Сутінкова сага - Затемнення

– Я подумав, що питання з часом ще не вирішене, – делікатно нагадав мені Едвард. – Ти б могла насолодитися одним-двома семестрами коледжу. Є ще багато людських вражень, яких ти не пізнала.

– Потім пізнаю.

– Потім вони не будуть людськими. Другого шансу побути людиною в тебе не буде, Белло.

– Треба вирішити питання з часом, Едварде. Небезпечно з цим затягувати.

– Поки що немає жодної небезпеки, – він стояв на своєму.

Я пильно подивилася на нього. Жодної небезпеки? Звичайно. Хіба що одна вампірка, яка намагається помститися мені за смерть свого коханого, відібравши в мене життя – і бажано якимось повільним і болісним способом. Та хто перейматиметься через Вікторію? Так, я мало не забула про Волтурі – королівську родину вурдалаків з їхнім невеличким вампірським військом, які наполягають на тому, щоб моє серце зупинилося так чи інак найближчим часом, оскільки людям не велено знати про їхнє існування. Справді. Жодної причини для паніки.

Навіть незважаючи на Алісу з її видіннями – Едвард розраховував, що вона точно передбачатиме майбутнє і завчасно нас попередить, – ризикувати було божевіллям. Крім того, питання вже було вирішене на мою користь. Моє перетворення мало відбутися за декілька тижнів по закінченні школи.

Гострий біль тривоги пронизав моє нутро, коли я усвідомила, як мало насправді залишилося часу. Звичайно, ця зміна була необхідною, – це ключ до того, чого я хотіла більше за все на світі, – але я не могла викинути з голови Чарлі, який сидів у сусідній кімнаті, захоплений матчем, як і щовечора. І мою матір Ренe в далекій Флориді, яка не втомлювалася запрошувати мене провести літні канікули на узбережжі разом із нею та її новим чоловіком. І Джейкоба, який, на відміну від моїх батьків, точно знатиме, що відбувається, якщо я зникну в якомусь віддаленому коледжі. Навіть якщо мої батьки тривалий час нічого не підозрюватимуть і якщо я зможу відкладати поїздки додому, пояснюючи це тим, що їздити дорого, або багато задали, або що я захворіла, Джейкоб усе одно знатиме правду.

На якусь мить думка про те, що Джейкоб відчуватиме до мене відразу, затьмарила весь інший біль.

– Белло, – мовив Едвард, і болісний вираз з’явився у нього на обличчі, коли він прочитав страждання на моєму. – Не поспішай. Я нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе стільки часу, скільки потрібно.

– Я б хотіла поквапитися, – прошепотіла я, кволо усміхаючись і намагаючись перевести це на жарт. – Я також хочу бути чудовиськом.

Він стиснув зуби, а потім промовив крізь них:

– Ти не маєш гадки, про що говориш.

Різким рухом він кинув вологу газету на стіл поміж нами, вдаривши пальцем по заголовку на першій сторінці:

СМЕРТЬ РОЗГУЛЮЄ МІСТОМ.

ПОЛІЦІЮ ЛЯКАЄ АКТИВНІСТЬ БАНДИ

– Який це має стосунок до нас?

– Чудовиська – це тобі не жарт, Белло.

Я ще раз уважно подивилася на заголовок, потім – на його серйозне обличчя.

– Це-е… це робить вурдалак? – прошепотіла я.

Він безрадісно посміхнувся. Його голос звучав тихо й холодно.

– Ти б здивувалася, Белло, якби дізналася, як часто представники мого виду стоять за жахіттями у ваших людських новинах. Їх легко розпізнати, якщо знати, кого шукати. У цій статті говориться, що перволіток-вампір бродить по Сієтлу. Кровожерливий, дикий, неконтрольований. Такими були всі ми.

Уникаючи його погляду, я знову вп’яла очі в газету.

– Ми спостерігали за ситуацією декілька тижнів. Присутні всі ознаки: несподівані зникнення – завжди серед ночі, недбало заховані трупи, брак інших доказів… Так, це новачок. Але, здається, ніхто не слідкує за перволітком, – він глибоко вдихнув. – Втім, це не наша проблема. Ми б навіть уваги не звернули на ці події, якби вони не відбувалися так близько від нас. Як я вже сказав, це трапляється постійно. Існування потвор спричиняє потворні наслідки.

Я намагалася не помічати імен на сторінці, але вони самі стрибали мені у вічі, наче були надруковані жирним шрифтом. П’ять осіб, чиї життя скінчилися і за ким побивалися сім’ї. Споглядання цих імен відрізнялося від абстрактного розмірковування про вбивства. Маурин Гардинер, Джефрі Кемпбел, Грейс Рейзі, Мішель О’Коннел, Рональд Елбрук. Люди, які мали батьків, і дітей, і друзів, і домашніх тварин, і роботу, і надії, і плани, і спогади, і майбутнє…

– Зі мною все буде не так, – прошепотіла я, частково сама до себе. – Ти не дозволиш мені бути такою. Ми житимемо в Антарктиді.

Едвард розреготався, послабивши напругу.

– Серед пінгвінів. Мило.

Я невпевнено засміялася і скинула газету зі столу, щоб не бачити отих імен, – з глухим звуком вона впала на підлогу. Звичайно, Едвард подбає про вибір здобичі для полювання. Він і його «вегетаріанська» родина – всі вони зобов’язалися захищати життя людей – надавали перевагу великим хижим тваринам, щоб задовольняти свої потреби в харчуванні.

– Тоді Аляска, як і домовлялися. Лише кудись подалі, ніж Джуно – туди, де вдосталь гризлі.

– Вже краще, – мовив він. – І туди, де також водяться полярні ведмеді. Несамовито шалені. І вовки трапляються доволі великі.

У мене розтулився рот і перехопило подих.

– Щось не так? – запитав він. Перш ніж я змогла оговтатись, він усе втямив і його тіло напружилось. – О! Забудь про вовків, якщо тебе це ображає, – сказав він сухо, розпроставши плечі.

– Джейкоб був моїм найкращим другом, Едварде, – пробурмотіла я. Минулий час вжалив мене, як та оса. – Звичайно, мене це ображає.

– Будь ласка, вибач, я не подумав, – відповів він, досі дуже прохолодно.

– Не зважай, – мій погляд був прикутий до рук, стиснутих на столі в два кулаки.

Ми обоє певний час мовчали, а потім його холодний палець опинився під моїм підборіддям, ніжно піднімаючись по моєму обличчю вгору.

– Вибач. Справді.

– Я знаю. Знаю, що ти говорив не про нього. Я не мала так реагувати. Просто… просто я думала про Джейкоба, перш ніж ти прийшов, – я завагалася. Едвардові золотисті очі, здавалося, потемніли, коли я вимовила ім’я Джейкоба. Натомість у моєму голосі зазвучало виправдання. – Чарлі каже, що Джейкобу зараз непереливки. Він страждає, і… і це через мене.

– Але, Белло, ти ні в чому не винна.

Я глибоко вдихнула.

– Я маю йому допомогти, Едварде. Це мій борг перед ним. Зрештою, Чарлі поставив мені таку вимогу…

Поки я говорила, Едвардове обличчя знову закам’яніло, наче у статуї.

– Белло, ти не можеш перебувати поблизу вовкулак без охорони. Але для нас неприпустимо порушити угоду і перетнути їхню територію. Чи ти хочеш, щоб ми почали війну?

– Звісно, ні!

– Тоді я не бачу сенсу далі обговорювати це питання, – він опустив руку й відвернувся, шукаючи нової теми для розмови. Його очі зупинилися на чомусь позаду мене, і на обличчі з’явилась усмішка, хоча погляд не втрачав пильності. – Я радий, що Чарлі дозволив тобі виходити – бачу, тобі конче треба відвідати книжкову крамницю. Ти, мабуть, знову читаєш «Буремний Перевал»? Ти ще не вивчила його напам’ять?

– Ніхто з нас не має фотографічної пам’яті, – відрізала я.

– Фотографічна пам’ять чи ні, але я не розумію, чому він тобі подобається. Не знаю, чому Гіткліфа і Катрину порівнюють із такими парами, як Ромео і Джульєтта або Елізабет Беннет і містер Дарсі.[4] Це не історія кохання, це історія ненависті.

– У тебе серйозні проблеми з розумінням класики, – вкусила я його.

– Очевидячки, це тому, що пережитки минулого мене не вражають, – він посміхнувся, задоволений тим, що зміг мене зачепити. – Скажи чесно, чому ти перечитуєш його знову і знову? – тепер його очі горіли живою цікавістю від спроби розгадати, що коїлося у мене в голові. Він подався вперед і обхопив моє обличчя руками. – Що в цій книжці тебе так приваблює?

Його щира цікавість обеззброїла мене.

– Не знаю напевно, – відповіла я, щосили намагаючись впорядкувати думки, які розпорошувались під його пильним поглядом. – Гадаю, це якась неминучість. Як ніщо не змогло їх розлучити – ані її егоїзм, ані його лиха вдача, ані, зрештою, смерть…

Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:

– Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.

– Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.

– Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.

– Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, – підмітила я. – Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.

Він тихо засміявся.

– Я радий, що це ти так вважаєш.

– А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.

– Я буду обережний, – пообіцяв він.

Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.

Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.

– Мені треба побачити Джейкоба.

Він заплющив очі:

– Ні.

– Немає жодної небезпеки, – сказала я. – Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.

Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті – і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.

Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.

– Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи – загинути.

Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.

Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.

– Ти їх не знаєш, – прошепотіла я.

– Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.

– Останнього разу?

– Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.

Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.

– Ми вважали, що з Ефраїмом рід вовкулак вимер, – пробурмотів Едвард. Здавалося, що тепер він говорить сам до себе. – І що примха генетики, яка дозволяла трансмутацію, зникла… – він перервався й осудливо поглянув на мене. – Здається, твоє невезіння зростає день у день. Чи ти усвідомлюєш, що твоя нестримна здатність притягувати смертельну небезпеку виявилася настільки дужою, що відродила зграю псів-мутантів? Якби твій неталан можна було зібрати у пляшечку, ми б отримали зброю масового знищення.

Я пропустила повз вуха його кепкування – мою увагу привернув його натяк. Невже він це серйозно?

– Але це не я їх повернула. Невже ти не знаєш?

– Не знаю що?

– Моє невезіння тут ні до чого. Вовкулаки повернулися через те, що повернулися вурдалаки.

Едвард пильно дивися на мене, застиглий від здивування.

– Джейкоб сказав мені, що то твоя родина запустила цей механізм. Я гадала, що ти повинен знати…

Його очі звузилися.

– То ось що вони думають?

– Едварде, поглянь на факти. Сімдесят років тому ви прийшли сюди – і зродилися вовкулаки. Нещодавно ви повернулися, і вовкулаки з’явилися знову. Ти гадаєш, що це просто збіг?

Він моргнув, і його погляд пом’якшав.

– Карлайлу буде цікаво почути цю теорію.

– Теорію! – пирхнула я.

Він мовчав, вдивляючись крізь вікно у дощ. Я уявляла, як він обмірковує той факт, що присутність його родини сприяла перетворенню місцевих жителів на величезних псів.

– Цікаво, але безглуздо, – пробурмотів він за деякий час. – Ситуація лишається незмінною.

Я розтлумачила його слова досить просто: жодних друзів-вовкулак. Я знала: з Едвардом треба бути терплячою. Не те щоб він був нерозважливим, просто він не розумів. Ба навіть не уявляв, як сильно я заборгувала Джейкобові Блеку – я завдячувала йому не лише своїм життям, а, можливо, і душевним здоров’ям також. Я не любила говорити про той порожній період у моєму житті, коли я залишилася без нікого, а особливо без Едварда. Поїхавши геть, він лише намагався врятувати мене і мою душу. Я не звинувачувала його за ті дурниці, що скоїла за його відсутності, і за той біль, який довелося пережити. Але він себе звинувачував.

Тому я мусила дуже обережно йому все пояснити. Я підвелася й обійшла кругом столу. Він простягнув мені руки назустріч, і я сіла йому на коліна, вмостившись у його холодних кам’яних обіймах. Поки я говорила, мій погляд не відривався від його рук.

– Будь ласка, просто хвилинку послухай. Це набагато більше, аніж просто забаганка провідати старого друга. Джейкоб страждає, – на цьому слові мій голос затремтів. – Я не можу не спробувати йому допомогти. Я не можу кинути його зараз, коли він мене потребує, лише через те, що він не увесь час буває людиною… Адже він був поруч зі мною, коли я сама поводилася не зовсім по-людському. Ти не знаєш, як мені тоді було… – я завагалася. Обійми Едварда ще більше затверділи, долоні стиснулися в кулаки, і на них повиступали жили. – Якби Джейкоб мені не допоміг… Я не впевнена, чи було б тобі до кого повертатися. Я вин на йому набагато більше, ніж це, Едварде.

Я крадькома поглянула на його обличчя – очі були заплющені, а щелепи стиснуті.

– Ніколи собі не пробачу, що залишив тебе, – прошепотів він. – Навіть якщо житиму сто тисяч років.

Я поклала руку на його холодне обличчя й дочекалася, поки він зітхнув і розплющив очі.

– Ти просто намагався вчинити правильно. Я впевнена, що з будь-ким не таким божевільним, як я, це б спрацювало. Крім того, тепер ти ж тут. Ось що має значення.

– Якби я не поїхав, то зараз тобі б не довелося ризикувати життям, щоб утішити пса.

Я здригнулася. Я вже звикла до Джейкобових образливих виразів – кровопивця, п’явка, паразит… Але чомусь оте слово, сказане Едвардовим оксамитовим голосом, звучало набагато грубіше.

– Не знаю, як би краще про це сказати, – мовив Едвард холодним тоном. – Мабуть, це прозвучить грубо. Але я мало не втратив тебе у минулому. І знаю, що я відчував тоді, коли гадав, що втратив. Я не збираюся поблажливо ставитися і до найменшої небезпеки.

– В цьому ти мусиш мені довіряти. Зі мною все буде гаразд.

Біль знову відбився на його обличчі.

– Будь ласка, Белло, – прошепотів він.

Я поглянула в його золотаві очі, які несподівано загорілися.

– Будь ласка – що?

– Будь ласка, заради мене. Будь ласка, доклади свідомих зусиль, щоб уберегти себе від небезпеки. Я зроблю все, що мені до снаги, але не відмовлюся від невеликої допомоги.

– Я постараюся, – пробурмотіла я.

– Ти хоч розумієш, скільки для мене важиш? Усвідомлюєш, як сильно я тебе кохаю? – він міцніше притиснув мене до грудей, схиливши мою голову під своє підборіддя. Я поцілувала його сніжно-білу холодну шию.

– Я знаю, як сильно я кохаю тебе.

– Ти порівнюєш одне маленьке деревце з цілими лісом… – (Я закотила очі, але він не міг мене бачити). – Неможливо, – він поцілував мою маківку і зітхнув. – Жодних вовкулак.

– Мене це не влаштовує. Я мушу побачити Джейкоба.

– Тоді мені доведеться тебе зупинити.

З його цілком упевненого голосу можна було подумати, що для нього це не проблема. Я була впевнена, що він правий.

Я відчула записку Джейкоба у кишені, так наче раптом вона стала важити кілограм. Я навіть почула Джейкобів голос, і здавалося, що він погоджується з Едвардом, чого аж ніяк не могло статися в реальності.

Але це нічого не змінює. Вибач.

Розділ 2

Обхідний маневр

Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипaлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами – то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, – а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

– Ви вже порозсилали запрошення? – запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня – або навіть кілька разів на день, – наче величезну тривимірну паперову ляльку.

– Ні, – відповіла я Анжелі. – Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

– А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

– Уже все зроблено.

– Щастить тобі, – зітхнула Анжела. – У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром.[5] Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

– Я тобі допоможу, – запропонувала я. – Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

– Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

– Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, – я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

– Справді? – запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. – Здається, ти говорила, що термін довічний.

– Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

– Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

– Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

– Так, що ми можемо? – Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

– Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

– Вільна значить вільна, чи не так? – наполягала вона.

– Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

– То що ми робитимемо сьогодні увечері? – наполягала вона.

– Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

– Тоді святкуватимемо на цих вихідних, – ентузіазм Аліси був невмирущий.

– Гаразд, – сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне – з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться – окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю – окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

– Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя – він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.

– Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? – подражнив її Едвард.

Аліса прийшла до тями.

– Вибачте, здається, у мене було видіння.

– Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, – сказав Бен.

Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, – навіть трохи із завеликим.

Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда – на одну мить, – а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.

З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.

Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.

Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.

– …Але я щойно замінив акумулятор, – говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.

– Може, проводка барахлить? – припустив Едвард.

– Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, – зазначив Майк. – Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».

Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий – зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.

– Я дещо в цьому тямлю – міг би подивитися, якщо ти не проти, – запропонував Едвард. – Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.

Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.

– Е-е, дякую, – пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. – Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?

– Як скажеш.

– Бувай, – Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.

Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік – за кількома машинами.

– Що то було? – запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.

– Просто хотів допомогти, – відповів Едвард.

Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.

– Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…

Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.

Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.

Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.

Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.

– Бувай, – сказав він. А потім ледь помітно кивнув.

Аліса зникла за деревами.

Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.

Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.

Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.

– Невелика порція домашнього завдання на вечір, – прокоментував він.

– М-м-м, – схвально прозвучало у відповідь.

– Гадаєш, мені можна зайти ще раз?

– Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.

Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.

Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною – Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.

Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Та м було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.

Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.

– Ми сьогодні трохи нетерплячі? – тихо промовив він.

Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів[6] від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.

Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.

Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною – сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти – затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.

Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи – вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак…

Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, – він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.