Без козиря (збірник)

Це була та ниточка, якої він більше за все боявся. Волосся на голові здибилось, і вся кров ураз ніби зупинилась у жилах. Знервований вкрай, він уже борсався, як муха в павутинні. Не надумавши втекти зразу куди-небудь, він розумів, що тепер уже про це нема чого й думати, проте почав хутко збиратися. У вікно заглядав уже сірий ранок, і на шибки сідали білі сніжинки.

Падав перший сніг.

Гордій Байда визирнув надвір. Сніг уже припорошив землю і біленькими шапочками сидів на коляках. Байда подумав, що сніг, напевне, присипав і хустку, і знову завагався зі своїми зборами.

Ілько повернувся блідий і захеканий. Хвилюючись і погрожуючи, він розповів, що Митька Куцого задушила варта. Робітники зняли вже такий ґвалт, що варта й не показується.

– Ми їм цього не подаруємо!

Але для Гордія Байди не все ще було розв'язане. Сумніви про помилку не переставали турбувати його совість.

– За віщо ж його задушили? Що там подейкують?

Цього не міг зрозуміти Ілько. Не за партію ж анархістів? Він уже починав розуміти, що то були дурощі. А що почав приятелювати з вартовиком, та ще з Гекалом, – це вже підозріло.

– Кажуть, що він, мабуть, агентом у варті служив! – Ілько, видно було, перелякався і винувато кліпав очима.

Гордій Байда довго дивився мовчки на Ілька, потім з полегшенням зітхнув і кинув на лаву шапку, яку вже зібрався був надіти:

– Так он хто був твій Митько! Ну, такого падлюку не шкода. Зовсім не шкода. Шпик, значить. Туди йому й дорога! Так це, може, й Гарасько такий?

Збентежений Ілько витріщив очі:

– Щоб Митько Куций…

– Тому ми й не могли нікого вловити під вікном. Ти тільки до нього, а він прикинеться Митьком Куцим – і до тебе, як святий. Шкода, що не знав, я б йому живому язика вирвав! – Тепер Гордій Байда дихав на повні груди, він ніби вдруге народився на світ і згадав про денні турботи. Куций більше вже його не цікавив, треба було думати про те, з чого починати підготовку до проводів німців. Заворушення серед робітників зараз було дуже велике. Тепер з охочих пристати до нього можна легко хоч і сотню скласти, аби тільки остаточно довідатися про час виступу німецької команди. Допоміг йому в цьому німецький телефоніст.

Остаточно переконавшись, що ніяких слідів убивць Куцого варта не знайшла і дозволила вже батькам забрати труп додому, Гордій Байда вийшов і собі з хати. Під ногами ніжно хрускав перший сніг. За ніч він старанно окутав забруднену землю в білі простирала. Обрії розсунулись, шахтні будшлі стояли в білих очіпках. Хто де не йшов, тепер було видно здалеку. Із Платонівки черідкою тяглись шахтарі, а здавалось, ніби на Калинівку наступає цеп. Можливо, тому так поспішно німецький телефоніст знімав зі стовпів телефонний дріт. Оглянувшись назад, він побачив зацікавленого його роботою Гордія Байду і запобігливо викрикнув:

– Revolution!

– Виїздите?

Гордій Байда знав із німецької мови тільки слово «щорік» і вирішив з ним добитися потрібних йому відомостей.

– Виїстіте! – повторив солдат, як папуга.

– Куди виїздите?

– Куди виїстіте? Nach Haus. То тома!

– Додому. Зараз, чи що?

– Ніхт зараза. Морген, морген!

Останніх слів Гордій Байда не зрозумів і знову спитав:

– Так коли назад, значить, цюрік? Сьогодні, завтра, темно, цюрік, – і для пояснення заплющив очі і, мов сліпий, витяг уперед руки.

Солдат довго морщив лоба, нарешті прояснів:

– Ніхт темно, ніхт, морген, – і махнув рукою в бік станції.

– Ну, їдьте до біса. А приїдете в свою Німеччину…

– Дойчланд!

– Я ж і кажу – Німеччину, так і Вільгельма вашого, як ми Миколу, до стінки – і пах, пах!

Німецький солдат від слів «Німеччина» і «Вільгельм» розплився в посмішці, але, зрозумівши Байдину пораду, злякано закипав сорочачими очима:

– Wilhelm ist Keiser.

– А що ж, як кайзер? У нас був справжній цар, і того не злякались.

Від шахти йшов Семен Сухий з перев'язаним оком.

– Чого ти витріщився? Ячмінь вирядився! Так от з кого лягавих набирали! А скільки ще їх вештається між нами.

– Якби знав, язика б йому вирвав.

Сухий запитливо й здивовано втупився в Байду. Байда, щоб перевести балачку на інше, кивнув на телефонний стовп, де дятлом лазив телефоніст:

– Виїздять!

– Ніби…

– Навіть сьогодні, чи що? Я тут балакав з ним.

– Завтра. Один приносив до мене маузер. Завтра, каже.

«Оце добре!» – Гордш Байда сказав це до себе. До завтрього він ще встигне переговорити з Гнатом, а Гриць Духота і Власов нароблять списів.

– Ти як думаєш, Семене? – І він розповів йому про свій план захоплення у німців зброї.

Семен Сухий пожував кінчик солом'яного вуса і знизав плечима:

– Мені теж здається, що німці не будуть ув'язуватися в бій. Додому повертають!

– Кому охота буде ризикувати, раз він їде вже додому? Ото й приходь вдосвіта в лазню, а я піду ще де з ким побалакаю.

Телефоніст, як жук рогатий, уже сповзав униз. На землю сипалась, мов вишневий цвіт, паморозь.

Байда знову кивнув у бік німецького солдата й додав:

– Щоб і дітям своїм заказали ходити по легкий хліб на Україну.

Вони торкнулися пальцями посивілих шапок. Байда переступив рівчачок і пішов навпростець через майдан, прокладаючи по білому снігу перший слід.

Було ще темно, коли до лазні почали сходитись шахтарі – поодинці, по двоє. Щоб не привернути будь-чиєї уваги, світла не світили. Всі відчували серйозність справи і говорили схвильованим шепотом. У темряві Гордій Байда вгадував, коли зайшов Люй Лі, Семен Сухий, Кіндрат Сусідка. Власов прийшов, як завжди, з гармонією і привів чоловік десять хлопців із Платонівки. Потім забряжчало залізо.

– Списи? – теж пошепки запитав Байда.

– Принесли. Розбирайте!

Гирич запропонував, за його власним винаходом, імітувати торохкалом у порожній бочці кулемет.

– Що це тобі – маневри? – сказав Байда, побачивши в цьому несерйозне ставлення до такої важливої справи. – Можуть так торохнути, що й ноги витягнеш.

– Треба, треба, – настоював Гирич. – Доки розкумекають – злякаються, а тут зразу в штики. Інакше, що ти зробиш з п'ятьма гвинтівками?

Зброї, звичайно, було мало. Це добре розумів Байда. Доводиться розраховувати більше на раптовість наскоку і на списи. Гирич вирішив, що переконав Байду, і вже розповідав про механізм свого «кулемета».

Тим часом прийшли майже всі, хто погодився взяти участь у цій ризикованій операції. Можна було б уже вирушати, але Ілько, посланий наглядати за зборами німецької команди, і досі не повернувся. Збиті докупи люди, чоловік тридцять, простоявши на ногах більше години, почали нервуватись:

– Може, він там у коника грає?

– Знайшов на кого звіритись! – говорили по кутках. – Ану нехай збігає хтось інший.

Затримка починала вже нервувати й Байду, але, ображений за сина, він гостро відказав:

– Значить, якась причина на те є. Що ж, Ілько без голови? По Климовій стежці хлопець іде.

У хаті запанувала важка тиша: не таким був Клим, але і в багатьох присутніх були свої діти, і вони розуміли Гордія. Нарешті під вікнами почулися кроки.

– Біжить хтось.

– Ото він і біжить, а ви – в коника…

Захеканий Ілько вскочив до лазні і ще з порога гукнув:

– Збираються запрягати!

– Багато? – запитало разом кілька голосів.

– Шість возів і дві тачанки, а солдатів налічив у дворі чоловік тридцять.

– Я на себе двох беру, – сказав Власов.

Хтось крякнув, хтось зітхнув, а один сказав:

– Навкулачки то я б і трьох викликав, а з цією штрикачкою проти кулемета…

– А кулемети в чохлах?

– Познімали, – сказав Ілько.

– Не бачив, на якому возі набої, гвинтівки? – спитав Байда.

– Усі вози були вже ув'язані.

– Ну то будемо рушати!

– А мені що робити? – спитав Ілько, на якого навіть списа не вистачило.

– Будеш за розвідника. Виходьте, та не всі зразу. Грицю, веди частину через Бабачку, а ти, Власов, своїх поза шахтою.

– Чекайте, – сказав Гриць Духота, – а що, коли вони поїдуть не на Мандриківку, а на Оленівку?

– Здрастуйте! Чому це тобі в голову таке прийшло?

– Туди шлях кращий.

Від Калинівки найближча залізнична станція була Мандриківка, але дорога пролягала через яр. До Оленівки справді була краща дорога, але ж туди далі аж на п'ять верст. Із селища до цих станцій вели різні дороги.

– Що у них, коні вироблені? – сказав Байда, якому і на думку не спадало, що маршрут німецької команди може бути іншим. – Що вони, того горба не осилять?

– А чого їм осилювати горби? Скільки часу витрачається на довший шлях, стільки ж і на переїзд від Мандриківки до Оленівки. А коні казенні.

«А й правда, – подумав про себе Байда, – звичайно, резон їхати на Оленівку!» Але ж це руйнувало всі його плани. Байду аж у жар кинуло. Головне, що не було вже часу, щоб довідатись, та й у кого довідаєшся, як по-німецькому ніхто з них не знав. А тим часом люди стояли, не рушали з місця, бо вже багато пристало на думку Гриця Духоти – на оленівському шляху треба перестрівати німців. Почали дратуватись: «Оце так розвідка. Може, дурно тільки час прогаємо!»

Байда захвилювався: на нього було покладено справу. Трапиться невдача – засміють люди, і Мостовий буде невдоволений. Враз йому спало на думку, як здавалось, найкраще рішення: послати про всякий випадок частину людей до цегельні на оленівському шляху. Своїми силами вони, звичайно, не подужають німецької команди, коли вона справді піде на Оленівку, але мусить зав'язати перестрілку, щоб затримати їх, а тим часом наспіє на підмогу решта з мандриківського шляху. Там воно недалеко. Байдина думка всім сподобалась, але охочих відділятись од гурту знайшлося небагато. Довелося Байді просто назвати, кому рушати до цегельні. За старшого настановив Гирича з його бочкою.

Зоставалось уже недалеко до ранку, коли по залишках розвіяного вітром снігу від лазні в різні кінці зачовгали обережні кроки. Обходячи комендатуру, в якій уже стояли навстіж двері, Гирич зі своїм десятком пішов повз крайні хати Собачіївки. У спітнілих вікнах де-не-де вже блимали підсліпуваті каганці, а далі панувала ще темна ніч. Ілько, здригаючись од холоду й хвилювання, весь час втягав голову в плечі і, доки дійшов до старої цегельні, відчув, як у нього від надмірної обережності заболіли в'язи.

Зруйновані будівлі цегельні стояли обабіч дороги. Розмістивши людей, Гирич з бочкою, що мала імітувати кулемет, обрав собі позицію під крайньою повіткою. Ілько мав виглядати валку на дорозі. Він тепер бігав вперед і назад, щоб зігрітися й позбутися неприємних дрижаків, від яких цокотіли зуби. У вухах дзвеніла тиша, тільки на шахті розмірено чохкав паровик. Нарешті із селища долетів гуркіт кованих возів. Ошиновані колеса пронизливо завищали в наповнених снігом коліях. Німецька команда вирушила на станцію. Ілько, знаючи в Калинівці кожну п'ядь землі, намагався відгадати напрямок валки і тільки даремно наставляв вуха: обидві дороги з селища йшли спочатку одною вулицею і тільки на виїзді розходилися вилкою.

Скавуління шин і цокання коліс наближалося щохвилини, а разом з тим зростало і хвилювання. В Ілька руки вже не попадали в кишені. Щоб зігрітись, він щодуху погнав до селища, але вже на півдорозі ясно почув, що валка йшла просто на нього. Вражений, Ілько зупинився, прислухався уважніше: валка йшла на Оленівку. Тепер його вже опанувало почуття мисливця, на якого йшов великий звір. Повний войовничої відваги, він кинувся назад.

Принесену Ільком звістку на цегельні зустріла могильна тиша. Він уже подумав, що всі розбіглися, як з темряви почувся притишений голос Гирича:

– Чуємо… Лягай у рівчак!

Ілько пробіг повз повітку і впав за купу цегли. Поруч, ніби коло забуреного вагончика, хтось голосно сопів у рівчаку. Не більше як за три хвилини з дороги почулися розмірені удари об мерзлу землю кованих підошов, пирскання коней і приглушені голоси. Ілько визирнув з-за купи і на сірому тлі побачив попереду валки солдатів. Вони йшли розстрільнею і в руках тримали гвинтівки напоготові. З гвинтівками в руках ішли солдати і по узбіччю дороги, майже перед самим носом Ілька.

У голові валки їхав, м'яко воркочучи, фаетон, а в хвості – тачанка. Коли тачанка порівнялась з ним, Ілько побачив чорну постать солдата, що насторожено сидів біля кулемета.

Тільки зараз Ілько ясно усвідомив, що вони мають зробити і наскільки це страшніше, ніж він собі уявляв. Особливо гнітила його темрява, в якій до нього міг підкрастися ворог і прибити багнетом до землі. Від напруги Ількові очі мало не вискакували з орбіт. Як і в дитинстві, рятуючись від небезпеки, він заплющив очі. На думку зринула мати. Коли вони з батьком виходили з дому, мати мовчки взяла його голову в свої сухі руки, довго вдивлялася йому в очі, ніби хотіла запам'ятати їх навіки, і мовчки почала їх цілувати. Ількові, що ніколи не зважав на материні сльози, зробилося сумно, навіть батько прокашлявся і якось невиразно пробубонів:

– Не псуй мені хлопця. Що це тобі, на велику дорогу йдемо, чи що? Клим як збирався? Узяв гвинтівку, й бувайте здорові. А тепер наша черга.

Мати крізь сльози пробувала посміхнутись і цим нагнала ще більшу тугу:

– Страшно!

Ілько тоді навіть образився: «Що він – маленький?» Це надало йому й тепер сміливості.

Примітки

1

Так називалися найубогіші околиці селищ, заселені шахтарями.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.