Частина I

Усе своє життя я бачила лише кольорові сни. Яскраві та барвисті. Навіть мої нічні страхіття завжди були барвистими, виразними, кожна барва кричала: «Я, я! Ось тут я! Злякайся мене!», але найжахливіше траплялося вдень при сонячному світлі.

Я – людина сутінок. Коли сутеніло, я народилась, і в мене таке передчуття, що саме в сутінки я помру. Але вони мені ніколи не сняться. Як я вже казала, я бачу свої сни в кольорі, яскраві уривки пропливають перед моїми очима, повз мої думки, транзитом до серця. Саме зі снів усе й почалося. Хоч ні. Мої сни – це середина і кінець, а почну я від самого початку.

Називайте мене Mapro. Моє справжнє ім'я – Маргарита, але я одразу наказую вам забути його разом з усіма можливими варіаціями типу: Маргаритка, Рита, Ритуся і так далі. Для вас, як і для інших, я – Марго. І це не просто моя примха. Ім'я має владу над життям і смертю.

Мені двадцять один рік. Я живу у великому галасливому місті і я шукаю кохання.

Зрозумію тих, хто подумає, що дівчина, мовляв, дозріла, природа потребує свого, і вже очікує на щось у стилі кінострічок Романа Поланськи, тому що це цілком відповідає моїй теорії, а саме: світ і не помітив, як утратив любов. Ніхто не тільки не знає, як і коли це сталося, ніхто не знає, що це взагалі сталося. Але я знаю. Одного разу я прокинулася і зрозуміла, для чого створена, для чого живу і чого мені бракує. Знайшла слово, навіть двоє слів: «Кохання – любов», проте не знайшла їхнього змісту.

Якось я прийшла до мами. Вона сиділа на своєму улюбленому місці – у тінистому, прохолодному кутку, там, де старе і напрочуд зручне крісло займало майже весь простір. Мама завжди асоціюється у мене з цим сутінковим кутком і старим кріслом. Моя мама… Тепла, спокійна, м'яка, від неї завжди пахло простим милом і, як мені здавалося, дощем. Це один з малюнків, які ілюструють мої згадки про неї з самого дитинства. Ось вона сидить: вся зіткана із сутінок і сонячних променів, втілення абсолютної ніжности і спокою, книжка в руках, темно-зелені, та де там, смарагдово-зелені очі з маленькими золотистими іскорками навколо зіниць повільно розплутують хитромудрі значки нашої кирилиці. Хоч ні, читала вона завжди блискавично, вона всотувала в себе книжки, як суха земля – вологу, але, прочитавши сторінку, не перегортала її, а досить довго розмірковувала над змістом. Помітивши мене, мама підвела очі від книжки.

– Ти вже попоїла?

Я мовчки кивнула. Вона придивилася до мене уважніше.

– Щось негаразд? З роботою?

– Мам, а що таке справжнє кохання?

На її обличчі щось змінилося. Як подих осени, в її очах промайнув вираз такого (суму? туги? відчаю?) почуття, про яке я й не здогадувалась. Вона спробувала всміхнутися:

– Я знала, що рано чи пізно ти про це спитаєш. Про це ти сама мені розповіси, коли знайдеш його чи коли воно знайде тебе. На це запитання можна відповісти тільки тоді, коли це саме кохання спікатиме тобі руки чи принаймні попіл від нього студитиме пальці. Кохання з чиїхось слів – найбезглуздіша в світі річ.

– Гаразд, але розкажи мені про своє кохання, яким воно було для тебе?

– А хто тобі сказав, що воно в мене було?

– Але ж тато…

Вона різко відкинулася на спинку крісла і пильно подивилася на мене:

– Доню, це дуже важко пояснити. У таких ситуаціях, як ця, хочеться сказати, що кохання не існує. Щоб заспокоїти себе і запевнити в тому, що не припустилася жахливої помилки. Проте воно є. Воно існує, Марго, треба лише по-справжньому бажати його. І, як у кожній справі, не завадило б трішечки удачі.

– Тобі бракувало останнього?

Вона похитала головою.

– Марго, я поважаю твого батька. Усе своє життя він пам'ятав про тебе, твою сестру та брата. Він працював з ранку до вечора, щоб забезпечити родину. Троє дітей – це тяжкий тягар обов'язків. Я навчалася в торговельному технікумі, коли зустріла його. Він – водій, гарний, веселий. Я ніколи не нудьгувала, коли він був поруч. Він піклувався про мене, як міг, і… робив те, що я хотіла. Розумієш, доню, я вважаю, що чоловік у родині – голова, а жінка – шия. І хто з них має більше влади – досить суперечливе питання. З ним було зручно, тому я вийшла за нього заміж. І не каюсь, бо в мене троє найкращих у світі дітей.

– Так, але ж кохання…

– Я не кохала його і не кохаю. Колись це була симпатія, тепер просто звичка і те, що нас пов'язує, – наші діти.

– І ти ніколи не мріяла закохатися по-справжньому?

– А як це?

Я роздратовано сплеснула руками:

– Та звідки ж я знаю? Я прийшла, щоб почути про це від тебе, а натикаюся на те ж саме запитання. Мамо, а, може, ти чула про нього? У нас в родині? Ну, можливо, бабця, прабабця? Твоя сестра? Родичі по батьківській лінії? Твої подруги? Знайомі? Мамо, ну, будь ласка! Невже ніхто ніколи не розповідав тобі про нього?

Вона відвела погляд. Раптом мені стало так спокійно, так затишно, наче я лежала на самому дні глибокого ставка і дивилася на світ крізь зелене скло води. Я ще не чула відповіді, проте вже змирилася з нею.

– Ні.

У моїй родині ніхто не кохав. Мама не кохала. Не кохали бабця і прабабця, простежити далі мені не вдалося. Мама не змогла розповісти мені, що таке кохання, бо не кохала. її мати не змогла розповісти, що таке кохання, бо теж ніколи не кохала.

Моя бабця була дочкою голови колгоспу. Коли їй виповнилося двадцять років, спалахнула війна, хлопець, з яким вона зустрічалася, пішов на фронт. Весілля не відбулося.

41-го року в селі з'явилися німці. За традицією штаб розташували у великій хаті голови колгоспу. Моя бабця народилася пізно, отже, батько міг би бути її дідом. Немічний батько, молода та гарненька дочка, молоді, здорові, озброєні чоловіки в одностроях. Моїй бабці поталанило. Її зґвалтували двічі, а потім вона стала постійною коханкою вже немолодого майора з Баварії на ім'я Вернер. Це було добре, тому що він мав владу і все похідне від цього: хліб і спокій в хаті. Порівняно з долею інших дівчат, доля моєї бабці була золотою. Вона сама мені так сказала. На що скаржитися?

Війна, як кажуть, справа чоловіча. Чоловіки вирішували все а жінки чомусь почувалися винуватими одні. Чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Від баці відвернулися, вона – шльондра, спить із фрицем, підстилка. Вона щодня почувалася винуватою.

43-го року німці відступили. Прийшли партизани. Після того, як з німцями розібралися, дійшли до тих, хто їм допомагав. Бабцю зґвалтували партизани. Вона не скаржилася – могли б і повісити. Одні чоловіки залишили село, прийшли інші, знову зґвалтували. Бабця почувалася винуватою.

З цього всього напрошується лише один висновок. Війна – справді чоловіча справа, бо дуже вже в неї чоловіча логіка, така чітка послідовність… ви не помітили?

Наприкінці 45-го повернувся мій дід. Він переміг, а наречена «дочекалася». Знову сором, знову почуття провини. Але вони побралися… ви тільки уявіть собі: повне село неодружених жінок, удовиць, а мій дід узяв збезчещену, затавровану. Впродовж усього спільного життя він живився її почуттям провини і страхом.

Моя бабця ніколи не кохала, але в неї була її провина.

Її мати, моя прабабця, не могла розповісти своїй доні, моїй бабці, що таке кохання, бо ніколи не кохала.

Моя прабабця була дочкою дуже релігійної людини, викладача слова Божого у чоловічій семінарії номер чотири міста Харкова. Про її матір, мою прапрабабцю, я не знаю нічого крім того, що це була тиха, забита жінка, яка робила все можливе для того, щоб її існування на цій землі не привертало нічиєї уваги і минуло ніким не поміченим. Гадаю, тут вона таки досягла певних успіхів.

Доля розпорядилася так, щоб моя прабабця народилася саме в цій родині. Її звали Христею, Христиною, і вона була неймовірно гарною жінкою. Саме жінкою. З розповідей бабці У мене склалося враження, що вона ніколи не була дівчиною, хоч би як абсурдно це звучало. Вона була дитиною, а потім, у якийсь певний момент життя, на тобі! – перетворилася на квітучу і звабливу жінку. Бабця казала, що Христина була сама пристрасть, справжня чаклунка, кожен погляд – полум'я, кожен рух – виклик.

Гадаю, Христина не одразу зрозуміла, якою яскравою була її врода. Допоміг батько. Він розповів їй. А він умів розповідати і, найголовніше, робив це переконливо, за допомогою рук. Саме вони, великі й тяжкі чоловічі руки, такі несхожі на руки інтелігентного вчителя, довели моїй прабабці, що вона прекрасна, а також, що врода – найогидніший з усіх дарів диявола.

Він бив її майже щодня. Це нікого не дивувало, на це ніхто не звертав уваги. Чоловіки б'ють жінок, батьки б'ють дітей.

Христину не обтяжувала її зовнішність, проте вона непокоїла батька, який повільно втрачав розум від постійної «турботи» за свою доньку.

– Христе, чого сьогодні в церкві на тебе так дивився той писарчук з Підвисотки? Ти йому всміхалася? Не треба брехати, я знаю, що так. Підійди, дитино, настав час уроку Божого. Я побоююся, що ти забула обличчя нашого Творця.

Він нагадував їй про нього за допомогою рук чи тонкої тростини, яку завжди носив з собою, бо ж накульгував.

Подумки повертаючись у ті роки, я думаю, що в Христини не було жодних проблем ані з Богом, ані з його обличчям. А ось у батька вони були. Що робити бідному чоловікові, коли доньчина врода непокоїть дужче за всі богословські питання? Куди подіти відчай від того, що вона сильніша, що, хоч як намагайся, а не милуватися нею не можна, бо зваблює, несамохіть зводить з розуму. Його безсилля перед бажанням переходить у страх перед гріхом, відтак – у лють, яку він зганяє на її тілі. Якщо ти не хочеш мене задовольнити, хоч і можеш це, я зламаю тебе. Як дитина – іграшку. Завважте, це знову ж таки дуже логічно. Залізна чоловіча логіка.

Христина не боялася свого батька, як моя бабця свого чоловіка. Вона ненавиділа його. Він міг одного дня забити її до смерти, проте її ненависть було важко вбити. Вона була її єдиною подругою, підтримкою і втіхою. Як бачите, жінки з мого роду були здатні на сильні почуття.

Коли Христині виповнилося дев'ятнадцять, батько засватав її за сільського старосту, п'ятдесятирічного удівця, людину глибоко релігійну і такого самого садиста, як батько. Христині не треба було якось змінювати себе: її ненависть однаково стосувалася батька та чоловіка. Я навіть сумніваюсь, чи вона їх взагалі відрізняла. Мені здається, батько вже змалечку був для неї чоловіком, як пізніше чоловік – батьком.

Христина померла у двадцять років, народжуючи свою дитину, – мою бабцю. Її отруїла зависока доза безмежної ненависти, з якою вона викинула, не народила, а саме викинула у цей світ плід її союзу з чоловіком-батьком чи батьком-чоловіком. Плід Її ненависти. А що ж ви думали: буває тільки «плід кохання»?

Моя прабабця ніколи не кохала, але вона ненавиділа.

Може, ви помітили, що про Христину я розповіла більше, аніж про бабцю. її історію я виклала детальніше, пов'язуючи факти з почуттями, і це має свою причину.

Моя бабця каже, що я, мов дві краплі води, схожа на Христину. Навіть родимка на правій щоці. У мого прадіда був її портрет. Він валявся на горищі з іншим непотребом. У дитинстві бабця годинами розглядала його, намагаючись уявити, як це – мати таку матір чи, може, як це взагалі – мати матір. По війні портрет згорів разом з хатою, яку підпалила блискавка. Попіл до попелу. Крім бабці, світлину ще бачив мій дід, він теж казав, що схожість разюча. Просто друге народження.

У нашій родині всі жінки були здатні кохати, проте ніхто не кохав. Зі свого багатого життєвого досвіду знаю, якщо у світі щось з'явилося, то само собою, безслідно воно не зникне. Що ж робити з тим невитраченим потенціалом кохання, який жінки мого роду носили у своїх серцях? Я знала відповідь. Він успадковується по жіночий лінії. Я знала, що в мені жило кохання принаймні трьох жінок. Я відчувала його. Його біль від того, що воно не здійснилося, його надію здійснитися в мені. Я не хотіла вдавати, що його немає, не хотіла нацьковувати на нього розум і розтинати гострим скальпелем думок. Я хотіла звільнити з в'язниці свого серця власне кохання і почуття тих жінок, які залишили його в моїх генах, наче в коморі схову.

А ще був страх. Я так боялася, що запізно народилася, і Цей жорстокий світ таки домігся свого, впродовж століть винищуючи, ґвалтуючи, втоптуючи любов у багно. Мене охоплював жах, коли я думала, що справжнє кохання вже давно вмерло, а замість нього на кожному кроці можна зустріти його двійника – яскравого та напарфумленого, але фальшивого та улесливого, велемовного, але підступного. Та я його шукала.

Що довше живу, то більше розумію, що нічого не тямлю в чоловіках та й в людях взагалі.

До чотирьох років осередком усього чоловічого для мене був батько. Але, хоч як дивно, у моїх спогадах про цей період він майже не фігурує, здебільше – мама, сестра, бабця. Хоч був-таки один випадок…

Мені тільки-но виповнилося три роки. Яскравий, сонячний ранок затьмарила жахлива подія: я зламала свою улюблену іграшку – пластмасового ведмедика. Добре пам'ятаю його тулуб, що лежав на підлозі, голову, яку я безпорадно тримала у руках, і плакала так голосно і так розпачливо, наче відірвала голову справжньому ведмежаті.

На такий галас із сусідньої кімнати вийшов батько. Мовчки взяв іграшку, пішов на кухню (я – хвостиком за ним), трохи поморочився там, однією рукою тримаючи зламану іграшку, другою – ніж. Ножа я, до речі, не злякалася, бо не думала, що моєму ведмедику можна було зашкодити більше, ніж це зробила я сама. За кілька хвилин тато так само мовчки повернув мені зцілену іграшку, погладив мене по голівці і пішов додивлятися футбол.

«Чарівник!» – вирішила я, захоплено роздивляючись ведмедика, який знову був таким, як раніше. Цікаво, що я не пам'ятаю, як тоді виглядав мій батько. Я не бачу його обличчя перед очима, все, що залишилося в моїй пам'яті, це його неймовірно великі, сильні руки. Руки чоловіка, водія і, як він сам про себе казав, трішечки боксера, трішечки різьбяра, трішечки поета, трішечки художника та ще з десяток таких «трішечки». Оті його руки я запам'ятала на все життя.

Десь із чотирьох років чоловіками для мене вже були і хлопчики з дитячого садка, бо вони гралися машинками, мали автомати, пістолети та іншу зброю і могли вдарити, якщо я невчасно втручалася у їхні бойовиська; і мій брат Дмитро (він старший за мене на десять років), бо він майже увесь час або малював незрозумілі картини, або гасав з друзями мотоциклом; і друзі мого батька, які приходили зрідка і яких називала просто «дядя». Всі названі представники чоловічої статі були безпечними, іноді грубуватими, частіше незрозумілими, а взагалі досить приємними.

Проте існував ще ВІН. ВІН – це Чорний Незнайомець, Чорний Дядько, Чужа Людина і ще безліч інших назв, за якими стояло одне – небезпека. Просвіщала мене мама. Саме з нею я вчила правило, яке в нашій родині називали просто «Реченням». Ми займались цим майже щодня, доки я запам'ятала його так добре, що могла б повторити навіть серед ночі, якби комусь дістало сили мене розбуркати.

«Ніколи не розмовляти з Незнайомцем, не підходити до Нього, не брати від Нього подарунків, не слухати, що Він каже, одразу тікати додому чи гукати на допомогу, якщо Він спробує наблизитися, і ніколи, нізащо на світі, в жодному разі нікуди з Ним не ходити, навіть якщо Він запропонує покатати тебе великою гарною машиною».

Ці слова я пам'ятала як «Отче наш». Колір, який у дитинстві асоціювався в мене з небезпекою, зробив це довге речення чорним: Чорний Незнайомець, чорна машина, кожна заперечна частка «не» – велика чорна кімната, кожне «ніколи, нікуди» – довгі чорні коридори, «в жодному разі» – велика чорна зала, а все речення – старовинний чорний замок, де мешкає Чорний Незнайомець, який щодня виїжджає на полювання великою чорною машиною. От тільки полює він не на тварин, а на дітей, передовсім на маленьких гарненьких блакитнооких дівчаток.

У сусідньому з нами домі жила вчителька музики. Вона підробляла репетиторством. Часто, коли я гралася у дворі, з вікон її квартири лунало жорстоке знущання учнів зі старого піаніно. Дивно, я ніколи не чула, щоб вона грала власноруч. Мабуть, піаніно-ветеран вже не могло звучати інакше, аніж болісно зойкати.

У вчительки було дві дочки. Старшу я час від часу бачила У дворі, але їй було десять років, і вона не водилася з такою малечею, як я. А от її сестрича Іринка, біляве чотирирічне створіння, була моєю найкращою подругою, ми завжди бавилися разом, доки одного вечора вона зникла.

Я чекала на неї день, два, три, проте все марно. Її сестри я теж відтоді не бачила. Ніколи. Приблизно за тиждень по тому, як я востаннє бавилася з Іринкою, я зрозуміла, що щось сталося, бо мама прийшла додому бліда, знервована, з заплаканими очима. Вона пригорнула мене, обіймала і цілувала, наче ми не бачилися багато років. Маленькі діти відчувають набагато більше, ніж ми звикли думати. Вони схожі на провидців чи янголів з церковних ікон, в очах яких – безмежне знання. З роками вони втрачають більшу частину своїх здібностей, гадаю, на щастя.

Того вечора я почала плакати не через те, що мама зробила мені боляче своїми нестримними пестощами, як вона, мабуть, вирішила, а через те, що була до смерти перелякана її страхом. Боже мій, страх був повсюди, він наелектризував кімнату, він, наче протяг холодного вітру, йшов від маминих очей, губів, від кожного її судомного поруху. Як дитині не заплакати, коли доросла людина охоплена таким жахом?

Мама почала заспокоювати мене (чи себе? чи нас обох одразу?) і попрохала мене розповісти Речення. Тоді я, налякана її поведінкою, була готова хоч заспівати Речення, тільки б мамі покращало. Я розповіла його бездоганно, мама ще раз поцілувала мене і аж тоді помітила, що досі вдягнута, взута, а сумки лежать на підлозі.

Про Іринку я наважилася спитати наступного вечора, коли всі сиділи за столом і саме збиралися вечеряти. Тато буркнув щось незрозуміле, Дмитро відвернувся і почав зосереджено щукати у холодильнику ковбасу, хоч вона лежала на столі, Тетяна поскаржилася, що їй вечеря не смакує, і вийшла з кухні. Тоді мама сіла коло мене навпочіпки, погладила мене по голові і, уважно дивлячись у мої очі, сказала, що Іринку з сестрою забрав Чорний Незнайомець, бо вони не слухались мами і самі виходили з двору. Мама розуміла, що рано чи пізно я все одно почую правду, проте вона намагалась зробити її не такою страшною.

– Вони померли?

– Так, доню, але їм добре. Тепер їм дуже добре.

По цих словах тато чомусь вийшов з кімнати. Мама все ще заспокійливо мене гладила і розмовляла зі мною так ніжно, наче співала колискову:

– Вони на небі, сонечко. Подивись, яке воно гарне! Вони стали двома яскравими зірочками і вночі дивитимуться на свою маму, на наш двір, на тебе.

– Але чому вони померли? Вони не захотіли жити в Чорному замку разом з Незнайомцем?

Мамині очі потемнішали, з зелених перетворилися на карі.

– Ніхто не може жити з Чорним Незнайомцем, доню.

– А як же тепер їхня мама? Вона залишилася сама-самісінька?

– Про неї подбають її родичі. Вони заберуть її до себе, з ними їй не буде сумно.

Такою мені запам'яталася історія Іринки та її сестри.

Коли мені виповнилося десять років, я почула її, сказати б, у повному тексті:

Була весна. Тільки-но з'явилися перші квіти. Сестри вирішили зробити мамі сюрприз: принести додому проліски. Вони пішли у ліс самі і зникли. Через п'ять днів їх знайшло молоде подружжя, яке виїхало за місто відпочити. Саме того дня, коли мама так злякала мене своєю поведінкою.

Спершу дівчаток жорстоко зґвалтували, потім різали лезом, а потім встромили у низ живота залізну рейку, яких повно валялося на будівництві нового оздоровчого комплексу неподалік цього лісу, встромили так, що гострий залізний кінець вийшов з рота. їхню непритомну матір привезли в лікарню, але вона не змогла пережити жахливої загибелі доньок і збожеволіла. її забрали не родичі, а санітари з міської психіатричної лікарні. Того, хто вбив сестер (за даними медекспертизи це зробив один чоловік), так і не знайшли.

Це справжня історія Іринки та її сестрички. Тепер ви розумієте, що моя мама не могла мені її розповісти. Я й так була дуже налякана незвичайною тишею, яка панувала у нашому дворі не один день, закам'янілими обличчями дорослих та розмовами пошепки. Я їх не чула, але відчувала їхній страх. І, звичайно, був ще й Чорний Незнайомець.

Мама зробила все для того, щоб цей жахливий випадок торкнувся мене якнайменше, і, здавалося б, їй це вдалося. Проте моя підсвідомість виявилася чутливішою, аніж можна було припустити. Вона фіксувала мій страх, увиразнюючи його нічними примарами. Одну пам'ятаю досі:

… Пустеля. Навколо мене, хоч куди глянь, лише пісок, тонни піску. Спека пекельна, та ще дужче мене дратує сонце, яке сліпить очі, ріже їх гострим склом, і кожна піщинка, мов скалка люстерка, допомагає йому. Я ледве волочуся, в голові паморочиться, але якийсь незрозумілий страх жене мене через пустелю. Я піднімаюся на одну з з дюн, що оточують мене. Я бачу те, чого так боялася. Вони женуться за мною. Не один Чорний Незнайомець, а сотні, тисячі, мільйони. Очам боляче дивитися, проте я не можу заплющити їх. Мій страх безкраїй, як і ця пустеля. Вони всюди: однакові на зріст – високі, вбрані у чорне, довгі рукава ховають руки, подоли чернецького вбрання – ноги, їхніх облич я теж не бачу, бо чорні, надто широкополі капелюхи сягають їм до пліч. У них немає облич, лише ці капелюхи, тому сонце не може завдати їм шкоди. Вони йдуть рівними, впорядкованими шеренгами. Лише яскраве сонце, море піску, чорні капелюхи… чорні капелюхи… Раптом я розумію, що їм не потрібні очі, щоб мене знайти, бо вони відчувають мій страх. Цієї самої миті, немовби прочитавши мої думки, усі Чорні Незнайомці повертаються точнісінько в мій бік, усі разом, як за командою, і дивляться на мене чорнотою своїх капелюхів. Тиша. Хоча ні. Хтось кричить…

Це я кричала. У мою спальню прибігла сполохана мама, почала мене втихомирювати і решту ночі провела коло мене на дивані. Я щаслива: якщо мама поруч, жодному Чорному Незнайомцеві мене не дістати. Яким приємним і яким обтяжливим може бути захист! У дитинстві я знала лише один його бік. Приємний.

Але доля розпорядилася так, що я все-таке побачила обличчя Чорного Незнайомця, принаймні, одного з них. Мені було шість років. Я з іншими дітлахами бавилася на дворі. Захопившись складанням намиста зі смарагдів (скло від зелених пляшок), я не помітила чоловіка, який, певне, спостерігав за моїм заняттям, а тепер, підійшовши ближче, присів навпочіпки і, усміхаючись, дивився на мене. Я не злякалася, побачивши його. Це було лише трішечки несподівано, але спека зробила мене сонливою і млявою. На незнайомцеві була темно-синя сорочка (мій улюблений колір вечірнього неба), його очі усміхалися, волосся – кучеряве, як у мене… Дуже… милий. Незнайомець. Він допоміг мені скласти квіточку зі скла, а тоді витягнув з кишені в'язку ключів. Сонце вже дісталося моєї схованки, і ключі блищали, немов золоті. А як вони дзвеніли! А ще він умів на них грати! Я була зачарована.

Навіть зараз перед очима та картина: його очі на рівні моїх, між нами в'язка ключів, яка розгойдується, як маятник, кожен ключ виблискує на сонці, а я наче загіпнотизована. Чоловік запропонував мені разом погуляти, просто погуляти тут поблизу, а за це він подарував мені брелок від чарівних ключів. І я погодилася.

Ну що казати? Порушивши одне правило, неважко порушити й інше. А я відразу порушила три правила: заговорила з Незнайомцем, узяла подарунок і слухняно пішла з ним «гуляти». Я не пам'ятаю, про що думала. Можливо, того сонячного дня у моїй голові не було думок, доки Бог чи, може, янгол-охоронець, уклав у неї одну-єдину, але дуже вдалу. Кажуть, що Бог любить дітей та дурнів.

Річ у тім, що цей чоловік вів мене до своєї машини. Я побачила її вже на виході з нашого двору: велика, яскрава «Волга»… чорного кольору сяяла на сонці. І це спрацювало! Ще й як спрацювало! В моїй голові наче дзвоник подзвонив, та що там дзвоник, у моєму мозку завила міліцейська сирена. Все складалося один до одного, як і повчала мама: Чорний Незнайомець, чорна машина, чорний замок, подарунки, полювання на дітей. І я побігла. Я не кричала, а просто летіла вітром, не зупиняючись і не озираючись. Мені здавалося, що він женеться за мною, що ось-ось його тяжка рука ухопить мене за коси чи за платтячко і потягне до чорної машини у чорний замок.

Зупинили мене двері нашої квартири, у які я врізалася з усієї сили. Перелякана, я забула про те, що є така зручна річ, як дзвоник, котрий мій тато спеціально встановив так низько, Щоб і діти могли дотягнутися. Як скажена, почала грюкати у великі обтягнуті синьою шкірою двері, щохвилини очікуючи, що його рука вхопить мене за комір. Двері відчинив Дмитро, і я мало не зомліла: на ньому була темно-синя сорочка, і мені, наляканій до смерти, здалося, що Чорний Незнайомець якось-таки проник у нашу квартиру. Але Чорний Незнайомець усміхнувся і заговорив знайомим мені голосом, водночас перетворюючись на мого брата, і я нарешті зрозуміла, що це Дмитро, мій брат.

– Я знаю, що й маленькі дівчатка ходять у туалет, інколи їм туди потрібно дуже швидко, але ж це ще не вагома причина для того, щоб вибивати двері. Ну, Марго, іди ж бо скоріше! – Він примружився і додав: – Чи може, ти вже?

– Ні, ще ні.

Дмитро розвів руками, вдаючи безмежне здивування:

– Не може бути! Наша принцеса дорослішає.

Ледве волочачи ноги, я пошвендяла в туалет, ніби справді подорослішала чи постарішала на кілька років. «Туалет – це саме те, що мені зараз конче необхідно», – подумала я. Сидячи у кімнаті роздумів, як наш тато жартома називав туалет, я помітила, що все ще тримаю у руці подарунок Чорного Незнайомця. З переляку я зовсім про нього забула. Я роздивилася брелок. Це була кішка. Стилізована чорна кішка.

Моєю улюбленою грою було розповідати казки, цікаві історії і випадки, які сталися зі мною, чи їх просто вигадувала моя невгамовна фантазія. Цю рису мого характеру мама помітила ще в дитячому садку, коли одного разу прийшла по мене і побачила, що всі діти гуляють на килимі, а я сиджу на підвіконні і зосереджено розглядаю сутінкове небо. Вона підійшла до мене і сіла поруч:

– Марго, донечко, що таке? Чому ти не бавишся з іншими дівчатками?

– Бо вони грають у принцес.

– А ти не хочеш бути принцесою?

– Я не можу. Я – фея казок.

– Ага, чарівниця, значить. І що ти робиш на підвіконні?

– Викликаю на небі зірки. Одну вже викликала, скоро з'являться інші. Бачиш, яка яскрава?

– Доню, це не зірочка, це вогні… так, авжеж, дуже гарна зірочка. Справна робота. Але хіба погано бути принцесою?

– Бо вони нічого не можуть. Королі їм завжди кажуть, що робити, розбійники викрадають, дракони жеруть, а вони тільки і вміють, що сидіти у чотирьох стінах і рюмсати. А феї – ніхто не указчик.

– Навіть дракон?

– Навіть череда драконів. Де їм зі мною впоратися! В мене ж чари…

Мама сказала:

– Ну гаразд. Закінчуй ще одну зірочку, і пішли додому. До речі, Марго, мені здається, що дракони все ж таки гуртуються у зграї. Бо вони ж літають, а череда – гурт корів.

– Я запам'ятаю: дракони – у зграї, корови – у череді.

Мама часто, сміючись, згадувала мої філософські міркування з циклу «Принцеси і феї». Відтоді Дмитро більше не називав мене принцесою, тепер я була «її величність чарівничність» чи просто «Феєчка». Усі звикли до моїх вигадок, а деякі казки мого власного виробництва мама навіть записувала до великого червоного зошита, якщо вони всім дуже сподобались. Саме тому я не могла розповісти про Чорного Незнайомця.

Мені йшов восьмий рік, і в мене було власне кошеня. Його (а це був саме він) звали Ричард, і він був неперевершеним. Пухнасте, блакитно сіре, зеленооке кошеня прорвало лінію оборони моєї сестри і навіть мого батька. Ричард був ніжним, проте з характером, грайливим, проте з почуттям гідности, він був королем, і не любити його було не можна. Але, головне, хоч який незалежний, він знав, хто його любив найдужче, і нагороджував цю людину найдорожчим подарунком, який він тільки мав, – самим собою. Він був моїм улюбленцем, другом і супутником.

Зазирніть котам у вічі, там – знання і, хоч як дивно, хитрість, бо потрібно бути дуже хитрим, щоб вижити, коли знаєш так багато. Любов – перший і найголовніший подарунок Ричарда. Хитрість – останній і найкорисніший. Так, я дуже хитра. Мій брат Дмитро полюбляв говорити: «Жінки бувають або страшенно розумними, або чарівно дурненькими. Наша Марго – виняток. Вона – напрочуд хитра».

Так, я була дуже здібною ученицею. Може, саме тому, коли виросла, всі говорили, що я дуже схожа на кішку. Як я це сприймала? Не як комплімент і не як образу. Я бачила в цьому просту констатацію факту, до якого давно звикла. Отож я любила Ричарда і захоплювалась ним, проте була ще одна річ, яка пов'язувала нас міцніше за взаємну приязнь. Страх. Ричард знав про існування Чорного Незнайомця, розумів мій страх перед ним, цим уособленням усього жорстокого, брутального і агресивного, що я бачила у чоловіках, і вияви якого мене так лякали. Ще більше – він поділяв мій страх, бо того ранку, коли я ще раз зустрілася з Чорним Незнайомцем, він був зі мною.

Хоч би як банально це звучало, але моє дитинство було щасливим. Я любила родину, родина любила мене. Коли мені було вісім років, ми всі переїхали до маленького міста, де батько одержав розкішну чотирикімнатну квартиру, майже в центрі. Літні канікули щойно розпочалися, і всі проблеми, пов'язані з новим класом, новими вчителями, незнайомим оточенням, здавалися далекими і неважливими.

Був один із чудових ранків восьмого літа мого життя. Початок на п'яту. Я сиділа на балконі нашої квартири – другий поверх, другі двері ліворуч – і займалася нічим. Того ранку ніщо мало вираз спостереження за деревами, птахами і тишею. Разом зі мною за тишею спостерігав Ричард, п'ятимісячний кіт-підліток з великими перспективами.