Сутінкова сага - Затемнення

Стефені Маєр

Затемнення

Моєму чоловікові Панчо

за твоє терпіння, любов, дружбу, почуття гумору і за готовність харчуватися не вдома.

А також моїм дітям Гейбу, Сету й Елаю за те, що даєте мені відчувати таку любов, заради якої люди з легкістю ідуть на смерть.

ВОГОНЬ І ЛІД

Хтось вірить, світ зжере вогонь,

Хтось вірить – лід.

Жага й моїх торкалась скронь,

Тож я обстоюю вогонь.

А двічі світ у млі

Конатиме – ненависть враз

Підкаже: хай нищівний лід

Накриє нас,

Змете і слід.

Роберт Фрост[1]

Передмова

Усі наші спроби викрутитися були марними.

З похололим серцем я дивилася, як він збирається мене захищати. Він був до болю напружений, проте ні на мить не вагався, хоча ворогів було значно більше. Я знала, що допомоги чекати немає звідки – в цю-таки хвилину його родина змагається за свої життя так само, як він зараз боротиметься за наші.

Чи я колись дізнаюся, як закінчилась та, інша битва? Хто в ній переміг і хто програв? Чи доживу я до того?

Шансів майже не було. Чорні очі, які дико жадали моєї смерті, виглядали момент, коли мій захисник послабить пильність. Момент, коли мені настане кінець.

З далекого холодного лісу долинуло завивання вовка.

Розділ 1

Ультиматум

Я пробіглася пальцями по записці, відчуваючи вм’ятини там, де він так сильно натискав ручкою на папір, що той мало не прорвався. Я уявляла, як він писав це гнівне послання своїм кривим почерком, викреслюючи рядок по рядку, коли слова лягали не так, як йому хотілося, і, напевно, зламав ручку в своїй великій долоні – це пояснило б чорнильні ляпи на папері. Від напруження хмурилися його чорні брови і зморшки вкривали чоло. Якби я це побачила, то, либонь, не втрималася б від сміху. Розслабся, Джейкобе, а то заробиш собі крововилив у мозок, – сказала б я йому. – Ну ж бо, викладай усе начистоту.

Але сміятися – то було останнє, чого мені хотілося, коли я вкотре перечитувала слова, які уже викарбувалися у мене в пам’яті. Його відповідь на мою благальну записку, яку Чарлі передав йому через Біллі – ніби у другому класі, як він влучно зауважив, – зовсім мене не здивувала. Навіть не розгортаючи, я вже знала її зміст.

Але я не очікувала, що кожен закреслений рядок ранить мене, наче лезо. А за кожним реченням ховалось цілісіньке море образи. Біль Джейкоба краяв мені серце сильніше, ніж власний.

Поки я так міркувала, з кухні долинув гострий запах смаленого. Вдома, крім мене, ніхто не куховарить, тому це дало мені привід для хвилювання.

Запхнувши зім’яту записку до задньої кишені, я миттю збігла вниз. Банка із соусом для спагеті, яку Чарлі розігрівав у мікрохвильовці, уже збиралася вибухнути, коли я ривком відчинила дверцята й дістала її звідти.

– Що я зробив не так? – невдоволено запитав Чарлі.

– Спочатку, тату, знімають кришку… Метал не можна класти в мікрохвильовку.

Я швидко відкрутила кришку і, наливши в тарілку трохи соусу, запхнула його в піч, а банку – назад у холодильник, виставила час і натиснула «Старт».

Набундючений Чарлі споглядав мої корективи.

– Я правильно варю макарони?

Я кинула погляд на каструлю, що стояла на вогні, – ось воно, джерело смороду, який мене насторожив.

– Не завадило б помішати, – делікатно зазначила я. Взявши ложку, я спробувала відшкребти коржеподібну макаронну масу, що прикипіла до дна каструлі.

Чарлі зітхнув.

– І що все це значить? – запитала я його. Склавши руки на грудях, він втупився у зливу, яка періщила за вікном.

– Не знаю, про що ти говориш, – пробурмотів він. Я розгубилася. Чарлі куховарить? І чому він такий похмурий?

Едварда ще не було – зазвичай таку поведінку татко беріг для мого хлопця, й аж зі шкіри пнувся, щоб кожним словом і жестом подати справжній приклад неприязності. Але дарма Чарлі так старався – Едвард і без тої вистави чудово знав, що про нього думає мій тато.

Слово «хлопець» викликало знайомий неприємний присмак. Я замислилася над ним, помішуючи макарони. Це було не те слово, зовсім не те. Мені потрібно було щось таке, щоб передати вічну відданість… Але у повсякденному житті слова «доля» і «суджений» звучать дешево. Для мене Едвард підібрав інше слово, від якого і походив отой неприємний присмак. На саму згадку про нього я починала нервувати.

Наречена. Пхе! Я сахалася самої думки.

– Чи я щось проґавила? Відколи ти готуєш обід? – запитала я Чарлі. Макаронний корж застрибав у киплячій воді, щойно його відшкребли від дна. – Точніше, намагаєшся готувати?

Чарлі знизав плечима.

– Не існує закону, який забороняв би мені куховарити у власній домівці.

– Тобі ліпше знати, – відповіла я з лукавою посмішкою, дивлячись на поліцейський значок, приколотий до його шкіряної куртки.

– Ха, отож-бо!

Він скинув куртку, наче мій погляд нагадав йому, що треба роздягнутися, і почепив її на гачок, призначений для його приладдя. Пасок для зброї давно висів там – уже декілька тижнів він не відчував потреби одягати його, ідучи на роботу. Адже більше не траплялося таємничих зникнень, і ніхто більше не скаржився, що бачив велетенських загадкових вовків у тих лісах, де панує вічна злива…

Я мовчки тицяла виделкою в спагеті й чекала, поки Чарлі наважиться заговорити про те, що турбувало його увесь цей час. Мій татко був людиною небагатослівною, і ця його спроба влаштувати зі мною вечерю за одним столом ясно свідчила про те, що зараз у нього на думці просто небачена кількість слів.

Я поглянула на годинник – віднедавна я стала робити це що кілька хвилин. Десь за півгодини наша вечеря закінчиться.

Час по вечері був для мене найтяжчим. Відколи мій колишній найкращий друг (і вовкулака за сумісництвом) Джейкоб Блек доніс таткові, що я без дозволу брала мотоцикл, – то була зрада, яку він замислив, щоб посадити мене під домашній арешт, аби я не могла бачитися зі своїм хлопцем (і за сумісництвом вурдалаком) Едвардом Калленом, – Едварду дозволялося бачитися зі мною лише з сьомої до пів на десяту вечора, завжди у стінах моєї домашньої в’язниці й завжди під вартою таткового незмінно невдоволеного погляду.

Це був обтяжений варіант мого попереднього арешту, під який я потрапила за триденне зникнення без попередження й один стрибок зі скелі.

Певна річ, ми й надалі бачилися з Едвардом у школі, бо тут Чарлі нічого не міг вдіяти. А ще Едвард проводив майже кожну ніч у мене в кімнаті, хоча про це Чарлі нічого не знав. Вміння Едварда залазити у моє вікно на другому поверсі було таким самим корисним, як і його вміння читати думки Чарлі.

І хоча з Едвардом я не бачилася лише ці декілька годин по вечері, але ніяк не могла дочекатися, поки вони минуть. Проте тягнулися вони неймовірно довго. Та незважаючи на це, я зносила своє покарання без жодних скарг, бо, по-перше, я його заслужила, а по-друге, не хотіла робити боляче таткові, тікаючи з дому зараз, коли на обрії вже виднілася набагато довша розлука, невидима для Чарлі, але очевидна для мене.

Щось тихо бурмочучи, тато сів за стіл, розгорнув свіжу газету – і вже за хвилину несхвально прицмокував язиком.

– Не знаю, тату, навіщо ти читаєш ці новини, якщо вони тебе так дратують.

Він пропустив моє зауваження повз вуха, продовжуючи буркотіти в газету.

– Оце тому всі хочуть жити у маленькому місті! Та це ж нечувано!

– А що знову не так з великими містами?

– Сієтл виривається у лідери за кількістю вбивств у країні. П’ять нерозкритих справ за останні два тижні. Можеш таке уявити?

– На мою думку, Фенікс у цьому списку стоїть вище, татку. Я це знаю на власному досвіді.

Хоча я ще ніколи не була так близько до того, щоб стати жертвою убивства, ніж після переїзду в це тихе безпечне містечко, і до речі, включена не в один чорний список… Ложка затремтіла у мене в руці, так що вода мало не розхлюпалася.

– Кращої віддяки я від тебе і не чекав, – мовив Чарлі.

Я припинила спроби рятувати обід і почала подавати на стіл. Щоб покраяти спагеті, довелося взяти ніж для м’яса. Спочатку я відтяла порцію для Чарлі, потім – для себе, а він тим часом здивовано споглядав мої приготування. Чарлі приправив спагеті соусом і взявся до страви. Якось прикрасивши свою макаронну брилу, я без великого натхнення наслідувала татків приклад. Певний час ми їли мовчки. Чарлі досі сканував новини, тому я розгорнула свій зачитаний томик «Буремного Перевалу» Емілії Бронте на тому місці, де зупинилася сьогодні вранці за сніданком, і спробувала поринути в Англію початку минулого століття, чекаючи, поки він заговорить. Саме на частині, де Гіткліф повертається, Чарлі відкашлявся і кинув газету на підлогу.

– Ти маєш рацію, – сказав Чарлі. – Це все не просто так, – він постукав виделкою по глейкій суміші. – Я хочу з тобою побалакати.

Я відклала книжку вбік – палітурка була така пошарпана, що сторінки порозсипалися по столу.

– То треба було так і сказати. Він кивнув, насупивши брови.

– Гаразд, наступного разу я це врахую. Я лише подумав, що звільнення від приготування обіду тебе пом’якшить.

Я розсміялася:

– Тобі це вдалося – від твоїх кулінарних здібностей я просто розтанула. Про що буде розмова, тату?

– Про Джейкоба.

Кам’яний вираз застиг у мене на обличчі.

– А що таке? – запитала я, напружившись.

– Спокійно, Білко. Я знаю, ти досі гніваєшся, що він тебе здав, але то був правильний учинок. Він повівся відповідально.

– Відповідально, – повторила я уїдливим тоном, закотивши очі. – Гаразд. То що там із Джейкобом?

Просте буденне запитання відлунило у мене в голові. Що там із Джейкобом? Яке мені до нього діло? До колишнього найкращого друга, який тепер… Хто? Мій ворог? Я зіщулилася.

Несподівано Чарлі з обережністю поглянув на мене:

– Тільки не сердься на мене, гаразд?

– Не сердитися?

– Ну, це і про Едварда також.

Я насторожилася.

Голос Чарлі став різкішим:

– Хіба я не впускаю його до будинку?

– Так, – сказала я. – На короткі проміжки часу. Звичайно, ти міг би і мене іноді випускати надвір, – продовжила я жартівливим тоном, адже те, що мене ув’язнено до кінця навчального року, було мені добре відомо. – Останнім часом я добре поводилася.

– Це саме те, до чого я веду…

Потім обличчя Чарлі розпливлося в усмішці, і його очі засяяли; на мить він здався на двадцять років молодшим. У тій усмішці я побачила проблиск надії і повільно провадила:

– Тату, щось я заплуталася. Ми говоримо про Джейкоба, про Едварда чи про мій домашній арешт?

Усмішка спалахнула знову.

– Про все потроху.

– А який між ними зв’язок? – запитала я обережно.

– Так от, – видихнув він і підняв руки, ніби здаючись. – Гадаю, що тебе можна звільнити достроково за гарну поведінку. Як на підлітка, ти на диво терпляча і ні на що не скаржишся.

Від здивування у мене полізли вгору брови, і я мало не скрикнула від радості:

– Серйозно? Я вільна?

Чому він передумав? Я була впевнена на всі сто, що залишатимусь під домашнім арештом, поки сама не втечу, та й Едвард навряд чи сприяв тому, що Чарлі розчулився…

Чарлі підняв догори палець:

– Умовно.

Ентузіазм розвіявся.

– Чудово, – мовила я, мало не плачучи.

– Белло, це більше прохання, ніж вимога. Ти вільна. Але я сподіваюся, що ти використаєш цю свободу… мудро.

– Що ти маєш на увазі?

Він знову зітхнув.

– Я знаю, ти волієш збувати увесь час із Едвардом…

– Я також проводжу час із Алісою, – випалила я. Для сестри Едварда час був не обмежений погодинно, вона приходила і йшла, коли хотіла. Чарлі був наче пластилін у її вмілих руках.

– Так, це правда, – сказав він, – але ж, Белло, у тебе є ще інші друзі, окрім Калленів. Точніше, були.

Ми подивилися одне одному у вічі.

– Коли ти востаннє говорила з Анжелою Вебер? – кинув він мені.

– В п’ятницю за обідом, – миттю відбила я удар.

Перш ніж Едвард повернувся, мої шкільні знайомі були поділені на дві групи – «добрі» та «злі» – так я їх для себе назвала. Інший варіант – «наші» і «не-наші». До «добрих» належали Анжела, її незмінний хлопець Бен Чейні, а також Майк Ньютон – оці троє великодушно пробачили мої витівки, коли Едвард поїхав. Лорен Меллорі була лихим ядром «не-нашого» табору, і майже всі решта, у тому числі моя перша подруга у Форксі, Джесика Стенлі, здавалося, пристали на її анти-Беллівську пропаганду.

А після повернення Едварда до школи ці два табори розділилися ще чіткіше.

Едвардове повернення дещо похитнуло мою дружбу з Май-ком, проте Анжела з Беном залишалися непохитно вірними. Незважаючи на природну антипатію, більшість людей прихильно ставилися до Калленів, і Анжела незмінно сідала поруч з Алісою щодня за обідом. За декілька тижнів навіть почало здаватися, що вона там непогано почувається. Кожен, хто хоча б раз поспілкувався з Калленами, був від них у захваті.

– Після школи? – запитав Чарлі, витягаючи мене з роздумів.

– Я ні з ким не зустрічаюся після школи, тату. Я під арештом, забув? А в Анжели, до того ж, є хлопець. Вона постійно з Беном. Якщо я справді вільна, – зазначила я з відчутною іронією, – ми могли б ходити на подвійні побачення.

– Гаразд. Але раніше… – він завагався. – Ви з Джейком зазвичай гуляли разом, а тепер…

Я перервала його:

– Можна одразу до суті, тату? Що ти хочеш сказати – конкретно?

– Гадаю, що заради свого хлопця, Белло, тобі не слід нехтувати іншими друзями, – суворо мовив він. – Це не дуже гарно з твого боку, і до того ж, на мою думку, твоє життя було б зрівноваженішим, якби ти знайшла в ньому місце для інших людей. Те, що сталося минулого вересня…

Я здригнулася.

– Так от, – сказав він, наче обороняючись. – Якби в тебе було інше життя, окрім Едварда Каллена, цього могло б і не статися.

– Усе б сталося саме так, – буркнула я.

– Може, так, а може, й ні.

– До суті, – нагадала я йому.

– Використовуй цю нову свободу і для інших друзів також. Зрівноважуй життя.

Я неохоче кивнула.

– Рівновага – це добре. Може, ще розписати зустрічі з друзями погодинно?

Він скорчив міну, але заперечливо похитав головою.

– Ні, навіщо так ускладнювати? Просто не забувай їх…

Саме з цією дилемою я наразі боролася. Мої друзі. Люди, з якими я більше не зможу спілкуватися після випуску – заради їхньої ж безпеки.

Як бути? Бачитися з ними, поки можливо? Чи почати віддалятися уже зараз, щоб потім не рубати кінці зненацька? Мене пересмикнуло на думку про другий варіант.

– …особливо Джейкоба, – додав Чарлі, відірвавши мене від подальшого обдумування можливих варіантів.

Ще більша дилема, ніж перша. Я не одразу знайшла потрібні слова.

– З Джейкобом може бути… складно.

– Блеки нам майже родина, Белло, – сказав Чарлі, суворо і водночас по-батьківському. – А Джейкоб був тобі дуже, дуже гарним другом.

– Знаю.

– Невже ти зовсім за ним не сумуєш? – засмучено запитав Чарлі.

Раптом до горла підкотив клубок, довелося пару разів відкашлятися, перш ніж відповісти.

– Так, сумую, – мовила я, дивлячись у підлогу. – Дуже сумую.

– Тоді чому складно?

Але про це я говорити не могла. Звичайним людям – себто людям, на кшталт мене і Чарлі – не слід знати про таємничий світ легенд і чудовиськ, які існують потай від нас. Але я знала про той світ усе і, як наслідок, втрапила у чималеньку халепу. Проте втягувати туди Чарлі я не збиралася.

– У нас із Джейкобом… непорозуміння, – промовила я, добираючи слова. – Непорозуміння з приводу дружби. Розумієш, Джейкові завжди здавалося дружби замало.

Я вирішила не вдаватися в деталі, хоч і правдиві, але зовсім не суттєві у порівнянні з тим, що зграя вовкулак, до якої належить Джейкоб, люто ненавидить Едвардову родину вампірів, і мене разом з ними, оскільки я твердо збираюся до неї приєднатися. Це було не те питання, яке можна вирішити за допомогою записки. Проте на мої дзвінки Джейкоб не відповідав, значить, доведеться особисто зустрітися з вовкулакою. Так, вурдалаки від цього не будуть у захваті.

– Хіба Едвард проти здорової конкуренції? – підсмикнув мене Чарлі.

У відповідь я послала йому похмурий погляд.

– Немає ніякої конкуренції.

– Уникаючи Джейка, ти його ображаєш. Він би волів бути просто другом, ніж узагалі ніким.

Отакої, то тепер я уникаю його?

– Я більш ніж упевнена, що Джейкові дружба взагалі не потрібна, – (ці слова обпікали язик). – А чому ти, власне, так вирішив?

Здавалося, Чарлі розгубився.

– Та якось Біллі сьогодні обмовився…

– Ви з Біллі – як дві старі пліткарки, – дорікнула я йому, з силою встромляючи виделку в грудку спагеті на своїй тарілці.

– Біллі переживає за Джейка, – сказав Чарлі. – Джейкові наразі скрутно… Він дуже пригнічений.

Я здригнулася, але не відвела очей від тарілки.

– А пам’ятаєш, яка ти була щаслива, коли цілі дні проводила із Джейком? – зітхнув Чарлі.

– Я щаслива зараз, – гиркнула я крізь зуби.

Контраст між моїми словами і тоном, яким я їх сказала, розрядив напружену атмосферу. Чарлі вибухнув сміхом, та і я не стрималася.

– Гаразд, гаразд, – здалася я. – Рівновага.

– І Джейкоб, – наполіг він.

– Я спробую.

– От і добре. Знайди цю рівновагу, Белло. І до речі, для тебе лист, – сказав Чарлі, різко переходячи від одної теми до іншої. – Там, біля плити.

Я не поворухнулася, мої думки безладно крутилися навколо Джейкобового імені. Скоріш за все, то був старий лист. Учора я отримала посилку від мами і більше нічого не очікувала.

Відсунувши стілець, Чарлі встав із-за столу. Він поклав тарілку в раковину, та перш ніж помити посуд, кинув мені товстий конверт. Лист ковзнув по столу і врізався мені в лікоть.

– Йой-й, дякую, – пробурмотіла я, спантеличена його наполегливістю.

Потім я побачила зворотну адресу – лист прийшов з Університету Південно-Східної Аляски.

– Так швидко! Я гадала, що не встигла подати документи і сюди.

Чарлі хихикнув.

Я перевернула конверт і спрямувала на нього зіркий погляд.

– Він розпечатаний.

– Мені було цікаво.

– Шерифе, ви мене вразили. Це ж кримінальний злочин.

– Та читай уже.

Я витягла з конверта лист і згорнутий розклад занять.

– Поздоровляю, – сказав Чарлі, перш ніж я встигла прочитати бодай слово. – Перша позитивна відповідь.

– Дякую, тату.

– Нам треба поговорити про навчання. Я тут наскладав трохи грошей…

– Гей, постривай, про це не може бути й мови. Я не чіпатиму твоєї пенсії, тату. У мене є власні заощадження на навчання! – (Що було далеко від дійсності, оскільки там би не вистачило і на перший семестр).

Чарлі нахмурився.

– Деякі з цих університетів коштують досить дорого, Білко. Я хочу допомогти. Тобі не потрібно їхати аж на Аляску лише тому, що там дешевше.

Але річ була не в тому, що дешевше. Просто Аляска звідси далеко, і в Джуно триста двадцять один день на рік немає сонця. Перше подобалося мені, а друге – Едвардові.

– Я назбирала саме достатньо. А ще там є усілякі програми фінансової допомоги, і можна запросто отримати позику. – Я сподівалася, що тато не помітить моєї брехні, бо в цьому питанні я, власне кажучи, нічого не тямила.

– Ну, тоді… – почав був Чарлі, а потім замовк і відвів погляд.

– Тоді що?

– Нічого. Я просто… – він насупився. – Просто хотів поцікавитися, які… Едвардові плани на наступний рік?

– О!

– Ну?

Три короткі дзвінки в двері мене врятували. Чарлі закотив очі, і я підскочила.

– Іду! – гукнула я, поки Чарлі бурмотів собі під носа щось на взірець: «Забирайся звідси». Я вдала, що нічого не почула, і побігла впустити Едварда.

Я розчахнула двері – з таким нетерпінням, що аж смішно, – і там стояв він, моє особисте диво.

За той час, що ми знайомі, я не перестала дивуватися бездоганним рисам його обличчя і знала, що ніколи не сприйматиму жодну частинку його як щось буденне. Мої очі пробіглися по кожній деталі цього сніжно-білого обличчя: вольове прямокутне підборіддя, більш м’які обриси повних губ – вигнутих зараз в усмішці, пряму лінію носа, гострі вилиці, широкий і гладенький лоб, наче висічений із мармуру, трохи затулений прядкою бронзового волосся, потемнілого від дощу…

Очі я залишила наостанок, бо знала, що досить мені в них зазирнути, як я забуду про все на світі. Великі, золотисті, оторочені густими чорними віями, вони випромінювали тепло. Коли я дивилися в його очі, у мене з’являлося дивне відчуття – наче моє тіло втрачає опору. А ще у мене трохи паморочилося в голові, але це могло бути від того, що я забувала дихати. Вкотре. Це було обличчя, за яке будь-який манекенник у світі ладен душу продати. Понад усякий сумнів, саме таку ціну запросили б за нього – душу.

Але ні. Я в це не вірила. Я почувалася винною на саму лише думку про це, але була рада – як я завжди раділа, – що якраз мої думки Едвард не може прочитати. Я простягла до нього руку і зітхнула, коли його холодні пальці торкнулися моїх. Його дотик приносив мені дивовижне відчуття полегшення: наче я довго відчувала біль – і цей біль раптом зник.

– Привіт, – я всміхнулася на додачу до свого привітання, яке не зовсім відповідало моїм відчуттям.

Від підняв сплетені пальці наших рук і погладив мою щоку зворотним боком долоні.

– Як минув день?

– Повільно.

– У мене також.

Досі стискаючи мою руку, він підніс моє зап’ястя до обличчя.

Заплющивши очі, кінчиком носа провів по моїй шкірі й, не розплющуючи очей, ніжно усміхнувся. Насолоджувався букетом і водночас боровся зі спокусою скуштувати вино – так він колись це назвав.

Я знала, що запах моєї крові – набагато солодший для нього, ніж запах будь-якої іншої крові, так само як вино вабить алкоголіка більше, ніж вода, – завдає йому справжніх тортур, породжуючи неймовірну спрагу. Але здавалося, Едвард більше не сахався його, як колись. Я до кінця не знала, які геркулесові зусилля ховалися за цим простим жестом. Я засмучувалася, що йому треба так із собою боротися, і заспокоювала себе тим, що не буду причиною його мук занадто довго…

Я почула, як наближається Чарлі, надміру тупаючи ногами, аби висловити своє незадоволення гостем. Едвард швидко розплющив очі й опустив мою руку, досі не відпускаючи її.

– Доброго вечора, Чарлі.

Едвард завжди був бездоганно ввічливий, хоча Чарлі цього й не заслужив.

Чарлі щось буркнув у відповідь і став осторонь, схрестивши руки на грудях. Останнім часом його бачення батьківської опіки почало заходити в крайнощі.

– Я приніс іще бланків заяв, – сказав мені Едвард, тримаючи набитий коричнюватий конверт. А навколо його мізинця були намотані кільцем поштові марки.

Я застогнала. Невже могли лишитися коледжі, в які він не примусив мене подати заяву? І як він знаходив ці запізнілі запрошення? Шкільний рік уже майже скінчився.

Він усміхнувся, наче міг читати мої думки; напевно, вони були написані у мене на обличчі.

– В деяких коледжах приймальні комісії ще працюють, а в деяких – хотіли б зробити виняток.

Я могла лишень уявити вимоги, які ставилися до цих винятків. І грошові суми, які до них додавалися.

Поглянувши на мій вираз обличчя, Едвард засміявся.

– Ну що, спробуємо? – запитав він, потягнувши мене до кухонного столу.

Чарлі пирхнув і пішов слідом, хоча йому годі було скаржитися на програму цього вечора. Він-бо сам щодня надокучав мені щодо коледжу.

Я швидко прибрала зі столу, а Едвард тим часом виклав на столі страхітливу купу бланків заяв. Коли я відсунула вбік «Буремний Перевал», Едвард звів брову. Я знала, про що він думає, і щойно Едвард хотів це озвучити, як Чарлі його перебив.

– Щодо вступних заяв у коледж, Едварде, – сказав Чарлі найпохмурішим тоном – він намагався не звертатися до Едварда напряму, а коли йому все-таки доводилося, його кепський гумор ще погіршувався. – Ми з Беллою тільки-но обговорювали плани на наступний рік. Ти вже вирішив, де навчатимешся?

Едвард усміхнувся до Чарлі й відповів привітно:

– Ще ні. Я отримав повідомлення про зарахування з кількох коледжів, але досі зважую варіанти.

– А куди тебе зарахували? – не відставав Чарлі.

– Сиракузький університет… Гарвард… Дартмут[2]… і щойно я отримав листа про зарахування до Університету Південно-Східної Аляски, – Едвард злегка обернувся і підморгнув мені. Я мало не пирснула зі сміху.

– Гарвард? Дартмут? – перепитав Чарлі благоговійно. – Так, непогано… це вже щось. Але Університет Аляски… це було б несерйозно, якщо ти можеш вступити до Ліги плюща,[3] тобто твій батько, мабуть, захоче…

– Карлайл підтримає будь-яке моє рішення, – сказав Едвард незворушно.

– Гм.

– Ти тільки уяви, Едварде! – вигукнула я грайливим тоном.

– Що, Белло?

Я показала на товстий конверт, що лежав осторонь.

– Щойно і я отримала зарахування до Університету Аляски!

– Вітаю! – посміхнувся він. – Який збіг!

Чарлі примружився і переводив погляд то на мене, то на нього.

– Чудово, – вимовив він за декілька хвилин. – Я йду дивитися матч, Белло. Дев’ята тридцять.

Та к він зазвичай давав знати, що побачення завершене.

– Е-е, татку! Пам’ятаєш, ми тільки-но говорили про мою свободу…

Він зітхнув.

– Гаразд. Так і бути – десята тридцять. І комендантська година на всі вечори після школи не відміняється.

– Белла більше не під арештом? – запитав Едвард. Хоча я й знала, що для нього це не новина, не могла відшукати жодної фальшивої нотки у його голосі, сповненому радості.

– Умовно, – уточнив Чарлі крізь зуби. – А тобі що з того? Насупившись, я подивилася на тата, але він не помітив.

– Просто гарна новина, – відповів Едвард. – Аліса саме шукає партнера для походу по крамницях, і я впевнений, що Беллі хотілося б побачити вогні великого міста, – усміхнувся він до мене.

Але Чарлі заволав:

– Ні! – і його обличчя стало червоним.

– Тату! А в чому проблема?

Він доклав зусиль, щоб розчепити зціплені зуби.

– Я не хочу, щоб ти зараз їхала до Сієтла.

– Чому?

– Я тобі розповідав про ту банду в Сієтлі, яка гуляє там і вбиває направо і наліво. Я не хочу, щоб ти потрапила їм на дорогу, ясно?

Я закотила очі.

– Тату! Вірогідність того, що мене вдарить блискавкою, більша, ніж шанси, що одного дня у Сієтлі…

– Та все гаразд, Чарлі, – втрутився Едвард. – Я, власне, і не мав на увазі Сієтл. Я думав про Портленд. Я б і не повіз Беллу до Сієтла. Звісно, ні.

Я недовірливо подивилася на нього, але в руках він тримав газету Чарлі й саме уважно читав передовицю.

Мабуть, намагається заспокоїти батька. Адже думка про те, що я можу опинитися в руках навіть найнебезпечніших зі смертних, коли зі мною Едвард та Аліса, просто смішна. І Едварду вдалося. Ще якусь мить Чарлі уважно дивився на Едварда, а потім знизав плечима:

– Гаразд, – і величаво пішов до вітальні, прискорюючи ходу, бо не хотів, напевно, проґавити початок гри.

Я дочекалася, поки ввімкнеться телевізор, аби Чарлі мене не почув.

– Що… – почала я була говорити.

– Чекай-но, – сказав Едвард, не відриваючи погляду від газети. Його очі продовжували бігати по сторінці, у той час як рука підсовувала мені бланк заяви. – Гадаю, сюди можна вписати ті ж самі відповіді. Однакові запитання.

Я зітхнула і почала заповнювати стандартну інформацію: ім’я, адреса, соціальний… За декілька хвилин я підвела очі – Едвард задумливо дивився у вікно. Схилившись знову над своєю писаниною, я вперше побачила назву коледжу.

Я пирснула і відсунула папери вбік.

– Белло?

– Будь серйознішим, Едварде. Дартмут?

Едвард узяв знехтувану заяву і спокійно поклав переді мною знову.

– Гадаю, тобі сподобається в Нью-Гемпширі, – сказав він. – Там усі умови для моїх нічних прогулянок, і ліс дуже близько, тож не треба далеко ходити. Багата природа, – він послав мені фірмову напівусмішку, перед якою, знав, я не могла встояти.

Я глибоко вдихнула носом повітря.

– Я дозволю тобі потім віддати борг, якщо це тебе ощасливить, – пообіцяв він. – І нарахую відсотки, якщо хочеш.

– Та без величезного хабара мене туди і на поріг не пустять. Про такий борг ти говориш? Нове крило Калленівської бібліотеки? Ми це вже обговорювали.

– Белло, не могла б ти просто заповнити заяву? Тобі від цього гірше не стане.

Я рішуче задерла підборіддя.

– Знаєш що? Не буду.

Я потягнулася до паперів, аби зім’яти їх і викинути в кошик для сміття, але вони зникли. Я подивилася на порожній стіл, потім на Едварда. Він наче й не рухався, але заява, напевно, уже захована в його куртці.

– Що ти робиш? – з притиском запитала я.

– Я підписуюся за тебе краще, ніж ти сама. А відповіді на запитання ти вже понаписувала.

– Це заходить надто далеко, Едварде, – прошепотіла я про той випадок, якщо Чарлі не цілковито занурився в гру. – Мені немає потреби ще кудись подавати заяву. Мене прийняли до університету Аляски. Грошей майже вистачить на перший семестр. Кращого алібі не придумаєш. Навіщо викидати на вітер купу грошей, і яка різниця, чиї вони?

Обличчя його болісно перекосилося.

– Белло…

– Не починай. Я згодна, що мушу вступати до вузу заради Чарлі, але нам обом відомо, що наступного семестру в мене не буде жодної можливості ходити до коледжу. І перебувати будь-де поміж людей.

Мої знання про перші роки новонародженого вампіра були мізерними. Едвард ніколи не вдавався в деталі, але я знала напевно – то не солодко.

Понад усякий сумнів, треба спершу набути навичок самовладання. Виключалося будь-яке навчання, окрім дистанційного.

– Я подумав, що питання з часом ще не вирішене, – делікатно нагадав мені Едвард. – Ти б могла насолодитися одним-двома семестрами коледжу. Є ще багато людських вражень, яких ти не пізнала.

– Потім пізнаю.

– Потім вони не будуть людськими. Другого шансу побути людиною в тебе не буде, Белло.

– Треба вирішити питання з часом, Едварде. Небезпечно з цим затягувати.

– Поки що немає жодної небезпеки, – він стояв на своєму.

Я пильно подивилася на нього. Жодної небезпеки? Звичайно. Хіба що одна вампірка, яка намагається помститися мені за смерть свого коханого, відібравши в мене життя – і бажано якимось повільним і болісним способом. Та хто перейматиметься через Вікторію? Так, я мало не забула про Волтурі – королівську родину вурдалаків з їхнім невеличким вампірським військом, які наполягають на тому, щоб моє серце зупинилося так чи інак найближчим часом, оскільки людям не велено знати про їхнє існування. Справді. Жодної причини для паніки.

Навіть незважаючи на Алісу з її видіннями – Едвард розраховував, що вона точно передбачатиме майбутнє і завчасно нас попередить, – ризикувати було божевіллям. Крім того, питання вже було вирішене на мою користь. Моє перетворення мало відбутися за декілька тижнів по закінченні школи.

Гострий біль тривоги пронизав моє нутро, коли я усвідомила, як мало насправді залишилося часу. Звичайно, ця зміна була необхідною, – це ключ до того, чого я хотіла більше за все на світі, – але я не могла викинути з голови Чарлі, який сидів у сусідній кімнаті, захоплений матчем, як і щовечора. І мою матір Ренe в далекій Флориді, яка не втомлювалася запрошувати мене провести літні канікули на узбережжі разом із нею та її новим чоловіком. І Джейкоба, який, на відміну від моїх батьків, точно знатиме, що відбувається, якщо я зникну в якомусь віддаленому коледжі. Навіть якщо мої батьки тривалий час нічого не підозрюватимуть і якщо я зможу відкладати поїздки додому, пояснюючи це тим, що їздити дорого, або багато задали, або що я захворіла, Джейкоб усе одно знатиме правду.

На якусь мить думка про те, що Джейкоб відчуватиме до мене відразу, затьмарила весь інший біль.

– Белло, – мовив Едвард, і болісний вираз з’явився у нього на обличчі, коли він прочитав страждання на моєму. – Не поспішай. Я нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе стільки часу, скільки потрібно.

– Я б хотіла поквапитися, – прошепотіла я, кволо усміхаючись і намагаючись перевести це на жарт. – Я також хочу бути чудовиськом.

Він стиснув зуби, а потім промовив крізь них:

– Ти не маєш гадки, про що говориш.

Різким рухом він кинув вологу газету на стіл поміж нами, вдаривши пальцем по заголовку на першій сторінці:

СМЕРТЬ РОЗГУЛЮЄ МІСТОМ.

ПОЛІЦІЮ ЛЯКАЄ АКТИВНІСТЬ БАНДИ

– Який це має стосунок до нас?

– Чудовиська – це тобі не жарт, Белло.

Я ще раз уважно подивилася на заголовок, потім – на його серйозне обличчя.

– Це-е… це робить вурдалак? – прошепотіла я.

Він безрадісно посміхнувся. Його голос звучав тихо й холодно.

– Ти б здивувалася, Белло, якби дізналася, як часто представники мого виду стоять за жахіттями у ваших людських новинах. Їх легко розпізнати, якщо знати, кого шукати. У цій статті говориться, що перволіток-вампір бродить по Сієтлу. Кровожерливий, дикий, неконтрольований. Такими були всі ми.

Уникаючи його погляду, я знову вп’яла очі в газету.

– Ми спостерігали за ситуацією декілька тижнів. Присутні всі ознаки: несподівані зникнення – завжди серед ночі, недбало заховані трупи, брак інших доказів… Так, це новачок. Але, здається, ніхто не слідкує за перволітком, – він глибоко вдихнув. – Втім, це не наша проблема. Ми б навіть уваги не звернули на ці події, якби вони не відбувалися так близько від нас. Як я вже сказав, це трапляється постійно. Існування потвор спричиняє потворні наслідки.

Я намагалася не помічати імен на сторінці, але вони самі стрибали мені у вічі, наче були надруковані жирним шрифтом. П’ять осіб, чиї життя скінчилися і за ким побивалися сім’ї. Споглядання цих імен відрізнялося від абстрактного розмірковування про вбивства. Маурин Гардинер, Джефрі Кемпбел, Грейс Рейзі, Мішель О’Коннел, Рональд Елбрук. Люди, які мали батьків, і дітей, і друзів, і домашніх тварин, і роботу, і надії, і плани, і спогади, і майбутнє…

– Зі мною все буде не так, – прошепотіла я, частково сама до себе. – Ти не дозволиш мені бути такою. Ми житимемо в Антарктиді.

Едвард розреготався, послабивши напругу.

– Серед пінгвінів. Мило.

Я невпевнено засміялася і скинула газету зі столу, щоб не бачити отих імен, – з глухим звуком вона впала на підлогу. Звичайно, Едвард подбає про вибір здобичі для полювання. Він і його «вегетаріанська» родина – всі вони зобов’язалися захищати життя людей – надавали перевагу великим хижим тваринам, щоб задовольняти свої потреби в харчуванні.

– Тоді Аляска, як і домовлялися. Лише кудись подалі, ніж Джуно – туди, де вдосталь гризлі.

– Вже краще, – мовив він. – І туди, де також водяться полярні ведмеді. Несамовито шалені. І вовки трапляються доволі великі.

У мене розтулився рот і перехопило подих.

– Щось не так? – запитав він. Перш ніж я змогла оговтатись, він усе втямив і його тіло напружилось. – О! Забудь про вовків, якщо тебе це ображає, – сказав він сухо, розпроставши плечі.

– Джейкоб був моїм найкращим другом, Едварде, – пробурмотіла я. Минулий час вжалив мене, як та оса. – Звичайно, мене це ображає.

– Будь ласка, вибач, я не подумав, – відповів він, досі дуже прохолодно.

– Не зважай, – мій погляд був прикутий до рук, стиснутих на столі в два кулаки.

Ми обоє певний час мовчали, а потім його холодний палець опинився під моїм підборіддям, ніжно піднімаючись по моєму обличчю вгору.

– Вибач. Справді.

– Я знаю. Знаю, що ти говорив не про нього. Я не мала так реагувати. Просто… просто я думала про Джейкоба, перш ніж ти прийшов, – я завагалася. Едвардові золотисті очі, здавалося, потемніли, коли я вимовила ім’я Джейкоба. Натомість у моєму голосі зазвучало виправдання. – Чарлі каже, що Джейкобу зараз непереливки. Він страждає, і… і це через мене.

– Але, Белло, ти ні в чому не винна.

Я глибоко вдихнула.

– Я маю йому допомогти, Едварде. Це мій борг перед ним. Зрештою, Чарлі поставив мені таку вимогу…

Поки я говорила, Едвардове обличчя знову закам’яніло, наче у статуї.

– Белло, ти не можеш перебувати поблизу вовкулак без охорони. Але для нас неприпустимо порушити угоду і перетнути їхню територію. Чи ти хочеш, щоб ми почали війну?

– Звісно, ні!

– Тоді я не бачу сенсу далі обговорювати це питання, – він опустив руку й відвернувся, шукаючи нової теми для розмови. Його очі зупинилися на чомусь позаду мене, і на обличчі з’явилась усмішка, хоча погляд не втрачав пильності. – Я радий, що Чарлі дозволив тобі виходити – бачу, тобі конче треба відвідати книжкову крамницю. Ти, мабуть, знову читаєш «Буремний Перевал»? Ти ще не вивчила його напам’ять?

– Ніхто з нас не має фотографічної пам’яті, – відрізала я.

– Фотографічна пам’ять чи ні, але я не розумію, чому він тобі подобається. Не знаю, чому Гіткліфа і Катрину порівнюють із такими парами, як Ромео і Джульєтта або Елізабет Беннет і містер Дарсі.[4] Це не історія кохання, це історія ненависті.

– У тебе серйозні проблеми з розумінням класики, – вкусила я його.

– Очевидячки, це тому, що пережитки минулого мене не вражають, – він посміхнувся, задоволений тим, що зміг мене зачепити. – Скажи чесно, чому ти перечитуєш його знову і знову? – тепер його очі горіли живою цікавістю від спроби розгадати, що коїлося у мене в голові. Він подався вперед і обхопив моє обличчя руками. – Що в цій книжці тебе так приваблює?

Його щира цікавість обеззброїла мене.

– Не знаю напевно, – відповіла я, щосили намагаючись впорядкувати думки, які розпорошувались під його пильним поглядом. – Гадаю, це якась неминучість. Як ніщо не змогло їх розлучити – ані її егоїзм, ані його лиха вдача, ані, зрештою, смерть…

Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:

– Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.

– Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.

– Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.

– Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, – підмітила я. – Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.

Він тихо засміявся.

– Я радий, що це ти так вважаєш.

– А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.

– Я буду обережний, – пообіцяв він.

Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.

Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.

– Мені треба побачити Джейкоба.

Він заплющив очі:

– Ні.

– Немає жодної небезпеки, – сказала я. – Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.

Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті – і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.

Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.

– Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи – загинути.

Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.

Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.

– Ти їх не знаєш, – прошепотіла я.

– Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.

– Останнього разу?

– Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.

Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.

– Ми вважали, що з Ефраїмом рід вовкулак вимер, – пробурмотів Едвард. Здавалося, що тепер він говорить сам до себе. – І що примха генетики, яка дозволяла трансмутацію, зникла… – він перервався й осудливо поглянув на мене. – Здається, твоє невезіння зростає день у день. Чи ти усвідомлюєш, що твоя нестримна здатність притягувати смертельну небезпеку виявилася настільки дужою, що відродила зграю псів-мутантів? Якби твій неталан можна було зібрати у пляшечку, ми б отримали зброю масового знищення.

Я пропустила повз вуха його кепкування – мою увагу привернув його натяк. Невже він це серйозно?

– Але це не я їх повернула. Невже ти не знаєш?

– Не знаю що?

– Моє невезіння тут ні до чого. Вовкулаки повернулися через те, що повернулися вурдалаки.

Едвард пильно дивися на мене, застиглий від здивування.

– Джейкоб сказав мені, що то твоя родина запустила цей механізм. Я гадала, що ти повинен знати…

Його очі звузилися.

– То ось що вони думають?

– Едварде, поглянь на факти. Сімдесят років тому ви прийшли сюди – і зродилися вовкулаки. Нещодавно ви повернулися, і вовкулаки з’явилися знову. Ти гадаєш, що це просто збіг?

Він моргнув, і його погляд пом’якшав.

– Карлайлу буде цікаво почути цю теорію.

– Теорію! – пирхнула я.

Він мовчав, вдивляючись крізь вікно у дощ. Я уявляла, як він обмірковує той факт, що присутність його родини сприяла перетворенню місцевих жителів на величезних псів.

– Цікаво, але безглуздо, – пробурмотів він за деякий час. – Ситуація лишається незмінною.

Я розтлумачила його слова досить просто: жодних друзів-вовкулак. Я знала: з Едвардом треба бути терплячою. Не те щоб він був нерозважливим, просто він не розумів. Ба навіть не уявляв, як сильно я заборгувала Джейкобові Блеку – я завдячувала йому не лише своїм життям, а, можливо, і душевним здоров’ям також. Я не любила говорити про той порожній період у моєму житті, коли я залишилася без нікого, а особливо без Едварда. Поїхавши геть, він лише намагався врятувати мене і мою душу. Я не звинувачувала його за ті дурниці, що скоїла за його відсутності, і за той біль, який довелося пережити. Але він себе звинувачував.

Тому я мусила дуже обережно йому все пояснити. Я підвелася й обійшла кругом столу. Він простягнув мені руки назустріч, і я сіла йому на коліна, вмостившись у його холодних кам’яних обіймах. Поки я говорила, мій погляд не відривався від його рук.

– Будь ласка, просто хвилинку послухай. Це набагато більше, аніж просто забаганка провідати старого друга. Джейкоб страждає, – на цьому слові мій голос затремтів. – Я не можу не спробувати йому допомогти. Я не можу кинути його зараз, коли він мене потребує, лише через те, що він не увесь час буває людиною… Адже він був поруч зі мною, коли я сама поводилася не зовсім по-людському. Ти не знаєш, як мені тоді було… – я завагалася. Обійми Едварда ще більше затверділи, долоні стиснулися в кулаки, і на них повиступали жили. – Якби Джейкоб мені не допоміг… Я не впевнена, чи було б тобі до кого повертатися. Я вин на йому набагато більше, ніж це, Едварде.

Я крадькома поглянула на його обличчя – очі були заплющені, а щелепи стиснуті.

– Ніколи собі не пробачу, що залишив тебе, – прошепотів він. – Навіть якщо житиму сто тисяч років.

Я поклала руку на його холодне обличчя й дочекалася, поки він зітхнув і розплющив очі.

– Ти просто намагався вчинити правильно. Я впевнена, що з будь-ким не таким божевільним, як я, це б спрацювало. Крім того, тепер ти ж тут. Ось що має значення.

– Якби я не поїхав, то зараз тобі б не довелося ризикувати життям, щоб утішити пса.

Я здригнулася. Я вже звикла до Джейкобових образливих виразів – кровопивця, п’явка, паразит… Але чомусь оте слово, сказане Едвардовим оксамитовим голосом, звучало набагато грубіше.

– Не знаю, як би краще про це сказати, – мовив Едвард холодним тоном. – Мабуть, це прозвучить грубо. Але я мало не втратив тебе у минулому. І знаю, що я відчував тоді, коли гадав, що втратив. Я не збираюся поблажливо ставитися і до найменшої небезпеки.

– В цьому ти мусиш мені довіряти. Зі мною все буде гаразд.

Біль знову відбився на його обличчі.

– Будь ласка, Белло, – прошепотів він.

Я поглянула в його золотаві очі, які несподівано загорілися.

– Будь ласка – що?

– Будь ласка, заради мене. Будь ласка, доклади свідомих зусиль, щоб уберегти себе від небезпеки. Я зроблю все, що мені до снаги, але не відмовлюся від невеликої допомоги.

– Я постараюся, – пробурмотіла я.

– Ти хоч розумієш, скільки для мене важиш? Усвідомлюєш, як сильно я тебе кохаю? – він міцніше притиснув мене до грудей, схиливши мою голову під своє підборіддя. Я поцілувала його сніжно-білу холодну шию.

– Я знаю, як сильно я кохаю тебе.

– Ти порівнюєш одне маленьке деревце з цілими лісом… – (Я закотила очі, але він не міг мене бачити). – Неможливо, – він поцілував мою маківку і зітхнув. – Жодних вовкулак.

– Мене це не влаштовує. Я мушу побачити Джейкоба.

– Тоді мені доведеться тебе зупинити.

З його цілком упевненого голосу можна було подумати, що для нього це не проблема. Я була впевнена, що він правий.

Я відчула записку Джейкоба у кишені, так наче раптом вона стала важити кілограм. Я навіть почула Джейкобів голос, і здавалося, що він погоджується з Едвардом, чого аж ніяк не могло статися в реальності.

Але це нічого не змінює. Вибач.

Розділ 2

Обхідний маневр

Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипaлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами – то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, – а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.

Ні, то була, вочевидь, моя особиста свобода, яка примушувала мене сяяти. Закінчення навчального року не давало мені такого задоволення, яке воно, здавалося, приносило іншим учням. Власне, на саму згадку про це в мене аж у голові паморочилось. Тому я намагалася про нього взагалі не думати.

Але уникнути такої всюдисущої теми, як випускний, було важко.

– Ви вже порозсилали запрошення? – запитала Анжела, коли ми з Едвардом присіли за столик. Її світло-каштанове волосся було сьогодні зібране у ріденький кінський хвостик, а не просто розпущене, як зазвичай, що надавало їй дикуватого вигляду.

Аліса та Бен також були там, вони сиділи обабіч Анжели. Бен уважно читав книжку коміксів крізь окуляри, які постійно сповзали з його тонкого носа. Аліса так критично роздивлялася мої незугарні джинси з футболкою, що мені аж стало незручно. Вона постійно докоряла мені за байдуже ставлення до моди. Якби я лишень дозволила, вона б залюбки одягала мене щодня – або навіть кілька разів на день, – наче величезну тривимірну паперову ляльку.

– Ні, – відповіла я Анжелі. – Мені це не потрібно, дійсно. Рене знає, коли в мене випускний. А більше нема кого запрошувати.

– А як щодо тебе, Алісо? Аліса усміхнулася.

– Уже все зроблено.

– Щастить тобі, – зітхнула Анжела. – У моєї матері тисяча двоюрідних братів і сестер, і вона хоче, щоб я кожному власноруч написала запрошення. Я зароблю собі тунельний синдром.[5] Але відкладати більше не можна. Мені аж моторошно.

– Я тобі допоможу, – запропонувала я. – Якщо ти не проти мого жахливого почерку.

Чарлі це сподобається. Краєчком ока я побачила, як Едвард посміхається. Йому, очевидячки, також припало до вподоби, що я виконую умови Чарлі, не залучаючи вовкулак.

Анжела з полегшенням промовила:

– Це так мило з твого боку. Я прийду, коли скажеш.

– Знаєш, я б краще прийшла до тебе, якщо не заперечуєш: мій будинок мені до смерті набрид. Минулого вечора Чарлі звільнив мене з-під арешту, – я широко всміхнулася, оголошуючи гарні новини.

– Справді? – запитала Анжела, і її завжди лагідні карі очі оживилися. – Здається, ти говорила, що термін довічний.

– Я здивована не менше за тебе. Була впевнена, що він мене відпустить не раніше, ніж я закінчу школу.

– Белло, це ж чудово! Ми мусимо це десь відсвяткувати.

– Ти навіть не уявляєш, як привабливо це звучить.

– Так, що ми можемо? – Аліса занурилася в роздуми, і тисяча варіантів осяяла її обличчя. Ідеї Аліси були для мене завжди занадто грандіозними. От і зараз в її очах ясно читалася схильність усе робити з розмахом.

– Послухай, Алісо, про щоб ти не думала, я сумніваюся, що я аж настільки вільна.

– Вільна значить вільна, чи не так? – наполягала вона.

– Боюся, для мене досі існують обмеження, як-от: континентальна частина Сполучених Штатів, наприклад.

Анжела з Беном засміялися, проте Аліса мала насправді розчарований вигляд.

– То що ми робитимемо сьогодні увечері? – наполягала вона.

– Нічого. Послухайте-но, почекаймо декілька днів, аби переконатися, що тато не жартує. Зрештою, робочий тиждень іще не закінчився.

– Тоді святкуватимемо на цих вихідних, – ентузіазм Аліси був невмирущий.

– Гаразд, – сказала я, намагаючись її заспокоїти. У мене і на гадці не було затівати щось незвичайне – з Чарлі краще їхати на малих обертах. Перш ніж про щось просити, треба надати йому можливість оцінити, що я вже доросла і мені можна довіряти.

Анжела з Алісою почали обговорювати можливі варіанти нашої вечірки. Бен приєднався до них, відклавши вбік комікси. Я не звертала на них уваги. Дивно, але моя свобода більше не приносила мені такого задоволення, як хвилину тому. Поки вони говорили про те, як розважитися в Порт-Анджелесі чи, може, в Гоквіємі, я почала відчувати роздратування. Причину мого неспокою довго шукати не довелося.

Відтоді як у лісі, що за моїм будинком, я попрощалася з Джейкобом Блеком, один і той самий образ наполегливо атакував мій розум, викликаючи неспокій. Він стукав у мої думки через однакові проміжки часу, немов той надокучливий будильник, виставлений дзвонити щопівгодини, переповнюючи мою голову образом Джейкобового обличчя, яке скривилося від болю. Це був мій останній спогад про Джейка.

Коли неприємне видіння з’явилося знову, я знала точно, чому моя свобода мене не задовольняла. Тому що вона була неповною. Так, я була вільна ходити, куди заманеться – окрім Ла-Пуша; вільна робити, що забажаю – окрім бачитися з Джейкобом. Я насупилася, дивлячись на стіл. Мені конче необхідно знайти певний компроміс.

– Алісо? Алісо!

Анжелин голос висмикнув мене з мого марення. Вона розмахувала руками перед обличчям Аліси, яка без жодних емоцій дивилася в одну точку. Я знала цей вираз обличчя – він автоматично здіймав у моєму тілі хвилю паніки. Порожній погляд її очей свідчив про те, що вона бачить щось зовсім інше, аніж оця земна сцена в їдальні, що нас оточувала; проте бачене нею також є по-своєму реальним, до останньої краплини. Те, що наближається, те, що скоро відбудеться. Я відчула, як кров відливає від обличчя.

Потім засміявся Едвард. Його сміх звучав дуже природно і невимушено. Анжела з Беном зиркнули на нього, але мій погляд досі був прикутий до Аліси. Несподівано вона підстрибнула, наче хтось шпигнув її під столом.

– Хіба вже час казати «на добраніч», Алісо? – подражнив її Едвард.

Аліса прийшла до тями.

– Вибачте, здається, у мене було видіння.

– Ліпше видіння, аніж іще дві години школи попереду, – сказав Бен.

Аліса поринула назад у розмову з іще більшим азартом, ніж до того, – навіть трохи із завеликим.

Лише раз я побачила, як вона зловила погляд Едварда – на одну мить, – а потім перевела його знову на Анжелу, перш ніж хтось помітить. Едвард сидів тихо, неуважливо граючись пасмом мого волосся.

З нетерпінням я чекала нагоди запитати Едварда, що угледіла Аліса у своєму видінні, але обідній час минув, і в нас не випало нагоди бодай хвилину побути наодинці.

Мені здалося це дивним, навіть підозрілим. По обіді Едвард наздогнав Бена, щоб поговорити про якесь завдання, яке, я точно знала, він давно зробив. А потім на перервах із нами завжди хтось був, хоча зазвичай ми ці декілька хвилин проводимо наодинці. Коли пролунав останній дзвінок, Едвард з усіх людей вибрав Майка Ньютона і завів із ним розмову, крокуючи поряд, поки Майк мчав до стоянки. Я дріботіла позаду Едварда, який тягнув мене за собою.

Збита з пантелику, я слухала, як Майк відповідає на незвично дружні Едвардові запитання. Здавалося, що у Майка проблеми з автомобілем.

– …Але я щойно замінив акумулятор, – говорив Майк. Його очі неспокійно металися між мною і Едвардом. Він був так само спантеличений, як і я.

– Може, проводка барахлить? – припустив Едвард.

– Можливо. Насправді я не розуміюся на автомобілях, – зазначив Майк. – Треба, щоб хтось глянув, але я не можу дозволити собі слюсаря з «Даулінгу».

Я вже була розтулила рота, щоб запропонувати свого знайомого слюсаря, але потім одразу стулила. Мій слюсар віднедавна був зайнятий – зайнятий тим, що бігав околицею у подобі велетенського вовка.

– Я дещо в цьому тямлю – міг би подивитися, якщо ти не проти, – запропонував Едвард. – Лише дозволь підкинути Алісу та Беллу додому.

Ми з Майком витріщилися на Едварда, роззявивши роти від здивування.

– Е-е, дякую, – пробурмотів Майк, коли прийшов до тями. – Але мені треба на роботу. Може, якось іншим разом?

– Як скажеш.

– Бувай, – Майк заліз у машину, недовірливо похитуючи головою.

Едвардове «вольво», в якому вже сиділа Аліса, стояло неподалік – за кількома машинами.

– Що то було? – запитала я, коли Едвард відчинив переді мною пасажирські дверцята.

– Просто хотів допомогти, – відповів Едвард.

Аж тут з Аліси, що сиділа на задньому сидінні, полився нестримний потік слів.

– Едварде, ти не настільки тямиш у машинах. Може, ти б попросив Розалію допомогти тобі сьогодні увечері, щоб не виглядати погано в очах Майка, якщо він таки вирішить звернутися до тебе? Звісно, було б кумедно побачити його обличчя, коли з’явиться Розалія. Але оскільки Розалія планує тут ходити в коледж, то це, мабуть, не найкраща ідея. Шкода. Хоча з Майковою машиною і ти впораєшся. А от для складних механізмів гарних італійських автомобілів тебе вже не вистачить. І, до речі про Італію та спортивні авто, які я там викрадала, ти досі винен мені жовтий «Порш». Не знаю, чи хочу я чекати до Різдва…

Я припинила слухати це базікання вже за хвилину і, перейшовши в терплячий режим очікування, розрізняла його не більше, аніж шум на задньому плані.

Схоже на те, що Едвард намагається уникнути моїх запитань. Гаразд. Але рано чи пізно він опиниться зі мною наодинці. Це лише справа часу.

Здавалося, Едвард також це усвідомив. Він висадив Алісу біля під’їзної алеї Калленів, як звичайно, хоча за таких обставин я вже була готова, що він підвезе її до дверей і заведе всередину.

Вийшовши з машини, Аліса кинула на Едварда різкий погляд. Але його це, здавалося, не збентежило.

– Бувай, – сказав він. А потім ледь помітно кивнув.

Аліса зникла за деревами.

Він мовчки розвернувся і повів машину назад у Форкс. Я почекала, поки він сам усе розповість. Але він нічого не говорив, і я насторожилась. Що побачила Аліса сьогодні за обідом? Щось таке, про що Едвард не хотів мені розказувати, і я намагалася розгадати причину його таємничості.

Може, краще підготуватися, перш ніж запитувати? Що б там не було, я не хотіла занадто наполягати і змусити його думати, наче я не можу тримати свої емоції в руках.

Отож ми обоє мовчали, аж поки не доїхали до будинку Чарлі.

– Невелика порція домашнього завдання на вечір, – прокоментував він.

– М-м-м, – схвально прозвучало у відповідь.

– Гадаєш, мені можна зайти ще раз?

– Принаймні коли ти заїжджав по мене в школу, Чарлі істерики не влаштовував.

Але я була цілком певна, що Чарлі швидко розлютиться, коли повернеться додому і застане там Едварда. Треба, мабуть, приготувати щось дуже особливе на вечерю.

Зайшовши в будинок, я злетіла сходами нагору, а за мною – Едвард. Він розлігся на моєму ліжку і спрямував погляд у вікно, здавалося, забувши про мою присутність.

Я відклала сумку й увімкнула комп’ютер. Та м було одне повідомлення від мами, в якому вона запрошувала мене відвідати її. Я ще не встигла на нього відповісти, а вона починає панікувати, коли я затягую з відповіддю. Я барабанила пучками по столу, очікуючи, коли мій немічний комп’ютер завантажиться; дріб, який вибивали мої пальці, був відривчастий і нетерплячий.

Потім їх накрила Едвардова рука, і вони заспокоїлися.

– Ми сьогодні трохи нетерплячі? – тихо промовив він.

Я підвела погляд, уже приготувавшись дати іронічну відсіч, але його обличчя було ближче, ніж я очікувала. Лише за декілька дюймів[6] від мене переливалося золото його очей, і холодок від його подиху блукав на моїх губах. Я відчувала його смак на язиці. З голови кудись вивітрилася придумана мною дотепна відповідь. Я навіть забула, як мене звати.

Але він не дав мені шансу оговтатись. Якби моя воля, то я б ніколи не припиняла цілувати Едварда. Жодне відчуття в моєму житті не можна було порівняти з дотиком його холодних вуст, твердих як мармур, але завжди таких ніжних, коли вони торкалися моїх. Але моя воля буває нечасто.

Тому мене трохи здивувало, коли він запустив пальці в моє волосся і наблизив моє обличчя до свого. Мої руки зімкнулися на його шиї, і мені захотілося стати сильною – сильною настільки, щоб не дозволити йому розірвати цей замок. Одна його рука ковзнула вниз по моїй спині, а друга притиснула мене до грудей. Навіть крізь светр я відчула холод його шкіри, який змусив мене затремтіти – затремтіти від насолоди, від щастя, але натомість його руки уже мене відпускали.

Я знала: у мене всього три секунди, перш ніж він зітхне і майстерно відсторониться, говорячи щось на кшталт того, що як на один вечір, ми вже достатньо ризикували моїм життям. Намагаючись витиснути найбільше з цих останніх секунд, я щосили притулилася до Едварда, намагаючись злитися з його тінню. Кінчиком язика я провела по контуру його нижньої губи – вона була така бездоганно рівна, наче відполірована, а її смак…

Від відвернув моє обличчя від свого, з неймовірною легкістю ламаючи замок моїх рук, – він, мабуть, і не здогадувався, що я тримаю його щосили.

Він кашлянув з низьким грудним звуком. Очі палали від збудження, яке він навчився тримати в залізних лещатах.

– О Белло! – зітхнув він.

– Я б сказала «мені шкода», але мені не шкода.

– А мені мало би бути шкода, що тобі не шкода, але мені не шкода. Піду, мабуть, присяду на ліжку.

Я розчаровано зітхнула.

– Якщо вважаєш, що це необхідно…

Він криво усміхнувся та відійшов. Я кілька разів потрусила головою, намагаючись її прояснити, а потім обернулася до комп’ютера. Той уже завантажився і шумів на повну. Навіть не шумів, а горлав.

– Передавай привіт Рене.

– Певна річ.

Я пробігла очима лист від Рене, час від часу похитуючи головою на деякі з тих божевільних речей, які вона робила. Як і першого разу, читаючи про них, я була вражена і налякана. Це було так схоже на мою маму – забути, що вона не переносить висоти, аж поки її не прив’яжуть до парашута й інструктора зі стрибків. Мене дещо розчарував Філ, її чоловік протягом майже двох років, через те, що їй це дозволяв. Я краще про неї піклувалася. І знала я її набагато краще.

Зрештою, треба їм дати можливість робити те, що вони хочуть, нагадала я собі. Дозволити їм жити власним життям…

Я майже завжди турбувалася про Рене, терпляче відмовляючи її від вигаданих нею шалених планів і щиросердно витримуючи ті витівки, від яких я не могла її вдержати.

Я завжди балувала свою маму, ставилася до неї зворушливо і навіть трохи поблажливо. Я виправляла за нею цілий віз помилок і тихенько сміялася сама до себе.

Легковажна Рене.

Я була зовсім не схожа на маму. Розважлива й обережна. Відповідальна, доросла. Ось так я думала про себе. І такою я себе знала. У скронях досі пульсувала кров від Едвардового поцілунку, але я не могла не думати про найбільшу життєву помилку моєї матері. Прагнучи романтики, недосвідчена, новоспечена шкільна випускниця, вона вийшла заміж за чоловіка, якого ледве знала, а за рік на світ з’явилася я. Вона завжди переконувала мене, що ні про що не жалкує і що я – найкращий подарунок, який зробила їй доля. Проте вона не переставала повчати мене, що розумні люди ставляться до шлюбу серйозно.

Серйозні люди вступають до коледжу і будують кар’єру, перш ніж у них зав’язуються серйозні стосунки. Вона знала, що я б ніколи не повелася, мов нерозважлива і недалека провінціалка, як вона…

Стиснувши зуби, я постаралася зосередитися, пишучи відповідь на її лист.

Потім я побачила одне з речень в кінці її повідомлення і згадала, чому не відповідала раніше.

Вона писала:

Ти вже давно не згадуєш Джейкоба. Як у нього справи?

Я була певна, що це Чарлі їй натякнув. Зітхнувши, я швидко надрукувала відповідь, втиснувши її у два більш-менш нейтральні речення.

З Джейкобом усе гаразд, здається. Я майже його не бачу; останнім часом він постійно висить зі своїми друзями в Ла-Пуші.

Скривившись подумки, я додала привіт від Едварда і натиснула «Відправити».

Я й не підозрювала, що Едвард тихо стояв у мене за спиною увесь час, поки я не вимкнула комп’ютер і не відсунулася від столу. Я вже ладна була йому дорікнути, що він читає потай із-за мого плеча, але збагнула, що він не звертав на мене жодної уваги. Він роздивлявся маленьку чорну коробочку, з якої вусібіч стирчали дроти. Що б то не було, навряд чи воно працювало. Я майже одразу впізнала стереосистему для автомобіля, яку Еммет, Розалія та Джаспер подарували мені на минулий день народження. Я вже й забула про ті подарунки, які ховалися під зростаючою купкою пилюки на підлозі в комірчині.

– Що це ти зробила? – запитав він переляканим голосом.

– Вона не хотіла вийматися з панелі.

– Тому треба було її закатувати?

– Ти ж знаєш, як я розуміюся на техніці. Катування було ненавмисним.

Він трагічно похитав головою.

– Ти її вбила.

Я знизала плечима:

– О так.

– Вони образяться, якщо це побачать, – мовив він. – Правильно, що ти була під домашнім арештом. Мені доведеться купити інше стерео, перш ніж вони помітять.

– Дякую, але мені не потрібна модна стереосистема.

– Я збираюся замінити її не заради тебе.

Я зітхнула.

– Ти не дуже раділа своїм подарункам минулого року, – невдоволено сказав він. Раптом він почав обмахуватися аркушем паперу. Я не відповіла – мій голос би затремтів від страшних споминів. Мій жахливий вісімнадцятий день народження з усіма його далекосяжними наслідками не належав до тих спогадів, які я ніжно плекаю в пам’яті, і було дивно, що він намагався його викликати. Йому ж бо він завдавав ще більше болю, ніж мені.

– Ти розумієш, що його термін дії скоро закінчиться? – запитав він, простягаючи мені папірець. То був іще один подарунок – ваучер на авіаквитки, який Есме та Карлайл вручили мені, щоб я відвідала Рене у Флориді. Я глибоко вдихнула і відповіла рівним голосом:

– Я зовсім про них забула.

Вираз його обличчя став радісним і безтурботним, а коли він повів далі, то не лишилося й сліду від глибоких переживань:

– У нас іще є трохи часу. Тебе звільнено… А оскільки ти відмовляєшся йти зі мною на учнівський бал, то ці вихідні у нас вільні, – він лукаво усміхнувся. – Чому б не відсвяткувати твою свободу в такий спосіб?

Я роззявила рота від здивування.

– Полетівши у Флориду?

– Ти наче щось говорила про дозвіл на континентальну частину США?

Я поглянула на нього підозріливо, намагаючись розгадати, куди він хилить.

– Ну, то як? – наполягав він. – Ми збираємося в гості до Рене чи ні?

– Чарлі нізащо не дозволить.

– Чарлі не може заборонити тобі бачитися з матір’ю. Вона досі має першочергове право на опікунство.

– Ніхто не повинен мене опікати. Я повнолітня.

На його обличчі спалахнула осяйна посмішка.

– Саме так.

Я обмірковувала деякий час його фразу, вирішивши зрештою, що вона не варта зворотного удару. Чарлі просто знавісніє – не тому, що я збираюся побачити Рене, а тому, що Едвард поїде зі мною. Батько зі мною не розмовлятиме декілька місяців, а потім, вочевидь, знову посадить під домашній арешт. Понад усякий сумнів, розумніше було б відмовитися від ідеї в зародку. Може, згодом, за декілька тижнів, як подарунок на випускний тощо…

Але спокусі поїхати до мами зараз, а не за декілька тижнів, було важко опиратися. Я бачила Рене так давно! А ще давніше – за сприятливих обставин. Останнього разу, коли ми були разом у Феніксі, я майже не вставала з лікарняного ліжка. А потім, коли вона приїздила сюди, я була сама не своя. Їй лишилися не найкращі спогади.

Але тепер, можливо, коли вона побачить, яка я щаслива з Едвардом, то звелить Чарлі заспокоїтися.

Едвард не відводив від мене очей, поки я міркувала.

Я зітхнула.

– Не на цих вихідних.

– Чому ні?

– Не хочу сваритися з Чарлі. Не так швидко після його прощення.

Він насупився.

– А мені здається, що ці вихідні пасують ідеально, – промовив він.

Я похитала головою:

– Іншим разом.

– Ти не єдина, хто замкнений у цьому будинку, ти ж знаєш, – кинув він мені похмурий погляд.

Підозріле відчуття повернулося. Така поведінка була йому непритаманна. Едвард завжди був надміру безкорисливим – і це мене розбещувало, я знала.

– Тебе ніхто не тримає, – підкреслила я.

– Без тебе навколишній світ мені не цікавий.

Я закотила очі.

– Я серйозно, – сказав він.

– Нумо пізнавати навколишній світ без поспіху. Наприклад, можна почати з кіно в Порт-Анджелесі…

Він застогнав.

– Не зважай. Ми поговоримо про це пізніше.

– Немає про що говорити.

Він знизав плечима у відповідь:

– Гаразд, тоді розпочнімо нову тему.

Я майже забула про пережите за обідом – то ось чого він прагнув?

– Що побачила Аліса сьогодні за обідом?

Я ні на мить не відводила від нього очей, щоб оцінити його реакцію.

Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, лише погляд топазових очей напружився.

– Вона бачила Джаспера у дивному місці, десь на південному заході країни, як їй здалося, біля своєї колишньої… родини. Але він не збирається повертатися, – він зітхнув. – Це її схвилювало.

– О-о, – це було зовсім не те, що я очікувала почути. Але, звісно, було цілком природно, що Аліса побачила майбутнє Джаспера. Він був її рідною душею, справжньою другою половинкою, хоча їхні стосунки і не були такими пристрасними, як у Розалії та Еммета. – Чому ти не сказав мені раніше?

– Я не гадав, що ти помітила, – відповів він. – Зрештою, там, мабуть, нічого важливого.

У мене, певно, розігралася хвороблива уява. Все було нормально, аж треба було мені все так перекрутити, що вийшло, наче Едвард від мене щось приховує. Мені слід лікуватися.

Ми спустилися вниз, щоб попрацювати над домашнім завданням – про всяк випадок, якщо Чарлі повернеться раніше. Едвард упорався за лічені хвилини, а я старанно і клопітливо робила обчислення, аж поки не вирішила, що пора готувати для Чарлі вечерю. Едвард допомагав, але щоразу морщився від сирих продуктів – людська їжа викликала в нього відразу. Я приготувала бефстроганов за рецептом бабусі Свон, бо хотіла потішили Чарлі. Я не дуже полюбляю цю страву, але Чарлі буде в захваті.

Чарлі повернувся додому вже у гарному гуморі. Він навіть не докладав надмірних зусиль, щоб образити Едварда.

Як завжди, Едвард відмовився повечеряти з нами. З вітальні долітав звук вечірніх новин, але я сумнівалася, що він їх насправді дивиться.

Ум’явши три порції поспіль, Чарлі закинув ноги на вільний стілець і задоволено склав руки на животі.

– Це було неперевершено, Білко.

– Рада, що тобі сподобалось. Як минув робочий день?

Він наминав вечерю так зосереджено, що я не могла завести розмову раніше.

– Повільно. До смерті повільно. Ми з Марком майже півдня грали в карти, – зазначив він з усмішкою. – Я виграв дев’ятнадцять проти сімох. А потім трохи повисів із Біллі на телефоні.

Я постаралася не виказати хвилювання.

– Як він?

– Та нічого, нічого. Суглоби трохи непокоять.

– О-о, дуже прикро.

– Ага. Він запросив нас у гості на вихідні. Він також гадає запросити Клірвотерів та Юлі. Щось на взірець вечірки плей-офф…

– Он як, – усе, на що я спромоглася у відповідь. Але що мені було казати?

Я знала, що мені не дозволять піти на вовкулачі посиденьки, навіть під батьківським наглядом. Цікаво, чи буде для Едварда проблемою, що Чарлі частенько навідується в Ла-Пуш? Чи вважає він, що оскільки Чарлі проводить більшість часу з Біллі, простою людиною, моєму батькові не загрожує небезпека?

Я встала і зібрала посуд, не дивлячись на Чарлі. Поклавши його в раковину, відкрутила кран. Мовчки з’явився Едвард і схопив рушник. Чарлі зітхнув і полишив розмову, але я передбачала, що він до неї повернеться, коли ми зостанемось на самоті. Із зусиллям ставши на ноги, він почимчикував до телевізора, як і щовечора.

– Чарлі, – почав Едвард невимушеним тоном.

Чарлі зупинився посеред кухні.

– Що?

– Белла вам говорила, що мої батьки подарували їй на день народження авіаквиток, аби вона відвідала Рене?

Я впустила тарілку, яку в той час мила. Вона ковзнула по краю раковини і з брязкотом впала на підлогу. Тарілка не розбилася, але забризкала кімнату і нас трьох мильною водою. Чарлі, здавалося, навіть не помітив.

– Белло? – звернувся він до мене спантеличеним голосом. Я не відривала очей від тарілки, піднімаючи її з підлоги.

– Так, подарували.

Чарлі гучно ковтнув, його очі звузилися.

– Ні, вона ніколи про це не згадувала.

– Гм, – пробурмотів Едвард.

– А чому ти запитуєш? – суворо поцікавився Чарлі.

Едвард знизав плечима.

– У них скоро спливає термін дії. Я подумав, що Есме образиться, якщо Белла не скористається її подарунком. Сама вона про це нічого не говорила.

Я вражено дивилася на Едварда.

Чарлі міркував.

– Белло, це для тебе гарна нагода побачитися з мамою. Вона буде рада. Але я здивований, що ти мені нічого не сказала.

– Я забула, – була моя відповідь.

Він насупився.

– Забула, що хтось подарував тобі квиток на літак?

– М-м-м, – пробурмотіла я нерозбірливо і відвернулася до раковини.

– Едварде, ти тут сказав, що «у них скоро спливає термін дії»? – вів далі Чарлі. – Скільки ж квитків твої батьки їй подарували?

– Один для неї… і один для мене.

Тарілка, яку я впустила цього разу, приземлилася в раковину і не здійняла великого шуму. Я чітко почула, як батько гучно пирхнув. Кров, розігріта роздратуванням і досадою, прилила мені до обличчя. Навіщо Едвард це робить? Охоплена панікою, я втупилася в бульбашки у раковині.

– Не може бути й мови! – несподівано Чарлі розлютився і перейшов на крик.

– Чому? – запитав Едвард голосом, забарвленим у невинне здивування. – Ви ж самі щойно сказали, що для неї це гарна нагода побачити матір.

Чарлі на нього не зважав.

– З ним ти нікуди не поїдеш, юна леді! – заволав він. Я розвернулася – його палець показував на мене.

Несподівано мене охопив гнів – інстинктивна реакція на його тон.

– Я не дитина, тату. І я більше не під арештом, забув?

– Ні, під арештом. З цієї хвилини.

– За що?!

– Тому що я так сказав.

– Чи мені тобі нагадувати, Чарлі, що за законом я повнолітня?

– Це мій дім, і ти виконуватимеш мої правила!

Мій погляд став твердим мов лід.

– Он як! Мені виїздити звідси просто зараз – чи даси кілька днів, щоб зібрати речі?

Обличчя Чарлі стало яскраво-червоним. Мені одразу зробилося страшно, що я розіграла цю карту з виїздом. Я глибоко вдихнула і постаралася сказати якомога спокійніше:

– Я б сумирно відбула своє покарання, якби зробила щось погане, тату, але я не збираюся миритися з твоїми забобонами.

Він щось пробурмотав, але не спромігся ні на що доладне.

– Тепер я знаю, що ти знаєш, що у мене є всі права побачити маму на вихідних. Якби я поїхала з Алісою чи з Анжелою, ти б точно не заперечував.

– Вони дівчата, – пробурчав він і кивнув.

Примечания

1

Пер. Н. Тисовської. – Тут і далі прим. пер.

2

Перераховані одні з найстаріших і найпрестижніших університетів США.

3

Асоціація вісьмох найстаріших університетів США.

4

Герої роману Джейн Остін «Гідність і гонор».

5

Болісне відчуття в зап’ястку, яке може виникати після довгої роботи на клавіатурі або письма.

6

1 дюйм = 2,54 см.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.