Рок-н-рол, стакан, кохання

Десь після десятого поздоровлення, коли вже почало вечоріти, Дід Мороз ледве тримається на ногах, так що Снігурці доводиться постійно підпирати його плечем і ставити до стіни біля чергової квартири. У багажнику авто приємно товстіє альтернативний мішок з наколядованими в батьків подарунками.

Дід Мороз, вже не виймаючи з рота цигарку, ввалюється до теплої оселі, одразу масно обіймає розчервонілу господиню, з-під халатика якої визирають ще доволі пружні груденята, плескає по щоці маленьку дівчинку, що в очікуванні подарунків починає гугнявити якусь скоромовку, і, вже вільно орієнтуючись в однаковому дизайні совкових квартир, безпомилково прямує до зали, де зручно вмощується за столом. Господар старається пригостити Діда якнайщедріше, але Дід трохи втомився, тому одразу підставляє під стіл наготовану торбину для святкових трофеїв.

На передостанній адресі стається прикра пригода. Дід, переступивши поріг, чомусь одразу всідається на підлогу і починає говорити компліменти рожевощокому хлопчикові, котрий настирливо намагається смикнути Мороза за бороду. Та хлопчик неочікувано заходиться голосними риданнями і зі словами «я не хлопчик, я – дівчинка!» біжить ховатися під диваном. Дід хоче вибачитися, але цьому заважає борода, що якраз сповзла на спину.

Якось залагодивши конфлікт, Снігурка наказує водієві щодуху гнати до останньої адреси, де дітки, напевно, вже й позасинали в очікуванні новорічних гостей. Та на мосту «запорожець» раптом гальмують даїшники. Водій щось довго їм пояснює, а потім якось рвучко всідається на своє місце і випалює лише єдине: «Зараз буде погоня. Я вас завезу в той двір, і ви негайно тікайте в будинок… У мене немає з собою ані документів, ані посвідчення». Діда вже неможливо стримати від істеричного сміху – він регоче на задньому сидінні, спостерігаючи у вікні справжню погоню з мигалками і сиренами.

Біля останньої на сьогодні адреси ваше авто зупиняється, але вийти з машини ви не встигаєте: «запорожець» одразу оточують ментівські «УАЗики». Вашого водія кидають на капот однієї з машин, а вас зі Снігуркою кладуть прямо на сніг. Ти продовжуєш голосно реготати, за що твій охоронець постійно длубає тебе чоботом у живіт. Врешті, вашого водія у наручниках запихають до «УАЗика», за кермо «запорожця» сідає жирний мент, а ви залишаєтеся лежати на снігу – самі у темряві підворіття. Зараз ти жалкуєш лише про одне – разом з арештованим «запорожцем» до рук ментів потрапила вже просто непідйомна наколядована торба.

Шкутильгаючи і стогнучи, ви дістаєтеся, нарешті, до останньої квартири, де, на щастя, мешкають друзі Інни. Після емоційних розповідей про ваші пригоди Снігурку вкладають спати, а Дід Мороз героїчно вирішує добиратися до себе додому. У трамваї він ще голосно співає народних пісень і поздоровляє з Новим роком усіх пасажирів, котрі просто у дитячому захваті від того, що разом з ними у громадському транспорті подорожує справжній Дід Мороз.

Огірок у кишені

Стоїш в університетському даблі, куриш. Друге січня, похмілля. До туалету ввалюються якісь веселі студенти. Один з них – здоровенний патлатий хлопчина – виймає почату пляшку горілки. Розливають. «Будеш?» – питає у тебе здоровань. «Буду», – відповідаєш. Ось і знадобився велетенський діжковий огірок, який ти кілька хвилин тому з жахом намацав у кишені своєї куртки (напевно, залишився після святкування Нового року). Видобутий таким чином огірок, що вже мав пом’ятий вигляд і огидно смердів, викликає у студентів бурхливі емоції, і його одразу пускають по колу, використавши за призначенням. «Африка», – простягує велетенську долоню патлатий хлопчина. Ви знайомитеся. «Ми сидимо у студклубі. Пішли до нас!» – пропонує твій новий знайомий.

У студклубі, що міститься в підвалі другого корпусу, починається імпровізований концерт. Кілька гітар, бонги, піаніно. Двері кімнати майже не зачиняються, бо сюди постійно зазирають, входять і виходять різні люди. Студенти сидять на столах, на підлозі, на підвіконні. Співають усім гуртом, потім по черзі. Білі сервізні чашки регулярно наповнюються алкоголем. Сміються розчервонілі дівчата, серед яких, помічаєш краєм ока, є кілька гарних тіл. Ти тут уперше, але тебе одразу приймають у своє коло ці веселі студенти, і ти, тиснучи численні руки, не встигаєш запам’ятовувати всі імена. З Африкою ви одразу знаходите спільну мову, бо, як виявляється, однаково полюбляєте рок.

«По Миссисипи плывет пирога, В пироге хиппи, босые ноги…» Цю пісню затягують усі разом. Це міжнародний гімн рок-н-ролу. Останні куплети співаєте вже на вулицях студентського містечка, де попід будинками поступово залягають блакитні сутінки, і вітер кружляє пожовклими афішами якогось рок-концерту. Ти зовсім забув, що приїхав сьогодні складати залік із загального мовознавства…

Рятуєш заблукані душі

«Валька, рятуй мене. Пропадаю. Депресія. Не можу цього більше витримати. Якщо зараз щось не вдіяти, я себе порішу. Зроби щось, ти ж мій друг…» – чуєш у слухавці стривожений голос Африки. Судячи з його слів, він на межі. Що ти можеш зробити, чим зарадити його душевній кризі? «Слухай! Ми з хлопцями сьогодні збираємось на репетицію, то, може, приїдеш до нас? Послухаєш музику, може, щось сам підкажеш, у тебе ж купа музичних ідей!» – раптово знаходиш вихід. «Гаразд, буду за годину», – Африка наче повеселішав.

Дійсно, за годину він уже сидів у кімнаті Злодєя, де ви тепер репетируєте, пригощаючи всіх самогоном зі свого саморобного джинсового «бега». Тобі спадає на думку ідея зробити з Африки бас-гітариста, тим більше що він вже має музичний досвід – колись був перкусіоністом у групі «Абзац». Ваші басисти – Урфін, Столяр – надовго не затримувалися, тому ця посада вже кілька місяців залишалася вакантною.

Африці, якого насправді звуть Денисом, ця пропозиція також подобається, він миттєво хапає бас-гітару і вже за кілька хвилин підбирає чудову басову партію на пісню «Херувим». Хет, Фатєр і Злодєй зовсім не проти басмена Африки, навпаки – всі вони його поважають вже з перших хвилин знайомства, до того ж Африка має в запасі кілька власних божевільних ідей щодо вашої групи. Він впевнено вливається в команду, наче грав у ній завжди.

Окрилений успіхом першої спільної композиції «Херувим», Африка тепер вже і сам пише мелодії, котрі одразу стають вашими хітами. Ти радієш: він майже повністю забув про нав’язливу ідею суїциду, яка раніше переслідувала його трохи не щодня. Тепер він поглинений творчістю в команді, він наче світиться ізсередини, він знову ожив. Ти відчуваєш, що група отримала свіжу киплячу кров, і тепер у вас попереду багато цікавої спільної творчості. Ти радієш, що врятував друга…

Африка

Вулиці студентського містечка раптово спорожніли, бо почалося навчання. Лише ви троє – ти, Африка і Фатєр – опинилися біля відкритого кафе з вмурованими в асфальт столиками.

Африка кладе на камінний стіл свою бас-гітару, на якій ви й утворюєте похідну «поляну» – пляшка горілки і кілька домашніх бутербродів, що їх завбачливо вкинула до синового «бега» Колина мати. Весняний пронизливий вітер постійно розшвирює пластикові стаканчики, тому доводиться пити у пришвидченому темпі. Ви з Африкою вже закінчили свою першу зміну, а от у Колі навчання розпочинається тільки по обіді. Пляшка швидко порожніє, майже не залишивши по собі й сліду. Проте Коля відмовляється продовжувати далі і, загрозливо похитуючись, героїчно йде на пари.

«Та-а-ак, – задумливо промовляє Африка, повертаючись на ґанок другого корпусу. – Потрібно щось терміново вирішувати, адже попереду в нас ще цілий день. То де ж наш фан-клуб у спідницях?» Африка нахабно стріляє цигарку в якоїсь нафарбованої білявки і голосно сміється від щойно розказаного кимось анекдота.

На великій перерві вам справді пощастило – ви раптово зустрічаєте Марину, вже відому в місті поетку. Марина – пухка і балакуча особиста фанатка Африки – теж пише пісні, теж пробує грати на гітарі, теж слухає рок, теж намагається жити вільним життям. Але суворі батьки вже визначили життєвий шлях своєї доньки, і тепер Марина на вагу золота цінує кожну можливість вирватися за межі наміченого батьками простору. Вона пропонує поїхати до неї на острів – батьків якраз немає вдома і найближчими днями не планується. Невдовзі компанія обростає ще кількома привабливими студентками, так що ви з Африкою у такому красивому оточенні почуваєте себе вельми добре. Дівчата купують усього, що потрібно для веселого фак-сейшну, як називає такі заходи Коля, і загін вирушає на острів.

Чистячи картоплю під улюблений «Aerosmith», ви розповідаєте захопленим дівчатам козирну байку про те, як Африка дістав своє прізвисько. У дитинстві його викрали цигани і продали в Одесі на південноафриканський корабель. Там він і провів свою юність, навчаючись вправлятися з картоплею, а також, разом з тим, і морському ремеслу. Тобто був юнгою. Там моряки і назвали його Африкою, коли їхній корабель потрапив у страшний шторм у південних широтах і юний моряк врятував капітана й цілу команду. Дівчата охоче вірять у цю легенду, особливо закохуючись у друзів, коли ви починаєте співати під гітари. Ваш дует має насичений репертуар, так що ви можете співати без перерви кілька годин поспіль.

Рок-н-рол триває до глибокої ночі, а ранком ти прокидаєшся серед перевернутих стільців, порожніх пляшок, недопалків, чиєїсь білизни, і так починається новий день. Поруч голосно сопить ваш басмен, на кухні вовтузиться усміхнена господарка дому, дівчата тільки-но повернулися зі слоїком свіжого розливного пива. Життя триває, і ти посміхаєшся сам до себе, коли чуєш, як Африка з кимось емоційно розмовляє уві сні.

Що ж, тобі подобається справжнє студентське життя. Навчання якось іде саме собою, іспити складаються майже вчасно, часу вистачає на все, майже на все…

«У тебе є двадцять тисяч?»

Ранок студентів філфаку, а паралельно з тим музикантів молодої рок-групи починається із зустрічі на ґанку другого корпусу. Вічно розхристаний, анархічний, галасливий і невгамовний Африка жадібно курить, сидячи на перилах. Біля нього завжди труться якісь дівчата, що постійно пригощають цигарками, питвом, бутербродами і своєю нескінченною увагою. З-за рогу студентського профілакторію неспішно виринає Коля, якому саме тут, в універі, дали рокерське прізвисько «Фатєр» і яким він тепер дуже гордиться, навіть підписуючи ним свої вірші. Його довге солом’яне волосся розвівається за плечима, наче візантійська хоругва.

Вони тиснуть один одному руки. Африка починає розмову з чергової в’їдливої шпильки на адресу елегантного і якогось наче іграшкового рокера Колі, що своєю ерудованістю і нордичною стриманістю різко констрастує з вульгарним і говірким Денисом. Ти також долучаєшся до них, подумки радіючи зустрічі з друзями.

Коля намагається завести розмову про нещодавно прочитані романи Сартра і Музіля, але Африка грубо обриває його екзистенціалістські враження: «Коляша, у тебе є двадцять тисяч?» Фатєр витримує паузу, манірно дивлячись кудись повз Африку. «Коляша, ну колися, є двадцять тисяч?» – «Ну… є», – повільно відповідає Фатєр. «Пішли», – коротко відрубує Африка.

Ви швидко збігаєте з ґанку в напрямку найближчого гастронома, де на гроші Фатєра купуєте три пляшки «Славіка». Поблизу знаходиться кілька гаражів, які в студентському містечку стали чимось на зразок таємної схованки, де курять дівчата, п’ють хлопці й робиться все інше, що не має прямого стосунку до навчання. Відкоркувавши пляшки, ви швидко, одним подихом випиваєте густий і терпкий вміст півлітрової тари. Задоволені, непоспіхом повертаєтеся на ґанок. Тепер можна і покурити, очікуючи нових пригод.

Закінчується чергова пропущена пара, і студенти стрімкою рікою виливаються на сонячне подвір’я, вагітне ранньою і холодною весною. До вашого гурту приєднується кілька друзів. Студентські кишені спорожніли, тому ви очікуєте появи вірних фанаток, які неодмінно запропонують свою допомогу. Першою виходить на ґанок Альона, місцева Вітні Х’юстон, талановита співачка, що мріє зібрати власний бенд. У неї величезний бюст і зелені котячі очі, які можуть звести з розуму будь-яку рок-зірку. Африка кудись зникає з таємничим виглядом, вочевидь у студ-клуб, де збираються на репетицію його улюблені кавеенщики. Альона пропонує піти до «Протитанкового», чогось випити. Ви з Фатєром погоджуєтесь.

«Протитанкове»

«Протитанкове» – це улюблене студентами кафе навпроти пам’ятника танку, який першим увірвався в місто під час його визволення в Другу світову війну. Офіційно кафе називається «Чарівниця», але студенти воліють ходити саме до «Протитанкового». Усіма закусками і випивками тут відає гостинна тьотя Люба.

Утрьох ви збираєте не вельми значну суму, якої вистачає… «Будь ласка, пляшку горілки, сто грамів вінегрету і три виделки». Тьотя Люба іронічно, але по-доброму усміхається, і з того часу, бачачи вашу компанію, вона неодмінно повторює: «Добрий день, сто грамів вінегрету і три виделки!»

Ви п’єте дешеву, напевне, катану горілку, закусюєте чомусь гірким вінегретом і довго говорите про музику «Nіrvana» і шокуюче-раптову смерть Кобейна, про перспективи вашого гурту і свіжі скандали тутешньої рок-тусовки.

…Альона розповідає, що ліпше слухати Курта під травою: сильнішого кайфу і драйву вона ще не відчувала. «Nіrvana» під травою – це як оргазм. Скажені відчуття, дивовижні емоції. Круто…

…Фатєр доводить, що новий альбом «БГ-бенд» нічим не відрізняється від попереднього. А його колега по інструменту Дєд Васілій тепер використовує якусь екзотичну дудку, звук якої може звести з розуму…

…Ти заводиш дискусію навколо твого улюбленого «Нау», котрий щойно порадував своїм «Титаніком». Щоправда, Слава знову повернувся від гітарного звучання до електронного, але там є кілька дійсно геніальних тем…

…Коля починає цитувати в оригіналі Моррісона – він нещодавно дістав усі альбоми «Doors», роздруківку всіх текстів Джима і навіть книгу про них. За вікном «Протитанкового» повільно і водночас раптово вечоріє, і вже треба збиратися…

…І знову ти ввергаєш своє втомлене тіло в темну вогку кашу з безликих людей і почорнілого, ще березневого снігу на трамвайних зупинках, знову повертаєшся до мерехтливих вогнів пролетарського посьолку, знову їстимеш позавчорашні макарони й черствий хліб на вечерю і знову тебе поглине холодна довга ніч, прорізана заводськими гудками й ляскотом вантажних потягів, що везуть чавунну ріку крізь чорно-червону металеву темряву…

Місто

Ти змушений творити в цьому мертвому, обезкровленому місті, де сірий колір заповнив усі щілини, в’ївся в мозок і кістки, обезбарвив очі й голоси, знепритомив обличчя, і навіть небо тут увібрало в себе всю безвихідь сірої жалоби. Сіре повітря, сірі дерева, сірий асфальт і страшні своєю душевною немічністю сірі люди. Вони безтямно бредуть похмурими сірими вулицями, не відчуваючи, як їхні легені поступово перетворюються на брезклі згустки сірого кашлю. Вони обманюють себе, думаючи, що іще живі. Насправді вони давно стали сірою масою, яку перетравлює, як прокислий компот, величезний металевий шлунок цього залізобетонного чудовиська. Це місто народилося у вогні, у ньому ж і конає, створюючи ілюзію щасливого життя. На суцільному цвинтарі колись дивовижної природи тепер відсапується й плюється отруйною слиною кровожерливий дракон, зварений з високоякісної сталі й чавуну.

Жителі міста – його заручники, які вже давно звикли до сірого кольору, ба навіть більше – вони тепер є його захисниками і боронителями. Їх плоть годує монстра, їхні душі – на десерт. Тобі довелося народитися і жити тут, у самому серці вічно задимленого і жаского Міста Потвор. Брудні, забуті Богом і світом робітничі посьолки, що навіть літнього дня темніють ворожістю до всякого, хто хоче бути інакшим. Тут нікому нічого не потрібно, окрім власної шкури. Культура вмирає у зародку, задихається, топиться, сіріє. Цьому місту потрібно лише свіже м’ясо для своїх численних розжарених пащ.

«Шанхай», як називає це місце твоя мама. «11-й посьолок» – так офіційно таврується цей найзанедбаніший закуток індустріального мегаполісу. І все-таки тобі добре тут, бо ти захищаєшся від смогових почвар своїм вигаданим світом і тим рятуєш душу.

Але ти інакший, тому місто мститься тобі, жорстоко і болісно. Ти воюєш з ним усе життя, і поки що воно не перемогло тебе. Ти не зачинився глухо у власному світі, а намагався боротися далі. Це місто-упир висмоктало і розчавило багатьох. Тут спилися, повісились, збожеволіли, сіли, кинули творити, зневірились сотні талантів. Звідси для інакших лише дві дороги – падіння в поступове і моторошне небуття або негайна втеча. Ти вибрав третій шлях – вирішив боротися.

Ти бував і в інших містах, і скрізь бачив однаковий страх. Ціла країна перетворилася на ненажерливого дракона, що вбиває інакших. У різних містах це катування відбувається по-своєму, але мета скрізь одна, спільна – загубити чуття свіжого подиху, чистої думки, прозорої радості, світлого творення, повнокрового буття. Країна повільно, але невпинно зсувається в морок занепаду, деградації, суцільного і вбивчого Попсу, який затруює все довкола і вже всотується немовлятами з молоком матері. Гігантський хижак вкриває чорним пір’ям бідолашну країну, і ти відчуваєш, як холоне кров, коли бачиш безкраї смердючі смітники, по яких порпаються голомозі сироти цієї беззбройної війни.

Попс Всемогутній наступає, його армія велелюдна, він оснащений найсучаснішими технологіями, він захоплює країну з краю до краю, і його обійми не розійняти. Він поглинув маленькі й великі міста, але найстрашніше коїться у столицях.

Там Попс збудував свої резиденції, оточивши їх фортечними мурами байдужості й здрібніння. Його не перемогти, але битися потрібно, бо повна поразка наступить лише тоді, коли аспид оселиться у твоїй душі. Бережи душу, бережи душу…

Прокидаєшся

Ти прокидаєшся щоразу в інших місцях. Прокидаєшся і, здивований, починаєш поволі намацувати напіввтрачену свідомість, згадуючи вчорашні пригоди. Окремі спалахи пам’яті повертають до твоєї свідомості якісь чудернацькі обличчя, уривки фраз, куплети якихось пісень, а потім – жаске і чорне провалля.

…Студентський гуртожиток, зім’ята постіль, дві красуні, імена яких годі й згадати, збираються на пари, хитро підморгуючи одна одній. Що ти робив учора? З ким пив, з ким спав? Куди поділися твої джинси і футболка? І як ти взагалі потрапив сюди? Відповідей немає. Здається, ти не виходив з цього гуртожитка цілий тиждень…

…Якийсь дико захаращений приватний будинок у глухому посьолку, що наче вимер і не вичавить з себе жодного звуку. Скрізь на підлозі сплять покатом твої друзі, і ти ледве пригадуєш, що вчора ви зустрічали начебто Новий рік. Судячи з розгрому в будинку і навколо нього, свято вдалося. Хитаючись, ідеш крізь каламутну ранкову темряву до ванної, аби прилипнути губами до крана з холодною водою…

…Завалена розбитими меблями, поламаними ліжками, гітарами, тілами невідомих музикантів кімнатка у студентському містечку. Вже кілька днів триває третій міжвузівський фестиваль авторської пісні, в якому ви чомусь вирішили засвітитися. І ви засвітилися, не стільки музикою, скільки вчиненою бійкою з гопотою, що приставала до вас біля гастроному. Злодєй розбив пляшкою фейс їхньому бритоголовому ватажкові, і тепер гопники велетенською зграєю щодня виловлюють вас в універі. Справжнє полювання на неформалів. Доводиться переховуватися кілька днів…

…Або у ванній чужої квартири, з шапочкою для плавання на голові. З кухні долинає приємний запах смаженої яєшні – це готує сніданок усміхнена мати твого друга. «Вчора ви з Рустамом добре так відпочили, і я залишила тебе ночувати у нас. А вночі ти дуже хотів пірнути у басейн, натягнув шапочку і таки ліг у ванну», – каже мама, хитаючи сивою головою. Рустам вже пішов на пари до своєї «Машинки», а ти вирішив сьогодні відпочивати…

…Або й просто неба, під ялинками, коли ти страшенно напився на дні народження чийогось однокурсника і, не доїхавши додому, випав з тролейбуса і доповз до найближчих насаджень біля головного міського РАГСу. Тоді дерева танцювали навколо божевільну самбу, земля дрижала від крижаного сміху, а автомобілі на дорозі перетворювалися на велетенських потвор…

Та щоразу сонце знову посміхається тобі білозубо і заманливо, а ти ловиш його лагідні промені неголеною щокою і любиш увесь світ, бо почуваєшся непереможним. Вчуваєш ніздрями і всотуєш у себе квітковий запах волосся звабливої брюнетки, до якої притиснувся у переповненому трамваї. Її тіло пашить теплотою, збудливо погойдуючись під сукнею, і ти бажаєш, аби ця дорога тривала якнайдовше.

Кожен день приносить вихор нових пригод, вражень, знайомств, відчуттів. Світ виблискує, миготить, світиться від твоїх доторків, входячи в тебе своєю неосяжною повнотою, даруючи тобі постійне почуття причетності. І ти є у цьому світі виконавцем головної ролі. Ти користуєшся ним, а він – тобою, і це гармонія. Ти намагаєшся зафіксувати його якнайвиразніше у своїх текстах, музиці, вчинках і думках. Ти створюєш новий, власний світ, який виконує головну роль у тобі. Так народжується космос твого буття…

Модерн

«Лише коли крізь нас проходять риби, я відчуваю сонце в висоті» – ця фраза з вірша Брехта вразила тебе до нестями, довела до екстазу нового розуміння «інакшої» поезії, інакшого бачення літератури і світу. Ти відкрив для себе модернізм.

Едик Назарян – тоненький чорнявий мужчинка, флегматичний і трохи відсторонений від світу – викладає у вас зарубіжну літературу. Це він дає читати Аполлінера, Лорку, Елюара, Вальєхо, Ернандеса, Ділана Томаса, Лоуелла, Еліота. Це він стверджує, що модернова поезія перегорнула світ, зробивши небачений стрибок у часі і прорив у свідомості не одного покоління літераторів. Ти слухаєш його розповіді, наче одкровення, всотуєш у себе дух модернізму, закохуєшся в поезію. Ти відкриваєш для себе новий простір.

Після пар ти підходиш до Едика, і ви знаходите багато спільних зацікавлень у кількагодинних бесідах на літературні теми. Ваші зустрічі й суперечки на підвіконнях другого корпусу стають регулярними. Виявляється, Едик також пише вірші. Ви обмінюєтеся зошитами з поезією. І одразу виникає думка створити поетичний гурт, орієнтований на модерн і сучасну літературу. Едик – справжній фанат поезії, бо всі свої зароблені гроші витрачає на книжки (а крім викладання в університеті, він іще підробляє сторожем на якомусь складі). Книги для нього – це і меблі, і їжа, і жінки, і насолода. Вся його квартира завалена різноманітною літературою, але найбільше тут поезії. Він живе лише цим, і ти дивуєшся, що на світі ще збереглися подібні унікуми.

Ти поглинаєш тоннами нову літературу, прочитуючи в бібліотеках весь наявний модернізм. За програмою навчання цього зовсім не потрібно, але тобі пофігу будь-які програми. Сидиш в університетській бібліотеці до темряви, до закриття і не помічаєш, як за навколишніми столиками змінюються обличчя студентів, як спливає день, як поступово тихшає і завмирає універ, і його лункими коридорами лише зрідка шурхотять чиїсь кроки. Ти обмінюєш свій час на читання, яке повільно переходить у якусь манію. Сільвія Платт, Альфредо Вівар, Габріела Містраль, Октавіо Пас, Тадеуш Ружевич, Анджей Бурса, Франтішек Галас, Маяковський, Георг Гейм, Тракль, Люсеберт, Моррісон – це справжнє свято поезії. Ти з головою поринув у зовсім новий, вражаючий світ, який додає тобі світла, підживлює душу, наснажує на боротьбу з монстрами відчаю і однаковості. Ти живеш поезією.

…Назарян одного разу якось зник. Спочатку довго не приходив на пари, і студенти із задоволенням прогулювали лекції за легальних обставин. Потім хтось про це розповів керівництву, і Едика звільнили з роботи за прогули. Ти більше не бачив його, лише іноді до тебе доходили страшні чутки про модерного поета – нібито він став бомжем, спився, продав усі свої книги, виїхав за кордон, став наркоманом, перетворився на гомосексуаліста, видав книгу в Америці, став мільйонером і ще усіляка нісенітниця. Намагався його розшукати, але безрезультатно. Твій друг, поет і модерніст Едик Назарян зник, розчинився, став часткою Великої Гри під назвою «модернізм».

«Лише коли крізь нас…»

«Славік»

Африка відсьорбує з пляшки добрячий ковток «Славіка» і закидає ноги на стіл, за яким звичайно сидять викладачі. Поруч, в аналогічних позах, за партами розташувалися ви з Фатєром. «Славік» приємно зігріває нутро, розтікаючись теплими хвилями по тілу. Ви смачно затягуєтесь цигарками, пирхаючи димом під стелю вашої улюбленої підвальної аудиторії. В усьому універі це найандеґраундніше місце: стіни розмальовані усілякими монстрами і назвами рок-груп, пари проходять тут дуже рідко, оскільки аудиторія вміщує лише з десяток студентів. Підземельне розташування дозволяє уникати небажаних зутрічей з викладачами, а по сусідству знаходиться студентський клуб, куди, в разі потреби, можна будь-якої миті переповзти і відрубитися п’яним на старих рипучих стільцях. Єдине маленьке віконце аудиторії підсліпувато визирає у двір другого корпусу. Філфак.

Якраз у цей момент повз віконце простукотіли стрункі жіночі ноги в чорних панчохах. Амбразура вікна, на жаль, обрізає видовище якраз там, де починається коротка спідниця. Погляд встигає схопити пронизливість моменту саме тоді, коли ноги розчиняються за цегляною стіною, залишаючи лише слабке відлуння гострих підборів. У відкриту кватирку нахабно вривається рання весна, ще холодна і шорстка, але вже з відчутним подихом близького воскресіння. В той час, коли серце починає пришвидчено калатати, раптово загострюються запахи, а очі до безуму прагнуть нових яскравих кольорів, пожадливо вдивляючись у швидке, наче потік, небо. Усередені щось напинається, муляє, хоче вирватись назовні, і ти трохи не кричиш, бачачи повільне повернення руху в це застійливе і безбарвне місто. Все тільки починається, шепочеш, все тільки починається…

Фатєр глибоко затягується димом англійської сигарети, якими сьогодні всіх пригощає, і запиває «Славіком». Раптом двері аудиторії прочиняються і на порозі здивовано вклякає зовсім молоденька викладачка в сміховинному зеленому костюмчику, великих окулярах і з притисненою до грудей шкіряною текою. З-поза її плеча визирають кілька голівок зляканих першокурсників. «Вибачте, але у нас тут повинна бути пара. Англійська мова», – ледь вичавлює з себе заскочена небувалим видовищем молода жінка. Скельця її окулярів вкриваються сором’язливою парою, а щічки густо червоніють. Закутана в цигарковий дим аудиторія населена трьома патлатими, неголеними, у рваній джинсі, із сергами у вухах «неформалами», які, закинувши ноги на столи і нахабно всміхаючись, цмулять підозрілу чорну рідину просто з пляшок. Африка, що сидить за викладацьким столом, ліниво озирається і, неквапом ковтнувши чималу порцію «Славіка», недбало кидає: «Ви що, не бачите? Тут вже іде пара». Викладачка, ще більше почервонівши, знову вибачається і зачиняє двері. Вас розриває від сміху, і Фатєр у конвульсіях проливає «Славік» на стіл. «А фторняк починається весело!» – каже він, захльобуючись пахучим вином.

Фторняк

«Фторняк» – одне з твоїх найулюбленіших слів.

…Дотепер, почувши, як хтось поруч раптом промовить слово «фторняк», та ще й ненароком зробить при цьому розв’язний вигляд справжнього кабацького волоцюги, ти мимоволі якось призупиняєш ходу, несподівано для себе і непомітно для інших усміхаєшся – одразу так привітно до цілого світу – і відчуваєш швидкий приплив гарного настрою, навіть якщо за мить до цього думав про самогубство. Одразу стає вільніше дихати, тілом пробігає табун веселих мурах, а думками проноситься вихор яскравих і божевільних спогадів. Знайомий струмінь трохи вже призабутої енергії раптом звільняє тебе від тягаря сьогодення, ти випростовуєш з-під ваги життєвих проблем останнім часом трохи похилені плечі, інтуїтивно підставляєш обличчя рвучкому колючому вітру, котрий щойно вирвався з лабетів ковзких і страхітливих вечірніх провулків, призупиняєш, а потім раптово пришвидшуєш ходу, знову призупиняєш, повертаєшся і дивишся услід тому, хто так безвідповідально кинувся цим словом. Він уже пішов далі, не помічаючи дивного перехожого, що застиг невідомо чому посеред дороги…

Таємниця цього слова в тому, що рідко хто знає його справжній, прихований від інших смисл. Та це і не слово в традиційному розумінні, точніше, це не просто слово, яке легко можна кинути на дорозі і піти собі далі. Такими словами так просто, без наслідків, не кидаються. Бо «фторняк» – це ціла філософія, жива концепція, спосіб життя, тотем. Що насправді означає «фторняк»? Ну, якщо хтось колись хоча б одного разу бухaв з рокерами або іншими представниками марґінальної богеми, той мав шанс почути це слово. Особливо, якщо на календарі був якраз вівторок, бо саме цей день тижня й називається у цих колах «фторняк». Але означення дня – це лише малесенька частка цієї філософії.

«Фторняк» – це, перш за все, особлива система координат. І звичайно ж, найулюбленіший день тих, хто хоча б одного разу в цю систему потрапляв. Усе, насправді, дуже просто. Тиждень у всіх нормальних людей починається, як відомо, в понеділок. А для студента, який ще, до того ж, грає в рок-групі, тиждень якраз починається з «фторняка». Тому що понеділок – день, всуціль викреслений із життя. Його, можна сказати, взагалі не існує для студента, який грає рок. Ну що таке понеділок, коли в ТЕБЕ тиждень починається з фторняка? Понеділок – це похмурий, абсолютно непотрібний, зайвий, як апендикс, ще й неприємний додаток до вдало проведеного тижня, його, так би мовити, кінець, котрий рідко буває прикольним.

…бо, по-перше, починається понеділок з блювання в якомусь брудному, смердючому і вже вщерть забльованому ще до тебе даблі, і лише потім спроквола ти довідуєшся, що цей забльований дабл – частина не менш брудного і захаращеного старими поламаними меблями флета, по якому ледь пересуваються схожі на сновид і зараз ледве знайомі представники вашої богемної тусні, з якими ти насправді провів ще один божевільний тиждень.