Так я мовчала рівно тридцять днів. Не думаю, що це був шок. Я все чула, все бачила, все розуміла, я просто не хотіла розмовляти. Не хотіла, хоч убий.

То був найпрекрасніший місяць у моєму житті. Майже весь час я була з Яном. Після того жахливого випадку я прибігла до нього і проплакала всю ніч. От тобі і залізна леді! Я ридала, як дитина, розтираючи сльози по обличчю. Ян ні про що мене не запитував. Він просто тримав мене. Цілу ніч. Не давав мені впасти.

Наступного ранку ми летіли до Единбурга. Чому Шотлан -дія, спитаєте ви? Поясню.

Шотландія – країна сутінок. Вечірня земля. Одне з небагатьох місць на нашій планеті, яке ще не втратило внутрішньої рівноваги. Рівновага була саме тим, чого я потребувала. І Ян це розумів. Він найняв для мене невеличкий дім на березі океану, неподалік містечка Аірд Уід, що на Гебридських островах. Ми об'їздили всю Шотландію. Майже кожне місто і кожний острів. Ми відвідували стародавні замки, напівзруйновані фортеці, мандрували безмежними пустищами. Я могла годинами сидіти на теплому граніті берегових скель, спостерігаючи за океаном. Він був живим і ніжним. Він кохав мене. Підставляючи обличчя солономувітру, я дихала разом з океаном, прислухалася до пісні його хвиль, співала разом з ними. А ще був Ян. Ян, який перетворив цей океан на океан кохання. Ян, у якому я повільно розчинялася.

– Ти тонеш, Марго! Невже ти не розумієш, що тонеш? Що ти з собою робиш? Навіщо?

Я повільно повернула голову. Костянтин сидів навпочіпки поруч з моїм кріслом, стурбовано вдивляючись в моє обличчя. Я опустила очі і подивилася на циферблат його годинника. Двадцять друге серпня. Тридцятий день моєї відпустки з Яном.

Увесь місяць я спала по п'ятнадцять, сімнадцять годин на день. Зазвичай Костянтин будив мене зранку, перед тим, як іти на роботу, одягав, розчісував, годував. Потім він йшов, а я сідала коло вікна і знов засинала. Ввечері Костянтин повертався, знов мене будив, щось розповідав, проте й тоді мені вдавалося спати з розплющеними очима. Світи почали зливатися, перетинка між ними зникала, я постійно відчувала присутність Яна. Тепер він був поруч і вдень, і вночі. Костянтин знав, що я його не слухаю, проте й далі розмовляв зі мною щовечора, сподіваючись на якісь зміни. Хоч розмовою це важко було назвати. Радше монолог, сплетений з благань і погроз, інколи він скидався на блискучу адвокатську промову: то захист, то звинувачення, часом сповідь. Я мовчала. Я не могла відпустити йому гріхи. Я не священик.

Пізно ввечері, коли всі його докази вичерпувалися, Костянтин роздягав мене і клав у ліжко поруч з собою. Я не пручалася. Я лежала в його обіймах купою холодного каміння. Час від часу він пробував мене поцілувати. Єдиною відповіддю були мої мертві губи. Він знов обіймав мене, і так ми засинали. Це повторювалося щовечора.

Того дня щось змінилося. Костянтин не пішов на роботу. Він замовив піцу з сусіднього італійського ресторанчика, нагодував мене, посадив у крісло. Я саме збиралася трохи «покуняти» з Алі на колінах, коли він сів коло мене навпочіпки і сказав, що я тону. Я здивувалася. Що за нісенітниця! Я не тонула. Мені було добре. Надзвичайно добре. Я хотіла до Яна. Він обіцяв показати мені родину вивірок, що оселилася у нас на горищі, проте Костянтин заважав.

– Не спи, дівчинко. Не треба. Ти щойно встала.

Костянтин погладив мої коси, провів пальцем по щоці і підборіддю. Я дивилася на нього і крізь нього. Мені здавалося, що я чую шум морського прибою, але то був просто дощ.

– Не хочеш розмовляти зі мною – не розмовляй. Тільки не спи. Я боюся за тебе, дівчинко. Ти багато говориш уві сні. Когось гукаєш.

Що він може знати? Я мимоволі затремтіла.

– Ні, ні! Все добре. Заспокойся. – Він пригорнув мене до себе. – Я знаю, що не мене. Проте це не має ніякого значення. Я хвилююся за тебе. Я думав, що твоя хвороба з часом минеться. Я помилявся. Кожен день відносить тебе все далі і далі від мене. – Він узяв мої руки у свої і почав розтирати, намагаючись зігріти. Марно.

– Знаєш, крихітко, сьогодні вночі ти співала. Так гарно. Якоюсь дивною мовою. Ніколи не чув нічого подібного. Ти щиро співаєш.

Я схилила голову. Співала? Ми з Яном гуляли лісом і слухали спів вітру в верхівках столітніх дерев. Я тільки підспівувала.

– Марго, так далі не можна. Тобі потрібна допомога. Я домовився з одним лі… з однією хорошою людиною. Він хоче просто подивитися на тебе. Він не заподіє тобі зла. Він – друг і хоче допомогти.

Костянтин обережно взяв Алі з моїх рук.

– Давай покладемо Алі на диван. Хай відпочиває. А ми знімемо цю сорочку і вдягнемо тебе гарно, як лялечку. А потім трохи погуляємо, подихаємо свіжим повітрям і відвідаємо нашого друга. Пішли, кошеня. Все буде гаразд.

Марго, він розмовляє з тобою, як з дитиною! – Мені байдуже. – Він вважає тебе божевільною! – Я ж сказала, мені байдуже.

Кабінет психотерапевта вражав розкішними меблями в стилі бароко: рожеве, шоколадне, золоте. Сам психотерапевт нічим не вражав: блідий, худорлявий, за п'ятдесят. Я сиділа на кушетці навпроти нього. Костянтин чекав у приймальні. Лікар мовчав.

Два роки тому я співпрацювала з однією психоаналітичною асоціацією, відтак техніка психотерапевтичного сеансу не була для мене загадкою. Звичайно ж, я не знала всіх деталей, але досить добре уявляла, що таке терапевтичне лікування. До першого інтерв'ю з пацієнтом завжди ставляться найуважніше. Хворий зручно лежить на кушетці, лікар сидить поруч. Мені дозволили сидіти. Мабуть, психотерапевт побоювався, що, лежачи, я просто засну.

Ми дивилися один на одного і мовчали. Це цілком нормально. Збоку могло здатися, що ми нічого не робимо, проте насправді сеанс ішов повним ходом. Лікар чекав, щоб я заговорила першою. Важливим було те, що я скажу, як я це скажу і чому я скажу саме це. Значення мало навіть моє мовчання. Психотерапевт аналізував, чому я не хочу чи не можу говорити. Спостерігав за мною, звертаючи особливу увагу на вираз обличчя, позу, рухи. Складна в нього робота. Я позирнула на годинник. Ми мовчали вже двадцять хвилин. Я знала, що з цього нічого не вийде. Може, він і хороший психотерапевт, проте тут бракувало головного – мотивації. Мені не треба було лікаря, бо я не хворіла. У мене не було якихось особливих проблем з психікою, принаймні таких, від яких я хотіла б позбавитися. Моєю єдиною проблемою був Костянтин, але я не уявляла, як цей охайний сивий дядечко може звільнити мене від нього.

Я замислилася. Що я тут роблю? Я в міру божевільна, як більшість людей на цій землі. Навіщо мене лікувати? – А ти розкажи йому про Яна, Марго! Розкажи й одразу дізнаєшся, навіщо тебе лікувати. – Що ти маєш на увазі? Ян – моя хвороба? – Так, люба. Розкажи про нього лікарю, і він назве твоє кохання довгим латинським терміном, а тобі дасть купу смачних ліків. – Ти збожеволіла! – Розкажи про Яна і почуєш від лікаря те саме. – І не подумаю! Ян – мій. Я нікому його не віддам. І не смій називати його хворобою! Моя хвороба – це Костянтин. Це він завдає мені болю, а не Ян. Він – злий. Він руйнує мене. – Чим? Тим, що не дає тобі заснути навічно? Тим, що намагається повернути тебе до реальности? Справжнє зло – це Ян. Це він убиває тебе повільно і солодко. – Що??? – Ти чула. – Ні. Я нічого не чула. І нічого не чую. І більше ніколи тебе не слухатиму. Все. Тебе більше не існує. Я тебе вбиваю. Прощавай!

Цієї миті лікар відкашлявся. Різко і сухо. Я звела очі.

– Знаєте, Марго, я думаю, що насправді вам не потрібен лікар. Ви ж не заніміли. Ви просто не хочете з ним розмовляти.

Я мовчки дивилася на нього.

Він замисливо покрутив у руках олівець.

– Я розумію, що ви відчуваєте. Пан Яновський розповів мені про те, як він вас… як брутально він з вами обійшовся.

Я істерично розреготалася:

– Розумієте? Не може бути! Вас теж, мабуть, ґвалтувала близька вам людина. Скільки разів? Розкажіть, будь ласка! Мені цікаво.

Він сумно подивився на мене.

– Ви неправильно мене зрозуміли. Я хотів сказати, що розумію, якщо вам тяжко, що Костянтин Володимирович… – Лікар затнувся.

Непоганий прийом. Треба й собі взяти на озброєння. У такий спосіб він показує, що теж хвилюється, теж час від часу помиляється, що він – не всемогутній і всезнаючий. Це розпруджує пацієнта. І я розпруджилася.

– Вибачте. Я зрозуміла, що ви мали на увазі.

Якийсь час ми знов мовчали. Я подивилася на годинник. Ще п'ять хвилин, і кінець сеансу. Він зрозумів мій погляд.

– Марго, я думаю, що лікар потрібен не вам, а Костянтинові Володимировичу.

Я не змогла не посміхнутися:

– То, може, самі йому про це скажете?

– Я казав. Точніше, я натякав, досить прозоро. Я пропонував йому допомогу, проте він і чути ні про що не хоче.

Я підвелася.

– Так і знала. Дякую вам за послуги. Яновський вас більше не потурбує. Я розмовлятиму з ним. Це був… просто дурний жарт з мого боку.

Лікар похитав головою:

– З такими людьми не жартують, Марго. Залиште його. Він небезпечний.

О, Боже мій, ще один наляканий темрявою в душі Костянтина!

– Ми всі небезпечні.

Психотерапевт підхопився з місця і підбіг до мене:

– Ні. Ви не розумієте. Він кохає вас. Це робить його некерованим. Він у прямому розумінні втрачає від вас розум.

«Ви не розумієте, у прямому розумінні, втрачає розум…» Психоаналітиків так цікавить розум! А мене більше непокоїть серце.

Лікар безсило опустив руки:

– Ви знаєте, я зробив стільки помилок впродовж нашого сеансу. Безліч! Наче студент першого курсу. Ви якась…

– Дивна? – машинально підказала я.

– Та ні. Скоріше, незвична. Однією помилкою більше, однією менше… – Він ніби розмірковував уголос. Вираз його обличчя був таким безпорадним, таким безпомічним – мала дитина в темному коридорі. А, може, це лише відбиток мого стану? – Послухайте мене, дівчинко! – Раптом його голос став різким і рішучим. – Ви повинні його залишити. Якщо ви од нього не підете, він… він вас уб'є! – Лікар, здається, й сам злякався того, що сказав.

– А якщо піду? – Лікар відвернувся від мене і підійшов до вікна.

– Не знаю, – промовив він, не обертаючись. – їй-Богу, не знаю. Єдине, що я знаю напевне, – вашого друга треба лікувати.

Я завмерла коло дверей:

– Від чого? Ви хочете лікувати його від кохання?

Він мовчав. Я вийшла з кабінету.

Костянтин сидів на дивані, загорнутий у туман своїх цигарок. Я подивилася на попільничку. Повна. З верхом. Помітивши мене, він підвівся. Як він схуд! Втомлений, загнаний у кут звір, проте все ще небезпечний. Я підійшла до нього:

– Відвези мене додому, Костю, лікар сказав, що я невиліковна.

Він спробував усміхнутися:

– Я вже й забув, як гарно ти вимовляєш це слово.

– Яке? «Невиліковна»?

– Ні. Моє ім'я.

Дорогою додому Костянтин ні про що мене не розпитував. Я знов розмовляла – це було все, що його цікавило. Він керував машиною так обережно, немов боявся, що різкий поштовх може нагадати мені про… про інші поштовхи.

Якийсь час ми їхали мовчки, і я вже почала думати, що Костянтин вирішив скористатися моїми методами і помовчати з кілька місяців. Відверто кажучи, це мене цілком влаштовувало, бо план, який зродився в моїй голові ще місяць тому і який я весь цей час обдумувала, потребував остаточної доробки у повній тиші. Вибач, Яне, але з Шотландією доведеться попрощатися. Треба повертатися додому. Додому… Куди? Де мій дім?

– Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?

– Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?

Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:

– Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.

Я розгубилася:

– Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?

– Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.

– І океан, – прошепотіла я.

«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.

– Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».

– Марго! – Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. – Що з тобою?

– Нічого. Просто замислилася.

– Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?

– Ні. Це… це мені розповів один друг.

Він всміхнувся:

– «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.

– Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.

– Невже? А ким він став?

Я здивовано глянула на нього:

– Костянтине, про що ти?

Його обличчя спохмурніло:

– Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.

– Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.

– Ні.

– Що означає «ні»?

Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:

– Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.

Я усміхнулася:

– Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.

Костянтин різко повернувся до мене:

– Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!

Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.

– Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. – Здається, він зацікавився:

– Наприклад?

– Я ще над цим не працювала. Ти хочеш, щоб я почала? Ти справді цього хочеш?

Він звів очі:

– Ні. – Дістав з кишені пачку цигарок. – Ні. – Закурив. – Ні, Марго. Я цього не хочу. Боже мій, ти тільки прислухайся до нашої розмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.

Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!

– А хіба це не так?

Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна. Попіл з цигарки висипався на сидіння.

– Марго, я ж вибачався. Я стільки разів перепрошував тебе! Невже ти мені ніколи цього не забудеш?

– Мама казала, що на світі немає нічого страшнішого за чоловічу лють і жіночу пам'ять. І ті, й ті нічого не можуть з цим удіяти. Може, вона мала рацію?

Він подивився на мене з болем в очах. Це був біль нерозуміння.

– Про що ти, Марго?

– Про те саме, Костю. Сподіваюся, ти не думаєш, що я знов почну з тобою спати, як і раніше?

Він відкинувся на спинку сидіння:

– Сподіваюся, ти не сподіваєшся, що я не сподіваюся?

Повернувшись до нього, я вхопила його за плечі і притягнула до себе так, що наші обличчя майже торкалися:

– Послухай мене, Костю! Хоч раз в житті прислухайся до того, що я тобі скажу. – Я зробила паузу, аби впевнитися, що він мене таки слухає. Здається, що так. Хоча з Костянтином нічого не можна знати напевно. – Нам потрібен компроміс, – майже по складах промовила я. – Нам потрібен компроміс, інакше ми просто розіб'ємося один об одного. На смерть. Я не жартую. Дай мені час, Костю. Це – єдиний вихід. Дай мені час побути на самоті, а потім вези мене, куди тобі заманеться. Хоч на Марс.

Не зводячи з мене очей, він промовив:

– В тебе є день.

Я відштовхнула його від себе і вийшла з машини.

В під'їзді я одімкнула поштову скриньку, зазирнула. Ого-го! Скільки листів! Дякувати Богові, Костянтин не здогадався перевірити мою кореспонденцію. Серце закалатало від божевільної надії. Швидко зійшовши сходами, я відчинила двері, переступила поріг і почала переглядати лист за листом просто в коридорі. Відмова за відмовою. Двадцять два «не відомо, не маємо інформації, не жив, не народжувався, не вмирав». І два повідомлення, що дитячі будинки, на адресу яких я писала, вже давно розформовано. Я сіла на стілець. На доробку плану часу просто не залишилося. Треба діяти зараз.

В залізничних касах квитки продаються цілодобово. Проте, як завжди, або не туди, куди треба, або не тоді, коли треба. Квиток до Львова вдалося взяти лише на ранок наступного дня. Добре, що не наступного тижня.

На вокзалі я зайшла в поштове відділення, щоб зателефонувати батькам.

– Алло, мамо, це ти?

– Марго, доцю, ну куди ти зникла? Ти не уявляєш, як ми хвилювалися! Не писала, не дзвонила, жодної вісточки цілий місяць! Нащо ти нас так лякаєш?

Я заплющила очі і притулилася гарячим лобом до темно-синього скла телефонної кабіни.

– Ма-а-а. Ма-а-амо. Мату-у-усенько. Рідна моя, як я за тобою скучила! За твоїм голосом, за твоїми очима, лагідними руками. Як я скучила за цим словом: до-ця. Яке воно ніжне, правда ж, ма?

В її голосі з'явилася тривога:

– Марго, що сталося?

– Нічого, мамо. – Я засміялася. – Точніше, багато чого, проте тільки хороше, дуже хороше.

– То, може, розповіси мені про ці прекрасні речі?

– Згодом, мамо. Спочатку розкажи мені, як ви? Не хворієте? Як тато, Тетяна, Дмитро? Як ти, моя маленька мамо? Тебе не кривдять?

– Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. – Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. – В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату – така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.

Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.

– … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?

– Неодмінно, мамо.

– Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.

Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:

– Як я тебе люблю, мамо.

– Що?

Я спробувала говорити голосніше:

– Я сказала, що дуже тебе люблю.

– Марго, ти що, плачеш?

Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:

– Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу – цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру – затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня – чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше – у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! – Я знов засміялася. – Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все – наче прекрасний сон.

Мамин голос був тихим і задумливим:

– Коли ти приїдеш додому, Марго? Ти можеш і не слухати мене, старої, але мені здається, що тобі потрібна допомога у твоєму щасті. Приїжджай додому, доню. Будь ласка. Посидимо, поговоримо.

– Гаразд, мамо. Тільки я приїду не сама. Я приїду з Ним. Розумієш, я не можу від Нього відмовитися. Навіть і спробувати не можу. Ти мені вибачиш, мамо? Пам'ятаєш, ти казала, що вибачиш, все-все пробачиш своїм дітям. Мамо, ти вибачиш мені, що я не можу від Нього відмовитися? Що я не в змозі Його залишити? Він потрібен мені, мамо. Тільки з ним я щаслива. Він ніжний, Він за мене дихає, Він мене тримає. Він… Він так мене кохає! Ти чуєш, мамо?

– Так, доню. Все гаразд. Тобі нема за що вибачатися. Ти тільки приїжджай. Разом з ним приїжджай. Хочу подивитися на цього диво-чоловіка. Він має бути надзвичайним.

– Так, мамо. Він такий. Він – моя суть.

– Коли ви приїдете?

– За два дні. Вранці. Ще в сутінки. Нічого, що ми разом?

– Ну що ти, доню! Ти все правильно робиш. Головне, слухайся себе. І бережи. Я дуже тебе люблю.

– Я теж. – Я поклала слухавку. Вийняла з сумочки носовичок, витерла очі, повернулася до виходу і завмерла, побачивши своє відображення у скляних дверях кабіни.

Боже мій, яка я страшна! Бліда, як смерть. Одежа висить на розмір удвічі більша, ніж треба. Як я могла забути про себе? Все, що я робила, я робила для Яна. В цьому світі мене доглядав Костянтин. Вперше за цей місяць я звернула увагу на свій вигляд. Елегантна сукня кольору темно-червоного вина, чорні шкіряні черевики на високих підборах. Я зазирнула у виріз – чорна шовкова білизна, волосся розпущене, на шиї – намисто. Золото з якимось червоними камінцями. Мабуть, рубіни. Дорогий подарунок. Я торкнулася вух. Такі ж само сережки. Значить, комплект. Я витягла перед собою руки. Він фарбував мені нігті… Темно-червоний лак. Акуратний манікюр. Я зняла один черевик. Педикюр теж нічого. Червона помада на губах. Підфарбовані вії. На що я перетворилася? Зламана іграшка. Манекен, що втік з вітрини. Я – не людина, я – привид.

! У двері кабіни постукали. Я озирнулася і остовпіла. Ще один привид!

– Сергій?

Він відчинив дверцята:

– Здрастуй, Марго! Оце так несподіванка! Ти й не уявляєш, який я радий тебе бач… – Усмішка щезла з його і обличчя. – Марго, що з тобою?

Я поправила зачіску і спробувала всміхнутися:

– Я хворіла, проте зараз все добре. Я погано виглядаю, так?

– Ні. Ти прекрасна, як завжди. – Останнє речення він майже вичавив з себе.

Яка щира брехня! І яка щедра! Сергій у нас меценат. Мабуть, у них це родинне.

– Дякую, Сергію. Як в тебе справи?

– Помаленьку. Збираюся випустити компакт-диск.

Я всміхнулася:

– Яка приємна новина. Вітаю!

– Поки що нема з чим. А ти як, Марго?

– Добре, Сергію.

Він одвів погляд і засунув руки в кишені. Сховав, бо вони помітно тремтіли. Прекрасні чутливі руки скрипаля.

– Марго, може, зайдемо у якесь кафе, вип'ємо по чашечці кави, поговоримо? Обіцяю, більше ніяких сварок! Пробач мені. Я вже давно хотів перед тобою вибачитися. Того разу я поводився, як останній ідіот.

– Не треба, Сергію. – Я погладила його плече. – Я теж була, сказати б, на висоті. Я б залюбки посиділа з тобою, проте мушу йти. В мене… дуже багато справ.

Сергій не витримав:

– Це ж він отаке з тебе зробив? Так, Марго? Нічого не говори, просто кивни. Ні, навіть кивати не треба. Я й так все бачу. Його почерк. «Неповторний Яновський. Рука майстра. Оригінал. Початок двадцять першого століття». Він перетворив тебе на свою «червону мрію», пробач за каламбур, рожевих в нього ніколи не було. – Його трясло. – Все життя батько колекціонував жінок. Як картини. Створював другу Третяков-ку, доки знайшов тебе. Останній і найкращий шедевр. Перлина колекції. Марго, чому? Чому ти йому дозволила? Хоч, ні. Що я кажу? Я все розумію. Йому не можна опиратися. Він ні перед чим не зупиняється, він злий, він…

У словах Сергія було стільки гіркоти, що я не обняла його. Обняла й міцно притислася до його грудей, щоб своїм тілом зупинити цей потік. Так зупиняють кровотечу, закриваючи рану рукою. Він обняв мене у відповідь.

– Все буде добре, Сергію. – Я занурилася обличчям у світлу м'яку тканину його сорочки. – Зі мною, з тобою, з твоїм батьком. У цьому світі не буває поганих кінців. Ми живемо в часи хеппі енду. Все буде гаразд.

Ми постояли так кілька хвилин, близькі і водночас далекі. Потім я відступила на крок назад і стиснула його руку:

– Я неодмінно придбаю твій диск, Сергію. Впевнена, він буде бездоганним. А як же інакше? – Я спробувала всміхнутися, проте марно. – Я піду. До побачення.

Зараз ви, напевне, думаєте, що я мала б передбачити страхітливі наслідки цієї зустрічі. Згодом і я так думатиму. Але тоді в мені нічого не ворухнулося. Мій внутрішній голос мовчав. Він більше не озивався. Я сама його прогнала, пам'ятаєте?

Хочеться, дуже хочеться сказати, що весь день після зустрічі з Сергієм я відчувала у повітрі якусь напругу, щось недобре. Мовляв, і дзеркало розбилося, і на сонці були чорні плями, і ґави своїми пронизливими голосами накликали лихо, проте… Я обіцяла бути відвертою.

День був як день. Я дала собі лад, прибрала в квартирі, зібрала валізу для поїздки, приготувала обід. І вечір був як вечір. Я подивилася непоганий фільм по телевізору, а потім сиділа у кріслі і розмовляла з Алі. Все було, як завжди, доки у двері не постукали.

І тут я вже не збрешу, сказавши, що саме цієї миті я страшенно злякалася. Все, що сталося пізніше, і приблизно не злякало мене так, як цей звичайний стук у двері. Мені здалося, що саме це відчували люди під час війни, коли у їхні двері стукав листоноша з похоронкою у руці.

Три удари. Раз – і страх обійняв серце. Два – він міцно стиснув його у своїх обіймах. Три – підняв у повітря, як молодий молоду.

Я відчинила двері, не питаючи, як завжди: «Хто?» Так стукати міг лише випадок, який сповіщав про те, що він стався.

На порозі стояв Костянтин. Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що він скоїв щось жахливе. Зрозуміла не з його очей, а з того, як він ховав їх.

– Чого ти стукаєш? Загубив ключі?

– Ні. Я… я забув про них. – Уникаючи мого погляду, він пройшов повз мене до вітальні, сів у крісло і почав розглядати свої руки. Від останнього мене морозом обкидало. Раптом світло лампи стало таким яскравим, немов під плафоном запалало нове сонце. Я хотіла її вимкнути, але Костянтин зупинив мене:

– Не треба.

Нічого не розуміючи, я підійшла до нього, сіла навпочіпки, намагаючись зазирнути йому у вічі.

– Костю, що сталося?

Він підняв голову. Його обличчя нічого не висловлювало – кам'яна маска. Голос теж був нейтральним. Таким голосом диктор телебачення читає новини.

– Я розмовляв сьогодні з Сергієм. Ми посварилися. Через тебе. Я знаю, що ти його кохаєш.

Однією рукою я обережно намацала під собою підлогу, сіла.

– Що ти говориш, Костю? Я не кохаю Сергія. Як тобі таке на думку спало?

Він відкинувся на спинку крісла і зміряв мене крижаним поглядом-оцінкою. Так адвокат дивиться на свого клієнта, намагаючись з'ясувати, бреше той чи каже правду. Для Костянтина я була брехухою.

– Як мені спало на думку? А тут і думати не треба! Я знаю. Ти кохала його весь цей час, щохвилини, щомиті, надаючи мені докази, які перетворили мої підозри на цілковиту впевненість. Пам'ятаєш, нашу першу ніч? Не на аеродромі, де красивого було мало, ні, а трохи пізніше, в моїй квартирі, біля каміна. Знаєш, чиє ім'я ти прошепотіла мені на вухо? Ян! «Я-я-яне!» – сказала, ні, простогнала ти! Розумієш, це важко переплутати з моїм ім'ям. Костянтин і Ян – є якась різниця? Гей, лінгвісте?! А пізніше, коли тебе намагався зґвалтувати той покидьок, якого ти потім так жаліла? Кого ти кликала? Мене? Та де там! «Яне!!!» – кричала ти так, що я подумав, він почує тебе навіть у Львові. Звичайно ж, Костянтин – поганий, він злий, він не врятував мене, ні! Він мало не вбив того хлопця, звірюка! Що далі? Далі ще цікавіше! Кожної спільної ночі, весь цей жахливий місяць ти мовчала, не казала мені жодного слова, повільно зводячи мене з розуму, проте що робилося вночі! Матінко рідна! Які вистави ти влаштовувала! «Ах, Яне, те… Ах, Яне, це… Ох, Яне, який ти…» Яне, Яне, Яне!!! Жодного разу ти не покликала мене! Жодного! Я тебе обіймав щоночі, але тебе немов не було зі мною. Ти була десь далеко, не в моїх, а в його, його обіймах! Я божеволів. День у день, ніч у ніч.

Я захитала головою. Так сильно, що волосся річкою розлилося плечима:

– Стривай, Костянтине! Стривай, будь ласка! – Він здивовано глянув на мене, ніби щойно згадав, що я теж тут, і теж умію розмовляти. – Костю, я розумію все, що ти кажеш. Все так. Ти маєш рацію, проте я ніяк не можу зрозуміти, до чого тут Сергій?

Костянтин скочив з крісла і заходив кругом мене. Коло за колом.

– Ах, ти не знаєш? – майже лагідно проговорив він. Потім спитав сам себе:

– Допоможемо дівчинці? Вона, виявляється, не знає! – І лише тоді звернувся до мене:

– Тільки не кажи мені, що весь цей час тобі було невідоме прізвисько мого сина! Ян. Похідне від «Яновський». Всі друзі кличуть його Яном. Я сам його інколи так називаю.

Я заплющила очі. Не може бути. Неможливо. Нереально. Неймовірно. Неприпустимо. Чому якийсь жалюгідний збіг має право вершити людські долі? Що він таке? Звичайна випадковість, яку можна прорахувати до мільйонної частки. Він ніщо! Математична формула. Купка знаків.

– Подивись на мене, Марго! Я хочу побачити твої очі! – Костянтин ходив кругом мене, розглядаючи мене, як якусь дивовижу.

І тоді я подивилася. Я подивилася на нього так, що він одразу зупинився. Сидячи на підлозі, я не зводила з нього очей, всіма силами моєї душі, бажаючи, щоб він закам'янів від мого погляду.