Дума про невмирущого

      - Перестаньте, iроди! - почувся стогiн вiд дверей.- Замучили своїми розмовами. Дайте спати.
      Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад, цiле порося.
      Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для них. I ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому барацi.
      Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обоє вони - нiч i голод - маля в собi щось спiльне, їх поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загризає до смертi маленьких дiтей.
      Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв, пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першої концтабiрної ночi, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок пiдкочувався до горла, шепотiв:
      - Мамо, рiдна! Коли б ти бачила свого сина...
      I якось уночi, коли вже вкотре кликав вiн свою матiр, вiд сусiднього ящика долинув до Андрiя кволий, але досить виразний голос:
      - Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!
      Андрiй завмер, вдаючи сонного: сусiд звертався до нього, а вiн не мав сили на розмову.
      - Ти не спи, не спи,- знову сказав сусiд.- Слухай, про що розповiдають твої товаришi. Ти ще молодий - згодиться...
      Андрiй нiчого не вiдповiв. Зненацька вiдчув, що давно вже чекав цього дружнього голосу, що це саме те, чого йому не стачало, без чого ночi були холодними, страшними i безкiнечними.
      I вперше за час перебування в ревiрi - коли не лiчити першої ночi -Коваленко став прислухатися до розповiдей полонених. Вiн почув десятки iсторiй про незламних радянських людей, про вiдважних втiкачiв, про вiдчайдухiв партизан. Виявилося, що майже кожен з тих, хто лежав у ревiрi, мав за своїми плечима по кiлька втеч, цiлi одiссеї мандрiв, епопеї боротьби з фашистами вже тут, у Нiмеччинi, обплетенiй колючим дротом, пошматованiй смугами зон смертi, задимленiй печами крематорiїв.
      А вранцi вiн познайомився з сусiдом. Старший лейтенант Василь Порохiн так звали сусiда - родом з Вологодщини, потрапив у полон у сорок першому роцi пiд Вязьмою, тричi втiкав з таборiв, двiчi був присуджений до страти. Йому вдалося викрутитись, але побоїв не уникнув. У нього були вiдбитi нирки, пошкоджена печiнка. Тепер лежав увесь опухлий, з темними колами пiд очима, голубiв нiжними очима, якi дивилися на Андрiя ласкаво i збадьорливо.
      - Не падай духом, українцю,- насилу вимовляючи, слова, сказав Порохiн.Головне - вирватися з цього "лазарета" живим.
      Опух у вологодця вже дiйшов до грудей. Повз повiльно, пiднiмаючись од нiг, наповнюючи клiтини отруйною рiдиною, i вони вмирали одна за одною, вiдмирали десятками, сотнями, тисячами. А Порохiн казав:
      - От поправлюся й ще повоюю! Ще й до перемоги доживу. Правда, братцi?
      Товаришi намагалися всмiхнутися, мовчки потверджуючи його слова, i жоден не наважувався сказати Порохiну, що вже той не доживе до перемоги, що вмре не сьогоднi-завтра - щойно опух дiйде йому до серця.
      "Якi прекраснi iсторiї дарує нам життя!" - цi слова, сказанi вночi Порохiним, дзвенiли в серцi Андрiя. Мимоволi в пам'ятi воскресали йому подiї тих днiв, коли вiн ще бiгав босонiж по вулицях свого села, прокрадався на чужi баштани, коли в нього рвалися штани на тому самому мiсцi, де рвалися вони в усiх хлопчакiв свiту, i коли вiн вперше впiзнав людей, якi увiйшли в його життя назавжди.
      Одним з таких людей був учитель Сергiй Олексiйович Задорожний. Вiн приїхав до їхнього села, коли Андрiй учився вже в п'ятому класi. Перше їхнє знайомство вiдбулося за шаховою дошкою. Коваленко вважався шкiльним чемпiоном, вiн перемагав усiх учителiв, голову колгоспу Кочубея i навiть фiнагента Пакiльця, який похвалявся, нiби має якусь шахову категорiю. Починаючи першу партiю з Андрiєм, Задорожний розставив фiгури, тодi зняв свого ферзя й сховав до кишенi.
      - Навiщо це ви? - здивувався Андрiй.
      - Щоб полегшити твою долю,- засмiявся директор.
      - Я б вам це радив,- сказав Коваленко.
      - I все ж таки...
      - Тодi держiться!
      - Держусь!
      Партiю вiн у Андрiя виграв. Виграв i другу, i третю, й десяту пiд злораднi пошепти й смiх друзiв Коваленкових, що вже давно точили зуби на чемпiона.
      I дивно: Андрiй не зненавидiв учителя за цей жорстокий розгром, а навпаки - полюбив. Задорожний колись був моряком, воював у громадянську мало не на всiх фронтах, побував у лабетах врангелiвської контррозвiдки, його розстрiлювали, але вiн чудом порятувався: виповз уночi з простреленими навилiт грудьми й добрався до хатини якогось рибалки. Тодi вчився в iнститутi, став викладати iсторiю й географiю, але на згадку про далекi роки незмiнно носив темно-синiй морський кiтель з блискучими мiдними гудзиками, з бiленьким пiдкомiрчиком i орденом Червоного Прапора на клапi лiвої нагрудної кишенi.
      Здавалося, не було нiчого, чого б не вмiв Задорожний. Грав у шахи, мов гросмейстер, спiвав, як оперний артист, доповiдi виголошував куди лiпше, нiж голова сiльрада Антiн Соломоненко, уроки iсторiї та географiї вiв так цiкаво, що на них приходили навiть вiльнi вiд занять учителi. Для Сергiя Олексiйовича не було слiв "не знаю", вiн мiг вiдповiсти чи не на будь-яке запитання i незабаром завоював серця всiх дiтей i передовсiм - Андрiєве серце.
      - Пам'ятайте, дiти, ленiнськi слова: вчитись, вчитись i ще раз вчитись,- казав школярам Задорожний.- Для майбутнього потрiбнi розумнi люди.
      I вони вчилися. Читали й перечитували все, що можна було дiстати в селi, брали участь у всiх конкурсах, оголошуваних пiонерськими й комсомольськими газетами та журналами, розв'язували найважчi задачi.
      Ось тодi Андрiй Коваленко заповзявся стати вченим. Хотiв бути схожим на свого вчителя Сергiя Олексiйовича, хотiв бути так само розумним i красивим, чистим, пiдтягнутим, завжди спокiйним.
      Щоранку вчитель приходив до школи в своєму незмiнному кiтелi, застебнутому на всi гудзики, з бiлою смужкою пiдкомiрця, чисто виголений, пiдстрижений, причесаний, бадьорий, веселий. Школа стояла край села, i степ зазирав у її вiкна, порошив узимку в шибки сухим колючим снiгом, а повеснi, починаючи з травня, дихав спекотливими суховiями, жбурляв цiлими пригорщами сонячнi променi, вiд яких нагрiвалися чорнi парти в класах, суха дерев'яна пiдлога i навiть чорнило в чорнильницях-невиливайках. Учнi нетерпляче совалися за партами, неспроможнi дочекатися перерви, вчителi теж без особливого захвату позирали на безжальне свiтило, лиш Сергiй Олексiйович був завжди спокiйний, пiдтягнений, жартував; не виказуючи нiяких ознак утоми або роздратування. Вiн навiть не дозволяв собi розстебнути верхнiй гудзик кiтеля й ходив по класу стрункий, ледь суворий, мов справжнiй капiтан корабля.
      Якось на великiй перервi Андрiй забiг у найдальший куточок шкiльного саду i там несподiвано побачив Задорожного. Учитель стояв пiд старою гiллястою грушею, сховавшись у затiнок. Кiтель його був розстебнутий, сорочка теж, долонями вчитель розтирав лiвий бiк грудей, де серце, i дихав квапливо, жадiбно, з посвистом, так нiби поспiшав надихатися, наповнити свої легенi перш, нiж поринути в воду.
      Андрiй мало не заплакав, побачивши свого улюбленого вчителя таким слабим i безпомiчним. Та водночас збагнув: то не слабiсть, а доказ незламностi людського духу, мужностi й витримки. Вчитель був хворий, смертельно хворий. В пробитих врангелiвцями грудях чаївся невтишимий бiль, вiн задихався на уроках, його мучила спека, задуха, але Задорожний нiкому не скаржився. Вiн був обернений до людей лиш одним свiтлим своїм боком, як той мiсяць у небi, i навiщо було комусь знати про його болi й страждання.
      Коваленко тихо, щоб не почув учитель, одiйшов у кущi, тодi вдарився бiгти, не роздивляючись, i зупинився лиш тодi, коли налетiв на колючу дерезу. Вiн упав на теплу траву, обхопив голову руками i там, пiд кущами дерези, заприсягнувся перед усiм бiлим свiтом, що буде так само незламним i мужнiм, як його вчитель Сергiй Олексiйович Задорожний.
      Милий, дорогий учителю, поможи й тепер своєму учневi.
      Вiн ще не знав, що мав робити. Був поранений, страждав у полонi, вмирав од голоду в таборi смертi. Знав одпе: бути стiйким, як Сергiй Олексiйович, як його сусiд Порохiн, як тi, що втiкали, що йшли на смерть, билися до останнього подиху.
      Його матрац був набитий старими комплектами журналу "Iллюстрiрте блятт". Щоб хоч як-небудь згаяти час, Андрiй став потихеньку дiставати журнали й читати те, що там було написано. Вiн не все розбирав i тому вимiняв за три деннi пайки хлiба в одного з санiтарiв нiмецько-росiйський словник. Три днi вiн сидiв без хлiба й спершу думав, що помре, але вижив i згодом навiть забув про ту жахливу добровiльну свою голодовку. Зате мав тепер що робити, день i нiч читаючи журнали. З них вiн дiзнався про те, що Гєббельс вважається найелегантнiшим мужчиною Третього рейху, що Черчiлль не лягає спати, не поставивши на свiй нiчний столик кiлькох пляшок коньяку, що будiвником Суецького каналу нiмцi вважають зовсiм не француза Лессепса, а якогось нiкому не вiдомого австрiйського iнженера. Власне, Андрiя зовсiм не цiкавило те, що вiн читав. Просто йому хотiлося чим-небудь займатися, щось робити, щоб не думати про своє становище, не прислухатися до того, як поступово, клiтина за клiтиною, вмирає його молоде тiло. Вiн штурмував чужу мову з упертiстю солдата, який наодинцi виступає проти ворожого бетонованого дота. Вивченi ще в школi граматичнi правила обростали живими словами, цiлими шерегами слiв. Слова були довгi, звивистi, мов змiї, й короткi, як ляпас, дзвiнкi, нiби фанфари, й тихi, неначе зiтхання; мелодiйнi, так наче виспiванi з притаєностi душi, i сухi, неприємнi, як рипiння офiцерських чобiт.
      Попервах слова жили самостiйно, розокремлено. Кожне з них являло маленький вiдрубний свiт, обнесений частоколом незвичних для слуху звукiв. Тодi стали зчiплятися, творити сполуки, фрази, набували нових вiдтiнкiв, увипуклювалися, рухалися. Чужi слова стали навiдувати Андрiя навiть увi снi.
      За зиму вiн досить добре оволодiв нiмецькою мовою i тепер розумiв геть-чисто все з того, що говорили нiмцi, якi iнколи заходили до їхнього барака.
      Хворих i поранених майже не лiкували. Щоранку санiтари ходили по бараку й роздавали таблетки. Роздавали - аби роздавати. Для вмираючих людей це вже були не лiки, а щось мовби забавка для дiтей. Чорнi, опухлi, нерухомi, вони плакали, коли їм давали цю дрiбничку, сподiваючись, що це якраз i є те, що поверне їх до життя, Але досить одному з них було помiтити, що санiтар роздає не всiм однаковi таблетки, як вiн починав кричати:
      - Санiтар! Чому ж це так? Йому он дали червону таблетку, а менi бiлу! Я теж хочу червону!
      - Немає в мене червоної, одчепись! - огризався санiтар.- Уже всi роздав.
      Тодi той починав канючити червону таблетку у свого товариша. Товариш не давав: раз його таблетка подобається iншому, то чому ж вона має не подобатися йому самому?
      Був лише один полонений у барацi, який нiколи не скаржився, завжди мовчав, полонений, якого боялися санiтари й не знати чому поважали нiмцi, Вiн жив у окремiй кiмнатцi бiля входу в барак, ходив завжди в темних окулярах, хоча слiд зауважити, що вiн бiльше сидiв у своїй кiмнатцi й плiв з соломи якiсь дивнi коробочки, анiж ходив. Солому йому приносили конвоїри, приносили вночi, тихцем од начальства, i так само вночi забирали в нього коробочки. В барацi всi знали, що вiн полковник, i звали його тiльки "товариш полковник". Прiзвище полковника було Мартиненко. Розповiдали, нiби полковник за свої солом'янi коробочки вимiнює у нiмцiв хлiб i пiдгодовує ним своїх друзiв. Вiн пiдгодовував також тих, хто був у найтяжчому станi, опухлих, вмираючих, побитих. Друзiв у полковника було небагато. Вiн вибирав їх сам, вибирав за якимись тiльки йому вiдомими ознаками i тому майже нiхто не пробував першим ознайомитися з полковником. Темнi окуляри вiн носив тому, що був зовсiм слiпий. Розповiдали, нiбито полковник був морським льотчиком i на початку вiйни його пiдбили десь бiля Одеси. З палаючого лiтака вiн ще розстрiлював фашистськi колони i впав на землю вже без жодного патрона. Нiмцi захопили його з випеченими очима, обгорiлого, контуженого. Можливо, тому вони й поважали його навiть тут у таборi, бо й вороги поважають мужнiх людей.
      Андрiй нiколи не сподiвався потрапити в число друзiв полковника. Це здебiльшого були лiтнi, надзвичайно розумнi люди, капiтани, майори, мабуть, орденоносцi, а може, й герої. Щоправда, вiн теж мiг би пiти до полковника й розмотати клубочок ниток, щоб показати свiй орден. Але такого вчинку Андрiй би нiколи собi не дозволив. Та й, крiм того, хiба вiн берiг цей орден для людей? Вiн берiг його для себе. Хоробрiсть полягає не в тому, щоб робити щось при свiдках - справжня хоробрiсть свiдкiв не вимагає.
      Може, полковник так i не помiтив би скромного юнака, який лежав у своєму ящику й зубрив нiмецькi слова, якби не допомiг один випадок.
      Це сталося вже повеснi, коли над шталагом полинули теплi, м'якi вiтри i коли людям особливо не хотiлося думати про смерть. Нiмцi рiдко заходили в "лазарет", а тепер сюди зазирали мало не щодня рiзнi зондерфюрери, штабс-артцти, якiсь iнспектори, що цiкавилися не тим, як лiкують полонених, а тим, коли вже можна буде спровадити всiх тих, хто вижив, у робочi команди. I при кожному такому вiзитi наглядач барака кричав: "Ахтунг!", тобто "Увага!", "Струнко", i всi тi, хто тримався на ногах, мусили вставати з своїх лiжок i шикуватися в два ряди бiля вхiдних дверей.
      Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених:
      - Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!
      I майор засмiявся.
      Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.
      "Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" - так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.
      - Я зможу вiдповiсти.
      - Ти? - здивувався майор.
      - Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.
      - Ти просто зухвалий хлопчисько,- сказав майор i одвернувся.
      - Очевидно, гер майор злякався? - насмiшкувато промовив Андрiй.
      - Ну, гаразд,- повернувся до нього майор.- Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.
      - Згода,- кивнув Андрiй.
      Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!
      А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або - ти, або - тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.
      I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.
      - Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?
      - Дев'ять у дев'ятiй степенi.
      - Яке море не має берегiв?
      - Саргасове.
      - Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?
      - На Пiвнiчному полюсi.
      - Хто написав "Едду"?
      - Стурлусон.
      - Де поховане серце Кутузова?
      - В Хольбау.
      - Звiдки ти все це знаєш?
      - Це вже шосте запитання.
      - А чорт! - вилаявся майор. - Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.
      Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака - це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:
      - Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.
      Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.
      - Прибув по вашому виклику, - сказав Коваленко.
      - Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою - дуже розумна людина.
      - Я чув, що ти роздав усi сигарети? - продовжуючи плести, сказав полковник.
      - Роздав, - ствердив Андрiй.
      - Навiщо?
      - А навiщо вони менi? Я ж некурящий.
      - Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.
      - Навiщо?
      - Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?
      - Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.
      - I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.
      - Для чого?
      - Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:
      - Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?
      - Брилi,- вiдповiв Андрiй.- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.
      - Ти з України?
      - З України.
      - I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.
      - Менi незручно було з вами знайомитися...
      - Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..
      - Та нi... Просто...
      - Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,- сказав полковник,- Що ти думаєш далi робити о полонi?
      - А що ж тут робити? - розгубився Андрiй.- Ждати смертi - от i все...
      - Ждати смертi й курка вмiє.
      - А що ж iще?
      - Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.
      - Роботу я люблю,- нерiшуче промовив Андрiй,- але навiщо вона тут?
      - Як то навiщо? - глянув на нього полковник своїми темними окулярами.Щоб добути хоч трохи хлiба.
      - А навiщо хлiб?
      - Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?
      - А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?
      - Еге,- свиснув полковник,- та ти що ж, добровiльно здався в полон?
      - Нi
      - Бився?
      - Бився.
      - До останнього?
      - До останнього.
      - Пораненим потрапив до рук фашистiв?
      - Пораненим. Вмирав уже.
      - То чому ж тепер говориш дурницi?
      - Я думав...
      - Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.
      Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.
      - На, їж,- сказав вiн.- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю - дуже корисна рiч, i смачна.
      - Моя мама колись пекли хлiб з калиною, - замрiяно промовив Андрiй. Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.
      - Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,- зiтхнув полковник,
      Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.
      - А ви ж як? - спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.
      - Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.
      Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. I тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.
      Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. I весь
      час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.
      - Ти чув що-небудь про Клаузевiца? - - спитав вiл Андрiя.
      - Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.
      - А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?
      - Нi.
      - Так от, Клаузевiц воював на боцi руської армiї проти Наполеона. Вiн самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйської армiї. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. I в цей час сказав: "Не вiдчаюйтесь у власнiй долi - це означає: поважайте самих себе".
      - Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?
      - Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означає, що всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самураї, якi розпорюють собi животи. Ми радянськi воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн без зброї - не воїн? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i зi зброєю i без зброї. У нас є сила духу, якої немає бiльше нi в кого.
      - Що ж можна зробити самою силою духу? - не розумiв Андрiй.
      - Все! - твердо сказав полковник.- Мозок людини - знаряддя набагато сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти думаєш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?
      - Комсомолець.
      - Однаково. Ти повинен пам'ятати, що головне завдання - зберегти наших товаришiв. Наполеон вважав, що життя однiєї людини нiчого не варте. Вiн посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя людини - найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка об'явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю вiйну i тут, в полонi.
      - Яка ж тут держава? - не зрозумiв Андрiй.
      - Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних Комiсарiв? - усмiхнувся полковник.- Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцiї на фронтi i дiї партизанських загонiв у тилу? Полон - це випадковiсть, це нещаснi випадки. I раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут руку Радянської Батькiвщини, Радянської держави. В даному випадку цiєю державою будемо ми з тобою i тисячi таких, як ми. Ти мене розумiєш?
      - Розумiю.
      - Так от. Основний наш принцип - самостiйнiсть. Ми не маємо зв'язку, ми позбавленi змоги радитися в рiшучi хвилини, ми не можемо залучати до своєї органiзацiї багато людей. Кожен повинен дiяти самостiйно, ясна рiч, опираючись на допомогу товаришiв. Незабаром тебе випишуть з лазарету й пошлють у робочу команду. Я навiть знаю, коли це буде i в яку команду ти поїдеш. В тiй командi ти маєш показати iншим, як треба боротися. Перше - це саботаж. Вiдмовлятися вiд роботи, саботувати всi накази, боротися до останнього. Коли тебе заберуть з команди - не бiда. Потрапиш в iншу команду - починай з того ж. Друге - це добування звiсток про фронт. Розмови з нiмцями, читання нiмецьких газет, якi хоч i з запiзненням, але все ж пишуть про те, що вiдбувається на фронтах, - все це має стати одним з основних твоїх завдань. Але найголовнiше завдання - органiзацiя втеч. Втiкати повиннi з усiх команд. Найкраще, коли втечi будуть масовими. Треба тримати фашистiв у станi постiйної настороженостi, створювати знервованiсть. Чи треба втiкати самому? Коли трапиться нагода - треба. Боєць на волi набагато дужчий за бiйця ув'язненого. Ти не злякаєшся, Андрiю?
      _____
      В кiнцi мiсяця його виписали з "лазарету" й перевели до барака, в якому формувалася чергова робоча команда з полонених офiцерiв. Коли їх було вже сто два чоловiки, за ними приїхали звiдкись конвоїри, на чолi з розкарякуватим фельдфебелем, i повели полонених по асфальтованому шляху до залiзничної станцiї, по шляху, обсадженому гiллястими яблунями, на яких ряснiли зеленобокi кругленькi яблучка. Яблука знову нагадали їм, що десь iде життя, що воно не зупинилося i не зупиниться нiколи.
      Обабiч шляху пiдходило жито. Воно горнулося до крем'янистої дороги так, нiби хотiло простелитися м'яким зеленим килимом пiд ноги змученим полоненим. Воно стояло густе, як вода, i вабило своїми зеленкуватими глибинами, нагадувало рiднi краї, дорогих серцевi людей i найдорожче для людини -волю!
      Ой жито, жито, зеленеє жито! Сховатися б вiд ворожих очей у твоїх нетрях, впасти на землю мiж солодкими стеблами, що пахнуть весняними водами, вдихати силу, яку ти береш у землi, щоб згодом вiддати її людям, слухати твiй тихий шелест, твiй шепiт i не чути громiв вiйни.
      Та знав Коваленко: не кинеться вiн у зелене жито. В вагонi, рiжучи дошки, вiн думав лиш про те, щоб утiкати, вирватися самому, вiдчути волю, а там - будь-що-будь. Тодi збунтувалися його почуття, тепер дiяв розум. Андрiй не мав права думати лиш про себе, дiяти лиш на свiй страх i риск. Повинен дбати про iнших...
      Ой жито, зеленеє жито, не шуми своїм зеленим шумом, не край серця, не роз'ятрюй незагоєних ран!..
      їх висадили з вагона на якомусь глухому полустанку. Фельдфебель наказав построїтися по чотири, сам кiлька разiв лiчив полонених, тодi махнув рукою й скомандував iти вперед. Охоронцi оточили колону ззаду й з бокiв. Фельдфебель теж деякий час тримався ззаду, тодi вийшов наперед.
      За два кiлометри од залiзничної лiнiї стояв дерев'яний барак, обплутаний кiлькома рядами колючого дроту.
      - Тут, - сказав фельдфебель, зупинивши колону. - Тут ви будете жити. Хто з вас знає нiмецьку мову?
      Нiхто не вiдповiв.
      - Ну? - погрозливо крикнув фельдфебель.
      Знову мовчанка. Хтось iз сусiдiв штовхнув Андрiя: "Чого ж ти мовчиш?" "А про що менi з ним говорити? - знизав плечима Коваленко. -Обiйдеться й без перекладача".
      - Хто з вас кухар?
      - Ми офiцери, а не кухарi, - тихо, але так, що всi почули, вiдповiв по-нiмецькому Андрiй.
      - А, то ти знаєш нiмецьку мову, - пiдбiг до нього фельдфебель.
      - Нi.
      - Але ж ти говориш!
      - Десять слiв.
      - Дивись менi. "Десять слiв"! Вам потрiбен кухар, щоб варити їжу. Зрозумiло?
      - Ми будемо варити по черзi, - сказав Андрiй.
      - Комуна? - зарепетував фельдфебель. Полоненi мовчали.
      - Я вам завтра покажу комуну! В барак! Спати! Швидко! - кричав фельдфебель, i солдати, щоб не вiдставати вiд начальства, теж щось вигукували й боляче штовхали полонених прикладами гвинтiвок.
      Тут було так, як i скрiзь у Нiмеччинi. Полонених били, на них кричали, їх лаяли найостаннiшими словами, лаяли солдати i єфрейтори, унтер-офiцери й фельдфебелi.
      Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. I боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань - силi треба протиставити силу.
      Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову построїли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав: