Рок-н-рол, стакан, кохання

Філологія не особливо заважає музиці, скоріше навпаки – допомагає відчути себе причетним до творчого процесу, насолоджуватися життям, навчанням, спілкуванням. Нові тексти, нові мислі, нові корисні знайомства, нове відчуття лету.

На вечірніх лекціях сидіти не по приколу, тому ви з однокурсником Тимофієм обираєте пиво на порожньому вечірньому ґанку другого навчального корпусу. Тимофій – маленький, жвавий, надто балакучий і розумний хлопець з чорними очима і коротким волоссям – вміє розважати співбесідника і знає багато цікавих історій та смішних випадків. Час у розмовах минає швидко, і ви в останню мить встигаєте помітити, як до виходу з корпусу поспішає викладач, лекції якого ви щойно прогуляли. Хлопців на потоці вчиться лише троє, тому не помітити відсутність на парах двох з них було б важко. Доводиться терміново ретируватися за корпус. Одначе виявляється, що Микола Степанович теж іде у цьому напрямку. Вихід один – сховатися у дитячому садочку навпроти універу, де саме вивели дітей на вечірню прогулянку. Та ви не врахували одного суттєвого моменту – Микола Степанович веде свого малого Максимка, якого часто приводить з собою на пари, якраз до цього дитячого закладу. Далі відступати нікуди, і вам не залишається нічого іншого, як сховатися у пісочниці, де копирсаються шестеро дітлахів. Хлопчаки мовчки вклякають, вражені несподіваною і майже неправдоподібною появою в їхньому колі двох неголених «дядьків», що примостилися у самому центрі пісочниці. Але поступово діти заспокоюються, і один з них пропонує тобі своє цеберко і лопатку. Микола Степанович зупиняється за десять метрів до вашої схованки, ласо посміхаючись довгоногій виховательці у короткій спідниці. Його Максимка виривається з рук у напрямку вашої пісочниці. Ще кілька хвилин, і ваш зухвалий вчинок стане загальним надбанням. Ви розумієте, що довго гратися у пасочки не зможете, хоча діти й раді вашій активній участі в побудові піщаної фортеці, тому вирішуєте негайно тікати. До найближчого паркану ви добігаєте непоміченими. Проте на гострих кілках металевої огорожі ти застрягаєш. Тимофій вже з того боку схвильовано махає тобі руками, та джинси намертво зачепилися за високий кілок. Корефани з пісочниці починають голосно за вас вболівати, що привертає увагу Максимки. Лише в останню мить перед тим, як у ваш бік повернувся Микола Степанович, ти все-таки встигаєш зістрибнути з огорожі, розірвавши свої улюблені джинси якраз межи ніг. Та головне вам вдалося – ви втекли непоміченими.

Андеґраунд

«Є ідея! – Шурик аж підстрибнув на стільці. – Давайте відкриємо підвал у моєму домі! Ключа я дістану. Там велетенське підземелля, там і зробимо базу. Бо дістало вже вдома репетирувати, коли кожен пхне свого носа у наші справи!» – Шурик злісно подивився у бік батьківської кімнати. «Кльово, Шурику!» – Надія знову повертається до ваших сердець. Дійсно, треба ж десь нормально репетирувати, бо постійні тусовки на квартирах не дають очікуваної свободи – то батьки повернуться з роботи завчасно, то випити не можна, то покурити. А так, на власній базі – роби що хочеш! Отже, час спускатися під землю.

Ви експропріювали підвал того ж вечора. Шурик мешкає у цьому будинку на п’ятому поверсі, його мати приятелює з місцевими кербудами, і саме вона дістала ключі від дверей підвалу. «Діти хочуть облаштувати спортзал, то чому ж їм не допомогти, адже мова йде про здоровий спосіб життя. Це ж краще, ніж вештання по вулицях у пошуках пригод!» – чули ви розмову двох жінок і на знак згоди поважно кивали головами.

Дозвіл отримано, можна братися до справи. Ви наводите лад усередині вогкого і непривітного підземелля, розмальовуєте стіни, обклеюєте їх плакатами і фотокартками рок-зірок, вкручуєте лампи. У дальній кімнаті дійсно робите спортзал – друзі поприносили штанги, гирі, еспандери. А центральну – найбільшу – кімнату відводите під концертний зал.

Під прикриттям темряви ви з усього району стягуєте сюди лавочки. Процедура відбирає кілька вечорів, але увінчується успіхом: тепер у підвалі рівними рядами стоїть близько двадцяти дебелих лавок, як у справжньому концертному залі. Є куди запрошувати глядачів. Правда, їхнє таємниче щезнення наробило чимало галасу на районі, і на пошуки зниклих атрибутів дворового життя місцевих бабусь кинули навіть дільничних інспекторів, але вийти на слід зловмисників їм не вдалося. Таємниця пощезлих лавок залишилася нерозкритою.

З дому кожен зносив що міг – столи, стільці, ящики, хтось навіть притягнув старе панцирне ліжко. Ваш продюсер Сергій десь купив антикварний електроорган «Мікі», на якому ще двадцять років тому грала якась московська група. Паяні-перепаяні нутрощі цієї чудо-техніки не налякали навіть досвідчених електронщиків Вадима і Шурика, і, після кількох днів «карантину», старовинний інструмент зазвучав як новий. Його поставили біля задньої стіни, як найдорожчий експонат підземельного життя. Коля потихеньку освоїв цей небачений у ваших краях витвір західної музичної індустрії, так що ви тепер були ще й з клавішами.

Отже, коли зала була готова для відвідування, ви вирішили, що вже надійшов час концертувати. У січні на перший підвальний виступ групи зібралося чоловік п’ятдесят – переважно друзі, знайомі й родичі. Ви присвятили цей концерт річниці вашої команди, яка тепер називалася «Резонанс». Концерт мав шалений успіх, і незабаром слава про рок-підвал розлетілася по всьому Кічкасу.

Невдовзі ви просто змушені були відіграти ще один концерт. Вашому спільному приятелеві Дімі на прізвисько Банан – пухкому і вертлявому хлопцеві, котрий завжди мав особливу ділову жилку, – спала думка, що кожен відвідувач акції повинен зробити певний грошовий внесок, аби музикантам і їхнім друзям було на що попити пивка опісля. Своєрідний касовий збір. Усі поставилися до ідеї схвально, і Банан взяв на себе функції фінансового розпорядника і касира. На виступ набилася повна зала народу, і після концерту Банан із поважним виглядом справжнього імпресаріо підраховував спільний гонорар. На пиво, цигарки і навіть забійний молдавський напій «Стругураш» вистачило.

До третього концерту готуєтеся особливо прискіпливо. У репертуарі з’явилися нові пісні, які вимагають більш серйозних оранжувань. Ти знову взяв до рук скрипку, яку тимчасово орендував у вашої прихильниці Наталі. Склад групи постійно поповнюється друзями, але кістяк залишається незмінним – ти, Коля, Шурик, Вадим. Виступи вже перетворилися на справжні шоу: окрім, власне, групи, у концерті беруть участь ваші друзі-танцюристи з цілою данс-програмою у перервах, гумористичний конферанс забезпечує ще один ваш однокласник – невтомний балакун Сашко.

На третьому підвальному концерті на барабанах у вас вже грає справжній ударник з музичною освітою – Денис, котрий прийшов на першу репетицію з власним малим барабаном і тарілкою. Його запропонував у групу один з ваших знайомих, і ви знаходите спільну мову з новачком майже одразу. Льоху доводиться перевести в резерв, але він довго не ображається. Вже через кілька днів він знову сяє своєю доброю дитинною посмішкою. Дениса ви тут-таки охрещуєте Хетом, оскільки він постійно і голосно мріє про цю вкрай необхідну частину ударної установки. Мовчазний (бо сильно заїкається), довговолосий, з блакитними, майже прозорими очима, Хет одразу стає улюбленцем команди. Ви всі для нього є незаперечними авторитетами, бо старші на цілих два роки і вже доволі відомі на районі неформали. Хет замінює Льоху за пару репетицій і, як справжній барабанщик, вдало доповнює звучання групи.

Третій концерт має грандіозний успіх. Ви з Шуриком співаєте по черзі свої пісні, Злодєй веде партію соло-гітари, Коля грає на флейті й електрооргані, Хет забезпечує ритм. Деякі пісні одразу стають хітами, і їх навіть замовляють на біс прихильниці. Ви почуваєтеся не згірше, ніж Бон Джові на плакаті за спиною…

Філологія

Перша сесія, іспити. Ти геройськи вивчаєш за тиждень піврічну програму денного відділення, бо перший семестр вчився на заочному. Тепер ти зарахований на стаціонар. Тепер ти справжній студент.

Заняття «фізичною культурою» відбуваються на стадіоні «Локомотив» два рази на тиждень і починаються о восьмій ранку. Ти ще жодного разу не був у цьому районі, тому вперше доводиться шукати стадіон навмання.

Однокурсники розповідали, що стадіон знаходиться за високим рожевим парканом. Нарешті ти його бачиш. Але масивні сталеві двері чомусь закриті, хоча годинник і показує вже за десять хвилин восьму. Біля входу туляться якісь прибиті старушенції з клунками, похмурі й непривітні. «Іще не відкрили?» – питаєш у них. «Ні», – відрубує крайня жіночка. Що ж, треба трохи почекати.

Раптом відчиняються сусідні низькі дверцята, з яких виходить кілька міліціонерів з собаками. «Якась облава на стадіоні, чи що?» – промайнула думка. Ти ще раз грюкаєш щосили у броньовані ворота. Твій вчинок викликає легке заворушення серед напівсонних відвідувачів.

«Іди сюди!» – чуєш ззаду чийсь здавлений регіт. Це твій співкурсник Сергій Плющенко, що також іде на фізкультуру. Він згинається навпіл від істеричного сміху. «Щось трапилося на стадіоні! Не пускають, і менти чомусь…» – кажеш йому. «Ну ти даєш! – давиться сміхом Сергій, – Треба негайно тікати звідси. Це ж тюрма! Стадіон трохи вище, ти до нього ще не дійшов! А це ти ломишся у СІЗО». Він забирає тебе з-під цієї похмурої установи, й незабаром ти дійсно помічаєш рожеві стіни стадіону трохи вище по вулиці.

У роздягальні Плющенко розповідає хлопцям новий філ-факівський анекдот про те, як ти настирливо ломився в СІЗО на фізкультуру, і ти також смієшся разом з усіма, бо історія вийшла дійсно кумедною. Ти дуже полюбляєш різні веселі історії й анекдоти, а надто – про себе, нерідко спеціально створюючи смішні ситуації навколо своєї персони і втягуючи у них друзів, тому із задоволенням дозволяєш однокурсникам смакувати цю історію у найменших дрібницях. «Ну як там корєша на зоні?» – питають тепер хлопці щоразу, коли ви стрічаєтеся у роздягальні перед футболом.

«Сам ти підар!»

На початку літа, граючи в одному з міських переходів, ви познайомилися з Раєю – продюсеркою кількох андеґраундних груп, котра забажала допомогти у розкрутці і вам.

«У мене зараз у роботі кілька проектів, – каже Рая, мнучи великі червоні прищі на лобі. – Я домовляюся про концерти, у мене є власна апаратура. Я вам влаштую пару виступів, а якщо ви мені сподобаєтесь, – при цьому Рая все агресивніше тулиться до Вадика, торкаючись рукою його стегон, – то зможу організувати і гастролі. Заробимо грошей на подальшу розкрутку, а далі – запис альбому, столиця, постійні концерти. Я вже допомогла кільком групам. Ще ніхто на мене не скаржився. Всі лишаються задоволені. Раю знають усі на тусовці, можете спитати в колег». – Рая водить пальцями Вадимові по спині, вгрузаючи у його довге волося на потилиці, і ти помічаєш, як розширюються від жаху очі друга. Від її слів ви у захваті, особливо Вадим, котрий остаточно заціпенів під вправною рукою Раї.

Ви зуміли домовитися з Раєю про більш конкретні переговори, які повинні відбутися «на Парижі» – неформальному місці зустрічей і тусівок всіх рокерів. Рая бажає бачити на переговорах лише вас двох, тому всі інші члени групи лишаються на кухні у Шурика в нервовому очікуванні. Переповнені невиразними сподіваннями, хлопці відряджають вас зі Злодєєм «на діло», а самі вирішують зняти напруження пляшкою «Стругурашу».

Та ще до початку переговорів з вами трапляється непередбачуваний казус. Рая, побачивши Вадима, тане у посмішці і ласо заламує руки на пласких грудях. Вона вже готова запропонувати вам свою допомогу, тому кличе для подальшої розмови у більш тихе місце. Але на шляху до найближчої підворітні, куди вона навіщось владно тягне вас з Вадиком, постають кілька п’яних тіл. Вони називаються міліціонерами і навіть показують якісь посвідчення. Їм дуже не подобається твоя велика кругла серга у лівому вусі, яку ти повісив лише кілька днів тому. Ти із здивуванням відзначаєш про себе, що дивним чином повторюється подібна ситуація з вашого улюбленого фільму «Асса». Один з ментів, замість привітатися, нахабно питає, тицяючи великим пальцем у твоє плече: «Ти що, підар?» – і ти, давлячись сміхом від сюрреалістичності цього дежавю, механічно відповідаєш: «Сам ти підар».

Далі вам вже не до сміху, бо ситуація розгортається майже за фільмом. Охоронці порядку починають відробляти на вас прийоми рукопашу, і після кількох невдалих раундів ви зі Злодєєм змушені тікати у темряву, полишивши Раю саму розбиратися із заведеними правоохоронцями, які, вочевидь, ніколи не дивилися «Асси». Більше з нею ви, на жаль, не бачилися…

Дахи, підвали

Поважно йдете по вулиці всім складом. Ти акуратно тримаєш в руках свою новеньку шестиструнну акустичну гітару «Трембіта» у саморобному чорному чохлі, якого нещодавно змайструвала твоя бабуся. Шурик постійно забігає наперед – в його руках брязкотить маленька гітарка виробництва ізяславської фабрики, покоцана і побита у підвальних буднях. Трохи позаду простують інші. Вадим, як завжди зосереджений і похмурий, у незмінних велетенських окулярах і з акустичкою на плечі – його гітару збирали по запчастинах трохи не всім двором. Далі широко посміхається Хет. Уся його невеличка власність драмщика поміщається в єдиний круглий чохол. Правда, у нього є окремий кофр для паличок, подарований старшим братом-барабанщиком. Він дуже пишається цим кофром, це його справжня гордість. Ну і позаду крокує Коля. Його солом’яний хайр стирчить у різні боки, нагадуючи якогось мультяшного персонажа. Коля обережно несе свою флейту.

Ви тільки-но провели вдалу фотосесію для газети на даху дев’ятиповерхівки – здається, до такого ходу не додумалася ще жодна група! Місто повинно запам’ятати вас по цих фотографіях, адже це просто бомба! Тепер, дуже скоро, ви станете справжніми знаменитостями, про вас напишуть у пресі, і хай тепер ці похмурі «кічманавти» – ваші землячки – тільки спробують достібатися до вас! Хай тільки полізуть! Тепер у вас буде чим затикати пащеки цим звірюкам. Ви задоволені.

…На Кічкасі ви скупили майже всі екземпляри газети, із завмиранням серця розгортаючи і читаючи милі оку рядки про вашу групу, та ще й з фотографією на першій полосі! Ваше перше справжнє інтерв’ю, яке взяла журналістка Олена Дубова з поважної міської газети «Козацька Січ». Тепер усі в цьому місті дізнаються про вас, і ви станете відомими і заслуженими митцями. Це прорив, це успіх!

Ви напружено вдивляєтеся в обличчя перехожих – невже вони не впізнають вас, зірок місцевого року? Невже вони не розуміють, хто іде зараз поруч з ними по вулиці, хто їздить в одному з ними трамваї, хто п’є пиво разом з ними у смердючому пивбарі? Здається, всі вони просто повинні одразу впізнавати музикантів з крихітної фотографії в газеті і одразу бігти за автографом! Це ж ми – ваша місцева рок-група! Дивіться, не пропустіть свій шанс!

Ти вперше побачив гори

Цього літа ти вперше побачив гори. Всіх місцевих філологів направили проходити фольклорну практику в Карпати, і для тебе це була подорож-одкровення.

Місяць дихаєш чистим і пронизливим, наче гострий край розбитого скла, повітрям, чуєш зелені звуки прадавнього лісу, п’єш гірську джерельну радість, ніби й не куштував ніколи раніше води, блукаєш середньовічними вулицями таємничого Дрогобича, вчуваючи голоси забутих привидів, годинами слухаєш величний орган у костьолі святого Бенедикта, на кожному кроці дивуєшся артистичним ескападам галичан, мрієш і пишеш вірші в темних погребках за кухлем пінного пива, всотуєш в себе європейський дух столиці Галичини. Зовсім інше життя, інший вимір.

Ти спробував шість видів домашнього сиру і криштальну карпатську горілку, коли наодинці вирушив у мандри гірськими селами. Вдома у старенької вчительки мови ти назбирав фольклорного матеріалу на всю свою групу. Вона радо зустріла тебе і не вагаючись віддала два грубі зшитки стародавніх пісень і замовлянь, котрі, як ти вважав, мають неабияку цінність. Ти розмовляв з місцевими жителями, переймаючи їхню говірку, слухав цих привітних, усміхнених людей, дивуючись їхній гостинності й самоповазі.

Ти відчув гори у собі. Вони запали в тебе глибоко й навіки, спокушаючи душу своєю легкістю й неосяжністю. Ти побачив гори біля своїх ніг, коли ви утрьох – ти, Сергій Плющенко і твоя «секретна» подруга Леся, з якою ти водиш цілком невинну дружбу, – поїхали до Трускавця, аби набрати лікувальної води своїм колегам, що чимось потруїлися напередодні.

На лісовій стежці за містом вас підстерігав сюрприз – відв’язана від кілка і досить агресивно налаштована чорна корова. Ви їй чимось не сподобалися, і тварина довго ганяла вас по лісу, змушуючи видиратися на дерева і ховатися в кущах. Гра у схованки тривала майже півгодини, поки на стежці не з’явився якийсь дядько, що одразу почав з вас сміятися і жартувати. Але коли корова, наставивши роги, погналася й за ним, від дядька залишився тільки жаский крик, що довго кружляв відлунням у лісі, і кинутий у паніці поліетиленовий пакет на траві. Ви, схвильовані і збуджені, поспіхом повернулися на початок стежки, де з радістю стріли групу чеських туристів, які якраз збиралися вирушати вгору. Тепер ви йшли позаду них. Корова стояла на тому самому місці, що й спочатку. Від насмішкуватого дядька вістей не було. Чехи, на відміну від вас, не злякалися тварини, коли вона кинулася й на них – найбільший пузань у зеленій панамці схопив з трави велику гілляку й так шарахнув корову по голові, що та притьмом щезла у хащах. Шлях на вершини був вільний!

Ця пригода викликала у ваших хворих на шлунок колег неабияку веселість і підняла зневоднених постійною діареею студентів на ноги краще за лікувальну трускавецьку воду. На прохання однокурсників ви ще кілька вечорів переповідали у всіх барвах свої знамениті змагання з карпатською коровою, і цей випадок став чи не головною подією всієї практики.

…Гори вражали, гори співали, гори тремтіли, гори кликали до себе. Нічого величнішого ти раніше не бачив. Білі, засніжені шпилі проколювали блакитне небо, і від того світ ставав прозорішим, очі яснішали, а голова збагачувалася думками. Життя ворушилося в тобі, зростала жага, міцніли м’язи. Ти напувався цим вітром і відчував у руках потужні вітрила, що рвалися за обрій. Ти летів разом з ними…

Діти підземелля

Коли ти за місяць повернувся з практики, то уздрів у підвалі справжній андеґраунд.

Цілими днями тут товчуться численні загони друзів, які грають у карти, бухають, курять траву. Поступово підвал перетворюється на химерний притон, наче в оповіданнях твого улюбленого Едгара По. Доводиться навіть вдаватися до скандалів з друзями, аби хоч якось порепетирувати. Ключі від підвалу просить то Банан, якому більше ніде трахнути дівку, то чиїсь підозрілі знайомі з червоними скляними очима, то п’яні сусіди Шурика. Щодня тут триває цілковита вакханалія, яка зовсім не схожа на твої уявлення про благородний рок-н-рол. Звичайно, ти все розумієш, чому так трапилося, але при цьому на власні очі бачиш, як криштально чиста ідея музики як протесту проти буденності, перетворилася на протест проти самої музики.

…Флейтист Коля, якого тепер кличуть Фатєром, розірвав свої нові джинси, коли ганявся за тобою навколо електрооргану. Льоха до крові розбив лоба, коли вперше у житті сильно напився і впав зі сходів у підвал. Ваш новий член групи – басист Кирило «Урфін» – притягнув якусь журналістку, яка брала у вас інтерв’ю і до смерті налякалася велетенських сірих щурів, що саме вечеряли у спортзалі. Батько Шурика регулярно втікає сюди від лайливої дружини грати на баяні й пити самогон. Когось з ваших друзів тут постійно розшукують батьки.

Рок-н-рол та анархія запанували у підвалі на повну силу. Тут відзначаються дні народження, різні пам’ятні дати, тут з ранку до ночі яскравіє підпільне життя молодих рок-музикантів. Навіть в’їдливий запах каналізації й постійної вологи стає для вас дедалі ріднішим. Тут пишуться нові пісні, які одразу стають справжніми гімнами андеґраунду – «Кумарізатор», «Ось і все кіно», «Солдат», «Ми», «Знак зверху». Тут визріває перший повнокровий альбом вашої групи, який так і вирішено назвати – «Діти підвалів».

Кілька разів ви пробуєте записати цей альбом прямо у підвалі. Кожен запис перетворюється на страшенну пиятику, так що потім на плівці неможливо навіть розібрати слова, окрім матів між куплетами. І наче гімн цьому підземеллю лунає пісня Шурика «Діти підвалів», яку ви таки спромоглися записати на професійній студії «Ринг» у відомого, трохи не культового місцевого звукорежисера і рідного брата відомого російського поета-дисидента Віті Цвєткова, заробивши на це гроші постійною грою у переходах. Друзі казали: «Пора виходити на велику сцену…»

Скрипка

Треба щось робити. Концерт. Нові пісні. Блін, репетирувати неможливо через постійні кодла в підвалі – хоч стріляй! Та ще й скрипки немає – Натаха свою вже забрала. Господи, де ж мені узяти скрипку?..

Літо. Трохи не провалився четвертий підвальний концерт, який відвідало ледве з дюжину друзів.

«Валику, я чув, що тобі потрібна скрипка?» – раптом питає після чергової «відкритої» репетиції ваш спільний знайомий Чалий. «Так», – уважніше дивишся на його смуглявий фейс, ледь освітлений підвальним тьмяним блиском. «У мене в сараї вже років тридцять лежить дідова скрипка. Як він помер, ніхто й не грає. Може, тобі знадобиться. Хочеш, принесу?»

Й він приніс. Ти одразу угледів у цьому почорнілому шматку деревини щось незвичайне, старовинне – аж гучніше забилося серце. Такого інструмента ти ще ніколи не бачив: скрипка була нестандартної форми, дивовижна. «Дід у циган купив після війни, вона в їхньому таборі ходила. Дід грав на ній, а як вмер, то мама її в сарай і віднесла», – говорить Чалий. Ти обережно береш її до рук.

Скрипка була чорною від трисантиметрового шару олії та бруду, з відламаною головою, що теліпалася на мотузці, без кілків, підставки, струн і кобилки. Дивний інструмент вмирав і благав про допомогу. І ти узяв його.

Але тепер цю скрипку треба було відновити до життя. Вихід один – нести до музичної майтерні. Тобі порадили показати інструмент Олександру Сергійовичу, одному з найкращих українських скрипкових майстрів. Він одразу розпізнав у цій скрипці витвір знаменитого одеського майстра Добрянського, котрий жив і творив на початку цього століття. Отже, цьому інструменту було десь під сто років!

Олександр Сергійович із превеликим задоволенням відреставрував унікальну скрипку, подарував їй друге життя, вдихнув у неї голос. І вона знову заспівала. Господь почув твої прохання, і ти нарешті отримав свій власний інструмент, старовинну скрипку. Тобі пропонували за неї великі гроші, за які можна було купити квартиру або машину, але ти твердо знав, що Божі дарунки не продаються. Вона тепер твоя. І ти грав на ній рок, а вона віддячувала тобі чистим звуком…

Сльози

Лежиш на залізному ліжку в підвалі і куриш одну за одною молдавські «Турне», слухаючи Цоя. Чергова дата його смерті, три роки. Пом’янути Вітьку – ваша традиція й печальний обов’язок. Але чомусь не п’яніє мозок. Ще свіжий у пам’яті образ усміхненого Цоя, у чорному одязі, з білосніжною гітарою. Ти бачив його за два місяці до смерті. Це був суперконцерт. Таке не забувається. А зараз лише пісні лишилися. Та ще настрій.

«Смерть стоит того, чтобы жить, А любовь стоит того, чтобы ждать». Тоскно, жити не хочеться, і ці кляті сльози…

Хлопці напилися, голосно співають пісні «Кіно». Зазбиралися «на Париж», де цього вечора традиційно зустрічаються «цоємани».

Набиваєтеся гуртом у напівпорожній трамвай. Шурик засинає на плечі у Льохи, його кілька разів нудить прямо у вагоні. Ви з Колею курите у прочинене вікно. Злодєй грає на гітарі. Ніхто з пасажирів не наважується зробити вам зауваження, мабуть, у вас надто трагічні вирази облич.

У підземному переході – «Трубі» – повно народу, всі з роздовбаними гітарами, бубнами, гармоніками. Підлога всіяна недопалками і порожніми пляшками з-під портвейну. Найвідоміші співаки сидять просто на землі, слухачі й нечисленні перехожі утворили велетенське напівколо. Інші випадкові свідки «цоєманії» поспіхом і з неприхованим острахом намагаються якнайшвидше оминути цю вечірку. Ви вливаєтеся в цю галасливу компанію, зустрічаючи скрізь знайомих і друзів і п’ючи якусь смердючу рідину з півлітрової банки, яку рокери щойно пустили по колу. Хтось сміється, хтось плаче, якась парочка цілується попід стіною. Ти також сідаєш на підлогу спиною до холодних брудних кахлів, береш гітару і співаєш свою улюблену цоївську «Уже поздно, все спят…». Натовп підхоплює слова, і пісня лунає переходом, наче гімн невмирущій пам’яті. Підземелля співає хором.

Хтось крикнув, що надворі «урєла» накинулися на «нефорів», але їх небагато. Таке трапляється часто – гопники регулярно наїжджають сюди, аби розім’яти кулаки на неформалах. Наверх посунули найвідважніші бійці з тусовки. Біля самого входу в підземку зчиняється побоїще між рокерами і бритоголовою гопотою, що, наче зграя шакалів, виринула з темряви. Одначе цього разу урєла не розрахували свої сили. Їх виявилося замало. «Гопники сильні лише тоді, коли їх більшість. І нападають вони завжди ззаду і неочікувано, – зітхає ветеран суки, б’ючи нефорів. Таку тусовку запартачили. Мерзота.

Доводиться розходитися, бо офіціанти кафе «Париж» викликали ментів.

Кінець підземелля

Надходить осінь. Чудова і таємнича пора.

Ви переживаєте справжню трагедію: в підвалі з невідомих причин сталася дика пожежа, у полум’ї якої знайшов вічний спокій реліктовий електроорган «Мікі». Ця сумна звістка пройшлася ножем по серцю, адже ви саме зараз вирішили починати підготовку до запису першого великого альбому. Пояснень таємничій пожежі ви не знаходите – може, вогонь спалахнув випадково, а може, хтось підпалив вашу резиденцію навмисно, бо жителі будинку вже неодноразово писали на вас скарги до міліції. Хай там як, відтепер перебувати у підвалі неможливо і навіть небезпечно. Ви знову залишилися без постійної бази.

А ще за кілька днів ваш андеґраунд затопило водою: у підвалі прорвало каналізацію. Шляху в підземелля тепер не було вже остаточно. Ви змушені знову повертатися на квартиру до Шурика. Але андеґраунд на тому не скінчився. Все тільки починалось…

Альбом

Злодєй з Хетом притягли два ящики «Славіка». Шурик позносив якусь закусь з холодильника, ви з Колею і басистом Урфіном обладнали одну з кімнат Шурикової квартири під «студію», де і мав відбутися історичний запис вашого першого серйозного альбому. Шурику залишалося гуляти «на волі» всього кілька днів: його ось-ось повинні були забрати до армії. Тому часу у вас обмаль, ви поспішаєте.

Розпивши кілька пляшок міцного вина, ви почали запис. Пісень за цей час накопичилося вже багатенько, навіть на цілий подвійний альбом. Першою в ньому, ясна річ, мусить стояти студійна пісня «Діти підвалів». А далі…

А далі ви почали писатися вживу, виснажливо і самозречено граючи кожну пісню по кілька десятків разів, бо комусь з вас постійно щось не подобалося. Шурик і ти по черзі виконуєте свої пісні, вибравши для альбомної версії тільки найкращі композиції. Деякі доводиться писати по кілька годин поспіль, бо хтось з музикантів обов’язково налажає в якомусь складному місці. Три акустичні гітари, бас, барабани, флейта, скрипка – альбом виходить насиченим і різноплановим.

Після восьмої пісні вирішуєте трохи відпочити і розходитеся по домівках на обід. А коли через годину ви знову збираєтесь у Шурика, вас очікує неприємний сюрприз: тільки-но подзвонив Коля і попередив, що він більше не прийде. Начебто його не пускають з дому батьки, у нього болить голова, і взагалі – купа різних інших справ. Ви шоковані, бо флейта у вашому саунді несе одне з основних, концептуальних навантажень, як в музиці, так і в ідеології групи. Ти береш справу на себе, і півгодини розмовляєш з дизертиром телефоном. Та на Колю не діє нічого – ні прохання, ні вмовляння, ні навіть погрози. Він навідріз відмовляється приходити. Що його робити? Ви у паніці.

Ти, мабуть, злий на Колю найбільше – тепер тобі терміново доводиться перекладати його соло-партії на скрипку, а це відбирає доволі багато часу. Та все-таки, відсьорбуючи з пляшки чарівного «Славіка» і подумки лаючи Колю за безвідповідальність, ти впорався з цим складним завданням за кілька годин, і невдовзі ви продовжили запис.

Два дні важкої праці з ранку до глибокої ночі не минули намарно. Ви записали вдалий альбом, 24 пісні, всі ваші хіти.

Шурик задоволений. Ви також. Тепер можна і відзначити цю перемогу залишками «Славіка», під свою ж таки музику. Це кайф – пити вино, тиснути руки друзям і слухати власні пісні, тепер вже назавжди закарбовані на плівці. Ви вітаєте один одного, обіймаєтеся, смієтеся, підспівуєте самим собі на касеті. На жаль, з вами немає Колі, але він сам винний, що полишив друзів у такий відповідальний момент.

Альбом без вагань вирішено назвати «Діти під валів»…

Дід Мороз

Якщо дівчина, з якою тепер начебто зустрічаєшся, попросила допомогти, відмовити їй практично неможливо. Так що доводиться під Новий рік працювати Дідом Морозом. Твоя чарівна довговолоса Інна – Снігурка.

З самого ранку вас, перевдягнутих у казкових персонажів, возить на горбатому «Запорожці» по квартирах діточок один з батьків-активістів. Червоний костюм, палиця, важелезний мішок з подарунками, шапка, білосніжна борода і вуса – ти справді схожий на Діда Мороза, котрий постійно обіймає за тонку талію чарівну блондинку-Снігурку, а та пручається, сміючись яскраво і голосно, і таки цілує тебе щоразу в темному кутку перед новою квартирою. А квартир тих, де принишкли в очікуванні свята верткі дівчатка і хлопчики, аж цілих шістнадцять.

Батьки раді казковим гостям іноді навіть більше за дітей. І скрізь – вже накриті різноманітними наїдками і напоями святкові столи. Поки Снігурка водить хороводи і забавляє дітлахів новорічним словесним непотребом, батько сімейства вважає за честь обов’язково випити з поважним Дідом Морозом. І однією чаркою, звичайно, діло не обходиться. Врешті, слинявий і засвяткований батько лізе цілуватися до звабливої Снігурки, а усміхнена мама напихує додаткову торбинку Діда Мороза шампанським, цукерками, салом, огірками і ще чимось, що підозріло нагадує рибні консерви. Нарешті можна покурити на вулиці перед поїздкою до іншої квартири.