Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з команди не викаже втiкачiв.
      - Всiх надвiр! - наказав гауптфельдфебель.
      Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.
      Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над їхнiми головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi, безкровнi лиця. I кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої рiки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.
      А позаду бiгали вартовi, клацали затворами й гарчали, хрипiли, мов повiшенi:
      - Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми - iнакше всi будуть розстрiлянi!
      Всi, то й усi. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба заслужити. А хiба вони її не заслужили? Щоправда, героями їм стати не вдалося, вони зробили менше, нiж могли, але ж нiхто не буде дорiкати їм, що вони сидiли склавши руки. Хочуть стрiляти? Хай стрiляють.
      Минуло вже не три хвилини, а цiла година. Стало свiтати. Солдати поставили бiля ворiт ручний кулемет i тепер ходили по черзi в барак грiтися, а полоненi стояли обличчям до рiки, пiдставивши спини пiд пострiли. Вони зливалися в суцiльну, непробивну стiну, були далекi вiд покори, цi сорок сiм радянських полонених офiцерiв.
      Полоненi стояли до наступної ночi. Стояли мовчки, непорушно, мов закам'янiлi. Вони не здалися. Здався гауптфельдфебель. Вiн наказав їм розiйтися. Вiн говорив ще щось про свої почуття, про свою людянiсть ї доброту, але їх це не цiкавило. Вони знали, що боротьба тепер лише починається, i кожен думав про своє мiсце в цiй боротьбi.
      Зеп принiс знайденi ним в кiмнатах три ножi, зробленi з його "матерiалiв", I помахав ними перед носом у Антропова:
      - Ти, проклятий бандитi Це твоя робота!
      - А хто робив комерцiю? - примружив око Сашко.
      - У-у! - затупотiв ногами єфрейтор, - Геть в барак! Я тобi покажу тепер комерцiю!
      Отвори пiд нарами були зацементованi.
      - Доведеться рiзати в iншому мiсцi, - пожартував Антропов, але його жарту нiхто не пiдтримав. Зате прийшов одноокий Фрiдрiх i наказав виносити в коридор весь одяг i колодки.
      - А ми ж як? - поцiкавився Антропов. - У самiй бiлизнi будемо!
      - Заткни пельку! - визвiрився на нього Фрiдрiх, - Тепер щовечора будете здавати обмундирування в кладовку. Бранцi одержуватимете назад.
      - От сволота, - вилаявся Антропов, - доведеться в самих пiдштаниках через усю Нiмеччину бiгти.
      - Не дуже-то побiжиш, - похмуро зауважив Банников.
      - А хiба ти холоду боїшся? - ущипливе запитав його Сашко. - Ти ж сибiряк.
      - По-твоєму, сибiряки повиннi без штанiв по морозу бiгати?
      - Ну, ми ж все-таки в пiдштаниках,
      - От я подивлюся, як ти будеш у пiдштаниках втiкати, то, може, тодi й сам за тобою побiжу, - сказав Банников. - Казав, давайте одчиняти дверi, не послухав мене...
      - Не треба сваритися, хлопцi, - заспокоїв товаришiв Андрiй, - Нiхто не винен у нашiй невдачi, У всякому разi, ми не виннi. Будемо ждати iншої нагоди.
      - Дiждешся, - буркнув Павлуня, - тут якраз дiждешся...
      Цiлу зиму Андрiй думав про нову втечу. Тепер їх возили на роботу в гори розчищати залiзницю од снiгу. В долинах снiг випадав рiдко i одразу ж танув, зате в горах його навiвало стiльки, що зупинялися поїзди.
      Про ту осiнню подiю гауптфельдфебель нiкуди не повiдомляв: боявся, щоб його не звинуватили в недоглядi. Зате вiн подбав, щоб полоненим жилося ще гiрше, нiж перше. В командi з'явилося ще три вiвчарки, кiлькох старих конвоїрiв замiнили такими головорiзами, як Зеп i Фрiдрiх, полоненим зменшили порцiю хлiба i в необмеженiй кiлькостi частували ударами й лайкою. Засумував навiть Антропов, який не мав тепер "пiдробiткiв". Вiн утратив свою самовпевненiсть, на роботi й у барацi вже не чути було його дотепiв, частiше чулися зiтхання.
      - Я дурень, - казав вiн, умощуючись увечерi на своє мiсце бiля Андрiя i Павлунi, - ох, який же я дурень, мої дорогi хлопчикиЯ прогаяв тут до вашого приїзду цiлого пiвроку. Пiвроку!
      - Тепер от теж мiсяцiв чотири пропаде, - пiдтримував його Банников.
      - Прийде весна - i я запропоную вам новий план втечi, - заспокоював друзiв Андрiй.
      - Де ж ти його вiзьмеш, хлопчику? - не вiрив Сашко.
      - О, в мене од планiв аж голова болить, - смiявся Андрiй. - Але я бракую їх один за одним. Бо менi заважає зима.
      Зима стугонiла над покрiвлею барака холодними вiтрами, жбурляла пригорщi бiлого снiгу на чорнi сумнi руки оголених лiсiв, рiзала прозорою гострою кригою дзюркотливi води рiк. Вона була одноманiтна, як ота бруква, що нею годували полонених. Годi було ждати вiд неї якихось новин; новини йшли здалеку, вiдти, де була зима iнша, своя, рiдна, де лiси не скнiли в покорi, а висипали на фашистськi полки цiлi армiї партизан, де могутнi рiки стелили льодовi мости пiд ноги радянським солдатам i грiзно бунтувалися, коли на них ступала нога завойовника.
      Але й ця передостання нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу радiсть.
      Як i колись, вони бiгли до поїзда пiд гавкiт вiвчарок, товпилися у вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а увечерi поверталися на свою станцiю i стрибали просто в снiг, щоб, виборсавшись iз заметiв, бiгти до барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже давно розпорядився на всiх нiмецьких станцiях вивiсити лозунг про те, що непотрiбнi поїздки затягують вiйну. У вагонах висiли панiчнi плакати з написом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Кожен нiмець, хотiв вiн того чи нi, мав дбати про перемогу у вiйнi, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь розбомбленого мiста переїздили бiженцi.
      Полоненi звикли жити в оточеннi конвоїрiв i жовтооких вiвчарок, жоден з них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати м'яку, теплу руку з того свiту, який починався за колючим дротом, за багнетами вартових, за наїжаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.
      Якось ранковий поїзд запiзнився, i їм довелося ждати його мало чи не з годину. Вартовi, щоб мати всiх перед очима, повели їх на освiтлений двома синiми лiхтарями перон. Був морозець, i люди, у яких кров уже давно перестала грiти тiло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.
      Як завжди, на перонi не було жодної живої душi, крiм них. I раптом у дерев'яний стукiт їхнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке, майже нiжне дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного з них по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин i дочок вчулася їм. Те, про що вони уникали згадувати, щоб не завдавати болю своїм змученим серцям, тепер само проривалося до свiдомостi.
      Андрiєвi згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвiта, топила пiч гречаною соломою, тодi надягала зелену шерстяну, ще дiвоцьку, свою спiдницю, високi, на шнурках жовтi полусапожки, з гострими, твердими закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.
      - Вставай, Андрiйку, пiдметеш у хатi, а я тобi гостинчика з базару принесу.
      Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля сну, злазив з печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину хати, сiдав на нього, як на коня. Вiн їздив по хатi, поки не чув на ганку м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама вже була в хатi i вже дiставала з кошика довжелезну з китицями цукерку i говорила своїм ласкавим, красивим, найкрасивiшим у свiтi голосом:
      - А ти й досi пiдмiтаєш, гультiпако? Ой, що ж менi робити з цiєю дитиною!
      Катиних крокiв вiн не пам'ятає. Тодi взимку вона ходила в бiлих пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстянi пантофлi.
      Яка це була мука - не мати змоги згадати крокiв твоєї коханої!
      А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:
      ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?
      ВIН. Ви вгадали, фройляйн.
      ВОНА. Вони такi нещаснi.
      ВIН, Вони комунiсти.
      ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?
      ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.
      ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!
      ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.
      ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?
      ВIН. Вони звикли до бруду.
      ВОНА. Це неправда.
      ВIН. Фройляйн!
      ВОНА. Так, ви говорите неправду!
      ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.
      ВОНА. Я спитаю у них, у руських.
      ВIН. З ними розмовляти заборонено.
      ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.
      ВIН. Стояти бiля них теж не можна.
      ВОНА. Але ж чому?
      ВIН. Такий наказ.
      ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.
      ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.
      ВОНА. Це неправда.
      ВIН. Фройляйн!
      ВОНА. Не кричiть - я вас не боюсь. I вони... теж не бояться.
      Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.
      - Про що вони торохтiли? - штовхнув його пiд бiк Антропов.
      - Про погоду, - буркнув Коваленко.
      А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:
      - Що то за краля?
      - Дочка нашого начальника станцiї, - вiдповiв одноокий. - Ти хiба її не знаєш?
      - Вперше бачу.
      - Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили - от вона й приїхала до батька.
      - Але ж видно й штучка!
      - Дiвчина як дiвчина.
      - А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.
      - Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, - вилаявся одноокий i сплюнув.
      Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.
      - Сховай! - шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.
      В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.
      - Ти що? - здивувався Антропов.
      - Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.
      - Ну, дурило! - вигукнув Антропов. - Таж не тобi вона самому, всiм принесла!
      - То вона, як Iсус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати? - насмiшкувато подивився на нього Банников.
      - А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?
      - Я не знаю, - вiдповiв Коваленко.
      - От туди к бiсам! - сплеснув долонями Антропов. - Комiсар - i не знає! Ти нам скажи - можна цей хлiб їсти чи нi?
      - Мабуть, можна, - подумавши, сказав Андрiй. - Вона, здається, гарна дiвчина.
      - Чуєш? - закричав Сашко. - Навiть наш комiсар визнав, що дiвчина гарна, а ти антiмонiю розводиш. Дiли бутерброди на всю братву!
      - Дiли сам, - огризнувся Банников.
      Але Антропов помилився. Дiвчина й не думала нагодувати всю команду, бо це було рiвнозначно тому, щоб наповнити, бездонну бочку, маючи одну-однiсiньку склянку води. Наступного вечора вона знову пiдбiгла до Банникова i дала йому пакуночок, тодi ще й ще раз. Вона не помилилася жодного разу i з'являлася, мов з-пiд землi, саме в тому мiсцi, де був Павлуня. I все це мовчки, швидко, тiльки кресала поглядом по гострих вилицях полоненого, але хiба ж Павлуня був здiбний читати дiвочi погляди!
      Вiн вважав, що дiвчина дає бутерброди йому через те, що вiн найхудiший i, мабуть, найжалюгiднiший з усiєї команди. Ця думка мучила його, вiн майже не спав ночами, i Андрiй часто прокидався тепер од якогось скрадливого хлипання.
      - Павлуню, що з тобою? - питав вiн товариша. Але Банников вдавав, що спить, i не озивався. Врештi вiн не витримав i якось, вибравши хвилину, попросив Андрiя:
      - Скажи ти їй, щоб вона мене облишила. Чого їй треба? Скажи, Андрiю, прошу тебе.
      Увечерi, коли дiвчина з'явилася бiля вагона, Андрiй неголосно сказав їй:
      - Нам потрiбнi свiжi газети.
      Вона трiпнула вiями й пiшла, не забувши лишити в руцi Банникова бiлий пакуночок. А на другий день бутерброди вже були загорнутi в останнiй номер "Фелькiшер беобахтер". З газети Андрiй довiдався про розгром нiмцiв пiд Корсунем-Шевченкiвськом. Банникову вiн сказав:
      - Вона спiвчуває нам, i ти, будь ласка, перестань комизитися. Зрозумiв?
      - Хай вона тобi й спiвчуває, - похмуро промовив Павлуня, - а менi сестри-жалiбницi не потрiбнi,
      Через день дiвчина заговорила сама.
      - Мене звуть Теа, - сказала вона Андрiєвi. - А його?
      - Павлуня, - вiдповiв Коваленко. - Пауль.
      Вона усмiхнулася, коротко зiтхнула й пiшла вздовж вагонiв.
      Нiхто бiльше не сумнiвався, що Теа закохалася в Банникова. I лише тепер усi звернули увагу па те, що Павлуня дуже вродливий, що таких сiрих розумних очей, як у нього, немає нi в кого, що нiхто не тримає так гордо й красиво голову, як вiн. Вiн був наймолодший у командi, окрiм Андрiя, але Андрiй, високий, зсутулений, з глибокими очима, видавався поряд з Банниковми старiшим рокiв на десять, i ще, мабуть, було щось у виразi обличчя сибiрського юнака таке, що мимоволi привертало до нього увагу.
      Невгасимий вогонь жадоби волi горiв у Павлуниних очах, i Теа, мабуть, помiтила його в той морозяний синiй ранок i вже не могла тепер забути.
      То була дивна любов. З короткими, як блискавка, побаченнями, з уривчастими, як лайка, розмовами через перекладача Андрiя, любов без ласкавих слiв, без самiтностi, без обiймiв i поцiлункiв. Iнколи ранковий поїзд затримувався, бо тепер то там, то там англiйськi й американськi лiтаки розбомблювали залiзницю. Тодi Теа пiдходила ближче до полонених i говорила-говорила з Павлунею. Солдати дивилися на це крiзь пальцi, бо не хотiли сваритися з начальником станцiї, який завжди затримував поїзди на двi хвилини, щоб команда встигла сiсти у вагон. Вони вважали, що дiвчисько просто задовольняє свою цiкавiсть. Ну то й нехай собi задовольняє!
      А Теа захоплювалася i тим, що Павлуня сибiряк, i тим, що вiн, виявляється, був танкiстом, i його манерою говорити, його суворiстю.
      - Вiн завжди злий, - говорила вона Андрiєвi, - але це неправда. Вiн лише удає з себе злого, а насправдi вiн добрий. Правда ж, добрий? Спитайте його.
      - Вона каже, що ти, мабуть, нiколи б не змiг покохати таку дiвчину, як вона, - казав Андрiй Павлунi.
      - От ще дурницi, - буркотiв Банников,
      - I чому так влаштовано, що ми вороги? - дивувалася Теа. - Спитайте його.
      Андрiя вона нiчого не питала, так нiби не вiрила йому, Любов заслiплювала її i не давала змоги розгледiти того, хто стояв мiж нею й коханим.
      - Вона переконана, що фашистам скоро кiнець, - говорив Коваленко Павлунi, - i що тодi нашiй з нею дружбi нiщо не заважатиме.
      - Рано думати про дружбу, - суворо стискував рот Банников.
      Цi розмови нагадували щось вичитане з старого роману. Андрiй боявся, що в нього врештi не вистачить нi сили, нi вмiння балансувати помiж ласкавою, довiрливою Теою i колючим, неприступним Павлунею. Вiн картав себе в думцi за те, що потрапив у таке становище, але подiяти нiчого не мiг.
      Весь час вiн повинен був думати про iнших, про своїх товаришiв, жодного разу не подумавши про себе. Рiзав стiнку вагона, щоб визволити товаришiв, приймав побої на кам'яному кар'єрi за товаришiв, тодi тут, на залiзницi! Тепер от став якимсь посередником у цiй дивовижнiй, нещасливiй, не баченiй нiколи любовi.
      А хiба твоє кохання, Коваленку, було щасливiшим? Хiба не болить твоє серце вiд кожної згадки про ту дiвчину з волзького мiста, яку ти поцiлував, уперше в життi поцiлував? А отi старi солдати, якi, вмираючи, лишають на бiлiм свiтi сирiт, - хiба вони щасливiшi?
      Не було потреби мiрятися й рахуватися - хто зазнав бiльшого горя. Страждання цiлих народiв лягли на терези часу, i знак терезiв показував неминучiсть: вiдплату.
      Поспiшай, Коваленку! Ти теж боржник, ти теж маєш вiдплатити фашистам. Ти i твої друзi.
      I хай буде так.
      А вже йшла весна сорок четвертого року. Знову возили їх закiнчувати ту сховану в лiсах колiю, знову гупав об рейки важезний "бубi", i сухо цокали по каменях важкi кирки. З села до барака привезли гарбу житньої соломи для набивання матрацiв, у яких була сама труха. Десь у горах танули снiги, i Едер вийшов з берегiв, загрожуючи затопити ту половину барака, де жили полоненi.
      - Може, знесе нашу загорожу, - казав Антропов. - Прокинемося уночi, а кругом вода хлюпотить. Лягай горiчерева й пливи собi за течiєю.
      Сашко за зиму схуд, почорнiв, постарiшав.
      - Ех, ухопитись би за що-небудь та чкурнути звiдси, - часто зiтхав вiн, - Андрiю, придумай, га?
      Вони саме набивали матраци соломою, коли до них прийшла Теа. Вона стала оддалiк, бiля вартових, бо наблизитися до полонених їй тут не дозволялося. Андрiй крадькома глянув на Павлуню й побачив, як той почервонiв. "Ага, подумав вiн, - та ти, брат, тiльки удаєш з себе байдужого, а насправдi..." ї тут же одчайдушна, безумно смiлива думка застрибала в його головi, мов неслухняна дiвчинка-пустунка. Вiн встав i пiшов прямо на Теу. Дiвчина злякано дивилася на нього, не розумiючи, що вiн хоче зробити. Адже полоненим заборонено спiлкуватися з цивiльними, надто з жiнками, ї це ж не станцiя, де важко розрiзнити випадкових пасажирiв од постiйних мешканцiв, де нiхто нiчого не може помiтити. Тут, на цьому белебнi, все видно, все помiтно. Невже вiн хоче сказати їй щось, передати од Пауля в присутностi солдат?
      - Ти куди? - крикнув Андрiєвi Зеп. - Чого тобi тут треба?
      - Я хотiв сказати, що ми вирiшили зробити для Фройляйн маленьку скриньку з оцiєї соломи, - показав на солому Андрiй. - Це буде дуже красива скринька.
      - Гм, - буркнув Зеп, - як же це ви її зробите з соломи?
      - Для цього нам потрiбний лише шматок картону i шматочки якої-небудь кольорової тканини, що-небудь з обрiзкiв.
      - Он ба, - зацiкавився єфрейтор, - та ти, виходить, спецiалiст?
      - Так, я вмiю робити багато речей з соломи, - пiдтвердив Андрiй. - Я з України, у нас багато пшеницi й жита.
      - Ти з України? - здивувався Зеп. - Нiколи не думав. Ну, йди! Фройляйн, я думаю, не вiдмовиться од вашого подарунка, коли вiн буде вартий того.
      - Я заздалегiдь вдячна вам, - швидко промовила Теа.
      - Цi свинi повиннi робити для нас усе й без подяки, - самовдоволено промовив Зеп. - Можете не турбуватися, фройляйн. А все, що буде треба для роботи, я дiстану сам, коли дозволите.
      - Я вам теж допоможу, - сказала Теа.
      - Ха! Ми з вами можемо стати друзями! - зареготав єфрейтор.
      - Якщо ви не будете ображати ваших бранцiв.
      - О, вони справжнi свинi, фройляйн, даю вам слово честi.
      - А ви?
      - Що я?
      - Ви кращий за них? Ви всi кращi?
      - Ми - нiмцi.
      - Мiй батько теж нiмець, - болiсно всмiхнулася Теа. - I я теж.
      Вона круто повернулася i пiшла до мосту, якось по-чоловiчому горблячись, сумно схиливши голову.
      - Знову отой мерзотник образив дiвчину, - сказав Антропов, - я на твоєму мiсцi, Павлуню, розвалив би йому голову.
      Андрiй подивився на Банникова. У того на очах стояли сльози.
      Увечерi Зеп разом з однооким Фрiдрiхом прийшов до кiмнати Коваленка. Андрiй, у довгiй бiлiй сорочцi, босий, як бiблiйний апостол, сидiв посеред нар i плiв з соломи золотавi змiї. Зеп од здивування навiть рота розтулив. У Фрiдрiха заблищало його єдине око. Вони нiколи до того не бачили такої краси.
      - I оце ти плетеш з самої соломи, чоловiче? - не повiрив єфрейтор.
      - Вже ж не з золота, - знизав плечима Андрiй.
      - Але це справжнє золото! - захоплено вигукнув одноокий.
      - Ти там багато розумiєш! - одмахнувся од нього Зеп. - Що тобi треба? звернувся вiн до Андрiя. - Якi матерiали?
      Андрiй повторив, що йому потрiбний картон, а також клаптики кольорової матерiї. Крiм того, трохи ниток. У нього є нитки, але вони грубуватi для цього.
      - Домовились, - сказав Зеп. - Завтра ти матимеш усе, що треба. Вночi якраз моя вахта, i я принесу тобi матерiали.
      До тiєї ночi вони готувалися ще ретельнiше, нiж тодi, коли прорiзали пiдлогу. Зепа брав на себе Банников, Андрiй i Сашко мали тiльки допомагати йому. Коли Антропов висловив сумнiв щодо того, чи вдасться Павлунi одним ударом покласти такого бика, як єфрейтор, Банников зневажливо посмiхнувся i сказав:
      - Шкода, що ти мiй друг, а то б я показав тобi свої здiбностi. Ти коли-небудь чув про джiу-джитсу?
      - Трохи чув, - признався Антропов, - але бачити - не бачив. По-моєму, про неї тiльки в книжках пишуть.
      - А я бачив, - сказав Павлуня. - У нас у селi жив китаєць, який мiг покласти навiть ведмедя, не те що людину. От, наприклад...
      I вiн узяв Сашка за руку. Той засичав од болю.
      - Пусти, чорт! - гукнув вiн. - Що ти робиш?
      - Тепер вiриш? - засмiявся Павлуня.
      - Та вiрю, ну тебе до бiса! В тобi талантiв, бачу, цiлий мiх. То любовником став, то раптом борцем виявився. А таке, ж нiби непоказне.
      - Великий верблюд, та на ньому воду возять, малий соболь, та його на головi носять, - знову засмiявся Павлуня, вiдпускаючи руку Антропова.
      Вночi нiхто в кiмнатi не спав. Ждали Зепа. Домовленiсть була тверда. В'яжуть єфрейтора, забирають його гвинтiвку, обеззброюють сонну варту, примушують до здачi того солдата, що вартує надворi, i всiєю командою прямують на схiд, до лiнiї фронту, до своїх. Андрiй повiдомив, що їм з Банниковим удалося дiстати невелику географiчну карту Нiмеччини, i хоч вiн не сказав, як саме це їм удалося, всi зрозумiли, що карту принесла Теа. Компаса в них не було, та вiн не дуже був i потрiбний, бо в Нiмеччинi всi автостради й шосе були втиканi покажчиками i орiєнтуватися можна було з допомогою самої карти. Очолювала всю операцiю трiйка: Андрiй, Павлуня й Сашко. Про подальше говорити уникали. Треба було зробити перший крок.
      Десь пiсля пiвночi на дверях кiмнати забрязкотiв замок. Зеп увiйшов веселий, забризканий теплим весняним дощем, недбало закинувши гвинтiвку за плече. Але, як i вчора, вiн прийшов не сам, а з однооким. Фрiдрiх став на порозi кiмнати, i, хоч у нього гвинтiвка теж висiла на ременi, вiн мiцно тримався за неї i готовий був щомитi зчинити тривогу.
      План, з такою ретельнiстю розроблений Андрiєм i Павлунею, летiв шкереберть. Андрiй сидiв на нарах, плiв джут, тоненькi соломинки мелькали в його руках, мов золотi спицi, його очi пильно слiдкували за роботою рук, але думки юнаковi були далеко звiдси. Вiн думав про нову невдачу. Невдачi переслiдували його в цiй країнi на кожному кроцi. Коли ж цьому буде край? Вiн не сидiв склавши руки. Вiн весь час намагався пробити той мур, що вiдгороджував його i його друзiв од свободи. А наслiдки?
      - Чоловiче! - вигукнув Зеп. - Та ти плетеш ще краще, нiж учора! Фрiдрiх, подивись-но на цю штуку.
      Фрiдрiх недовiрливо хмикнув i пiдiйшов до нар. I тодi сталося несподiване для всiх. З-за Андрiєвої спини тонкий i нагальний, мов стрiла з лука, вилетiв Павлуня Банников i черкнув ребром долонi по шиї єфрейтора. Зеп гикнув, як молодий лошак, захрипiв i став валитися додолу, просто на гарячу залiзну пiчку. Одноокий рвонув з-за спини гвинтiвку, але Андрiй, одкинувши вбiк свою солому, упав на нього згори всiм своїм кiстлявим тiлом, i Фрiдрiх загримiв поряд з єфрейтором.
      - Не кричи, а то вб'ємо, - прошепотiв йому в обличчя Андрiй.
      На допомогу Коваленковi кинулося одразу десять чоловiк. У Фрiдрiха вирвали з закляклих рук гвинтiвку, закрили йому рота, тодi скидали з себе нiмецькi трикотажнi сорочки, тягучi мов гумовi, i в'язали руки i ноги одноокому й Зеповi, який хрипiв i косив ногами по пiдлозi.
      Пiсля цього Андрiй i Павлуня з зарядженими гвинтiвками в руках, босi, без сорочок, пiшли по коридору прямуючи на половину солдатiв. За ними йшло все населення барака, сорок п'ять чоловiк, теж босi, теж майже всi без сорочок, худi, тремтячi, але рiшучi.
      Дверi до солдатських кiмнат виявились не позамиканими. Андрiй мовчки показав рукою товаришам, щоб вони роздiлилися на три частини i водночас увiрвалися до всiх трьох. кiмнат. Сам вiн одчинив дверi кiмнати гауптфельдфебеля.
      Начальник команди спав на коротенькому дерев'яному лiжку; сам коротенький, мов качан капусти, пiдклавши долонi пiд щоку. На стiльцi, що стояв бiля лiжка, висiв фельдфебельський мундир, поверх нього чорнiв широкий пояс з трикутною кобурою парабелума. Андрiй розстебнув кобуру, витяг звiдти пiстолет, перевiрив, чи вiй заряджений, i злегка штовхнув гауптфельдфебеля.
      Той щось муркнув i хотiв був перевернутися на другий бiк.
      - Встаньте, будь ласка, - сказав йому Андрiй. - Ви мене чуєте, вставайте!
      Гауптфельдфебель глипнув одним оком на бiлу, напiвголу примару, що стовбичила в темрявi, i знову муркнув щось сердите й нерозбiрливе.
      - Гауптфельдфебель, ви арештованi! - голосно промовив Андрiй, i вiд цих слiв начальник команди миттю сiв на лiжковi.
      - Що? - спитав вiн. - Що таке?
      - Виходьте в коридор, - наказав Андрiй, вiдчиняючи дверi в освiтлений коридор, де вже чулася метушня. - Ви арештованi. Ясно?
      Гауптфельдфебель схопився з лiжка i хотiв бiгти в коридор, як був. Але Андрiй зупинив його.
      - Одягнiться, - наказав вiн йому. - Так незручно.
      - Але що сталося? - бурмотiв фельдфебель, не потрапляючи в холошу штанiв. - Що тут сталося?
      - Ми помiнялися ролями, - вiдповiв Коваленко,
      - Боже мiй, я завжди думав, що таке може бути. Я передчував це, хлипав Гауптфельдфебель.
      - Не хвилюйтеся, - спробував заспокоїти гауптфельдфебеля Коваленко. Ми нiчого поганого вам не зробимо.
      Всiх солдат i фельдфебеля зi зв'язаними руками й ногами, з позатулюваними ротами вони посадили в коридорi на деякiй вiдстанi один вiд одного, а самi, одчинивши кладовку, стали одягатися. Тодi Андрiй звелiв забрати усю зброю i дещо з солдатського одягу: шинелi й плащ-палатки. Перед тим, як вийти з барака, всi зiбралися бiля дверей на гайок i, за пропозицiєю Антропова, обрали командира.
      - Командир у нас уже є, - сказав Сашко, - Ось вiн стоїть бiля мене. Це лейтенант Коваленко. Серед нас є старшi лейтенанти, капiтани, майори, є люди старшi за Андрiя роками, але вiн показав, що в цих умовах цiлком зможе очолити наш маленький загiн. Хто хоче сказати щось проти?
      Всi були за Андрiя. Банников пiдiйшов i обняв його.
      - Ти справжнiй герой, Андрiю, - сказав вiн.
      - Що там я, - знiяковiв Коваленко. - От ти клацнув єфрейтора, так клацнув.
      Вони стояли й хвалили один одного, мов закоханi, мов сп'янiлi. Та вони й справдi сп'янiли вiд свободи, i кожному здавалося, що його товариш найкрасивiший, найодважнiший у всьому свiтi. Важко було собi уявити невчаснiшi похвали. Антропов обiйняв за плечi Андрiя й Павлуню i лагiдно сказав:
      - Ну, мої голуб'ята, намилувалися, нацiлувалися, а тепер треба дiло робити. Ми про собак забули, командире. Яка твоя думка?
      Собаки були замкненi десь у спецiально збудованому для них сарайчику. Нiчого було й думати про те, що вони пiдпустять до себе полонених.
      - Перестрiляти б їх - так не варто зчиняти шум, - вголос подумав Андрiй. - Доведеться лишати їх так.
      - А через три-чотири години вони по наших слiдах приведуть погоню, зауважив хтось iз товаришiв.
      - Тютюном треба посипати все, щоб збити їх а нюху, - вiдповiв йому iнший.
      - Дай менi жменю тютюну, а я тобi закурити дам, - засмiявся Антропов, де ж його взяти, того тютюну, щоб ще й на землю сипати. Це тобi не вдома, а в Нiмеччинi. Тут навiть огiрки не по землi стеляться, а по тичках угору ростуть. А ти - тютюн!..
      - Побрести рiчкою, щоб вода змила слiди, - запропонував Банников.
      - В таку воду забредеш, одразу ж запалення легенiв з нашим здоров'ям схопиш, - заперечили йому.
      - А по-моєму, треба виходити на шосе й спробувати впiймати якусь машину, - висловив свою думку Андрiй. - Чесонути б на машинi кiлометрiв з двiстi - тодi нiякi собаки нас не знайдуть.
      - Ах, нам уже подали машини, - засмiявся Антропов. - То чого ж ми стоїмо, товаришi? Будь ласка! Займiть свої мiсця! Нас ждуть на снiданок у Берлiнi.
      - Гаразд, - повернувся до нього Андрiй. - Який твiй план?
      - Пошвидше вибратися з цього курятника на свiже повiтря, - сказав Сашко, - i йти в гори, в лiси, до чорта в зуби, але подалi звiдси.
      Вони вийшли з барака, як завжди, вишикувалися в колону по чотири, по боках, напнувши солдатськi шинелi, стали тi, в кого були гвинтiвки. Андрiй, у шинелi гауптфельдфебеля, яка сягала йому лише до колiн, зайняв мiсце попереду, i здалеку нiхто б навiть не подумав, що це йдуть люди, якi вирвалися на волю.
      Андрiй повiв товаришiв не через мiст до станцiї, а лiвобiч, через село в гори, де проходило шосе на Кассель. Вони процокали своїми колодками по кривiй брукованiй вуличцi, минаючи будинки з сонними вiкнами i довгi високi сараї, де зiтхала худоба i злякано ворушилася пташня, зачувши якiсь дивнi звуки на нiчнiй вулицi.