Дума про невмирущого

      - Там робота. Зрозумiло? Марш!
      Вони рушили з двору, i туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цiєї непривiтної землi.
      Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало її од барака, i каменi на її стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь.
      Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залiзничної лiнiї. Так має бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають.
      - Давай! - гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!"
      Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд своїх нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов.
      - На такiй роботi належить видавати рукавицi,- сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться.
      - Що таке? Чому стоїте? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.
      - Рукавицi треба видати,- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць працювати не будемо.
      - Я з тебе пошию рукавицi! - замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
      - Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в дирекцiї кар'єру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
      Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
      До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв.
      - Закохався вiн у тебе, чи що? - пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом.
      - Та "ай йому чорт! - вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.
      - Ти все ж не дуже старайся,- по-дружньому порадив йому Андрiй.
      - Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на кам'яному кар'єрi десятником працював. А до того - простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!
      - Тож дома, а то тут.
      - Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
      - I все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однiєї вагонетки, наполягав на своєму Андрiй.
      - Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подумаєш, командир знайшовся! Захочу - одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умiє працювати!
      - Роби, як знаєш.
      - I робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
      По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.
      - Я не курю, - збрехав вiн.
      Увечерi полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тодi, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
      Мулик од вечерi одмовився теж.
      - У мене голова болить, - жестами показав вiн.
      - Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
      На завтра їм не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однiєї вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
      Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:
      - їж! То все твоєї Захочеш - фельдфебель дасть ще.
      Мулик глянув на своїх товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби їх не загнали силою в оцю їдальню, вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть їх тiльки знущання. I вiн теж, поки не переступав порога цiєї кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда, вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! - аби тiльки хто знав.
      А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не захотiв її й пробувати, одвернувся б од неї, як одвернулися всi iншi. Але ж вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми, болю й голоду. I коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн умре навiть ранiше - зараз, цiєї ж хвилини, якщо не простягне руки й не вiзьме отого шматка хлiба! Добре їм одвертатися - вони цiлий день сидiли на каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi спробували отак попрацювати натщесерце!
      Спазма переходила Муликовi горло. Вiн зiщулився, немов перед ударом, i несмiливо посунув уперед праву руку.
      - О, будь ласка, - затурбувався солдат i подав Муликовi ложку. - Хлiб? Маргарин? Будь ласка!..
      Мулик вп'явся зубами в шматок хлiба, наче той тигр в стегно молодої кiзки. Рот йому наповнився слиною, густою й гiркою, мов полин, а в голову вдарила сполохана думка: "Що ж я роблю? Що ж тепер буде?" Треба було кинути цей кавалок хлiба, кинути просто в обличчя вартовому, як кидають каменюкою на собаку, треба було випустити з руки ложку й навiть не пробувати отiєї золотавої мiшанини в мисцi. Але Мулик не мiг уже цього зробити. Його зуби, мiцнi й гострi, як жорна, мiсили й перемелювали хлiб крихту за крихтою, шматок за шматком, а права рука вже несла до рота ложку з бруквою. "Зупинись!" - волав якийсь голос у глибинi свiдомостi, та змучене тiло не пiдкорялося цьому голосовi, бо в ньому криком кричав голод.
      Знов спазма стиснула горло Муликовi, й сльози безсилля потекли з його очей. Вiн сидiв, їв, запихався, мало не давлячись, i плакав вiд сорому перед товаришами, для яких бiльше не iснував. Тепер вiн розумiв, що отой юнак, отой хлопчисько, який попереджав його вчора, мав рацiю. Але було вже пiзно.
      Коли їх замкнули на нiч у барак, Андрiй став ходити мiж нарами й шепотiти щось кожному на вухо. Лише Муликовi вiн не сказав нiчого, i той зрозумiв, що вiдтепер вiд нього все приховуватимуть.
      Вранцi, пiсля вигуку вартового "ауфштеен", з нар зiскочив лиш Мулик, але побачивши, що всi iншi лежать непорушно, мерщiй залiз на своє мiсце. Солдат ще раз гукнув, щоб пiдiймалися, i, побачивши, що його нiхто не слухає, вибiг з барака.
      Полоненi лежали непорушно, вдаючи з себе сонних. Жоден з них не поворухнувся й тодi, коли в барак увiрвалися всi конвоїри на чолi з фельдфебелем i, вигукуючи прокльони й лайки, забiгали в проходах помiж нарами.
      - Бий! - скомандував фельдфебель, i солдати почали гамселити прикладами в дошки, намагаючись так пiддiти знизу, щоб викидати з нар полонених разом з дошками. Деякi з них обертали гвинтiвки й кололи людей штиками, фельдфебель стрiляв угору з пiстолета.
      Їм зараз хотiлося лише одного: вигнати полонених з барака. Вони гадали, що цим самим їм вдасться зламати опiр бранцiв, що мовчазна боротьба, яка почалася в кам'яному кар'єрi два днi тому, на цьому закiнчиться. Але вона ще тiльки починалася. Одна маленька невдача нiколи не означає, що програна вiйна, як i один незначний успiх не робить її виграною.
      Через пiвгодини захеканим, запiненим солдатам все ж вдалося збити в купу сотню людей-тiней. Це була перемога без слави й честi, але вони були вдоволенi й нею.
      - Отак, - сказав фельдфебель. - Тепер вам зрозумiло, проклятi свинi, що з вами буде, якщо ви вiдмовлятиметеся виконувати накази? Хто там хоче заперечити? Держiть свої морди!
      Йому нiхто не заперечував. Та й навiщо було це робити? Адже людина з пiстолетом в руках не стане слухати того, хто стоїть перед нею без зброї.
      Андрiй Коваленко вийшов з барака одним з перших i зараз теж стояв у першому ряду. Ця обставина трохи заспокоїла фельдфебеля: виходить, тi, що хоч трохи розумiють по-нiмецьки, слухнянiшi за iнших, з його слiв вони вже знають, яка то погана рiч не виконувати наказiв. Тому вiн ще деякий час вправлявся в красномовствi, викрикуючи короткi i досить енергiйнi фрази, найлагiднiша з яких звучала приблизно так: "Я вас перестрiляю, як собак!", а тодi наказав рушати до кар'єру.
      Вартовi оточили колону, два з них разом з фельдфебелем стали на чолi цiєї довгої вервечки напiвмертвих людей, стукнули чобiтьми по кам'янистiй стежцi, махнули руками, як олов'янi солдатики, i пiшли вперед. Вони пiшли не дуже швидко, цiлком нормальним кроком, не озираючись, бундючнi i самовпевненi, знаючи, що ось зараз колона людей в темно-зелених шинелях, з зеленими безкровними лицями, хитнеться, заворушиться, зашарудить по камiннi i з глухим шумом посуне до кар'єру.
      Але ззаду лягла тиша, моторошна, незрозумiла тиша, ця передвiсниця несподiванок i неприємностей.
      Фельдфебель озирнувся - полоненi стояли на мiсцi. Нi, вони не стояли, вони рухалися, але як! Хтось невидимий подавав команду, подавав без голосу й без жестiв, не знати як, i сто два чоловiки водночас пересували свої ноги вперед приблизно на один чи два сантиметри, знову команда - i знову сантиметр. Пiсля цього короткий вiдпочинок, а там ще й ще кiлька сантиметрiв.
      Фельдфебель на мить отетерiв вiд такого нахабства. Потiм вiн пiдлетiв до першого ряду i, нiчого не бачачи перед собою, вдарив когось, куди попало.
      - Марш! - ревнув вiн.
      Колона сунулася вперед, не пришвидшуючи й не збавляючи свого дивовижного темпу. Фельдфебель одскочив назад, ждучи, щоб першi чотири чоловiки наблизилися до нього, але не витримав i знову стрибнув уперед i знову вдарив когось в обличчя рукояткою пiстолета.
      I лише червона кров па бiлому як крейда лицi примусила фельдфебеля пильнiше глянути на того, кого вiн бив. То був Андрiй Коваленко, "десять слiв", наймолодший i найслабiший з полонених.
      - До мене! Сюди! - наказав фельдфебель солдатам i знову хряснув Андрiя по кiстках, бо знав, що передовсiм треба бити найслабших. Солдати накинулися на тих, що стояли поряд з Андрiєм, але нiхто з полонених не пришвидшив ходи, i колона сунулася вперед так само повiльно й тихо, i так само в першому ряду йшов високий худий юнак, з заюшеним кров'ю, вродливим лицем.
      Колись, ще зовсiм малим, вiн бачив, як вода прибуває з Днiпра. Попервах вона вихлюпується з рiки в плавнi й заливає їх швидко, за одну нiч. Тодi несмiливо, немов випробовуючи свою силу, заповзає в першу сiльську вулицю, пiдминаючи пiд себе сiру пилюку й зелений шпориш. Деякий час вода лежить у вузькiй вулицi непорушно, причаївшись, як кiт бiля мишачої нори, а тодi починає котитися вперед. Вона котиться майже непомiтно й без нiякого звуку. Але якщо за кiлька сантиметрiв од її краю увiткнути в суху землю паличку, то незабаром паличка опиниться у водi. Коли ж притулитися до землi вухом, то можна почути ледь вловимий, але безугавний шерех: то голос води, яку нiщо не зупинить i нiщо не примусить рухатися швидше, нiж вона хоче.
      Колона полонених просувалася зараз уперед точнiсiнько так, як днiпрянська вода. Недарма ж у першому ряду був юнак з берегiв цiєї рiки. "Усi в нас такi, нiхто не злякається, - сам собi говорив Андрiй, - нiкого не поставиш на колiна, брешеш, не поставиш!"
      I, не схиляючи голови, вiн iшов просто на удари, знаючи, що позаду товаришi, якi пiдтримують задумане ним, якi не одступлять i не здадуться нiколи й нiзащо.
      Тi, що були в першому ряду, побитi й закривавленi, вiдступали назад, а на їх мiсце виходили новi й новi, тiльки Андрiй лишався попереду, бо знав, що його впертiсть повинна перебороти впертiсть солдатiв, вiрив, що його сила зламає їхню силу.
      Тодi фельдфебель нарештi зрозумiв, що прикладами нiчого не вдасться зробити.
      - Мулiк! - крикнув вiн.- Де Мулiк? Чому його нема спереду? Мулiк, сюди!
      Двоє солдатiв потягли Мулика в перший ряд. Мiцний штурхан поставив його поруч з Коваленком, фельдфебель помахав перед Муликовим носом пiстолетом i коротко скомандував:
      Вперед! Марш!
      I знову пiшов уперед разом з двома солдатами чiтким i розмiреним кроком, немов на парадi, i Мулик, неначе загiпнотизований, рушив за ним, не озираючись по боках. Але коли вiн озирнувся й побачив, що йде сам, вiн злякався. Злякався ще бiльше, нiж учора в їдальнi, коли перед очима в сотнi голодних людей пожадливо жвакав жовту брукву. Зупинитися Мулик не мiг. Часу для вагань у нього не було, ї вiн, не збавляючи кроку, пiшов... назад. Вiн задкував, боячись пiдставити спину отим, що по-парадному вимахували ногами спереду, не наважуючись глянути в очi своїм товаришам, яких вiн хотiв ще раз зрадити.
      Коли Мулик дiйшов до колони, Андрiй вiдступив убiк, щоб дати йому пройти далi. Другий ряд теж розступився, i третiй теж, Мулик задкував i задкував, проходячи мiж двома стiнами мовчазних, суворих людей, i тепер благав свою долю, щоб вона дала йому змогу зупинитися, щоб його спина, нарештi, наткнулась на плечi товаришiв, щоб вiн не вiдчував позад себе отiєї страшної, як безодня, порожнечi.
      Десь у самiй серединi колони Мулика затримали. Його не пустили далi, сховали. У нього знов були товаришi й друзi. Тепер вiн уже не вiдступник i нiколи не буде ним!
      Коли фельдфебель озирнувся, вiн навiть заточився вiд несподiванки.
      - Де Мулiк? - запитав вiн тихо й тiєї ж митi загорлав:
      - Мулiк! Куди подiвся цей проклятим Мулiк?
      Солдати кинулися мiж рядiв, щоб витягти полоненого знову наперед, але навколо Мулика тепер стояла цiла стiна мовчазних упертих людей, яку не пробивали нi приклади, нi штики, якi не боялися нi пострiлiв, нi крику, нi прокльонiв, нi самого чорта.
      Вiсiмсот метрiв од барака до каменоломнi полоненi йшли чотири години. Чотири години треба було витратити на зворотний шлях. Для роботи лишалося обмаль часу. I у всьому винний був отой тонкошиїй молокосос, який розумiв нiмецьку мову й повинен був краще вiд iнших знати, що жде тих, хто виступає проти великого порядку, встановленого фюрером мало чи не в усiй Європi.
      Цiлий тиждень полоненi не працювали, по-слимачому, знущаючись з безсилля охоронцiв, ходили до кар'єру, так само слимачим походом поверталися назад, не доторкувались до камiння, i за цiлий тиждень їх лише тричi погодували баландою, а Коваленка щодня били з жорстокою методичнiстю, їх би й зовсiм заморили голодом або перестрiляли всiх, та вже був не сорок перший рiк, тепер фашисти пам'ятали про Сталiнград i лякалися, що рано чи пiзно настане вiдплата.
      Його життя було пряме, як натягнута струна. Короткi зустрiчi, короткi знайомства, короткi симпатiї, коротке кохання - i далi, далi, без зупинок i поворотiв. Люди, як роки, лишалися позаду, щоб нiколи бiльше не зустрiтися йому на шляху. Рiдна земля лежала за тисячi кiлометрiв од Андрiя, i тiльки його бiдне замучене серце було там, з нею, i любов до неї тримала його на свiтi, не давала безглуздо кинутися на штики, на колючий дрiт. Бо померти легше, нiж боротися.
      I як же зрадiв Андрiй, коли вередлива доля все ж послала йому бодай одного знайомого!
      Це був сто третiй член їхньої команди. Його привели надвечiр, команда стояла вишикувана перед бараком i понуро слухала чергову порцiю фельдфебельського красномовства.
      Сто третiй полонений ступив у двiр барака, пiдштовхуваний конвоїром, якось аж надто тихо й несмiливо. Вiн був невисокий, душе худий, але все ж широкоплечий i ще, мабуть, мiцний. Перефарбована нiмецька пiлотка ледь трималася на його круглiй стриженiй головi, великiй i якiйсь маслакуватiй, як у мудреця. Обличчя сто третiй мав бiле, як борошно, зате очi в нього були чорнi-чорнi, великi, сумнi i такi прекраснi, що можна було забути все на свiтi, глянувши в них.
      Андрiй одразу ж упiзнав сто третього. То був Семен Баренбойм, командир взводу протитанкових рушниць з їхнього полку, той самий Семен Баренбойм, який стояв з своїми петеерiвцями перед Андрiєвими "сорокап'ятками".
      З Семеном вони на фронтi дружили. Та й усi в полку дружили з Баренбоймом, любили його за дотепнiсть, за щирiсть, за мужнiсть.
      До нього часто приставали: "Сьома, розкажи анекдот!" - "Ну що? смiявся Баренбойм. - Ну от я, Семен Баренбойм, командир взводу петеер. От тобi вже й анекдот!" Вiн сподiвався закiнчити вiйну Героєм Радянського Союзу, в листах до рiдних, якi евакуювалися в Ташкент, жартома пiдписувався: "Ваш майбутнiй герой" - i от, бач, потрапив у полон.
      - Сьомка! - крикнув Андрiй i побiг назустрiч Баренбойму, зовсiм забувши на мить, де вони.
      - Юде! - ревнув фельдфебель i теж пiшов назустрiч сто третьому полоненому.
      Андрiй i фельдфебель крикнули водночас i тому не почули один одного. Фельдфебель був ближче до Семена, але вiн ходив по землi, як матрос по палубi,- поволi переставляючи свої карячкуватi ноги,- а Коваленко бiг щосили i тому першим опинився бiля фронтового товариша.
      - Сьомка! - крикнув вiн ще раз i, обiймаючи Баренбойма, заплакав. Баренбойм зовсiм розгубився. Його теж схвилювала ця несподiвана зустрiч, але вiн бачив i те, чого не чув i не бачив Андрiй, - фельдфебеля.
      - Юде,- майже ласкаво промовив фельдфебель, пiдходячи впритул до Семена i раптом ударив його чоботом. Баренбойм вiдскочив убiк. Андрiй заступив його своїм тiлом i повернув до фельдфебеля блiде схвильоване обличчя.
      - Не бий його - це мiй брат! - сказав вiн тихо.
      - Брат? - зареготав фельдфебель. - Це ж юде! Хiба я не бачу? Го-го!
      - Це мiй двоюрiдний брат, - вперто повторив Коваленко, - Кузен, зрозумiло? Ми з ним з одного села.
      - Ах, кузен. Як же прiзвище твого кузена? - єхидно примружився фельдфебель, розкриваючи пакет, який дав йому Семенiв конвоїр.
      - Кармелюк! - без запинки вiдповiв Андрiй.
      - Що-о? - здивувався фельдфебель, - Та ти ще смiєш менi брехати, проклята собако! Його прiзвище Бар... Бар... Барбенюк чи Барбелюк. Ось -документ. Кузен! Хо!
      - То вiн навмисне змiнив своє прiзвище, - стояв на своєму Андрiй, не даючи змоги фельдфебелевi почати прискiпуватися до самого Баренбойма i побоюючись, що той вiд несподiванки може розгубитися й скаже правду.
      - Для чого ж вiн його змiнив? - допитувався фельдфебель, наперед смакуючи, як вiн зараз зажене на слизьке цього хлопчиська i вже тодi покаже i йому, i його "кузеновi", почiм кiвш лиха.
      - Бо Кармелюк - це прiзвище вiдомого народного героя... революцiонера, - не здавався Андрiй.
      - Це правда? Вiн твiй брат? - звернувся фельдфебель тепер уже до Семена.
      - Брат! - несподiвано дзвiнким i дужим голосом вiдповiв Баренбойм.
      - В карцер обох, - махнув солдатам фельдфебель. - Нi, - раптом передумав вiн, - оцього тiльки, i не в карцер, а в старий пороховий погрiб. Може, вiн там згадає ще якого-небудь свого брата.
      I фельдфебель показав на Андрiя. Два конвоїри пiдступили до Коваленка з двох бокiв, Андрiй востаннє подивився на Баренбойма. Короткою виявилася їхня зустрiч, дуже короткою.
      - Не вiдступайся, Сьома, - сказав Коваленко товаришевi. - Кажи, що ти мiй брат, що з нашого села. А то вб'ють i тебе, й мене. А ми ж повиннi вижити. Чуєш?
      - Чую, - вiдповiв Баренбойм, проводжаючи Андрiя поглядом своїх казково прекрасних очей, очей, у яких залiг тисячолiтнiй сум древнього народу.
      Коваленка одвели до погреба. Вiн був видовбаний у кам'янiй горi, в самих її глибинах, i вiдокремлювався вiд зовнiшнього свiту двома товстелезними дубовими дверима, обкутими грубими залiзними штибами. Погрiб був темний, сухий i тихий, як нiчне небо. В ньому можна було вiдпочити й спокiйно обдумати своє становище.
      Але щойно грюкнули за вартовими дверi - однi й другi - Андрiй зрозумiв, що його кинули сюди зовсiм не для того, щоб вiн вiдпочивав.
      Попервах темрява рiзонула його по очах, наче бритвою, i дитячий, незбагнений страх заволодiв його душею, здавалося, що темрява дедалi стає щiльнiшою, що гора зсувається докупи, щоб знищити цей погрiб i розчавити своїм кам'яним громаддям тендiтну слабу людину. Ця божевiльна думка була такою невiдворотною, що Андрiй примусив себе навпомацки добратися до стiни погреба, переконатися в її непорушностi. Вiн обiперся об шорстку кам'яну стiну спиною, намагаючись хоч трохи призвичаїтися до цiєї неймовiрної темряви, i раптом дочув якийсь шелест. У погребi був ще хтосьАндрiй завмер. Вiн дихав самими верхiвками легенiв. Шелест став трохи тихшим, але не вгавав. Тодi Андрiй зовсiм перестав дихати. Шелест затих. Вiн зник, немов провалився крiзь камiнь. "Здалося", - подумав Андрiй, полегшено зiтхнувши, i мало не закричав од жаху, знову почувши той самий шерех. Крiм шурхотiння, вiн розрiзнив ще й гупання, так нiби хтось стрибав навколо нього на однiй нозi, стрибав, як крiль, як заєць, як оте австралiйське кенгуру, якого вiн нiколи не бачив i тiльки читав про нього в книжках.
      Тримаючись за стiну, Андрiй пiшов по погребу. Вiн навмисне стукав дерев'яними колодками й голосно покашлював, щоб злякати оте невiдоме, яке лякало його. Вiн заповнив мертву тiснину погреба своїми звуками i вiдчув якесь полегшення на душi. Але слiд йому було зупинятися, як гупання й шурхiт вiдновилися. Тепер вiн уже не мiг утекти од них нiкуди. Коли стримував дихання, шерех зникав, але гупання лунало ще гучнiше, починав дихати примарнi звуки охоплювали його з усiх бокiв i бились об його змучене тiло, хапали мертвими руками жаху. Коваленко почав бiгати по погребу. Вiн свистiв, кричав, спробував навiть спiвати, але щойно зупинявся перепочити, знову потрапляв у владу отих божевiльних звукiв.
      "Стривай, Андрiю, - сказав вiн сам собi. - Сядь, заспокойся i спробуй зрозумiти, що це таке. Iнакше ти тут до ранку збожеволiєш. А цього, мабуть, фельдфебелевi якраз i хотiлося".
      Вiн сiв i став слухати шелест i гупання. Вони напливали на нього з пiтьми, нiби хвилi, i що довше вiн сидiв, що бiльше намагався заспокоїти себе пiсля того збудження, то повiльнiше й спокiйнiше напливали хвилi незрозумiлих звукiв.
      Андрiй знову стримав вiддих i приклав руку до грудей, напроти серця. Серце било в руку невпинно, як дятел у кору. Андрiй дихнув - i шум огорнув його звiдусiль, нiби шумовиння лiсу пiд вiтром.
      I лише тодi вiн усмiхнувся. Тепер цей кам'яний мiшок уже не страшний йому. Бо вiн розгадав його таємницю. Вiн знає, що то були за звуки: то шелестiв вiд дихання його одяг i стукотiло в грудях його власне серце!
      Ну, фельдфебелю, давай тепер змагатися - хто кого!
      В погрiб не проникали не тiльки навколишнi звуки - не проникало сюди й повiтря. Андрiй незабаром вiдчув це. Вiн лiг, намагаючись заснути, але раптом вiдзначив, що не має чим дихати. Сiв - стало трохи легше, але ненадовго. Довелося стати на ноги, бо вгорi повiтря було нiби свiжiше. Тодi Андрiй почав сходити по погребу: коли рухався, здавалося, нiби навколо вiтер i в легенi потрапляє бiльше кисню. Ще за годину вiн уже бiгав, попервах тримаючись побiля стiн, а тодi як попало, витягнувши вперед руки, мов слiпий, хрипко дихаючи i вiдчуваючи, що ось-ось вмре.
      Вiн упав на пiдлогу напiвмертвий. Та життя звело його востаннє цiєї ночi й погнало кудись у темну безвiсть не знати для чого й навiщо. Вiн повзав побiля стiни, шкрябаючи по гострому каменю, щось шукаючи, повз довго й повiльно, але все ж таки знайшов. То були дверi. Старi дубовi дверi, набубнявiлi вiд вологи, запорохнявiлi, мiцно притиснутi до порога й одвiркiв, не пропускали крiзь себе нiчого. Якби в погрiб хтось налив води, вона б не вилилась звiдси. Якби сюди накачали повiтря, воно трималося б тут, як у цилiндрi насоса. I все ж Андрiй припав до холодних дверей, сподiваючись, що крiзь них пробивається бодай цi-вочка, тонка, як волосина, цiвочка повiтря.
      Так i застав його фельдфебель бiля дверей, коли прийшов ранком подивитися на полоненого.
      - Ну, - сказав вiн, - подумав добре? Не вiдмовляєшся вiд брата?
      Андрiй мовчав, лише дихав часто-часто i пожадливо, так нiби пив холодну воду з криницi.
      Фельдфебель штовхнув його носком чобота.
      - Вiдповiдай, бiльшовицька сволото! Чи, може, тобi ще хочеться посидiти в цiй пацючiй норi? Брат тобi отой полонений чи юда?
      - Брат! - прохрипiв Андрiй.
      ...Його тримали в пiдземеллi три днi й три ночi. Шiсть разiв за цi три днi й три ночi вiн помирав i шiсть разiв воскресав. Коли вже був зовсiм синiй i прозорий, як скло, фельдфебель наказав привести його в барак. Баренбойм заплакав, побачивши Коваленка.
      - Я скажу їм правду, - прошепотiв вiн. - Краще померти вже менi.
      - Мовчи, - наказав Андрiй, - Мовчи, бо вб'ють.
      Їх погнали на роботу, i Андрiй пiшов тепер поряд з Семеном, спираючись на руку товариша.
      - Як же ти потрапив у полон? - питав Баренбойм.
      - Потiм про це, потiм, - вiдмахувався Коваленко. - Ми ще з тобою наговоримося про все. Зараз треба думати про те, як тебе врятувати од фельдфебеля. Вiн тепер не вiдступиться. Влаштує комiсiю, щоб довести, що ти єврей.
      - Однаково вмирати, - байдуже махнув Сьома. - Пам'ятаєш, як ви мене просили розповiсти анекдот. От мене вб'ють - от тобi й анекдот.
      - Не говори дурниць!
      Як завжди, полоненi "прогулювалися" до кар'єру й назад, посьорбали рiдкої брукви i вже готувалися спати, як раптом фельдфебель викликав Андрiя й Семена надвiр. Вiн наказав їм одягтися, пiдвiв до них конвоїра й тицьнув пальцем у бiк кар'єру:
      - На роботу! Швидко!
      - Ми працювати не будемо, - заявив Андрiй.
      - Однаково. Марш! - крикнув фельдфебель.- - В кар'єр! I не давати їм сидiти! - наказав вiн солдатовi, - Хай стоять усю нiч. Та нагору їх, на белебень, отуди до станцiї, щоб пе ховалися в затишку в кар'єрi. Хай постоять там цi "брати"! Марш!
      Вони пiшли тим самим кроком, який "винайшов" тут Коваленко. Поспiшати не було чого. Попереду чекала нiч, довга, виснажлива, а далi теж не краще.
      Холодна мжичка висiла в повiтрi. У Семена вицокували зуби - чи то вiд пронизливої вологи, чи то вiд нервового збудження.
      - I де я взявся на твою голову? - зiтхнув вiн.
      - Дурний ти, - ласкаво всмiхнувся Андрiй.- Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах - i раптом зустрiти товариша!
      - Та воно так.
      - А чого ж тобi ще треба?
      - Але ж через мене ти он як мучишся.
      - Е, не турбуйся. Живий буду - не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо.
      Вартовий вивiв їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер.
      - Тут стояти, - буркнув солдат. - Стояти й не ворушитись.
      Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.
      - Ну, Сьомо, - несподiвано сказав Андрiй, - утiкай!
      - Ти що? - здивувався той.
      - Швидше! Поїзд он починає рушати. Бiжи й чiпляйся.
      - А ти?
      - Не твоє дiло. Бiжи!
      - Та як же так?
      - Ну, кому кажу!
      Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до поїзда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою.
      Вартовий миттю прокинувся вiд своєї задуми.
      - Куди? Стiй! - заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку.
      Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився.
      - Бiжи! - крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив зброї, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конвоїр смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у своїй силi, в своїй перевазi.
      Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
      Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, i коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози:
      - Та тiкай же ти, сволото!
      Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за своє безсилля, i товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже поїзд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'єру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
      Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останнє, що чув Андрiй, - це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
      Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
      Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звiдкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцiї. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, I через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати свої речi.