Без козиря (збірник)

Байда п'ятнадцять років щоденно топтав ці плити, вдихав густий цигарковий дим, штовхався поміж обдертих, замурзаних, завжди готових на гостре слово своїх товаришів. Шахта забрала у нього молодість, мокрі вибої виссали з нього силу. Він не раз проклинав свою безталанну долю, а от зараз, коли його силою вихопили з цього чорного казана, наповненого людським клекотом, Байді тепер усе тут стало дорогим і привабливим. «Ти ще не здумай мені швендяти по шахті!» Почуття образи стискало йому серце. «Сивокіз мені заборонятиме ходити на шахту. Тебе треба гнати брудною мітлою, а не мене! Я до себе йду, на свою шахту!» І Байда, що надумав за ніч піти просто на восьмий номер попитати там роботи, круто повернув до воріт своєї шахти. «Оце я й вийшов на роботу, пане Сивокіз, тільки не радійте: робочий шпиком для вас не стане. Катюги, на чому хочуть триматися! А роботу ще знайдемо, не тільки світу, що в вікні».

Сердитий і грізний, ладний розвалити голову першому, хто б заступив йому дорогу, Байда зайшов на подвір'я.

Довкола, в сірій імлі, валялися заржавілі вагончики, залізні труби, купи битої цегли, затоптані в багно шматки линви. Раніше вони наганяли на нього нудьгу, тепер же вбирали очі, як щось дороге і звикле, без чого й життя ставало немислиме.

Побачивши Байду, шахтарі спочатку зиркали на вартового, що куняв біля контори, потім з іскорками цікавості в очах і з посмішкою на чорних губах підходили до нього й замашисто тиснули йому руку:

– Байда! Повернувся! Ну що там?

– Скоро прийдуть наші?

– А то вже терпіти не можна!

У голодних очах тремтіла надія, що, може, хоч він, Байда, скаже нарешті, доки ж їм ходити в ярмі з гетьманськими й німецькими занозами.

Гордій Байда розхвилювався. Вперше за все життя йому доводилось не слухати інших, а самому говорити про політику. І не тільки говорити, а й повчати людей. Він розумів, що не Семен Сухий, а партія доручила йому вести агітацію. Пригадуючи, що і як говорив у в'язниці Троян, затинаючись і червоніючи, як школяр, почав:

– От пишуть про Червону армію в газеті. – Він дістав з кишені вже потерту газетку, відкашлявся й почав з Архангельська.

Коло шахтарів збільшувалося. Щоб не пропустити жодного слова, шахтарі душили в долонях кашель, який рвав їм груди.

– А взяти не можуть, – продовжував Байда, вищий за всіх на цілу голову. – Не можуть, в народі сила прокинулась. Усі заводи вийшли битися з гідрою контрреволюції.

– Ото й нам би треба.

– Звісно, під лежачий камінь і вода не біжить.

Із грудей у шахтарів з шумом виривається зітхання.

– Якби в нас менше було шкурників. А то як що – «мовчи та лиш». Максим Мостовий уже казав: «Морочать вас вариводи, а ви й вуха розвісили».

– Бо Мостовий правильну лінію веде – більшовицьку! Я там у тюрмі наслухався, надивився: меншовикові де тепло, там і він. На язик широкий, а як до діла, так і хвіст набік. Точнісінько, як наш Пантелеймон Петрович. А ще були там, що за землю й волю. Есери називаються. Все їм ставок та млинок сниться, а об робочого бояться руки закаляти. А що вже на більшовиків сичать, так більше нікуди. Ні, правильнішої за більшовицьку партію нема – до біса панів! Заводи робітникам, землю селянам, а хто не робить, той не їсть! Погана, скажете, програма?

Крізь туге коло продерся Семен Сухий і довго тиснув Байді руку:

– Отак би й давно, Гордію. Найматись прийшов?

– Хіба такого приймуть! – сказав шахтар, із захопленням дивлячись на Байду. – Вони бояться більшовиків, як вогню.

Від цих слів Байда враз виріс у власних очах і вже з погордою сказав:

– Стану я їх, буржуїв, просити. Прийдуть більшовики – роботи усім тоді вистачить!

Від контори котився Задоя. Гордій Байда вийшов із кола.

– Ти ж навідуйся до нас, – говорили шахтарі. – Може, дещо почуєш. Правда – вона як джерельна вода.

– Ой, каламутять її попсуї! Був один такий у тюрмі.

Вийшовши з двору, він звернув у степ. На сході в червоних шматках роздертої китайки вставав ранок. Тепер Байда ступав уже твердо й упевнено. Він відчував, що в його житті от зараз трапилась якась зміна. До цього часу він був просто собі звичайний, хіба що з волячою силою, вибійник, а зараз уже на нього, на Гордія Байду, звіряються люди, просять поради.

Він розправив завжди похилі плечі і, може вперше, випростався на весь свій зріст. Гаряча кров заструмила по жилах.

– Байда ще покаже вам! – погрозив він кулаком, обернувшись до контори. – Пам'ятатимете Байдів!

На скошених нивах жовтіла прошита срібним павутинням стерня і ніжно хрускала під важкими підошвами постолів. По черствих обніжках у сухому бадиллі шарудів вогкий вітер. Де-не-де, розплескані дощами, сиротливо чорніли покинуті копи. Господар їх, скосивши ниву, узявся, мабуть, за рушницю і, може, десь стоїть зараз на кордонах Радянської Росії або пробивається в приволзьких пісках на Царицин, а може, і в Сілезьких руднях копає для німців вугілля. Сухими струпами на степу сиділи селянські шахти-вертушки, заростаючи вже бур'яном. Чорним мереживом проносилось над степом гайвороння, а в небі тяглися ключі журавлів у вирш.

Гордій Байда поминув збойку й попростував до шахти, що обгорілим пеньком чорніла на зеленому полі. З околишніх рудень уже більша частина припинила роботу. Занедбані шахти тепер без затрати великих коштів економічно були невигідні для експлуатації. Непевні сили гетьманських багнетів, власники тільки спродували німцям великі запаси вугілля з-під естакад і припиняли роботу. Там, де робітники були і вірили в повернення радянської влади, ще працювали помпи, а там, де залишалися лише діти та старі, шахти безборонно заливала вода.

Шахта № 8 була стара, маленька й занедбана, а тому ледь животіла.

– Ти найматися? – спитав його десятник.

– Найматись.

– А в Калинівці хіба набридло?

– Багато будеш знати…

Десятник прищурив очі:

– А ти думав, тут ще не знають? Я тобі от що пораджу, Гордію: катай у другий район, а тут і не пробуй.

Гордій Байда насупився:

– Гриць Духота у вас?

– Ще тримається. Ну, розкажи, що там – скоро наші повернуться?

Байда запитливо глянув у його примружені очі. Десятник посміхнувся:

– Кажи, кажи, не бійся.

– Нехай вороги нас бояться. Я не з полохливих!

Як і в себе в Калинівці, так і тут Гордій Байда спочатку говорив, що чув, а далі – й що думає сам. Надійшов ще один шахтар і, одкривши рота, мовчки прислухався до їхньої розмови, потім підступив ближче. Скоро довкола них було вже чоловік десять робітників, що працювали на поверхні. Десятник зустрічав кожного примруженими очима, ніби бажаючи просвітити наскрізь… Коли зашкутильгав до них артільник на перебитій нозі, Гордій Байда почув, як десятник застережливо смикнув його за полу. Він притишив голос, а потім і зовсім замовк. Збуджені слухачі, шукаючи причини, обернулися назад і помітили чоловіка з перебитою ногою.

– Винюхувати йде.

– Пасеться, чортяка крива!

– Ану притримай його!

Кочегар почав засукувати рукава, але артільник, боязко озираючись, уже поспішно шкутильгав назад. Гордій Байда виждав якусь хвилину й закінчив:

– От і нам треба. Самим треба братись. Власть і програма більшовицька гарна: за всіх бідних дбає.

Те ж саме запитання, що й у Калинівці, почув він і тут:

– А чи ж скоро?

– Та вже недовго чекати. Як тільки буде сигнал, щоб усі, значить, разом…

Від кого мав бути цей сигнал, він не знав і вийшов із кола з рясним потом на жилавому сірому обличчі. Хто знав його раніше, задоволено посміхнувся. Інші перепитували.

– Хто це?

– Хіба не бачиш? Більшовик якийсь.

– А такий же шахтар, як і ми.

На нього тепер дивилися з особливою пошаною.

– Ми теж тут не сидимо без діла. – І шахтарі кивають на свого десятника Омеляна.

Омелян викликав Гриця Духоту. Байда поважав цього слюсаря з качиним носом за розважність і за гострий язик. Він умів до ладу вкинути слово, де треба, висміяти шкурників. Духота носив кепку на самій потилиці, а в оголених по лікті руках у нього завжди був який-небудь інструмент. Зараз він тримав якусь шайбу, а за поясом стирчав молоток з довгим держалном. Духота привітно посміхнувся, і вони потиснули руки, як приятелі після довгої розлуки.

– Максим Мостовий хотів вас бачити.

– Уже влаштувався на роботу?

– Роботи в нього вистачає, та тільки життя собаче: ховайся день і ніч.

– А де ж я його побачу?

– Ви збойку знаєте, ту, що німця вкинули?

– Ну то що?

– Навідайтесь туди завтра надвечір.

Утрьох вони вийшли на дорогу, що виблискувала накоченими коліями. Німецька військова халабуда, воркочучи кованими колесами, обігнула шахту і скоро порівнялася з ними. Зустріч з німецькими бундючними солдатами нікому з них не могла бути приємною, і вони мовчки збочили з дороги. Гордій Байда при зустрічі з німецькими солдатами згадував або Ганса, або блакитноокого юнака, що нагадував пастуха.

– Є й серед них люди з понятієм, трудящі.

– Таких тут довго не тримають, – відказав Гриць Духота, – ми тут з двома ніби договорились уже, та ви знаєте Ганса Курца. Мабуть, винюхало начальство, – не знаємо, де й поділись.

– Курц прибігав напередодні: на фронт, каже, посилають.

Від халабуди підійшов солдат із посмішкою на червоних губах. В руках у нього була новенька вуздечка. Всі троє здивовано перезирнулися.

Гордій поторкав пальцями вуздечку й посміхнувся:

– Чи ти хочеш нас загнуздати, чи що? Так на мене – і то велика.

Солдат повісив уздечку на руку й дістав із кишені французький ключ. Річ була потрібна, але не було потрібних грошей. Солдат, гадаючи, мабуть, що й це їм не потрібне, витяг із-за пазухи нові штани.

– Чого це ти сгродуєшся? Додому, чи що, збираєшся?

На губах у солдата заграла задоволена посмішка:

– Яволь!

Усі троє запитливо переглянулися. Гриць Духота й собі з посмішкою на губах запитав:

– А в тебе револьвера або рушниці не можна купити?

– Рефольвер? – солдат подумав. – Яволь, мошна. Рефольвер нейн, можна гвер.

Домовитися перешкодив вершник, що скакав по дорозі. Солдат на мигах показав, що він завтра теж буде проїздити цією дорогою, і побіг до своєї халабуди.

Пригода з солдатом чомусь нагадала усім сімнадцятий рік, і вони знову без слів перезирнулися.

– А не провокація, бува? Мені не подобається той вершник.

Гриць Духота з десятником повернули назад, а Гордій Байда через стерню попростував до другої шахти. Всю дорогу він розмірковував над тим, що сказав німецький солдат, і нарешті прийшов до висновку, що радіти ще зарано: солдат, можливо, збирався тільки у відпустку, а може, до Німеччини повертали цілу частину. Замість неї прийде друга, і нічого від цього не зміниться.

Після хвилинної радості він ще глибше відчув своє прикре становище і вже машинально попростував утоптаною стежкою, що вела в степ.

На сусідній рудні в шахтах працювали тільки помпи. Під естакадами, на путях, заржавілі рейки заростали бур'яном. У мертвих шківах свистів вітер, а копри в сяйві золотого павутиння стояли, мов забуті на баштанах курені. По селищу проходили поодинокі люди. Вони з жалем озиралися на сторонню людину, що даремно забилася сюди, і зникали в своїх похмурих землянках. У сухотних деревах цвіркали синиці. Але Гордій Байда зустрів і тут знайомого вибійника. Він теж уже другий місяць сидів без роботи і мріяв про той щасливий день, коли роздобуде шкапину, складе на воза своє збіжжя і помандрує, за прикладом багатьох, на село, до себе в Росію.

– Щоб хоч цих пикатих не бачити.

– Ти поїдеш, я поїду, а вони нехай грабують? Не діло, Степане. Знаєш, що мій Клим казав: «Революцію хочуть задушити, тату». Взяв рушницю й пішов обороняти. Ото правильно! І нам про це треба подумати.

Він пошарив по кишенях і дістав засмальцьований клапоть газети «Донецкий пролетарий».

– Чув, скільки їх напосіло на совєцьку власть?

Скоро біля них зібрався невеличкий гурт. Діти задирали на нього голови, як на терикон, жінки, склавши руки під сухими грудьми, прислухалися здаля. На прогнилих дошках даху сидів кіт і, не спускаючи очей з заклопотаної синиці, грівся під блідим промінням осіннього сонця.

У хаті було темно. Гасові лампи давно вийшли із вжитку, а маленький каганець ледь освітлював понівечені ревматизмом пальці та сухе Харитине обличчя, схилене над шитвом.

– Перестань бренькати. Краще б послухав, що батько говорить.

Ілько повернув голову, зневажливо скривив губи і знову забренькав на балалайці:

Я на бочці сиджу —

Ходить збоку качка,

Мій муж більшовик,

А я гайдамачка…

– Краще б у книжку заглянув.

– А раніше? От у Митька Куцого є книжка – про розбійника Чуркіна, ото книжка!

Харита звела на сина стомлені очі:

– Він таки доведе тебе до ума.

– А вам що?

Гордій Байда тільки зирнув на сина – і той знітився.

– А чого ж вони в'язнуть зі своїми книжками? Он Маруська дочиталася, що вже дьогтем ворота вимазали. Тепер уже мовчить, а то: «Що таке експлуатація, знаєш?» Думає, тільки вона й знає. Політичеська яка стала. А ми й без політики укоцали німця. У Гараська тепер хіба ж такий годинник – на п'ятнадцять каменів.

Гордій Байда смоктав цигарку. Від Ількових слів він одкрив рот, і засмалений недокурок із газетного паперу повис на губі.

– Кого?

– Німця.

Байда притишив голос:

– Якого німця! Не базікай.

– Не вірите? Спитайте в Гараська. Того, що з варти щез. Аж у шурфі опинився!

Полювання на німецьких окупантів по всій Україні було на той час явище поширене. Трупи знаходили в полі, на вулиці, на стійках, а то й на цвинтарі. На Калинівській рудні останній випадок трапився тиждень тому. Поставлений на варту біля динамітного складу солдат на ранок зник безслідно. Винних, звичайно, не знайшли, і постраждали за це двоє випадкових шахтарів, що вранці на тому місці зупинилися запалити цигарки. Гордій Байда догадувався, хто приклав рук до цієї ризикованої справи: Семен Сухий якось натякнув, що добули одну рушницю, і тому на Ількове зухвальство він тільки посміхнувся:

– Ой глядіть, хлопці, кому змелеться, а вам скрутиться, як будете отак базікати!

Збентежений Ілько змовк і знову забренькав на балалайці.

– А мені ото, хоч і другої вони віри, а шкода. – Харита заморгала віями.

– Все одно колись доведеться їх бити. Думаєш, сюди нашого брата, пролетаря, прислали? Аякже! Щоб на революцію захворів? Може, один-два такі, як ото трус робили, а решта все: о-о! – І для ілюстрації Байда стиснув кулак. – Як не буржуй, так куркуль. Ану замовкни, Ільку.

У хаті запала тиша. Тільки в кутку шкрябала миша. Але Гордій Байда своїм гострим слухом вловив скрадливі кроки попід стінкою, в якій було віконце. Ці кошачі кроки він чув уже декілька разів. Почалося з того часу, коли до нього вечорами стали заходити погомоніти то Гирич, то Семен Сухий або Кіндрат Сусідка, Байда діставав потерту газету «Донецкий пролетарий», і вони починали над нею мріяти. Байда двічі пробував застукати цього таємного гостя. Але кожного разу, поки він встигав оббігти землянку, там уже нікого не було. Один раз, правда, він біля причілка зіткнувся з темною постаттю, вже простяг руку, щоб схопити, і злапав Митька Куцого, що перед тим, як зайти до Ілька, чистив об ріг призьби заболочені чоботи.

Таке настирливе підглядання починало дратувати Байду. Сьогодні він вирішив перехитрити верткого чоловіка і, підморгнувши Ількові, хукнув на каганець. Трохи почекавши, вони навшпиньки вийшли в сіни. Щоб сінешні двері не рипіли, Байда ще вдень помастив іржаві завіски салом, але Ілько зачепив цеберку, і вона загриміла по долівці. Як хутко потім вони не оббігли з обох причілків землянку, але вже нікого біля вікна не застали. Навіть близько жодної живої душі не знайшли.

Гордій Байда роздратувався і поклав, хоч би довелося витратити ніч, але спіймати цього таємного відвідувача.

До Ілька сказав:

– Іди спати.

Сам він вийшов на вулицю й попростував через майдан на край селища до Гриця Духоти. У призначений час він ходив на збойку, просидів там, як дурень, цілу годину й нікого не дочекався.

«Що вони, глузують з мене, чи що?»

У комендатурі світилися всі вікна. Повз вікна ходила якась постать і своєю тінню стирала жовті плями на землі. Сьогодні по шахті пішла поголоска, що ніби на станції з німецьких офіцерів солдати уже зрізають наплічники. Ті солдати, що були на рудні, теж ходили, мов кури, зігнані з сідала, навіть почали посміхатися до робітників і запобігливо уступатися з дороги.

– Може, і в них революція почалась? – говорив до себе Байда…

Не маючи тепер такої інформації, яка була у в'язниці, Гордій Байда переживав почуття, подібне до глухоти, і це дратувало. Він навіть носом чув, що вже тягне свіжим повітрям. Гриць, напевне, має які-небудь відомості, і Байда досить енергійно постукав у двері. У хаті відразу погасло світло. Густе бубоніння голосів теж стишилось, немов перед носом у нього зачинили двері, оббиті матою. Він підійшов до вікна і вже тихше подзьобав пальцем. Рука одхилила запинало, і жовта пляма прилипла до шибки.

– Грицю, це я.

– Ви самі?

Байда згадав про таємного відвідувача й насторожено озирнувся.

– Та більше не видно нікого.

Запинало знову впало на вікно, і після паузи прочинилися двері.

– Заходьте. – Він прошепотів це ледь чутно, і Гордій Байда від цього пройнявся таємничим настроєм.

У маленькій, повній цигаркового диму кімнаті каганець стояв під стільцем, а довкола кривого столу і на лаві в сутінках сиділи Василь Моренко, Гнат Убогий, Семен Сухий, десятник із восьмого номера, його звали Омеляном, та ще Власов із Платонівки з гармонією на колінах і затушкана в теплу хустку Маруся. Біля ліжка, де залишалося три кроки вільного місця, ходив у потертій шкіряній куртці Максим Мостовий.

Гордій Байда від такої зустрічі знітився і, затуливши собою двері, далі не рухався.

– Ти лягавого за собою не привів? – спитав Убогий, наставляючи до вікна вухо.

– Оглядався, так не видно було. До мене теж унадилась якась чортяка. Я вам не заважаю?

– Сідай, – сказав Мостовий. – Що чувати про Клима?

– Давно вже не мав звісточки. Може, ти що чув?

– Чув. Живий, здоровий і недалеко. Під Бєлгородом. Червона армія, товариші, готується Україну визволяти.

– От дякую тобі, що сказав, а то люди питають, де наші? А я й сам не знаю. Та ще хтось пускає чутки, що ніякої нашої армії немає, розбіглась, а правителі повтікали до Москви.

– Брехня! Так і кажи всім: Тимчасовий робітничо-селянський уряд України не розбігся, а продовжує працювати в Курську. І Артем наш там. Гадаєте, повстання, які вибухали й вибухають на Вкраїні, і всі страйки отак самі по собі виникають? Усе це треба було організувати, а потім і керувати. Ми не хвалимось, німецькі газети самі пишуть, що громадянська війна на Україні набирає форм добре організованої партизанської війни. А «Киевская мысль» так та просто пальцями на нас указує – по селах, каже, розбрелися більшовики, які агітують селян. Правда, агітують. Усе це організовує наш уряд і Центральне бюро комуністичних організацій на окупованій землі. А тепер готують до наступу і Червону армію.

– А з німцями ж як? – запитав Гнат Убогий. – Кажуть, що в Німеччині теж революція почалась.

– Це факт. Революція в Німеччині – це значить кінець окупації! Але в цих частинах, що душили Україну, не дуже щось радіють з революції. У солдатські Ради пролізли офіцери. Кажуть, що не будуть уже втручатись у війну нашу з гетьманом, виїдуть до Німеччини, але щоб їх пропустили із зброєю.

– А навіщо тепер їм зброя?

– Зрозуміло навіщо. Душити свою революцію!

– Чорта пухлого! – вигукнув Власов і натиснув на перламутровий ґудзик. Гармонія пронизливо писнула. Побачивши невдоволену гримасу, з якою на нього зиркнув Мостовий, Власов поклав гармонію на ослін.

Гордій Байда слухав Мостового з широко відкритими очима. Той же тобі Троян! Чи вони всі такі головаті – більшовики? Він враз відчув, ніби й сам порозумнішав, і вже сміливіше сказав:

– Ні, оружними цих душителів випускати не можна.

– Малувато в нас зброї на таке діло, – сказав Гнат Убогий.

На весь загін самоохорони, що був створений ще під час першого страйку, було тільки п'ять гвинтівок і три револьвери. Командував загоном Василь Моренко.

– Можемо дістати ще десять револьверів, – сказав Мостовий. – Хто б поїхав? Тут недалеко.

– Щоб не кинулось нікому в вічі, Гордієві треба з'їздити, – сказав Семен Сухий. – Раз ми вирішили прийняти його до партії, то оце й буде йому партійне доручення.

– Що ти на це скажеш, Гордію?

У Гордія Байди аж залоскотало в грудях. Стіни землянки ніби розсунулись, і він побачив перед собою усе селище, всю країну, уярмлену німцями, гайдамаками; а напружать сили Артем, Троян, Мостовий, Сухий і він з ними – і ярмо затріщить, полетять шкереберть і кайзери, і гетьмани. Піддай, Гордію!

– Давай, – сказав він враз голосно, – давай! Раз хочуть задушити революцію, поїду, куди скажете, голими руками буду душити буржуїв. А що повірили старому, за це спасибі!

– Може б, ти взявся й загоном командувати? А то Василь необучений, та й важко йому з ногою!

– Коли доручаєте, буду. Унтер-офіцером служив. А зброю від німців одіб'ємо. Я вже надумав як.

– Ану скажи!

– Засідку на шляху треба зробити. Гвинтівки будуть на задніх підводах. Треба тільки щось придумати, щоб їх відірвати від обозу. Тоді голими руками можна буде взяти.

– Щось дуже просто в тебе виходить, – сказав Мостовий. – Німці не такі дурні, щоб розвісити вуха. Ще хоч би кулемет був.

– І кулемет зробимо. Раз сил у нас малувато, треба на хитрощі пускатись. Коли тільки це буде?

– Про день виїзду німецької залоги не тяжко буде довідатись.

– А я можу ще списів наробити, – сказав Гриць Духота. – У дев'ятсот п'ятому році на Віровській рудні теж, кажуть, не вистачало зброї, так що робітники придумали? Наробили собі залізних списів! І ми можемо зробити і – в штики на німця!

– Обдумайте, товариші. А то зброю чи відіб'ємо, чи ні, а людей можемо загубити. Припоручимо це товаришеві Байді. Згода? Може, мене не буде, Гордію, тоді з Гнатом порадься. А зараз послухаємо Марусю.

Маруся здригнулась. Вона сиділа запишавшись, з червоними від хвилювання щоками. А коли в її бік зиркав гострими очима Мостовий, вона, як і інші, упокорено ніяковіла.

Їй було доручено організувати допомогу родинам червоногвардійців. Робилось це під виглядом допомоги солдаткам. Розповідаючи, як вона збирала кошти, одежу, борошно, Маруся з натугою підшукувала потрібні слова і соромливо червоніла, а коли вимовила, двічі спіткнувшись, слово «пролетаріат», і зовсім зніяковіла.

– Ти сама це робила? – запитав її Мостовий.

– Дівчата з відкатки допомагали. Раніше і заїкатись не можна було, на сміх знімали, а тепер самі бігають, щоб якусь роботу давала.

– А на страйк пристануть?

Маруся кивнула головою.

– Ти ще серед платонівських дівчат попрацюй. А то вони осторонь тримаються, думають, що коли живуть по хатах під солом'яною стріхою, то шахта їх не обходить. І шахти наші, і земля наша. Народ один, і ворог у нас один – капітал. На цьому, товариші, можна й закінчити!

Присутні повставали з місць, почали розминати пересаджені ноги, а Власов обережно пробігся по голосниках.

– А що ще я в тебе хотів спитати, – сказав Байда. – Про товариша Трояна нічого не чув? Пам'ятаєш, разом з тобою в тюрмі сидів?

Мостовий наморщив чоло, ніби пригадував, потім глибоко зітхнув:

– Повісили, катюги, Трояна.

– Повісили? – У Байди аж витяглось обличчя.

– Там же, у дворі тюрми. От був комуніст, Гордію! Таких небагато на світі.

Присутні поодинці, насунувши на очі кепки, залишали землянку. Байда все ще стояв серед кімнати, як громом прибитий. Мостовий торкнув його за лікоть:

– Повертай до збойки і зачекай – поговоримо, а за вчорашній вечір пробач. Не міг прийти.

По сонній вулиці дзвінко заголосило на всі голосники «страданіє». Гордій Байда пішов у протилежний бік і зупинився під акацією. Він хвилювався, як людина, що ступила на тонкий лід над глибокою водою. До другого берега далеко, а лід тріщить під ногами. Відповідальність, яку на нього щойно поклав підпільний комітет, наповнювала світ новим змістом. Тепер йому хотілось говорити й говорити, розкрити своє заскорузле серце, в якому осіло стільки затамованих образ.

Попід парканом тихою ходою наблизився Мостовий. Із темноти вирізнялось одне тільки обличчя. Байда відділився від акації й пішов поруч з ним.

– Ну, Максиме, раз мене зробили командиром, дістану зброї, усю шахту оборужимо.

– Тихше!

У нічній тиші за їх спиною хруснула суха гілка. Вони озирнулись і проти світла комендатури ясно побачили контур якоїсь людини, що, ховаючись, припала до стовбура акації.

– Лягавий, – прошепотів Максим. – Засипались…

У Байди війнуло холодом поза спиною.

– А може…

– Лягавий, вислідили-таки. Тепер провалять і цю квартиру. – Він говорив біля самого вуха, спокійно, ніби помітив ревнивого парубка з колякою, а не шпика.

– Іди й балакай, а я почекаю на нього.

– Та я кулаком його…

– Тихше. Є в тебе хустка? Заткнеш рот.

Сам Мостовий скинув із себе шкіряну куртку і ліг тут же в рівчак. Гордій Байда підвищив голос і, ніби щось допитуючись, почовгав далі. Проти темного неба їх не можна було бачити, тоді як у протилежний бік усі речі вимальовувалися чіткими контурами з золотим бережком.

Таємнича тінь, зачувши попереду кроки, відділилася від акації, перебігла до похиленого стояка біля воріт, потім попід парканом, скрадаючись у темряві, почала назирці посуватись за Байдою. Мостовий вискочив із рівчака, коли тінь проминула його, і одним стрибком накинув невідомому куртку на голову. Для того це було так несподівано, що він не встиг навіть крикнути. Гордій Байда, здавивши його за горло, запхав йому в рот хустку. Ремінцем Мостовий за спиною зв'язав руки.

– Бери його за ноги.

– І куди?

– У шурф гада!

Почувши це, спійманий упав на землю і зав'юнився, як черв'як, насаджений на гачок. Байда схопив його на оберемок, потім затиснув під пахву і тюпцем побіг на пустир.

У бур'янах за висілком із рота невідомого, що бився об кульшу у Байди, затичка випала, і він раптом голосно закричав. Куртка Мостового все ще закривала йому голову. Байда, отетерілий від несподіванки, кинув невідомого на землю і вдарив по голові кулаком, а Мостовий стиснув йому горло своїми пальцями:

– Пошукай затичку!

Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.

Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.

– Тікаймо!

Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.

Із селища чулося поспішне тупотіння.

– Тікаймо! – крикнув Мостовий.

Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.

Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.

Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:

– Ти вчора бачив своїх хлопців?

Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.

– Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?

– Ну то що?

Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:

– Я тебе питаю – бачив?

З хатини визирнула злякана Харита.

– Я сама, я сама. Вставай, синку.

– Ну бачив! – обізвався Ілько.

– Коли?

– Гараська в шахті бачив.

– А другого?

– Ну чого ти в'їдаєшся до хлопця? Ну забіг до нього увечері на хвилинку Митько Куций, так хіба вже йому не можна і з товаришами водитися?

– А ти доглядай там горшків. Коли він забігав?

Ілько вже зовсім розбуркався і сів на своїй постелі:

– Як тільки я в хату повернувся, і він прийшов.

Митько Куций, як казав Ілько, був недовго і жалкував, що не застав батька вдома.

– Я йому сказав, що ви пішли, мабуть, до Убогого, так він і побіг за вами.

У Байди враз упав голос. Тепер уже не було сумніву, що в бур'яні на нього в останню хвилину дивилися очі Митька Куцого. Щоб на всякий випадок відвести від себе слід, Байда тут же придумав маневр:

– І мені він потрібний. Зайдеш скажеш йому.

– Не піду!

– А це що за новості?

– Погиркались учора, – вставила Харита.

– А чого ж він однаково дружить що зі мною, що з Гекалом із варти. Якого приятеля знайшов!

Коли б Байда почув це від Ілька не в таку хвилину, він, певне, зрадів би, але зараз тільки ще більше розгнівався:

– А ти раніше не бачив, що воно за стерво собаче, той Куций? Зараз же мені збігай!

Ілько, насупившись, посьорбав кулешику і гримнув дверима. Гордій Байда, перед тим як покинути хату, мусив знати, на яку ступити, щоб не накликати на себе підозри. Те, що він вранці посилав до Митька Куцого сина, послужить йому, коли що, для виправдання. Ілько ж принесе і всі чутки, якщо труп уже знайшла варта. «Та кому в голову прийде, щоб я завівся з хлопцем? Це ж не з п'яних очей», – розраджував себе Байда, вкриваючись холодним потом. Він поліз до кишені за хусткою і пополотнів: хустку він посіяв десь на пустирі, затикаючи нею рота задавленому.