт? Безглуздо. Зламають чи сама розіб'юся до смерти з гранітними стінами моєї в'язниці. Але раптом на думку спало рішення, просте, як усе геніальне. Я завжди добре вчилася, вибачте, інакше не вмію. У шостому класі в мене була лише одна четвірка – з географії. Я вжила заходів, і в сьомому її вже не було. Мій табель прикрашав одноманітний візерунок з п'ятірок, «і оку нема за що зачепитися», як, бувало, говорив мій батько. Я почала відвідувати додаткові факультативні заняття з усіх предметів, крім фізичної культури та співу. У восьмому класі одержала гучний титул найкращої учениці школи і утримувала його до одинадцятого включно. Ви запитаєте, що ж це за свобода, якщо ти постійно працювала? Досить поверховий погляд. Подумайте, я була всім потрібна, бо все могла. Однокласникам і на думку не спадало так чи так ставати мені на перешкоді чи ображати.

Кожен ранок у школі починався з того, що, переступивши поріг класу, я мовчки викладала на свій стіл зошити з домашніми завданнями. Так само мовчки вони зникали, а потім знов поверталися. Я не чекала прохань. Вони були мені не потрібні. Мною захоплювалися, мене поважали і мене боялися. Були й ті, хто ненавидів, проте ненавидів мовчки, і це не заважало.

Хоча дехто все-таки спробував висловити свою неприязнь.

Сергія Чемерицького моя свобода непокоїла. Цікавий психологічний вузол: до моєї появи він був найкращим учнем, мав беззаперечний авторитет. Саме перед ним учні повзали на колінах, щоб отримати зошит з виконаним завданням, і навіть платили йому за це: задача з геометрії – три грн., вправа з української мови – дві грн., а от твір з української літератури – цілих п'ять. Як бачите, Сергій таки високо цінував свої творчі здібності.

Він намагався конкурувати зі мною і робив це якнайпід-ступніше. Така чоловіча слабкість мене відверто відштовхувала. Йому навіть бракувало сміливости грати зі мною відкрито. Ні, він обрав інший шлях: скарг і доносів. Це трохи допомагало, однак день у день він поступався своїми позиціями. А я вичікувала. Я знала, що той, хто вважає себе бездоганним, одного дня неодмінно припуститься помилки. І цей день настав.

Вечір, присвячений п'ятдесятій річниці існування нашої школи, мали провадити учні. Такий собі подарунок для вчителів. Ведучими призначили «найкращого» та «найкращу», хлопчика та дівчинку, Сергія та Марго. Матеріал ми збирали самостійно: цікаві випадки, слова подяки вчителям, історії з життя школи. Ви розумієте, на що я натякаю: історії, випадки, казочки. Хто в нас тут фея казок? Це був мій шанс.

І я знала, що виграю, бо Сергій самостійно, без підручника під очима, не міг і двох слів докупи зв'язати. Та ще наша класна керівниця зробила своєму улюбленцеві справжню ведмежу послугу. Вона сказала, що це буде невимушений вечір у тісній компанії, щонайдовше – півгодини, тому ведучі можуть обмежитися невеличкими експромтами. «Найкращий експромт – підготовлений», – сказала я собі, рушаючи до бібліотеки. Свою промову я готувала десять днів. Вона складалася з найсмішніших випадків з життя школи, анекдотичних прикладів з її історії, ліричних відступів, влучних зауважень, доречних цитат, трьох віршів мого власного виробництва та іншої нісенітниці.

Інколи життя буває таким несподіваним… Невимушений вечір виявився урочистим святом, тісна компанія – комісією з районного відділу освіти, колективом вчителів у повному складі і батьківською групою підтримки. Тридцятихвилин-ний вечір тривав рівно три години, на яких мого експромту ледве вистачило. Я цитувала класиків, розповідала анекдоти, декламувала вірші і, звичайно, засипала вчителів лестощами, які, як відомо, роззброюють будь-якого супротивника. Водночас я робила дві справи: забезпечувала собі свободу дій серед вчителів та серед учнів. Останнього досягла без особливих зусиль.

Коли Сергій зійшов на сцену і побачив розмах заходу, його експромт закінчився, так і не почавшись. У пам'яті глядачів залишилася його єдина за весь вечір імпровізація – закам'яніла усмішка на блідому обличчі, якою й обмежився його внесок у програму свята. Після цього випадку Сергій мені не заважав. Він ненавидів мене тихо, він взагалі став таким тихим, що я його майже не помічала.

Нарешті я тримала в руках свою свободу, майже тримала, бо існувала ще одна, остання проблема. Того жахливого вечора, під час святкування ювілею нашої школи, я зробила відкриття, яке спочатку мене просто приголомшило. Уявіть собі, я стояла на сцені і наче дивилася на себе збоку. Мій рот усміхався, щось говорив, очі виблискували удаваними веселощами. Я була – сама улесливість, показність і фальшивість. Леді Брехня. Я ніби розчинялася у поглядах і думках присутніх, і кожна нова брехня випікала на мені палаюче тавро: «Ти наша. Ти така, як усі. Шматочок нашого веселого, безглуздого, порожнього свята». Принизливо і боляче. Все. Годі! Просто на сцені я подумки пообіцяла собі, що цей масовий захід буде першим і останнім у моєму житті. Так і сталося.

Відтоді я не брала участі у жодному колективному святі, вечірці чи поході.

Була друга чверть восьмого класу. Всіх учнів залишили після занять, бо класна керівниця розподіляла між нами вірші для декламування на черговому щасливому новорічному святі задоволених підлітків. Я стала у чергу (ненавиджу черги) і терпляче чекала, коли мені вручать клаптик паперу з моїм номером (який жах!) і віршем. Класна керівниця вже передчувала недобре. Протягуючи мені аркуш, вона зустрілася зі мною поглядом і не витримала.

– Марго, якщо ти і цього разу візьмеш вірш, а потім не з'явишся ні на репетицію, ні на свято, я буду змушена вжити жорстких, дуже жорстких заходів. Двійка з поведінки до твоїх бездоганних оцінок – не дуже приємний новорічний подарунок, чи не так?

Якою ж гадюкою ти можеш бути через якісь там вірші! Хоч річ і не в них. Річ у колективі, в однорідній масі, в м'якому тісті для ваших рук! Я усміхнулася. Лагідно, виказуючи розуміння.

– Інно Миколаївно, я саме хотіла обговорити з Вами це питання.

Вона аж затремтіла від обурення.

– Якщо ти почуваєшся хворою, як завжди, коли йдеться про дисципліну і організацію, то я нічого не хочу чути. Колектив вилікує!

Повільно дихаємо, Марго! Раз – два – три. Раз – два – три. Тепер відповідай тихо і спокійно.

– Ні, Інно Миколаївно, я про інше.

Ми залишилися віч-на-віч. Я глибоко вдихнула, машинально схрестила пальці і почала:

– Я дивилася графік міських шкільних олімпіад і чула, як вчителі сперечалися, якого учня обрати для участі в них. Як я зрозуміла, більшість зупинилася на моїй кандидатурі.

– Так, Марго. Хоч і дивно, але твої успіхи у навчанні розбігаються з твоїми досягненнями у колективі.

Я знизала плечима.

– У кожного з нас свої вади. Проте я готова взяти участь у всіх цих олімпіадах.

Вона здивовано підняла брови:

– У всіх дев'яти? Це забагато. До речі, дві олімпіади можуть бути в один і той само день. Мені здається, на четверте грудня за графіком призначені олімпіади з хімії і німецької мови.

– Для мене це – не забагато, Інно Миколаївно. Дев'ять олімпіад – саме те, що треба. Я впораюся. Але за умови, що буду звільнена від усіх видів колективної роботи впродовж навчального року. Щось на зразок нагороди. А стосовно двох олімпіад в один день – це ж не проблема. Я дивилася в розкладі – олімпіада з хімії о восьмій ранку, а з німецької мови – о другій годині дня. Я встигну.

Інна Миколаївна скочила зі стільця і, схвильована, заходила кабінетом. – Нечувано! Просто нечувано! Це… це шантаж! І вона вже все розрахувала, ніби сподівалася, що я підтримаю таке неподобство.

Марго, вирішальний момент! Пан або пропав!

– Я не сподівалася, я була впевнена, бо знаю, що ви – дуже розумна жінка і піклуєтесь про репутацію та розвиток нашої школи. Якщо я братиму участь у всіх олімпіадах, то гарантую, що у чотирьох з них посяду одне з почесних місць, а в олімпіаді з Вашого фаху – перше. Не вірю, що, читаючи віршики, зроблю більше для нашої школи. А я думаю лише про це. (Обережніше, Марго, бо ще сама повіриш у цю патріотичну маячню).

Якийсь час вона дивилася на мене і розмірковувала.

Це добре. Добре, що розмірковує, значить, вже наполовину згодна. Ми дивилися одна на одну. Вона розуміла мене, я розуміла її. Корисна річ – взаєморозуміння. Вона порушила тишу першою:

– Марго, якщо ти мене підведеш, ти пошкодуєш про цю розмову.

Я похитала головою:

– Я впевнена.

– В чому? В тому, що пожалкуєш чи в тому, що не підведеш?

– І в першому, і в другому.

– Можеш іти. – Вона поправила окуляри, присунула до себе купу зошитів і відкрила перший, даючи зрозуміти, що розмову завершено.

Я ввічливо покашляла:

– А як же моя оцінка з поведінки?

Вона підняла голову:

– А що, з нею щось негаразд? Тебе не задовольняє п'ятірка?

– До побачення, Інно Миколаївно. Щиро дякую.

– Прошу.

Мама вдома лютувала. Вона кричала, що це була угода з дияволом, що я вб'ю себе такою перенапругою, що вона піде до школи скаржитися. Я заспокоювала її. Для мене це було єдиним рішенням. Тяжка праця, перевтома були нічим порівняно з тою нудотою, яку я відчувала, дурнувато посміхаючись і декламуючи віршики на святах дружного колективу.

На трьох олімпіадах я посіла перше місце, на двох – друге і на чотирьох – третє. Для школи це був тріумф. Для мене – факт виконання моєї частини угоди.

Того літнього вечора сутінок майже не було. Сонце ніби згоріло за одну мить. Немов чорна сажа товстим шаром укрила місто. Вона перетворила небо на багнисте болото, яке засмоктало в свої надра всі зірки і навіть ламкий серп півмісяця. На вулицях панувала нічна темрява, хоч був лише початок на дев'яту.

Я затрималася в архіві, де зовсім випадково натрапила на одну дуже цікаву книжку. Коли нарешті від неї відірвалася, в будинку залишився лише нічний сторож. Я швиденько навела порядок на робочому місці і майже вибігла з приміщення, бо, мушу зізнатися, цвинтар уночі – ніщо порівняно з порожніми залами бібліотеки. Нікому не раджу залишатися вночі наодинці з такою кількістю книжок, не дешевих романів, а справжніх книжок, бо кожна з них – запродана дияволу душа. Хто знає, що коїться після дванадцятої у цих населених старими фоліантами приміщеннях? На цвинтарі нікого боятися: там усі вже померли, книжки ж – живуть. Кожен великий автор підписує угоду з дияволом, таким чином купуючи собі безсмертя. Він і надалі живе у своїх книжках, а розплачується за це забуттям. Він – жива книга на полиці, але про нього майже не згадують. Якщо й беруть почитати, то лише з корисливою метою: скласти іспит, написати дисертацію, вкрасти ідею, втекти від проблем. З ним ніхто не розмовляє і ніхто не чує, як він кричить з поруділих сторінок. Угода є угода.

Я вже йшла додому, коли зрозуміла, що саме непокоїло мене останні півгодини. Треба було повернути до зали іноземної літератури дві рідкісні книги, які мені по знайомству дала колишня однокласниця Дмитра Тамара. Книжки я мала при собі, проте зала вже не працювала. О, дівоча пам'ять! Я завмерла на місці. Тамара казала, що п'ятниця (а тоді була саме п'ятниця) – останній день, бо в суботу перевіряють наявність книжок, які не можна видавати, тому в неї можуть бути великі неприємності. Я обіцяла, що не підведу. Мені нічого не залишалося, як зателефонувати додому, довідатися її адресу у Дмитра і попередити, що затримуюся. За двадцять хвилин я вже стояла перед її дверима.

З квартири лунала музика, було чути сміх та розмови багатьох людей. Здається, вечірка у розпалі. Чудовий день: спершу забула про обіцянку, а тепер ще й прийшла невчасно. Нічого не вдієш, Марго.

Зітхнувши, я натиснула на кнопку дзвінка і була змушена повторити цю процедуру разів з десять, доки мене нарешті почули. Двері відчинилися, і я одразу зрозуміла, що переді мною не Тамара. На порозі стояв чоловік років тридцяти. Шовкова, висмикнута зі штанів сорочка, розстебнута. Під нею – голе тіло, від якого якийсь час я чомусь не могла відвести погляду. Певних зусиль коштувало зосередити погляд на його шкарпетках, до речі, теж шовкових, після чого я пошерхлим голосом прошепотіла:

– Мені Тамару, будь ласка.

Цікаво, я зовсім забула, що не одна тут маю очі. Чоловік не розглядав мене, о ні. Він спостерігав за мною, досліджував мене, як принципово новий вид Homo Sapiens. Це тривало приблизно три хвилини, але мені вони здалися вічністю. Темне волосся спадало йому на лоба, ховало очі, і я не знала, на що саме він дивився. Це нервувало, але якось особливо. В мені щось напружилося і почало пульсувати у такт із серцем.

Я спробувала ще раз, уже впевненіше:

– Вибачте, я можу поговорити з Тамарою?

Він усміхнувся і відкинув волосся з обличчя. Наче блискавка вдарила. Його очі. Вони були кольору червоного дерева, з жовтим кільцем навколо зіниць. Очі вовка, який вийшов на полювання. Його відповідь була несподіваною, як і низький хрипкий голос:

– А що, вона краща за мене?

Я була збита з пантелику, і якщо до цього тремтів лише голос, то тепер почали тремтіти і руки, і ноги.

– Вибачте, я вас не розумію.

М-да… Невдала відповідь. Чого ти завела: вибачте, вибачте? Не могла нічого кращого вигадати? А не могла! Хіба не бачиш, в якому я стані? Найдотепніші відповіді рідко спадають на думку тоді, коли вони справді необхідні. Це тільки в книжках героїня завжди знайде влучне слово, проте я – не книжковий персонаж. Я – жінка з плоті і крові, з якою, до речі, діялося щось нетипове.

Ситуацію врятувала Тамара, яка з'явилася в коридорі з цигаркою в зубах та келихом в руці:

– А я думаю, звідки такий протяг! Євгене, ти ще довго триматимеш двері відчиненими? – І, помітивши мене:

– Марго! Оце так несподіванка! Проходь, кицю, проходь! У мене свято – постарішала на рік.

Я переступила через поріг.

– Мої вітання.

– З чим? Зі старістю? Тоді вже співчувай. – Вона голосно розсміялася. В мене промайнула думка, що цей келих був не з першої десятки.

– Тамаро, вибач, я сьогодні забула віддати книжки. Це більше не повториться, я обіцяю. Ось вони.

Я подала їй пакунок, і Євген, який до цього мовчки слухав, не втримався:

– Боже мій, так це кошеня ще й учене? Пушкінський сюжет: У «Лукоморья» і так далі.

Я теж не стрималася і вдала безмежне здивування:

– Пан знає Пушкіна?

Євген підступив до мене і задумливо пробурмотів:

– Як цікаво… Дике кошеня. Мені подобається. Тамара втрутилася:

– Євгене, замість язиком молоти, міг би вже поставити на стіл ще один набір. Марго вечеряє у нас.

Я запротестувала:

– Ні, Тамаро, вибач, але мені ніколи. Вже пізно, батьки переживатимуть.

Євген зник. Тамара вхопила мене за плечі і потягла до вітальні.

– І чути нічого не хочу! Вип'єш вина, з'їси шматочок торту, і ми проведемо тебе додому, а так просто я тебе не відпущу. Все, крапка!

Відмовлятися було вже ніяк, і ось я за столом. Компанія перебувала у розігрітому стані, прийняла мене на «ура», після чого, на щастя, одразу про мене забула. Точніше, забули всі, крім одного.

З найтемнішого кутка кімнати за мною пильно стежили очі вовка. Тверезі, хитрі і небезпечні. Я намагалася не зустрічатися поглядом з Євгеном, але боковим зором бачила, що вся його увага зосереджена на мені.