Гармата стала. Вона вчепилася в луг своїми круглими гумовими колiщатами й довгими тонкими ногами-станинами й зробила перший пострiл по танках. Стояла нiчим не прикрита, незахищена i одважно викликала на себе удар отих трьох сталевих потвор.
      Маленька рiчка Вир, але жалко оддавати її вороговi, не можна оддавати! Так уже влаштовано фронт, що вiдступати не можна, бо позаду - Москва!
      Танки помiтили гармату й вистрiлили по нiй майже водночас. Снаряди лиснули десь позаду, i на них нiхто не звернув нiякої уваги. Андрiй заклав черговий патрон i тiльки нахилився над лотком, як раптом замiсть звичного пострiлу рiдної "сорокап'ятки" бiля нього гаркнуло щось таке велике й страшне, що вiн од несподiванки упав на землю. Тодi йому здалося, нiби якась незрима сила пiдiймає його ноги високо в повiтря, залишаючи водночас голову мiцно притиснутою до землi. Ноги висiли в повiтрi довго-довго, а коли впали i вдарилися об тверду станину, то Андрiй навiть не вiдчув болю. "Чого ж я лежу?" - зненацька вдарила його думка, i хлопець мерщiй скочив i випростався на весь зрiст, забувши, що треба ховатися за щитом гармати од танкових кулеметiв.
      Танки йшли на "сорокап'ятку", лишаючи пiсля себе чорнi слiди на зеленiй отавi. Бiля гармати все було потрощено. Снаряд, посланий одним з танкiв, розiрвався бiля наводчика, i тепер той лежав, одкинутий далеко вбiк, непорушний, блiдий, пiдiбгавши ноги, як мала дитина. Командир гармати ще стогнав, але його стогiн щомитi ставав тихiшим. Всi iншi теж були вбитi. Андрiй єдиний з усiєї обслуги лишився живим. Його навiть не поранило. Це було чудо, але над цим не було часу роздумувати. Танки йшли на гармату, вони хотiли сьогоднi бути вже по той бiк рiчки. Вони йшли на Москву! Так влаштовано фронт.
      Андрiй стрибнув до прицiлу, на мiсце наводчика. Переднiй танк був уже зовсiм близько, вiн заповнив увесь овид. Андрiй не знав навiть, як краще вибрати точку для пострiлу. Тодi вiн крутнув кiлька разiв маховичок горизонтальної наводки, скеровуючи ствол гармати в присадисту башту танка, й смикнув за рукоятку спуску. Рукоятка нагадувала держак звичайної виделки. I дiя, викликана рухом Андрiя, теж нагадала мовби дiю сталевої виделки, яка пронизує картоплину. Одразу ж пiсля пострiлу башта танка якось нiби пiдскочила, знову впала на своє мiсце, але снаряд уже прослизнув усередину i, мабуть, зробив там свою справу, бо танк, просунувшись ще трохи вперед, закляк на мiсцi.
      Андрiй заклав другий снаряд i вистрiлив по другому танку. Пострiл виявився невдалим. Танк став обходити гармату збоку, тодi як третiй, що до цього часу тримався найдалi, пiшов напролом. Андрiй зарядив гармату знову i, прицiлившись пiд низ того танка, який хотiв обiйти його, смикнув за рукоятку. Танк загорiвся.
      Андрiй ухопив четвертий снаряд. Тепер вiн мусив зупинити отой останнiй танк, на якому, мабуть, сидитьсь командир, раз вiн досi обачливо тримався позаду. Пострiл - i танк котиться на гармату. Ще пострiл - танк не зупиняється. Вiн стрiляє з гармати й з обох кулеметiв, вiн поспiшає знищити оту маленьку гарматку, бiля якої, втрачаючи останнi сили, метушиться самотня людина.
      Снаряди в лотку закiнчилися. Треба було розкривати другий. За iнших обставин це зробив би ящичний, але тепер ящичний лежав мертвий, i Андрiєвi довелося самому, обламуючи нiгтик, поспiшаючи, зривати з металевої скоби неподатливу защiпку. Вiн ухопив снаряд i, майже не дивлячись, кинув його в патронник. Вистрiлити Андрiй не встиг. Чорна стiна повстала мiж ним i танком i не зникла, не розвiялася, як завжди розвiювався дим пiсля вибуху снаряда, а стояла й стояла, заслоняючи Андрiєвi весь бiлий свiт. Вiн тернув рукавом по очах i лише тодi вiдчув у них жахливий бiль. Очi не бачили, вiн ослiп. Навпомацки Андрiй вiдшукав рукоятку й смикнув за неї. Тодi, не прислухаючись до того, що дiється навколо, так само навпомацки знайшов лоток iз снарядами, зарядив гармату й знову вистрiлив. Стрiляв, аж поки закiнчилися всi снаряди в лотку. Тодi став шукати ще один лоток, але не знайшов його i заблудився. Нiяк не мiг натрапити на свою гармату. Йому стало страшно. Вiн прислухався довкола дзвенiла тиша. Десь далеко збоку, де стояли їхнi гармати, ще зрiдка пострiлювали танки, а тут було тихо й порожньо, як на краю свiту.
      Вiн спробував iти й упав. Тодi вiн поповз на звуки пострiлiв, але скоро знесилився, та йому й набридло повзти в той час, коли не загрожувала нiяка небезпека. В очах рiзало й пекло, надто в лiвому оцi, чорний морок не розвiювався, а став ще густiшим, але Андрiєвi чомусь здавалося, що це тимчасово, що це зараз мине, i вiн знову буде битися, стрiляти, вкидати в розiгрiту гарматну пащеку довгi латуннi патрони.
      Андрiй пiдвiвся й спробував iти. Вiн довго никав по луцi, шукаючи в невидимi ями, натикаючись на бугрики й купиння. Бiй затих уже зовсiм. Чи одступили танки, чи, може, вони прорвалися, Андрiй не знав. Може, вiн тепер iшов по землi, захопленiй фашистами?
      - Чи є тут хто-небудь? - спитав юнак i, не дiждавшись вiдповiдi, гукнув: - Гей-гей-гей!
      Десь здалеку прилетiв вiдгук. Через горби й видолинки, через трави й покоси до нього йшла людина.
      - Чого кричиш? - спитала вона, наблизившись. - Зрадiв, що здоровий?
      - Та нi, навпаки, - вiдмовив Андрiй.
      - Що ж з тобою, братухо?
      - Хiба не бачиш: ослiп.
      - Ослiп? Ох лихо! Ну, давай руку!
      Андрiй вiдчув руку, мiцну, шершаву, чоловiчу руку, руку солдата.
      - Держись за мене, ходiмо вперед. Дуже болять очi?
      - Та болять.
      - До санбату витримаєш?
      - Витримаю.
      - Ото й добре. Гляди, отут виїмка.
      Як мати його малим купала, йому в очi завжди заходило мило. Андрiй кричав од болю, а мати вмiшала:
      - Не плач, од мила очi зiркiшими будуть...
      А тепер вiн лежав на госпiтальнiй койцi, слiпий i безпорадний, як цуценя.
      З фронту його привезли в Саратов лiтаком. Якби не лiтак, то з очима, як сказав Андрiєвi професор, йому довелося б попрощатися назавжди. Особливо з лiвим оком, в рогiвцi якого сидiв крихiтний металевий соколочок. Праве око особливих пошкоджень не мало, його тiльки засипало землею.
      Професор сам вийняв з ока осколок за допомогою електромагнiта, i сам, мов рiдний батько, стежив, як Андрiєвi накладали пов'язку на очi i як потiм його влаштовували в лiжковi.
      Андрiй запам'ятав руки професора - вони були великi, м'якi i вносили якесь дивне заспокоєння в змучену душу.
      Через день його повели на перев'язку.
      - Дивись, не потрапляй там до рук практиканток, - попередив Андрiя хтось з товаришiв по палатi.
      Але вiн був слiпий, i лiкарi могли робити з ним, що хотiли. Щойно увiйшовши до перев'язочної, Андрiй почув, що там не лише професор i його помiчники, а й ще якiсь люди, здається, жiнки або ж дiвчата, якi про щось перешiптувалися мiж собою i тихенько хихикали. Коваленко подумав, що це смiються з нього, i помацав свiй халат - чи застебнутий як слiд.
      - Ну, як ми себе почуваємо? - запитав професор Андрiя.
      Лiве око болить, рiже. А праве заспокоїлося.
      - Зараз ми на них подивимося, на вашi очi, - сказав професор. -Карцева, знiмiть пов'язку.
      Чиїсь тонкi холоднi пальцi забiгали довкола Андрiєвої голови, розмотуючи бинт, обережно доторкуючись до Коваленкових скронь. Андрiй чув стримуване, схвильоване дихання дiвчини, чув, як замовкли всi її подруги, спостерiгаючи, що буде робити їхня товаришка.
      Пов'язка м'якими хвилями сповзла з Андрiєвої голови й лягла на стiл.
      - Не розплющуйте очей, хай призвичаюються. Карцева, що ви будете робити далi? - запитав професор.
      - Я не знаю дiагнозу, - пролунав бiля Андрiя красивий молодий голос.
      - Подивiться iсторiю хвороби.
      - Поранення, - пiдказав Андрiй.
      - Поранення, - це причина вашої хвороби, молодий чоловiче, - пояснив професор, - Ми ж, лiкарi, маємо справу з наслiдками цiєї причини. Наслiдки i є хворобою. Отже, Карцева, ми вас слухаємо.
      - Праве око забруднене, можливо, травмоване, але без помiтних пошкоджень, - знову пролунав бiля Андрiя той самий дiвчачий голос. - В рогiвцi лiвого ока маємо металевий осколок.
      - Мали осколок. Тепер його там немає, - перебив професор.
      - Так, осколка немає, - квапливо згодилась дiвчина. - Отже, тепер треба забезпечити заживання ранки.
      - Що ви будете робити зараз? - допитувався професор.
      - Треба промити очi.
      - Промивайте.
      Знову тi самi холоднi тонкi пальцi забiгали бiля Андрiєвих очей, обережно пiдiймаючи повiки, прикладаючи м'якi вологi тампони. Роздивитися дiвчину Коваленко не мiг, бачив лише її руки, бiлi й нiжнi, та й то якусь мить, бо довго дивитися вiн ще не мiг: заважав бiль.
      - Тепер треба трохи припекти ранку ляпiсом, - сказала студентка, витерши Андрiєве обличчя.
      - - А тодi? - поцiкавився професор.
      - Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.
      - Робiть.
      Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.
      - Що ви робите, чорти його бери! - крикнув професор. - Ви ж випечете йому око!
      Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.
      - Що з вами? - пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. - Ви плачете? Не треба.
      Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.
      - Навiщо ви на неї так, товаришу професор? - сказав Андрiй, - Вона ж ще недосвiдчена... Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак... не зумiв...
      - Лiкувати людей i стрiляти з гармат - рiзнi речi, - сердито буркнув професор.
      - Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.
      - Припинiть розмови, хворий! - гримнув на нього професор. - Ви забули, де перебуваєте!
      - А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! - схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. - Сидять тут, у тилу, понiмаєш...
      I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.
      - Сестра, - пролунав голос професора. - Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!
      За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Iсторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.
      Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.
      - Хай сам прийде й заборонить, - зухвало вiдповiв Андрiй.
      - Якби ж ви в нього один.
      - Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.
      - Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.
      - Будь ласка.
      Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:
      - Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?
      - Я говорила, - спробувала виправдатися сестра.
      - А я сказав, що без книжок не можу, - перебив її Андрiй.
      - Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.
      - Злякали! - засмiявся Андрiй. - Та я лише про фронт i думаю.
      - А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. - Це вже називається знаєте як?
      - Як же? - пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
      - Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.
      - Знаєте що, товаришу професор, - роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. - ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?
      Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.
      - Гаразд, - почувся в тишi голос професора. - Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.
      Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
      Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.
      - Навiщо ти все це читаєш? - питали Андрiя товаришi по палатi.
      - Як то навiщо? - дивувався вiн. - Треба ж усе знати.
      - Ти що, вченим думаєш стати?
      - А може й ученим, то що?
      Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв".
      Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.
      А вiн взяв i обдурив.
      Комiсiя засiдала в кабiнетi професора Бєляєва. Чотири чоловiки й одна жiнка. Усi, крiм професора, були у вiйськовiй формi, у кожного на зелених петлицях червонiли "шпали" - одна, двi, навiть три. Коли взяти до уваги те, що професоровi, здається, теж присвоїли високе вiйськове звання, то курсант Коваленко мав задосить пiдстав для того, щоб розгубитися, опинившись у такому оточеннi.
      Вiн намагався навiть виструнчитися, хоч його китайськi туфлi й широкий халат мало сприяли цьому. На всi запитання вiн вiдповiдав коротко, по-вiйськовому: "Так" або "Нi", пiдкреслюючи тим самим, що не хоче цуратися звання солдата i вважає себе вже не хворим, не пацiєнтом, а строєвиком, воїном, бiйцем.
      Лiкарi довго читали iсторiю хвороби, по черзi зазирали в поранене Андрiєве око, хоч це було рiвнозначно тому, що дивитися в глибоку воду. Всi говорили про те, що на поверхнi рогiвки лiвого ока, якраз напроти зiницi, ледь помiтний голубуватий рубчик, але всi одностайно вiдзначали також те, що рубчик майже непомiтний i доволi прозорий.
      - Ви добре бачите лiвим оком? - запитала Андрiя жiнка.
      Вiн ждав цього запитання i тримав напоготовi вiдповiдь:
      - Майже нормально.
      - Тодi, може, спробуємо таблицю? - звернулася жiнка до колег.
      - А чого ж, - сказав сивий лiкар з трьома шпалами в петлицях.
      Жiнка пiдiйшла до таблицi, що висiла на стiнi, й наказала Андрiєвi:
      - Затулiть лiве око й вiдповiдайте менi. Яка це лiтера?
      - Ша.
      - Це?
      - Ка.
      - А оце?
      - Ен.
      - Ну, праве око у вас не постраждало. Тепер затулiть його й дивiться лiвим.
      Лiве Андрiєве око не бачило нi таблицi, нi лiкаря, - все розпливалося в невиразну водянисту пляму. Але варто було зробити мiж пальцями, якi закривали праве око, маленьку щiлинку, щоб все одразу ж стало на свої мiсця: i лiкарка у зеленому вiйськовому одязi, i бiла стiна, i таблиця доктора Сивцева на нiй з дванадцятьма рядами лiтер i крижал. Андрiй знав цю таблицю краще, нiж таблицю множення.
      Першi, найбiльшi лiтери верхнього ряду Ш i Б. Далi йдуть М, Н, К, тодi И, М, Е, Ш, за ними Б, И, Н, К, М, що нижче, то меншi i то їх бiльше. I тепер, крадькома стежачи здоровим оком за олiвцем лiкарки i вже заздалегiдь здогадуючись, яка лiтера повинна бути в тому мiсцi, куди спрямовується цей олiвець, Коваленко без роздумiв, без пауз вигукував, як вигукують солдати в строю при розрахунку на "перший, "другий":
      - Ка! Ем! И! Ша!
      - Я гадаю, доволi, - сказав сивий лiкар.
      - Можна тiльки захоплюватися таким винятково вдалим лiкуванням, розводячи руками й дивлячись на професора, промовив один з його колег.
      Професор теж був задоволений.
      - Якщо пiсля вiйни рубець буде заважати, - звернувся вiн до Андрiя, то приїздiть, я вам переставлю рогiвку.
      - Якщо заважатиме, то приїду, - намагаючись не усмiхнутися, пообiцяв Андрiй.
      - Нi. Училище зараз у глибокому тилу, в Середнiй Азiї. Вам доведеться їхати туди.
      Андрiй посмутнiшав. Даремно вiн учив таблицю Сивцева, даремно обдурював комiсiю, - однаково замiсть фронту потрапляє в тил, куди можна було цiлком спокiйно поїхати й з одним оком.
      Але тепер вiн вступав у той свiт, де дiяли короткi й точнi слова наказiв, де на весь свiй зрiст ставав перед людиною обов'язок, той самий обов'язок, який у Конституцiї звався священними.
      - Дозвольте йти? - спитав курсант Коваленко.
      - Iдiть.
      - Єсть, iти!
      Через день його мали виписати з госпiталю, але чомусь не виписали. Андрiй пiшов до канцелярiї.
      - Чому мене не виписують? - запитав вiн.
      - Є наказ округа затримати.
      - Чому?
      - Коли буде потрiбно, вам скажуть. Iдiть i ждiть, А ввечерi по всiх палатах сестри оголосили, щоб усi, хто може рухатися, йшли в госпiтальний клуб на мiтинг. Андрiя запросили персонально. До нього прийшов сам професор, якого кiлька днiв тому призначили начальником госпiталю, i сказав:
      - Сьогоднi вам, товаришу Коваленко, будуть вручати орден Червоного Прапора.
      - Орден? Менi? - здивувався Андрiй.
      - Так, Вам. Указ про нагородження вже е давно, але до цього часу не могли вас знайти, щоб вручити нагороду.
      - Але ж за що? - прошепотiв Андрiй.- Я нiчого не зробив - i раптом орден...
      - Цього вже я не можу вам сказати,- розвiв руками професор.- Ходiмо, послухаємо указ, дiзнаємося.
      Невеличкий клуб, яким до вiйни майже не користувалися, не мав електричного освiтлення i через те довелося на столi президiї поставити велику гасову лампу. Зал аж трiщав од поранених, яким хотiлося роздiлити радiсть свого брата-фронтовика. Люди забирали весь кисень, i лампа на сценi задихалася. Вона пахкала червоними язиками по склу, димiла, чадiла i майже не свiтила. Вiд цього непевного свiтла та ще од хвилювання Андрiй майже нiчого не бачив довкола себе. Вiн не змiг розiбрати й того, що читав представник вiйськового округу. Розiбрав тiльки своє прiзвище i здригнувся, коли духовий оркестр, присланий заводом-шефом госпiталю, ревнув туш, загрожуючи зовсiм погасити лампу.
      Вiн не пам'ятав, як приймав з рук представника коробочку з орденом ї посвiдчення про нагородження, не пам'ятав, як йому пригвинчували орден на гiмнастьорку якраз навпроти серця, а там закрутили його в своїх обiймах товаришi по госпiталю, цiлували, плакали, смiялися, i вiн сам смiявся й плакав од радостi й щастя, i все це було немов увi снi.
      Вiн прокинувся од дотику чиїхось чистих холодних пальцiв до руки. Той дотик був навдивовижу знайомий, i голос видався теж знайомий Андрiєвi.
      Перед Коваленком стояла дiвчина. Висока, майже така, як вiн, на зрiст, з букетом бiлих квiтiв у руках.
      - Поздоровляю вас од усього серця,- сказала вона,
      Так йому говорили сьогоднi майже всi, i нiчого особливого в тих словах не було. А от оцей глибокий голос сколихнув усю його душу.
      - Де я вас бачив? - несподiвано для самого себе спитав дiвчину Андрiй.
      Бона усмiхнулася й нiчого не вiдповiла. Тiльки мiцно потиснула йому руку й пiшла в зал.
      Тепер Андрiй уже бачив i чув усе. Якийсь незрозумiлий нервовий дрож обiймав його тiло, якесь передчуття великих змiн у життi заволодiло ним, хоч здавалося, не могло вже бути бiльших змiн, нiж вони сталися в його життi за цi кiлька мiсяцiв. Вiйна, фронт, бої, поранення, госпiталь, орден... що ж iще?
      Вiн сидiв за столом, поряд з професором, одягнутим у генеральський мундир, дивився на тьмяний полиск мiдних труб, на бiлi плями людських облич, таких схожих, зовсiм однакових у напiвтьмi, i раптом впiймав себе па тому, що не спускає очей з одного обличчя. Довгасте, нiжне, з великими чорними очима, воно вабило до себе, кликало, воно вимагало, щоб дивилися тiльки на нього. I вiн дивився, i було в нього таке вiдчуття, нiби п'є солодку воду з криницi i нiяк не нап'ється.
      То було обличчя дiвчини, яка подарувала Андрiєвi бiлi квiти. Про квiти вiн зовсiм забув. Вiн вирiс серед квiтiв i звик не звертати на них уваги, бо що квiти? Трава.
      Пiсля закiнчення мiтингу дiвчина не поспiшала покинути зал. Вона повiльно йшла до виходу, i Андрiй змiг наздогнати її. Вона була в синьому пальтi з чорним котиковим комiром, i волосся в неї теж було чорне-чорне, як i очi. Мiж чорним комiром i чорним волоссям бiлiла смужка нiжної шиї.
      Андрiй часто-часто задихав просто в цю бiлу смужку - i дiвчина обернулася.
      - Даруйте,- сказав Коваленко.- Але менi здається, що я вас десь бачив.
      - Нiде,- вiдповiла вона й засмiялася.- Нiде ви мене не бачили. А я вас бачила.
      - Ну, як же це так? - знiяковiв Андрiй.
      - Дуже просто. Я вас лiкувала.
      - Ви Карцева?
      - А ви Андрiй Коваленко?
      - Ну, це всi знають.
      - Мене теж усi знають.
      - А чому ж я не знав?
      - Так сталося. Можливо, це й краще.
      - Ну, гаразд. Ви - Карцева. А як вас звати?
      - Так i звiть - Карцева.
      - А коли я не хочу?
      - Не хочете - як хочете.
      Вони перекидалися словами I поволi простували до виходу. За дверима їхнi шляхи розходилися. Андрiєвi треба було повертатися до палати, а Карцева йшла додому,
      - Так ми й розлучаємося, не познайомившись,- з жалем сказав Андрiй.
      - Ми ще побачимось,- пообiцяла йому дiвчина.
      - Завтра я виписуюсь з госпiталю.
      - Правда?
      - На жаль, правда.
      - Тодi я прийду сюди о першiй дня. Виписують завжди пiсля обiду, i я вас застану.
      - Це правда?
      - На жаль, правда,- засмiялася вона.
      - Чому ж на жаль?
      - Там побачимо! - махнула вона рукою й побiгла. Коли другого дня Андрiй вийшов з дверей госпiталю,
      Карцева чекала його на вулицi. Побачивши його в довгiй тємно-сiрiй шинелi з курсантськими петлицями, вона сплеснула руками:
      - Боже, який ви красивий! Андрiй почервонiв.
      - Вже який є,- пробурмотiв вiн, намагаючись вдати з себе невдоволеного й сердитого.
      - Ну, не гнiвайтеся,- попросила Карцева,- їда I справдi якийсь... особливий. Я нiколи не бачила такого, як ви...
      Вiн теж хотiв сказати їй, що теж ще не зустрiчав схожої на неї, але змовчав. Йому було нiяково, i нiяковiсть
      цю вiн хотiв приховати.
      - Тепер ви для мене не лiкар, я для вас не пацiєнт,- сказав вiн.- Я вiйськова людина й мушу їхати за призначенням.
      - Куди саме? - поцiкавилася Карцева.
      - Спершу на вокзал, а там уже туди, куди треба.
      - Дозвольте менi вас провести до вокзалу?
      - Менi що? Проводьте!
      - Не треба сердитися,- сказала вона.- Якщо ви будете ласкавiшим, я скажу сам, як мене звуть.
      - А як? - жваво спитав Андрiй, одразу забувши про свою маску суворостi й неприступностi, яку надяг на себе невiдомо чому й для чого.
      - Катя. Вам подобається?
      - Дуже.
      - Так я й повiрила! - засмiялася вона.
      - Чесне слово.
      - А яке жiноче iм'я подобалося вам до цього?
      - Ганна.
      - Хто ж вона - ця Ганна?
      - Моя мати.
      - О, та ви серйозна людина?
      - Дуже.
      - Я боюся серйозних людей.
      - А хiба я страшний?
      - Нi. Навпаки.
      - Тобто я зовсiм не страшний?
      - Теж нi.
      - А яснiше?
      - Боже мiй, ну не вмiю я говорити яснiше. Я з вами другий день як познайомилася.
      - Ви ж сказали, що знаєте мене давно.
      - Так. Власне, не вас, а ваше лiве око.
      - Я вас теж пам'ятаю, як студентку-практикантку.
      - I тiльки?
      - Я ж вас не бачив тодi. В мене ще дуже болiли очi. Але я чув. Чув, як хтось хлипав у кутку перев'язочної.
      - То не я.
      - А хiба я кажу, що то ви?
      - Ми говоримо дурницi,- сказала Катя.- I це тодi, коли ось зараз вам можуть сказати, що через три хвилини вiдходить ваш поїзд.
      Вони обоє злякалися цього припущення i обоє водночас замовкли. Так мовчки дiйшли й до вокзалу.
      На вокзалi їх вразили людське сум'яття, колотнеча, гамiр, штовханина. Всi зрушили з мiсця й їхали кудись, тягнучи за собою вузли, ящики, чемодани. Жiнки, дiти, старезнi дiди, iнвалiди, красивi дiвчата, одягнутi в пальта, в кожушки, в шуби, бабусi з внучатами, люди спокiйнi i крикливi, байдужi i нервовi, соннi й сповненi енергiї,- все це гомонiло, галасувало, кричало, сварилося, вимагало, протестувало, просило, плакало, смiялося, все це хотiло потрапити на поїзд i їхати, їхати кудись свiт за очi, щоб утекти од вiйни. Андрiй мав приєднатися до цього людського юрмища i теж їхати за тисячi кiлометрiв звiдси туди, де нiхто ще не чув вибухiв бомб, де не було замасковане жодне вiкно. Ясна рiч, його влаштують на перший же ешелон без нiякої черги, а ота бабуся, в чорному платку, так i буде сидiти тут на своїх клунках, серед цигаркового диму й пронизливих протягiв. Та й хiба сама лише ця бабуся?
      - Мене вiдсилають у тил,- сказав вiн Катi,- але з яким би я задоволенням поїхав на фронт!
      Катя мовчала, її приголомшило те, що вiдбувалося на вокзалi. Вона не була тут ще жодного разу з того дня, як почалася вiйна, i тепер просто не йняла вiри, що перед нею саратовський вокзал, отой колись такий тихий i порожнiй вокзал, по якому, нудьгуючи без роботи, тинялися носiї й рестораннi офiцiанти. Вона злякалася, що в цьому вирi передчасно втратить Андрiя i бiльше нiколи не побачить його i не дiзнається, куди вiн зник, куди поїхав. Майже пiдсвiдомо Катя вхопилася за Андрiєву руку й не випускала її увесь той час, поки вони розшукували вiйськового коменданта.
      Комендант сказав Андрiєвi, що зможе влаштувати його на ешелон, який iде в напрямку Оренбурга, не ранiше як через два днi. Йому пiсля поранення однаково треба вiдпочити, а тут якраз склалося так, що через Саратов кiлька днiв уже йдуть ешелони з обладнанням евакуйованих заводiв. Отже, хай курсант трохи пiдожде.
      Андрiй вiдiйшов вiд вiконечка коменданта розчарований.
      - Теж менi,- бурмотiв вiн,- надiв червоний картуз i думає, що вiн велика цяця. Його б на фронт в отому червоному картузi!..
      Вiн зовсiм забув про Катю, i та стояла збоку, мов незнайома стороння людина, i готова була щомитi розплакатися.
      - Ви так рветеся звiдси, нiби Саратов наповнений вашими ворогами,-сказала вона, i губи в неї задрижали.
      - А що ж менi тут робити? - майже грубо вiдповiв Андрiй, не звернувши уваги на стан дiвчини.- Сидiти на оцьому божевiльному вокзалi?
      - Чому ж обов'язково на вокзалi? Ви можете влаштуватися в готелi...
      - В готелi? Я? - ткнув себе пальцем у груди Андрiй.- Там iде вiйна, хлопцi гибiють у заметених снiгом траншеях, а Андрiй Коваленко буде сидiти в готелi!
      - Тодi вам треба ходити по вулицi i кричати: "Я фронтовик! Дайте менi траншею!" - сказала Катя i одвернулася.
      - Ну, не сердьтесь,- схаменувся Андрiй.
      - Ви такий самий егоїст, як i всi чоловiки на свiтi, а я, дурна, вважала вас якимсь особливим...
      - Даруйте менi, я погарячкував трохи.
      - Добре менi трохи!
      - Ну, я винен, Катю. Менi треба було одразу спитати вашої поради. Що менi робити цi два днi?
      - Перш за все треба десь влаштуватися,- рiшуче заявила Катя.- Не будете ж ви справдi сидiти отут на вокзалi.
      - Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.
      - В агiтпунктi не сплять.
      - Тут є ресторан.
      - А що в ресторанi?
      - Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.
      - Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.
      - Хiба ж я заперечую! - розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.
      Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.