Рок-н-рол, стакан, кохання

Того ж вечора у комірці на четвертому поверсі вже репетирувала і пила самогон рок-група «Резонанс».

Кліп

Ви збираєтеся у школі на репетиції майже щодня. Ти кілька разів чесно розвісив по школі оголошення, де повідомлялося про набір у місцевий ВІА, але то сам не з’являвся, то школярі чомусь ігнорували, то злива завадила, то в універі затримався. Одного разу був такий п’яний, що просто не зміг нічого сказати трьом переляканим хлопчикам, які все-таки прийшли на призначений час. Таким чином минуло два місяці, наближався Новий Рік. Ви активно репетирували, навіть пробували записати тут кілька пісень. А одного зимового вечора Африка привіз на репетицію режисера місцевої телекомпанії Юру Глушка, котрий безкоштовно знімав кліпи тим місцевим групам, які йому подобалися.

Замотаний у довгий синій шарф і вдягнений у коротке сіре пальто режисер Юра – невеличкий, якийсь трохи нещасний, з сумними очима – мовчки просидів усю репетицію, вслухаючись у кожну зіграну вами ноту, і щось натхненно записував до свого блокнота. Особливо йому припала до душі пісня «Апокаліпсис», після прослуховування якої Юра одразу заговорив: «На початку ви з гітарами, звучить музика. Дим, багато, цілі хмари. Навколо йдуть колони озброєних людей, армія, на вулицях міста з’явилися танки! Справжній апокаліпсис! Потрібні вертольотні зйомки – зверху, масштабно, загальний план. Люди рухаються назустріч катастрофі! А ви поступово перетворюєтеся на бомжів, у брудній одежі, неголені й немиті, які стали жертвами суспільної драми. – Від цієї оповіді Юра сам розпалювався з кожним новим словом і раптом зупинив погляд на тобі. – Тебе повинні вбити наприкінці. Застрелити з пістолета. Трагічний фінал, у кліпа повинен бути трагічний фінал! Це зараз актуально!» Ви перезирнулися між собою. Юра розповів готовий сценарій кліпа, та ще й якого! Вас шокував цей вочевидь талановитий режисер, що, у свою чергу, був у захопленні від вашої музики. На тому й порішили – незабаром розпочинати зйомки.

…Тим часом тебе викликала на розмову жаба-директорка. Ти приблизно здогадувався, чим скінчиться ця аудієнція, а тому йшов у доброму гуморі.

Жаба сидить у звичній директорській позі, з піднятим догори товстим пальцем: «Маладой чєлавєк, у нас на носі Новий рік. Тому ваш ВІА повинен виступити на святковому вечорі вже за тиждень. Ансамбль буде грати години три. І обов’язково – багато веселої музики! Танці! Розумієте? На нашому вечорі відпочиватимуть гості з районного відділу, тому ви повинні їх вразити». Ти широко посміхаєшся і чесно зізнаєшся, що ніякого ВІА досі не створив. «А хто ж тоді грає у школі щовечора?» – щиро дивується жаба. «Рок-група “Резонанс”», – відповідаєш. Жабі погано, вона обмахується серветкою і трохи не зривається на крик. Але ти нічим не можеш їй зарадити.

Зарплату, ясна річ, ти не отримав, проте, покидаючи школу, замість компенсації за втрачену репетиційну базу ви прихопили необхідні трофеї – барабанні тарілки, шнури, ремені для гітар, ще щось.

А на вулиці вже падав густий пухнастий сніг – розпочалася зима…

Апокаліпсис

Перший день зйомок кліпа «Апокаліпсис» проходить у бомбосховищі одного з університетських корпусів. Режисер Юра керує процесом із завзяттям полководця. Знімає відеоряд Дід Григорій – повністю сивий, хоча ще доволі молодий оператор Гриша, котрий став постійним напарником Юри. Ви сидите на якихось коробках, що знайшлися в бомбосховищі, й імітуєте гру на інструментах під власну фонограму. Так промайнуло кілька годин напруженої праці. Робота була дуже цікавою, ви вдавали з себе справжніх рок-зірок, і зйомки цього кліпа – яскраве тому підтвердження.

Другий раз, за задумом Юри, ви вийшли на зйомки більш розширеним складом. Для участі в масових сценах покликали друзів – Уїсса, Злоча, Тіму, Джона, які повинні були зображувати справжніх американських бомжів. Це єдине, що залишилося в сценарії від першого Юриного варіанту. Танків і вертольотів через фінансові проблеми він дістати не зміг, тому довелося обходитися більш доступними засобами. Зйомки відбувалися на старовинній фабриці, давно закинутій і напівзруйнованій, кістяк якої стирчав в оточенні сучасних дев’ятиповерхівок майже у центрі міста.

Процес зйомок починається з перевдягання. Всі заздалегідь попритягували з дому якісь непотрібні куфайки, старі подерті пальта, дитячі капелюхи, а хто не має такого лахміття, просто вивертає власні куртки підкладками назовні. Тепер ви маєте вигляд справжнісіньких клошарів. Сьогодні доводиться працювати без саундтреку, бо на цьому руйновищі годі шукати живлення під магнітофон. Ледь-ледь видряпуєтеся на другий поверх будівлі – колись широкі центральні сходи фабрики давно перетворилися на сюрреалістичну мішанину залізяччя, каміння й якогось дратня, тому ви по черзі вповзаєте нагору по залишках стіни. І ось ви починаєте свій дивовижний і божевільний танок.

За сценарієм, купа бомжів гріється навколо діжки, в якій блимає полум’я, пританцьовуючи і виконуючи ритмічні рухи. Діжку знайшли тут-таки, вогонь невдовзі запалав, і жаский шаманський ритуал розпочався. У цілковитій тиші десятеро чудернацьких істот тупцює навколо іржавої металевої труби, з якої виривається чорний дим. Усе це дійство незворушно знімає Дід Григорій. Діжку жбурляють по підлозі, б’ють ногами, крутять, так що поступово ваш фантасмагоричний загін входить у неконтрольований транс, чого й намагався досягнути Юра. Хтось видерся в провалля вікна, хтось з гітарою рубається на купі цегли, хтось добиває пом’яту діжку, хтось виринає з хмари пилу в дивовижному танці…

Нарешті зйомки закінчено. Раптом знизу долинають чиїсь тремтячі голоси: «Ану геть звідси, бо зараз викличемо міліцію!.. Негайно залиште приміщення!.. Що ви там робите?.. Це, напевно, якісь божевільні або секта… Та ні, вони там щось ховають, може, крадене…» Виявляється, попід фабрикою зібрався цілий натовп місцевих аборигенів – дідусів і бабусь, – котрі ошелешено дивляться на небувале досі в цих краях дійство. Нажахані тим видовищем, охоронці дворового порядку таки подзвонили в міліцію, і тепер в її очікуванні намагаються затримати дивних прибульців. З вікон навколишніх будинків визирають перелякані обличчя, у дворі панує моторошна тиша. Під закляклими від небаченого жахіття поглядами місцевих жителів ви спішно ретируєтесь, аби уникнути зайвих розборок з правоохоронними органами. Спантеличені бабусі, збившись докупи, щось напружено шепочать вам навздогін, хрестяться. Ви розчиняєтеся у провулках. Потім на всіх одночасно накочує нестримний сміх. Очевидно, тоді серед певних кіл жителів того двору зародилася химерна легенда про таємничих мешканців покинутої фабрики, переказувана не одному поколінню неслухняних малят…

Тебе вразили її очі

Тебе вразили її очі – дві стиглі мигдалини, що одночасно наче посміхались і хоронили якусь страшну таємницю. Щось східне проступало в її рисах, так зазвичай зображували хижих і невситимих перських цариць. Чорне і лискуче, як смола, волосся важкими пасмами падало на плечі, утворюючи бурхливі хвилі. Боже, що це був за рот – пухлі губи манили бездонним колодязем, над яким чорніла ледь помітна смужка пуху. Кирпатий носик кумедно дивився вгору. Якась дивовижна, дика краса.

Ти закохався в неї одразу, з того самого моменту, як побачив на ґанку другого корпусу, усміхнену і загадкову. Вона визирала з-за плеча подруги, що саме знайомилася з тобою. Це ти вже потім дізнався, що ваше знайомство було ними заздалегідь сплановано. Вона якось побачила тебе в оточенні друзів, і з того часу Світлана постійно мріяла про знайомство з тобою. Аби звести вас, її подруга Тетяна вигадала цілий спектакль на день святого Валентина, сценарій якого написали і поставили самі дівчата – студентки четвертого курсу психології. Вони вирішили запросили тебе на головну роль – самого святого Валентина. Ти, безумовно, одразу погодився. Репетиції проходили вечорами у студентському департаменті, і ти мав можливість дивитися на неї щовечора, розмовляти з нею, начебто випадково торкатися її руки. І з кожним днем ти втягувався в неї все більше. Таємний план спрацював, і ти потрапив у їхні лабети.

Спектакль був вдалим. Ти грав не тільки свого святого тезку, а ще й Теодоро в уривку з класичної п’єси «Собака на сіні». Вистава мала шалений успіх, так що вам потім довелося ще кілька разів грати її з різних приводів. Але головна мета також була досягнута – їй вдалося заволодіти тобою. І почалося…

Навіть хвилину без неї витримати важко, не кажучи вже про цілий день. Ви гуляєте зимовими вулицями, парками, просиджуєте на університетських підвіконнях довгі години і говорите, говорите, говорите… Так багато з жінкою ти ще ніколи не розмовляв. І ще ніколи так сповна не відкривав жінці свою душу. Ви знайшли одне одного, бо світ навколо одразу спалахнув небаченою райдугою, світилося небо, й повітря вигравало скаженими барвами.

Тепер ти щодня відчуваєш політ, наче маєш за спиною велетенські прозорі крила. Твоїй душі щомиті відкривається незбагненна радість, мовби прокинувся чудовим ранком у заквітчаному саду, і знову дихнув життям. Вона наснажує тебе, дарує віру в щастя. І ти любиш не тільки її, ти любиш усе довкола, і це почуття сильніше за смерть, в яку тепер зовсім не віриться…

Співаєш для неї

Ти розповів їй про групу, і вона прийшла на ваш сольний концерт в Інженерній академії. І ти старався вразити її вашою музикою. Того дня ти співав виключно для неї.

На цьому концерті ти вперше побачив під сценою одразу всю «паризьку» тусовку, яка співала, танцювала, відтягувалась на повну силу. Але для тебе головним глядачем і слухачем була Світлана, чиї незрівнянні очі ти розпізнавав навіть у темряві зали, і ти знав, що вона також любить тебе.

…Африка врятував увесь концерт, допомагаючи тобі з клятою гітарою, що вирубалася майже на кожній пісні, – кинувши бас, він стояв навколішках і пальцями притискав до роздовбаного гнізда гітарний шнур, який постійно відходив. Але технічні негаразди не завадили вам відіграти цей великий сольник, присвячений триріччю групи. Цього вечора ви були нестримні. І ця найприскіпливіша у світі публіка від вас шаленіла.

Наприкінці виступу на сцену видерся п’яний Діма Блантер і попросив виконати одну власну пісню. Одягнувши на себе твою гітару, він чомусь довго не міг з нею розібратися, а потім благально повернувся до тебе і спитав: «Валику, ти що, лівша?»

Ти уважніше придивився до Блантера і все зрозумів: він просто повісив гітару на інший, правий бік і тепер у шоці стояв посеред сцени, не знаючи, що йому робити далі. «Блантер, переверни гітару!» – волав хтось нестямно з-під сцени. У цей час навколо почалася справжня вакханалія – люди бігали вже прямо на сцені, верещали, цілувалися, пили портвейн. Побачивши цей бедлам, бабусі – охоронниці місцевого порядку – вимкнули в залі електрику і світло, а найповажніша з них розмахувала велетенськими руками, ловлячи, наче футбольний воротар, у свої міцні обійми хирляві патлаті тіла рокерів, що метушилися на сцені. Інша бабця голосно кричала грудним басом: «Концерт закінчено! Всі геть! Вимітайтеся звідси негайно! До біса!»

«Ну як?» – питаєш у Світлани, коли ви зі сміхом пробилися повз кордони озвірілих бабусь і вибігли з академії. «Це було клас! Я й не думала, що в нашому місті також є рокери. Навіть не підозрювала, що таке можливо! Мені дуже сподобалось! Ви справжня рок-група! Я просто вражена до глибини душі. Хочу ще раз пережити свої відчуття і потім скажу свою думку». Вона світиться від задоволення і гордості за тебе, вона дивиться на тебе з теплотою і ніжністю, і ти любиш її, як повітря, яким дихаєш. Усе навколо іде обертом. Господи, це щастя!

Ти знову народився

День народження – двадцять років – ти зустрів гучно. У маленькій квартирці на Кічкасі набилося більше двадцяти чоловік. Твої друзі.

Рідні обличчя сміються, радіють, їм весело і добре, і ти відчуваєш потужний струмінь тепла, що пронизує тіло, розливається п’янкою хвилею твоїми венами, наповнює кров, легені, дає сили жити і бути щасливим. Наче і не твоє свято сьогодні – це саме життя вирішило відзначити якусь свою дату в колі людей, в їхніх очах, у душах, зігріваючи їхні руки полум’ям любові. Сьогодні серед вас танцює сама радість, і ніхто не зупинить її, доки ви разом…

Ти щасливий, адже тебе прийшли привітати найближчі люди, і Світлана також разом з тобою. Ви співаєте улюблених пісень, обговорюєте позавчорашній сольник в академії, будуєте нові творчі плани. Ти вдивляєшся в обличчя друзів і почуваєш себе сильним, здатним на будь-які вчинки, готовим до всіх можливих життєвих випробувань…

«Де ж Рустам?» – хвилюється клавішник Сергій. Їм вже час вибиратися додому, бо їхати доведеться через півміста, а на вулиці давно темно. Рустамове взуття стоїть у коридорі, а от його самого ніде немає. На пошуки друга вирушає ціла експедиція на чолі з твоїм батьком.

Зима, холодно, але для вас це не проблема. Галасливою юрбою ви розпорошуєтеся по притихлих вулицях посьолка. Хтось каже, що Рустам збирався по цигарки до магазину. І мабуть, таки пішов. «Далеко не забіжить, знайдемо», – заспокоює всіх батя. І вже за кілька дворів ви дійсно знаходите втікача: Рустам, підклавши під голову долоні, мирно спить на лавці, в самих шкарпетках, без куртки і капелюха. «Сходив по цигарки, – підсміюється батя. – Забираймо його, бо холодно».

Весела компанія рушає на трамвайну зупинку – майже всім їхати у центр. Ти проводжаєш друзів, напевно знаючи, що цей день залишиться одним з найщасливіших у житті…

Танці на капотах

Чергова репетиція у Злодєя «на хаті» закінчується «п’яно грандіозо». Як завжди, на репетицію збирається повно друзів, присутність котрих зобов’язує вас зіграти цілий домашній концерт. В акустиці вас вже давно не чули, і ви виконуєте кілька зовсім нових пісень, які сприймаються друзями бурхливо та захоплено. Зазвичай неговіркий і сором’язливий Хет раптом голосно пропонує відзначити прем’єру нових хітів на вулиці, аби всі почули вашу радість. Компанія швидко погоджується.

Опинившись на вечірніх вулицях Кічкаса, всі чомусь раптово збурюються до танців. Забачивши перед собою старенький жовтий «Москвич», клавішник Сергій стрибає йому на капот. Зимову тишу розрізає шалений степ на залізі. До нього приєднуються Злодєй, Хет, скрипалька Сеня. Починаються фантасмагоричні танці на машині. Оскільки вже ніч, подорожні настрахано обходять ваш автомобільний шабаш десятою дорогою. У вікнах будинків ховаються здивовані обличчя аборигенів.

На капоті вмістилися лише четверо, тому інші утворюють для танців коло навкруги машини. Сергій перестрибує на дах бідолашного авто. Ви волаєте від захвату й веселощів. Хтось видряпався на сусідню машину – маленький «запорожець», який під вагою людини аж загудів.

Шалені танці продовжуються на дорозі вздовж всієї вулиці. Кічкас прогинається під вашими ногами, рипить, тріщить, як суха деревина, ось-ось зламається. Ви не шкодуєте його, бо життя виривається на поверхню тут і зараз, і стримати його вже немає можливості. Разом з вами танцює все довкола – будинки, машини, дерева, тьмяне небо. Все радіє разом з вами, і, здається, цьому ніколи не буде кінця, все це триватиме вічно. Вічно, як музика…

Dead Mаn[1]

«Ходімо в “Маяк”, вип’ємо пива», – на порозі стоїть як завжди зосереджений Коля. «Так холодно, зима, блін, не пивний сезон», – намагаєшся якось відмазатись. «Нічого, пиво – воно завжди корисно». З цим Колиним твердженням важко не погодитись, і ви вирушаєте в подорож по пиво.

«Маяк» – доволі специфічне «завєдєніє»: вмуровані в бетонну підлогу залізні столики дають можливість пити пиво лише стоячи. Прозорі стіни розраховані на літній час: щоби протяги гуляли, було прохолодно і свіжо. Зараз тут також свіжо, а протяги не просто гуляють, вони біснуються.

У барі нікого немає, лише під одним столиком тихо спить, скрутившись калачиком, якийсь чолов’яга. Ви замовляєте по бокалу пива і відходите в куток. «Ну, давай», – каже Коля, відпиваючи величезний ковток відверто розбавленого напою. Коля полюбляє на людях вдавати з себе завзятого п’яницю-аристократа, але для тебе він весь як на долоні, ти насправді майже все знаєш про свого друга. Коля – справжній позер, піжон та провінційний інтелігент, котрий намагається бути поганим рок-н-рольним хлопцем, таким собі місцевим Моррісоном. Він всюди кричить про брутальний секс, непродажний рок і концептуальну потребу будь-якої випивки, і йому справді вірять. Коля пише похмурі філософські тексти, читає відповідну літературу, захоплюється Ніцше і є головним ідеологом вашої групи. Але найбільше Коля бажає вирватися з-під опіки своїх суворих батьків, і всі його протестні ескапади – не більше як бунт проти домашніх порядків. Ти любиш його як друга, поважаєш за розум і талант і водночас іронічно ставишся до всіх його декларувань.

…Раптом ти закляк від здивування з піднятим бокалом у руці: в бар, ледь шкандибаючи, входить древня старушенція з важелезними клунками в обох руках. Зупинившись біля стійки, вона замовляє двісті горілки. Коля також завмирає у захваті від цього видовища. Кинувши клунки на підлогу, бабця одним ковтком випиває склянку горілки, втирається рукавом, задоволено хукає, підіймає торби і йде на вихід. Коля ковтає слину, ви перезираєтеся. «Ніхєра собі», – пиво тепер начебто й не лізе.

Ви вирішуєте відтепер називати цей бар «Мертв’яком», бо якраз перед цим подивилися новий вражаючий фільм Джима Джармуша, який, власне, і збиралися сьогодні обговорити. Що ж тепер казати? Ви чомусь надовго замовкаєте, вдивляючись у пивну далечінь…

Дімедрол

Цей рецепт тобі хтось підказав. Три таблетки дімедролу запити склянкою горілки. Так і зробив.

Навіщо? Аби спробувати нових відчуттів…

Навіщо? Аби Світлана відчула твою внутрішню драму і любила тебе ще більше…

Навіщо? Аби викликати на двобій увесь цей клятий світ…

…Воно почалося за кілька хвилин – тіло поважчало, руки відмовляються рухатись, очі злипаються. Сидиш у студклубі, нікого немає. Тобі погано, але і добре водночас. Світ чомусь різко остогиднює. Душевні боріння ось-ось вирвуться назовні, змітаючи все на своєму шляху. Ти дослухаєшся до внутрішніх голосів, та чуєш лише якесь незрозуміле волання. Блін, уже і не вийти з цієї кімнати, мабуть, ніколи. Ніколи, бо ноги приросли до підлоги, а тіло набрало свинцевої ваги. Поринаєш у якесь млосне забуття, наче намагаєшся плисти у теплому, відразливому болоті. Вгрузаєш у липку трясовину дужче і дужче, вже не поворухнути навіть і пальцем. Багнюка затоплює тебе вщерть, проковтує, змикається над головою. Ти вже не людина, що живе і дихає, ти – слизька і бридотна субстанція, що розповзається довкола, наче нафтова пляма. Ти стаєш частиною цього велетенського жаского болота, і ніколи тобі вже не вирватися звідси – ніколи! Червоні кола змикаються, білі кола змикаються, чорні кола… Мабуть, це кінець, це, мабуть, смерть стискає горло вологою долонею, теліпає за плечі, б’є по щоках. Б’є боляче і довго. Біль змушує відкрити очі.

…Це Світлана і Коля схилилися над тобою, це вони трясуть тебе і щось кричать у самісіньке вухо, це Фатєр б’є тебе по обличчю. «Що ти ковтав?» – кричить Коля, але його слова долинають наче з глибини. Світлана налякана і сувора, в її очах відбивається страх. «Що ти ковтав?» – не вгаває Фатєр. Ти показуєш на дімедрол. Вмить твоє тіло відривається від стільця, тебе кудись несе. Коля виштовхує тебе в коридор, і далі – в дабл, де змушує блювати, пити воду і блювати знову, вмиває тебе холодною водою і лається, брутально й водночас по-інтелігентськи витончено. Ти посміхаєшся, тобі вже краще. Світлі хайри Колі теж мокрі, він забризкав водою джинси.

Світлана допомагає перетягти тебе знову в студклуб, що вже наповнюється говіркими студентами. Тебе відпоюють чаєм, розповідають свіжі анекдоти, розважають друзі. Ти посміхаєшся. Дивно, але світ знову стає приємним на доторк, на смак, на відчуття. Ти посміхаєшся…

Вожатий

Перша справді прикольна робота – їдеш на все літо працювати вожатим у дитячий табір на морі. Відпочинок, робота і практика водночас. Світлана проводжає тебе на автобус і плаче, бо не хоче залишатися сама у розпеченому місті. Ти заспокоюєш її, хоча сам не знаєш, як проведеш ці місяці без неї.

Табір «Прибій», море, сонце, діти. Тобі дістався загін дванадцятирічних розбишак. Ви з Сергієм Плющенком і Валиком Цупиком мешкаєте в кімнаті на другому поверсі вашого корпусу. День минає в забавах біля моря, а ввечері настає пора відпочивати вожатим. Ваша кімната перетворюється на штаб-квартиру практикантів-філологів, котрих цього заїзду в таборі більшість.

Серж вигадав фірмовий напій «Прибій» – пшеничний спирт, настояний на «Фанті» у темному місці кілька годин. Вражає. П’ється легко і смачно, вставляє шалено, і на ранок ніяких наслідків! Спирт Сергій привіз із собою – цілу велетенську сумку. Тепер він щовечора із заклопотанним виглядом годинами шаманить свій напій у кутку кімнати, щось постійно бадяжить у пластикову тару, переливає, чимось хлюпає, колотить, ховає під ліжко. Алкогольне меню цілого табору тепер знаходиться виключно в руках Сергія.

Ваші дівчата-однокурсниці мешкають у кімнаті під вами, але вже за кілька днів ви починаєте плутати поверхи, бо щоночі фак-сейшни тривають по черзі то на першому поверсі, то на другому, так що врешті ці мандри, як і слід було очікувати, закінчуються веселою пригодою.

Пили у вас. Вночі дівчата пішли до себе. Серж десь таємничо зник. А коли ти прокинувся на світанку, то побачив дивну картину – Сергій моститься у твоє ліжко, нахабно відтісняючи тебе до стіни і буркочучи собі під ніс щось нерозбірливе. Крізь сон помічаєш, що його ліжко чомусь залишається застеленим. Сил обурюватися вже немає, тому ти скоро засинаєш знову… Наступне, що ти почув, – дикий сміх навколо. Це регочуть дівчата, що прийшли вас будити, і ваш співмешканець Валик Цупик, котрий майже повзає в істериці по підлозі. Ти починаєш розуміти причину їхньої бурхливої реакції. Ви з Сергієм лежите, обійнявшись, у ліжку, наче якісь підозрілі коханці. На його нерозібраному ліжку стоїть магнітофон.

Сергій, прокинувшись, розуміє всю складність ситуації і вимовляє лише єдине: «Ніхуя собі! Хто мене перетягнув?» Потім, засоромлений, вискакує з кімнати. Для нього потрапити в таке становище – все одно що бути звинуваченим у гомосексуалізмі – смертельно. Ви з дівчатами разом доходите висновку, що, скоріше за все, Сергій вночі переплутав поверхи. А оскільки вже кілька днів поспіль він ночував з Інною на першому поверсі, і її ліжко стоїть якраз у тому кутку кімнати, що і твоє, він просто за звичкою влігся спати на вже знайоме місце.

Вже потім Сергій попросив, аби ця історія залишилася між вами, і зізнався, як тієї ночі сильно дивувався, що у Інни раптом виявилися такі волохаті ноги. Ти лише подякував йому, що хоч не намислив тоді приставати. Тепер він був обережнішим.

Звільнений

Табірна праця закінчилася неочікувано. Та ще й трохи не вигнали з універу. У звіті про проходження практики було зазначено: «Звільнений у зв’язку з п’яною бійкою, систематичним вживанням алкоголю, дебошами. Дітьми не займався, роботу прогулював».

Так, але не зовсім так. І коли ви з Сергієм йшли, звільнені з роботи, на автобус, вас проводжали діти обох ваших загонів, допомагаючи нести сумки з речами, а дівчатка і навіть хлопці витирали сльози, прощаючись з улюбленими вожатими.

Бійка справді була, і доволі жорстока, бо тобі вже встановили діагноз «струс мозку», і тепер ти, звільнений з роботи, їхав у лікарню. Але причини того інциденту директорка табору вирішила не розголошувати, бо у ньому були задіяні її родичі-охоронці. Тільки написала вам з Сержем відповідні характеристики, з якими, мабуть, і до тюрми не взяли б.

Лікарня, проблеми в універі, скандал, який ледве владнали зусиллями мами Сергія, котра працює в універі викладачкою. Після завершення практики вожаті у повному складі приходять тебе провідати до лікарні, ясна річ, знову з горілкою. Лікарі розлючені, сусіди по палаті в шоці, бо відвідини перетворюються на дебош вже у самій лікарні.

Примечания

1

Мертв’як (англ.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.