Зло

– Маргарито, це ви?

Ну як не впізнати цього голосу!

– Так. Проте для вас – Марго.

– Гаразд, Марго. Це батько Сергія.

– Здрастуйте, Костянтине Володимировичу.

– Для вас – просто Костянтин.

А він уміє гратися словами! А що ти хочеш, Марго? Адвокат!

– Гаразд, Костянтине. Сергій вдома?

– Ні, він на репетиції.

– Шкода. – Брешеш, Марго! Коли люди про щось жалкують, вони так полегшено не зітхають.

– Знаєте, Марго, а я якраз збирався їхати до вас у гуртожиток.

Я остовпіла:

– До мене??? Навіщо?

– Сергій розповів мені про ваші труднощі в пошуках роботи. От я й подумав, чому б не допомогти такій прекрасній дівчині? Просто так. З дружніх почуттів.

О, так! Я знаю, якою частиною тіла ви думали! Саме там і знаходиться центр ваших дружніх почуттів.

– Як мило з вашого боку, Костянтине! Проте навіщо ж витрачали такий дорогий час? Ви ж досі зайняті!

– Ну що ви, Марго! Задля вас – не жаль. Ми можемо десь зустрітися? У якомусь ресторані, кафе? Ви вже вечеряли?

Боже мій, тільки не це! Все, що завгодно, тільки не зустріч наодинці! У мене лише від його голосу – мурашки по спині. – А як же робота, Марго? Тобі потрібна робота!

– Дякую, Костянтине, та я вже повечеряла. Дуже прикро, але зараз не можу з вами зустрітися: дуже зле почуваюся. Здається, застудилася. Дуже вдячна за вашу турботу. Це так приємно. Ми не могли б обговорити все телефоном? – Хух! Ну й промова! Без жодного щирого слова.

– Нічого, нічого, моя люба! Навіщо ж себе силувати? – Мені здалося, чи я таки чую іронію в його голосі? – А річ ось у чому: мій давній друг, шкільний товариш, тепер керує досить відомою торговельною фірмою. Вони співпрацюють з такими відомими компаніями, як «Мерседес», «Хонда» і так далі. Основний напрямок – автовиробники Німеччини, проте знайдеться застосування і вашим знанням англійської та іспанської мов. Вони саме розширюють торговельну мережу. Звичайно ж, у такому бізнесі потрібен перекладач. Я вас розрекламував, і Олег (це шеф фірми) згодився з вами зустрітися. Чом не пропозиція?

– Звучить непогано.

– Та це більше, ніж просто непогано. Запишіть його адресу і телефон. Олег Данаїс. – Він продиктував мені його дані. – Я вже домовився про співбесіду. Завтра о четвертій. В його офісі. Якщо це вас не влаштовує, ну, у зв'язку зі станом здоров'я, просто передзвоніть Олегу і домовтеся про інший термін. Зрозуміло?

– Так, щиро дякую, Костянтине. Ви й не уявляєте, як мені допомогли. Так несподівано і так люб'язно з Вашого боку! Спасибі.

– Поки що нема за що, Марго. А пізніше поговоримо. Щось переказати Сергію?

Я завагалася:

– Перекажіть, що я ще зателефоную. Десь серед тижня. Я вас не дуже обтяжую?

– Ну що ви! Така жінка – приємний тягар. Відверто кажучи, заздрю Сергієві. Дивлячись на вас, не можна не думати про…

Я відкашлялася:

– Вас погано чути, Костянтине! Мабуть, щось із зв'язком. Ще раз – спасибі за допомогу. Доброї вам ночі. – Я поклала слухавку.

Оце так несподіванка! Оце так примха долі! Що ж тепер робити? – Все, що завгодно, лише не відмовлятися від роботи, Марго. Здається, це – справді твій шанс.

Тієї ночі телефон дзвонив щоп'ять хвилин. Я протрималася з півгодини, а потім у відчаї висмикнула виделку з розетки. У відчаї, Марго? Ти не у відчаї! У відчаї Ян, і в цьому винна ти. – Однак я не можу з ним зараз зустрічатися. Мені потрібен час. Час, щоб все з'ясувати.

Я сіла за стіл, взяла папір, олівець, кілька хвилин подумала і написала:

«Милий Яне!

Мені треба поїхати на кілька днів. Вибач, що не змогла попередити заздалегідь. Не телефонуй – я сама прийду. Як ти хотів. Пам'ятаєш? Ти казав, що кохання – це повна довіра. Довірся мені, Яне!

Марго».

Я зігнула листок навпіл, поклала його у кишеню і вийшла надвір. Знайти дім Яна – не проблема. Такі дивовижні споруди ростуть лише в одному місці – старому кварталі. Година пішки.

Діставшись його будинку, я підняла голову: вікна Яна випромінювали м'яке, тепле світло. Як його очі. Його дивовижні очі. Що він зараз робить? – Телефонує, ідіотко, що ж іще?

Повільно йдучи сходами, я впізнавала місця, де ми цілувалися: перила, до яких Ян мене притискав, підвіконня, на яке я спиралася. Його двері… Я згадала, як Ян стояв на порозі – щойно з-під душу, мокрий, збентежений, нічого не розуміючи. Раптом мене охопила така божевільна печаль, така туга за його очима, губами, руками, за його ніжністю, що, не тямлячи себе від смутку, я всім тілом притиснулася до дверей, які відокремлювали мене від Яна, розкинула руки, вдавила обличчя в холодну шкіру оббивки і щосили подумала: «Я не можу без тебе, Яне! Боже мій, як мені без тебе погано! Що ти зробив зі мною? Що ми наробили, Яне? Тимені потрібний. Тимені дуже-дуже потрібний!»

Легкі кроки в коридорі. Чорт! Він мене почув! Він почув мої думки! – Божевільна! Хто ж так голосно думає?! Йому не треба тебе бачити, цей чоловік відчуває тебе кожною клітиною свого тіла.

Безшумно, як кішка, я кинулася до ліфта і сховалася в невеличкій темній ніші.

Двері відчинилися. На порозі стояв Ян. Я не могла його бачити, проте я теж відчувала його, як він мене. Я затамувала подих. Сподіваюся, ти дихаєш за мене, Яне!

Його тихий і такий ніжний голос:

– Марго!

Все моє тіло потягнулося вперед, до нього, в його обійми не в змозі опиратися поклику, запрошенню, наказу, які злилися в його голосі в одне ціле. Ні! Не можна, Марго! Не зараз! Я ще дужче притиснулася до стіни і заплющила очі.

– Марго, це ти? Я знаю, що ти тут. – Він вийшов на сходи, ступив до ліфта. Ще один крок – і він мене побачить. От що ти наробила, ідіотко! Цієї миті кабіна ліфта затремтіла, протяжно заскиглила, зупиняючись, і випустила з себе веселу компанію. Ян повернувся у квартиру і замкнув за собою двері.Я перевела подих, нечутно підійшла до дверей його квартири, залишила записку і стрімголов вилетіла надвір.

Ти мій, Яне! Я буду за тебе боротися. За таку людину варто боротися. Я завжди вважала себе слабкою. Всі казали, що в мене сили – яку дитини. Настав час це перевірити.

Я прийшла додому. Алі в квартирі не було. Мабуть, не спить малий бешкетник. Зловила себе на думці, що вже майже звикла до такого стану речей. Мама казала, що людина може звикнути до всього, а от повністю позбавитися хоч однієї, найпростішої звички – не в її силах.

Зручно вмостившись у ліжку з блокнотом і олівцем у руках, я на чистому листку паперу великими літерами написала єдине слово «Ян» і замислилася.

Вчора в ліжку Ян сказав мені одну дуже важливу річ. Він народився у Львові. Не в Харкові, а Львові. Там-таки в одному з дитячих будинків і виріс, там-таки закінчив університет. Отже, треба шукати у Львові. «Архітектор Соколи Я.В. науці невідомий», – сказали мені. А, може, у нашому світі Ян хтось інший за фахом? Мої сни в усіх деталях збігалися з реальністю. Дати, імена, прізвища – кожна дрібниця. Чи можливо, щоб факт з мого сну у реальному світі набув трохи іншого звучання? Може, Там Ян – скульптор чи інженер?

На папері під словом «Ян» я написала:

1) запити в усі дитячі будинки міста Львова;

2) запити в усі вищі навчальні заклади з технічними напрямками;

3) запити в метричний архів;

Та-а-ак… Це ще один день в бібліотеці над довідниками. Якщо не більше. Гаразд, стосовно Яна, здається, все.

На іншому листку паперу я написала слово «сон» і замислилася, точніше, впала у стан, подібний до трансу. Мені здалося, що це тривало з хвилину, проте, отямившись, я подивилася на годинник і присвиснула. Двадцять п'ять хвилин! Ого! Так довго розмірковувати, а в голові – жодної думки. Я кинула погляд на блокнот і завмерла. Я помилялася. Думки були. Акуратно записані на папері моїм власним почерком. Шість речень. Коротких і ясних.

Я є і Тут, і Там.

Всі люди є і Тут, і Там.

Всі речі є і Тут, і Там.

Ян є лише Тут.

Річ, яка є лише Тут.

Доказ, доказ, доказ.

Правильно. Геніально просто. Якщо мої сни не просто сни, а інший світ, інший вимір, інша реальність – байдуже що, то мені потрібна річ, яку я зможу пронести у цей світ і залишити у єдиної людини, яка існує лише Тут. У Яна. Це й буде доказ. Якщо ж мої сни – звичайнісінькі сни і нічого більше, то річ нікуди не дінеться. Це означатиме, що Ян – витвір моєї фантазії, а за мною божевільня плаче. Ризиковано, та я не боялася. Дивно, така цілковита відсутність страху…

Я прокинулася з щасливою думкою – зробити Яну подарунок. Незвичайний і гармонійний, як він сам. Внутрішнім зором я добре бачила, що це має бути. На малюнок пішло п'ятнадцять хвилин. Я швиденько одягнулася, потім знов сіла на ліжко, нахилила голову і зняла з шиї єдину по-справжньому коштовну річ – золотий ланцюжок з хрестиком. Уважно роздивилася його. Скільки тут золота? Шість, вісім грамів?

Чи вистачить? Алі потерся об мої ноги.

– Алі, гадаєш, мама мені вибачить? Це вона мені подарувала. Я носила цей хрестик з дитинства. Це знак кохання і оберіг. – Алі муркотів і мружив очі. – Так. Я впевнена, що вона зрозуміє. Вона завжди розуміє, бо любить мене. Сподіваюся, мій вчинок не завдасть їй болю. («Кохання – це завжди боляче»).

Я загорнула коштовність у папір з малюнком, поклала у кишеню і вийшла з кімнати.

Майстер золотого литва зважив ланцюжок, потім хрестик, кинув на них ще один прискіпливий погляд, відклав убік. Покрутив у руках мій малюнок, кашлянув, подивився на мене:

– Намальовано майже професійно.

Я тепер придивилася уважніше. Нескладний малюнок: два тоненьких ланцюжки поєднує знак безкінечности, в центрі якого єдине слово – «Ян». Простий смисл – вічність обертається навколо тебе, Яне. Всміхнувшись, я уточнила:

– Це в нас родинне.

– Батько малює?

– Брат.

– Яка школа?

– Київська.

– Під яким ім'ям працює?

Я подарувала йому зневажливу посмішку. Яке йому діло до мого брата? Що, родичам мистців – знижки? Проте майстер терпляче ждав.

– Дитрих. Малює вугіллям, олією, займається комп'ютерною графікою і дизайном.

Світ – одне велике село, де кожен кожному якщо не сват чи брат, то принаймні знайомий. Майстер пожвавішав:

– А як же! Знаю я Дитриха, знаю… Підписує картини Д2, так?

Я оніміла і тому просто кивнула. Поздоровляю, братику! Твоя слава біжить поперед тебе!

– Талановитий хлопець. Розбещений і обдарований. От що я тобі скажу, дівчинко, його стихія – вугілля. Він ще здивує світ.

– Дякую.

– Нема за що. А браслет я тобі зроблю. Непогана річ. Занадто романтична для мене, проте жива і дихає почуттями. Таке тепер рідко зустрінеш. Всюди – сірість і невиразність.

Я почервоніла. Що це зі мною? Майстер засміявся:

– О, бачу, щодо почуттів, влучив у самісіньку десятку! Слухай, слухай сюди. Грошей з тебе не візьму. Золота – сім грамів. На браслет вистачить. Якщо щось залишиться – вважатиму гонораром. А от тепер можеш подякувати. – Він хитро посміхнувся і відкинувся на спинку стільця.

Я мало не танцювала з радости:

– Дякую, дякую, щиро вам дякую!!! А я так боялася, що грошей не вистачить. В останній час з фінансами – не дуже.

Він кивнув:

– Знайома ситуація. Були б гроші – не принесла б хрестика. До речі, гріх плавити. Не боїшся?

– Не боюся.

– Ти диви яка! – Він потиснув мені руку. – За браслетом приходь післязавтра, о шостій. Не рано й не пізно.

– Так. Дякую за допомогу! Велике-превелике вам спасибі!

– Та йди вже, пташеня! Розщебеталася: дякую, дякую… Ще розчулиш старого.

Я засміялася і підбігла до дверей. Залишаючи кімнату, краєм ока побачила, як майстер знов узяв малюнок і, роздивляючись його, задумливо пробурмотів: «І хто ж він такий, той Ян?»

Справді, хто ти такий, Яне?

Вісім годин у читальній залі. Комусь я здавалася фанатично закоханою у місто Львів людиною, бо за перші півгодини на моєму столі зібралося все, що містило хоч якусь інформацію про це старовинне місто. Кожна друкована літера. Вісім годин праці – двадцять чотири запити. Двадцять чотири білих конверти, кожен з яких – посланець моєї надії. Після цього я просто сиділа, роздивляючись ілюстрації і уявляючи, як Ян мандрував цими вузькими вуличками, милувався дивної архітектури будинками, що тиснулися один до одного, наче сполохані діти, і мріяв. Мріяв про мене.

Погляд на годинник і – край моїм роздумам. Третя година! У мене ж співбесіда! Я забігла додому. Двадцять хвилин перед дзеркалом: хоч що кажіть про перевагу професіоналізму над зовнішністю, проте в багатьох випадках саме вона вирішує все. Я поправила зачіску і кинула на себе останній погляд. Відкрию вам маленьку таємницю – для співбесід нема нічого кращого за старий добрий чорний колір. Чорний колір вигідно підкреслює фігуру, виокремлює її зі строкатого оточення, привертає увагу не до тіла, а самої людини, тому чорний колір – ідеальне обрамлення для яскравої особистості.

В офісі я була за чотири хвилини до четвертої, дихала повільно, ввічливо всміхалася секретарю і намагалася з самого початку рахуватися з можливістю невдачі. Буддійська філософія – готуйся до поганого, а хороше сприймай як приємну несподіванку. Чи, може, я помиляюся? Треба буде спитати в Яна.

Все сталося за якихось тридцять хвилин. Олег Михайлович Данаїс був людиною настрою. То невблаганний, то поблажливий, він за п'ять хвилин міг пройти всі ступені, що розділяють повну ейфорію від глибокої депресії. Складна людина, проте слабка. Це одразу помітно. А що ви хочете? Шістдесят один рік – доволі поважний вік для такого серйозного бізнесу.

Я приготувалася до виснажливого перекладацького іспиту, але іноземних мов Данаїс не чіпав. Замість цього він просто ганяв мене від російської до української, від української до російської, розпитуючи про всі можливі і неможливі речі: політика і спорт, живопис і туризм, література і кулінарія, філософія і секс, музика і спорт. Двоє моїх речень на якусь тему, і він одразу перескакував на іншу. Я була впевнена, що з мене глузують, щоб порозважатися і відтягти час до такого знайомого: «Пробачте, вакансій немає!» Це дратувало й обурювало, тому мої відповіді були різкими, точними, влучними, якими завгодно, тільки не улесливими.

Уявіть собі всю глибину мого шоку, коли Олег Михайлович щиро розсміявся з мого дотепного зауваження про повний розпач від такої ідіотської ситуації і сказав:

– Ну, все! Годі, годі! Бачу, що ви людина освічена, маєте власну думку і вільно розмовляєте на будь-яку тему. Це добре. Фахівець ви молодий і, сподіваюся, досі відкритий для нової інформації, бо вчитися в нашій справі треба багато чого. Поки що гарантією вашого знання іноземних мов є диплом. Якщо він – результат багаторічної наполегливої праці, то після випробувального терміну ми з вами укладемо контракт. Якщо ж він – просто казенний папір з печаткою, то на цій роботі ви не протримаєтеся і двох днів. Розумієте, я вимагаю від своїх підлеглих одного – якісно виконувати мої доручення.

Я навіть не знала, що сказати. Що, він мене бере? – То, може, так і спитаєш, Марго?

– То ви мене берете?

– Так. Коли ви зможете почати?

– Будь-коли.

Він погортав сторінки настільного календаря:

– Та-а-ак… Сьогодні у нас понеділок. Із завтрашнього дня я у відрядженні до… до… до п'ятниці. Наступний понеділок влаштовує?

– Так.

– Тоді домовилися, Марго. Але дивіться – ніяких спізнень та зникнень. Я ненавиджу несподіванки. Може, тому, що й сам – один великий сюрприз.

Так. Це він правильно підмітив.

– Можете на мене розраховувати, Олеже Михайловичу. Потиск руки, і я знов у приймальні. Оце так так!

Півгодинна розмова, наслідки якої можуть вплинути на роки. Я повільно спускалася сходами. Дивно, що людський розум сприймає погані звістки швидше, аніж хороші. Може, через занижену самооцінку? Ми на всі сто впевнені, що ні на що хороше не заслуговуємо, тому й не віримо в удачу.

Я вийшла на хідник і пішла до найближчої крамниці по хліб – в животі бурчало.

– Марго!

Думки недовірливо юрмилися навколо нової інформації, прискіпливо роздивляючись її з усіх боків, обмацуючи.

– Марго!

Невже мені насправді так пощастило? Вчорашня студентка, неповних три роки досвіду, і така престижна фірма… Слів бракує. Тепер мені не потрібно більше жити у гуртожитку. Прощавай, тісна кімнато!

– Марго! Та що ж це таке! – Хтось ухопив мене за руку. Я повернулася – срібло волосся, смарагд очей, золото шкіри, витвір сонця… Припини, Марго! Ще хвилина – і ти заспіваєш «Пісню над пісні!»

– Здрастуйте, Костянтине! Вибачте, замислилася.

– Я помітив. Гукаю вас – не обертаєтеся. Біжу – не можу наздогнати. Швидка і невловима, як гірський потік!

Так, у нас тут справді вечір любовної лірики.

– Як співбесіда?

– Дякую. Здається, добре. Через тиждень – на роботу.

– Вітаю. – Костянтин погладив мою руку. Я здригнулася. Він помітив:

– Це треба відсвяткувати. Обирайте ресторан.

– Вибачте… Мені дуже прикро, але…

Метал у голосі:

– І чути нічого не хочу! Я впевнений, ви зголодніли: тяжкий день, нервова перенапруга. Повечеряйте зі мною, не відмовляйтеся! Заразом і віддячите за допомогу. Ви мені заборгували, пам'ятаєте? Підступний прийом, я знаю, проте мені не залишається нічого іншого, як скористатися ним. То який ресторан?

Ця хвороблива любов до повторення! Це вічне прагнення ввійти в одну й ту саму річку! Хто може цьому опиратися, – закидайте мене камінням, – я не змогла.

– «Золотий дракон». В'єтнамський ресторанчик у парку Горького. Знаєте?

Він кивнув:

– Гарний вибір. Вишуканий смак. Скажіть, Марго, складно бути бездоганною?

Місячне коло світильника здавалося сонячним і різало очі. Золоті крісла, червоні скатертини, жовті дракони – все збігалося і водночас було іншим. Тоді – азіатська казка. Зараз – яскрава сухозлітка.

Ми посиділи з годину і весь час не розмовляли, а гралися. Обережно здавали дрібні карти, блефували, ховали козирі. Я втомилася. Костянтин був небезпечним супротивником: удвічі старший, вдесятеро досвідченіший, в сто разів сильніший. Я боялася його і водночас бажала. Суміш почуттів була такою дивною, що я й не знала, як на неї реагувати і що робити. Хоч це – досить цікаве питання. Чи могла я, чи була я в змозі хоч щось зробити?

– Дякую за надзвичайний вечір, Костянтине, і ще раз – велике спасибі за допомогу.

Він загасив пальцями ароматичну свічечку:

– Ви поспішаєте?

– Відверто кажучи, я дуже стомилася.

– Дякую за відвертість.

– Ну не ображайтеся, будь ласка! Я не хочу здатися вам невдячною, неввічливою, але день був божевільним. Я досі не отямилася від несподіваного успіху. Це так дивно – б'єшся, б'єшся, як риба об лід, а потім – на тобі! – все влаштовується саме собою.

Костянтин так дивно на мене дивився. Занадто серйозно чи що? Зненацька потемнілими очима.

Я хотіла сказати йому щось приємне, щось, що поверне колір його очам.

– Знаєте, досі не збагну, чому ви вирішили мені допомогти. Як узагалі не забули про моє існування?

Він усміхнувся:

– Як я міг? Ви незабутні, Марго.

Ні, він не хоче відкривати карти. Азартний гравець. Усе життя – одне велике казино, так, Костянтине? Ну що ж, грати так грати.

– Тоді і в мене є щось спільне з вашими компліментами, Костянтине.

– Що саме?

– Вони теж незабутні.

Він засміявся і накрив мою руку своєю. Я хотіла звільнитися, проте він ще міцніше стиснув її, повернув долонею догори і поцілував зап'ясток. У цьому поцілунку було все – його рот, язик, зуби. Я закусила губу і висмикнула руку. Костянтин поцокав язиком:

– Ми народилися без захисної оболонки? Така чуттєвість…

Тільки не червоніти, Марго!

– Вибачте, мені час…

– Гаразд, гаразд! Заспокойтеся, Марго! Я розрахуюся і відвезу вас додому.

Той самий гостинний хазяїн закладу – куценький, тендітний в'єтнамець Лан. Весь час нашого перебування в ресторані він не зводив з мене очей, напружено про щось розмірковуючи. Акуратно розкладаючи отримані гроші на невеличкій таці, він ще раз уважно глянув на мене і не втримався:

– У мене дуже чіпка пам'ять на обличчя. Ви не вперше в нашому закладі чи, може, ми зустрічалися в іншому місті? Я впевнений, що вже бачив вас. Але де?

У моєму сні, дорогенький. Де ж іще? Ти бачив мене у моєму сні, потрапив до нього, як муха в павутиння. А пам'ять в тебе справді – перший клас. Я всміхнулася:

– Я тут не вперше. У вас надзвичайний заклад.

Він уклонився мені:

– Красно дякую.

Костянтин сів у машину, зачинив дверцята, повернувся до мене:

– Ну то що, додому?

– Так, якщо ваша ласка.

– Додому до мене чи до вас?

Я повернулася і уважно подивилася йому в очі. Марго, треба неодмінно поставити усі крапки над «і». Доки машина не рушила і він не повіз тебе, куди йому заманеться, вважаючи, що ти «не проти».

– Костянтине, може, ви хибно зрозуміли мою згоду повечеряти з вами? Невже я щось не так сказала, двозначно натякнула? Якщо так, то я краще піду пішки. Щоб не створювати зайвих проблем ні вам, ні собі.

– Ого-го! – Він розсміявся. – Оце так темперамент! Заспокойтеся, я не хотів вас образити. Чоловічі жарти іноді бувають такими грубими…

Машина рушила з місця. Як він швидко їздить! Я теж полюбляю швидкість.

Ми їхали мовчки. Костянтин час від часу кидав на мене зацікавлений погляд, потім увімкнув музику. Щось класичне. Здається, Бах.

– Що вас поєднує з моїм сином, Марго?

Я напружилася:

– Ми друзі.

Він іронічно скривився:

– У вас ніколи не буде друзів-чоловіків, Марго. Ніколи, повірте мені.

– Якщо Сергій теж так вважає, то ми не будемо більше бачитися.

– Навіть так?

– Тільки так. Навіщо дурити хлопця? Він такий… милий. Добрий.

– Невже? Не знав його таким. А вам, очевидно, подобаються злі?

Ну, це вже занадто! В мені поволі закипала лють.

– Знаєте, Костянтине, зло – зовсім не те, що я шукаю в чоловіках.

Різкий поворот. Машину м'яко штовхнуло.

– А що ви шукаєте в чоловіках?

Я спробувала знайти його очі. Марно. До біса все! Обридло гратися!

– Кохання.

– Що?

– Ви чули. Я шукаю кохання. Справжнього кохання.

Він розсміявся. Гірко, але ж і не байдуже.

– Кохання… Мушу розчарувати вас, дівчинко, світ уже давно вилікувався від цієї хвороби. Вакцину знайдено, щеплення робляться іще в дитинстві. Нема його – кохання. Принаймні Тут. Сорок вісім років живу, а не зустрічав.

Може, Тут і немає. Проте Там воно є. Там, де Ян.

– А кого ви зустрічали? Задумливий погляд:

– Переважно – швидкоплинні захоплення. А одного разу навіть справжню пристрасть.

– Ого! Це вже щось! І як вона виглядає?

Машина зупинилася. Мій гуртожиток. Раптом Костянтин повернувся до мене, нахилився і, пронизуючи поглядом мої зіниці, рвучко відповів:

– Прекрасна, чуттєва, ніжна, вогненна і… юна. Дуже, дуже юна. Я підвозив її додому. Одного разу.

Моє серце зупинилося. Воно відмовилося зі мною розмовляти. Відвернулося від мене і сховалося глибоко-глибоко. Проте моє тіло співало. Співало для Костянтина.

– Костянтине, я піду.

– Ні.

– Що?

– Я сказав, ні. Ти залишишся. – Він притягнув мене до себе.

Я хотіла пручатися. Чесне слово, хотіла. Я вже підняла руку і раптом…

…погладила його обличчя, короткий чуб, потилицю, обняла за шию, нахилилася і поцілувала. Не він, а я, я поцілувала першою.

Костянтин накинувся на мене і притиснув до сидіння. Він цілував мене так, наче хотів розірвати мій рот, кусав губи і язик. Я відповідала зубами і нігтями. Не знаю, скільки б це іще тривало, та я нарешті вирвалася з його обіймів, перелякана, що ми просто вб'ємо один одного. На його щоці червоніла подряпина. Я витерла кров пальцем. Вона виступила знов. Я злизала її язиком. Кажуть, що слина лікує. Надто кошача.

Костянтин притиснув мене до себе, гладив усе тіло так, мов для нього не існувало заборонених зон, вдихав його запах. Раптом якось по-звірячому чи то загарчав, чи то застогнав і пробурмотів:

– Не можна. Ти ж іще зовсім дитина. Двадцять? Двадцять один? Я вдвічі старший. Не для мене ти. Чому, чому ти не для мене?

Я не розуміла, що робила, що мною рухало, чим я керувалася. Тільки відчувала, що то було щось глибинне, майже первісне. Він відштовхнув мене від себе:

– Іди. Іди від мене, доки відпускаю.

Я пестила його волосся, залізла пальцями під сорочку, гладила шкіру. Сонячний, який він сонячний!

– Так… Я йду. – Пауза. – Ще один поцілунок і – зникаю. Будь ласка, один-єдиний поцілунок.

На якусь мить він завагався, а потім відкинув мою голову назад і торкнувся губами шиї. Ніжно, так ніжно, що спочатку я не повірила власним відчуттям. Його губи були м'яким і теплим вітром, язик куштував мою шкіру, як вишукану страву. Тепер стогнала я. Божевільне бажання його рота. Чому він так довго мандрує моїми плечами? Я намагалася знайти його ротом, проте Костянтин не дозволяв: він цілував, а не я. Залишалося чекати. І я чекала.

Нарешті. Скільки ніжности. Скільки гіркої ніжности. Якби не вона, я більше ніколи не зустрічалася з Костянтином. Якби я не попрохала цього другого поцілунку, багато б чого не сталося. Якби він не був таким ніжним… Якби, якби, якби.

Наші губи поволі прощалися. Він прошепотів:

– Моя дівчинко, моя ніжна дів… – Я вирвалася з його обіймів, відчинила дверцята, вийшла з машини. Костянтин сидів і мовчки спостерігав за мною. Я також мовчки зачинила дверцята, повернулася і неквапливо пішла додому, смакуючи гіркоту його губів.

Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.

Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером – ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.

Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!

– Алло?

– Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?

– Так.

– Можна дізнатися про умови оренди?

– Ви самі чи з родиною?

– Сама.

Жінка втомлено зітхнула:

– Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.

– Я можу оглянути квартиру?

– Так, звичайно!

– А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?

– Гаразд.

– До зустрічі. – Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:

– Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?

– О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!

Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?

Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!

– Алло, ви ще тут?

– Так. Я ще Тут.

– Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?

– Так. До зустрічі.

Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.

– Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви – хазяйка?

– Так. Звати мене Марія Дмитрівна.

– Дуже приємно. Марго.

– Ходімо! – Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»

П'ятий поверх. Моя квартира. Моя – Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:

– Ви не лякайтеся – там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.

Я сплеснула руками, удаючи здивування:

– Збоченцем? Що ж він наробив?

– Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!

– Та нічого, нічого.

– Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.