Рок-н-рол, стакан, кохання

Валентин Терлецький

Рок-н-рол, стакан, кохання

Прелюдія

Піаніно

Звуки піаніно просочуються наче в самий мозок, спочатку – ледь чутно, потім – сильніше, настирливіше, поки не виокремлюються в струнку мелодію, яку ти нарешті впізнав. Це «Суліко», грузинська пісня.

Піаніно знаходиться в квартирі поверхом вище. У полуденній тиші звуки долинають чітко, їх не в змозі утримати навіть стіни. Ти чуєш мелодію наче поруч із собою, наче з сусідньої кімнати. Грає, напевно, дитина, бо тільки дитяча рука здатна видобувати такі незахищені і прозорі звуки. Пісня повторюється багато разів, замовкає на кілька хвилин, потім виринає знову, наче народжуючись із повітря.

Ти приклав вухо до жовтої шпалери, вслухаючись у шурхотіння таємничого простору межи стін. Так і є: звуки йдуть зверху, піаніно стоїть прямо над тобою. Дитина, вочевидь, самотня, покинута, бо грає одну і ту ж мелодію вже з півгодини. Ти дістаєш скрипку, смичок. Обережно, ніжно торкаєшся струн. Знаходиш тональність. І ось мелодія ллється вже з двох інструментів, з двох душ. Ти повторюєш «Суліко».

Музикант зверху почув твій голос, бо піаніно враз замовкло. Дитина, напевно, заскочена неочікуваним дуетом з нижнього поверху. Прислухається. Ти граєш сам. Піаніно мовчить. Ти опускаєш смичок. Мить тиші, і мелодія зверху долинає знову.

Ти підхоплюєш гру, починаєш імпровізувати. Дитина кидає грати. Раптом безжально вдаряє по клавішах, іще, іще. Ти зупиняєшся. Минає кілька хвилин. І знову «Суліко». Ти вловлюєш терцію, даючи музикантові зверху можливість виконувати соло. Дитина вже не лякається невідомих звуків, а грає впевненіше, голосніше. Так триває десять, двадцять хвилин. Вас розділяє лише підлога, або стеля, ви ніколи не бачили одне одного раніше, не бачите і зараз, але чуєте. І розумієте.

Домашній концерт нарешті закінчено. Дитина втомилася. Ти відкладаєш скрипку. І радієш, бо до цього разу не брав інструмента до рук вже кілька місяців. Цікаво, що думає зараз про ваш дует невідомий музика зверху?

…Відтепер ваші спільні концерти тривають майже щотижня. Дитина вже не лякається скрипки з нижнього поверху…

Тобі майже тридцять

Тобі майже тридцять. Намагаєшся подивитися на себе збоку – і бачиш повну поразку. Нове століття швидко розплющило тебе об стіну нерозуміння, затягло потужним мутним потоком на глибину, звідки сонце нагадує ледь помітну світлу дірочку в савані непроглядного мороку, яка з кожною хвилиною життя темніє, темніє, поки зовсім не перетворюється на порожнечу. Нема нічого, лише зневіра і відчай. У системі координат теперішньої людини ти ніхто, хіба що об’єкт знущань. Ти завжди жив іншими принципами і цінностями, і врешті-решт твої цінності і принципи дали тріщину, яка почала розростатись, поступово перетворившись на глибокий каньйон. Повний крах, розгром, бідність. Ну подивись: ані машини, ані свого житла, ані елементарних побутових дрібниць, які роблять існування кольоровим, дзвінким, мобільним, чотириколісним. Старий затертий одяг. Зламане ліжко. Грошей ледь вистачає заплатити за квартиру і на їжу.

І враз – ти залишився без роботи. Начальники вирішили, що два редактори в економічному журналі – це забагато, і не подовжили твій контракт. А насправді злобний і заздрісний упир-президент торгово-промислової палати, де ти останні півтора року працював у редакції журналу, не зміг знести того, що в його задроченій і напівтюремно-армійській конторі є хтось незалежний та інакший, творчий і самодостатній, і що окрім нього – суворого і деспотичного князька – по телевізору так просто показують когось з його підлеглих. «У цій організації інтерв’ю можу давати тільки я!» – налилося кров’ю обличчя гидкого троля. Довелося піти.

І два – зламався і випав передній зуб. «Декаданс» у розпачі – потрібно поспішати із записом нового альбому, який тепер завис якраз на тобі: надійшла черга записувати вокал. Невдовзі очікується кілька концертів, а ти зараз схожий на потвору, до того ж відчутно порушено артикуляцію, так що доводиться наново вчитися говорити і співати.

І три – господарі виганяють вас з Оленою з орендованої квартири, треба шукати інше житло. Терміново виїжджаєте зі світлої і просторої квартири на Набережній, з чудовим видом на ріку і острів, у непривітну і похмуру конуру на Малому Ринку, де за вікном стирчить кістяк недобудованої школи.

Усе це сталося протягом одного тижня. Здається, важчого жовтня в тебе ніколи не було.

Навколо згустився морок, розпач. Підробляєш випадковими статтями, конферансом на сумнівних муніципальних вечірках, нечастими концертами. Вдається продати кілька примірників твоєї першої книги поезій, але цього ледь вистачає на поточні потреби. Друзі допомагають влаштувати кілька презентацій книги з живими концертами у вузах, але всі зароблені кошти йдуть на пиво після цих акцій. Студенти активно цікавляться твоєю творчістю, уважно слухають музику, знають і підспівують деякі пісні, задають серйозні питання на творчих зустрічах, беруть автографи, і ти цієї миті помітно розквітаєш, але ввечері тебе знову охоплює липкий страх безвиході.

Тебе начебто знають, нібито шанують, може, й поважають, але на постійну роботу ніде не беруть: «Нам тут “зірки” не потрібні. Тут треба працювати, а ви ж постійно зайняті творчістю. Ви ж такий популярний, невже вам необхідна ця робота?» – каже чергова фарбована сука, і ти розумієш, що нормального життя, такого, яким хотів би прожити бодай кілька років, у цьому місті, а може, й у цій країні тобі ніколи не буде.

Тобі не вистачає Колиної флейти, поетичних дискусій з Тимофієм, вибухової енергії Жужу. Коля став звичайним і прирученим, щодня їздить на роботу в сусіднє місто, де працює аналітиком у солідній фірмі, годує дитину, майже нічим іншим не цікавиться, музику кинув остаточно. Тіма спився, з ним тобі все важче розмовляти, ви вже не розумієте один одного, тобі його дуже шкода, але ти нічим не можеш допомогти – людина сама обирає свій шлях. Жужу… Сумуєш за телебаченням, згадуєш вірних друзів, котрих розкидало по всіх усюдах, підраховуєш втрачені можливості.

Ти знову почав пити. Але проблеми не вирішити алкогольними анестезіями, ти якраз про це добре знаєш. Ти опинився на краю. Черговий раз. Тоскно так, що хочеться блювати. Сутінки душі, блін…

Ти втішаєш себе тим, що рятувало тебе кожного депресійного разу – нема нічого з матеріальних благ, зате ти видав книгу своїх віршів – вважаєш, талановитих віршів, «Декаданс» завдяки тобі записав і випустив кілька альбомів, подвійний мультимедійний диск (ви – одні з небагатьох у цілій країні, хто спромігся на такий масштабний проект), ви зняли непоганий кліп на нову пісню, ви збираєте подвійні аншлаги на своїх сольних концертах, тебе впізнають на вулиці не тільки прихильники, а навіть їхні батьки, вас визнавали кращою групою року, ви записуєте шикарний новий альбом, котрий, напевно, прикрасив би собою будь-який західний лейбл. Ти, окрім того що музикант, ще і визнаний журналіст і літературний критик, якого залюбки друкують солідні столичні журнали. Тебе люблять і шанують твої друзі, які, можливо, і є головним багатством людини. Доля дала тобі любов, розум, мудрість, подарувала відданих і красивих жінок і барвисте, змістовне, божевільне та швидке життя, наповнене калейдоскопічними подіями, різноманітними цікавими людьми й перемогами. Тебе кохає жінка, і ти кохаєш її…

Втішаєш себе.

…Не було такого дня, коли б ти не жив і не дихав творчістю, ти написав музику і кілька непоганих текстів, котрі слухають і читають люди, а деякі твої пісні навіть співають під гітару в темних двориках підлітки. Ти таки написав кілька класних тем! Ти дістав повне задоволення, ти зреалізувався, хоч би і частково. Ти мав миті справжнього щастя, пізнав його. Ти вже залишив свій слід на цій землі, а значить, недаремно ходив по ній. І тобі ще немає тридцяти років…

Але – як багато і як мало водночас! На цьому віковому порозі ти опинився ні з чим, став бомжем без роботи, грошей і житла, ти – ніхто, Містер Бонус-трек. Життя черговий раз намагається знищити тебе, і, здається, успішно. Ти повторюєш, як заклинання, свої попередні успіхи і заслуги, але чи було все це успіхами і заслугами, а чи не суцільна ілюзія все твоє життя? Хіба не обманював себе, малюючи картини майбутнього щастя? І чи на потрібні речі витратив свій час? Інколи, разом з холодом і голодом, у тебе заповзає гидкий пітон сумнівів – що всі ці роки ти займався не тим, а втрачений час вже не повернути назад. І найстрашніше, що ти нічого більше в цьому житті не вмієш, та і навряд чи навчишся. Від усього цього стає моторошно. Всередині зароджується небажання, апатія і розпач, і ти перестаєш існувати…

Кіномеханік щастя

Щастя – воно як сміх дитини, виникає тоді, коли зовсім не очікуєш. А нещастя – як сльози. Із в’язкої, як кисіль, нудотної маси втрачених днів і ночей у пам’яті назавжди лишаються тільки яскраві спалахи дитячого сміху і сліз. Коли це відчуття підкочує під горло, десь у глибині душі прокидається твій невтомний ілюзіоніст-кіномеханік, що наперекір тобі з мазохістською впертістю продовжує крутити потерту кіноплівку спогадів. Сеанс без перерв і без кінця, доки з тріском не розірветься плівка. І тобі так добре від того, так світло…

Однак бувають такі миттєвості, коли ти не впевнений, що знову повториться колишнє твоє щастя. Та, можливо, «колишнє» і не повинно повторюватись, бо тоді б воно і не було щастям. Усьому свій час, і, дякувати Богові, ти отримав свою велику порцію щастя. І ще отримаєш, обов’язково. Просто ти любиш згадувати і знову наново переживати миті свого щастя.

Коли голишся

Коли голишся, із дзеркала на тебе дивиться той самий Валентин, котрий стільки років був поруч, котрого ти знаєш і любиш, котрого ненавидиш часом і без якого вже не мислиш буття земного. Це він, що вміє цінувати і береже кожну миттєвість життя, кожну краплину цього жагучого і п’янкого коктейлю. А пити його хочеться щодня. До забуття. До втрати свідомості.

Колись ти почув це від свого друга Жені, під час рідкої редакційної перерви: «Потрібно насолоджуватись кожною хвилиною життя, бо з кожною хвилиною ми ближче до смерті. Потрібно використовувати кожну мить, жити на повну силу, не створювати собі зайвих труднощів і витягувати якнайбільше радості й добра з усього, що тебе оточує». Ти був тоді дуже зворушений, і ці слова найближчого друга запали тобі глибоко в душу. Ти дивився на Женю – цього світлого і життєрадісного хлопця – і тобі ставало легко і затишно у випромінюваннях його озонової енергії. І ти намагався жити за цими правилами.

Щоправда, радість інколи була примарною, ефемерною, але найбільший кайф якраз полягав у тому, щоби цю радість отримувати за будь-яких обставин. Рік за роком, день за днем, мить за миттю все важче було знаходити її на тому смітнику, що його деякі філософи називають дійсністю, а ти – ілюзією. Штучне щастя, роблене наркотиками, алкоголем, сексом, удачами на роботі, навіть творчістю, ніяк не могло замінити дивного відчуття блаженства, коли тіло наче відривається від землі, а дихання забивається прохолодним вітром. Коли хочеться лише одного – розкрити обійми назустріч невідомості й розтанути, розійтися кольоровими колами десь там у небі, розпастися на мільйони дрібних порошинок, цілу зливу теплих великих краплин, які падають в лазурну морську глибінь, і тебе стає так багато в цьому світі, що хочеться вмерти, аби народитися знову.

Такі вибухи щастя запам’ятовуються назавжди. Заради них, власне, і слід жити, творити, любити. Вони відбиваються десь у глибині різнобарвною райдугою, особливим сяянням, спалахами яскравого світла, котрі гріють душу теплим ласкавим вогнем усе наступне життя, аж до кінця… А ще запам’ятовуються окремі миті, одиничні образи, що наче шрами розлініюють голубу хмаринку душі, приємно і печально ятрять спогади, інколи болять, інколи тривожать, і завжди викликають особливе піднесення. Наче тремтіння самотнього вогника в тумані забутої станції, наче ледь чутний спів на світанку в горах, наче літній дощик у суцільній тиші передмістя. Відчуття щастя народжується саме такими образами, що виринають з пам’яті несподівано, раптом, невідь-чому й звідки і змушують зупинитися, на мить заплющити очі, зробити глибокий вдих, затамувати подих і слухати, слухати голос почуттів, які шаленими теплими хвилями накочують десь із підсвідомості, аж до повної втрати усвідомлення реальності. Так минає кілька миттєвостей, але за цей короткий час ти знову переживаєш ті моменти, коли був щасливий. І вітер якось шелестить по-іншому, загадково, і небо світиться втаємничено і радісно, і земля дихає під ногами. Цієї блискавки достатньо, аби дещо зрозуміти і йти далі, хоча навіть розум неохоче повертається із далеких мандрів раптовими спогадами.

Навпаки

Іноді буває навпаки. Спогади підкочують під горло, стискаючи слизькою рукою так, що перехоплює подих. Туга миттю заповнює тебе по самі вінця, до судоми, коли здається, ніби серце вже зупинилося і світ довкола втратив чіткі обриси, розпався на шматки болю й оціпеніння. Ця змія безжально вповзає в душу, жалить і отруює, позбавляє бажання опиратися, висмоктує сили. Тіло безвольно вклякає на місці, перетворюючись на холодну брилу спогадів. Тебе вже не існує, є тільки важка коричнева тиша і єдина пульсуюча думка, що це вже ніколи не вернеться. Відчуття втрати. Втрати, яка не має меж і координат, яка бринить стишеним покликом, яка притягує чорнотою невідворотності. Ти можеш дивитися в одну точку і бачити цілий вир, незворушно споглядаючи вічність, що минає…

Наче летиш у невідомість у темному потязі. Лише ніч, стукіт колес і спогади. І все навколо летить під три чорти, включаючи потяг і тебе в ньому. Летить, летить…

Саме в такі хвилини разом з відчуттям втрати з’являється відчуття загубленого щастя. Але тим воно сильніше і закличніше – щастя. Саме тепер гостро ріже здогад про те, що не вмів цінувати дарунка, що вчасно не зігрів душу, свою і ту, другу… Але думки не збігаються докупи, а швидше навпаки – розповзаються по темних кутках завмерлої свідомості, причаївшись, як сполохані звірі. І кричить криком душа у відкритий космос вікна, але крик той б’ється камінцем у льодову вежу самотності.

Туга, щастя – все воно поруч, переплетено, перемелено. І ти не помічаєш, як постарів за цю одну ніч пораненого щастя.

Vol. 1. Андеґраунд

Початок

Хлопці в захваті від твого «альбому», котрий ти записав усього за один день. Просто ти вже знемагав від туги, просто ти слухав рок, просто надворі була зима, і просто тобі запраглося створити власну музику. І просто тексти почали звучати в тобі, нізвідки, раптово, скрізь, а ти почав їх записувати – просто. Та ще й музика зазвучала всередині, а ти її чув і хотів виплеснути назовні. З цим щось потрібно негайно робити! Це – рок! Напевно, це рок! Ти пишеш рок-пісні, рок-музику, рок-тексти. Тепер музика повинна стати музикою, втілитися у звуки, аякже!

Знайшовши у шафі стару гітару, колись подаровану бабусею, ти вирішив створити сольний проект. І дарма, що гітара без однієї струни і що грати на ній не вмієш зовсім, ти все одно написав одразу кілька текстів і поклав їх на «музику». Ще два дні підбирав мелодії, вигадував для віршів цікаві сюжети з життя панків-початківців, намагався співати. Усе це потім записав на магнітофон, витративши цілий день, і от тепер твої шоковані друзі в захваті слухають цей «шедевр». Сорок хвилин стогону, шепотіння й матючиння під дзенькіт нижніх струн ненастроєної гітари справляють на хлопців сильне враження. Значить, вирішено: треба невідкладно створювати свою рок-групу.

Ти з насолодою обдивляєшся здивовані й розпашілі обличчя друзів і відчуваєш повну перемогу. Тобі вдалося розбуркати їхні приховані бажання, вивести назовні їхні мрії й зачаєні сподівання. Ти зробив усім відчайдушний поштовх у бік творчості і тепер твердо знав, що назад шляху вже не буде. Про це також красномовно свідчили захоплені очі твоїх друзів, готових відтепер іти за тобою хоч на край ночі.

Шурик на прізвисько Бродяга – смішний маленький чоловічок, схожий на доброго казкового лісовичка, з розумним поглядом карих очей і постійно задивленим кудись у височінь обличчям – у групі також неодмінно хоче співати. Тепер він теж пише пісні. Шурик полюбляє веселу компанію, жарти і приколи, але іноді ніби впадає у транс, перебираючи струни своєї роздовбаної гітари і подовгу дивлячись в одну точку. Він часто закохується, романтик. Правда, кохання від нього зазвичай одразу втікає, і невтомний митець кидається писати нову пісню про потоптані почуття, розбите серце і суїцидні марення свого неврівноваженого ліричного героя. Все це якось незграбно і водночас зворушливо поєднується з рок-н-ролом, котрий буяє на ваших репетиціях.

Вадим, якого вже давно чомусь кличуть Злодєєм, одразу схопився за гітару – його зосередженість проступає парою на скельцях велетенських окулярів. Він посміхається вкрай рідко, але тоді вже нестримно. Вадик настирливий, впертий – якщо за щось береться, обов’язково доводить до кінця. Тепер він не випускає гітару з рук, бо загорівся нестримним бажанням опанувати цей інструмент і стати справжнім музикантом. Але іноді він занадто похмурий. Ти навіть трохи побоюєшся його вибухової емоційності: коли в нього щось не виходить з гітарою, він здатен розтрощити інструмент об стіну або навіть об голови присутніх. Важка вдача зробила його саркастичним скептиком, але це не заважає Вадимові чітко розрізняти в людях фальш і правду.

Коля, якого у школі кличуть «вшивою інтелігенцією», справжній музикант. Ви разом закінчували музичну школу, ти – по скрипці, він – по духовим. Його майже біле волосся акуратненько укладене в модельну стрижечку, шия пов’язана клітчастою хусточкою, лікті на імпортному піджаку залатані шкіряними клаптями – мабуть, цей піджак подарував його батько. Коля багато говорить про секс – «тренуватися потрібно на будь-якому устаткуванні», – очевидно, це його дуже турбує. Він занадто буквально сприймає пісенні настанови Григоряна й Майка і залюбки цитує відомих рокерів. Коляшу іноді важко зрозуміти, бо він має складну і хитру натуру. Здається, батьки все вже вирішили щодо синового майбутнього і сприймають його захоплення музикою як тимчасову забаганку. Проте Коля стихійно опирається диктату батьків, і рок для цього – найліпша віддушина.

Льоха постійно сміється до сліз, як дитина. Він і є ще по суті дитиною, яку кинули у вир рок-н-ролу. Щиро дивується, щиро слухає, щиро розповідає. Він захоплюється роком не з якихось протестних міркувань, а тому, що цю музику слухають усі його друзі. Льоха не надто замислюється над сутністю речей, бо для цього ще зарано. Він радіє життю і зовсім не збирається дорослішати. Та йому це наразі й не потрібно, адже він з острахом сприймає будь-які прояви дорослого життя і намагається бути від нього подалі.

Двоє інших ваших однокласників Гена і Сергій також зацікавилися створенням рок-групи, але активної участі поки що не беруть. Вичікують, що буде далі. І ви вирішуєте зробити сюрприз усім друзям навколо вашої тусівки, що також полюбляють рок-музику…

Запис

Шурик вже написав кілька шедевральних пісень про кохання, отже, матеріал треба терміново записати на плівку. Задля першої репетиції та запису пропонуєш зібратися у тебе вдома, поки батьки на роботі. Кожен десь познаходив якісь музичні інструменти. Гена вже показав вам чотири основних акорди – так звані «блатні», і ви з Вадиком тепер граєте на гітарах, як справжні ритм– і соло-гітаристи. Коля виконує соло на флейті та піаніно, Льоху вирішили зробити барабанщиком – ти знайшов на кухні і видав йому дві дерев’яні ложки та м’яке сидіння з-під зайвого стільця, по якому треба бити ложками, – це і є ваша ударна установка.

Починаєте. Шурика, як соліста, розмістили в туалеті з відчиненими навстіж дверима: там є ефект луни, тобто «ревербератора», як мудро зауважив Коля, а значить, голос буде записаний правильно, з відлунням. Там Шурик і співає, дивлячись на вологу стіну туалету. Щоправда, досить чутно шумить зливний бак, але це додає запису якоїсь колоритності, «наче під час дощу», як сказав Сергій-Маз, котрий виконує роль звукорежисера, бо саме він натискає на кнопку REC твого «Гольдстара». Аби бути ближче до Шурика, ви розміщуєтеся в коридорі.

Та пісня з одного разу не виходить, бо це лише ваша перша спільна композиція. Тому доводиться грати спочатку куплети, вимикати магнітофон, перелаштовуватися, а потім вже грати приспіви. Записали один куплет – перепочинок. Записали другий – одразу треба прослухати, що ж воно вийшло? Про клацання цих «змичок» на плівці ніхто не замислюється. Головне – це записати пісню.

І раптом десь всередині запису ви чуєте, що на фоні музики звідкись проривається підозріле «бум-ца, бум-цаца». Що ж воно таке? Прослухали ще раз. Дійсно, звідкись долинає «бум-ца, бум-цаца».

Ось воно що: коли Льоху вчили грати на «барабанах», хтось підказав йому, що під час запису, аби тримати потрібний ритм, про себе треба постійно повторювати «бум-ца, бум-цаца». Льоха так і зробив, але не про себе, а вголос. Він відчайдушно лупцював сидіння ложками, бубонячи собі під ніс, наче старовинне музичне заклинання, ці загадкові слова. Ясна річ, на плівку це закарбувалося також. От йо-майо, доводиться переписувати все наново!

За вікном швидко вечоріє, бо січень. Запис триває вже кілька годин. Скоро повинна прийти з роботи мама. Болять пальці від струн. Усі заморилися. Льоха поламав обидві ложки. Але ж пісня таки готова! Можна спробувати записати ще одну…

Протягом того вечора ви записали дві пісні. Експеримент мав наслідки…

Наслідки

Наближається щорічний вечір випускників у школі. Хтось заклав класній керівниці про ваші музичні вправи, і от вас у повному складі викликано до кабінету. «Компостер», протираючи окуляри, шамкаючи хижим ротом і ковтаючи деякі букви, загрозливо прорікає: «Або ваш самодіяльний колективчик гдає на вечогі випускників, або ми вам не видамо атестати. Тгеба показати всі ваші здібності, хоч у музиці, якщо вчитися не бажаєте! Будете гдати – будете мати атестати, не гдаєте – не маєте. Все пгосто. Почули? Йдіть звідси».

Треба порадитись, бо ситуація дійсно складна. Дві пісні у вас вже оранжовані, тобто сякий-такий репертуар ви маєте. Зігравши на цьому вечорі, ви нічого не втрачаєте, а от у разі відмови… страшно подумати, що вам загрожує в такому разі. Доводиться грати, інакше школа може залишитись незакінченою. Правда, в самій новонародженій групі виникають протиріччя. Злодєй і Гена відмовляються виступати категорично. Сама думка про сцену доводить їх до істерики. Шурик, Коля, Льоха і ти залишаєтеся вчотирьох.

Для Льохи дістали зі шкільних закамарків два старі піонерські барабани, в один з яких запхали важку зелену штору, аби змінити його тон. «Тум» і «туум» – різниця відчутна. З ним ви проводите окрему підготовчу роботу, аби його «бум-цаца» звучало тільки внутрішньо і не проривалося ні в якому разі назовні. Він все розуміє, але тренуватися доводиться довго.

Зате тепер у Льохи є справжні барабанні палички, які ви купили спільним коштом у музичному магазині.

Репетиції тепер проходять в актовій залі школи, бо ви вже маєте офіційний статус місцевої рок-групи. Тепер їм – цим замшілим совкам – від цього нікуди не подітися – рок на повну силу лунає з телеекранів, рок-музиканти виступають на стадіонах і в палацах спорту, стаючи героями для мільйонів, їхні пісні відкрито співають на вулицях. І ти всією душею радієш за ці доленосні досягнення, з насолодою згадуючи, як ще півтора року тому тебе з ганьбою вигнали зі свята першого дзвоника, на яке ти з’явився у чорній сорочці на знак жалоби за загиблим Цоєм. Цю сорочку зшила тобі мама після того, як ви з нею побували на феєричному концерті групи «Кіно», за два місяці до смерті кумира. Тоді твоїм вчинком була шокована вся школа, свято опинилося під загрозою зриву, а мама, коли її було викликано на серйозну розмову, сказала, що всі вони – провінціали і зовсім не розуміють молодь. Після того тобі часто діставалося від шкільних деспотів за довге кудлате волосся, яке вони так і не змусили тебе підстригти навіть найстрашнішими погрозами. На задніх партах ти разом з Колею і Шуриком прямо на уроках співав провокаційних пісень, доводячи до сказу вчителів і мажорних хлопчиків та дівчаток елітного спецкласу. «Мама-анархія, папа – стакан портвейну!» Ви відверто знущалися зі шкільних правил, протестуючи проти цькування інакших і насильницького нав’язування зачучверілих совкових забобонів та обов’язків.

А от тепер вас запрошують прикрасити своїм концертом шкільний вечір, видаючи таким чином індульгенцію на закінчення школи. Все правильно: якщо вже не можна заборонити щось, треба його дозволити, але в межах власних правил, і тоді воно перестане бути загрозливим. Ви розуміли цей хитрий хід вашого шкільного керівництва, але зупинятися не збиралися, бо це був ваш перший виступ.

Ви достойно справилися із завданням. На вечорі випускників Шурик, Коля, Льоха і ти виконали дві пісні авторського написання, які переповнена глядачами актова зала школи зустріла із захопленням. Лунали бурхливі оплески і підбадьорливі крики. Це був справжній успіх. Ви почувалися зірками, хай всього лише на один вечір. Ваш рок-гурток називався «Свята інквізиція»…

Вуличні музиканти

Прийшло довгоочікуване літо. Школа залишилася позаду. Але музика продовжувалася. Хтось підказав, що музиканти-початківці можуть заробляти на життя – і непогано – грою на вулицях. Грошей ні у кого з вас немає, тому ви вирішуєте трохи підзаробити на придбання деяких необхідних інструментів. Репертуар групи вже нараховує близько двадцяти пісень. Ролі в команді розподілено, регламент майбутніх виступів сформовано.

Для своєї першої появи «на люди» ви вибрали місцевий ринок на рідному Кічкасі – занедбаному всіма владами пролетарському районі, що своїм відокремленим від «цивілізованого» світу життям нагадував якесь кольорове гетто. Недільним ранком ви у повному складі, з цілою купою інструментів з’явилися побіля входу в базар. Ви зручно розташувалися якраз там, де проходить основний натовп відвідувачів, і, переборюючи страх і сором, почали грати власні пісні.

У неділю ринок перетворюється на справжній центр життя цього найвіддаленішого північного закутка міста, тому тут вирує постійна товкотнеча. Стомлені важкою працею і щоденним клопотом діставання необхідних, але страшенно дефіцитних речей, пролетарі рояться на базарі, наче у велетенському мурашнику. Галасливі циганські сім’ї продають модні штани «банани» та «піраміди» для хлопців і різнокольорові «лосіни» для дівчат, новоявлені хитроокі ділки торгують новими моделями магнітофонів «Весна», місцеві бабусі пропонують дешеві російські цигарки і навіть недопалки у півлітрових слоїках. Тут-таки можна купити й самокатну горілку у пляшках з-під пива. Тут взагалі можна придбати все, чого немає в порожніх магазинах, тому саме сюди й несуть свої заощадження місцеві жителі.

Люди, забачивши вуличних музикантів, зупиняються, збираються в гуртки, шепочуться, тицяють пальцями, шоковані й заскочені раніше не баченим у цих краях видовищем. Шестеро волохатих хлопаків з роздовбаними гітарами, флейтою, пластиковими консервними банками замість барабанів співають щось про невдале кохання, соціальні проблеми, велике місто і маленьку людину в ньому. Напевно, такого зухвалого експерименту над масовою свідомістю мешканців Кічкаса тут іще не знали. Подія швидко облітає прилеглі квартали, і невдовзі навколо вас збирається великий натовп. Страх поступово щезає, плечі вирівнюються, голоси звучать впевненіше, очі вже не ховаються в асфальті. Старий чорний капелюх, поцуплений у батька Шурика, доверху наповнюється грошима. Перші власноруч зароблені гроші приємно зігрівають долоні.

Цей недільний успіх підбадьорив вас, і відтепер ви спрямували свій погляд на центр міста. У підземних переходах на вулиці Сталеварів та біля центрального універмагу «Україна» ви тепер гостюєте щонеділі. Земляки бачили таке видовище хіба що в закордонних фільмах, тому не скупляться кидати гроші за побачену екзотику. Кілька разів вас намагаються забрати менти, інкримінуючи порушення громадського спокою, та якось минається. Одного разу до вас підійшов якийсь п’яний дядько з мікрофоном, відрекомендувавшись кореспондентом національного радіо, і записав інтерв’ю і цілу пісню. Ваші виступи збирають величезні натовпи роззяв, неформалів і підпилих матросів, які неодмінно вимагають пісень про море. І ви їх виконуєте, ясна річ, на місці вигадуючи слова та мелодії: «а ми пливли по морю, і тут налетів дужий вітер, наш корабель здригнувся, похилився набік, і матроси зірвались, почали рятуватись, але всі загинули, всіх поглинув потік, і їхні душі розпорошив вітер, а на березі жде кохана дівчина, а матрос вже ніколи не зійде на берег» – і доводячи розчулених слухачів до сліз. Проте, є і невдоволені – бабусі, котрі намагаються пояснити вам переваги фізичної праці перед дурникуванням з гітарами в руках. «На них орати можна, а вони, бач, пісеньки співають з балалайками! Тьху, що зробили з країною! Сталіна на них треба, Сталіна!»

Народ слухає ваші пісні, кидає гроші, вдоволено йде до генделиків, а ви почуваєтеся справжніми представниками рок-еліти, бо відважились на багатогодинні сольні виступи у міських підземеллях і граєте не переспіви чиїхось затяганих шлягерів, а власні пісні.

Ціле літо вуличних заробітків дало свої щедрі результати, і ви, окрім необхідних портвейну та сигарет, змогли купити дві мікрофонні стійки, нову гітару і навіть справжню, хоч і не нову, барабанну установку «Аматі». На радість людям і собі…

Універ

Університет одразу приваблює своїм незалежним і навіть трохи рокерським духом. Ти знаходиш багато спільників, котрі також слухають рок, мріють про внутрішню і зовнішню свободу, намагаються жити «іншим» життям. Складається певне коло однодумців, з якими нарешті можна говорити на рівних і не соромитись своєї «інакшості». Ти у своєму колі, про яке мріяв уже давно. Ти задоволений собою, що зробив правильний вибір, вступивши на українську філологію.

Ти дихаєш вільним повітрям «універу» з досі незнаним почуттям насолоди. Після похмурих і брудних дворів Кічкаса, наповнених озлобленими на весь світ невдахами, після пролетарського смороду роками не чищених вулиць, після важкої і вбивчої атмосфери заводських кварталів, після ненависних шкільних буднів ти опинився в іншому світі, вільному і творчому. І ти відчув, що настала пора заявити про себе якнайгучніше.

Філологія не особливо заважає музиці, скоріше навпаки – допомагає відчути себе причетним до творчого процесу, насолоджуватися життям, навчанням, спілкуванням. Нові тексти, нові мислі, нові корисні знайомства, нове відчуття лету.

На вечірніх лекціях сидіти не по приколу, тому ви з однокурсником Тимофієм обираєте пиво на порожньому вечірньому ґанку другого навчального корпусу. Тимофій – маленький, жвавий, надто балакучий і розумний хлопець з чорними очима і коротким волоссям – вміє розважати співбесідника і знає багато цікавих історій та смішних випадків. Час у розмовах минає швидко, і ви в останню мить встигаєте помітити, як до виходу з корпусу поспішає викладач, лекції якого ви щойно прогуляли. Хлопців на потоці вчиться лише троє, тому не помітити відсутність на парах двох з них було б важко. Доводиться терміново ретируватися за корпус. Одначе виявляється, що Микола Степанович теж іде у цьому напрямку. Вихід один – сховатися у дитячому садочку навпроти універу, де саме вивели дітей на вечірню прогулянку. Та ви не врахували одного суттєвого моменту – Микола Степанович веде свого малого Максимка, якого часто приводить з собою на пари, якраз до цього дитячого закладу. Далі відступати нікуди, і вам не залишається нічого іншого, як сховатися у пісочниці, де копирсаються шестеро дітлахів. Хлопчаки мовчки вклякають, вражені несподіваною і майже неправдоподібною появою в їхньому колі двох неголених «дядьків», що примостилися у самому центрі пісочниці. Але поступово діти заспокоюються, і один з них пропонує тобі своє цеберко і лопатку. Микола Степанович зупиняється за десять метрів до вашої схованки, ласо посміхаючись довгоногій виховательці у короткій спідниці. Його Максимка виривається з рук у напрямку вашої пісочниці. Ще кілька хвилин, і ваш зухвалий вчинок стане загальним надбанням. Ви розумієте, що довго гратися у пасочки не зможете, хоча діти й раді вашій активній участі в побудові піщаної фортеці, тому вирішуєте негайно тікати. До найближчого паркану ви добігаєте непоміченими. Проте на гострих кілках металевої огорожі ти застрягаєш. Тимофій вже з того боку схвильовано махає тобі руками, та джинси намертво зачепилися за високий кілок. Корефани з пісочниці починають голосно за вас вболівати, що привертає увагу Максимки. Лише в останню мить перед тим, як у ваш бік повернувся Микола Степанович, ти все-таки встигаєш зістрибнути з огорожі, розірвавши свої улюблені джинси якраз межи ніг. Та головне вам вдалося – ви втекли непоміченими.

Андеґраунд

«Є ідея! – Шурик аж підстрибнув на стільці. – Давайте відкриємо підвал у моєму домі! Ключа я дістану. Там велетенське підземелля, там і зробимо базу. Бо дістало вже вдома репетирувати, коли кожен пхне свого носа у наші справи!» – Шурик злісно подивився у бік батьківської кімнати. «Кльово, Шурику!» – Надія знову повертається до ваших сердець. Дійсно, треба ж десь нормально репетирувати, бо постійні тусовки на квартирах не дають очікуваної свободи – то батьки повернуться з роботи завчасно, то випити не можна, то покурити. А так, на власній базі – роби що хочеш! Отже, час спускатися під землю.

Ви експропріювали підвал того ж вечора. Шурик мешкає у цьому будинку на п’ятому поверсі, його мати приятелює з місцевими кербудами, і саме вона дістала ключі від дверей підвалу. «Діти хочуть облаштувати спортзал, то чому ж їм не допомогти, адже мова йде про здоровий спосіб життя. Це ж краще, ніж вештання по вулицях у пошуках пригод!» – чули ви розмову двох жінок і на знак згоди поважно кивали головами.

Дозвіл отримано, можна братися до справи. Ви наводите лад усередині вогкого і непривітного підземелля, розмальовуєте стіни, обклеюєте їх плакатами і фотокартками рок-зірок, вкручуєте лампи. У дальній кімнаті дійсно робите спортзал – друзі поприносили штанги, гирі, еспандери. А центральну – найбільшу – кімнату відводите під концертний зал.

Під прикриттям темряви ви з усього району стягуєте сюди лавочки. Процедура відбирає кілька вечорів, але увінчується успіхом: тепер у підвалі рівними рядами стоїть близько двадцяти дебелих лавок, як у справжньому концертному залі. Є куди запрошувати глядачів. Правда, їхнє таємниче щезнення наробило чимало галасу на районі, і на пошуки зниклих атрибутів дворового життя місцевих бабусь кинули навіть дільничних інспекторів, але вийти на слід зловмисників їм не вдалося. Таємниця пощезлих лавок залишилася нерозкритою.

З дому кожен зносив що міг – столи, стільці, ящики, хтось навіть притягнув старе панцирне ліжко. Ваш продюсер Сергій десь купив антикварний електроорган «Мікі», на якому ще двадцять років тому грала якась московська група. Паяні-перепаяні нутрощі цієї чудо-техніки не налякали навіть досвідчених електронщиків Вадима і Шурика, і, після кількох днів «карантину», старовинний інструмент зазвучав як новий. Його поставили біля задньої стіни, як найдорожчий експонат підземельного життя. Коля потихеньку освоїв цей небачений у ваших краях витвір західної музичної індустрії, так що ви тепер були ще й з клавішами.

Отже, коли зала була готова для відвідування, ви вирішили, що вже надійшов час концертувати. У січні на перший підвальний виступ групи зібралося чоловік п’ятдесят – переважно друзі, знайомі й родичі. Ви присвятили цей концерт річниці вашої команди, яка тепер називалася «Резонанс». Концерт мав шалений успіх, і незабаром слава про рок-підвал розлетілася по всьому Кічкасу.

Невдовзі ви просто змушені були відіграти ще один концерт. Вашому спільному приятелеві Дімі на прізвисько Банан – пухкому і вертлявому хлопцеві, котрий завжди мав особливу ділову жилку, – спала думка, що кожен відвідувач акції повинен зробити певний грошовий внесок, аби музикантам і їхнім друзям було на що попити пивка опісля. Своєрідний касовий збір. Усі поставилися до ідеї схвально, і Банан взяв на себе функції фінансового розпорядника і касира. На виступ набилася повна зала народу, і після концерту Банан із поважним виглядом справжнього імпресаріо підраховував спільний гонорар. На пиво, цигарки і навіть забійний молдавський напій «Стругураш» вистачило.

До третього концерту готуєтеся особливо прискіпливо. У репертуарі з’явилися нові пісні, які вимагають більш серйозних оранжувань. Ти знову взяв до рук скрипку, яку тимчасово орендував у вашої прихильниці Наталі. Склад групи постійно поповнюється друзями, але кістяк залишається незмінним – ти, Коля, Шурик, Вадим. Виступи вже перетворилися на справжні шоу: окрім, власне, групи, у концерті беруть участь ваші друзі-танцюристи з цілою данс-програмою у перервах, гумористичний конферанс забезпечує ще один ваш однокласник – невтомний балакун Сашко.

На третьому підвальному концерті на барабанах у вас вже грає справжній ударник з музичною освітою – Денис, котрий прийшов на першу репетицію з власним малим барабаном і тарілкою. Його запропонував у групу один з ваших знайомих, і ви знаходите спільну мову з новачком майже одразу. Льоху доводиться перевести в резерв, але він довго не ображається. Вже через кілька днів він знову сяє своєю доброю дитинною посмішкою. Дениса ви тут-таки охрещуєте Хетом, оскільки він постійно і голосно мріє про цю вкрай необхідну частину ударної установки. Мовчазний (бо сильно заїкається), довговолосий, з блакитними, майже прозорими очима, Хет одразу стає улюбленцем команди. Ви всі для нього є незаперечними авторитетами, бо старші на цілих два роки і вже доволі відомі на районі неформали. Хет замінює Льоху за пару репетицій і, як справжній барабанщик, вдало доповнює звучання групи.

Третій концерт має грандіозний успіх. Ви з Шуриком співаєте по черзі свої пісні, Злодєй веде партію соло-гітари, Коля грає на флейті й електрооргані, Хет забезпечує ритм. Деякі пісні одразу стають хітами, і їх навіть замовляють на біс прихильниці. Ви почуваєтеся не згірше, ніж Бон Джові на плакаті за спиною…

Філологія

Перша сесія, іспити. Ти геройськи вивчаєш за тиждень піврічну програму денного відділення, бо перший семестр вчився на заочному. Тепер ти зарахований на стаціонар. Тепер ти справжній студент.

Заняття «фізичною культурою» відбуваються на стадіоні «Локомотив» два рази на тиждень і починаються о восьмій ранку. Ти ще жодного разу не був у цьому районі, тому вперше доводиться шукати стадіон навмання.

Однокурсники розповідали, що стадіон знаходиться за високим рожевим парканом. Нарешті ти його бачиш. Але масивні сталеві двері чомусь закриті, хоча годинник і показує вже за десять хвилин восьму. Біля входу туляться якісь прибиті старушенції з клунками, похмурі й непривітні. «Іще не відкрили?» – питаєш у них. «Ні», – відрубує крайня жіночка. Що ж, треба трохи почекати.

Раптом відчиняються сусідні низькі дверцята, з яких виходить кілька міліціонерів з собаками. «Якась облава на стадіоні, чи що?» – промайнула думка. Ти ще раз грюкаєш щосили у броньовані ворота. Твій вчинок викликає легке заворушення серед напівсонних відвідувачів.

«Іди сюди!» – чуєш ззаду чийсь здавлений регіт. Це твій співкурсник Сергій Плющенко, що також іде на фізкультуру. Він згинається навпіл від істеричного сміху. «Щось трапилося на стадіоні! Не пускають, і менти чомусь…» – кажеш йому. «Ну ти даєш! – давиться сміхом Сергій, – Треба негайно тікати звідси. Це ж тюрма! Стадіон трохи вище, ти до нього ще не дійшов! А це ти ломишся у СІЗО». Він забирає тебе з-під цієї похмурої установи, й незабаром ти дійсно помічаєш рожеві стіни стадіону трохи вище по вулиці.

У роздягальні Плющенко розповідає хлопцям новий філ-факівський анекдот про те, як ти настирливо ломився в СІЗО на фізкультуру, і ти також смієшся разом з усіма, бо історія вийшла дійсно кумедною. Ти дуже полюбляєш різні веселі історії й анекдоти, а надто – про себе, нерідко спеціально створюючи смішні ситуації навколо своєї персони і втягуючи у них друзів, тому із задоволенням дозволяєш однокурсникам смакувати цю історію у найменших дрібницях. «Ну як там корєша на зоні?» – питають тепер хлопці щоразу, коли ви стрічаєтеся у роздягальні перед футболом.

«Сам ти підар!»

На початку літа, граючи в одному з міських переходів, ви познайомилися з Раєю – продюсеркою кількох андеґраундних груп, котра забажала допомогти у розкрутці і вам.

«У мене зараз у роботі кілька проектів, – каже Рая, мнучи великі червоні прищі на лобі. – Я домовляюся про концерти, у мене є власна апаратура. Я вам влаштую пару виступів, а якщо ви мені сподобаєтесь, – при цьому Рая все агресивніше тулиться до Вадика, торкаючись рукою його стегон, – то зможу організувати і гастролі. Заробимо грошей на подальшу розкрутку, а далі – запис альбому, столиця, постійні концерти. Я вже допомогла кільком групам. Ще ніхто на мене не скаржився. Всі лишаються задоволені. Раю знають усі на тусовці, можете спитати в колег». – Рая водить пальцями Вадимові по спині, вгрузаючи у його довге волося на потилиці, і ти помічаєш, як розширюються від жаху очі друга. Від її слів ви у захваті, особливо Вадим, котрий остаточно заціпенів під вправною рукою Раї.

Ви зуміли домовитися з Раєю про більш конкретні переговори, які повинні відбутися «на Парижі» – неформальному місці зустрічей і тусівок всіх рокерів. Рая бажає бачити на переговорах лише вас двох, тому всі інші члени групи лишаються на кухні у Шурика в нервовому очікуванні. Переповнені невиразними сподіваннями, хлопці відряджають вас зі Злодєєм «на діло», а самі вирішують зняти напруження пляшкою «Стругурашу».

Та ще до початку переговорів з вами трапляється непередбачуваний казус. Рая, побачивши Вадима, тане у посмішці і ласо заламує руки на пласких грудях. Вона вже готова запропонувати вам свою допомогу, тому кличе для подальшої розмови у більш тихе місце. Але на шляху до найближчої підворітні, куди вона навіщось владно тягне вас з Вадиком, постають кілька п’яних тіл. Вони називаються міліціонерами і навіть показують якісь посвідчення. Їм дуже не подобається твоя велика кругла серга у лівому вусі, яку ти повісив лише кілька днів тому. Ти із здивуванням відзначаєш про себе, що дивним чином повторюється подібна ситуація з вашого улюбленого фільму «Асса». Один з ментів, замість привітатися, нахабно питає, тицяючи великим пальцем у твоє плече: «Ти що, підар?» – і ти, давлячись сміхом від сюрреалістичності цього дежавю, механічно відповідаєш: «Сам ти підар».

Далі вам вже не до сміху, бо ситуація розгортається майже за фільмом. Охоронці порядку починають відробляти на вас прийоми рукопашу, і після кількох невдалих раундів ви зі Злодєєм змушені тікати у темряву, полишивши Раю саму розбиратися із заведеними правоохоронцями, які, вочевидь, ніколи не дивилися «Асси». Більше з нею ви, на жаль, не бачилися…

Дахи, підвали

Поважно йдете по вулиці всім складом. Ти акуратно тримаєш в руках свою новеньку шестиструнну акустичну гітару «Трембіта» у саморобному чорному чохлі, якого нещодавно змайструвала твоя бабуся. Шурик постійно забігає наперед – в його руках брязкотить маленька гітарка виробництва ізяславської фабрики, покоцана і побита у підвальних буднях. Трохи позаду простують інші. Вадим, як завжди зосереджений і похмурий, у незмінних велетенських окулярах і з акустичкою на плечі – його гітару збирали по запчастинах трохи не всім двором. Далі широко посміхається Хет. Уся його невеличка власність драмщика поміщається в єдиний круглий чохол. Правда, у нього є окремий кофр для паличок, подарований старшим братом-барабанщиком. Він дуже пишається цим кофром, це його справжня гордість. Ну і позаду крокує Коля. Його солом’яний хайр стирчить у різні боки, нагадуючи якогось мультяшного персонажа. Коля обережно несе свою флейту.

Ви тільки-но провели вдалу фотосесію для газети на даху дев’ятиповерхівки – здається, до такого ходу не додумалася ще жодна група! Місто повинно запам’ятати вас по цих фотографіях, адже це просто бомба! Тепер, дуже скоро, ви станете справжніми знаменитостями, про вас напишуть у пресі, і хай тепер ці похмурі «кічманавти» – ваші землячки – тільки спробують достібатися до вас! Хай тільки полізуть! Тепер у вас буде чим затикати пащеки цим звірюкам. Ви задоволені.

…На Кічкасі ви скупили майже всі екземпляри газети, із завмиранням серця розгортаючи і читаючи милі оку рядки про вашу групу, та ще й з фотографією на першій полосі! Ваше перше справжнє інтерв’ю, яке взяла журналістка Олена Дубова з поважної міської газети «Козацька Січ». Тепер усі в цьому місті дізнаються про вас, і ви станете відомими і заслуженими митцями. Це прорив, це успіх!

Ви напружено вдивляєтеся в обличчя перехожих – невже вони не впізнають вас, зірок місцевого року? Невже вони не розуміють, хто іде зараз поруч з ними по вулиці, хто їздить в одному з ними трамваї, хто п’є пиво разом з ними у смердючому пивбарі? Здається, всі вони просто повинні одразу впізнавати музикантів з крихітної фотографії в газеті і одразу бігти за автографом! Це ж ми – ваша місцева рок-група! Дивіться, не пропустіть свій шанс!

Ти вперше побачив гори

Цього літа ти вперше побачив гори. Всіх місцевих філологів направили проходити фольклорну практику в Карпати, і для тебе це була подорож-одкровення.

Місяць дихаєш чистим і пронизливим, наче гострий край розбитого скла, повітрям, чуєш зелені звуки прадавнього лісу, п’єш гірську джерельну радість, ніби й не куштував ніколи раніше води, блукаєш середньовічними вулицями таємничого Дрогобича, вчуваючи голоси забутих привидів, годинами слухаєш величний орган у костьолі святого Бенедикта, на кожному кроці дивуєшся артистичним ескападам галичан, мрієш і пишеш вірші в темних погребках за кухлем пінного пива, всотуєш в себе європейський дух столиці Галичини. Зовсім інше життя, інший вимір.

Ти спробував шість видів домашнього сиру і криштальну карпатську горілку, коли наодинці вирушив у мандри гірськими селами. Вдома у старенької вчительки мови ти назбирав фольклорного матеріалу на всю свою групу. Вона радо зустріла тебе і не вагаючись віддала два грубі зшитки стародавніх пісень і замовлянь, котрі, як ти вважав, мають неабияку цінність. Ти розмовляв з місцевими жителями, переймаючи їхню говірку, слухав цих привітних, усміхнених людей, дивуючись їхній гостинності й самоповазі.

Ти відчув гори у собі. Вони запали в тебе глибоко й навіки, спокушаючи душу своєю легкістю й неосяжністю. Ти побачив гори біля своїх ніг, коли ви утрьох – ти, Сергій Плющенко і твоя «секретна» подруга Леся, з якою ти водиш цілком невинну дружбу, – поїхали до Трускавця, аби набрати лікувальної води своїм колегам, що чимось потруїлися напередодні.

На лісовій стежці за містом вас підстерігав сюрприз – відв’язана від кілка і досить агресивно налаштована чорна корова. Ви їй чимось не сподобалися, і тварина довго ганяла вас по лісу, змушуючи видиратися на дерева і ховатися в кущах. Гра у схованки тривала майже півгодини, поки на стежці не з’явився якийсь дядько, що одразу почав з вас сміятися і жартувати. Але коли корова, наставивши роги, погналася й за ним, від дядька залишився тільки жаский крик, що довго кружляв відлунням у лісі, і кинутий у паніці поліетиленовий пакет на траві. Ви, схвильовані і збуджені, поспіхом повернулися на початок стежки, де з радістю стріли групу чеських туристів, які якраз збиралися вирушати вгору. Тепер ви йшли позаду них. Корова стояла на тому самому місці, що й спочатку. Від насмішкуватого дядька вістей не було. Чехи, на відміну від вас, не злякалися тварини, коли вона кинулася й на них – найбільший пузань у зеленій панамці схопив з трави велику гілляку й так шарахнув корову по голові, що та притьмом щезла у хащах. Шлях на вершини був вільний!

Ця пригода викликала у ваших хворих на шлунок колег неабияку веселість і підняла зневоднених постійною діареею студентів на ноги краще за лікувальну трускавецьку воду. На прохання однокурсників ви ще кілька вечорів переповідали у всіх барвах свої знамениті змагання з карпатською коровою, і цей випадок став чи не головною подією всієї практики.

…Гори вражали, гори співали, гори тремтіли, гори кликали до себе. Нічого величнішого ти раніше не бачив. Білі, засніжені шпилі проколювали блакитне небо, і від того світ ставав прозорішим, очі яснішали, а голова збагачувалася думками. Життя ворушилося в тобі, зростала жага, міцніли м’язи. Ти напувався цим вітром і відчував у руках потужні вітрила, що рвалися за обрій. Ти летів разом з ними…

Діти підземелля

Коли ти за місяць повернувся з практики, то уздрів у підвалі справжній андеґраунд.

Цілими днями тут товчуться численні загони друзів, які грають у карти, бухають, курять траву. Поступово підвал перетворюється на химерний притон, наче в оповіданнях твого улюбленого Едгара По. Доводиться навіть вдаватися до скандалів з друзями, аби хоч якось порепетирувати. Ключі від підвалу просить то Банан, якому більше ніде трахнути дівку, то чиїсь підозрілі знайомі з червоними скляними очима, то п’яні сусіди Шурика. Щодня тут триває цілковита вакханалія, яка зовсім не схожа на твої уявлення про благородний рок-н-рол. Звичайно, ти все розумієш, чому так трапилося, але при цьому на власні очі бачиш, як криштально чиста ідея музики як протесту проти буденності, перетворилася на протест проти самої музики.

…Флейтист Коля, якого тепер кличуть Фатєром, розірвав свої нові джинси, коли ганявся за тобою навколо електрооргану. Льоха до крові розбив лоба, коли вперше у житті сильно напився і впав зі сходів у підвал. Ваш новий член групи – басист Кирило «Урфін» – притягнув якусь журналістку, яка брала у вас інтерв’ю і до смерті налякалася велетенських сірих щурів, що саме вечеряли у спортзалі. Батько Шурика регулярно втікає сюди від лайливої дружини грати на баяні й пити самогон. Когось з ваших друзів тут постійно розшукують батьки.

Рок-н-рол та анархія запанували у підвалі на повну силу. Тут відзначаються дні народження, різні пам’ятні дати, тут з ранку до ночі яскравіє підпільне життя молодих рок-музикантів. Навіть в’їдливий запах каналізації й постійної вологи стає для вас дедалі ріднішим. Тут пишуться нові пісні, які одразу стають справжніми гімнами андеґраунду – «Кумарізатор», «Ось і все кіно», «Солдат», «Ми», «Знак зверху». Тут визріває перший повнокровий альбом вашої групи, який так і вирішено назвати – «Діти підвалів».

Кілька разів ви пробуєте записати цей альбом прямо у підвалі. Кожен запис перетворюється на страшенну пиятику, так що потім на плівці неможливо навіть розібрати слова, окрім матів між куплетами. І наче гімн цьому підземеллю лунає пісня Шурика «Діти підвалів», яку ви таки спромоглися записати на професійній студії «Ринг» у відомого, трохи не культового місцевого звукорежисера і рідного брата відомого російського поета-дисидента Віті Цвєткова, заробивши на це гроші постійною грою у переходах. Друзі казали: «Пора виходити на велику сцену…»

Скрипка

Треба щось робити. Концерт. Нові пісні. Блін, репетирувати неможливо через постійні кодла в підвалі – хоч стріляй! Та ще й скрипки немає – Натаха свою вже забрала. Господи, де ж мені узяти скрипку?..

Літо. Трохи не провалився четвертий підвальний концерт, який відвідало ледве з дюжину друзів.

«Валику, я чув, що тобі потрібна скрипка?» – раптом питає після чергової «відкритої» репетиції ваш спільний знайомий Чалий. «Так», – уважніше дивишся на його смуглявий фейс, ледь освітлений підвальним тьмяним блиском. «У мене в сараї вже років тридцять лежить дідова скрипка. Як він помер, ніхто й не грає. Може, тобі знадобиться. Хочеш, принесу?»

Й він приніс. Ти одразу угледів у цьому почорнілому шматку деревини щось незвичайне, старовинне – аж гучніше забилося серце. Такого інструмента ти ще ніколи не бачив: скрипка була нестандартної форми, дивовижна. «Дід у циган купив після війни, вона в їхньому таборі ходила. Дід грав на ній, а як вмер, то мама її в сарай і віднесла», – говорить Чалий. Ти обережно береш її до рук.

Скрипка була чорною від трисантиметрового шару олії та бруду, з відламаною головою, що теліпалася на мотузці, без кілків, підставки, струн і кобилки. Дивний інструмент вмирав і благав про допомогу. І ти узяв його.

Але тепер цю скрипку треба було відновити до життя. Вихід один – нести до музичної майтерні. Тобі порадили показати інструмент Олександру Сергійовичу, одному з найкращих українських скрипкових майстрів. Він одразу розпізнав у цій скрипці витвір знаменитого одеського майстра Добрянського, котрий жив і творив на початку цього століття. Отже, цьому інструменту було десь під сто років!

Олександр Сергійович із превеликим задоволенням відреставрував унікальну скрипку, подарував їй друге життя, вдихнув у неї голос. І вона знову заспівала. Господь почув твої прохання, і ти нарешті отримав свій власний інструмент, старовинну скрипку. Тобі пропонували за неї великі гроші, за які можна було купити квартиру або машину, але ти твердо знав, що Божі дарунки не продаються. Вона тепер твоя. І ти грав на ній рок, а вона віддячувала тобі чистим звуком…

Сльози

Лежиш на залізному ліжку в підвалі і куриш одну за одною молдавські «Турне», слухаючи Цоя. Чергова дата його смерті, три роки. Пом’янути Вітьку – ваша традиція й печальний обов’язок. Але чомусь не п’яніє мозок. Ще свіжий у пам’яті образ усміхненого Цоя, у чорному одязі, з білосніжною гітарою. Ти бачив його за два місяці до смерті. Це був суперконцерт. Таке не забувається. А зараз лише пісні лишилися. Та ще настрій.

«Смерть стоит того, чтобы жить, А любовь стоит того, чтобы ждать». Тоскно, жити не хочеться, і ці кляті сльози…

Хлопці напилися, голосно співають пісні «Кіно». Зазбиралися «на Париж», де цього вечора традиційно зустрічаються «цоємани».

Набиваєтеся гуртом у напівпорожній трамвай. Шурик засинає на плечі у Льохи, його кілька разів нудить прямо у вагоні. Ви з Колею курите у прочинене вікно. Злодєй грає на гітарі. Ніхто з пасажирів не наважується зробити вам зауваження, мабуть, у вас надто трагічні вирази облич.

У підземному переході – «Трубі» – повно народу, всі з роздовбаними гітарами, бубнами, гармоніками. Підлога всіяна недопалками і порожніми пляшками з-під портвейну. Найвідоміші співаки сидять просто на землі, слухачі й нечисленні перехожі утворили велетенське напівколо. Інші випадкові свідки «цоєманії» поспіхом і з неприхованим острахом намагаються якнайшвидше оминути цю вечірку. Ви вливаєтеся в цю галасливу компанію, зустрічаючи скрізь знайомих і друзів і п’ючи якусь смердючу рідину з півлітрової банки, яку рокери щойно пустили по колу. Хтось сміється, хтось плаче, якась парочка цілується попід стіною. Ти також сідаєш на підлогу спиною до холодних брудних кахлів, береш гітару і співаєш свою улюблену цоївську «Уже поздно, все спят…». Натовп підхоплює слова, і пісня лунає переходом, наче гімн невмирущій пам’яті. Підземелля співає хором.

Хтось крикнув, що надворі «урєла» накинулися на «нефорів», але їх небагато. Таке трапляється часто – гопники регулярно наїжджають сюди, аби розім’яти кулаки на неформалах. Наверх посунули найвідважніші бійці з тусовки. Біля самого входу в підземку зчиняється побоїще між рокерами і бритоголовою гопотою, що, наче зграя шакалів, виринула з темряви. Одначе цього разу урєла не розрахували свої сили. Їх виявилося замало. «Гопники сильні лише тоді, коли їх більшість. І нападають вони завжди ззаду і неочікувано, – зітхає ветеран суки, б’ючи нефорів. Таку тусовку запартачили. Мерзота.

Доводиться розходитися, бо офіціанти кафе «Париж» викликали ментів.

Кінець підземелля

Надходить осінь. Чудова і таємнича пора.

Ви переживаєте справжню трагедію: в підвалі з невідомих причин сталася дика пожежа, у полум’ї якої знайшов вічний спокій реліктовий електроорган «Мікі». Ця сумна звістка пройшлася ножем по серцю, адже ви саме зараз вирішили починати підготовку до запису першого великого альбому. Пояснень таємничій пожежі ви не знаходите – може, вогонь спалахнув випадково, а може, хтось підпалив вашу резиденцію навмисно, бо жителі будинку вже неодноразово писали на вас скарги до міліції. Хай там як, відтепер перебувати у підвалі неможливо і навіть небезпечно. Ви знову залишилися без постійної бази.

А ще за кілька днів ваш андеґраунд затопило водою: у підвалі прорвало каналізацію. Шляху в підземелля тепер не було вже остаточно. Ви змушені знову повертатися на квартиру до Шурика. Але андеґраунд на тому не скінчився. Все тільки починалось…

Альбом

Злодєй з Хетом притягли два ящики «Славіка». Шурик позносив якусь закусь з холодильника, ви з Колею і басистом Урфіном обладнали одну з кімнат Шурикової квартири під «студію», де і мав відбутися історичний запис вашого першого серйозного альбому. Шурику залишалося гуляти «на волі» всього кілька днів: його ось-ось повинні були забрати до армії. Тому часу у вас обмаль, ви поспішаєте.

Розпивши кілька пляшок міцного вина, ви почали запис. Пісень за цей час накопичилося вже багатенько, навіть на цілий подвійний альбом. Першою в ньому, ясна річ, мусить стояти студійна пісня «Діти підвалів». А далі…

А далі ви почали писатися вживу, виснажливо і самозречено граючи кожну пісню по кілька десятків разів, бо комусь з вас постійно щось не подобалося. Шурик і ти по черзі виконуєте свої пісні, вибравши для альбомної версії тільки найкращі композиції. Деякі доводиться писати по кілька годин поспіль, бо хтось з музикантів обов’язково налажає в якомусь складному місці. Три акустичні гітари, бас, барабани, флейта, скрипка – альбом виходить насиченим і різноплановим.

Після восьмої пісні вирішуєте трохи відпочити і розходитеся по домівках на обід. А коли через годину ви знову збираєтесь у Шурика, вас очікує неприємний сюрприз: тільки-но подзвонив Коля і попередив, що він більше не прийде. Начебто його не пускають з дому батьки, у нього болить голова, і взагалі – купа різних інших справ. Ви шоковані, бо флейта у вашому саунді несе одне з основних, концептуальних навантажень, як в музиці, так і в ідеології групи. Ти береш справу на себе, і півгодини розмовляєш з дизертиром телефоном. Та на Колю не діє нічого – ні прохання, ні вмовляння, ні навіть погрози. Він навідріз відмовляється приходити. Що його робити? Ви у паніці.

Ти, мабуть, злий на Колю найбільше – тепер тобі терміново доводиться перекладати його соло-партії на скрипку, а це відбирає доволі багато часу. Та все-таки, відсьорбуючи з пляшки чарівного «Славіка» і подумки лаючи Колю за безвідповідальність, ти впорався з цим складним завданням за кілька годин, і невдовзі ви продовжили запис.

Два дні важкої праці з ранку до глибокої ночі не минули намарно. Ви записали вдалий альбом, 24 пісні, всі ваші хіти.

Шурик задоволений. Ви також. Тепер можна і відзначити цю перемогу залишками «Славіка», під свою ж таки музику. Це кайф – пити вино, тиснути руки друзям і слухати власні пісні, тепер вже назавжди закарбовані на плівці. Ви вітаєте один одного, обіймаєтеся, смієтеся, підспівуєте самим собі на касеті. На жаль, з вами немає Колі, але він сам винний, що полишив друзів у такий відповідальний момент.

Альбом без вагань вирішено назвати «Діти під валів»…

Дід Мороз

Якщо дівчина, з якою тепер начебто зустрічаєшся, попросила допомогти, відмовити їй практично неможливо. Так що доводиться під Новий рік працювати Дідом Морозом. Твоя чарівна довговолоса Інна – Снігурка.

З самого ранку вас, перевдягнутих у казкових персонажів, возить на горбатому «Запорожці» по квартирах діточок один з батьків-активістів. Червоний костюм, палиця, важелезний мішок з подарунками, шапка, білосніжна борода і вуса – ти справді схожий на Діда Мороза, котрий постійно обіймає за тонку талію чарівну блондинку-Снігурку, а та пручається, сміючись яскраво і голосно, і таки цілує тебе щоразу в темному кутку перед новою квартирою. А квартир тих, де принишкли в очікуванні свята верткі дівчатка і хлопчики, аж цілих шістнадцять.

Батьки раді казковим гостям іноді навіть більше за дітей. І скрізь – вже накриті різноманітними наїдками і напоями святкові столи. Поки Снігурка водить хороводи і забавляє дітлахів новорічним словесним непотребом, батько сімейства вважає за честь обов’язково випити з поважним Дідом Морозом. І однією чаркою, звичайно, діло не обходиться. Врешті, слинявий і засвяткований батько лізе цілуватися до звабливої Снігурки, а усміхнена мама напихує додаткову торбинку Діда Мороза шампанським, цукерками, салом, огірками і ще чимось, що підозріло нагадує рибні консерви. Нарешті можна покурити на вулиці перед поїздкою до іншої квартири.

Десь після десятого поздоровлення, коли вже почало вечоріти, Дід Мороз ледве тримається на ногах, так що Снігурці доводиться постійно підпирати його плечем і ставити до стіни біля чергової квартири. У багажнику авто приємно товстіє альтернативний мішок з наколядованими в батьків подарунками.

Дід Мороз, вже не виймаючи з рота цигарку, ввалюється до теплої оселі, одразу масно обіймає розчервонілу господиню, з-під халатика якої визирають ще доволі пружні груденята, плескає по щоці маленьку дівчинку, що в очікуванні подарунків починає гугнявити якусь скоромовку, і, вже вільно орієнтуючись в однаковому дизайні совкових квартир, безпомилково прямує до зали, де зручно вмощується за столом. Господар старається пригостити Діда якнайщедріше, але Дід трохи втомився, тому одразу підставляє під стіл наготовану торбину для святкових трофеїв.

На передостанній адресі стається прикра пригода. Дід, переступивши поріг, чомусь одразу всідається на підлогу і починає говорити компліменти рожевощокому хлопчикові, котрий настирливо намагається смикнути Мороза за бороду. Та хлопчик неочікувано заходиться голосними риданнями і зі словами «я не хлопчик, я – дівчинка!» біжить ховатися під диваном. Дід хоче вибачитися, але цьому заважає борода, що якраз сповзла на спину.

Якось залагодивши конфлікт, Снігурка наказує водієві щодуху гнати до останньої адреси, де дітки, напевно, вже й позасинали в очікуванні новорічних гостей. Та на мосту «запорожець» раптом гальмують даїшники. Водій щось довго їм пояснює, а потім якось рвучко всідається на своє місце і випалює лише єдине: «Зараз буде погоня. Я вас завезу в той двір, і ви негайно тікайте в будинок… У мене немає з собою ані документів, ані посвідчення». Діда вже неможливо стримати від істеричного сміху – він регоче на задньому сидінні, спостерігаючи у вікні справжню погоню з мигалками і сиренами.

Біля останньої на сьогодні адреси ваше авто зупиняється, але вийти з машини ви не встигаєте: «запорожець» одразу оточують ментівські «УАЗики». Вашого водія кидають на капот однієї з машин, а вас зі Снігуркою кладуть прямо на сніг. Ти продовжуєш голосно реготати, за що твій охоронець постійно длубає тебе чоботом у живіт. Врешті, вашого водія у наручниках запихають до «УАЗика», за кермо «запорожця» сідає жирний мент, а ви залишаєтеся лежати на снігу – самі у темряві підворіття. Зараз ти жалкуєш лише про одне – разом з арештованим «запорожцем» до рук ментів потрапила вже просто непідйомна наколядована торба.

Шкутильгаючи і стогнучи, ви дістаєтеся, нарешті, до останньої квартири, де, на щастя, мешкають друзі Інни. Після емоційних розповідей про ваші пригоди Снігурку вкладають спати, а Дід Мороз героїчно вирішує добиратися до себе додому. У трамваї він ще голосно співає народних пісень і поздоровляє з Новим роком усіх пасажирів, котрі просто у дитячому захваті від того, що разом з ними у громадському транспорті подорожує справжній Дід Мороз.

Огірок у кишені

Стоїш в університетському даблі, куриш. Друге січня, похмілля. До туалету ввалюються якісь веселі студенти. Один з них – здоровенний патлатий хлопчина – виймає почату пляшку горілки. Розливають. «Будеш?» – питає у тебе здоровань. «Буду», – відповідаєш. Ось і знадобився велетенський діжковий огірок, який ти кілька хвилин тому з жахом намацав у кишені своєї куртки (напевно, залишився після святкування Нового року). Видобутий таким чином огірок, що вже мав пом’ятий вигляд і огидно смердів, викликає у студентів бурхливі емоції, і його одразу пускають по колу, використавши за призначенням. «Африка», – простягує велетенську долоню патлатий хлопчина. Ви знайомитеся. «Ми сидимо у студклубі. Пішли до нас!» – пропонує твій новий знайомий.

У студклубі, що міститься в підвалі другого корпусу, починається імпровізований концерт. Кілька гітар, бонги, піаніно. Двері кімнати майже не зачиняються, бо сюди постійно зазирають, входять і виходять різні люди. Студенти сидять на столах, на підлозі, на підвіконні. Співають усім гуртом, потім по черзі. Білі сервізні чашки регулярно наповнюються алкоголем. Сміються розчервонілі дівчата, серед яких, помічаєш краєм ока, є кілька гарних тіл. Ти тут уперше, але тебе одразу приймають у своє коло ці веселі студенти, і ти, тиснучи численні руки, не встигаєш запам’ятовувати всі імена. З Африкою ви одразу знаходите спільну мову, бо, як виявляється, однаково полюбляєте рок.

«По Миссисипи плывет пирога, В пироге хиппи, босые ноги…» Цю пісню затягують усі разом. Це міжнародний гімн рок-н-ролу. Останні куплети співаєте вже на вулицях студентського містечка, де попід будинками поступово залягають блакитні сутінки, і вітер кружляє пожовклими афішами якогось рок-концерту. Ти зовсім забув, що приїхав сьогодні складати залік із загального мовознавства…

Рятуєш заблукані душі

«Валька, рятуй мене. Пропадаю. Депресія. Не можу цього більше витримати. Якщо зараз щось не вдіяти, я себе порішу. Зроби щось, ти ж мій друг…» – чуєш у слухавці стривожений голос Африки. Судячи з його слів, він на межі. Що ти можеш зробити, чим зарадити його душевній кризі? «Слухай! Ми з хлопцями сьогодні збираємось на репетицію, то, може, приїдеш до нас? Послухаєш музику, може, щось сам підкажеш, у тебе ж купа музичних ідей!» – раптово знаходиш вихід. «Гаразд, буду за годину», – Африка наче повеселішав.

Дійсно, за годину він уже сидів у кімнаті Злодєя, де ви тепер репетируєте, пригощаючи всіх самогоном зі свого саморобного джинсового «бега». Тобі спадає на думку ідея зробити з Африки бас-гітариста, тим більше що він вже має музичний досвід – колись був перкусіоністом у групі «Абзац». Ваші басисти – Урфін, Столяр – надовго не затримувалися, тому ця посада вже кілька місяців залишалася вакантною.

Африці, якого насправді звуть Денисом, ця пропозиція також подобається, він миттєво хапає бас-гітару і вже за кілька хвилин підбирає чудову басову партію на пісню «Херувим». Хет, Фатєр і Злодєй зовсім не проти басмена Африки, навпаки – всі вони його поважають вже з перших хвилин знайомства, до того ж Африка має в запасі кілька власних божевільних ідей щодо вашої групи. Він впевнено вливається в команду, наче грав у ній завжди.

Окрилений успіхом першої спільної композиції «Херувим», Африка тепер вже і сам пише мелодії, котрі одразу стають вашими хітами. Ти радієш: він майже повністю забув про нав’язливу ідею суїциду, яка раніше переслідувала його трохи не щодня. Тепер він поглинений творчістю в команді, він наче світиться ізсередини, він знову ожив. Ти відчуваєш, що група отримала свіжу киплячу кров, і тепер у вас попереду багато цікавої спільної творчості. Ти радієш, що врятував друга…

Африка

Вулиці студентського містечка раптово спорожніли, бо почалося навчання. Лише ви троє – ти, Африка і Фатєр – опинилися біля відкритого кафе з вмурованими в асфальт столиками.

Африка кладе на камінний стіл свою бас-гітару, на якій ви й утворюєте похідну «поляну» – пляшка горілки і кілька домашніх бутербродів, що їх завбачливо вкинула до синового «бега» Колина мати. Весняний пронизливий вітер постійно розшвирює пластикові стаканчики, тому доводиться пити у пришвидченому темпі. Ви з Африкою вже закінчили свою першу зміну, а от у Колі навчання розпочинається тільки по обіді. Пляшка швидко порожніє, майже не залишивши по собі й сліду. Проте Коля відмовляється продовжувати далі і, загрозливо похитуючись, героїчно йде на пари.

«Та-а-ак, – задумливо промовляє Африка, повертаючись на ґанок другого корпусу. – Потрібно щось терміново вирішувати, адже попереду в нас ще цілий день. То де ж наш фан-клуб у спідницях?» Африка нахабно стріляє цигарку в якоїсь нафарбованої білявки і голосно сміється від щойно розказаного кимось анекдота.

На великій перерві вам справді пощастило – ви раптово зустрічаєте Марину, вже відому в місті поетку. Марина – пухка і балакуча особиста фанатка Африки – теж пише пісні, теж пробує грати на гітарі, теж слухає рок, теж намагається жити вільним життям. Але суворі батьки вже визначили життєвий шлях своєї доньки, і тепер Марина на вагу золота цінує кожну можливість вирватися за межі наміченого батьками простору. Вона пропонує поїхати до неї на острів – батьків якраз немає вдома і найближчими днями не планується. Невдовзі компанія обростає ще кількома привабливими студентками, так що ви з Африкою у такому красивому оточенні почуваєте себе вельми добре. Дівчата купують усього, що потрібно для веселого фак-сейшну, як називає такі заходи Коля, і загін вирушає на острів.

Чистячи картоплю під улюблений «Aerosmith», ви розповідаєте захопленим дівчатам козирну байку про те, як Африка дістав своє прізвисько. У дитинстві його викрали цигани і продали в Одесі на південноафриканський корабель. Там він і провів свою юність, навчаючись вправлятися з картоплею, а також, разом з тим, і морському ремеслу. Тобто був юнгою. Там моряки і назвали його Африкою, коли їхній корабель потрапив у страшний шторм у південних широтах і юний моряк врятував капітана й цілу команду. Дівчата охоче вірять у цю легенду, особливо закохуючись у друзів, коли ви починаєте співати під гітари. Ваш дует має насичений репертуар, так що ви можете співати без перерви кілька годин поспіль.

Рок-н-рол триває до глибокої ночі, а ранком ти прокидаєшся серед перевернутих стільців, порожніх пляшок, недопалків, чиєїсь білизни, і так починається новий день. Поруч голосно сопить ваш басмен, на кухні вовтузиться усміхнена господарка дому, дівчата тільки-но повернулися зі слоїком свіжого розливного пива. Життя триває, і ти посміхаєшся сам до себе, коли чуєш, як Африка з кимось емоційно розмовляє уві сні.

Що ж, тобі подобається справжнє студентське життя. Навчання якось іде саме собою, іспити складаються майже вчасно, часу вистачає на все, майже на все…

«У тебе є двадцять тисяч?»

Ранок студентів філфаку, а паралельно з тим музикантів молодої рок-групи починається із зустрічі на ґанку другого корпусу. Вічно розхристаний, анархічний, галасливий і невгамовний Африка жадібно курить, сидячи на перилах. Біля нього завжди труться якісь дівчата, що постійно пригощають цигарками, питвом, бутербродами і своєю нескінченною увагою. З-за рогу студентського профілакторію неспішно виринає Коля, якому саме тут, в універі, дали рокерське прізвисько «Фатєр» і яким він тепер дуже гордиться, навіть підписуючи ним свої вірші. Його довге солом’яне волосся розвівається за плечима, наче візантійська хоругва.

Вони тиснуть один одному руки. Африка починає розмову з чергової в’їдливої шпильки на адресу елегантного і якогось наче іграшкового рокера Колі, що своєю ерудованістю і нордичною стриманістю різко констрастує з вульгарним і говірким Денисом. Ти також долучаєшся до них, подумки радіючи зустрічі з друзями.

Коля намагається завести розмову про нещодавно прочитані романи Сартра і Музіля, але Африка грубо обриває його екзистенціалістські враження: «Коляша, у тебе є двадцять тисяч?» Фатєр витримує паузу, манірно дивлячись кудись повз Африку. «Коляша, ну колися, є двадцять тисяч?» – «Ну… є», – повільно відповідає Фатєр. «Пішли», – коротко відрубує Африка.

Ви швидко збігаєте з ґанку в напрямку найближчого гастронома, де на гроші Фатєра купуєте три пляшки «Славіка». Поблизу знаходиться кілька гаражів, які в студентському містечку стали чимось на зразок таємної схованки, де курять дівчата, п’ють хлопці й робиться все інше, що не має прямого стосунку до навчання. Відкоркувавши пляшки, ви швидко, одним подихом випиваєте густий і терпкий вміст півлітрової тари. Задоволені, непоспіхом повертаєтеся на ґанок. Тепер можна і покурити, очікуючи нових пригод.

Закінчується чергова пропущена пара, і студенти стрімкою рікою виливаються на сонячне подвір’я, вагітне ранньою і холодною весною. До вашого гурту приєднується кілька друзів. Студентські кишені спорожніли, тому ви очікуєте появи вірних фанаток, які неодмінно запропонують свою допомогу. Першою виходить на ґанок Альона, місцева Вітні Х’юстон, талановита співачка, що мріє зібрати власний бенд. У неї величезний бюст і зелені котячі очі, які можуть звести з розуму будь-яку рок-зірку. Африка кудись зникає з таємничим виглядом, вочевидь у студ-клуб, де збираються на репетицію його улюблені кавеенщики. Альона пропонує піти до «Протитанкового», чогось випити. Ви з Фатєром погоджуєтесь.

«Протитанкове»

«Протитанкове» – це улюблене студентами кафе навпроти пам’ятника танку, який першим увірвався в місто під час його визволення в Другу світову війну. Офіційно кафе називається «Чарівниця», але студенти воліють ходити саме до «Протитанкового». Усіма закусками і випивками тут відає гостинна тьотя Люба.

Утрьох ви збираєте не вельми значну суму, якої вистачає… «Будь ласка, пляшку горілки, сто грамів вінегрету і три виделки». Тьотя Люба іронічно, але по-доброму усміхається, і з того часу, бачачи вашу компанію, вона неодмінно повторює: «Добрий день, сто грамів вінегрету і три виделки!»

Ви п’єте дешеву, напевне, катану горілку, закусюєте чомусь гірким вінегретом і довго говорите про музику «Nіrvana» і шокуюче-раптову смерть Кобейна, про перспективи вашого гурту і свіжі скандали тутешньої рок-тусовки.

…Альона розповідає, що ліпше слухати Курта під травою: сильнішого кайфу і драйву вона ще не відчувала. «Nіrvana» під травою – це як оргазм. Скажені відчуття, дивовижні емоції. Круто…

…Фатєр доводить, що новий альбом «БГ-бенд» нічим не відрізняється від попереднього. А його колега по інструменту Дєд Васілій тепер використовує якусь екзотичну дудку, звук якої може звести з розуму…

…Ти заводиш дискусію навколо твого улюбленого «Нау», котрий щойно порадував своїм «Титаніком». Щоправда, Слава знову повернувся від гітарного звучання до електронного, але там є кілька дійсно геніальних тем…

…Коля починає цитувати в оригіналі Моррісона – він нещодавно дістав усі альбоми «Doors», роздруківку всіх текстів Джима і навіть книгу про них. За вікном «Протитанкового» повільно і водночас раптово вечоріє, і вже треба збиратися…

…І знову ти ввергаєш своє втомлене тіло в темну вогку кашу з безликих людей і почорнілого, ще березневого снігу на трамвайних зупинках, знову повертаєшся до мерехтливих вогнів пролетарського посьолку, знову їстимеш позавчорашні макарони й черствий хліб на вечерю і знову тебе поглине холодна довга ніч, прорізана заводськими гудками й ляскотом вантажних потягів, що везуть чавунну ріку крізь чорно-червону металеву темряву…

Місто

Ти змушений творити в цьому мертвому, обезкровленому місті, де сірий колір заповнив усі щілини, в’ївся в мозок і кістки, обезбарвив очі й голоси, знепритомив обличчя, і навіть небо тут увібрало в себе всю безвихідь сірої жалоби. Сіре повітря, сірі дерева, сірий асфальт і страшні своєю душевною немічністю сірі люди. Вони безтямно бредуть похмурими сірими вулицями, не відчуваючи, як їхні легені поступово перетворюються на брезклі згустки сірого кашлю. Вони обманюють себе, думаючи, що іще живі. Насправді вони давно стали сірою масою, яку перетравлює, як прокислий компот, величезний металевий шлунок цього залізобетонного чудовиська. Це місто народилося у вогні, у ньому ж і конає, створюючи ілюзію щасливого життя. На суцільному цвинтарі колись дивовижної природи тепер відсапується й плюється отруйною слиною кровожерливий дракон, зварений з високоякісної сталі й чавуну.

Жителі міста – його заручники, які вже давно звикли до сірого кольору, ба навіть більше – вони тепер є його захисниками і боронителями. Їх плоть годує монстра, їхні душі – на десерт. Тобі довелося народитися і жити тут, у самому серці вічно задимленого і жаского Міста Потвор. Брудні, забуті Богом і світом робітничі посьолки, що навіть літнього дня темніють ворожістю до всякого, хто хоче бути інакшим. Тут нікому нічого не потрібно, окрім власної шкури. Культура вмирає у зародку, задихається, топиться, сіріє. Цьому місту потрібно лише свіже м’ясо для своїх численних розжарених пащ.

«Шанхай», як називає це місце твоя мама. «11-й посьолок» – так офіційно таврується цей найзанедбаніший закуток індустріального мегаполісу. І все-таки тобі добре тут, бо ти захищаєшся від смогових почвар своїм вигаданим світом і тим рятуєш душу.

Але ти інакший, тому місто мститься тобі, жорстоко і болісно. Ти воюєш з ним усе життя, і поки що воно не перемогло тебе. Ти не зачинився глухо у власному світі, а намагався боротися далі. Це місто-упир висмоктало і розчавило багатьох. Тут спилися, повісились, збожеволіли, сіли, кинули творити, зневірились сотні талантів. Звідси для інакших лише дві дороги – падіння в поступове і моторошне небуття або негайна втеча. Ти вибрав третій шлях – вирішив боротися.

Ти бував і в інших містах, і скрізь бачив однаковий страх. Ціла країна перетворилася на ненажерливого дракона, що вбиває інакших. У різних містах це катування відбувається по-своєму, але мета скрізь одна, спільна – загубити чуття свіжого подиху, чистої думки, прозорої радості, світлого творення, повнокрового буття. Країна повільно, але невпинно зсувається в морок занепаду, деградації, суцільного і вбивчого Попсу, який затруює все довкола і вже всотується немовлятами з молоком матері. Гігантський хижак вкриває чорним пір’ям бідолашну країну, і ти відчуваєш, як холоне кров, коли бачиш безкраї смердючі смітники, по яких порпаються голомозі сироти цієї беззбройної війни.

Попс Всемогутній наступає, його армія велелюдна, він оснащений найсучаснішими технологіями, він захоплює країну з краю до краю, і його обійми не розійняти. Він поглинув маленькі й великі міста, але найстрашніше коїться у столицях.

Там Попс збудував свої резиденції, оточивши їх фортечними мурами байдужості й здрібніння. Його не перемогти, але битися потрібно, бо повна поразка наступить лише тоді, коли аспид оселиться у твоїй душі. Бережи душу, бережи душу…

Прокидаєшся

Ти прокидаєшся щоразу в інших місцях. Прокидаєшся і, здивований, починаєш поволі намацувати напіввтрачену свідомість, згадуючи вчорашні пригоди. Окремі спалахи пам’яті повертають до твоєї свідомості якісь чудернацькі обличчя, уривки фраз, куплети якихось пісень, а потім – жаске і чорне провалля.

…Студентський гуртожиток, зім’ята постіль, дві красуні, імена яких годі й згадати, збираються на пари, хитро підморгуючи одна одній. Що ти робив учора? З ким пив, з ким спав? Куди поділися твої джинси і футболка? І як ти взагалі потрапив сюди? Відповідей немає. Здається, ти не виходив з цього гуртожитка цілий тиждень…

…Якийсь дико захаращений приватний будинок у глухому посьолку, що наче вимер і не вичавить з себе жодного звуку. Скрізь на підлозі сплять покатом твої друзі, і ти ледве пригадуєш, що вчора ви зустрічали начебто Новий рік. Судячи з розгрому в будинку і навколо нього, свято вдалося. Хитаючись, ідеш крізь каламутну ранкову темряву до ванної, аби прилипнути губами до крана з холодною водою…

…Завалена розбитими меблями, поламаними ліжками, гітарами, тілами невідомих музикантів кімнатка у студентському містечку. Вже кілька днів триває третій міжвузівський фестиваль авторської пісні, в якому ви чомусь вирішили засвітитися. І ви засвітилися, не стільки музикою, скільки вчиненою бійкою з гопотою, що приставала до вас біля гастроному. Злодєй розбив пляшкою фейс їхньому бритоголовому ватажкові, і тепер гопники велетенською зграєю щодня виловлюють вас в універі. Справжнє полювання на неформалів. Доводиться переховуватися кілька днів…

…Або у ванній чужої квартири, з шапочкою для плавання на голові. З кухні долинає приємний запах смаженої яєшні – це готує сніданок усміхнена мати твого друга. «Вчора ви з Рустамом добре так відпочили, і я залишила тебе ночувати у нас. А вночі ти дуже хотів пірнути у басейн, натягнув шапочку і таки ліг у ванну», – каже мама, хитаючи сивою головою. Рустам вже пішов на пари до своєї «Машинки», а ти вирішив сьогодні відпочивати…

…Або й просто неба, під ялинками, коли ти страшенно напився на дні народження чийогось однокурсника і, не доїхавши додому, випав з тролейбуса і доповз до найближчих насаджень біля головного міського РАГСу. Тоді дерева танцювали навколо божевільну самбу, земля дрижала від крижаного сміху, а автомобілі на дорозі перетворювалися на велетенських потвор…

Та щоразу сонце знову посміхається тобі білозубо і заманливо, а ти ловиш його лагідні промені неголеною щокою і любиш увесь світ, бо почуваєшся непереможним. Вчуваєш ніздрями і всотуєш у себе квітковий запах волосся звабливої брюнетки, до якої притиснувся у переповненому трамваї. Її тіло пашить теплотою, збудливо погойдуючись під сукнею, і ти бажаєш, аби ця дорога тривала якнайдовше.

Кожен день приносить вихор нових пригод, вражень, знайомств, відчуттів. Світ виблискує, миготить, світиться від твоїх доторків, входячи в тебе своєю неосяжною повнотою, даруючи тобі постійне почуття причетності. І ти є у цьому світі виконавцем головної ролі. Ти користуєшся ним, а він – тобою, і це гармонія. Ти намагаєшся зафіксувати його якнайвиразніше у своїх текстах, музиці, вчинках і думках. Ти створюєш новий, власний світ, який виконує головну роль у тобі. Так народжується космос твого буття…

Модерн

«Лише коли крізь нас проходять риби, я відчуваю сонце в висоті» – ця фраза з вірша Брехта вразила тебе до нестями, довела до екстазу нового розуміння «інакшої» поезії, інакшого бачення літератури і світу. Ти відкрив для себе модернізм.

Едик Назарян – тоненький чорнявий мужчинка, флегматичний і трохи відсторонений від світу – викладає у вас зарубіжну літературу. Це він дає читати Аполлінера, Лорку, Елюара, Вальєхо, Ернандеса, Ділана Томаса, Лоуелла, Еліота. Це він стверджує, що модернова поезія перегорнула світ, зробивши небачений стрибок у часі і прорив у свідомості не одного покоління літераторів. Ти слухаєш його розповіді, наче одкровення, всотуєш у себе дух модернізму, закохуєшся в поезію. Ти відкриваєш для себе новий простір.

Після пар ти підходиш до Едика, і ви знаходите багато спільних зацікавлень у кількагодинних бесідах на літературні теми. Ваші зустрічі й суперечки на підвіконнях другого корпусу стають регулярними. Виявляється, Едик також пише вірші. Ви обмінюєтеся зошитами з поезією. І одразу виникає думка створити поетичний гурт, орієнтований на модерн і сучасну літературу. Едик – справжній фанат поезії, бо всі свої зароблені гроші витрачає на книжки (а крім викладання в університеті, він іще підробляє сторожем на якомусь складі). Книги для нього – це і меблі, і їжа, і жінки, і насолода. Вся його квартира завалена різноманітною літературою, але найбільше тут поезії. Він живе лише цим, і ти дивуєшся, що на світі ще збереглися подібні унікуми.

Ти поглинаєш тоннами нову літературу, прочитуючи в бібліотеках весь наявний модернізм. За програмою навчання цього зовсім не потрібно, але тобі пофігу будь-які програми. Сидиш в університетській бібліотеці до темряви, до закриття і не помічаєш, як за навколишніми столиками змінюються обличчя студентів, як спливає день, як поступово тихшає і завмирає універ, і його лункими коридорами лише зрідка шурхотять чиїсь кроки. Ти обмінюєш свій час на читання, яке повільно переходить у якусь манію. Сільвія Платт, Альфредо Вівар, Габріела Містраль, Октавіо Пас, Тадеуш Ружевич, Анджей Бурса, Франтішек Галас, Маяковський, Георг Гейм, Тракль, Люсеберт, Моррісон – це справжнє свято поезії. Ти з головою поринув у зовсім новий, вражаючий світ, який додає тобі світла, підживлює душу, наснажує на боротьбу з монстрами відчаю і однаковості. Ти живеш поезією.

…Назарян одного разу якось зник. Спочатку довго не приходив на пари, і студенти із задоволенням прогулювали лекції за легальних обставин. Потім хтось про це розповів керівництву, і Едика звільнили з роботи за прогули. Ти більше не бачив його, лише іноді до тебе доходили страшні чутки про модерного поета – нібито він став бомжем, спився, продав усі свої книги, виїхав за кордон, став наркоманом, перетворився на гомосексуаліста, видав книгу в Америці, став мільйонером і ще усіляка нісенітниця. Намагався його розшукати, але безрезультатно. Твій друг, поет і модерніст Едик Назарян зник, розчинився, став часткою Великої Гри під назвою «модернізм».

«Лише коли крізь нас…»

«Славік»

Африка відсьорбує з пляшки добрячий ковток «Славіка» і закидає ноги на стіл, за яким звичайно сидять викладачі. Поруч, в аналогічних позах, за партами розташувалися ви з Фатєром. «Славік» приємно зігріває нутро, розтікаючись теплими хвилями по тілу. Ви смачно затягуєтесь цигарками, пирхаючи димом під стелю вашої улюбленої підвальної аудиторії. В усьому універі це найандеґраундніше місце: стіни розмальовані усілякими монстрами і назвами рок-груп, пари проходять тут дуже рідко, оскільки аудиторія вміщує лише з десяток студентів. Підземельне розташування дозволяє уникати небажаних зутрічей з викладачами, а по сусідству знаходиться студентський клуб, куди, в разі потреби, можна будь-якої миті переповзти і відрубитися п’яним на старих рипучих стільцях. Єдине маленьке віконце аудиторії підсліпувато визирає у двір другого корпусу. Філфак.

Якраз у цей момент повз віконце простукотіли стрункі жіночі ноги в чорних панчохах. Амбразура вікна, на жаль, обрізає видовище якраз там, де починається коротка спідниця. Погляд встигає схопити пронизливість моменту саме тоді, коли ноги розчиняються за цегляною стіною, залишаючи лише слабке відлуння гострих підборів. У відкриту кватирку нахабно вривається рання весна, ще холодна і шорстка, але вже з відчутним подихом близького воскресіння. В той час, коли серце починає пришвидчено калатати, раптово загострюються запахи, а очі до безуму прагнуть нових яскравих кольорів, пожадливо вдивляючись у швидке, наче потік, небо. Усередені щось напинається, муляє, хоче вирватись назовні, і ти трохи не кричиш, бачачи повільне повернення руху в це застійливе і безбарвне місто. Все тільки починається, шепочеш, все тільки починається…

Фатєр глибоко затягується димом англійської сигарети, якими сьогодні всіх пригощає, і запиває «Славіком». Раптом двері аудиторії прочиняються і на порозі здивовано вклякає зовсім молоденька викладачка в сміховинному зеленому костюмчику, великих окулярах і з притисненою до грудей шкіряною текою. З-поза її плеча визирають кілька голівок зляканих першокурсників. «Вибачте, але у нас тут повинна бути пара. Англійська мова», – ледь вичавлює з себе заскочена небувалим видовищем молода жінка. Скельця її окулярів вкриваються сором’язливою парою, а щічки густо червоніють. Закутана в цигарковий дим аудиторія населена трьома патлатими, неголеними, у рваній джинсі, із сергами у вухах «неформалами», які, закинувши ноги на столи і нахабно всміхаючись, цмулять підозрілу чорну рідину просто з пляшок. Африка, що сидить за викладацьким столом, ліниво озирається і, неквапом ковтнувши чималу порцію «Славіка», недбало кидає: «Ви що, не бачите? Тут вже іде пара». Викладачка, ще більше почервонівши, знову вибачається і зачиняє двері. Вас розриває від сміху, і Фатєр у конвульсіях проливає «Славік» на стіл. «А фторняк починається весело!» – каже він, захльобуючись пахучим вином.

Фторняк

«Фторняк» – одне з твоїх найулюбленіших слів.

…Дотепер, почувши, як хтось поруч раптом промовить слово «фторняк», та ще й ненароком зробить при цьому розв’язний вигляд справжнього кабацького волоцюги, ти мимоволі якось призупиняєш ходу, несподівано для себе і непомітно для інших усміхаєшся – одразу так привітно до цілого світу – і відчуваєш швидкий приплив гарного настрою, навіть якщо за мить до цього думав про самогубство. Одразу стає вільніше дихати, тілом пробігає табун веселих мурах, а думками проноситься вихор яскравих і божевільних спогадів. Знайомий струмінь трохи вже призабутої енергії раптом звільняє тебе від тягаря сьогодення, ти випростовуєш з-під ваги життєвих проблем останнім часом трохи похилені плечі, інтуїтивно підставляєш обличчя рвучкому колючому вітру, котрий щойно вирвався з лабетів ковзких і страхітливих вечірніх провулків, призупиняєш, а потім раптово пришвидшуєш ходу, знову призупиняєш, повертаєшся і дивишся услід тому, хто так безвідповідально кинувся цим словом. Він уже пішов далі, не помічаючи дивного перехожого, що застиг невідомо чому посеред дороги…

Таємниця цього слова в тому, що рідко хто знає його справжній, прихований від інших смисл. Та це і не слово в традиційному розумінні, точніше, це не просто слово, яке легко можна кинути на дорозі і піти собі далі. Такими словами так просто, без наслідків, не кидаються. Бо «фторняк» – це ціла філософія, жива концепція, спосіб життя, тотем. Що насправді означає «фторняк»? Ну, якщо хтось колись хоча б одного разу бухaв з рокерами або іншими представниками марґінальної богеми, той мав шанс почути це слово. Особливо, якщо на календарі був якраз вівторок, бо саме цей день тижня й називається у цих колах «фторняк». Але означення дня – це лише малесенька частка цієї філософії.

«Фторняк» – це, перш за все, особлива система координат. І звичайно ж, найулюбленіший день тих, хто хоча б одного разу в цю систему потрапляв. Усе, насправді, дуже просто. Тиждень у всіх нормальних людей починається, як відомо, в понеділок. А для студента, який ще, до того ж, грає в рок-групі, тиждень якраз починається з «фторняка». Тому що понеділок – день, всуціль викреслений із життя. Його, можна сказати, взагалі не існує для студента, який грає рок. Ну що таке понеділок, коли в ТЕБЕ тиждень починається з фторняка? Понеділок – це похмурий, абсолютно непотрібний, зайвий, як апендикс, ще й неприємний додаток до вдало проведеного тижня, його, так би мовити, кінець, котрий рідко буває прикольним.

…бо, по-перше, починається понеділок з блювання в якомусь брудному, смердючому і вже вщерть забльованому ще до тебе даблі, і лише потім спроквола ти довідуєшся, що цей забльований дабл – частина не менш брудного і захаращеного старими поламаними меблями флета, по якому ледь пересуваються схожі на сновид і зараз ледве знайомі представники вашої богемної тусні, з якими ти насправді провів ще один божевільний тиждень. Тобі пропонують випити просто з горла якоїсь вочевидь отруйної рідини, яку, напевно, ти пив цілий тиждень, але ти мужньо відмовляєшся і йдеш, похитуючись, у коридор, де горою навалені різні шузи. З труднощами відшукуєш серед них свої чорні китайські кеди (хоча, може, й не зовсім твої) і, не прощаючись з пом’ятим та чумним піплом, що стягується на кухню цмулити позавчорашній чай, випорскуєш своє тіло у залиті осіннім сонячним кайфом вени цього великого міста.

Потім – дорога додому, яка, таке враження, замість звичайної години триває кілька. Ти повільно перетинаєш вулиці, що на диво порожні о цій порі (фак! згадав! сьогодні ж понеділок! мені треба їхати на пари в універ! скільки тайма? дванадцята година? блін, вже пізно! значить, додому все ’дно! спати!). Люди, які трапляються де-не-де, якось підозріло дивляться на тебе, і всі вони якісь потворні, відразливі, тьху, бля! Твоє скоцюрблене тіло вже трясеться у розхитаному і просяклому бомжатиною трамвайному вагоні до північних промислових околиць, де твій дім, і ти поволі засинаєш. Прокидаєшся вже за п’ять зупинок після твоєї, тож треба знову йти, повертатися назад, а це так важко зараз! І в кишені ані копійчини, аби купити такого бажаного пива, та й чи були в тебе взагалі гроші? Може, й були, недовго. Аж ось твій дім, двері, які завжди довго не відкриваються через клятий замок, нарешті такий солодкий рипучий диван з неодмінними пружинами, що одразу впиваються в тіло. Але ти вже вдома, і це найголовніше зараз. Найголовніше…

…бо, по-друге, увечері мати спитає, де ти пропадав майже цілий тиждень, напевно, пив увесь цей час зі своїми друзями, а її сил більше немає тягнути все самій, ще й батько всі соки висмоктав, постійно приповзає додому п’яний, а тут ще й син такий, виявляється, самий, та що ви хочете загнати її «в гроб», а вона здоров’я своє поклала, аби ти вивчився, а от і батько ввалюється…

…і по-третє, ти пропустив навчання (і не тільки в понеділок, але в понеділок були найважливіші пари) і потім доведеться відмазуватись, чому в тебе знову немає довідки з медпункту, а якийсь професор обов’язково згадає, що бачив тебе п’яним ще в п’ятницю на ґанку університетського корпусу в оточенні якихось підозрілих довговолосих «хіпі», і ви щось голосно кричали про якусь «Нірвану»…

Коротше кажучи, понеділок – невдалий день, не мій. Його, можна сказати, взагалі не існує для студента, який… Бо мій тиждень починається з фторняка.

Фторняк – це галасливий ранок на ґанку другого університетського корпусу, у колі найближчих друзів і подруг, з безупинними жартами, приколами, смішними новинами зі світу місцевої рок-н-рольної тусні. На пари можна лише заглянути – так, аби тебе побачили в університетських коридорах. В аудиторії заходити не обов’язково. Для певності треба поздоровкатись з двома-трьома професорами, млосно і з ледь помітним натяком посміхнутись красивій молодій викладачці латини, пару якої щойно прогуляв, зробивши при цьому вигляд надто заклопотаного невідкладними справами лідера студентського андеґраунду. Навідатися й до своєї групи, яка радісно тебе зустрічає, наче дорогого гостя з далекої закордонної країни. Декілька витончених компліментів найвродливішим і якимось недоступним однокурсницям, що віддаються тільки заїжджим бандитам, кілька непомітних (як тобі здається) промацувань сідниць менш вродливих, але запеклих твоїх фанаток, що віддаються «красівим мальчікам», переписування домашнього завдання у зовсім негарних одногрупниць, які віддаються тільки викладачам – за оцінки. Тепер можна й тікати знову на ґанок, а там…

Фторняк – це прекрасний осінній день в засипаному жовтим листям парку. Поруч друзі п’ють вино, розмовляють про музику, сміються, шурхаючи шузами по м’якому барвистому килиму, що ним осінь встелила землю. Радість переповнює груди, а в думках роїться безліч нових творчих планів, які щойно виокремилися з вашої розмови ніби й ні про що. Сонце весело купається в жовто-червоних кронах дерев, підморгуючи звідти на знак своєї згоди з вашими такими далекоглядними планами. Ти також підморгуєш сонцю і щільніше замотуєш на горлі шарфик, бо якраз подув прохолодний вітерець, наче нагадав про швидкоплинність тепла і світла і про прихід неминучої сірої та колючої південно-східної зими. Та це буде потім, а зараз ще добре, ще можна гуляти і пити просто на вулиці, ще можна ви вчати візерунки на цьому дивовижному килимі, в якому приємно втопають твої ступні…

Фторняк – це запальний вечір у вже значно розширеному дружньому колі на чиємусь гостинному флеті. Коло друзів поступово все збільшується і збільшується, наповнюючись новими творчими силами, здатними випити не тільки принесену кимось каністру розливного пива, що вже давно втратило різкість і смак, а й оті шість батлів портвейну, що ви запхали до ввімкненої духовки, аби швидше розплавились їхні пластмасові корки, а саме вино підігрілося і більше вставляло. Корки дійсно розплавилися і прямо-таки злізали з пляшок, а майже гаряче вино дійсно шалено вставляло, валячи з ніг найміцніших пияків. Компанія швидко ділиться на три частини. На кухні п’ють і розмовляють про різні смішні випадки з пияками найближчі друзі господаря квартири, який лише посміхається і дістає з полиці кухлі й склянки для нових відвідувачів вечірки. У кімнаті співає під гітару жіноча половина, а хтось з новоприбулих у квітчастій бандані наливає з каністри позавчорашнє пиво. На балконі скупчилися курці, що вже викурили по кілька цигарок поспіль, але затрималися в очікуванні, поки «ділер» заб’є косяк. Запах трави скоро пішов навколишніми сутінками.

Фторняк – це шалена ніч під гітару на кухні. Старий інструмент, що постійно доводиться підстроювати, кочує з рук у руки по колу, наче талісман, і кожен учасник нічного концерту співає лише по одній пісні. Це старовинний рокерський ритуал, як і курити «по тязі», роблячи одну затяжку і передаючи цигарку далі по колу. Проспівав пісню – передай гітару іншому. І слухай, слухай. Трохи пізніше співають вже хором, голосно. Далі знову надходить час балад. Потім знову панківські народні пісні, і так майже до ранку. Курять уже прямо на кухні, а хтось примудрився купити о цій порі ще батл горілки, якого якраз і не вистачало для повного єднання вашої дружньої компанії…

А далі настає середа. І це не просто середа, це вже середина тижня для звичайних, не утаємничених людей! Ти знову з’являєшся в універі, аби трохи «повчитись», але друзі знімають тебе вже з третьої пари. У когось раптово знайшлася вдома в’ялена риба, тому ви йдете на пиво. Пиво закінчується вже ранком у четвер, коли ви удвох з басменом прокидаєтеся на квартирі спільної давньої подруги, і ти з подивом дізнаєшся, що вся компанія (виявляється, була ціла компанія) бачила, як ти дві години цілувався на балконі з незнайомою чорнявою дівчиною, яка тільки на хвилинку забігла до своєї сусідки, у якої ви зібралися, позичити сигарету. Ти, на жаль, цього не пригадуєш. Ви чомусь довго заварюєте чай, а потім ти вже під вечір таки потрапляєш додому.

У п’ятницю ти прямо з навчання містичним чином переміщуєшся до студентського гуртожитку, де цілий вечір розважаєш підхмелених однокурсників та іже з ними піснями під роздовбану гітару, що десятиліттями переходить у спадок від одного покоління студентів до іншого. Доводиться залишитися тут на ніч, бо пізньої пори додому добратися просто неможливо. А зранку в суботу прямо звідси їдеш на репетицію вашої групи у барачних нетрях похмурого промислового району. Репетиція продовжується й у неділю, вже за участю багатьох знайомих і друзів, поступово переростаючи у квартирник. Після імпровізованого концерту хтось пропонує навідатися «на Париж», де якраз зараз зібралася велетенська тусня «неформалів», і ви залюбки прямуєте туди, прихопивши свої гітари і навіть малий барабан. «На Парижі» дійсно велелюдно, і всі раді вас бачити, всі пропонують дружні обійми, самогон, траву, поцілунки в темних підворіттях за рогом. Тут, «в Трубі», як називається підземний перехід на вулиці Сталеварів, відбувається справжнє шаманське дійство. Тому що тут збираються однодумці, об’єднані спільним бажанням долучитися до загадкового і привабливого світу рок-буття. Чи, принаймні, його ілюзії.

А потім починається понеділок – з блювання в якомусь брудному, смердючому і вже вщерть забльованому ще до тебе даблі. Це означає, що тиждень справді закінчився. І це означає, що завтра тиждень знову почнеться, бо завтра Він – великий Фторняк!

…Ти ще дивишся вслід тому випадковому перехожому, що так необережно кинув на бігу це священне для тебе і таких, як ти, слово. Хоча того перехожого вже давно нема, і лише вітер кружляє на тому місці почорніле торішнє листя. Ось так – кинув слово і розтанув у своєму небутті, полишивши тебе наодинці зі спогадами. Він, напевно, і не знає сокровенну, майже сакральну суть філософії фторняка, а просто йому, мабуть, сподобалося це давнє сленгове слівце, почуте від якогось утаємниченого олдового мена, що іще пам’ятає істинну суть тієї безбашенної системи координат, в яку ти теж колись неодноразово і не без задоволення потрапляв.

Зараз ти живеш в іншій системі. Навіть у кількох різних системах, що інколи переплітаються між собою, інколи заважають одна одній, а інколи стають тобі ненависні. «Фторняка» серед них немає. Точніше, сам цей день, ясна річ, залишився, і, більше того, ти його саме так і називаєш, не інакше. Але тиждень уже з цього дня не починається. Він починається, як правило, у понеділок…

Весна

А на вулиці буяє весна. Вона, як і осінь, зазвичай чомусь починається саме у фторняк. Галасливі студенти окуповують усі навколишні дворики і алейки, так що вільного місця годі й шукати. Та особлива компанія збирається на ґанку другого корпусу, обліпивши сходи і перила, наче строката зграя крикливих птахів. Це університетська богема – музиканти, поети, просто тусовщики. Головний збір відбувається об 11-й годині, коли надходить улюблена всіма велика перерва. Переважна більшість студентів уже не повернеться після неї на пари, розпорошившись по барах, парках і флетах.

Ваша весела компанія, об’єднана навколо вашої групи, збирається на квартирі загального друга Рустама, недалеко від універу, на твоїй улюбленій вулиці Жуковського. Сюди сходяться різні цікаві люди, і часто звичайна зустріч друзів переростає у кількаденний мистецький марафон, так, що врешті все перемішується, доба змінює добу, а ви співаєте, п’єте, кохаєтесь, живете. Жителі вулиці вже звикли до галасливої хмільної компанії, яка цілодобово курсує студентським містечком – між універом, гастрономом та п’ятиповерхівкою, де мешкає Рустам. Кістяк команди лишається постійним – ти, флейтист Коля, басист Африка, гітарист Вадим, барабанщик Хет, клавішник Сергій, скрипалька Сеня, гостинний господар Рустам. Почергово до вас приєднуються поет-аванґардист Уїсс, музиканти культової групи «Еквінокс» Діма Блантер і Макс Безуглий, завсідники богемних збіговиськ Рара, Діма Злоч, Альона, Марина, друг усіх рокерів Рома Рябов, ще якісь дівчата і неформальні хлопці.

Вони читають одне одному вірші, співають свої нові пісні, сперечаються про гранж і панк, слухають нову музику. Ти стоїш на балконі й на повні груди дихаєш весною. Тепло і гарно. Закурюєш, відсьорбуючи з батла великий ковток вина. Це називається «пити через тягу» – сигаретний дим затримуєш у легенях і одразу на нього п’єш вино. Вставляє капітально.

З кімнати долинає чарівний голос Джоан Осборн, пісня «про одного з нас», і ти готовий стрибнути з балкона униз, коли чуєш її по-котячому ліниве і водночас таке пронизливе «є, є, є-є-є».

На балкон зазирає Фатєр. «Пішли усередину. Там Блантер з Максом хочуть квартирник зіграти…»

Березова музика

«Березова музика» – це коли співає Діма Блантер. Талановиті тексти, чаруюча музика, незвичайно прозорий голос Діми, геніальні соло на скрипці Макса і шалено-весняний настрій, який створюється у повітрі одразу, коли починає грати група «Еквінокс». Вони вже стали культовими, особливо серед студентів-медиків, і ти навіть дещо заздриш їхній популярності, коли бачиш на концертах прапори і плакати з цитатами їхніх пісень. Діма взагалі цитатний. «Я проснулся потертый, помятый», – щоразу повторює Коля слова їхньої пісні після чергової безбашенної пиятики у Рустама.

Вони збирають повні зали, але ти полюбляєш слухати «Еквінокс» на «квартирниках», у невимушеній атмосфері андеґраундної свободи. Обов’язковий портвейн, контрабандні англійські «Соверейн», напівтемна кімната, слухачі розмістилися на підлозі. Діма сидить посередині кімнати з гітарою в руках, позаду нього стоїть Макс зі своєю скрипкою. Починається концерт. «Моя госпожа у окна», – дивовижне своєю незвичайністю, якесь надто європейське обличчя Блантера видовжується і стає схожим на декадентських героїв замальовок Обрі Бердслея. Глядачі поступово входять у транс, повністю піддаючись яскравим емоціям від музики цього дуету. В душі зароджується легкий і трохи сумний настрій, наче перед далекою поїздкою з рідного дому.

Ти залюбки дискутуєш з Блантером на музичні теми, бо він – твій найближчий конкурент. Ваші стосунки трохи напружені, ви тримаєтеся один від одного на відстані, але ти його поважаєш і цінуєш як талановитого музиканта і поета, і він віддячує тобі тим же. Ви відчуваєте, що вас невідворотно тягне одне до одного, що вам не вистачає більш близького спілкування, що ви обов’язково маєте прожити миті спільної творчості, що ваші шляхи повинні перетнутися. Але зараз ти волієш лише слухати їхню «Березову музику» і підсвідомо думаєш про подальшу творчість вашої групи. На поверхні думок раптом зринає новий текст…

Трава

«У Розі є класна трава, – каже Марина, нервово підсміюючись. – Вона пропонує дунути». «Так ми, цей… приєднуємось», – завжди заклопотаний і зворохоблений Африка з’являється якраз вчасно.

Розя – дивакувата особа жіночої статі, що героїчно розривається між навчанням на психолога, рок-н-рольною тусовкою з усіма необхідними атрибутами і перманентним сексуальним незадоволенням, яке просочується кріз її тонкі губи брунатною слиною. Розя має гроші, але звідки – ніхто не знає. Розя частенько буває в Пітері й Москві, привозячи звідти фірмові джинси і рідкісні видання нових французьких авторів. Розя вимагає до себе підвищеної уваги, бажано чоловічої, а тому сповіщає трохи не весь універ, що має чудовий столичний драп.

Отже, ви зачиняєтеся в улюбленій підвальній аудиторії в передчутті нових вражень. Розя поважно витягає з-під блузи барвистий кисет у вигляді кішечки, в якому й зберігає привезене зілля. Виявляється, що ніхто з присутніх не має папірос. Тобі доводиться робити свисток. Зосереджений і похмурий Сергій Плющенко перший жадібно затягується скрученим абияк косяком. «Трава ніяка», – повідомляє він, передаючи далі по колу смердючу сигарету.

За вікном іде теплий весняний дощик. Студентське містечко спорожніло. Всі на заняттях. Косяк швидко закінчується. Ви зі змовницьким виглядом виповзаєте у хол другого корпусу.

Довготелеса Ярослава, популярна університетська поетеса, розгублено дивиться на вашу компанію. Велетенського зросту, у важких окулярах з товстими лінзами, завжди в оригінальних кофточках і з неймовірною зачіскою, Ярослава чомусь ніколи не посміхається. От і зараз вона якась напружена, немов пантера перед стрибком на жертву. Ярослава дивиться у вікно. Вона когось очікує.

Крізь центральні двері входить своєю повільною еротичною ходою, яка так подобається дівчатам, музикант групи «Епіграф» і студент біофаку Саня Шева, як завжди пританцьовуючи і вклоняючись всім знайомим. Він традиційно трохи нетверезий і по-філософськи усміхнений. Саню обожнюють не лише поетеси і відмінниці, його поважають і люблять усі місцеві рокери. З Шевою завжди можна поговорити не тільки про БГ і «Лед Зеппелін», а й просто про наше безталанне життя-буття, розпити пляшку-другу і довго слухати, як він, затиснувши у кутку губ цигарку і примруживши ліве око, співає рипучим голосом пісні Вертинського, неодмінно акомпануючи собі на піаніно. Шеву завжди оточує наче якась дивна таємниця, і це робить його бажаним гостем на будь-якій вечірці. З ним легко відпочивати, і він вдало користується своїм невідпорним шармом.

Уздрівши його ковбойського капелюха і традиційну клітинчасту сорочку, Ярослава починає дико верещати: «Це він вкрав мого червоного светра! Сволота, козел, наволоч! Ночував у мене, а потім зникли мої речі! Віддай мого светра, покидьок!» «Дурнувата сучка, – у відповідь випалює Шева, – Не треба мені твого светра. Трахатися не вмієш, блядь, ото й скажена!» Ярослава раптово кидається на нього з кулаками, здіймається вереск, на підлозі вже вовтузиться кілька тіл. Ти навіть не встиг помітити, як у гущі бійки опинилися Фатєр, Африка, Марина, Альона, ще хтось. Їх ледь розтягують набіглі знайомі. Шева витирає розбитого носа: «Сука, коли ж тебе хтось віддере на решті!» Ярослава вигукує якісь погрози. Розя втрачає свідомість, їй погано…

Вудсток

Виступати на «Акустичному Вудстоку-94» дуже почесно, бо Креза покликала найкращі місцеві й приїжджі групи, які грають в акустиці. Вас публіка вже знає й любить, тому «Резонанс» призначили закривати перший фестивальний день, у суботу. Креза, «в міру» – Наташа, екстравагантна і трохи дивакувата поетка і вокалістка групи «Тінув’єль», радо вітає гостей на вході у «Дроби» – один з культових рокерських будинків культури, що носить ім’я якогось Дроб’язка. На правах ідейного гуру і організатора фестивалю вона роздає ролі учасникам цього непересічного дійства.

«Резонанс» прибув у «Дроби» у повній бойовій готовності, але для остаточної впевненості у собі не вистачає «палива». Повідомивши Крезу, що йдете настроювати інструменти, ви осідаєте у парку за БК, серед верескливих дітлахів, сором’язливих молодиць і нахабних песиків. Ти, Хет, Африка, Фатєр, Злодєй і ваш новий продюсер Діма Ворона зручно вмощуєтеся на лавці під розкидистим деревом. Два батла «білого палива» вже напоготові. Аби хоч якось притримуватись офіційної легенди, Африка бринькає щось на гітарі, чим накликає на вас поглиблену увагу дітлахів, молодиць і песиків. Якийсь хлопчик бажає узяти у вас автограф, зачарований небаченим видовищем. Увійшовши у складне емоційне становище дитини, яка вперше на власні очі уздріла живих зірок рок-н-ролу, ти відліплюєш етикетку від горілчаної пляшки і розмашисто на ній розписуєшся. Те саме роблять й інші герої передвудстоківської вистави. Ощасливлена дитина кидається в обійми заскоченої молодиці з кудлатим песиком побіля ніг.

Скінчивши обов’язкову процедуру підзарядки, ви входите у священні для всіх рокерів «Дроби». Перший день фестивалю вже розпочався, і на сцені галасує якась приїжджа група. Ви сьогодні граєте останніми, а тому спокійно вбиваєте час за лаштунками, готуючись тріумфально з’явитися на сцені.

Вже виступає передостання група. Раптом біля тебе виринає барабанщик Хет. «Валику, а у мене одна паличка», – посміхаючись каже він і демонстративно крутить у руці барабанну паличку. «Хет, відчепися, нам зараз вже виходити». «Ні, Валику, ти не зрозумів. У мене одна паличка!» – знову розпливається в усмішці Хет. «Ну то й що? А де друга?» – «Вона впала у дірку, коли я був у туалеті. А запасної в мене немає». Ти, здається, починаєш розуміти весь драматизм ситуації. Навколо вже зібралися колеги-музиканти, котрі чомусь ніяк не можуть второпати, що Хет робив із паличками в туалеті. Він намагається розказати все по порядку, але від перенапруження починає заїкатися і лише розгублено кліпає майже прозорими блакитними очима. Хтось уже збігав у туалет і повідомив, що у дірці не видно ніякої палички. Очевидно, вона провалилася дуже глибоко. У «дабл» вже збирається навідатися ціла делегація експертів, а тим часом ти уповні усвідомлюєш безвихідність проблеми. Адже з однією паличкою Хет не зіграє, а отже, ваш виступ під загрозою зриву. До того ж, окрім вас з живим барабанщиком сьогодні грала лише одна команда, з Кривого Рога, яка вже вирушила відзначати загальне свято.

На щастя, далеко втекти вони не встигли. Ви кидаєтеся шукати ударника криворізького гурту «ЕнБо» Діму, і невдовзі Хету таки приносять другу паличку. Якраз у цю мить Креза вже оголошує ваш вихід: «А тепер перед вами виступить група, заради якої ви всі, власне, сьогодні й зібралися!» – й під гучні оплески і крики численних прихильників та друзів ви з’являєтеся перед заповненою ущерть залою.

…Шість пісень промайнули на одному диханні. Ти сьогодні грав у повному екстазі, без залишку розчинившись у вашій по-бароковому похмурій і водночас глибокій музиці, лише іноді відчуваючи, як пересохло в горлі…

Хет

На другий, заключний день фестивалю ви прийшли поважні й горді, ловлячи на собі захоплені дівочі погляди і привітно відповідаючи на підбадьорливі вигуки старих і нових прихильників. Сьогодні грають інші представники акустичної рок-еліти – «Еквінокс», «Тінув’єль», «Конфлікт». Ви прийшли послухати конкурентів, потусуватись, випити з друзями і, нарешті, зібрати рясний урожай слави, підкріплений вчорашнім тріумфальним виступом.

Ти згадуєш, правда досить важкувато, як учора ви з Фатєром видерлись на сцену у складі дніпропетровської групи «Доктор Чойлі», з якою встигли породичатися за лаштунками, як підігрували їм на скрипці й флейті і навіть підспівували. Потім на сцені була інша дніпропетровська група «Ельфи», а ви з Фатєром залишалися біля мікрофонів, аби підіграти й цій команді, і як вас вже ледве не силоміць стягували зі сцени. А в цей час гітарист Злодєй влаштував справжнє акробатичне шоу, роблячи на сцені різноманітні піруети і сальто, стрибаючи за спинами музикантів, так що по залу навіть прокотилася хвиля збуджених зойків і оплесків. Чого тільки вчора не було…

Хтось торкається твого плеча і щось шепоче у вухо. Це Хет: «Валику, бачиш там на сцені оту барабанну стійку? А в мене такої нема». – «Ну то й що?» – щиро дивуєшся ти. Замість відповіді Хет з таємничим виглядом розчиняється у напівтемряві зали. Зараз виступає хтось зовсім нецікавий, і ти знову із задоволенням поринаєш у спогади. Після виступу, який навіть знімало телебачення, ви пішли до Рустама, чий будинок знаходиться через дорогу від «Дробів». Дніпропетровців узяли із собою, бо їм ніде було ночувати. У двох кімнатах рустамової оселі набилося стільки народу, що навіть для гітар не вистачало місця. Тіла лежали у ванній, на кухні, у коридорі. Хтось співав, хтось пив, хтось цілувався на дивані. Довжелезний, під два метри, дніпропетровець Бананан увесь час не вписувався у дверний прохід і врешті таки впав на підлогу, де і заснув під співи й стогони найміцніших колег.

Щось знову відвертає твою увагу від спогадів, цього разу це «щось» відбувається на сцені. Ти з подивом бачиш Хета, який неспішно простує до барабанної установки і починає збирати стійку під малий барабан. На сцені виступає суперандеґраундна група «Хворі пілоти», проте грають вони без барабанщика. Хет з відсутнім виглядом складає стійку і незворушно зникає з нею за лаштунками. Йому пощастило, що у цей час вся увага глядачів прикута до соліста «Пілотів» поета-нігіліста Уїсса, котрий ніс зі сцени модерново-філософську абракадабру і при цьому прикольно витанцьовував навколо мікрофона, аніскільки не зважаючи на свою доволі поважну вагу.

Невдовзі Хет виринає поруч: «Валику, тепер і в мене є така стійка», – каже він, демонструючи поцуплений предмет. Відчувши, що починає пахнути смаленим, ви терміново щезаєте з «Дробів». Хет удруге за фест стає головним об’єктом загальної уваги. Він, задоволений і щасливий, тримає під пахвою вкрадену стійку.

Проходячи повз пам’ятник вождю світового пролетаріату, встановлений перед БК, хтось помічає, що на постаменті великими літерами виведено білою фарбою «Терлецький». Ви зупиняєтеся і здивовано дивитеся на цю аномалію. «Фанати», – глибокодумно констатує Африка.

…Кілька тижнів по тому ти стрів на вулиці розлючену Крезу, яка довго бідкалася невтішними підсумками «Акустичного Вудстоку», мовляв, кляті приїжджі групи вкрали барабанну стійку з орендованої установки, а їй тепер виборсуватися з цієї халепи. Ти співчутливо кивав головою, згадуючи просвітлені очі Хета, в котрого нарешті сповнилася заповітна мрія отримати фірмову стійку під малий барабан. Що може бути важливішим за щастя?

Справжній чоловік

З Наталкою тебе познайомили друзі під час «Вудстоку». Красива чорнява дівчина з шовковою шкірою кольору оливи. Ви одразу сподобалися одне одному і незабаром від пристрасних поцілунків на Рустамовій кухні вирішили перейти до більш тісніших і продуктивніших стосунків. Вона запросила тебе в гості до себе.

Інтимне червоне освітлення в найдальшій кімнаті, розлогий диван, легкий пеньюар на Наталчиному тілі – все це доводить тебе до неймовірного шалу. Вона сідає на край дивана і повільно розстібає ґудзики на прозорому вбранні. Дівчина розкриває тобі своє прекрасне тіло, скидаючи пеньюар на підлогу. Ти стаєш на коліна перед нею, цілуючи її груди, стегна, животик, шию. Вона злегка стогне. «Іди до мене», – лоскоче твоє вухо ніжний шепіт дівчини. Вона сама розстібає твої джинси, звільняючи від затісних пут. Ти відчуваєш, як виборсується на волю твій настовбурчений друг. Вона обережно бере його своїми довгими пальцями з гострими червоними нігтями і підтягує ближче до себе. Ти вперше відчуваєш тремтливу і вогку жіночу плоть, яка одразу жадібно поглинає тебе до самого кінця, наче бездонне провалля насолоди. Ти опиняєшся всередині цієї гарячої молодої жінки, котра звивається, кусає твої плечі і вгрузає своїми хижими нігтями у твої сідниці. Ти не можеш стримати шалений вибух своєї пристрасті, яку ховав багато місяців і років. Це сталося. Нестримний потік прориває всі перепони і вихлюпується лавиною в її лоно. Вона стискає тебе до болю…

Потім, одягнувши пеньюар, вона нахилилася до тебе: «Порція була супер! Ти довго терпів? Не можу втримати – побігло по ногах! Я зараз», – і вона зникає у ванній. Ти все ще переживаєш свій перший справжній оргазм з жінкою, відчуваючи велетенські хвилі насолоди, що прокочуються по всьому тілу. І коли вона повернулася, ти все ще стояв посеред кімнати на колінах і з оголеними череслами.

«Одягайся, бо зараз може прийти мій батько, а він буйний, тому вчинить скандал», – лагідно каже Наталка. Ти намагаєшся поцілувати її в живіт, але якраз цієї миті на порозі кімнати зависає величезний та грізний бородань, що в заціпенінні роздивляється вашу ідилію. «Що?!» – нарешті вихоплюється звідкись з-під кучерявої бороди, і ти помічаєш, як у велетня стислися кулаки. Ти згадуєш, що Наталка вчиться на медика, тому миттєво використовуєш цю невеселу ситуацію на свою користь. «Ось, бачиш? Прищик на цьому місці – що це може бути?» – кажеш Наталці, повертаючись до неї сідницею. Вона робить вигляд, що роздивляється. «Геть звідси!» – волає тато, і ви миттю вислизаєте на вулицю.

Ночувати доводиться у дитячій лікарні в центрі міста, бо цієї пори до твого району вже нічим не добратися. Вночі транспорт курсує дуже рідко. Вахтерка благодійно пускає тебе переночувати на старому дивані у коридорі лікарні та ще й дозволяє зателефонувати додому. Ти, щасливий, засинаєш.

А зранку ти довго не можеш зрозуміти, де прокинувся, коли раптом бачиш навколо звичайні лікарняні будні: хворих, що вишикувалися в чергу поруч із твоїм диваном в очікуванні прийому аналізів, літніх втомлених санітарок у брудних білих халатах і – наче збоку – себе щасливого на рипучому диванчику посеред цього вузького коридору. Вдягаєшся, смієшся, виходиш на залите вересневим сонечком подвір’я. Життя прекрасне…

Керівник ВІА

Гримить дзвоник, захекані школярики поспішають на уроки, штовхаючись у дверях старої чотириповерхової школи. Жадібно докурюєш останній «Флуєраш». Пора іти на зустріч. Уже на вході оглядаєшся довкола – жовтень тільки розпочався, ще не повмирали зелені барви, повітря п’янке і прозоре. Жовтень тут завжди красивий, якийсь таємничий і благородний. Дихається вільно, наче й не пив учора.

Ти з’явився на порозі середньої школи № 47 як керівник місцевого вокально-інструментального ансамблю, що мріяла завести у своїх стінах директорка школи – товста фарбована жаба, для якої, напевно, рок-н-рол був чимось на зразок Бабая, що ним лякали неслухняних дітей. Ти набираєш поважного вигляду, зсуваєш брови на переніссі. Перед цим ти навіть спеціально не голився кілька днів, аби додати собі віку.

Відрекомендувавшись студентом третього курсу державного університету, та ще й з музичною освітою, ти запевняєш жабу у своїй професійності щодо організації ВІА. Жаба спочатку недовірливо кліпає очима: «Маладой чєлавєк, ви розумієте, що це серйозна справа – вокально-інструментальний ансамбль! Ми хочемо створити справжній, цікавий колектив, котрий буде відстоювати честь нашої школи на районних, а може, навіть на міських оглядах художньої самодіяльності! Це дуже відповідально!» Ти сидиш навпроти жаби, заклопотаний і суворий, і напружено думаєш, що ВІА – це дійсно серйозна справа, але набагато серйозніше те, що ваша група залишилася без бази, що вже кілька місяців вам ніде репетирувати і що це вагомий шанс отримати справжню репетиційну точку. Мовчки киваєш у такт патетичної промови, що нею вибризкує жаба, і ледь стримуєшся від сміху, ловлячи краєчком ока ваше відображення у великому дзеркалі праворуч. Жаба ритмічно погойдується вперед-назад на своєму стільці, піднявши догори товстого і короткого пальця у коштовних перснях, її завивка, наче гніздо, кумедно куйовдиться і тріпоче, а червоні, аж багряні губи загрозливо ворушаться на круглому обличчі. Йо-майо, рік тому ви вже репетирували у цій школі, де тоді ще вчився барабанщик Хет, і були ганебно викинуті за аморальну поведінку, як тоді сказали. Хоча ти не зрозумів, що такого особливо аморального в тому, що на репетиціях ви трохи пили самогон – для творчої наснаги, а ще кілька разів до вас приходили знайомі дівчата – послухати музику. Одного разу, правда, ці прищаві дівчатка дуже сильно пищали, затиснуті гітаристом Злодєєм у кутку актової зали, а ще хтось знадвору розбив вікно каменюкою. «Хоч би ця жаба не впізнала мене».

Жаба саме закінчує пафосну лекцію про важливість шкільної самодіяльної творчості у культурному житті міста, і ти відчуваєш близьку перемогу. «Маладой чєлавєк, отже, я беру вас на роботу. Ви будете керівником ВІА. У нас є талановиті, музикальні діти. Зараз вам покажуть апаратуру і місце, де ви будете займатися з молоддю… А з зарплатою в нас великі затримки, самі знаєте, як зараз важко… Ми будемо платити вам 60 тисяч на місяць». Якраз вистачить на десять пачок цигарок, негусто. Але це була перемога!

Того ж вечора у комірці на четвертому поверсі вже репетирувала і пила самогон рок-група «Резонанс».

Кліп

Ви збираєтеся у школі на репетиції майже щодня. Ти кілька разів чесно розвісив по школі оголошення, де повідомлялося про набір у місцевий ВІА, але то сам не з’являвся, то школярі чомусь ігнорували, то злива завадила, то в універі затримався. Одного разу був такий п’яний, що просто не зміг нічого сказати трьом переляканим хлопчикам, які все-таки прийшли на призначений час. Таким чином минуло два місяці, наближався Новий Рік. Ви активно репетирували, навіть пробували записати тут кілька пісень. А одного зимового вечора Африка привіз на репетицію режисера місцевої телекомпанії Юру Глушка, котрий безкоштовно знімав кліпи тим місцевим групам, які йому подобалися.

Замотаний у довгий синій шарф і вдягнений у коротке сіре пальто режисер Юра – невеличкий, якийсь трохи нещасний, з сумними очима – мовчки просидів усю репетицію, вслухаючись у кожну зіграну вами ноту, і щось натхненно записував до свого блокнота. Особливо йому припала до душі пісня «Апокаліпсис», після прослуховування якої Юра одразу заговорив: «На початку ви з гітарами, звучить музика. Дим, багато, цілі хмари. Навколо йдуть колони озброєних людей, армія, на вулицях міста з’явилися танки! Справжній апокаліпсис! Потрібні вертольотні зйомки – зверху, масштабно, загальний план. Люди рухаються назустріч катастрофі! А ви поступово перетворюєтеся на бомжів, у брудній одежі, неголені й немиті, які стали жертвами суспільної драми. – Від цієї оповіді Юра сам розпалювався з кожним новим словом і раптом зупинив погляд на тобі. – Тебе повинні вбити наприкінці. Застрелити з пістолета. Трагічний фінал, у кліпа повинен бути трагічний фінал! Це зараз актуально!» Ви перезирнулися між собою. Юра розповів готовий сценарій кліпа, та ще й якого! Вас шокував цей вочевидь талановитий режисер, що, у свою чергу, був у захопленні від вашої музики. На тому й порішили – незабаром розпочинати зйомки.

…Тим часом тебе викликала на розмову жаба-директорка. Ти приблизно здогадувався, чим скінчиться ця аудієнція, а тому йшов у доброму гуморі.

Жаба сидить у звичній директорській позі, з піднятим догори товстим пальцем: «Маладой чєлавєк, у нас на носі Новий рік. Тому ваш ВІА повинен виступити на святковому вечорі вже за тиждень. Ансамбль буде грати години три. І обов’язково – багато веселої музики! Танці! Розумієте? На нашому вечорі відпочиватимуть гості з районного відділу, тому ви повинні їх вразити». Ти широко посміхаєшся і чесно зізнаєшся, що ніякого ВІА досі не створив. «А хто ж тоді грає у школі щовечора?» – щиро дивується жаба. «Рок-група “Резонанс”», – відповідаєш. Жабі погано, вона обмахується серветкою і трохи не зривається на крик. Але ти нічим не можеш їй зарадити.

Зарплату, ясна річ, ти не отримав, проте, покидаючи школу, замість компенсації за втрачену репетиційну базу ви прихопили необхідні трофеї – барабанні тарілки, шнури, ремені для гітар, ще щось.

А на вулиці вже падав густий пухнастий сніг – розпочалася зима…

Апокаліпсис

Перший день зйомок кліпа «Апокаліпсис» проходить у бомбосховищі одного з університетських корпусів. Режисер Юра керує процесом із завзяттям полководця. Знімає відеоряд Дід Григорій – повністю сивий, хоча ще доволі молодий оператор Гриша, котрий став постійним напарником Юри. Ви сидите на якихось коробках, що знайшлися в бомбосховищі, й імітуєте гру на інструментах під власну фонограму. Так промайнуло кілька годин напруженої праці. Робота була дуже цікавою, ви вдавали з себе справжніх рок-зірок, і зйомки цього кліпа – яскраве тому підтвердження.

Другий раз, за задумом Юри, ви вийшли на зйомки більш розширеним складом. Для участі в масових сценах покликали друзів – Уїсса, Злоча, Тіму, Джона, які повинні були зображувати справжніх американських бомжів. Це єдине, що залишилося в сценарії від першого Юриного варіанту. Танків і вертольотів через фінансові проблеми він дістати не зміг, тому довелося обходитися більш доступними засобами. Зйомки відбувалися на старовинній фабриці, давно закинутій і напівзруйнованій, кістяк якої стирчав в оточенні сучасних дев’ятиповерхівок майже у центрі міста.

Процес зйомок починається з перевдягання. Всі заздалегідь попритягували з дому якісь непотрібні куфайки, старі подерті пальта, дитячі капелюхи, а хто не має такого лахміття, просто вивертає власні куртки підкладками назовні. Тепер ви маєте вигляд справжнісіньких клошарів. Сьогодні доводиться працювати без саундтреку, бо на цьому руйновищі годі шукати живлення під магнітофон. Ледь-ледь видряпуєтеся на другий поверх будівлі – колись широкі центральні сходи фабрики давно перетворилися на сюрреалістичну мішанину залізяччя, каміння й якогось дратня, тому ви по черзі вповзаєте нагору по залишках стіни. І ось ви починаєте свій дивовижний і божевільний танок.

За сценарієм, купа бомжів гріється навколо діжки, в якій блимає полум’я, пританцьовуючи і виконуючи ритмічні рухи. Діжку знайшли тут-таки, вогонь невдовзі запалав, і жаский шаманський ритуал розпочався. У цілковитій тиші десятеро чудернацьких істот тупцює навколо іржавої металевої труби, з якої виривається чорний дим. Усе це дійство незворушно знімає Дід Григорій. Діжку жбурляють по підлозі, б’ють ногами, крутять, так що поступово ваш фантасмагоричний загін входить у неконтрольований транс, чого й намагався досягнути Юра. Хтось видерся в провалля вікна, хтось з гітарою рубається на купі цегли, хтось добиває пом’яту діжку, хтось виринає з хмари пилу в дивовижному танці…

Нарешті зйомки закінчено. Раптом знизу долинають чиїсь тремтячі голоси: «Ану геть звідси, бо зараз викличемо міліцію!.. Негайно залиште приміщення!.. Що ви там робите?.. Це, напевно, якісь божевільні або секта… Та ні, вони там щось ховають, може, крадене…» Виявляється, попід фабрикою зібрався цілий натовп місцевих аборигенів – дідусів і бабусь, – котрі ошелешено дивляться на небувале досі в цих краях дійство. Нажахані тим видовищем, охоронці дворового порядку таки подзвонили в міліцію, і тепер в її очікуванні намагаються затримати дивних прибульців. З вікон навколишніх будинків визирають перелякані обличчя, у дворі панує моторошна тиша. Під закляклими від небаченого жахіття поглядами місцевих жителів ви спішно ретируєтесь, аби уникнути зайвих розборок з правоохоронними органами. Спантеличені бабусі, збившись докупи, щось напружено шепочать вам навздогін, хрестяться. Ви розчиняєтеся у провулках. Потім на всіх одночасно накочує нестримний сміх. Очевидно, тоді серед певних кіл жителів того двору зародилася химерна легенда про таємничих мешканців покинутої фабрики, переказувана не одному поколінню неслухняних малят…

Тебе вразили її очі

Тебе вразили її очі – дві стиглі мигдалини, що одночасно наче посміхались і хоронили якусь страшну таємницю. Щось східне проступало в її рисах, так зазвичай зображували хижих і невситимих перських цариць. Чорне і лискуче, як смола, волосся важкими пасмами падало на плечі, утворюючи бурхливі хвилі. Боже, що це був за рот – пухлі губи манили бездонним колодязем, над яким чорніла ледь помітна смужка пуху. Кирпатий носик кумедно дивився вгору. Якась дивовижна, дика краса.

Ти закохався в неї одразу, з того самого моменту, як побачив на ґанку другого корпусу, усміхнену і загадкову. Вона визирала з-за плеча подруги, що саме знайомилася з тобою. Це ти вже потім дізнався, що ваше знайомство було ними заздалегідь сплановано. Вона якось побачила тебе в оточенні друзів, і з того часу Світлана постійно мріяла про знайомство з тобою. Аби звести вас, її подруга Тетяна вигадала цілий спектакль на день святого Валентина, сценарій якого написали і поставили самі дівчата – студентки четвертого курсу психології. Вони вирішили запросили тебе на головну роль – самого святого Валентина. Ти, безумовно, одразу погодився. Репетиції проходили вечорами у студентському департаменті, і ти мав можливість дивитися на неї щовечора, розмовляти з нею, начебто випадково торкатися її руки. І з кожним днем ти втягувався в неї все більше. Таємний план спрацював, і ти потрапив у їхні лабети.

Спектакль був вдалим. Ти грав не тільки свого святого тезку, а ще й Теодоро в уривку з класичної п’єси «Собака на сіні». Вистава мала шалений успіх, так що вам потім довелося ще кілька разів грати її з різних приводів. Але головна мета також була досягнута – їй вдалося заволодіти тобою. І почалося…

Навіть хвилину без неї витримати важко, не кажучи вже про цілий день. Ви гуляєте зимовими вулицями, парками, просиджуєте на університетських підвіконнях довгі години і говорите, говорите, говорите… Так багато з жінкою ти ще ніколи не розмовляв. І ще ніколи так сповна не відкривав жінці свою душу. Ви знайшли одне одного, бо світ навколо одразу спалахнув небаченою райдугою, світилося небо, й повітря вигравало скаженими барвами.

Тепер ти щодня відчуваєш політ, наче маєш за спиною велетенські прозорі крила. Твоїй душі щомиті відкривається незбагненна радість, мовби прокинувся чудовим ранком у заквітчаному саду, і знову дихнув життям. Вона наснажує тебе, дарує віру в щастя. І ти любиш не тільки її, ти любиш усе довкола, і це почуття сильніше за смерть, в яку тепер зовсім не віриться…

Співаєш для неї

Ти розповів їй про групу, і вона прийшла на ваш сольний концерт в Інженерній академії. І ти старався вразити її вашою музикою. Того дня ти співав виключно для неї.

На цьому концерті ти вперше побачив під сценою одразу всю «паризьку» тусовку, яка співала, танцювала, відтягувалась на повну силу. Але для тебе головним глядачем і слухачем була Світлана, чиї незрівнянні очі ти розпізнавав навіть у темряві зали, і ти знав, що вона також любить тебе.

…Африка врятував увесь концерт, допомагаючи тобі з клятою гітарою, що вирубалася майже на кожній пісні, – кинувши бас, він стояв навколішках і пальцями притискав до роздовбаного гнізда гітарний шнур, який постійно відходив. Але технічні негаразди не завадили вам відіграти цей великий сольник, присвячений триріччю групи. Цього вечора ви були нестримні. І ця найприскіпливіша у світі публіка від вас шаленіла.

Наприкінці виступу на сцену видерся п’яний Діма Блантер і попросив виконати одну власну пісню. Одягнувши на себе твою гітару, він чомусь довго не міг з нею розібратися, а потім благально повернувся до тебе і спитав: «Валику, ти що, лівша?»

Ти уважніше придивився до Блантера і все зрозумів: він просто повісив гітару на інший, правий бік і тепер у шоці стояв посеред сцени, не знаючи, що йому робити далі. «Блантер, переверни гітару!» – волав хтось нестямно з-під сцени. У цей час навколо почалася справжня вакханалія – люди бігали вже прямо на сцені, верещали, цілувалися, пили портвейн. Побачивши цей бедлам, бабусі – охоронниці місцевого порядку – вимкнули в залі електрику і світло, а найповажніша з них розмахувала велетенськими руками, ловлячи, наче футбольний воротар, у свої міцні обійми хирляві патлаті тіла рокерів, що метушилися на сцені. Інша бабця голосно кричала грудним басом: «Концерт закінчено! Всі геть! Вимітайтеся звідси негайно! До біса!»

«Ну як?» – питаєш у Світлани, коли ви зі сміхом пробилися повз кордони озвірілих бабусь і вибігли з академії. «Це було клас! Я й не думала, що в нашому місті також є рокери. Навіть не підозрювала, що таке можливо! Мені дуже сподобалось! Ви справжня рок-група! Я просто вражена до глибини душі. Хочу ще раз пережити свої відчуття і потім скажу свою думку». Вона світиться від задоволення і гордості за тебе, вона дивиться на тебе з теплотою і ніжністю, і ти любиш її, як повітря, яким дихаєш. Усе навколо іде обертом. Господи, це щастя!

Ти знову народився

День народження – двадцять років – ти зустрів гучно. У маленькій квартирці на Кічкасі набилося більше двадцяти чоловік. Твої друзі.

Рідні обличчя сміються, радіють, їм весело і добре, і ти відчуваєш потужний струмінь тепла, що пронизує тіло, розливається п’янкою хвилею твоїми венами, наповнює кров, легені, дає сили жити і бути щасливим. Наче і не твоє свято сьогодні – це саме життя вирішило відзначити якусь свою дату в колі людей, в їхніх очах, у душах, зігріваючи їхні руки полум’ям любові. Сьогодні серед вас танцює сама радість, і ніхто не зупинить її, доки ви разом…

Ти щасливий, адже тебе прийшли привітати найближчі люди, і Світлана також разом з тобою. Ви співаєте улюблених пісень, обговорюєте позавчорашній сольник в академії, будуєте нові творчі плани. Ти вдивляєшся в обличчя друзів і почуваєш себе сильним, здатним на будь-які вчинки, готовим до всіх можливих життєвих випробувань…

«Де ж Рустам?» – хвилюється клавішник Сергій. Їм вже час вибиратися додому, бо їхати доведеться через півміста, а на вулиці давно темно. Рустамове взуття стоїть у коридорі, а от його самого ніде немає. На пошуки друга вирушає ціла експедиція на чолі з твоїм батьком.

Зима, холодно, але для вас це не проблема. Галасливою юрбою ви розпорошуєтеся по притихлих вулицях посьолка. Хтось каже, що Рустам збирався по цигарки до магазину. І мабуть, таки пішов. «Далеко не забіжить, знайдемо», – заспокоює всіх батя. І вже за кілька дворів ви дійсно знаходите втікача: Рустам, підклавши під голову долоні, мирно спить на лавці, в самих шкарпетках, без куртки і капелюха. «Сходив по цигарки, – підсміюється батя. – Забираймо його, бо холодно».

Весела компанія рушає на трамвайну зупинку – майже всім їхати у центр. Ти проводжаєш друзів, напевно знаючи, що цей день залишиться одним з найщасливіших у житті…

Танці на капотах

Чергова репетиція у Злодєя «на хаті» закінчується «п’яно грандіозо». Як завжди, на репетицію збирається повно друзів, присутність котрих зобов’язує вас зіграти цілий домашній концерт. В акустиці вас вже давно не чули, і ви виконуєте кілька зовсім нових пісень, які сприймаються друзями бурхливо та захоплено. Зазвичай неговіркий і сором’язливий Хет раптом голосно пропонує відзначити прем’єру нових хітів на вулиці, аби всі почули вашу радість. Компанія швидко погоджується.

Опинившись на вечірніх вулицях Кічкаса, всі чомусь раптово збурюються до танців. Забачивши перед собою старенький жовтий «Москвич», клавішник Сергій стрибає йому на капот. Зимову тишу розрізає шалений степ на залізі. До нього приєднуються Злодєй, Хет, скрипалька Сеня. Починаються фантасмагоричні танці на машині. Оскільки вже ніч, подорожні настрахано обходять ваш автомобільний шабаш десятою дорогою. У вікнах будинків ховаються здивовані обличчя аборигенів.

На капоті вмістилися лише четверо, тому інші утворюють для танців коло навкруги машини. Сергій перестрибує на дах бідолашного авто. Ви волаєте від захвату й веселощів. Хтось видряпався на сусідню машину – маленький «запорожець», який під вагою людини аж загудів.

Шалені танці продовжуються на дорозі вздовж всієї вулиці. Кічкас прогинається під вашими ногами, рипить, тріщить, як суха деревина, ось-ось зламається. Ви не шкодуєте його, бо життя виривається на поверхню тут і зараз, і стримати його вже немає можливості. Разом з вами танцює все довкола – будинки, машини, дерева, тьмяне небо. Все радіє разом з вами, і, здається, цьому ніколи не буде кінця, все це триватиме вічно. Вічно, як музика…

Dead Mаn[1]

«Ходімо в “Маяк”, вип’ємо пива», – на порозі стоїть як завжди зосереджений Коля. «Так холодно, зима, блін, не пивний сезон», – намагаєшся якось відмазатись. «Нічого, пиво – воно завжди корисно». З цим Колиним твердженням важко не погодитись, і ви вирушаєте в подорож по пиво.

«Маяк» – доволі специфічне «завєдєніє»: вмуровані в бетонну підлогу залізні столики дають можливість пити пиво лише стоячи. Прозорі стіни розраховані на літній час: щоби протяги гуляли, було прохолодно і свіжо. Зараз тут також свіжо, а протяги не просто гуляють, вони біснуються.

У барі нікого немає, лише під одним столиком тихо спить, скрутившись калачиком, якийсь чолов’яга. Ви замовляєте по бокалу пива і відходите в куток. «Ну, давай», – каже Коля, відпиваючи величезний ковток відверто розбавленого напою. Коля полюбляє на людях вдавати з себе завзятого п’яницю-аристократа, але для тебе він весь як на долоні, ти насправді майже все знаєш про свого друга. Коля – справжній позер, піжон та провінційний інтелігент, котрий намагається бути поганим рок-н-рольним хлопцем, таким собі місцевим Моррісоном. Він всюди кричить про брутальний секс, непродажний рок і концептуальну потребу будь-якої випивки, і йому справді вірять. Коля пише похмурі філософські тексти, читає відповідну літературу, захоплюється Ніцше і є головним ідеологом вашої групи. Але найбільше Коля бажає вирватися з-під опіки своїх суворих батьків, і всі його протестні ескапади – не більше як бунт проти домашніх порядків. Ти любиш його як друга, поважаєш за розум і талант і водночас іронічно ставишся до всіх його декларувань.

…Раптом ти закляк від здивування з піднятим бокалом у руці: в бар, ледь шкандибаючи, входить древня старушенція з важелезними клунками в обох руках. Зупинившись біля стійки, вона замовляє двісті горілки. Коля також завмирає у захваті від цього видовища. Кинувши клунки на підлогу, бабця одним ковтком випиває склянку горілки, втирається рукавом, задоволено хукає, підіймає торби і йде на вихід. Коля ковтає слину, ви перезираєтеся. «Ніхєра собі», – пиво тепер начебто й не лізе.

Ви вирішуєте відтепер називати цей бар «Мертв’яком», бо якраз перед цим подивилися новий вражаючий фільм Джима Джармуша, який, власне, і збиралися сьогодні обговорити. Що ж тепер казати? Ви чомусь надовго замовкаєте, вдивляючись у пивну далечінь…

Дімедрол

Цей рецепт тобі хтось підказав. Три таблетки дімедролу запити склянкою горілки. Так і зробив.

Навіщо? Аби спробувати нових відчуттів…

Навіщо? Аби Світлана відчула твою внутрішню драму і любила тебе ще більше…

Навіщо? Аби викликати на двобій увесь цей клятий світ…

…Воно почалося за кілька хвилин – тіло поважчало, руки відмовляються рухатись, очі злипаються. Сидиш у студклубі, нікого немає. Тобі погано, але і добре водночас. Світ чомусь різко остогиднює. Душевні боріння ось-ось вирвуться назовні, змітаючи все на своєму шляху. Ти дослухаєшся до внутрішніх голосів, та чуєш лише якесь незрозуміле волання. Блін, уже і не вийти з цієї кімнати, мабуть, ніколи. Ніколи, бо ноги приросли до підлоги, а тіло набрало свинцевої ваги. Поринаєш у якесь млосне забуття, наче намагаєшся плисти у теплому, відразливому болоті. Вгрузаєш у липку трясовину дужче і дужче, вже не поворухнути навіть і пальцем. Багнюка затоплює тебе вщерть, проковтує, змикається над головою. Ти вже не людина, що живе і дихає, ти – слизька і бридотна субстанція, що розповзається довкола, наче нафтова пляма. Ти стаєш частиною цього велетенського жаского болота, і ніколи тобі вже не вирватися звідси – ніколи! Червоні кола змикаються, білі кола змикаються, чорні кола… Мабуть, це кінець, це, мабуть, смерть стискає горло вологою долонею, теліпає за плечі, б’є по щоках. Б’є боляче і довго. Біль змушує відкрити очі.

…Це Світлана і Коля схилилися над тобою, це вони трясуть тебе і щось кричать у самісіньке вухо, це Фатєр б’є тебе по обличчю. «Що ти ковтав?» – кричить Коля, але його слова долинають наче з глибини. Світлана налякана і сувора, в її очах відбивається страх. «Що ти ковтав?» – не вгаває Фатєр. Ти показуєш на дімедрол. Вмить твоє тіло відривається від стільця, тебе кудись несе. Коля виштовхує тебе в коридор, і далі – в дабл, де змушує блювати, пити воду і блювати знову, вмиває тебе холодною водою і лається, брутально й водночас по-інтелігентськи витончено. Ти посміхаєшся, тобі вже краще. Світлі хайри Колі теж мокрі, він забризкав водою джинси.

Світлана допомагає перетягти тебе знову в студклуб, що вже наповнюється говіркими студентами. Тебе відпоюють чаєм, розповідають свіжі анекдоти, розважають друзі. Ти посміхаєшся. Дивно, але світ знову стає приємним на доторк, на смак, на відчуття. Ти посміхаєшся…

Вожатий

Перша справді прикольна робота – їдеш на все літо працювати вожатим у дитячий табір на морі. Відпочинок, робота і практика водночас. Світлана проводжає тебе на автобус і плаче, бо не хоче залишатися сама у розпеченому місті. Ти заспокоюєш її, хоча сам не знаєш, як проведеш ці місяці без неї.

Табір «Прибій», море, сонце, діти. Тобі дістався загін дванадцятирічних розбишак. Ви з Сергієм Плющенком і Валиком Цупиком мешкаєте в кімнаті на другому поверсі вашого корпусу. День минає в забавах біля моря, а ввечері настає пора відпочивати вожатим. Ваша кімната перетворюється на штаб-квартиру практикантів-філологів, котрих цього заїзду в таборі більшість.

Серж вигадав фірмовий напій «Прибій» – пшеничний спирт, настояний на «Фанті» у темному місці кілька годин. Вражає. П’ється легко і смачно, вставляє шалено, і на ранок ніяких наслідків! Спирт Сергій привіз із собою – цілу велетенську сумку. Тепер він щовечора із заклопотанним виглядом годинами шаманить свій напій у кутку кімнати, щось постійно бадяжить у пластикову тару, переливає, чимось хлюпає, колотить, ховає під ліжко. Алкогольне меню цілого табору тепер знаходиться виключно в руках Сергія.

Ваші дівчата-однокурсниці мешкають у кімнаті під вами, але вже за кілька днів ви починаєте плутати поверхи, бо щоночі фак-сейшни тривають по черзі то на першому поверсі, то на другому, так що врешті ці мандри, як і слід було очікувати, закінчуються веселою пригодою.

Пили у вас. Вночі дівчата пішли до себе. Серж десь таємничо зник. А коли ти прокинувся на світанку, то побачив дивну картину – Сергій моститься у твоє ліжко, нахабно відтісняючи тебе до стіни і буркочучи собі під ніс щось нерозбірливе. Крізь сон помічаєш, що його ліжко чомусь залишається застеленим. Сил обурюватися вже немає, тому ти скоро засинаєш знову… Наступне, що ти почув, – дикий сміх навколо. Це регочуть дівчата, що прийшли вас будити, і ваш співмешканець Валик Цупик, котрий майже повзає в істериці по підлозі. Ти починаєш розуміти причину їхньої бурхливої реакції. Ви з Сергієм лежите, обійнявшись, у ліжку, наче якісь підозрілі коханці. На його нерозібраному ліжку стоїть магнітофон.

Сергій, прокинувшись, розуміє всю складність ситуації і вимовляє лише єдине: «Ніхуя собі! Хто мене перетягнув?» Потім, засоромлений, вискакує з кімнати. Для нього потрапити в таке становище – все одно що бути звинуваченим у гомосексуалізмі – смертельно. Ви з дівчатами разом доходите висновку, що, скоріше за все, Сергій вночі переплутав поверхи. А оскільки вже кілька днів поспіль він ночував з Інною на першому поверсі, і її ліжко стоїть якраз у тому кутку кімнати, що і твоє, він просто за звичкою влігся спати на вже знайоме місце.

Вже потім Сергій попросив, аби ця історія залишилася між вами, і зізнався, як тієї ночі сильно дивувався, що у Інни раптом виявилися такі волохаті ноги. Ти лише подякував йому, що хоч не намислив тоді приставати. Тепер він був обережнішим.

Звільнений

Табірна праця закінчилася неочікувано. Та ще й трохи не вигнали з універу. У звіті про проходження практики було зазначено: «Звільнений у зв’язку з п’яною бійкою, систематичним вживанням алкоголю, дебошами. Дітьми не займався, роботу прогулював».

Так, але не зовсім так. І коли ви з Сергієм йшли, звільнені з роботи, на автобус, вас проводжали діти обох ваших загонів, допомагаючи нести сумки з речами, а дівчатка і навіть хлопці витирали сльози, прощаючись з улюбленими вожатими.

Бійка справді була, і доволі жорстока, бо тобі вже встановили діагноз «струс мозку», і тепер ти, звільнений з роботи, їхав у лікарню. Але причини того інциденту директорка табору вирішила не розголошувати, бо у ньому були задіяні її родичі-охоронці. Тільки написала вам з Сержем відповідні характеристики, з якими, мабуть, і до тюрми не взяли б.

Лікарня, проблеми в універі, скандал, який ледве владнали зусиллями мами Сергія, котра працює в універі викладачкою. Після завершення практики вожаті у повному складі приходять тебе провідати до лікарні, ясна річ, знову з горілкою. Лікарі розлючені, сусіди по палаті в шоці, бо відвідини перетворюються на дебош вже у самій лікарні.

Примечания

1

Мертв’як (англ.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.