Сутінкова сага - Затемнення

Стефені Маєр

Затемнення

Моєму чоловікові Панчо

за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.

А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.

ВОГОНЬ І ЛІД

Хтось вірить, світ зжере вогонь,

Хтось вірить – лід.

Жага й моїх торкалась скронь,

Тож я обстоюю вогонь.

А двічі світ у млі

Конатиме – ненависть враз

Підкаже: хай нищівний лід

Накриє нас,

Змете і слід.

Роберт Фрост[1]

Передмова

Усі наші спроби викрутитися були марними.

З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки – в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.

Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?

Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.

З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.

Розділ 1

Ультиматум

Я пробіглася пальцями по записці, відчуваючи вм’ятини там, де він так сильно натискав ручкою на папір, що той мало не прорвався. Я уявляла, як він писав це гнівне послання своїм кривим почерком, викреслюючи рядок по рядку, коли слова лягали не так, як йому хотілося, і, напевно, зламав ручку в своїй великій долоні – це пояснило б чорнильні ляпи на папері. Від напруження хмурилися його чорні брови і зморшки вкривали чоло. Якби я це побачила, то, либонь, не втрималася б від сміху. Розслабся, Джейкобе, а то заробиш собі крововилив у мозок, – сказала б я йому. – Ну ж бо, викладай усе начистоту.

Але сміятися – то було останнє, чого мені хотілося, коли я вкотре перечитувала слова, які уже викарбувалися у мене в пам’яті. Його відповідь на мою благальну записку, яку Чарлі передав йому через Біллі – ніби у другому класі, як він влучно зауважив, – зовсім мене не здивувала. Навіть не розгортаючи, я вже знала її зміст.

Але я не очікувала, що кожен закреслений рядок ранить мене, наче лезо. А за кожним реченням ховалось цілісіньке море образи. Біль Джейкоба краяв мені серце сильніше, ніж власний.

Поки я так міркувала, з кухні долинув гострий запах смаленого. Вдома, крім мене, ніхто не куховарить, тому це дало мені привід для хвилювання.

Запхнувши зім’яту записку до задньої кишені, я миттю збігла вниз. Банка із соусом для спагеті, яку Чарлі розігрівав у мікрохвильовці, уже збиралася вибухнути, коли я ривком відчинила дверцята й дістала її звідти.

– Що я зробив не так? – невдоволено запитав Чарлі.

– Спочатку, тату, знімають кришку… Метал не можна класти в мікрохвильовку.

Я швидко відкрутила кришку і, наливши в тарілку трохи соусу, запхнула його в піч, а банку – назад у холодильник, виставила час і натиснула «Старт».

Набундючений Чарлі споглядав мої корективи.

– Я правильно варю макарони?

Я кинула погляд на каструлю, що стояла на вогні, – ось воно, джерело смороду, який мене насторожив.

– Не завадило б помішати, – делікатно зазначила я. Взявши ложку, я спробувала відшкребти коржеподібну макаронну масу, що прикипіла до дна каструлі.

Чарлі зітхнув.

– І що все це значить? – запитала я його. Склавши руки на грудях, він втупився у зливу, яка періщила за вікном.

– Не знаю, про що ти говориш, – пробурмотів він. Я розгубилася. Чарлі куховарить? І чому він такий похмурий?

Едварда ще не було – зазвичай таку поведінку татко беріг для мого хлопця, й аж зі шкіри пнувся, щоб кожним словом і жестом подати справжній приклад неприязності. Але дарма Чарлі так старався – Едвард і без тої вистави чудово знав, що про нього думає мій тато.

Слово «хлопець» викликало знайомий неприємний присмак. Я замислилася над ним, помішуючи макарони. Це було не те слово, зовсім не те. Мені потрібно було щось таке, щоб передати вічну відданість… Але у повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Для мене Едвард підібрав інше слово, від якого і походив отой неприємний присмак. На саму згадку про нього я починала нервувати.

Наречена. Пхе! Я сахалася самої думки.

– Чи я щось проґавила? Відколи ти готуєш обід? – запитала я Чарлі. Макаронний корж застрибав у киплячій воді, щойно його відшкребли від дна. – Точніше, намагаєшся готувати?

Чарлі знизав плечима.

– Не існує закону, який забороняв би мені куховарити у власній домівці.

– Тобі ліпше знати, – відповіла я з лукавою посмішкою, дивлячись на поліцейський значок, приколотий до його шкіряної куртки.

– Ха, отож-бо!

Він скинув куртку, наче мій погляд нагадав йому, що треба роздягнутися, і почепив її на гачок, призначений для його приладдя. Пасок для зброї давно висів там – уже декілька тижнів він не відчував потреби одягати його, ідучи на роботу. Адже більше не траплялося таємничих зникнень, і ніхто більше не скаржився, що бачив велетенських загадкових вовків у тих лісах, де панує вічна злива…

Я мовчки тицяла виделкою в спагеті й чекала, поки Чарлі наважиться заговорити про те, що турбувало його увесь цей час. Мій татко був людиною небагатослівною, і ця його спроба влаштувати зі мною вечерю за одним столом ясно свідчила про те, що зараз у нього на думці просто небачена кількість слів.

Я поглянула на годинник – віднедавна я стала робити це що кілька хвилин. Десь за півгодини наша вечеря закінчиться.

Час по вечері був для мене найтяжчим. Відколи мій колишній найкращий друг (і вовкулака за сумісництвом) Джейкоб Блек доніс таткові, що я без дозволу брала мотоцикл, – то була зрада, яку він замислив, щоб посадити мене під домашній арешт, аби я не могла бачитися зі своїм хлопцем (і за сумісництвом вурдалаком) Едвардом Калленом, – Едварду дозволялося бачитися зі мною лише з сьомої до пів на десяту вечора, завжди у стінах моєї домашньої в’язниці й завжди під вартою таткового незмінно невдоволеного погляду.

Це був обтяжений варіант мого попереднього арешту, під який я потрапила за триденне зникнення без попередження й один стрибок зі скелі.

Певна річ, ми й надалі бачилися з Едвардом у школі, бо тут Чарлі нічого не міг вдіяти. А ще Едвард проводив майже кожну ніч у мене в кімнаті, хоча про це Чарлі нічого не знав. Вміння Едварда залазити у моє вікно на другому поверсі було таким самим корисним, як і його вміння читати думки Чарлі.

І хоча з Едвардом я не бачилася лише ці декілька годин по вечері, але ніяк не могла дочекатися, поки вони минуть. Проте тягнулися вони неймовірно довго. Та незважаючи на це, я зносила своє покарання без жодних скарг, бо, по-перше, я його заслужила, а по-друге, не хотіла робити боляче таткові, тікаючи з дому зараз, коли на обрії вже виднілася набагато довша розлука, невидима для Чарлі, але очевидна для мене.

Щось тихо бурмочучи, тато сів за стіл, розгорнув свіжу газету – і вже за хвилину несхвально прицмокував язиком.

– Не знаю, тату, навіщо ти читаєш ці новини, якщо вони тебе так дратують.

Він пропустив моє зауваження повз вуха, продовжуючи буркотіти в газету.

– Оце тому всі хочуть жити у маленькому місті! Та це ж нечувано!

– А що знову не так з великими містами?

– Сієтл виривається у лідери за кількістю вбивств у країні. П’ять нерозкритих справ за останні два тижні. Можеш таке уявити?

– На мою думку, Фенікс у цьому списку стоїть вище, татку. Я це знаю на власному досвіді.

Хоча я ще ніколи не була так близько до того, щоб стати жертвою убивства, ніж після переїзду в це тихе безпечне містечко, і до речі, включена не в один чорний список… Ложка затремтіла у мене в руці, так що вода мало не розхлюпалася.

– Кращої віддяки я від тебе і не чекав, – мовив Чарлі.

Я припинила спроби рятувати обід і почала подавати на стіл. Щоб покраяти спагеті, довелося взяти ніж для м’яса. Спочатку я відтяла порцію для Чарлі, потім – для себе, а він тим часом здивовано споглядав мої приготування. Чарлі приправив спагеті соусом і взявся до страви. Якось прикрасивши свою макаронну брилу, я без великого натхнення наслідувала татків приклад. Певний час ми їли мовчки. Чарлі досі сканував новини, тому я розгорнула свій зачитаний томик «Буремного Перевалу» Емілії Бронте на тому місці, де зупинилася сьогодні вранці за сніданком, і спробувала поринути в Англію початку минулого століття, чекаючи, поки він заговорить. Саме на частині, де Гіткліф повертається, Чарлі відкашлявся і кинув газету на підлогу.

– Ти маєш рацію, – сказав Чарлі. – Це все не просто так, – він постукав виделкою по глейкій суміші. – Я хочу з тобою побалакати.

Я відклала книжку вбік – палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.

– То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.

– Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.

Я розсміялася:

– Тобі це вдалося – від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?

– Про Джейкоба.

Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.

– А що таке? – запитала я, напружившись.

– Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.

– Відповідально, – повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. – Гаразд. То що там із Джейкобом?

Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.

Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:

– Тільки не сердься на мене, гаразд?

– Не сердитися?

– Ну, це і про Едварда також.

Я насторожилася.

Голос Чарлі став різкішим:

– Хіба я не впускаю його до будинку?

– Так, – сказала я. – На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, – продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. – Останнім часом я добре поводилася.

– Це саме те, до чого я веду…

Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:

– Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?

Усмішка спалахнула знову.

– Про все потроху.

– А який між ними зв’язок? – запитала я обережно.

– Так от, – видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. – Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.

Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:

– Серйозно? Я вільна?

Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…

Чарлі підняв догори палець:

– Умовно.

Ентузіазм розвіявся.

– Чудово, – мовила я, мало не плачучи.

– Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.

– Що ти маєш на увазі?

Він знову зітхнув.

– Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…

– Я також проводжу час із Алісою, – випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.

– Так, це правда, – сказав він, – але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.

Ми подивилися одне одному у вічі.

– Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? – кинув він мені.

– В п’ятницю за обідом, – миттю відбила я удар.

Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи – «добрі» та «злі» – так я їх для себе назвала. Інший варіант – «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний хлопець Бен Чейні, а також Майк Ньютон – оці троє великодушно пробачили мої витівки, коли Едвард поїхав. Лорен Меллорі була лихим ядром «не-нашого» табору, і майже всі решта, у тому числі моя перша подруга у Форксі, Джесика Стенлі, здавалося, пристали на її анти-Беллівську пропаганду.

А після повернення Едварда до школи ці два табори розділилися ще чіткіше.

Едвардове повернення дещо похитнуло мою дружбу з Май-ком, проте Анжела з Беном залишалися непохитно вірними. Незважаючи на природну антипатію, більшість людей прихильно ставилися до Калленів, і Анжела незмінно сідала поруч з Алісою щодня за обідом. За декілька тижнів навіть почало здаватися, що вона там непогано почувається. Кожен, хто хоча б раз поспілкувався з Калленами, був від них у захваті.

– Після школи? – запитав Чарлі, витягаючи мене з роздумів.

– Я ні з ким не зустрічаюся після школи, тату. Я під арештом, забув? А в Анжели, до того ж, є хлопець. Вона постійно з Беном. Якщо я справді вільна, – зазначила я з відчутною іронією, – ми могли б ходити на подвійні побачення.

– Гаразд. Але раніше… – він завагався. – Ви з Джейком зазвичай гуляли разом, а тепер…

Я перервала його:

– Можна одразу до суті, тату? Що ти хочеш сказати – конкретно?

– Гадаю, що заради свого хлопця, Белло, тобі не слід нехтувати іншими друзями, – суворо мовив він. – Це не дуже гарно з твого боку, і до того ж, на мою думку, твоє життя було б зрівноваженішим, якби ти знайшла в ньому місце для інших людей. Те, що сталося минулого вересня…

Я здригнулася.

– Так от, – сказав він, наче обороняючись. – Якби в тебе було інше життя, окрім Едварда Каллена, цього могло б і не статися.

– Усе б сталося саме так, – буркнула я.

– Може, так, а може, й ні.

– До суті, – нагадала я йому.

– Використовуй цю нову свободу і для інших друзів також. Зрівноважуй життя.

Я неохоче кивнула.

– Рівновага – це добре. Може, ще розписати зустрічі з друзями погодинно?

Він скорчив міну, але заперечливо похитав головою.

– Ні, навіщо так ускладнювати? Просто не забувай їх…

Саме з цією дилемою я наразі боролася. Мої друзі. Люди, з якими я більше не зможу спілкуватися після випуску – заради їхньої ж безпеки.

Як бути? Бачитися з ними, поки можливо? Чи почати віддалятися уже зараз, щоб потім не рубати кінці зненацька? Мене пересмикнуло на думку про другий варіант.

– …особливо Джейкоба, – додав Чарлі, відірвавши мене від подальшого обдумування можливих варіантів.

Ще більша дилема, ніж перша. Я не одразу знайшла потрібні слова.

– З Джейкобом може бути… складно.

– Блеки нам майже родина, Белло, – сказав Чарлі, суворо і водночас по-батьківському. – А Джейкоб був тобі дуже, дуже гарним другом.

– Знаю.

– Невже ти зовсім за ним не сумуєш? – засмучено запитав Чарлі.

Раптом до горла підкотив клубок, довелося пару разів відкашлятися, перш ніж відповісти.

– Так, сумую, – мовила я, дивлячись у підлогу. – Дуже сумую.

– Тоді чому складно?

Але про це я говорити не могла. Звичайним людям – себто людям, на кшталт мене і Чарлі – не слід знати про таємничий світ легенд і чудовиськ, які існують потай від нас. Але я знала про той світ усе і, як наслідок, втрапила у чималеньку халепу. Проте втягувати туди Чарлі я не збиралася.

– У нас із Джейкобом… непорозуміння, – промовила я, добираючи слова. – Непорозуміння з приводу дружби. Розумієш, Джейкові завжди здавалося дружби замало.

Я вирішила не вдаватися в деталі, хоч і правдиві, але зовсім не суттєві у порівнянні з тим, що зграя вовкулак, до якої належить Джейкоб, люто ненавидить Едвардову родину вампірів, і мене разом з ними, оскільки я твердо збираюся до неї приєднатися. Це було не те питання, яке можна вирішити за допомогою записки. Проте на мої дзвінки Джейкоб не відповідав, значить, доведеться особисто зустрітися з вовкулакою. Так, вурдалаки від цього не будуть у захваті.

– Хіба Едвард проти здорової конкуренції? – підсмикнув мене Чарлі.

У відповідь я послала йому похмурий погляд.

– Немає ніякої конкуренції.

– Уникаючи Джейка, ти його ображаєш. Він би волів бути просто другом, ніж узагалі ніким.

Отакої, то тепер я уникаю його?

– Я більш ніж упевнена, що Джейкові дружба взагалі не потрібна, – (ці слова обпікали язик). – А чому ти, власне, так вирішив?

Здавалося, Чарлі розгубився.

– Та якось Біллі сьогодні обмовився…

– Ви з Біллі – як дві старі пліткарки, – дорікнула я йому, з силою встромляючи виделку в грудку спагеті на своїй тарілці.

– Біллі переживає за Джейка, – сказав Чарлі. – Джейкові наразі скрутно… Він дуже пригнічений.

Я здригнулася, але не відвела очей від тарілки.

– А пам’ятаєш, яка ти була щаслива, коли цілі дні проводила із Джейком? – зітхнув Чарлі.

– Я щаслива зараз, – гиркнула я крізь зуби.

Контраст між моїми словами і тоном, яким я їх сказала, розрядив напружену атмосферу. Чарлі вибухнув сміхом, та і я не стрималася.

– Гаразд, гаразд, – здалася я. – Рівновага.

– І Джейкоб, – наполіг він.

– Я спробую.

– От і добре. Знайди цю рівновагу, Белло. І до речі, для тебе лист, – сказав Чарлі, різко переходячи від одної теми до іншої. – Там, біля плити.

Я не поворухнулася, мої думки безладно крутилися навколо Джейкобового імені. Скоріш за все, то був старий лист. Учора я отримала посилку від мами і більше нічого не очікувала.

Відсунувши стілець, Чарлі встав із-за столу. Він поклав тарілку в раковину, та перш ніж помити посуд, кинув мені товстий конверт. Лист ковзнув по столу і врізався мені в лікоть.

– Йой-й, дякую, – пробурмотіла я, спантеличена його наполегливістю.

Потім я побачила зворотну адресу – лист прийшов з Університету Південно-Східної Аляски.

– Так швидко! Я гадала, що не встигла подати документи і сюди.

Чарлі хихикнув.

Я перевернула конверт і спрямувала на нього зіркий погляд.

– Він розпечатаний.

– Мені було цікаво.

– Шерифе, ви мене вразили. Це ж кримінальний злочин.

– Та читай уже.

Я витягла з конверта лист і згорнутий розклад занять.

– Поздоровляю, – сказав Чарлі, перш ніж я встигла прочитати бодай слово. – Перша позитивна відповідь.

– Дякую, тату.

– Нам треба поговорити про навчання. Я тут наскладав трохи грошей…

– Гей, постривай, про це не може бути й мови. Я не чіпатиму твоєї пенсії, тату. У мене є власні заощадження на навчання! – (Що було далеко від дійсності, оскільки там би не вистачило і на перший семестр).

Чарлі нахмурився.

– Деякі з цих університетів коштують досить дорого, Білко. Я хочу допомогти. Тобі не потрібно їхати аж на Аляску лише тому, що там дешевше.

Але річ була не в тому, що дешевше. Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге – Едвардові.

– Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. – Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.

– Ну, тоді… – почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.

– Тоді що?

– Нічого. Я просто… – він насупився. – Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?

– О!

– Ну?

Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.

– Іду! – гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.

Я розчахнула двері – з таким нетерпінням, що аж смішно, – і там стояв він, моє особисте диво.

За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ – вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…

Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття – наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього – душу.

Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада – як я завжди раділа, – що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль – і цей біль раптом зник.

– Привіт, – я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.

Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.

– Як минув день?

– Повільно.

– У мене також.

Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.

Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино – так він колись це назвав.

Я знала, що запах моєї крові – набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, – завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…

Я почула, як наближається Чарлі, надміру тупаючи ногами, аби висловити своє незадоволення гостем. Едвард швидко розплющив очі й опустив мою руку, досі не відпускаючи її.

– Доброго вечора, Чарлі.

Едвард завжди був бездоганно ввічливий, хоча Чарлі цього й не заслужив.

Чарлі щось буркнув у відповідь і став осторонь, схрестивши руки на грудях. Останнім часом його бачення батьківської опіки почало заходити в крайнощі.

– Я приніс іще бланків заяв, – сказав мені Едвард, тримаючи набитий коричнюватий конверт. А навколо його мізинця були намотані кільцем поштові марки.

Я застогнала. Невже могли лишитися коледжі, в які він не примусив мене подати заяву? І як він знаходив ці запізнілі запрошення? Шкільний рік уже майже скінчився.

Він усміхнувся, наче міг читати мої думки; напевно, вони були написані у мене на обличчі.

– В деяких коледжах приймальні комісії ще працюють, а в деяких – хотіли б зробити виняток.

Я могла лишень уявити вимоги, які ставилися до цих винятків. І грошові суми, які до них додавалися.

Поглянувши на мій вираз обличчя, Едвард засміявся.

– Ну що, спробуємо? – запитав він, потягнувши мене до кухонного столу.

Чарлі пирхнув і пішов слідом, хоча йому годі було скаржитися на програму цього вечора. Він-бо сам щодня надокучав мені щодо коледжу.

Я швидко прибрала зі столу, а Едвард тим часом виклав на столі страхітливу купу бланків заяв. Коли я відсунула вбік «Буремний Перевал», Едвард звів брову. Я знала, про що він думає, і щойно Едвард хотів це озвучити, як Чарлі його перебив.

– Щодо вступних заяв у коледж, Едварде, – сказав Чарлі найпохмурішим тоном – він намагався не звертатися до Едварда напряму, а коли йому все-таки доводилося, його кепський гумор ще погіршувався. – Ми з Беллою тільки-но обговорювали плани на наступний рік. Ти вже вирішив, де навчатимешся?

Едвард усміхнувся до Чарлі й відповів привітно:

– Ще ні. Я отримав повідомлення про зарахування з кількох коледжів, але досі зважую варіанти.

– А куди тебе зарахували? – не відставав Чарлі.

– Сиракузький університет… Гарвард… Дартмут[2]… і щойно я отримав листа про зарахування до Університету Південно-Східної Аляски, – Едвард злегка обернувся і підморгнув мені. Я мало не пирснула зі сміху.

– Гарвард? Дартмут? – перепитав Чарлі благоговійно. – Так, непогано… це вже щось. Але Університет Аляски… це було б несерйозно, якщо ти можеш вступити до Ліги плюща,[3] тобто твій батько, мабуть, захоче…

– Карлайл підтримає будь-яке моє рішення, – сказав Едвард незворушно.

– Гм.

– Ти тільки уяви, Едварде! – вигукнула я грайливим тоном.

– Що, Белло?

Я показала на товстий конверт, що лежав осторонь.

– Щойно і я отримала зарахування до Університету Аляски!

– Вітаю! – посміхнувся він. – Який збіг!

Чарлі примружився і переводив погляд то на мене, то на нього.

– Чудово, – вимовив він за декілька хвилин. – Я йду дивитися матч, Белло. Дев’ята тридцять.

Та к він зазвичай давав знати, що побачення завершене.

– Е-е, татку! Пам’ятаєш, ми тільки-но говорили про мою свободу…

Він зітхнув.

– Гаразд. Так і бути – десята тридцять. І комендантська година на всі вечори після школи не відміняється.

– Белла більше не під арештом? – запитав Едвард. Хоча я й знала, що для нього це не новина, не могла відшукати жодної фальшивої нотки у його голосі, сповненому радості.

– Умовно, – уточнив Чарлі крізь зуби. – А тобі що з того? Насупившись, я подивилася на тата, але він не помітив.

– Просто гарна новина, – відповів Едвард. – Аліса саме шукає партнера для походу по крамницях, і я впевнений, що Беллі хотілося б побачити вогні великого міста, – усміхнувся він до мене.

Але Чарлі заволав:

– Ні! – і його обличчя стало червоним.

– Тату! А в чому проблема?

Він доклав зусиль, щоб розчепити зціплені зуби.

– Я не хочу, щоб ти зараз їхала до Сієтла.

– Чому?

– Я тобі розповідав про ту банду в Сієтлі, яка гуляє там і вбиває направо і наліво. Я не хочу, щоб ти потрапила їм на дорогу, ясно?

Я закотила очі.

– Тату! Вірогідність того, що мене вдарить блискавкою, більша, ніж шанси, що одного дня у Сієтлі…

– Та все гаразд, Чарлі, – втрутився Едвард. – Я, власне, і не мав на увазі Сієтл. Я думав про Портленд. Я б і не повіз Беллу до Сієтла. Звісно, ні.

Я недовірливо подивилася на нього, але в руках він тримав газету Чарлі й саме уважно читав передовицю.

Мабуть, намагається заспокоїти батька. Адже думка про те, що я можу опинитися в руках навіть найнебезпечніших зі смертних, коли зі мною Едвард та Аліса, просто смішна. І Едварду вдалося. Ще якусь мить Чарлі уважно дивився на Едварда, а потім знизав плечима:

– Гаразд, – і величаво пішов до вітальні, прискорюючи ходу, бо не хотів, напевно, проґавити початок гри.

Я дочекалася, поки ввімкнеться телевізор, аби Чарлі мене не почув.

– Що… – почала я була говорити.

– Чекай-но, – сказав Едвард, не відриваючи погляду від газети. Його очі продовжували бігати по сторінці, у той час як рука підсовувала мені бланк заяви. – Гадаю, сюди можна вписати ті ж самі відповіді. Однакові запитання.

Я зітхнула і почала заповнювати стандартну інформацію: ім’я, адреса, соціальний… За декілька хвилин я підвела очі – Едвард задумливо дивився у вікно. Схилившись знову над своєю писаниною, я вперше побачила назву коледжу.

Я пирснула і відсунула папери вбік.

– Белло?

– Будь серйознішим, Едварде. Дартмут?

Едвард узяв знехтувану заяву і спокійно поклав переді мною знову.

– Гадаю, тобі сподобається в Нью-Гемпширі, – сказав він. – Там усі умови для моїх нічних прогулянок, і ліс дуже близько, тож не треба далеко ходити. Багата природа, – він послав мені фірмову напівусмішку, перед якою, знав, я не могла встояти.

Я глибоко вдихнула носом повітря.

– Я дозволю тобі потім віддати борг, якщо це тебе ощасливить, – пообіцяв він. – І нарахую відсотки, якщо хочеш.

– Та без величезного хабара мене туди і на поріг не пустять. Про такий борг ти говориш? Нове крило Калленівської бібліотеки? Ми це вже обговорювали.

– Белло, не могла б ти просто заповнити заяву? Тобі від цього гірше не стане.

Я рішуче задерла підборіддя.

– Знаєш що? Не буду.

Я потягнулася до паперів, аби зім’яти їх і викинути в кошик для сміття, але вони зникли. Я подивилася на порожній стіл, потім на Едварда. Він наче й не рухався, але заява, напевно, уже захована в його куртці.

– Що ти робиш? – з притиском запитала я.

– Я підписуюся за тебе краще, ніж ти сама. А відповіді на запитання ти вже понаписувала.

– Це заходить надто далеко, Едварде, – прошепотіла я про той випадок, якщо Чарлі не цілковито занурився в гру. – Мені немає потреби ще кудись подавати заяву. Мене прийняли до університету Аляски. Грошей майже вистачить на перший семестр. Кращого алібі не придумаєш. Навіщо викидати на вітер купу грошей, і яка різниця, чиї вони?

Обличчя його болісно перекосилося.

– Белло…

– Не починай. Я згодна, що мушу вступати до вузу заради Чарлі, але нам обом відомо, що наступного семестру в мене не буде жодної можливості ходити до коледжу. І перебувати будь-де поміж людей.

Мої знання про перші роки новонародженого вампіра були мізерними. Едвард ніколи не вдавався в деталі, але я знала напевно – то не солодко.

Понад усякий сумнів, треба спершу набути навичок самовладання. Виключалося будь-яке навчання, окрім дистанційного.