Дума про невмирущого

Загребельний Павло
Дума про невмирущого

      Павло Загребельный
      Дума про невмирущого
      iсторiя недокiнченого життя
      Не плач, мати, не журися!
      Не дуже 'го порубано,
      Не дуже 'го пострiляно:
      Головонька на четверо,
      А ножечки на гишечки.
      Бiле тiло, як мак, мiло.
      Да їдь понад лугом-Базалугом,
      Та понад Днiпром-Славутою!
      То як ушкала гудуть
      Ей, то ти сторонися,
      А як лебедi ячать
      Ей, то ти озовися,
      А як козаки iдуть Днiпром-Славутою
      Ой, то ти об'явися!
      (з українських народних дум)
      Худорлявий високий хлопець, у сiрому сукняному костюмi переправився через Днiпро вузьким просмоленим човном, пiдождав на пристанi, поки до причалу пришвартувався пароплав "Жовтнева революцiя", що йшов знизу, i серед знетерпеливлених дядькiв та тiток, з кошиками, поштовхався на судно. Пiднявся по трапу на палубу, довго вибирав собi мiсце й врештi примостився бiля флагштока, на якiм весело трiпотiв трикутний червоний прапорець.
      Юнака нiхто не проводжав. Його рiдне село лишилося на тому березi рiки, там були його батько й мати, його дитинство, початок юностi, все недовге минуле. Ось пароплав одiйде вiд пристанi, i все: береги, лози, рiдне село, батько, мати, друзi - попливе назад, повiльно, але нестримно посунеться, як сунеться повеснi щороку крига на Днiпрi.
      Пароплав хлюпостався у Днiпрi, як велика бiла качка. Старий капiтан стояв на мiстку й мовчки дивився на воду, на береги, iнколи його погляд зупинявся на високiй постатi худорлявого юнака, в сiрому сукняному костюмi, але це тривало лише мить, i знову капiтан дивився на лагiднi висипи бiлих пiскiв, на червонi шелюги й густi лози. Повеснi в приднiпрянських лозах завжди спiвали солов'ї. Своїм тьохканням вони нiби змагалися з шумом пароплавних колiс. Темними весняними ночами, сповненими запахами прибережних трав i квiтiв, капiтан любив стояти на своєму мiстку, слухати солов'їний спiв i думати про свою молодiсть.
      Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.
      ...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:
      - Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?
      - Що ж ти з тими чортами зробиш? - спитав хтось з пастухiв. - Аби хоч стрелити було чим...
      - Стрелити! - перекривав його Петько. - А ти так спробуй!
      I вiн спробував.
      Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:
      - От би ще й пароплав затопити!
      - Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!
      - Ге, попливти! А хто рульовим?
      - Хто? Та Петько ж!
      - Змiг би, Петьку?
      - Може, й змiг, чого там?
      - А капiтаном?
      - Може, й капiтаном...
      Кожен, хто живе на березi Днiпра, мрiє про капiтанство. У Петра сталася так, як мрiялось.
      Давно вже водить вiн пароплави по рiднiй рiчцi, дедалi радше й рiдше згадуючи про ту давню вiйну, про чужинцiв, про пострiли над Днiпром.
      Та от не встигли одспiвати цiї весни солов'ї, як почалася нова вiйна. Капiтан вiв свiй пароплав до Києва i не знав, чи повернеться назад, чи нi. I отой юнак, мабуть, теж їде до Києва i теж, напевне, не знає, чи вдасться йому коли-небудь повернутися додому, чи нi.
      Юнак повернувся обличчям до капiтана i пiшов просто до мiстка, мабуть, збираючись спуститися по трапу вниз. Обличчя в нього видалося капiтану знайомим. Вiн вже десь бачив i оцi темнi великi очi, i очей трохи облуплений сонцем нiс, i оце круте, як сани-козирки, пiдборiддя.
      - Ти не Коваленкiв? - несподiвано для самого себе спитав капiтан.
      - Коваленкiв, - зупинився здивований юнак.
      - Василя Коваленка?
      - Нi, Дмитра.
      - А-а, знав я колись Коваленка, тiльки Василя. Бiля Днiпра разом росли.
      - Я бiля Днiпра вирiс.
      - Та воно так. Коваленкiв на Днiпрi багато.
      - Багато.
      - А тепер їдеш?
      - Їду.
      - Їхати добре дiло.
      Юнак постояв, сподiваючись, що капiтан ще щось скаже, але той i так уже вичерпав весь свiй запас балакучостi й замовк. Коваленко бачив багато днiпровських капiтанiв, i знав, що вони люди неговiркi. Цей теж був такий, хоч попервах можна було подумати iнакше.
      Юнак теж, мабуть, не належав до балакунiв. Стенувши плечима, вiн почав спускатися по трапу вниз. Йти в трюм, в духоту й тiсняву, не хотiлося, i вiн завернув до першого класу. Дорогу йому перепинила невисока дiвчина в бiлому фартушку.
      - Куди?
      - А туди, - махнув у бiк салону юнак.
      - Як же вас звати зволите? - знущаючись, вела далi дiвчина.
      - Андрiй, - цiлком серйозно вiдповiв юнак. - Андрiй Коваленко.
      - У нас такими Анурiями всенький трюм набитий, - закопилила вона губу. - Квиток у тебе є?
      - Є квиток i навiть бiльше, нiж квиток. Лiтер є. Чула таке слово?
      - Подумаєш, лiтер... Та в мене он у третiй каютi генерал їде, а вiн менi лiтер!..
      - Ну, коли генерал, то тодi я не пiду туди, - вiдступив Андрiй. - Я ще живого генерала зроду не бачив. Боюсь.
      - Пхi, - сказала дiвчина. - А я - так нiскiлечки.
      - Та менi й їхати недовго, до Кременчука, - немов виправдовуючись, промовив Коваленко. - Я й на палубi побуду.
      - Зараз буде Келеберда, а там i Кременчук, - повiдомила дiвчина, якiй, мабуть, хотiлося погомонiти з юнаком.
      - А що означає слово Келеберда, ти знаєш? - запитав її Андрiй.
      - Звiдки менi знати, я сама з Канева.
      - А "Канiв" що означає?
      - Присiкався, наче сам знає.
      - Ого, - засмiявся Андрiй. - Я все знаю. Я вченим збирався стати.
      - Чого ж не став?
      - Як чого? Ти ще й питаєш. Вiйна.
      - Пхi, вiйна - подумаєш, злякалась, - зневажливо кинула дiвчина й поправила свiй фартушок.
      - Та ти, виявляється, мало що розумiєш, а я час гаю на розмови з тобою, - засмiявся Андрiй i пiшов вiд ошелешеної дiвчини, навiть не озирнувшись на неї.
      - Подумаєш, вчений, - кинула вона йому вслiд i хряпнула дверима першого класу так, що забрязкотiла посуда в буфетi.
      Андрiй знову вийшов на палубу. Днiпро лежав у синiх сутiнках, тихий i ласкавий, i не вiрилося, що десь iде вiйна i бомби шматують i землю, i води, i все живе на них. I ота дiвчина, бач, не вiрить. А хiба вiрить його батько? Сьогоднi навiть не прийшов з степу попрощатися з сином. Андрiй ждав батька, сподiваючись, що вiн от-от прибiжить з поля, але, мабуть, не ладналося щось у бригадi i вiн так i не прийшов. В Андрiя вже не було часу добиратися самому в степ, вiн i так спiзнювався на пароплав, тому довелося їхати не попрощавшись, не побачившись востаннє з батьком. А їхав же вiн на вiйну.
      Батько вже бачив вiйну. Вiн мерз у Пiнських болотах, ховався у бур'янах од нiмцiв у дев'ятнадцятому роцi, був поранений петлюрiвцями. Тепер вiн був упевнений, що вiйна до Днiпра не дiйде. Та й скiльки можна! При дiдiх-прадiдах була вiйна, i ще зовсiм недавно, за його пам'ятi. Татари, турки, шведи, поляки, нiмцi - всi чомусь лiзуть на Вкраїну. Колись же мусить бути кiнець. Та й у газетах писали, що будемо бити ворогiв на їхнiй територiї. Пострiляють там трошки - та й годi. Вiн, мабуть, вважав, що Андрiй не встигне й до фронту доїхати, як вiйна закiнчиться. Може, саме тому й не прибiг прощатися?
      Зате мама старалася. Позичила в сусiдiв маленького чемоданчика, засмажила курочку, напекла м'яких, бiлих як снiг пампушок, поклала в чемодан три чистих сорочки, бiлизну. Андрiй смiявся: "Навiщо?" - "Е, моя дитино, сказала мати, - їдеш же в дорогу, мiж чужих людей. Там все згодиться".
      Їдеш у далеку дорогу.. Андрiй стояв i стояв на палубi, i здавалося йому, що вiн не пливе, а летить над Днiпром, летить швидко-швидко, як вiтер, i вже залетiв у таку далечiнь од рiдного дому, що нiколи не вдасться йому добратися назад.
      Пароплав хрипко загудiв, завертаючи до пристанi. На капiтанському мiстку сказали: "Келеберда".
      А вiд Келеберди до Андрiєвого села було всього тридцять кiлометрiв. Не так вже далеко й залетiв ти, Коваленку. Може, повернешся? Адже тобi шiстнадцять з половиною рокiв, ти йдеш до армiї добровiльно, вiйськовим тобi нiколи не хотiлося бути, а хотiлося стати вченим. Повертайся, Андрiю, до маминих пампушок, до свого роботящого й тихого батька, з яким ти навiть не встиг попрощатись.
      Андрiй не вернувся.
      Вiн зiйшов з пароплава вночi у Кременчуцi, зразу ж пересiв на поїзд i мчав далi, на захiд до Києва.
      На станцiї Ромодан йому треба було робити пересадку, але пасажирськi поїзди тут вже не ходили, бо всi лiнiї були забитi вiйськовими ешелонами. Андрiй довго тинявся по перону, благаючи ешелонних комендантiв "пiдвести до Києва", але нiхто не хотiв його й слухати.
      - Документи є? - питали коменданти.
      - Та є.
      - Покажи.
      Андрiй показував великий пакет з сургучною печаттю. Всi його документи працiвник райвiйськкомату Кирило Бородавка поклав у цей пакет i наказав здати в училищi, куди Андрiй їхав.
      - Може там у тебе бомба, в тому пакетi, - смiялися коменданти й вiдмахувалися вiд високого худорлявого хлопця в сiрому костюмi.
      Нарештi Андрiєвi пощастило. На першу путь подали довжелезний товарняк, повний веселих молодих бiйцiв, що сидiли у вагонах, позвiшувавши ноги, i спiвали. Комендант ешелону, м'язистий маленький капiтан, в нових рипучих ременях, одразу ж побiг до чергового по станцiї й став вимагати, щоб його ешелон одправляли без затримки. Коваленко стояв позаду капiтана й ждав, поки той викричиться.
      - Товаришу капiтан, - сказав вiн, ковтаючи слину.
      - Що таке? - рiзко повернувся капiтан.
      - Менi треба завтра бути в Києвi, в артилерiйському училищi. Я вже й так запiзнився на цiлий тиждень.
      - Коротше, - спинив його капiтан. - документи є?
      - Та ось.
      Капiтан узяв пакет, виважив на долонi, потiм швидким, невловимим рухом перевернув його i одiрвав кiнчик.
      - Що ви робите? - закричав Андрiй. - Це же секретне!
      - А ти хочеш, щоб я возив в своєму ешелонi якiсь секрети й не знав про них нiчого, - насмiшкувато глянув на нього капiтан.
      Вiн дiстав по черзi документи Коваленка, проглянув їх, сховав знову в конверт, оддав його Андрiєвi й поляскав хлопця по плечу.
      - Молодець. Вiдмiнник, добровiльно йдеш захищати Батькiвщину. Ходiм, я тебе десь притулю.
      Вiн провiв його до вагона, де бiйцi спiвали "Розпрягайте, хлопцi, конi", й звелiв:
      - Приймайте земляка. Щоб довезли менi його до Києва цiлим i неушкодженим. Ясно?
      Радiсть Андрiєва була така велика, що вiн навiть не звернув уваги на останнi капiтановi слова.
      На станцiю Гребiнка ешелону не пустили. Семафори стояли обабiч лiнiї, схрестивши над лискучими рейками свої залiзнi руки, i марно було намагатися взнати причину цiєї заборони. Начальник ешелону пробiг побiля вагонiв, вигукуючи:
      - Не висовуватись! Всiм лишатись у вагонах!
      А через хвилину звiдкись спереду пролунав тривожний крик:
      - "Юнкерси"!
      Слово "юнкерс", бридке, мов павук, вже було вiдоме всiм. Андрiй не вiдчував нiякого страху перед ворожими лiтаками, бо вiн їх ненавидiв, ще й не убачивши. Ш коли на станцiї, попереду ешелону, стали рватися бомби, Андрiєвi захотiлося бодай краєчком ока глянути на тих проклятих металевих птахiв, що з зловiсним миттям кружляли над Гребiнкою й сипали на неї чорну, гримучу смерть. Мабуть, не одному йому захотiлося глянути на те, що робиться на станцiї, бо з кiлькох вагонiв позiскакували на землю бiйцi i, плутаючись у густiй пшеницi, яка починалася бiля самої колiї й нiде не кiнчалася, побiгли вперед.
      - По вагонах! - знову пролунала сердита й рiзка команда. Однак було вже пiзно.
      "Юнкерси" помiтили солдатiв. Вони покинули конаючу станцiю i пролетiли над ешелоном, як шулiки над беззахисним курчам. Кожному в ешелонi стало ясно, що зараз благенькi дощанi вагони розлетяться i поховають рiд своїми уламками всiх, хто сидить у них. Крижана рука страху хапала кожного за горло, виштовхувала з вагонiв, примушувала бiгти подалi вiд поїзда. Вмить жовта пшениця зачорнiла од безлiчi рухливих цяток людських голiв, i цяток цих ставало щораз бiльше й бiльше. Тепер Андрiя не могло стримати нiщо. Все в ньому волало про порятунок вiд неминучої смертi, i вiн теж кинуся туди, за тими, що бiгли пахучими пшеницями невiдомо куди й чого.
      - Стiй! Куди? - пролунав над самим його вухом чийсь грубий голос. I чиясь мiцна рука вхопила Андрiя за пiджак. - Не смiй бiгти. Там смерть.
      - Пустiть мене! - закричав Коваленко, намагаючись випорснути з свого пiджачка i ще не втрачаючи надiї на те, щоб вiдбiгти вiд цього вагона, в якому вiн себе вiдчував неначе на вогнищi.
      - Куди, дурню? - знову сказав йому той самий солдат. - Падай!
      Справдi, в пшеницi почало творитися пекло. В кiлькох мiсцях над нею раптом знялися високi, до самого неба, стовпи чорної землi, вдарили в усi боки гострi язики кривавого полум'я.
      То рвалися першi бомби, кинутi "юнкерсами". А тодi забубонiли кулемети. I люди в пшеницi почали падати. Вони падали i там, далеко вiд поїзда, i тут, зовсiм близько вiд вагонiв, так що Андрiй бачив, як на захисних гiмнастьорках виникають червонi плями.
      Кров! Перша людська кров, пролита в нього перед очима.
      Коваленко зблiд, ноги в нього пiдломилися, вiн сiв на шорстку вагонну пiдлогу й затулив рукою очi. Вiн не плакав, нi. Вiт затуляв очi, щоб не бачити отого чорного, як осiння нiч, диму над бiло-жовтими пшеницями, щоб не бачити в пшеницях червоного, як кров, полум'я i кровi, червоних, як полум'я найбiльших у свiтi пожеж.
      Вiйна стала на дорозi в юнака. Вона вела за собою страх. Вiйна i страх з'єдналися в нероздiльну силу. Щоб перемогти вiйну, треба було насамперед перемогти страх. Ти не злякався, Андрiю? Не вiдступиш? Не забудеш тiєї хвилини, коли страх штовхав тебе назустрiч смертi, i ти рвався i рвався з мiцних солдатських рук, з рук товариша?
      Нi!
      Ш ще, й ще бомбили їхнiй ешелон. I в Дарницi, де пiсок i сосни, i на мосту через Днiпро, де бомби, здавалося, падали не з неба, а виринали з води.
      Вночi Андрiй ступив на київський перон. Од вокзалу вела кудись пряма, широка вулиця, i Коваленко пiшов по нiй. Через сотню метрiв його зупинив вiйськовий патруль, i два молодi солдати, довiдавшись, що вiн шукає училище, порадили йому звернути в Ботанiчний сад i там переспати до ранку, бо вночi вiн однаково нiчого не знайде, до того ж ходити по вулицях заборонено. В мiстi був стан облоги.
      Андрiй зайшов у сад, довго спускався кудись униз, у темнi хащi, i, нарештi, зупинився бiля невеличкого ставочка, береги якого покривала густа м'яка трава. Та Коваленко простелив газету, пiдклав пiд голову чемодан i заснув мiцно й безтурботно, як дитина пiсля макiвки.
      Вiн спав бiля ставка, в якому росла не казкова вiкторiя-регiя, ця неодмiнна прикраса всiх ботанiчних садiв свiту, а найзвичайнiсiнька українська ряска, дрiбненька лагiдна ряска, хистке плетиво яких легко руйнують найменшi брижi на водi. Отак i Андрiєве життя, маленьке життя нiкому не вiдомого хлопця з надднiпрянського села, було розворушене вiйськовою колотнечею, i висока хвиля стихiї закинула його аж сюди, в київський ботанiчний сад. Пiд Коваленком була газета з першими вiйськовими зведеннями, над ним нависло загрозливе вiйськове небо, готове щомитi прорватися жахливим свистом бомб. Вiйна обгортала його з усiх бокiв, як вода утопленика.
      Тодi вiн саме косив сiно в плавнях. М'яко деренчала сiнокосарка, вистеляючи вибалки малюсiнькими, схожими на долоньки з розчепiреними пальцями листочками гусячих лапок, диркаючи косою по цупкому, як дрiт, пирiєвi. Гнiдi кобили Баронеса й Мазурка дружно похитували головами в такт своїй широкiй розмiренiй ходi, а їхнi лошата жирували спереду, плутаючись у своїх матерiв пiд ногами i вмiло уникаючи довгого Андрiєвого батога.
      В обiд вiн мав точити коси з своїм напарником дядьком Архипом Нескоромним. Вони завжди точили косу разом, бо Андрiй ще не вмiв сам цього робити, а дядько Архип працював на сiнокосилцi вже десять рокiв. Але в той день Нескоромний затримався десь у кузнi, куди вiн поїхав зварювати косогiн. Андрiй лишився сам на всiй плавнi. Вiн стриножив коней, пустив їх пастися, а сам, випивши пляшку молока, що її вранцi поклала йому в торбину мати, побiг до Днiпра купатися. Пити холодне солодке молоко i купатися в Днiпрi - це Андрiй любив над усе.
      Бiля рiчки вiн роздягнувся, сховав одяг у кущах шелюги i стрибнув у воду, м'яку, теплу, ласкаву. Вiн поплив на середину рiчки, викидаючи вперед руки, за кожним змахом вистрибуючи з води мало не до пояса. Згодом вiн лежав горiлиць i дивився на сонце. Сонце було велике, воно вкривало не лише все Андрiєве лице, але й усю рiку, i бiлi коси на її берегах, i червонi шелюги. Яке марнотратство! Андрiєвi хотiлося, щоб небесне свiтило хоч на мить належало тiльки йому одному, щоб воно ковзнуло теплою хвилею по його устах. Вiн цiлував ся з сонцем. Це була його давня, ще з дитинства, улюблена гра.
      Шум пароплавних колiс примусив Андрiя припинити свою забавку. Вiн повернувся на живiт i побачив сталево-сiрого буксира, який тяг за собою чотири баржi. Буксир iшов згори, за течiєю, iз якоюсь особливою поспiшнiстю ляпав по водi широкими плицями своїх колiс. Пароплав швидко наближався, рiзнокольоровi - сизi, червонi й жовтi - баржi гналися за ним, витягнувшись у довгу на пiвдугу, схожу на райдугу, яку хтось перекинув i поклав на воду. До задньої баржi, як це завжди робиться, був прив'язаний човен. Не роздумуючи, Андрiй поплив наперерiз каравановi, маючи на метi покататися на отому човнi, що летiв за баржею, мов трiсочка. Вiн добре вхекався, поки вхекався, поки вхопився нарештi за нагрiтий сонцем дубовий борт човна, i мало не пiрнув з переляку пiд воду, коли його раптом ударили по пальцях чимсь твердим. З човна показалася сонна вусата, мов у моржа, голова, клiпнула на здивованого юнака закислими очицями й сердито сказала:
      - Краще ба на фронт iшов, нiж отут дурачишсяБайстрюк!
      Андрiй випустив тонкий борт з пальцiв. Вiд несподiванки i образи вiн не знайшов, що зразу вiдповiсти, а коли зiбрався з думками, було вже пiзно. Буксир розсипав своє вiяло барж далеко вiд нього.
      Андрiй поплив до берега, одягнувся i, пересмикуючи плечима вiд свiжостi, побiг до сiнокосилки. Там вiн застав дядька Архипа i свого батька.
      Те, що батько прийшов у плавнi, Андрiя не здивувало. Батько був зараз "безробiтним". Старий Коваленко вважався кращим скиртоправом в колгоспi. Коли починали звозити снопи на токи до молотарок, вiн викладав з них скирти, розкiшнi й величнi, мов iндiйськi храми. Пiд час молотьби вiн топтав солому. Топтав сам, нiкому бiльше не довiряючи цiєї справи, i хоч згодом вiд утоми й виснаження не мiг навiть злiзти на землю без допомоги, ожереди з-пiд його рук виходили такi пишнi й прекраснi, як отi паски, що iз печуть матерi своїм дiтям весною. Цiле лiто батько був радiсний, жвавий, збуджений i вiд нього линув якийсь особливий запах. Так пахне всерединi пшеничної соломини, коли надкусити її бiля колiнця.
      Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени їх починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.
      Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти свої руки, якi нiколи не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi на нiч пiшов у сусiднє село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.
      - Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. - Сухе вже сiно?
      Вiн ждав, що батько засмiється, жартома вилає його i тодi стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.
      "Що з ними? - подумав Андрiй, пiдходячи.
      - Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися.
      - Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, нещастя в нас.
      - Яке нещастя? - холонучи, спитав Андрiй. - Щось з мамою?
      - Гiрше, - коротко видихнув батько.
      - Що ж можу бути гiршого? - не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або татом.
      - Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася.
      - Вiйна? Яка вiйна? З ким? - вигукнув Андрiй.
      - Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.
      - Прийшов я оце, щоб тобi сказати. У нас вже в селi готуються до мобiлiзацiї. I я, мабуть, пiду на фронт, хоч уже й старий. Ну, а тебе не вiзьмуть, ти ж з двадцять четвертого году, тобi он ще й сiмнадцяти немає. Та й в унiверситет же заяву подав.
      - Документiв я ще не подав, - зауважив Андрiй, думаючи над чимось своїм.
      - Ну, та ще подаси, - заспокоїв його батько. - Я оце прийшов, щоб ти на нiч хоч додому навiдався. Мати там турбується. Голова сiльради Вустим Нечта вже окопи збирається рити. Ну, там все ото таке...
      Через день Андрiй сiв на велосипед i поїхав до вiйськкомату в район. Там вiн застав величезну чергу добровольцiв, старих i молодих, попервах навiть злякався, що йому не вдасться потрапити на комiсiю. Але зустрiвся земляк - старший лейтенант Кирило Бородавка, який працював у вiйськкоматi, i допомiг Андрiєвi здати документи. Коваленко заповнив анкету, дав довiдку про народження, атестат про закiнчення десятирiчки, треба було ще написати автобiографiю. Кирило Бородавка дав йому аркуш паперу, пiдсунув ручку й чорнило, сказав: "Пиши, та докладно". Андрiй спробував писати й злякався: у цього не було нiякої бiографiї. Яка вже тут докладнiсть! Ну, народився. Рiс. Учився в семирiчцi. Вступив до комсомолу. Вчився в десятирiчцi. Пiд час канiкул працював у колгоспi. Збирав колоски, їздив на гребцi, був причiплювачем бiля трактора, викидав солому з "Комунара", косив сiно. Але хiба ж напишеш у такому важливому, як бiографiя, документi про те, що косив якесь там сiно!
      Вiн вирiшив, що коли й не вiзьмуть його до армiї, то саме через цiлковиту вiдсутнiсть бiографiї.
      На медичнiй комiсiї його похвалили за здоров'я. Лiкар, вислухавши пульс, сказав йому:
      - Довго житимеш, хлопче. Пульс у тебе п'ятдесят два удари на хвилину. Богатирський пульс. Довго житимеш!
      - Постараюсь, - вiдповiв Андрiй.
      На мандатнiй комiсiї у райвiйськкоматi до хлопця довго прискiпувались за його вiк. Шiстнадцятирiчних в армiю не брали. Андрiя врятували його атестат, у якому були всi вiдмiннi оцiнки, високий зрiст i захопленi вiдгуки лiкарiв. Його вирiшили послати в Київ, у артилерiйське училище.
      I от вiн прийшов на вiйну, як ходив у колгосп на роботу.
      Київського училища Андрiй не застав у мiстi: воно виїхало на фронт, обороняти українську столицю. Хлопця влаштували на якусь вiйськову машину, яка йшла до Харкова, i дали йому направлення в Харкiвське артилерiйське училище. Старший лейтенант, який робив це, хотiв, мабуть, уберегти Андрiя вiд фронту i тому посилав так далеко в тил.
      Однак через три днi Андрiй знову пiдстрибував у кузовi вантажної машини, яка йшла з Харкова на Суми: Харкiвське училище було там, Суми промайнули перед Андрiєм, мов сон лiтньої ночi. Курсанти Харкiвського пiд командуванням генерала Чеснова виїхали на фронт.
      I ще довго наздоганяв своє училище високий хлопець у сiрому сукняному костюмi, з маленьким чемоданчиком у руках. Тепер вiн уже знав, що неодмiнно потрапить на фронт. Бо фронт котився йому назустрiч, як степовий вихор.
      _____
      Танки стрiляли рiзко, поквапливо, нервово. Вони навiть не стрiляли, а бубонiли: "Бу! Бу! Бу!". I пiсля кожного такого "бу!" чахкав десь снаряд. Снаряди летiли один за одним, одскакували од сухої землi й розлiталися у всi боки червоними бризками, нiби перестиглi кавуни. I треба було видiти пiд цим страшним чахканням, пiд цими червоними бризками, сидiти, притиснувшись до рiдної землi, як припадав колись на печi до теплої черенi, й ждати, ждати, ждати. Хай отой широкий, рухливий танк пiдiйде зовсiм близько, хай вiн пiрне своїм вразливим черевом у високу пшеницю, i тодi з цiєї пшеницi несподiвано вилетять маленькi колючi снарядики сорокап'ятимiлiметрової гармати i пролижуть танк, як голка тканину.
      Фiлософiя бою коротка, вона повнiстю вкладається в чотири слова: або -ти, або - тебе. I тому хлопцi, зцiпивши зуби, тамуючи в собi страх, терпляче сидiли у високих пшеницях, обiймаючи свої маленькi зеленi гармати, i били по фашистських танках тiльки тодi, коли знали напевне, що бронебiйни1й снаряд не пропаде марно.
      Проти Харкiвського училища дiяв танковий корпус нiмецького генерала Фiтiнгофа. Фашистськi танки пройшли Бiлорусiю, вони форсували Днiпро й Десну, тепер перед ними був вузенький Сейм, за яким кiнчалася Україна й починалася Курщина, починалася Росiя. Танкiсти генерала Фiтiнгофа квапилися в Росiю. Вони увiрвалися в понадсеймiнськi села, лякаючи босоногих дiтей, розганяючи бiлих гусей, якi спокiйно плавали в тихих водах Сейму. Вони не надавали великого значення низеньким вертлявим танкеткам, якi метушилися в кiлькох кiлометрах од них, тягаючи за собою маленькi, тонко ствольнi гарматки. Але коли танкiсти спробували продовжувати свiй переможний марш, гарматки зустрiли їх таким вогнем, що довелося вiдступити.
      В Ромни примчав командуючий танковою групою генерал Гудерiан. Вiн вважав, що такої сили взагалi не iснує i не може iснувати. Це був той самий Гудерiан, який хвалився, що мешканцi Вiдня повiдривали, як сувенiри, гудзики од його шинелi, коли вiн з своїми танками захопив Австрiю. Вiн не знав того, що австрiйцi, коли б їхня сила, витрясли б з нього душу i рвали б не гудзики, а кишки з його живота. Але Гейнц Гудерiан був надто самовпевнений, щоб робити такi припущення. Через рiк пiсля Австрiї його танки, уквiтчанi прапорцями й зеленню, гримiли по вулицях тихого чеського курорту Карловi Вари. У чехiв на очах стояли сльози, i Гудерiан думав, що то сльози захвату й розчулення. Бо прапорцi й зеленi гiллячки на танках - це ж так мило й безпосередньо! Тодi була Францiя. Гудерiан милувався готичними соборами Руана й Ам'єна, гуляв по Єлiсейських Полях в Парижi, а згодом стояв на франко-швейцарському кордонi й, наставивши скельця бiнокля на якесь тихе швейцарське мiстечко, мрiяв про той час, коли в горах цiєї мирної країни буде битися залiзна луна вiд його гримотливих танкiв.
      В Польщi Гудерiан зупинявся в замку Фiнкельштейн, у тiй самiй кiмнатi, де колись Наполеон переспав з графинею Валевською i подряпав пiдлогу своєю iмператорською острогою.
      Перед тим, як iти на Росiю, танковий генерал вивчав походи шведського короля Карла ХII. Вiн був честолюбивий, цей Гейнц Гудерiан. Вважав себе непереможним, i тому його здивуванню не було меж, коли довiдався, що бiля маленького Сейму його танки щось зупинило.
      Два днi ковтав Гудерiан українську пилюку, поки добрався до щойно обладнаної штаб-квартири в Ромнах, i за цi днi курсанти Харкiвського артучилища пiдбили ще два десятки танкiв генерала Фiтiнгофа. Гудерiан наказав кинути на Харкiвське училище юнкерiв Берлiнського танкового училища. Хай хоч вони доведуть, чого вартi справжнi нiмецькi воїни!
      Юнкери почали наступ уранцi. Вони твердо дотримувалися основного положення танкового бою, розробленого самим Гудерiаном. Рух i вогонь, вогонь i рух - ось мчали на позицiях харкiвських курсантiв з шаленою швидкiстю i били з гармат i кулеметiв таке, що все навкруги почорнiло.
      Але щойно танки докочувалися до якоїсь завчасно визначеної лiнiї, вони спалахували, мов свiчки. За громом бою пострiлiв "сорокап'яток" не було чути. В'юнкi танкетки десь поховалися, i гармати не переїздили з мiсця на мiсце, - вони повривалися в землю, сховалися в густих перестиглих хлiбах, в невеличких гайках, за маленькими копичками сiна, що вже пообростали молодою отавою, i били, били, били.
      Андрiй Коваленко був заряджаючим бiля однiєї з гармат. Вiн брав з розкритого металевого лотка довгий снарядний патрон i хвацько засилав його в чорний отвiр казенної частини. Закраїни гiльзи зривали з виступiв затвородержателi, стальний клин наглухо закривав отвiр, пострiл - i вже новий жовтий лискучий патрон летiв з рук заряджаючого курсанта Коваленка в округлу тiснину гармати.
      Їхня "сорокап'ятка" стояла на луцi бiля притоки Сейму Виру. Вир -зовсiм маленька рiчка порiвнюючи з Сеймом, але навiть таку рiчечку не можна було оддавати вороговi.
      Перед боєм командир їхнього дивiзiону, невисокий майор з розумним, нервовим обличчям, обходячи вогневi позицiї, казав:
      - Проти танкiсти не вiдступають! Позаду - МоскваТак влаштовано фронт: вiдступаєш - позаду Москва! Ясно? Пропускаєш танк - пропускаєш його на Москву! Ясно?
      Тому коли три нiмецькi танки, круто завернувши влiво, пiшли в обхiд флангу, командир гармати вирiшив кинутись їм наперерiз. Не пропустити! Курсанти взялися хто за станини, хто за щит, хто за ствол i покотили зелену гармату по зеленiй луцi. Андрiй вхопив чотири лотки з снарядами й поклав їх на станини. В чотирьох лотках було двадцять снарядiв. Їх мало вистачити на отих три танки, якi вже рвали своїми гусеницями м'яку землю сiнокосу.