Без козиря (збірник)

Всі стомлено опустилися на купу чорного вугілля.

– А ліс є, Трохиме?

Задоя зітхнув:

– Кажуть, старих підпорок нагнали.

– І на цьому бариші наживають?

Із темноти виступив Семен Сухий і мовчки сів перед ними навпочіпки.

– Паренька привів? А про Клима не чути?

– Та хтозна. Наші ніби стоять біля самого кордону в Росії і, кажуть, частенько заскакують через кордон, а щось не пише.

– А що про Максима чути?

– Передавали тільки, як він по-геройському на допиті тримався: «Я, – говорить, – член партії більшовиків, і ви можете, – говорить, – все з нами робити: бити, катувати, розстрілювати, але ідеї, – говорить, – нашої ви вбити не зумієте. Вона непереможна в силі і славі своїй».

– Що той катехізис! – пхекнув іронічно Задоя.

– Закрутило в носі, – кинув йому Гирич. – Почекайте: закрутить ще й нижче.

Повз них, чвакаючи в болоті, проходили чорні постаті й зникали в темряві. Із вибоїв уже долітали методичні удари обушків, десь щось свистіло, як паровоз на сонній станції. Іноді свист стишувався і починалося квакання.

– Жаби, чи що? – запитав пошепки Ілько.

Байда ворухнув довгими вусами:

– То така жаба, що й цицьки дасть!

Ілько не розумів: справжні жаби кумкали голосно й завзято.

– Газ, сину! Ото його так із землі випирає. Ну, і Гарасько прийшов. Лізьмо, чи що!

Ілько, побачивши Гараська, зрадів йому тут більше, ніж на вулиці. Той працював за навальника біля самої пічки, і Ілько вже не відчував тієї неприємної самотності, яку переживають на роботі в перший день.

– Будемо тепер разом.

– Вилазь скоріше, я тобі щось розкажу.

Гарасько мав довгі руки, як у горили, і голову, схожу на чавун. На голові було ніби не волосся, а густа перука з кінського волосу. Він шморгав носом і постійно чвиркав крізь рідкі зуби:

– Не повіриш, як розкажу, хрест мене бий!

Із глибини штреку гримів порожняк. Ілько, охоплений страхом перед чорною діркою, в яку порачкували шахтарі, зачепив лампу гачком за комір і собі поліз слідом за батьком. Під руками шамотіли розсипані шматочки вугілля й гостряками боляче кололи долоні й коліна. Нора скінчилась, і перед очима показалась чорна паща з рідкими білими зубами. Ліворуч, між подом і стелею, тяглася покришена гранчаста стінка вугілля. Проти світла воно вигравало веселими іскорками, натиканими в чорну, як ніч, стіну. В інший бік був уже «стовп», звільнений від вугілля. Гладку й чорну, схожу на масну халяву покрівлю підпирав цілий ліс підпорок із складених гармошкою цямрин. Підпірки біліли рядками, і люди, що повзли поміж ними на колінах, видавалися за черв'ячків між вищиреними зубами. Далі вже кволе світло лампочки не сягало, і тільки чути було, як там гула чорна порожнеча. Ілько бачив перед собою батькові підошви на великих ногах. Це його трохи заспокоювало, але нашорошеним слухом він ловив кожен звук. Тут теж квакали жаби, часом ніби сичала вода, попавши на розпечену плиту, а з глибини пащі долітав сухий тріск, схожий на тріск ломаччя. Зовсім близько від нього зірвався зі стелі давно одвислий корж ґлею і розбився на дрібні грудки.

Від кожного шереху в Ілька завмирало серце і наче терпло все тіло. Важке повітря забивало дух. Батько підніс до стелі лампочку. Язичок полум'я на ґнотику враз витягся і позеленів.

– От і працюй з таким газом.

– Іроди, навіть вентиляції не наладять!

Вибійники поскидали сорочки й почіпляли їх на обаполи під стелею. Там же кожен причепив свою лампочку і почав обстукувати обушком стелю, пробуючи, чи не висить над головою корж, а може, і ціла кобила твердої породи. З-під обушків упало декілька шматків ґлею.

– Зачисть, Ільку. Візьми лопату й відгреби.

Коли стеля вже не буніла, а гула чисто й дзвінко, вибійники, голі до пояса, залягли попід чорною стінкою й приміряли кайла. Шар вугілля був не товщий за три чверті аршина, і біля нього можна було працювати тільки лежачи. Вибійники нарешті приладились і почали підбійку. Ілько, зачистивши ґлей, з захопленням дивився тепер, як спритно працювали кайлами вибійники. Батько вимахував методично, як маятник, і, щоб підсилити удар, за кожним разом додавав:

– Ге, ге, ге!

Йому вторив праворуч Гирич, ліворуч – Семен Сухий. Позаду них сидів Задоя, підібравши під себе ноги, і гатив сокирою по дерев'яній підпірці, заганяючи її під обапіл.

За кожним ударом він натискував на товстий живіт, і звідти вилітало, як з міха:

– Га, га, га!

Його гакання впліталися до вибійницьких, і в чорному вибої ніби працював паровик, вихлопуючи:

– Ге-га, ге-га, ге-га!

Ілько набрав перші санки вигорнутого із врубу вугілля, підперезався чересом, з якого звисав товстий ланцюг, попід животом пропустив його між ніг, зачепив санки і, рачкуючи, потяг їх у пічку, щоб на штреці перекидати у вагончик. Шар вугілля залягав похило, і це полегшувало тягти на санках майже вісім пудів. Але під полозки попадалися розкидані грудки, і тоді в Ілька від натуги очі мало не вилазили на лоб. Проте ще гірше було від маленьких гострих камінців, що боляче кололи в коліна. Ланцюг теж увесь час бив по ногах і боляче щипав за голий живіт. Лампа, підвішена за комір, чадила під самий ніс, і від цього дурманіла голова.

Коли він з першими санками, весь мокрий, виліз на штрек, Гарасько куняв біля порожнього вагончика.

– Тобі добре, і спати можна.

– Ти знаєш, сьогодні, мабуть, щось трапиться.

– Де трапиться?

– У нас, у шахті.

– А хіба що?

– Сон такий бачив.

І, майстерно чвиркнувши крізь рідкі зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливі маленькі очі, схожі на два зубки часнику.

– У мене сон як у око вліпить. Отож гляди, не лови ґав.

У Ілька по спині пробіг холодок, він хутко вивернув вугілля, зняв хмару куряви і, сопучи, мовчки поліз назад у чорну пічку. Щойно він виткнувся у вибій, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили під самим вухом із гармати. Земля здригнулась під руками. Ілько упав на лікті і злякано звів очі на стелю. У різних місцях тріснули підпірки, але у вибої і далі розмірено гупали удари:

– Ге-га, ге-га!

Ілько знову підповз до вибою і взявся до роботи. Лопата човгала й скреготіла об вугілля, але й крізь цей шум він чув, як у чорній пащі, не в силі витримати на собі ваги землі, може, в сто сажнів завтовшки, тріщали соснові підпірки.

– Зачинає, зачинає, стерво, – не одриваючись од роботи, кинув батько.

– Хоч би почекала до ночі, – обізвався Семен Сухий.

– Коли б ще не по вибій.

– Міцніше кріпи, Трохиме, – кинув уже до Задої Гирич.

– Це все одно, що сірнички. – І Задоя загнав ще одну підпірку під обапіл.

– Ну й шар попався!

– Ге, ге, ге!

– Як залізо.

– Ге, ге!

– Третій зубок міняю.

– Ге!

– Тут і за шість нахекаєшся, не те що за дванадцять.

– Ге, ге!

– А в мене підпірки під руками ламаються. Куди там їм удержати, сама сосна.

– Га, га, га!

Ударів над головою вже не було чути, і Ілько заспокоївся. Проте за другим разом, вилізши з санками на штрек, він таємниче сповістив Гараська:

– Стеля сідає.

– А я що тобі казав! Ото дивися – не засни. А то одного разу – у цій же лаві було – саночник сів біля санок, опустив голову на груди і заснув, а тут лава почала сідати. Спить він і не чує. Лава все нижче, все нижче, і він собі хилиться нижче. А це враз – тільки бух! Так і загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибійники саночника рятувати, куди там: лава лягає, як сніг серед зими. Вони тікати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так і котиться.

Ілько знову зникає в чорній дірці. Він тягне назад по ходку свої незграбні санки і то заплющує, то розплющує очі, щоб перевірити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сідає лава. Може, і з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тільки подумав про це, як враз позіхнув і втяг у себе весь кіпоть від лампочки, що чадила йому під самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тіло ніби втратило силу й обважніло. Відвернувшись від лампочки, він знову позіхнув, кліпнув очима й відчув, що йому дійсно хочеться спати. Ілько навіть зупинився. Справді, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою і задрімати. Тільки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитає головою, ніби хоче струсити з неї сон, але по тілу розходиться млосна втома, і очі злипаються, немов намазані клеєм.

Можливо, Ілько й не переборов би цієї солодкої спокуси, він уже навіть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землі загув новий вибух. Підпірки затріщали, ніби дубові дрова на вогні. Із стелі закапала вода. Проте вибійники колупали стіну, як і раніше, а Задоя плішив складені гармошкою цямрини. Він весь лиснів від поту і вже не лазив, а качався котком.

Ілько знову вилазить із нори на штрек. Гарасько куняє на вугіллі.

– Чого ти все спиш?

– Порожняку немає.

– А я вже ні ніг, ні рук не чую. Сказилася б така робота. – І він з гуркотом перекидає санки аж під самий стояк.

– А ти обережніше. Один коногон так зачепив вагончиком кріплення, а за ним друге. Так воно як пішло валитись, як пішло, сажнів три стелі так і рухнуло йому на голову. Кінь, конєшно, тільки квакнув, а коногон попав під вагон.

– І задавило?

– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав між вагончиком і нахиленими стояками і сидить, як у курені. Чує, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить і чекає. Знову стукають.

«Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить собі й чекає. Уже й їсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – відповідає, і вже, знаєш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз відкопаємо!» Разів десять отак і відповідав, а потім замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.

– Ще б довше мнихались.

– Чекай. Тривогу зняли, скоріше копати. Розкопали. До нього, аж він…

– Давно мертвий!

– Хропе, аж земля із стелі сиплеться.

Гарасько шморгає носом і, приставивши до рота долоні, кричить у штрек:

– Давай порожняк, порожняк давай!

Із темряви вогкого штреку, де тліє жовта цятка, долітають хрипкі то лагідні, то сердиті вигуки.

– Вороч!

У відповідь чути удари копит об стальні рейки і лунке брязкання вагончиків.

– Чуть дай. Чуть дай, ну!

Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:

– …Чуть дай!

Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.

Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.

– Ex, жисть-жестянка! – лається, слово в слово повторюючи коногона.

Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

– Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?

– Душу витріщиш, не те що очі.

– Ти про що?

– Уже одного немає.

Занесені для ударів кайла застигли в повітрі.

– Кажи толком.

– Видали на-гора в лантусі.

– Кого?

– Хабібулу. А сам винен. Тільки почали палити бурки, а його, косоокого, й піднесла чортяка. Нехрист голомозий!

– А ти, звичайно, караульних не поставив?

– Настачиш тих караульних.

– Кишені хазяям набиваєте! – Ілько побачив, як закипає батько. – А шахтар нехай гине? Тоді ще й «сам винен». Геть з вугілля!

Десятник пхекнув і, погойдуючи підвішеною на шиї лампочкою, поліз на штрек.

– Посіпаки чортові! – кинув услід Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повітря задихаємося, теж самі винні?

– Чи було коли, щоб хазяї були винні? Ну почекайте, знайдемо тоді винних!

Гордій Байда спересердя загнав кайло у вугілля по саме кайловище. У Ілька від десятникових слів похололо всередині. Страх скував руки й ноги, на які він і без того вже не міг спиратися. Шпаркий піт заливав йому очі, а вибійники, зціпивши зуби, ще скаженіше кидалися на вугілля. І воно цілими брилами обвалювалося на під.

– Повертайся, повертайся, хлопче! – підганяв Гирич. – Вугілля вже нікуди відгортати.

– Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, підкрадається як.

Підпірки лускали й кололись. Від них уже відлітали тріски, а на кругляках під стелею виростали білі качани із розчавленої сосни.

Вибраний «стовп» сідав.

Гордій Байда декілька разів уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тоді він одкинув кайло і взявся за лопату.

– Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.

– Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотілося, щоб до нього ставились як до малого.

– Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й очі провалилися. До кінця ще не скоро. Мабуть, і ми перепочинемо, хлопці?

Ілько, радий в душі, ніби неохоче виліз із лямки і, мов ведмідь, хутко порачкував до Гараська.

Гарасько на чім світ лаяв коногона, що той ніби погано подає порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожні.

– От Митько Куций був коногон, ото так коногон. Справжній анархіст.

Ілько запитливо кліпає очима.

– Ну, партія така, – пояснює Гарасько. – Нікого над собою не визнавав.

– А хіба його нема вже?

– Утік до Махна, такий тоже анархіст. Цілу армію свою зібрав.

– А чого ж Митькові треба було тікати?

– Через отого Задою пузатого. Вони раз заклались на пляшку самогону, що Митько Куций пужне інженера Григорія Петровича, щоб не вештався по шахті. От одного разу Митько жене порожняк із сходу. Дивиться, інженер з лампочкою під стіночку став. Він вагончик тільки хить, а інженер під вагони тільки брик. Митько до нього. «Як ви попали під вагон?» А інженер молодий ще, соромно, що таке трапилося, та й каже: «Мабуть, підсковзнувся!» Ну, Митько, раз виграв, вимагає пляшку самогону, а Задоя тоді: «Я в совет заявлю!» А совет би зразу копнув. Ну, Митько за шапку і втік. А тепер переказує, що в Махна можна і поїсти, і попити. Завоюєш, приміром, город, бери що хочеш: хоч грамофон, хоч гітару, взагалі усяке плаття. Захотів, приміром, спати – геть хазяїна скинув, а сам на його пуховики. Підлататися можна по перше число. Ex, я б зараз на всі пальці перснів набрав, на штани леї нашив, дудочкою чоботи, остроги… Ідеш, а воно тільки дзень, дзень. А то хіба це жисть?

Він шморгнув носом.

Ілько ще нічого не чув про анархістів, він навіть не знав, чи є яка-небудь різниця між анархістом і антихристом, й подивився на Гараська вже заздрими очима:

– А в нас така партія є на шахті?

Гарасько відкопилив губу:

– Спрашуєш! Я первий.

Тепер Ілько відчув себе проти Гараська вже зовсім маленьким і запобігливо сказав:

– А ти вгадав, що трапиться нещастя: Хабібулу вбило. І тобі справді приснилось?

Гарасько, певно, забув уже, що казав, і недоумкувато закліпав сонними очима:

– Що ви всі вигадуєте, ніби я тільки сплю.

Із пічки, важко дихаючи, виліз Гордій Байда. Він тяг за собою горою вивершені санки.

– Я вже сам, тату, – звівся на ноги Ілько. Він трохи перепочив, а догадавшись, що Гарасько брехав про сон, позбувся й неприємного страху.

– Краще допоможи Гараськові: бачиш, не встигає. А то й сьогодні не заробимо на хліб. Води в тебе немає, Гараську?

Гарасько стояв під стінкою. Під ним у рівчаку, чути було, хлюпала вода.

– Немає, дядьку Гордію.

– І ту ото воду поганиш? Її ж хтось питиме.

– А ви он вище.

Гордій Байда нахилився до рівчака, хлюпнув рукою, зігнав іржаві осуги і припав чорними від сажі губами до води.

– Яка ж таки погань! – Він з огидою сплюнув і рукою витер рот.

Із темряви тихо виплив технік Сивокіз:

– Ти чого тут байдикуєш? Роботи немає?

Гордій Байда стяг на перенісся брови:

– Ви б краще, ніж пасти нас, за свіже повітря подбали. Люди скоро подушаться.

– Не візьме вас чортяка. Розпаскудили більшовики, так ви тепер і вигадуєте.

Гордій Байда блимнув білками:

– А коли вас візьме чортяка?

– Це що за балачки? Ану геть у вибій. Саботажник!

Гордій Байда все ще був під враженням смерті товариша. Укриті густим волоссям широкі груди знялися, як ковальський міх. Він схопив із вагончика пудову грудку вугілля й заніс над головою:

– Уйди, гадино! Мало крові ще ти випив із нас?

Гордій Байда був схожий на скелю, начинену динамітом. Ілько, дивлячись на батька, завмер з широко відкритими очима, а Гарасько, ніби зовсім нікого не помічаючи, старанно накидав у вагончик вугілля. Технік Сивокіз, не сподіваючись на такий вибух у завжди покірливого Байди, перелякався і вже обізвався з глибини темного штреку:

– Так і запишемо. По Климових стопах, значить? Гаразд. Будемо тепер знати.

У Гордія Байди ходором ходили груди. З усієї сили він ударив грудкою об цямрину. Цямрина нахилилась, а вугілля розсипалось на порошок.

– Ну, твоє щастя, що ноги маєш прудкі, а то кліть і другого видала б у лантусі. Іроди прокляті!

Назад санки потяг уже Ілько. Батько його знову заліг у вибій. Умощуючись на кавалок дошки, щоб захистити бік від крижаної води, він кинув, ні до кого не звертаючись:

– Мало вас більшовики вчили! – і з серцем опустив обушок на вугілля.

У вибої ніби знову запрацював паровик:

– Ге-га, ге-га, га!

Гнітючий настрій, навіяний смертю і сутичкою батька з техніком Сивокозом, якого всі боялися, остаточно розвіяв Ількові думки про сон, проте страх перед чорною пащею вибою зростав з кожною хвилиною. Десь палили бурки, і по шахті, разом з кряканням підпірок, лунала гулка канонада. Тягло неприємним, нудним припахом динаміту. Від млості Ілька починало вже нудити. Кожна частка його тіла була напружена, натягнута, щохвилини готова до захисту. Він бачив, що Задоя вже не встигав міняти зламаних підпорок, хоч сокира його не переставала дзвеніти.

Момент, на який боязко чекав Ілько, наступив для нього саме тоді, коли йому було найтрудніше рятуватися. Він щойно запрігся в санки з вугіллям, як підпірки затріщали вже, ніби крокви на пожежі, а з покрівлі дощем закапала вода. Більшого напруження Ількові нерви витримати вже не могли. Йому видалося, що стеля вже давить на спину, і він, збиваючи до крові коліна, прожогом кинувся в ходок. Мокрий штиб, як каша, розсувався під його руками. Біля дірки Ілько озирнувся. Позаду колесом котився Задоя і поперед нього шмигнув у ходок.

Тільки на штреці Ілько помітив, що ні батько, ні інші вибійники вискочити не встигли. Охоплений жахом, стурбований за батька, він, перемагаючи страх, кинувся назад у ходок. Вибійники все ще лежали, як жовті осениці, під чорною стіною і гризли вугілля, приказуючи:

– Ге-га, ге-га!

Батько на хвилину наставив вухо:

– Зачинає, – і підтяг до себе покинуту Ільком лопату. – Зачинає-таки, сволота! – і потяг з обапола свою сорочку. Другою рукою він не переставав кришити вугілля.

Тріск перейшов уже в справжню канонаду. Підпірки тріщали сухим, холодним і моторошним тріском.

– Таки йде. А я думав, оставила. – Батько озирнувся назад і на півдорозі затримав занесену руку з обушком. За його кожним рухом пильно стежили інші вибійники. Їхні кайла теж завмерли в повітрі. Враз підпірки під чорною стелею з тріском розцвіли білими патлатими квітками.

– Ану, хлопці, годі! – гукнув батько, і всі миттю кинулися до штреку.

Слідом за ними котилася туга хвиля повітря. Ілько ледь схопив шапку, яку вітром зірвало з голови. Але йому тепер було не страшно. Він дивився з нори й бачив, як у чорній пащі підпірки обертало вже в мочалки, а цямрини сплющувалися, як гармошки, під тиском незримої руки.

Попереду батька Ілько прудко виліз на штрек.

– Сіла!

Гарасько лукаво прищурив свої маленькі очі:

– Не я тобі казав? Попробував би заснути, і тебе б зложило, як складаний ножик. Один вибійник колись хотів плечима затримати…

Але Ілько вже не слухав його. Батько з розмазаним на щоках брудним потом, закинувши на чорне від сажі плече сорочку, сидів на купі вугілля і тупо дивився в одну точку. Він, напевне, думав про техніка Сивокоза і про те, що може позбутися роботи, а може, втрутиться ще й варта. Тоді їх викинуть із землянки. Ількові стає шкода батька, і він глибоко зітхає. Повз них починають тягтися зморені, закурені вибійники з інших лав. Ілько заплющує запалі очі і бачить, як на-гора заходить уже сонце, а в полі здіймається легенький туман. Він втягує в себе вогке сморідне повітря, схиляє голову на лопату і солодко засинає.

Гордій Байда про сутичку з техніком Сивокозом перед жінкою не обмовився жодним словом. Але настрою свого не міг заховати.

– Чи не трапилося чогось, Ільку? – насторожено запитала вона. – Чого це батько такий похмурий?

– Сивокіз в'їдається! – І він, зовсім сонний, розповів матері, як до батька присікався Сивокіз.

– Мабуть, за Клима.

Харита інтуїтивно відчула, що знову наближається лихо, і до самого ранку з хатинки чулись її зітхання. Всю ніч рипіло ліжко і під Гордієм Байдою. Спав тільки міцним сном у своєму кутку зморений Ілько; навіть уранці його довго не могла добудитися мати. За сніданком Гордій Байда, що весь час мовчав, криво посміхнувся:

– Чого це ви напутрились, як кури в дощ? Здається ж, на погоді стало.

Харита мовчки зітхнула й крайком хустки скинула сльозу. Гордій Байда, певно, шукав собі розради, зиркнув, наморщився:

– Чи ви ховаєте кого, чи що?

Але його наївна спроба розвіяти пригнічений настрій жартами завдала ще більшої туги. Харита підвелася з-за столу й понесла свої сльози до хатинки. Суха її спина здригалася під благенькою, з жовтим горошком, кофтою. Ілько ніяково шморгав носом і, щоб приховати зітхання, яке розпирало йому груди, штучно кахикав.

– Хіба ви, тату, думаєте, що Сивокіз піде на скандал?

– Який скандал? Що він мені за правду зробить? Нехай хоч десять техніків нахваляється!

– А на нього теж можна якусь управу знайти?

– А то ж як? Старий шахтар. Жартуєш, чи що?

В його голосі було багато образи і мало певності, що при біді йому тепер хтось може зарадити.

– Нас же не викинуть із хати, хоч би я й один працював.

– А спілка навіщо? – згадав Байда і навіть повеселішав. – У правлінні спілки тепер поважні люди. На чорнороба, може, не став би зважати Сивокіз, а на таких, як сам, зважить. Я й туди піду. Старий шахтар. Таких тепер на пальцях перелічити. Я їм гори вугілля навернув, а Сивокіз що? Молоточками тільки світить. Якби на другого, так йому б на місці бубну вибив, і все. Поважай старого шахтаря. Про це йому й спілка скаже, а може, ще й нахлобучку дасть. І дасть, обов'язково дасть, тільки довідається, як ті барбоси з людьми поводяться.

Підбадьоривши себе надією на профспілку, Гордій Байда уже розважно витер рота, розгладив довгі вуси і, навіть не дочекавшися гудка, пішов знайомою стежкою до шахти. Позаду нього тяглася довга тінь з обушком біля голови. Ілько, ступаючи слідом, кожен раз намагався надсікти лопатою тінь від обушка і цим розважався, аж доки вони прийшли до шахти.

Біля воріт сьогодні стояв німецький солдат з гвинтівкою. Такий же солдат, у зеленій касці, з багнетом за плечима, походжав по естакаді, чого раніше не було. У ламповій теж стояв якийсь збуджений, нервовий гамір. Байді не терпілося скоріше довідатися про свою долю, і він насторожено кинув свій номер. Бляха тоскно дзвякнула об поличку, біля якої між гронами лампочок снувала Маруся.

Ілько й сьогодні переживав гостре й солодке хвилювання. Щоб краще бачити, як снують між лампочок привабливі, оголені по лікті Марусині руки, він по-гусячому витяг із-за батькової спини шию. Певний, що сьогодні Маруся вже не буде глузувати з нього, Ілько нетерпляче чекав на свою чергу.

Маруся, узявши машинально у Байди бляшку, відійшла до разка лампочок, схожих на сухих жучків, приколотих до жердочок.

– Який твій номер? – І, наморщивши лоба, заморочено озирнулась. Побачивши у віконце шпакувате, тверде обличчя Климового батька, Маруся винувато посміхнулась. Збентежений Байда зрозумів її перепитування по-своєму. Значить, вона вже не знайшла його лампочки на своєму місці. Значить, він уже лампочки більше не одержить, вважай – уже безробітний, а завтра йому не видадуть із кооперативу пайки хліба, а може, викинуть і з землянки. Серце боляче стиснулось у грудях, і холодний піт укрив усе тіло.

Ількові не терпілося, і він, почервонівши враз по самі вуха, вигукнув за батька:

– Номер три – вісімдесят чотири! Читати, мабуть, арифметики розучилась?

– Та вона ж ось, хай їй чорт! – І Маруся брязнула номером, а потім у віконце просунула лампочку.

Гордій Байда цупкими пальцями обійняв лампочку за масне денце і, мабуть з радості, яка гарячим струмом пройшла по його тілу, ніжно сказав:

– Гарна з тебе буде невісточка!

Маруся зашарілася, зирнула сірими вологими очима на Ілька і чмихнула: він закохано кліпав очима.

– Ну чого баньки вилупив? Держи лампу, капловухий!

– Мій номер…

– І без номера знаю.

Задні весело зареготали. Голосніше за всіх гудів бас батька, що дивився на лампочку, як голодний на шматок хліба.

У ній горіла жовтою цяткою на ґнотику його доля.

– Старий шахтар, що ти хочеш, – підморгнув він до збентеженого Ілька, який не знав, куди сховати свої очі.

Уже на порозі Гордій Байда зіткнувся з десятником.

– А ти вже й лампу одержав? – сказав десятник з вусами фельдфебеля й одвислим волом. – Усердний! Ти поки що здай її назад: у контору викликають.

У Гордія Байди шпакувате від неголеної бороди обличчя посіріло ще більше.

– Чого ж я буду здавати лампу? Чадитиме панам, чи що?

– Та й з лампою можна. Тільки краще здай. Марусю! – гукнув десятник у віконце. – Візьми Байдину лампу й номерок, нехай у тебе побуде, – а як, може, повернеться, знову віддаси.

У Байди лампочка застрибала в руках.

– Ти що – заарештував мене, чи що? Бери, бери, а то ще вкраду. Я ж літун!

Тут десятник відчував себе сміливіше, ніж учора у вибої, і одверто зловтішався з переляканого вигляду Байди:

– Гайка ослабла? Іди, іди!

Стурбований Ілько, як тінь, посунув за батьком. Біля контори їх догнав Семен Сухий:

– Ти, хлопче, йди в нарядну, скажи про це Убогому, а ми підемо в контору – побалакаємо.

Ілько повернув назад до нарядної. Звідти чулись вже якісь збуджені голоси, а Гордій Байда з Семеном Сухим переступили поріг чорної від сажі й цигаркового диму контори. В одне з віконець виглядала голова зачучвереного конторника.

– Ви кликали мене? – торопко запитав Байда.

– Тобі чого?

– Це я, ніби кликали в контору.

– Байда?

– Атож!

– Ти що там, образив пана техніка?

– Тільки правду сказав.

– Так от за цю правду, а по-нашому – це образа при службі, ти звільняєшся з роботи. Іди до рахівника.

– То ість?

– Без усяких «то ість».

Гордій Байда від несподіванки розгубився. Він розгублено глянув і на Сухого, ніби не покладався на свій слух. Семен Сухий стояв, обпершись на кайло, і жував кінець свого пожовтілого вуса.

– Ви що? – запитав він у віконце. – Погодили це зі спілкою? У колдоговорі, пригадую, сказано…

– Спілка нам не указ, – гаркнув конторник, – а колдоговором можеш тепер піч розтопити.

– О!

– Факт!

– Подивимось. Ти почекай, Гордію, з розрахунком. Ми ще побалакаємо інакше.

– А то ж як! І до спілки піду. Щоб за правду та звільняти старого шахтаря?! Може, ще й по третьому пункту, з вовчим білетом?

– Що ти з правдою тут розносився? Їхня правда на нашу не схожа.

– Дивись, які тендітні! За образу! Може, він мене все життя ображав. Ходім, Семене, а то ще й цей образиться, – попробував пожартувати Байда, але Сухий не підтримав його, а, навпаки, чомусь насупився.

– Чи ти не розумієш? Не в образі тут справа. Зачіпки шукали.

Байда, здивований з такої думки, навіть рукою махнув на Сухого.

– Що ти мені туману напускаєш? Може, не хочеш іти, то так і скажи.

Замість старого робітника Лук'яненка головою спілки був уже бухгалтер Пантелеймон Петрович. Робітники називали його «верблюдом». Високий, сутулий, він мав довгу шию, на якій стирчала кістлява голова з ріденьким волоссям. На хрящуватому носі боком сиділо пенсне. Він завжди почував переполох, коли у шахтарів виникали суперечки з адміністрацією.

– Ну так чого ви хочете? – запитав він, вислухавши Гордія Байду. – Ви образили техніка, так би сказати, адміністрацію.

– Хіба це образа?

– Ну, припустімо. Образили? Образили.

– А що йому в зуби дивитися, раз не вміє поводитися з робітниками? Робітник хіба ж працює на кого? На них же. Значить, треба берегти його.

– Чекайте, образили? Образили. За це слід звільняти? Ну, може, й не обов'язково, але, припустімо, – слід. Значить, вони правильно поступили? Правильно.

– Дозвольте, – вмішався вже Семен Сухий, – ви тут більше ніж треба наприпускали і тоді робите висновки. Ловко, єй-єй! Спілка мусить захищати інтереси своїх членів?

Пожмакане обличчя бухгалтера зморщилось:

– Припустімо, що мусить.

– Чому ж «припустімо», коли це так повинно бути?

– На вашу думку. А справді трохи інакше. Щоб захищати інтереси робітників, треба сваритися з адміністрацією, а коли ми будемо сваритися з адміністрацією, нас розженуть, а коли нас розженуть, ми не зможемо тоді захищати інтереси своїх членів.

Переконливіше бути не могло, і голова, переможно глянувши на наївних прохачів, плюхнувся на стілець.