Жiнка дивилася в сад i мовчала. Мовчали й тi, що були внизу, пiд деревами. Мабуть, у цей сад не раз i не два привозили таких, як Андрiй, i жiнка добре знала, що то за тiнi ховаються в пiтьмi серед чорних дерев. Андрiй злякався, що жiнка зараз зачинить вiкно й знову сховається в таємничiй, недоступнiй для нього глибинi кiмнат.
      "Якщо зараз зачинить, значить менi кiнець", - подумав вiн i став ждати, до болю стиснувши щелепи, затамувавши в грудях вiддих. Його серце билося так гучно, що його, здається, можна було почути на вулицi, ї жiнка теж, мабуть, почула той стукiт. Вона схилилася на пiдвiконнi, пiдперла обличчя бiлими нiжними руками i несподiвано заспiвала тихим, глибоким голосом:
      Ave, Maria, gratia plena,
      Domirus tecum, benedicta tu.
      Вона спiвала щось сумне-сумне, виразно вимовляючи латинськi слова, яких Андрiй зовсiм не розумiв. Але невiдома, чужа для нього мелодiя була такою близькою й привабливою, незрозумiлi олова звучали так заспокiйливо й мирно, що всi його страхи одразу кудись зникли i тепер було тiльки бажання слухати й слухати цей жiночий голос, що линув з темряви, неначе з неба.
      In mulieribus it benedictus...
      Одна з темних постатей обабiч Андрiя колихнулася, брязкнула автоматом, i назустрiч заспокiйливим, ласкавим звукам полетiв роздратований чоловiчiй голос:
      - Ей там! Заткни пельку й зачини вiкно. Час не для молитов!
      Вiкно схлипнуло, i Андрiй знову впав на дно моря.
      Пара рижих битюгiв лiниво помахує короткими хвостами. Довгий вiз-платформа на товстих гумових колесах нечутно котиться за битюгами. Круглощокий, ще зовсiм молоденький есесiвець час од часу смикає за вiжки, пiдганяючи коней. Ще два есесiвцi середнiх рокiв сидять у кiпцi платформи, не випускаючи з рук автоматiв. Посерединi, звiсивши ноги, розташувалося чотири чоловiки в "генеральськiй" унiформi. Три есесiвцi везуть кудись чотирьох "генералiв".
      У "генералiв" чорнi штани з широкими жовтими лампасами, чорнi кiтелi з жовтими нашивками на руках i жовтими поздовжнiми смугами на спинах, чорнi шапочки-ярмулки з жовтим перехрестям зверху. Людей у такiй унiформi знають у Нiмеччинi всi. Це - "бомба-генерали", люди, якi розряджають радянськi й союзницькi авiацiйнi бомби, що чомусь не вибухнули. Бомби не вибухають з рiзних причин. То фугаска потрапляє в надто м'який грунт, i вибуховий механiзм не спрацьовує. То в бомбi зiпсований зривач. Iнколи американцi скидали бомби з годинниковим механiзмом, якi мали вибухати через кiлька годин або навiть дiб. Часто бувало так, що "бомба-генерали", щойно почавши поратися бiля своєї чергової "пацiєнтки", злiтали в повiтря, щоб уже нiколи бiльше не повертатися на цю сповнену горя й страждань землю. Третина бомб вибухала. "Бомба-генерали" гинули, як трава пiд косою. Фашисти на це не зважали. У них не було часу на те, щоб ждати, вибухне чи не вибухне та або iнша бомба. Вони не хотiли зривати бомб толом: адже їх можна зарядити знову й послати назад, з своїми лiтаками. Вони поспiшали виграти вiйну, хоч уже давно зрозумiли, що вона безнадiйно програна. Як утопленик, вони хотiли потягти за собою ще мiльйони людей, вiдiбрати в них життя.
      "Бомба-генерали" належали до приречених.
      З тих чотирьох, що сидiли на возi, один був зовсiм старий. Зморшки залягли на його щоках, як степовi провалля. Великої лисини не прикривала навiть шапочка. Вузенький, як вiночок римських кесарiв, пружок сивого волосся лежав на черепi, мов прилiплений. Тiльки лоб, високий, кулястий, мов у поета Гете, i гордий красивий нiс робили це змертвiле обличчя привабливим. По боках бiля старого сидiло два молодих чорнявих чоловiки. Один - блiдий, аж свiтиться, з тонкими нервовими пальцями, з якоюсь несамовитiстю в поглядi, другий - повногубий красень, з темними тiнями пiд великими, мов сливи, очима, в хвацько збитiй набакир шапочцi, плечистий, спокiйний.
      Четвертий був Андрiй Коваленко. В "генеральськiй" формi вiн видавався тонким, як очеретина. Вiн схуд за цi днi ще бiльше, якось згорбився, в правому куточку губ накреслилася сувора складка. Як i всiх iнших, його лише вчора привезли в барак, що був неподалiк од мiста Марбурга, звелiли переодягтися в форму "бомба-генерала". I от тепер везуть навiщось у мiсто, в те саме мiсто, де колись росiйський студент Ломоносов слухав лекцiї нiмецького вченого Христiана Вольфа. їх, ясна рiч, везуть не в Марбурзький унiверситет i не на екскурсiю в отой старовинний замок, що височiє над мiстом, сiрий i похмурий, як середньовiччя.
      Так, їх везли на окраїну мiста, туди, де переплiталися сотнi сталевих шляхiв, на залiзничну станцiю. Вночi на станцiю налетiли англiйськi лiтаки й розбомбили ешелон, який стояв навпроти вокзалу. Ешелон був з мармеладом, i тепер цим мармеладом було забризкано все навкруги i здавалося, що то - кров.
      Вокзал здiймав до неба уламки своїх стiн. Вагоннi вiсi з колесами валялися за сотню метрiв од рейок, а вагони лежали на землi, без колiс, з потрощеними ребрами своїх стiнок. На станцiю вже пригнали кiлька груп вiйськовополонених полякiв та iталiйцiв, яких Гiтлер карав за зраду маршала Бадольо, але "бомба-генералiв" повели далi, до в'їзних стрiлок. Там, бiля диспетчерської будки, вони побачили в землi невеличкий отвiр, за сотню метрiв од якого стирчала табличка з загрозливим написом: "Обережно! Небезпечно для життя!"
      - Тут, - сказав один з лiтнiх есесiвцiв, тицькаючи пальцем в напрямку таблички. - Працювати!
      "Генерали" мовчали. Жоден з них не мав нiякого уявлення про свою роботу, жоден з них не знав навiть, якої нацiональностi його товаришi по нещастю.
      Першим заговорив сивий. Вiн, мабуть, був нiмець, бо його нiмецька мова, якою вiн звернувся до есесiвця, звучала бездоганно.
      - Що саме нам треба робити? - спитав вiн.
      - Витягти бомбу, - вiдповiв есесiвець.
      - Як саме її витягати? Ви повиннi показати нам.
      - Показати? Ха! - засмiявся есесiвець, - та ми до неї ближче як за триста метрiв i не пiдiйдем. От вам щуп, лопати, ключ для вигвинчування зривача, вiрьовки. Знаходьте бомбу, розкопуйте її, вигвинчуйте зривач i тягнiть на поверхню. Зрозумiло?
      - Менi зрозумiло, а моїм товаришам - не знаю.
      - Ну от. Призначаю тебе старшим - i марш!
      Есесiвець одвернувся й запалив сигарету. Його товариш поторсав носком чобота щуп - довжелезний сталевий прут, пiдморгнув Андрiєвi й лагiдно, майже ласкаво сказав:
      - Пiшли! Працювать! I швидко, а то я...
      Обличчя в нього раптом скривилося, вiн замахнувся автоматом. Вартовi були як вартовi. Нi гiршi, нi кращi од тих, яких Андрiєвi вже доводилося бачити. Та зрештою йому тепер усе було байдуже. Вiн узяв щуп i поволiк його до тiєї зловiсної дiрки мiж шпалами.
      Коли всi зiбралися коло отвору, старий сказав:
      - Тепер давайте познайомимося. Почнемо з мене. Хоч як це сумно, але я нiмець. Звуть мене Ервiн. Прiзвище - Гронеманн. В ув'язненнi - з тридцять третього року. Комунiст.
      - Виходить, нам пощастило, що ми зустрiлися з чесним нiмцем, - весело промовив чорнявий красень. - Що стосується мене, то я - француз. Поль Сампiк з Ам'єна. До ваших послуг, як кажуть англiйцi. Був у полонi. Втiк. Воював у макi [французькi партизани, бiйцi опору - ред.]. Знову попався.
      - Я серб, - виступив наперед блiдолиций. - Бранко, Художник. З армiї генерала Тiто.
      Андрiй назвав себе. Всi вони говорили по-нiмецьки, хто як умiв.
      - Колись нiмцi вiдзначалися гостро розвиненим почуттям справедливостi, - знову почав Ервiн. - Останнiм часом свiт мав змогу переконатися в зовсiм протилежному, але хай справедливiсть панує хоча б у нашому маленькому, такому навдивовижу iнтернацiональному товариствi. Я пропоную найнебезпечнiшi операцiї проводити по черзi, щоб не наражати на небезпеку одразу всiх чотирьох. Наприклад, я беру оцей щуп i буду шукати бомбу в землi. Ви в цей час повиннi одiйти од мене якомога далi.
      - А чому саме ти? - поцiкавився француз Поль.
      - Ну, хоча б тому, що це моя iдея, - всмiхнувся Ервiн.
      - Домовились, - кивнув на знак згоди француз. - Далi?
      - Далi ми всi разом розкопуємо бомбу, бо це надто важка робота для одного, та й отi, - вiн кивнув у бiк есесiвцiв, - не дозволять нам гуляти. Зривач буде вигвинчувати хтось один.
      - Я, - сказав Андрiй.
      - О, ти ще маленький! - вiдсторонив його своїм широким плечем Поль.
      - Ми всi тут однаковi, - суворо промовив Андрiй. - Я вигвинчуватиму зривач у цiй бомбi.
      - Боже, якi всi нервовi, - розвiв руками француз. - Що ж тодi робитиму я, Поль Сампiк, дитя бiдних батькiв iз Ам'єна?
      - На вашу долю припаде iнша бомба, - заспокоїв його Ервiн.
      - Коли так, то я заперечень не маю. От тiльки як наш друг Бранко?
      - Менi однаково, - вiдповiв серб.
      Бомба, проскочивши помiж шпалами, пiшла в землю не прямо, а якимись зигзагами, навскоси, так що Ервiн насилу знайшов її збоку вiд лiнiї, на досить значнiй глибинi. Поплювавши на руки, вони почали копати. Земля була волога, змiшана з жужелицею з паровозних топок, i лопати нiяк не лiзли в неї.
      - Набридне нашiй старушенцiї слухати оте шкрябання - i як трахне вона! - задумливо промовив Поль.
      - А ти боїшся смертi? - подивився на нього серб.
      - Я шкодую.
      - За чим?
      - Шкодую, що ми залишимо цей свiт таким же дурним i злим, яким застали його пiд час свого народження.
      - О, пiсля цiєї вiйни свiт набагато полiпшиться, - запевнив француза Ервiн.
      - Тодi я навiть на тiм свiтi вип'ю чарочку коньяку за його здоров'я! пожартував Поль.
      - Мiж iншим, я одразу здогадався, що ти француз, - сказав йому Бранко.
      - Як ти мiг догадатися? - здивувався Поль.
      - По очах. Тiльки у французiв такi очi. А про Ервiна я подумав, що вiн нiмець.
      - Чому саме нiмець? - мляво поцiкавився Гронеманн.
      - Ти схожий на нiмецького художника Лукаса Кранаха, тiльки без вусiв i бороди i без його шевелюри.
      - Ого! - вигукнув Поль. - Тобi личило б бути кримiналiстом. У тебе прекрасно працює уява.
      - Ми, художники, вмiємо "роздягати" людське обличчя.
      - Що стосується мене, то я вмiю роздягати лише жiнок, - засмiявся Поль.
      - Ти намагаєшся бути схожим на того француза, який увiйшов у прислiв'я, - зауважив Ервiн.
      - Просто хочу бути самим собою, - знизав плечима Сампiк, - Якийсь англiйський лорд сказав, що вiн усе життя боровся з собою, щоб стати порядного людиною. Я не бачу сенсу в такiй боротьбi. Краще справдi бути порядним, нiж корчити з себе порядного. Що ти скажеш на це, Андре?
      - Я ще малий для таких розмов, - всмiхнувся Андрiй,
      - О, я переконаний, що ти мудрий, як Мафусаїл, - вигукнув Поль. - У вiсiмнадцять рокiв потрапити в "бомба-генерали" - це не кожен зумiє.
      - Менi двадцять, - поправив його Андрiй.
      - Двадцять - це теж дуже небагато, якщо згадати, що менi тридцять, а нашому дорогому Ервiновi вже, мабуть, за п'ятдесят.
      - В "бомба-генерали" потрапляють i кримiнальнi злочинцi, - сказав Андрiй.
      - Ну серед нас то вже напевне немає кримiнальних злочинцiв, - впевнено промовив Сампiк. - Адже ж правда?
      Всi мовчали. Та й що було казати? Коли знали, що Бранко не тiльки художник, як вiн себе одрекомендував, а й партизан; що Ервiн сидiв одинадцять рокiв у концтаборi зовсiм не за колiр своїх очей, а за свої переконання; що Поль, попри його бахвальство, не думав у цю вiйну нi про легкi успiхи в жiнок, нi про тимчасовi знайомства, а втiкав з полону, щоб приєднатися до макi; що Андрiй, як i тисячi iнших радянських полонених, утiкав, утiкав i ще раз утiкав з неволi, аж поки опинився серед смертникiв у чорно-жовтiй унiформi.
      До вечора вони були вже по колiна в землi. Вони увiходили в землю повiльно, але невпинно. Голоднi, байдужi до своєї роботи, вони не поспiшали, хоч як погрожували їм здалеку есесiвцi. Витягнуть цю бомбу - буде iнша. Куди ж поспiшати?
      Розмови мiж ними поволi затихли. Перше знайомство вiдбулося, вони взнали найнеобхiднiше, що треба було знати одному про одного. Тепер краще було мовчки длубатися в землi i думати, думати. До того ж слова, сам процес мовлення вимагали затрати енергiї, а її й так уже залишилося небагато в їхнiх знесилених, зголоднiлих тiлах.
      На третiй день їхньої роботи посеред круглої ями показався стабiлiзатор бомби. Троє вилiзли на поверхню, Андрiй лишився внизу. Йому подали ключ, великий i важкий, як рогач, i вiн пiдступився до чорного хвоста металевої сигари. Зривач був загвинчений мiж крильцями стабiлiзатора, круглий, мов сковорода. Кiнчиками рогача-ключа треба було зачепити за ледь помiтнi виїмки в цiй сковородi i вихопити її з сталевого тiла, в якому дрiмало пiвтонни вибухiвки. Ключ клацнув об стабiлiзатор i полетiв на дно ями. Зривач тримався в своєму гнiздi мiцно, дуже мiцно. Андрiй ще раз спробував повернути його, але ключ знову зiрвався i знову дзенькнув об бомбу.
      - Брже! Брже! Брже! [швидше! (сербське) - ред.] - нервово закричав згори Бранко.
      - Не хвилюйся, Андре, спокiйно, - порадив Ервiн.
      А Коваленко обливався потом над клятим зривачем i не мiг навiть зрушити його з мiсця.
      Поль першим зрозумiв, у чому справа. Адже вiн бачив, якi худi руки в цього руського юнака. I мовчки, нiчого нiкому не кажучи, вiн пiдбiг до ями й стрибнув до Андрiя.
      - Ти чого? - здивувався Коваленко.
      - Допоможу тобi, - сказав Поль. - Тут треба добрячої сили, а я, бачиш, займався до вiйни штангою. Отак - раз, два! Раз, два!
      Вiн показав руками, як пiдiймав колись штангу, i засмiявся.
      - Дай-но ключ.
      Вибуховий механiзм не вiддавсь i йому.
      - Берiмось удвох, - сказав Сампiк. - Раз, два!
      Ключ пiд їхнiм натиском легко подався вперед, i вони обидва попадали на землю. Попадали i так лежали, боячись поворухнутись, ждучи, що ось зараз щось клацне всерединi бомби - i буде кiнець усьому. Але бомба стояла непорушна, мовчазна, байдужа, їм пощастило. Мабуть, зривач у нiй був зiпсований.
      Вони вигвинтили механiзм i передали його нагору, прив'язавши до кiнця вiрьовки. Тодi ще цiлий день обкопували бомбу, щоб звiльнити її вiд цупких обiймiв землi, i лише пiсля того витягли її на поверхню з допомогою цiлої команди полякiв.
      - Ми можемо втiшатися самими собою бiля цiєї бомби, як кажуть англiйцi, - засмiявся Поль.
      - Чому ти весь час згадуєш англiйцiв? - поцiкавився Андрiй. - Чи ти їх так любиш? Чи, може, жив у Англiї?
      - Я був пiд Дюнкерком, - сказав француз, - I я бачив, як англiйськi транспорти везли на туманний Альбiон своїх бравих солдатiв. Вони втiкали, залишивши нас, своїх союзникiв, битися з танками Гудерiана. Вони стояли на палубах транспортiв i милувалися чудовим видовиськом, яке вiдбувалося на землi. Танки йшли на нас звiдусiль. Ми стрiляли в них з гвинтiвок. Вони били по нас з гармат. Англiйцi втекли за свiй Ла-Манш. Нас посадили за колючий дрiт. З того часу я й полюбив англiйцiв.
      - Я теж колись бився з танками Гудерiана, - сказав Андрiй, - Бився разом з товаришами, не думаючи нi про чию допомогу.
      - А я не мiг не думати, - гаряче промовив француз, - Бо вони ж союзники! Хiба союзниками стають лише для того, щоб пити французькi вина?
      - Тепер нам нi на кого сподiватися, - зауважив Андрiй, - треба дбати про визволення самим. Нiякi союзники нам не допоможуть.
      - Ти гадаєш, що ми можемо втекти звiдси? - не повiрив Поль.
      - Я переконаний у цьому.
      - Ми використаємо для цього першу ж нагоду, - втрутився в їхню розмову Бранко.
      - А я хоч i старий, але не вiдстану од вас, - сказав Ервiн.
      - Боже милий, - зiтхнув француз, - Що б я зараз оддав за мiсяць, за тиждень, за один день свободи!
      Тiєї ночi на Марбург знову налетiли англiйськi лiтаки. Кiлька годин гримiли на станцiї й у Сусiднiх од неї кварталах мiста вибухи бомб, палало небо, здригалася земля. Вранцi есесiвцi заявили, що сьогоднi полоненим доведеться працювати у великому будинку, в який влучила важка бомба. Бомба пройшла крiзь шiсть поверхiв будинку i застряла десь у пiдвалi. Поки вони не знешкодять її, в будинок не зможе повернутися жоден мешканець, отже, працювати треба швидко, без зволiкання.
      Вiз зупинився в одному з уцiлiлих кварталiв, есесiвцi провели своїх бранцiв вузькими звивистими вуличками, тодi невеличким сквериком, з розчахнутими деревами, i вказали на високий будинок, що стояв на протилежному боцi широкої вулицi.
      - Он там. I не валандатись довго.
      Есесiвцi стали в рiзних мiсцях, так щоб не спускати очей з будинку, але й не наближаючись до нього, а "бомба-генерали" пiшли до центрального пiд'їзду. Троє з них вже кiлька рокiв були в Нiмеччинi, але ще жодного разу не ступали в нiмецький будинок. Четвертий був нiмець, але вiн теж одинадцять рокiв знав тiльки дерев'янi бараки, нари або ящики-дiжка i колючий дрiт. Важкi рiзьбленi дверi з великою бронзовою ручкою грюкнули за ними, вони ступили на кам'янi сходи.
      I от вони самi на весь будинок, на всi його шiсть поверхiв. Десь у пiдвалi, зарившись глибоко в землю, лежить кругла й товста, мов вiдгодована свиня, бомба, яка може от-от вибухнути, лежить їхня загроза, їхня доля, їхнiй ворог. Але що один ворог поряд з тисячами ворогiв, що оточують цей будинок, який тимчасово потрапив у руки чотирьох побратимiв-смертникiв! I тому Поль, щойно вони лишилися самi, мрiйливо пустив очi пiд лоб i промуркотiв, вдаючи з себе маминого синочка:
      - Передовсiм ми повиннi добре поснiдати. I обов'язково з випивкою.
      Всi були такi голоднi, що нi в кого не вистачило мужностi й сили заперечувати проти такої спокусливої пропозицiї.
      - Тодi, - захоплюючись, вiв далi Поль, - тепла ванна, чиста бiлизна i спати, спати, спати аж до вечора.
      - А коли нас застукають вартовi? - висловив побоювання Ервiн.
      - Швидше в цьому будинку з'явиться маршал Петен, нiж нашi хоробрi есесiвцi - засмiявся Поль. - Ну, я пiшов на розшуки снiданку й вина.
      - Стривай, - зупинив його Андрiй. - Треба домовитися.
      - Про що ж домовлятися? - розвiв руками Поль i виразно подивився на Бранко, сподiваючись на його пiдтримку.
      Але серб мовчав.
      - Ага, розумiю! - ляснув себе по стегнах француз. - Нашi брати слов'яни вже утворили свiй альянс i виробили спiльну програму дiй, яку зараз запропонують неорганiзованiй масi в особi француза Сампiка й нiмця Гронеманна.
      - Не плети дурниць, Поль, - буркнув Бранко. - Хiба ми не домовлялися втекти, як тiльки трапиться нагода?
      - Де ж ця нагода? - здивувався Поль i навiть озирнувся навкруги, так нiби нагода була якоюсь зримою рiччю i її можна було побачити.
      - Тут, - твердо сказав Андрiй. - В цьому будинку.
      - Ну, ну, - пробурмотiв француз, - не думайте, що я противник свободи й iнших прекрасних речей. Але не станете ж ви заперечувати проти снiданку?
      - Нi, - сказав Бранко,
      - I проти ванни й чистої бiлизни.
      - А чи не буде це мародерством? - обережно запитав Ервiн. - Закони вiйни безжальнi...
      - О милий Ервiн, - поляскав його по плечу Поль, - коли банда Штюльпнагеля грабувала Францiю, вона не задумувалася над такими високими моральними категорiями, як чеснiсть i добропоряднiсть. Я ж хочу взяти в Нiмеччинi всього-на-всього одну пару чистої бiлизни. I хай буде тому соромно, хто подумає щось погане, як кажуть англiйцi. Чи не так, Андре?
      - Мабуть, треба перемiнити не тiльки бiлизну, але й верхнiй одяг, якщо вдасться тут знайти щось пiдходяще, - сказав Андрiй. - Бо втiкати в наших "генеральських" мундирах - це безглуздя.
      - Ти великий практик, Андре! - вигукнув Поль. - Це говорю я, Поль Сампiк, практицизм якого не сягає далi склянки вина й м'якої перини. Отже, вперед, вперед, до бою i звитяги, сини свобод, анфан де ля патрi! [сини вiтчизни (франц.) - ред.]
      Йому не вистачало нiмецьких слiв, i тому вiн закiнчив фразу своєю рiдною мовою.
      Обов'язки вони подiлили так. Ервiн мав стежити за вартовими й в разi небезпеки подавати сигнали друзям. Поль лаштував снiданок. Андрiй i Бранко повиннi були знайти в будинку необхiдний для всiх чотирьох цивiльний одяг, який замiнив би їм чорнi мундири з жовтими лампасами.
      Снiданок був готовий за пiвгодини. Поль вирiзав з бiлого хлiба два десятки овальних грiнок, змочив їх у сумiшi молока й яєць, пiдсмажив на маргаринi, тодi наклав на грiнки заздалегiдь збитi яєчнi бiлки, густо посипав їх натертим сиром, проробив у бiлках заглиблення й поклав туди по сирому жовтку, посолив i поставив у духовку. Коли жовтки добре запеклися, Поль полив усе це розтопленим маргарином {вiн страшенно шкодував, що в його розпорядженнi немає коров'ячого масла, але де ж його можна було знайти в Нiмеччинi!), притрусив зверху дрiбно накришеною петрушкою i кропом i понiс на стiл. Величезна сковорода шкварчала, булькала, сичала i навiть немовби зiтхала, розповсюджуючи довкола себе такi запаморочливi запахи, що голова йшла обертом.
      - Китайський аромат! Фiрмене блюдо: "Яєчня "бомба-генерал"! - вигукнув весело Поль i опустив на стiл великий бiлий кофейник. Через хвилину до запахiв яєчнi примiшався тонкий аромат мiцного чорного кофе. Вина в будинку не було. У всякому разi, Поль його не знайшов.
      - Прошу за стiл, панове! - жеманно уклонився француз, i всi, навiть Ервiн, без зайвих нагадувань взялися за стiльцi. З вiкна кухнi, де вони збиралися трапезувати, було добре видно вартових, що прогулювалися на протилежному боцi вулицi, тому вони не боялися бути застуканими зненацька. Роки, довгi роки вони не бачили людської їжi, не сидiли за столом, накритим чистою, бiлою скатертиною, не держали в руках тонкої фарфорової чашки, теплої вiд налитої в неї пахучої рiдини. Нiхто з них не пам'ятав, коли сидiв вiн отак у свiтлiй, бiлостiннiй кiмнатi, насолоджуючись затишком, смакуючи наперед прекрасним снiданком, вiдчуваючи теплоту ванни i свiжiсть чистого одягу. Пiсля багатьох десяткiв мiсяцiв поневiрянь, голоду, смертельних небезпек вони збиралися порозкошувати одну-єдину годину, щоб знову з головою пiрнути в свiт небезпек, убивств, туди, де на них будуть полювати, мов на диких звiрiв, де за ними будуть слiдкувати тисячi очей, де на них чигатимуть тисячi вбивць. То невже ж їм не дадуть спокiйно провести цю годину, одну-єдину спокiйну годину за всю вiйну?
      - Дорогi мої товаришi, - пiднесено сказав Поль, - Даруйте менi, але я неодмiнно повинен виголосити промову перед нашим скромним снiданком. Справа в тому...
      I тiєї ж самої митi надворi завила сирена. Вона не була для них чимось несподiваним: тепер тривога в Нiмеччинi вважалася так само звичним явищем, як вiтер або дощ. I все ж вони трохи розгубилися.
      Поль зупинився, не докiнчивши фрази. Ервiн кинувся до вiкна. Бранко прошепотiв щось сердите. Андрiй вiдсмикнув руку, яку було простягнув до сковороди, так нiби там була не яєчня, а гримуча змiя, i лице в нього стало бiле, як глина.
      Чого ти злякався, Коваленку? Хiба ти вперше чуєш цей залiзний голос? Хiба не заставав вiн тебе зненацька посеред бiлого дня, хiба не будив серед темної ночi, вiдбираючи в тебе короткi години перепочинку, примушуючи бiгти в сховище? Хiба ще й досi не звик ти до нього, як звик до вiчних туманiв i дощiв, що висять над нiмецькою землею, до колючого дроту, який, здається, лiтає тут навiть у повiтрi, як лiтають у тебе на Вкраїнi бiлi нитки бабиного лiта, до лайок i побоїв твоїх вартових?
      Нi, Андрiй злякався не виття сирени, вiн не боявся навiть того, що на Марбург от-от можуть налетiти американськi лiтаки й засипати мiсто бомбами, вiн не думав про можливу смерть, яка могла впасти згори, як снiг на голову, - вiн жахнувся вiд думки, що може зiрватися їхня втеча. Адже пiсля оцих довгих гудкiв попередньої тривоги щохвилини можна ждати iнших, коротких, знервованих, полохливих, коли здається, нiби сирени захлинаються, i коли кожен знає, що тепер треба бiгти в бункер. Вони не пiдуть сьогоднi в бомбосховище - хай хоч як галасують вартовi надворi. Але треба ж бути готовими до того, щоб зникнути з будинку, щойно спорожнiють вулицi. А вони й досi не переодягнулися!
      - Забираймо одяг i в пiдвал! - коротко кинув Андрiй, вибiгаючи з кiмнати. Бранко мовчки пiшов за ним. Ервiн ще спостерiгав за вартовими, один з яких став переходити вулицю, обережно наближаючись до будинку. Поль востаннє обвiв поглядом кухню, важко зiтхнув, тодi рiшуче махнув рукою й взяв сковороду.
      - Поснiдаємо бiля нашої бомбесi, - сказав вiн, - Я волiю вiдпливати в гавань Iсусову з набитим шлунком. Хай не думають апостоли, що до них з'явився якийсь голодранець!
      Андрiй повернувся до кухнi.
      - Ви ще тут? - запитав вiн якось надто спокiйно й попросив Ервiна: Вийди, будь ласка, до вартових i скажи їм, що ми не пiдемо в бункер, бо в нас дуже багато роботи. Бомба зарилася пiд фундамент i вирвати її надзвичайно важко.
      - I передай їм привiт од мене, - жартома додав Поль.
      - Ну, ходiмо, - втомлено промовив Андрiй. Вiй ще був блiдий.
      Вартовий не захотiв i слухати Ервiна.
      - Що-о? - заревiв вiн. - Ви не пiдете до бункера? Накажете й нам стояти отут?
      - Можете спуститися до нас у пiдвал, - спокiйно сказав Ервiн, добре знаючи, що вiн у даному випадку нiчим не рискує.
      - Ти що, пiдiймаєш мене на глум, комунiстична наволоч! - схопився за автомат есесiвець, але уривчастi гудки сирен дали знати про наближення ворожих лiтакiв, i солдат замовк i став дивитися на небо. Однак дивитися йому треба було не на небо, а на сусiднiй будинок, бо саме з-за нього несподiвано вивернулися три американських штурмовики i часто задиркали з своїх крупнокалiберних кулеметiв. Кулi заторохкотiли по вулицi, мов град по бляшаному даху.
      - Прокляття! - гукнув есесiвець i притьмом кинувся в той бiк, де було сховище.
      Ервiн спустився до товаришiв. Вони переодягалися, кваплячись, прислухаючись до того, що дiялося в мiстi. Поль встигав натягати на себе сiрi, випрасуванi штани i водночас запихати в рот яєчню. Бранко в темно-синьому костюмi, з своїм блiдим худорлявим обличчям, облямованим чорною красивою борiдкою, тепер особливо був схожий на художника. Андрiєвi дiстався чорний, лискучий костюм, i вiн уже був зовсiм одягнений, але виявилося, що Коваленко не вмiє зав'язати галстука,
      - Ай-ай, - спiвчутливо похитав головою Поль. - Як же це так, наш хоробрий юначе?
      Для Ервiна залишився коричневий костюм. Побачивши, як вiн завагався, мабуть, не маючи особливого бажання одягати себе в цей не зовсiм приємний колiр, Поль засмiявся:
      - Джентльмени не носять коричневого, як кажуть англiйцi. Але в Нiмеччинi це найлояльнiншй колiр. Тож одягай, дорогий Ервiн, i хай твої спiввiтчизники при зустрiчi мають тебе за якогось гауляйтера.
      - Шкода, що ми не маємо часу поголитися, - тернув себе по щоцi Андрiй.
      - Нiчого, - заспокоїв його Поль. - Ми вiзьмемо в руки плащi i будемо схожi на мандрiвникiв.
      - В Нiмеччинi зараз, здається, не дуже-то полюбляють мандрiвникiв, сказав Бранко. Всi ж ви читали на станцiях лозунг доктора Геббельса?
      - Редер мюссен роллен фюр ден зiг, уннотiге райзен ферлєнген ден крiг [колеса мусять крутитися для перемоги, непотрiбнi поїздки затягують вiйну (нiм.) - ред.] - одним подихом випалив Поль. - Чорт з ним, з Геббельсом i з його колесами! Пропоную докiнчити оцю сковороду з виробами мого кулiнарного мистецтва i алонз, анфан! [вперед, дiти (фр.) - ред.]
      Надворi бомби вже шматували небо i землю, i тугi хвилi повiтря бились об стiни будинкiв i об мiцну брукiвку вузьких вулиць.
      - Пора, - промовив Андрiй i першим ступив на сходи, що вели наверх. Товаришi пiшли за ним.
      Визирнувши з дверей i переконавшись, що вулиця порожня, Андрiй вислизнув з будинку. Коли вiн уже йшов по тротуару, до нього приєдналися друзi.
      - Ми йдемо не попрощавшись, як роблять англiйцi, - востаннє пожартував Поль.
      Тепер треба було мовчати i йти, йти, йти, щоб якомога швидше лишити позад себе це мiсто, сховатися з зелених сутiнках лiсу, що був по той бiк залiзничної колiї. Бомби рвались якраз там, куди прямували втiкачi, але це було навiть краще. Бо де бомби, там завжди пустиня.
      I жоден з них не повiрив сам собi, коли з провулка, якраз звiдти, де хвилину тому вирувала мiшанина металу, полум'я й землi, вийшов полiцай. Вiн був миршавий, старий i кривий на одну ногу. Вiн тяг свою ногу, як тягне побитий собака хвоста. Вiн був один проти чотирьох, але обминути його не було нiякої змоги.
      Полiцай мав за своїми плечима добрих шiсть десяткiв рокiв життя, i цi роки дали йому досвiдченiсть. Вiн уникнув тотальної мобiлiзацiї й не гнив десь у чужiй землi лише завдяки своїй кривiй нозi, але вiн знав, що фюрер може покликати його на фронт навiть з такою ногою, i тому важко було знайти ще одного такого ретельного служаку, як цей полiцай. Вiн сподiвався, що коли до кривої ноги додати ще заслуги по службi - то це вже дасть йому цiлковиту гарантiю уникнути фронту.
      I от тепер, при зустрiчi з чотирма незнайомими молодими чоловiками, якi прогулювалися по мiсту пiд час бомбардування так, нiби це було великоднє свято, досвiдченiсть пiдказувала старому полiцаєвi, що тут не все гаразд, а службистська запопадливiсть примусила його заступити дорогу втiкачам i грубо запитати:
      - Во коммст ду гер? [Куди йдеш? (нiм.) - ред.]
      Полiцай звертався до Андрiя, який стояв найближче до нього, але Коваленко мовчав. Досить йому було розтулити рота, щоб полiцай зрозумiв, що перед ним - iноземець.
      - Во крiгст ду мантель? [Де взяв плащ? (нiм.) - ред.] - допитувався полiцай, щупаючи пучкою новiсiнький макiнтош, який висiв у Андрiя на зiгнутiй в лiктi руцi, i пiдозрiло оглядаючи неголенi обличчя зустрiчних.
      - Якого чорта сiпаєш? - виступив наперед Ервiн. - Ми їдемо з фронту у вiдпустку. Зiйшли з поїзда прогулятися.
      - Документи? - простягнув руку полiцай.
      - Всякiй тиловiй сволотi ще документи будемо показувати! - презирливо кинув Ервiн i звернувся до товаришiв: - Ходiмо, панове.
      Обминувши полiцая, неначе то був телеграфний стовп, утiкачi спокiйно пiшли далi.
      - Стiй! - гукнув навздогiн полiцай. - Стiй, кажу! Але вони добре знали, що зупинятися тепер уже не можна. Знали вони й те, що не можна пришвидшувати ходу, а надто - бiгти. I йшли повiльно, спокiйно, переборюючи бажання озирнутися, стримуючи нервовий дрож, який поволi обгортав усе тiло.
      Вулиця була довга, як їхнє мученицьке життя. А життя для них тут могло стати коротким, як пiстолетний пострiл. I той пострiл загримiв ззаду i, мов цвяхом, прибив серба Бранко до бруку. Ервiн кинувся до вбитого.