Є люди, для яких всі коти – однакові. Я не з таких. Кожне з цих маленьких і хитрих створінь має свої індивідуальні риси, треба тільки вміти знаходити їх, читати і, звичайно, розуміти. Обличчя теж мають свою мову, повірте мені.

У мене на руках сидів Алі. Сумнівів бути не могло. Двох цілковито однакових котів не буває, втім, як і людей. Його лукава мордочка: блакитно-сірі очі, правильний трикутник чорного носа, чорні вуха, праве верхнє ікло зламане – завелика кісточка на третьому місяці його молодого життя. Його бездоганно чорне хутро, чорні подушечки на всіх лапках, крім передньої, – вона рожева, як шкіра немовляти. Це був Алі. Розумієте, мій Алі.

Крім розміру, дотику, запаху, кольору, існує ще й внутрішній образ, той, що складається з виразу очей, манери триматися, повертати чи нахиляти голову, вигинати спину, потягуватися, чхати і ще з безлічі інших дрібниць, саме через які скопіювати когось іншого – неможливо. Щось завжди викаже фальшивку.

Алі з моїх снів. Розумний чорний кіт, про якого я вже давно мріяла. Не тямлячи себе від щастя, я пестила його м'яку шубку, тулила до грудей, знов підносила до очей, роздивлялася і ніяк не могла повірити, що таке взагалі можливо.

Як ти знайшов мене, Алі? І де ти був досі? Чистенький і ситий. Одразу помітно, що жив непогано. Хто був твоїм хазяїном? Чому ти від нього втік? Я розумію, що весь цей час тобі снилося те саме, що й мені, бо тільки так ти міг потрапити до моїх снів. Тільки так можна пояснити те, що ти мене не боїшся, відгукуєшся на своє ім'я, знаєш мій запах, що ти взагалі мене знайшов.

Малий бешкетнику! Як ти не побоявся шукати мене темними вулицями! З тобою могло казна-що скоїтися! Але я тобі вдячна за таку хоробрість. Розумієш, я вже почала вірити, що й тебе в цьому світі не існує. Як Яна. Як мого Яна. Уявляєш, його тут немає. Він – не такий, як ми. Він живе тільки Там. Потойбіч моїх снів. А в цьому світі ми з тобою самі-самісінькі.

Розмовляючи так з Алі, я дісталася гуртожитку і решту вечора спостерігала за тим, як мій пухнастий товариш знайомиться з новим оточенням.

Вночі я була у великій книгарні. Ходила поміж шафами з книжками, роздивлялася обкладинки, гортала сторінки. Потім я побачила її – книжку, яку вже давно хотіла прочитати. Вишукана річ – Умберто Еко «Ім'я Рози». Оформлення – гідне її слави. Жоден з моїх друзів не наважувався переказати мені зміст цього роману. На всі прохання вони в один голос казали: «Ні, це треба читати. Він – Майстер». Я подивилася на ціну. Тридцятка. Ну це вже занадто! Вульгарно, як і всі перебільшення. Двадцять гривень – вишукана ціна для такої вишуканої речі.

Проте за книжки не торгуються. їх не купують, їх обирають. Тому давай, що просять. Кожна спроба обговорити вартість книги – виклик без цінности її змісту, варварське порушення магічного ритуалу.

Я обрала її. Взяла у руки, погладила сторінки, довго роздивлялася таємничий візерунок літер. Залишила гроші і вийшла з крамниці. Гроші – це вдячність, а не розрахунок.

Весь день читала. Читала і не могла зупинитися. Я забула про все на світі. Забула про своє власне існування.

Забула про книжку. Був лише світ, який я повертала до життя, гортаючи сторінки роману. Казковий світ, створений моєю вірою в історію, яку розповідав автор книги. Сім годин життя. Сімсот сторінок. Закрила книгу, серце зупинилося, пульс зник, дихання нема. Чому не існує нескінченних історій?

Дванадцята година. Дзвінок телефону. Я вхопила слухавку.

– Ян?

Сердитий жіночий голос:

– Це 27-14-52?

– Так.

– Вам термінова телеграма з Москви, готові прийняти?

– Так.

– Приїжджаю суботу. Шоста вечора. Поїзд 201. Вагон 4.

Встигли записати?

– Так, дякую. Це все?

– Н-н-ні. – Голос телефоністки раптом пом'якшав, вона завагалася, мов збентежена наступним реченням, потім, намагаючись повернути голосу офіційність, почала читати швидко, проте спотикалась на кожному слові. Дивно, але зробила повідомлення теплішим і щирішим.

– Мрію про зустріч. Г-м. Втратив… тебе…розум. Здатен… бігти… поруч з потягом. Не бійся… темряви… тебе охороняю. Моя… зіронько. Бережу… слова… для побачення. Кохаю. Кохаю. Кохаю. Ян.

Я теж зніяковіла і пробурмотіла щось незрозуміле, сподіваючись, що це сприйметься за «дякую, все зрозуміло». Телеграфістка якось дивно мовчала. Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її тужливий, такий несподівано м'який і відвертий жіночий голос:

– І пощастило ж тобі, дівчинко, – тієї ж миті короткі гудки.

Так. Мені пощастило. Надзвичайно пощастило. На кожне «кохаю» Яна я могла б відповісти «Щаслива, щаслива, щаслива». І наплювати мені, що це просто сон. Вже заради таких снів варто жити. Про них варто мріяти. Я не боюся збожеволіти. Я не божевільна. Божевільний той світ, у якому людина щасливіша уві сні, аніж у житті.

Я прокинулася, щасливо усміхаючися. П'ятниця. Так. Ян завтра приїде. Ян. Ян приїде завтра. Приїде завтра Ян. Наспівуючи це речення, як новий шлягер, я почала чепуритися і одягатися. Алі повністю освоївся у незнайомому оточенні і спав на подушці. Коли я виходила з кімнати, він ліниво кліпнув повіками.

– Ш-ш-ш, Алі. Спи! Залишайся Там. Там краще. Більше місця все ж таки дві кімнати і взагалі… – я замислилася на хвильку – і взагалі.

Мені треба було дещо перевірити. Я їхала до книгарні. Мені потрібна була книжка. Вишукана книжка. Ви здогадуєтесь, яка. Я знала, де була уві сні. Головна вулиця. Третій будинок. Книгарня «Світ преси». Але на мене чигала несподіванка: крамниця закрита, на дверях оголошення: «У зв'язку з Міжнародним днем книги наші товари ви можете придбати на книжковому ярмарку за адресою…» Ну що ж, ярмарок то й ярмарок!

День був нестерпний: сонце, повний штиль, спека тридцять п'ять градусів у затінку. Проте в мене була мета, і зупинятися я не збиралася. Ярмарок розгорнув свої намети на центральній площі міста. Зачаровано роздивляючись яскраві обгортки, я мандрувала рядами, погляд зауважував назви і прізвища письменників, руки автоматично тягнулися до тяжких фоліантів «Це хочу! І це! І ось це!» Але я опиралася спокусі. Всього не купиш. Треба вибирати. А я добре знала, що шукала.

Третій ряд, темно-синій намет, білий напис «Світ преси». Торгує худорлява дівчина-продавець.

– Здрастуйте, у вас є Умберто Еко «Ім'я Рози»?

– Так. Рідкісна книжка. Тільки вчора підвезли. У вас добрий смак.

– Дякую, – я простягнула гроші.

Вона здивовано підвела очі.

– Звідки ви знаєте, скільки вона коштує? Я не встигла розклеїти цінники.

Я всміхнулася:

– Вгадала.

Я нетерпляче чекала, доки вона шукала фірмовий пакет, щоб укласти в нього книгу, і розхвалювала гладенький фінський папір. Дивно. Мені завжди здавалося, що в книжках людей цікавить не папір, а те, що на ньому написано. Такі дрібниці, скажете ви.

Нарешті книжка в моїх руках. Я відійшла до порожніх прилавків, сперлася об дерев'яний (добре, що не залізний – спека он яка!) стіл і почала гортати сторінки. Двісті двадцять п'ята, триста сімдесят шоста, чотириста п'ятдесят дев'ята, шістсот сімдесят восьма… Недобрі передчуття перейшли у підозри, підозри у подив, подив у відчай. Та що ж це таке! Я знаю, знаю, я все це знаю!!! Невже кілька годин тому я справді прочитала цю книжку? Але ж… Неможливо! Я легенько розтирала собі скроні. Може, хтось мені розповів? – Виключено. Я пам'ятала б. Якщо я так добре знаю зміст, як я могла забути оповідача? Ні, я ніколи не тримала цієї книги в руках. Залишається одне. Я її справді прочитала. Там, у своїх снах. – Облиш, Марго! Давай подивимося правді у вічі. Це не просто сни. Те місце, куди ти потрапляєш вночі, – щось набагато важливіше, складніше і серйозніше, ніж звичайне нічне видіння. І небезпечніше, Марго! Небезпечніше!!!

Ти шукала, чекала і сподівалась. Ти вірила і благала. Ти калатала в зачинені двері, билася об них усім тілом, у відчаї трясла залізні засуви, і тобі відчинили. Справжнє прохання ніколи не залишається без відповіді. Інша річ, що двері, у які ти стукаєш, ховають за собою досить несподівані відповіді. Саме в цьому і полягає небезпека щирих прохань. Прохань, підтриманих усіма силами твоєї душі і серця. Я сказала б, магічними силами.

Розумієте, у вас і в того, хто (чи що?) відповість на ваші молитви, погляди на важливі речі і весь світ взагалі можуть істотно відрізнятися. Тому бажання – досить ризикована річ. Ніколи не знаєш, що отримаєш.

Мені було дароване моє кохання. Справжнє і незвичайне. Щоправда спосіб, у який воно мене знайшло, здавався мені дивним. Та що там приховувати! Я була повністю спантеличена, розгублена і нічого не розуміла. Всі мої міркування закінчувалися однією-єдиною думкою: «Ти просила любові? Ти її отримала. Бажання здійснилося».

– Але як здійснилося? – А це вже друге запитання, Марго. Ти прагнула кінцевого результату? Так? Тебе ж не цікавило, у який спосіб, якими силами, завдяки чому і в якій формі ти його матимеш? Так? Ми взяли це на свій розсуд. Що до самого бажання, то воно здійснено. Як і всі бажання – п'ятдесят на п'ятдесят. Перша половина – примхи замовника, друга – виконавця. А як інакше? Інакше не можна. Угода є угода.

До біса все це! Головне, – у мене є Ян, завтра я його побачу. Що ще має значення?

Я закрила книжку і обдивилася. Навіть повітря плавилося від спеки. Відвідувачі ярмарку повільно швендяли від одного намету до іншого, мляві, як сонні мухи. Моє тіло виблискувало від поту. Одежі – мінімум, проте навіть цього забагато. Важке, товсте хутро. Мабуть, так почуваються кішки у спеку.

Я підняла руки вгору і з насолодою потягнулася. Граційно і не поспішаючи, як навчав мене у дитинстві Ричард. Відкинула голову назад, розкуйовдила волосся, напружилася, мов міцно напнута струна, завмерла, затамувала подих – хвилина повної тиші і відчуття, що твої ноги відриваються від землі, вже не торкаються твердого грунту, і ти злітаєш, летиш все вище і вище… Вдих. Повернення. Гірке розчарування. А що робити? Людина мусить дихати. Я обтрусилася, поправила одяг, взяла книгу, сумочку і вже збиралася йти, коли мій погляд піймав… Ні. Я обіцяла вам відвертість. Мій погляд піймали, полонили, закували у міцні кайдани двох очей і, за всіма ознаками, відпускати не збиралися. Навпроти мене, на одному з порожніх прилавків сидів чоловік. Поруч з ним стояли, як я зрозуміла, його знайомі і щось жваво обговорювали, проте він не брав участи в дискусії. Він дивився на мене. Поглядом власника, захопленого щойно придбаною річчю. Будь-якого іншого разу це мене обурило б, відштовхнуло, але це не було будь-яким разом, і цей чоловік теж. Його очам не можна було опиратися, бо в них світилося саме… захоплення. Ви розумієте? Як пручатися погляду, який каже тобі: «Ти – прекрасна. Чарівна. Надзвичайна. Бездоганна. Казка. Диво. Мрія»?

Я боялася поворухнутися, щоб не порушити зв'язок, який встановили наші очі. Я почервоніла, в мені все палало, проте я невідривно роздивлялася.

За сорок. Міцна статура, високий. Дуже широкі плечі. Сильні м'язи, і все це – не штучне, не придбане у тренувальній залі. Його сила була справжньою, природною, результатом довгих років тяжкої фізичної праці. Тіло великого, небезпечного звіра, хижака, який проклав свій шлях у житті пазурами та іклами, з розумом і хитрістю. Його зелені, ледь примружені очі вигравали усіма відтінками – від блідого пожухлого листя до яскравих смарагдів. Короткий чуб виблискував сріблом сивини, упереміш з природнім чорним кольором.

На ньому були тільки штани і майка, майже вся просочена потом. Мій погляд зачаровано блукав його темно-коричневим від засмаги тілом, доки знов не поринув у зелені хвилі його очей. Він був першим шедевром золотої зірки, витвором сонця, красу якого я зрозуміла. Сонячне світло виблискувало на краплинах поту, сяяло в його очах, золотило срібло його волосся. І мені це подобалося! Вперше у житті мене вабило золоте сяйво. Вперше. Я не могла нічого вдіяти, бо він… він… він був бажаним! Бажаним до нестями.

Я хотіла цього чоловіка. Відвертість моїх думок здивувала мене не менше, аніж реакція мого тіла. Червоніти далі було нікуди, а відвернутися і піти геть я… я просто не могла! Я не могла навіть відвести погляду від яскравого видовища, створеного сонцем, спекою і світлом. Він був бажанням і знав це.

О, повірте мені, цей чоловік розумів мову тіла набагато краще за звичайні слова! Не зводячи з мене очей, він взяв пляшку з мінеральною водою, тричі жадібно ковтнув, а залишком облив себе: голову, спину, груди. В мене пересохло у роті, шкіра палала, кожна клітина благала: «Пити! Пити!» Я уявила, як приємно було б притиснутися до його вологого тіла, зануритися в мокре волосся, пити просто з його шкіри, краплину за краплиною, збирати їх, немов коштовні діаманти.

Цей чоловік помітив мою спрагу. Він простягнув руку і поманив мене. Простий жест – рука піднімається, повертається долонею догори, великий палець відпочиває, чотири інших граційно загинаються, запрошуючи до себе: «Іди ж бо! Не бійся, люба! З нами весело. З нами приємно. І та-а-ак солодко… Не опирайся, не треба!» Немов у гіпнозі, я потягнулася вперед, щоб ступити йому назустріч, щоб припинити ці тортури спокусою, насолодою, бажанням.

Цієї миті він усміхнувся, розуміючи необмеженість своєї влади, і несподівано залишками води із пляшки бризнув у мій бік. І влучив би, та відстань була завеликою. Я машинально відсахнулася. Він засміявся. Голосно, у захваті від свого жарту.

Біжи, Марго! Вдалішого моменту не буде! Швидше біжи, доки він знов не прикував тебе своїм поглядом! Якнайдальше від нього, доки сама, добровільно, не пішла у полон його рук!

Ну що казати? Я побігла.

Вдома я швидко заспокоїлася. Дивно, але, зникнувши з очей, сонячна примара вже не хвилювала мого тіла. Геть з очей, із серця геть! Хоч не думаю, що його сяйво торкнулося мого серця. З сонцем завжди так: зовні обпалює, а розтопити кригу в самісінькій глибині не може. А мені й не треба було. Лід у моєму серці вже розтав. Завдяки іншому промінню. Місячному.

Я сиділа в кімнаті і уважно роздивлялася книжку. В серці м'яко ворушилася слабка надія, а що, як Ян – справжній? Що, як його світ справді існує, а мої сни – шлях до нього? Що, як це – правда, і моє кохання живе? Лише думка про це наповнювала мене божевільню радістю. Я з'ясую. Я дізнаюся. Я про все довідаюся.

Увечері я вибігла до крамниці по хліб. Проходячи повз дошку оголошень, замріяно ковзнула поглядом по афішах. Давненько вже не була на людях… що у нас тут? «Руки вгору», «Ногу звело», ну просто якийсь анатомічний музей! А щось серйозніше? «Шевченківська пісня», виступ бандуристок, співає Левицький, грає Поташко, якийсь Дроба, Яремчик, Яновський… Нічого цікаво… Що??? Яновський? Я підійшла до афіші. Третє липня, п'ятниця, о четвертій. Сьогодні. Я глянула на годинник – восьма. Виступ вже закінчився. Я почала розглядати яскраву афішу: Сергій Яновський, перша скрипка України, грандіозне шоу відомого скрипаля, лавреата престижних конкурсів… Так… «Межа тисячоліть». Квитки у касах… ого-го! Нічого собі! Від дев'яноста гривень. Дорога розвага! Так от ти який, Сергію! Талановитий і скромний. «Шукаю роботу, рядовий скрипаль…» Цікаво, що ти розкажеш мені завтра.

Ненавиджу, коли чоловіки запізнюються. Мабуть, це – суто жіноча риса чи привілей.

Сергій прийшов рівно о десятій, як і домовлялись. Привітний, уважний, з букетом білих лілій. Таким маленьким, кругленьким, прикрашеним барвистими стрічечками, й пучечками фіалок. Милий хлопець, милий букетик.

Ми поснідали разом. Я – каву, він – чай. І знов так затишно, так спокійно. Обережніше, Марго, це може перетворитися на звичку. Контролюй свої емоції і не розслабляйся. НЕ буде в тебе друзів серед чоловіків, не буде!

Сергій підвів очі:

– Ви так близько і так далеко, Марго.

– Так, далеченько.

– Можна дізнатися, де саме?

Я всміхнулася:

– У Шотландії, обожнюю цю країну. Загадкова, сутінкова, дивна.

– Як ви, Марго.

– Гарний комплімент, Сергію, а ви казали, що не вмієте їх говорити.

Він зосереджено обмірковував щось:

– А як щодо Вікторіанської Англії?

– Звучить непогано.

– Тоді – домовилися. Я викликаю машину. – Він витягнув з кишені мобільний телефон і вийшов у коридор.

Забезпечений хлопчик. Проте, здається, гроші і слава ще не встигли його зіпсувати. – Не встигли?? Що ти про нього знаєш, Марго? Ні, ви тільки подивіться, які ми швидкі на висновки! Ну просто психолог-початківець! Кандидат у знавці людських душ!

Я поправила зачіску і ретельно обдивилася свій рожевий сарафан. А чи не занадто він легковажний? Якби ж знати, куди ми їдемо!

Сергій повернувся, манірно вклонився і голосом англійського дворецького промовив:

– Міледі, карета чекає!

Я присіла в не менш манірному реверансі, і ми водночас розсміялися.

На вулиці на нас і справді чекала карета. Ще й яка! Темно-червоний ніссан. Водій, міцно збудований чоловік років тридцяти, стояв поруч. Він відчинив дверцята і, професійно всміхнувшись, привітався:

– Здрастуйте, Сергію! – І для мене:

– Добрий день!

Я завагалася:

– Сергію, я думала, ми поїдемо таксі.

– Ні, ні, ні! Тільки не лякайтеся, Марго! Запевняю вас, для цього немає жодної підстави. Це – Ігор. Він уже десять років працює на мою родину.

Ігор кивнув і обережно уточнив:

– Дев'ять років і сім місяців.

– От бачите, – незрозуміло з чим погодився Сергій. – Я просто подумав, що так буде зручніше. Ігор чудово знає місцевість і прекрасний водій.

Сергій взяв мою руку і зазирнув у вічі:

– Марго, хіба я схожий на погану людину?

Я зітхнула:

– Ні, проте я, мабуть, схожа на хвору з параноїдальним синдромом у прогресуючій стадії.

– Ну що ви, Марго! Я розумію Вашу обережність.

З думкою: «Хай живе пригода!» я рішуче сіла у машину.

Ми вже довгенько їхали околицями Харкова. Час іти у розвідку.

– Сергію, ви така забезпечена людина. Хто ваші батьки? Його погляд посуворішав, і я відчула, як хлопець замикається:

– Потім, Марго! Офіційна частина пізніше.

Як інтригуюче! Я промовчала. Сергій взяв ініціативу в свої руки:

– Ми майже приїхали. Ця місцевість колись називалася Тиха Земля, проте ми з друзями охрестили її Англією Вікторіанських часів. Рельєф, краєвиди, сама атмосфера нагадують старовинну Англію.

Машина зупинилася. Ми вийшли. Ландшафт справді казковий. Природа часів творення світу. Сергій мовчки спостерігав за моєю реакцією. Я була у захваті і не приховувала його:

– Сергію, ми можемо тут погуляти? Ви покажете мені все, правда? Кожен куточок? Тут є квіти? А річка чи ставок? Я хочу у той ліс, бачите, там, на обрії? Ми підемо туди?

Сергій мовчки кивав, засунувши руки у кишені завеликих для нього штанів, і вряди-годи кидав погляд на водія, наче хотів сказати: «Ви тільки подивіться, яка вона в мене. Не втримаєш, не вдержиш».

– Тут є все, Марго. І ліс, і річка, і ставок, і квіти. Все, що забажаєте.

Я роздивлялася величезний мурашник в траві. Добра земля, чиста, якщо мурахи обрали її своєю домівкою. Сидячи навпочіпки, я глянула вгору на Сергія, який стояв поруч. Знизу він здавався високим, як вежа.

– Так, Сергію. Здається, тут є все, крім людей. Де вони?

– Це закрита зона, Марго. Людей сюди просто не пускають. Інакше б ця земля не була такою гарною, чи не так?

Я згодилася.

Ми довго гуляли лісом. Я назвала його Букінгемським. Купалися в річці, лежали під сонцем. Я назбирала квітів і сплела з них вінок, у якому, за словами Сергія, була схожа на лісову мавку.

Коли ми повернулися до машини, Ігор вже розпалив багаття і смажив шашлики. На невеличкій галяві – біла скатертина, заставлена різноманітною їжею. Оце так сервіс!

– Сергію, а ви вмієте відпочивати!

– Так. Це в нас родинне.

Сутеніло. Я необережно здригнулася, і Сергій одразу вкутав мене піджаком. Боже мій, здається, я йому таки подобаюсь. Треба припинити це. І нащо я згодилася на побачення у цьому раю? Кожна разом проведена хвилина лише ускладнює ситуацію. Що тепер робити? Як відмовитися від подальших зустрічей? Сергій вдавав, що підкладає дрова у багаття, а сам потайки спостерігав за мною. Я зустрілася з ним поглядом і подумала, що зараз, коли в його очах грають відблиски полум'я, є в ньому щось схоже… Але на кого?

– Мені добре з вами, Марго. З тобою. Надзвичайно добре.

Ну от, дурепо, ти сама заварила цю кашу. Краще помовч. Що я й зробила.

– Мені вже давно ні з ким не було так затишно.

– А як же Ваші друзі?

– У мене їх небагато. І не хочу тебе лякати, але ти мені не друг.

– Тоді облишмо цю тему. Друзів, значить, у тебе небагато. В принципі, їх завжди бракує. А батько, мати, сестри, брати?

– Я єдина дитина в родині. Батько завжди заклопотаний справами. Мама померла, коли… Одне слово, давно.

– Вибач.

– За що? – Він знизав плечима. – Ти нічого не зробила.

– Інколи людям треба вибачати саме те, що вони нічого не зробили.

– Дивна ти дівчина, Марго. Ти ж знаєш, хто я такий. По очах бачу, що знаєш. Ну, там «перша скрипка» і все таке…

– Тебе це обтяжує?

– Ні. Мене це лякає. Я боюся слави. З нею я самітній. З друзями теж. З батьком так само. З тобою – ні.

– Але ж ти любиш свою професію, так? Чи досягнув би такого, не будучи в неї закоханий?

– Я кохаю не свою професію, а свою скрипку. Однак крім неї існують інші речі. Прекрасні. Наприклад, ти.

Я зацьковано озирнулася. Ну от! Я ж тебе попереджувала!

– Сергію, вже пізно, відвези мене додому.

– Розумію, Марго. І не хочу на тебе тиснути. На тебе не можна тиснути. Ти… інша. Але, благаю, дай собі час. Не поспішай з рішеннями. Не опирайся течії. Дозволь їй нести тебе, може, місце, куди вона тебе принесе, не таке вже й погане?

Яка виразна метафора! А він казав, що мова – не його стихія. Може, героїня якогось класичного твору і не вагалася б з відповіддю. Вигадала б щось на зразок: «Сергію, пробач, але я вже знайшла свій острів». Проте життя інколи складніше за класичні твори.

– Я подумаю, Сергію.

– Дякую.

– Ні. Це я тобі дякую. День був… – Я завагалася на хвилинку. – «Полотно, зіткане із мрій».

– Шекспір?

Я не змогла не усміхнутися:

– Ні. Я. А ти вмієш говорити компліменти, Сергію, вмієш.

Ми повернулися до міста о восьмій. Сергій запропонував заїхати до нього на чашечку кави. Я знала, що ця банальна фраза не приховувала нічого, окрім звичайної гостинности. Весь день мене атакували безпідставні підозри, може, настав час елементарної довіри. Сергій вже збирався щось сказати, з блиску його очей я зрозуміла, що саме, і випередила його:

– Так, так. ви мали рацію. Важко вірити людям. Дуже важко. А кави я хочу. Мені щось зимно.

Він вийшов з машини і подав мені руку:

– Тоді – ласкаво запрошуємо!

Розкішна квартира і, хоч як дивно, зі смаком. Зазвичай, гроші вбивають в людях добрий смак. Проте це був не той випадок.

Каву пили у вітальні. Сергій розповідав про своє навчання в музичній школі, про свої гастролі і концерти. Я зачаровано слухала і думала, які ми все-таки різні.

Раптом у двері подзвонили. Сергій здивовано звів брови, вибачився і пішов відчиняти. Я почула хрипкий чоловічий баритон:

– Привіт.

– Привіт.

– Чого дзвониш?

– Уяви собі, забув ключі. Добре, що ти повернувся раніше. Як провів день? Сподіваюся, не сам?

– Ш-ш-ш. В мене гості.

Двері відчинилися, і до вітальні зайшов високий чоловік в діловому костюмі, на ходу послабляючи вузол краватки. Він побачив мене, завмер, здивовано присвиснув, і, повернувшись до Сергія, сказав:

– Оце так несподіванка!

Мені перехопило подих. Тільки не червоніти, тільки не червоніти! Так от, кого ти нагадав тоді, коло вогнища, Сергію! На мить, на якийсь відсоток миті ти був такий схожий на нього.

Сергій зніяковів:

– Ви що, знайомі?

Час втрутитися.

– Ні. Вчора ми випадково зустрілися на книжковому ярмарку. От і все.

Його зелені очі дивилися на мене, лукаво посміхаючись: «Все? Невже? Багато ж ти забула! Дівоча пам'ять, так?»

Він поплескав Сергія по плечу:

– Браво! Знімаю капелюха. Вперше ти мене здивував! Вона – бездоганна. Справжній витвір. Ну ж бо, познайом нас скоріше!

Сергій поволі відходив від несподіванки. Він хитнув головою, ніби відганяв обридливу муху, і звернувся до мене:

– Марго, дозволь тебе познайомити з моїм батьком, Костянтином Володимировичем Яновським. – Він криво всміхнувся і додав:

– Одним з найвідоміших юристів нашої країни. Сказати б, перша скрипка.

Найвідоміший юрист похитав головою:

– Не слухайте його, Марго. Він перебільшує важливість моєї персони, щоб таким чином применшити її. Старий, як світ, прийом. Це все юнацький нігілізм, криза віку і…

– I проблема батьків і дітей, – підхопила я.

Так, він справді адвокат. Фахівець з промов.

Тим часом Сергій далі механічно говорив, немов гучномовець на вокзалі:

– Тату, це Марго. Перекладач за фахом. Професійно володіє п'ятьма мовами. І взагалі, надзвичайно обдарована людина.

Яновський старший безсоромно зміряв мене поглядом:

– Я помітив.

Він подав мені руку. Я відповіла на привітання з одною лише думкою: «Тільки б не цілував, тільки б не цілував!» Дякувати Богові, він обмежився потиском, але потім не відпустив руку, а тримав у своїй, допитливо зазираючи мені в очі:

– Ви давно знайомі з моїм сином? – Великий палець його руки плавно ковзнув по моєму зап'ястку, зробив м'яке коло, нігтем провів стежинку по долоні… Я висмикнула руку. Вийшло не дуже ввічливо, проте не тільки я тут грала не за правилами.

– Не дуже. – Рішуче підвівшись, я звернулася до Сергія:

– Дякую за каву. Дуже смачно. Вже пізно, ти не проведеш мене додому?

Сергій стурбовано глянув на мене:

– Я скажу Ігорю, щоб вивів машину.

Його батько підняв руку заперечним жестом:

– Не треба, синку. Я сам відвезу Марго.

О, ні, ні, ні! В жодному разі! Не можна! Не припустимо!

Я подивилася на Сергія у пошуках підтримки, але він залишив це питання на мій розсуд. Остання відчайдушна спроба:

– Не треба, Костянтине Володимировичу! Я залюбки пройдуся пішки. Тут не далеко. Я не люблю машин. Мені… мені в них погано. Морська хвороба.

Усмішка в погляді. Старий Лис! Все він розуміє! Читає людей, немов книжки. Раптом він підійшов до мене і обійняв за плечі. Його запах, його тіло. Так близько, так небезпечно близько! Господи, тільки б не знепритомніти!

– Я все розумію. У молодих свої таємниці. Мені було дуже приємно з вами познайомитися, Марго. Я пишаюся Сергієм. На нього звернула увагу дивовижна дівчина.

Я вивільнилася з його обіймів. Яке полегшення і… розчарування? Ностальгія за втраченим? Не знаю.

– Мені теж дуже приємно. До зустрічі, Костянтине Володим…

– Для вас просто Костянтин. Домовилися?

– Гаразд.

Я вже виходила з кімнати, як він мене гукнув:

– Марго!

Не обертайся! Вдай, що не почула! Не дивись на нього!

Повільний поворот голови. Він сидів у кріслі, де ще хвилину до цього сиділа я. Лікті на колінах, одна рука охопила іншу, стиснуту в кулак, підборіддя відпочивало на цьому вузлі міцно сплетених пальців, нижньої частини обличчя майже не видно, самі лише очі. Задумливий погляд, наче його власник щось прораховує.

– Відвідуючи сина, не забувай про батька, дівчинко!

Нічні вулиці. Темні прямокутники будинків з жовтими вогниками вікон. Раніше світло вікон вночі завжди наводило на мене смуток: там на когось чекають, вікно ж моєї кімнати – мертве око. Ніхто не чекає на мене біля лампи, ніхто не скаже: «Здрастуй!», коли я прийду. Так було раніше. Тиждень тому. Але не тепер. Тепер у мене є Ян.

Сергій щохвилини поправляв на мені свій піджак, вкутав щільніше, то піднімав, то опускав комір. Я відчувала, що йому кортить щось сказати, проте він вагався. Допомогти хлопцеві?

– Твій батько – дуже цікава людина, Сергію. – Він гірко всміхнувся:

– Та невже? Не знав його з цього боку. Для мене він… складний.

– Був би простим, не був би цікавим.

– Так. Мабуть, ти маєш рацію. Але сьогодні він був якимось… дивним.

– Може, втомився? – Стара зручна брехня.

– Може.

Мій гуртожиток. Я повернулася до Сергія:

– Спасибі тобі, Сергію. Спасибі за чудовий день. Давно так не відпочивала.

Він узяв мою руку, погладив, потерся об неї щокою. Дитина, яка він ще дитина… Зупини це, Марго! Зупини, доки не пізно!

– Сергію, мені треба йти.

– Коли я тебе знов побачу?

– Я зателефоную. Неодмінно. Розумієш, я не знаю, коли звільнюся. Це залежить від того, яких успіхів я досягну в пошуках роботи і взагалі…

– «І взагалі, Сергію, я більше не хочу з тобою зустрічатися». Так?

– Ну, якщо ти хочеш це почути…

Він вхопив мої руки, стиснув:

– Ні. Не хочу. Я… боюся це почути.

Я зітхнула:

– Тоді облишмо це. Я повертаю тобі твій піджак. Ось! Дякую. Ти повертаєш мені мої руки. Залюбки подарувала б, проте вони мені ще знадобляться. На добраніч!

– Марго! Можна тебе поцілувати?

Пауза. Я зустрілася з ним поглядом. Дивовижні очі – лагідні, глибокі, ніжні. Кинути б до цієї зеленої прірви 20 років цинізму, жорстокости, зневажливої байдужости завзятого гравця до всіх і всього, і заграло б у них яскраве полум'я небезпеки, на яке без зайвих роздумів летять такі відчайдушні і необачні метелики, як я.