ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Присівши на порозі, Канае зав'язував шнурки черевиків. Його самого вражало, що руки не тремтять і він на диво спокійний. Піднявши з підлоги біля дверей пальто й портфель, він гукнув:

— Нісімото-сан!

Стара не виходила з їдальні. Канае зиркнув нервово на годинник. Було п'ять на дванадцяту. „Треба поспішати, бо ще невідомо, коли відходить потяг”,— подумав він.

— То я йду,— сказав він господині, що нарешті показалась у дверях.

— Почекайте хвилинку! Гроші на дорогу маєте?

„Гроші? — похопився він.— Зовсім забув про це”. Ще змалку мати весь час нагадувала, що найголовніше не тримається в його голові. „Цікаво, що там у мене в гаманці? Коли востаннє платив за таксі…”

— Ну чого ви на мене так дивитеся?

Стара непомітно простягла руку з паперовими грішми.

— Та…

— Будь-ласка, візьміть. Цього вам вистачить?

— А скільки тут?

— Десять тисяч ієн.

На суворому обличчі господині з'явилася гордовита посмішка. Канае взяв гроші — десять банкнот по тисячі ієн.

— Стільки не треба. Щоб дібратися до Хіросіми, досить і тисячі.

— Але ж доведеться заплатити за лікарню й за квитки на зворотну дорогу. Сома-сан, не соромтеся. Я небагата, але на чорний день дещо припасла.

Канае мало не зігнувся в церемоніальному поклоні, бо не сподівався, що Нісімото викладе таку купу грошей. Він бачив її скромне життя, а тому ця щедрість видалася йому чудом. Хоч би там що, а при його теперішніх фінансах він не зміг би доїхати до Хіросіми. Правда, міг би вернутись у видавництво і виблагати дещо в бухгалтера Бісікі-сана, але ж це забрало б багато часу, і, крім того, невідомо, що сказав би йому головний. Хіба зумів би Канае як слід пояснити йому, з якого дива закинув службове доручення й вирушає до Хіросіми?

— Дякую. Я в боргу не залишуся — після повернення віддам.

— Та годі вам! Я б теж поїхала, тільки ж нема з ким залишити Ген-тяна. Отож вважайте, що й мене представляєте.

Канае мовчки поклав гроші в гаманець і, злегка вклонившись, відчинив двері.

— Хоч би були живі…— почулося за його спиною щось схоже на зітхання.

Він не обернувся, а широкими кроками, майже бійцем, пройшов через хвіртку й незабаром опинився коло бакалійної крамниці. Червоний колір телефонної будки віщував лихо. Канае спинився навпроти неї й оглянувся навколо — порожнього таксі не було видно. Тоді він знову поспішив до головної вулиці, де ходив автобус. Обігнувши ріг будинку, вже трохи повільніше, перейшов на її другий бік і, нервово перебираючи пальцями правої руки (лівою тримав портфель), став чекати таксі. Дув холодний вітер. Небо ще дужче заволокло хмарами,— здавалось, от-от випаде сніг.

Під'їхало таксі. Канае вскочив усередину.

— До храму Хонгандзі в Цукідзі. Тільки якомога швидше. За півгодини встигнете?

Водій пробурчав щось незрозуміле.

— Добре заплачу. Тільки поспішіть.

І ніби у відповідь машина зірвалася з місця. „Півгодини — це, певне, мало”,— думав Канае.

— Як трапиться по дорозі книгарня, то зупините. Мушу купити собі розклад руху потягів.

Таксист мовчав. За вікном пролітав із запаморочливою швидкістю зовнішній світ. Канае засунув руки в кишені, напруживши ноги, притиснувся плечима до спинки сидіння. „Хоч би були живі… Їхнє життя, можливо, вже догоряє. Ні, мабуть, уже згасло”. Спереду вантажна машина. Перед очима Канае постало сумне обличчя Мотоко Моегі. І лагідна усмішка Аяко Аймі. Таксист майстерно обігнав вантажну машину. „Та, власне, з якої причини вони повинні вмерти?” Зненацька гальма завищали, і Канае кинуло вперед. Він квапливо вийняв руки з кишень.

— Ось,— і водій недбало кивнув на невеличку книгарню.

Канае вискочив з машини.

— У вас є розклад руху потягів?

— Вам який: великий чи малий? — повільно запитав хазяїн крамнички.

— Краще малий.

Канае розплатився і, жадібно схопивши розклад, повернувся в таксі. Ще не встиг він подякувати водієві, як той уже завів машину. Вона несамовито гойдала Канае, та він розкрив розклад руху потягів і заходився шукати потрібну сторінку й потрібний рядок. Аж ось його очі натрапили на графік потягів по лінії Токайдо. З-поміж скупчення цифр він вихопив одну: 12.35. Це був експрес „Кірісіма” до Кагосіми. Його увагу привернула ще одна цифра, 13.00, проти експреса „Ундзен” до Нагасакі та Сасебо. Обидва потяги проходили через Хіросіму. Канае глянув на годинник — була двадцять одна хвилина на дванадцяту. Якщо він заїде в амбулаторію Аймі (цікаво, скільки хвилин це забере?), поговорить з батьками Аяко-сан, а тоді примчить на токійський вокзал, то, може, встигне на експрес, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять. Будь-що треба встигнути. Отже, до Хіросіми він прибуде… Канае перегорнув сторінку з графіком руху потягів по лінії Санйо вздовж Японського Внутрішнього моря. Ось і стовпець, що стосується потяга „Кірісіма”. Канае пробіг його очима згори вниз. Машину сильно хитало і проводити пальцем безпомильно по одному стовпчику було нелегко. Нарешті Канае дібрався того місця, де значився час прибуття до Хіросіми: 4.36. Невже так пізно? Отже, аж завтра вранці? Через шістнадцять годин. Це ще дужче стривожило його. „І чому вони нічого не сказали про свою поїздку? Чому вирядилися так далеко?” Та раптом у голові сяйнув здогад. Як на нього, то Хіросіма лежить десь там на краю світу, тоді як для Мотоко — це земля, де вона народилася, виросла, воскресла до життя, словом, Батьківщина. Мабуть, вона повернулася на цю ненависну їй батьківщину, щоб розпрощатися з життям. Але чому?

Оте „чому” не виходило йому з голови. Те, що Мотоко захотіла вмерти — це він розумів. Але ж чому на це пішла й Аяко? Чому не зупинила Мотоко? „Чому вона потягла її за собою? Адже вона добре знала, що я люблю Аяко”.

„А що ж тоді значила для тебе Мотоко? — кольнуло його запитання.— Ти що, не любив її? Хіба ти не марив тою художницею з холодними очима, замкнутою й недовірливою, жертвою атомної бомби?”

Якось ураз Канае знесилів. Заплющивши очі, він навпереміну малював в уяві обличчя дівчат. Допитливе Аяко Аймі, коли питала: „Вона не здалася вам дивною?” і зневажливе Мотоко Моегі, коли та казала: „Нікудишня картина, правда?” Темний острів на темному морі…

— А де саме в Цукідзі треба зупинитися? — озвався водій, і Канае стрепенувся, розплющив очі. Він не здогадувався, де вони зараз перебувають. Та незабаром зрозумів, що машина вже повертає з вулиці до храму Хонгандзі.

— Де-небудь. Ви не могли б знайти постового?

Ніби не слухаючи клієнта, водій цмокнув невдоволено язиком, але Канае не звертав на це уваги. Найкраще — розпитати в поліцейського. Таксі повертало то вліво, то вправо, поки нарешті різко зупинилося. Канае вийняв записку з блокнотика й вискочив з машини.

— Я з видавництва „Роккон-сьобо”. Де тут амбулаторія Аймі? — звернувся він до молодого поліцейського.

— Амбулаторія Аймі? Який номер?

Канае назвав номер і додав: „Це десь біля храму Хонгадзі”. Поліцейський показав рукою, як туди проїхати. Канае подякував й повернувся в таксі. Повторив почуте від поліцейського. Машина відразу рушила.

Незабаром показалася старомодна будівля з огорожею. На прибитій до воріт великій дерев'яній дошці було написано: „Амбулаторія Аймі”. Таксі спинилося. Канае розплатився з водієм, докинувши чайових, схопив портфель і виліз з машини.

— От бачите, і півгодини не минуло,— гукнув услід йому водій.

Канае зиркнув на годинник — була за вісімнадцять хвилин дванадцята. Справді, їзда була дуже швидка. Але чи вдасться сісти на потяг, що відправляється о дванадцятій тридцять п'ять?

— Ви знаєте, мені треба встигнути на експрес, що відходить з токійського вокзалу о пів на першу. Ви не могли б почекати хвилин десять-п'ятнадцять? Бо сюди таксі не заходять. За простій заплачу.

На неголеному обличчі таксиста годі було щось прочитати.

— Гаразд,— коротко відповів він по хвилині роздумів.

Та Канае не чекав на його відповідь. Кинувши погляд на вивіску, він зник за воротами.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ ТРИ ДНІВ ТОМУ

Канае навідався в майстерню Мотоко в дощову суботу — через два дні після того, як вона пізно ввечері на його на квартирі повідомила, що Аяко зникла. А він же міг заглянути скоріше, тобто наступного дня. Зволікав тому, що, по-перше, від самої весни звик приходити в гості по суботах („Регулярно, як пароплав чи літак, правда?”), а, по-друге, поставився легковажно до зникнення Аяко — вважав, що стосунки між дівчатами дружні, і повернення Аяко неминуче. Та десь глибоко в душі Канае таїлося побоювання, що, прийшовши наступного дня, він заронить у серце Мотоко підозру — начебто він оддає перевагу Аяко. Бо в нього було зухвале бажання: втішатися прихильністю обох, але створити враження, ніби кожну з них він любить сильніше за іншу, хоча сам не знав, до кого справді горнеться. „Кого ж я люблю?” — запитував він себе, а вдень і вночі, на роботі і вдома думав навпереміну то про Аяко, то про Мотоко. Дивна річ — вони подобалися йому однаково і так сильно, як жодна інша жінка раніше. „Якщо це не любов, то що ж таке любов?” — міркував він, та ніяк не міг зробити вибору — визначити один об'єкт своїх почуттів. Ціле літо його раз по раз мучило питання: „Що сталося зі мною? Хіба можлива така дивина?” І поки він не знайшов на це відповіді, роман писався через силу. Правда, в блокноті з написом „Work in progress” же було кілька його уривків під спільним заголовком „Човен Харона”, але для розробки зачепленої теми бракувало матеріалу. Зупинилася робота і над іншою частиною роману — „Туонельським лебедем”: мабуть, не стало фантазії, якою він завжди хизувався перед дівчатами, називаючи її основою мистецтва. У „Човні Харона” Канае задумав описати спільне життя жіночих персонажів, а в „Туонельському лебеді” розгорнути перед читачем минуле одного з них, що мав прообразом Мотоко Моегі. Що ж до другого персонажа, з прототипом в особі Аяко Аймі, то його тема ніяк не викристалізовувалася — Канае не знав, що і як про нього писати.

Та от позавчорашні відвідини Мотоко Моегі й розкриття важливих моментів біографії Аяко Аймі раптом розбудили в ньому потяг до писання. Гарненька, але досі ійна собі панночка, Аяко в його очах перетворювалася загадкову особистість. І, запалившись творчим вогнем, позавчора Канае розпочав писати нову частину роману — „Зима кохання”. Працював він над нею і вчора після роботи. Можливо, двох персонажів свого роману він любив дужче за живих Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Правда, і тепер, уже як автор, він не знав, кому з них віддає перевагу — М. чи А.

Того дня після обіду по дорозі до будинку Нісімото Канае не міг позбутися прикрого відчуття: невже писання роману важить для нього більше, ніж реальні люди? „Чому це я, дізнавшись про зникнення Аяко-сан, не поцікавився її долею, або простіше — її найближчим майбутнім, а натомість захопився новим розгортанням сюжету власного роману? Чому я відразу вчора ввечері не взявся розшукувати Аяко-сан, а, забувши про все на світі, писав собі далі? Так, ніби реальна Аяко-сан була лише тінню героїні твору, що живе в мені. Невже я закінчений егоїст?”

Безперестану картаючи себе, Канае натиснув кнопку дзвінка в домі Нісімото.

— Це правда, що Аяко-сан зникла? Що з нею? — поспішив він спитати в господині, коли та з'явилась у дверях.

— Вона в себе наверху. Звідки ви це взяли? — трохи недовірливо, але спокійно відказала стара, і Канае розгубився.

— Ой, а я так спішив…

Більше не дорікаючи йому, стара гукнула: „Аяко-сан!”

— Що таке?! Я зараз!

Канае миттю роззувся і побіг сходами нагору. Коли на порозі показалася Аяко, він відчув одночасно і заспокоєння, і розчарування.

— Добрий день! Чого це ви так розхвилювалися?

Як завжди, Аяко зустріла його лагідним усміхом і провела в кімнату. За своїм звичаєм Мотоко працювала в майстерні над картиною так зосереджено, що й не помітила гостя. Пам'ятаючи, що вона не любить, коли їй заважають, Канае тихенько спитав:

— Аяко-сан, що сталося? Я так переживав.

— За що? — запитала Аяко простодушно. Було видно, що вона не прикидається.

— Позавчора ввечері приходила Мотоко-сан і повідомила, що ви втекли з квартири.

Аяко залилася легким рум'янцем і зиркнула в майстерня

— Мотоко-сан до вас приходила? А я й не знала. Вона мені нічого про це не казала.

— То, значить, ви не тікали?

— Мотоко-сан сама наробила шуму. Того-таки вечора я повернулася. Бо куди ж мені тікати?

У її бадьорому голосі вчувалася не тільки жартівливість, але й сумна нотка, а тому Канае вирішив, що було б недоречно зараз нападати на неї. Мотоко-сан наробила шуму та ще й його добряче налякала. Але ж мусила бути якась причина для цього. Він кинув нишком погляд на Мотоко, але вона, здавалось, нічого не чула.

— А навіщо вам було зникати і тривожити Мотоко-сан? І мене також. Тим більше коли вам ясно, що тікати нема куди.

— Вибачте. Я повелася негарно. Та що було робити?

„Що вона має на увазі?” — роздумував Канае. Крізь відчинене вікно залітав, гойдаючи завісами, прохолодний вологий вітерець, і трохи засмучене обличчя Аяко то світліло, то темнішало. „Певно, минуле залишило в її душі не вигойну рану, яка й досі ятриться” ,— подумав він і зразу відчув до неї співчуття. „Аяко-сан, ви мені дорогі!” — хотів він вигукнути, але стримався і пригнічено запитав:

— А яка ж цьому причина?

— Ніяка.

І Мотоко позавчора казала, що якоїсь підстави для втечі не було. Мабуть, після незначної суперечки Аяко пішла з дому, а Мотоко подумала, що вона втекла назавжди, і тому кинулась її шукати. Однак Аяко того-таки вечора сама повернулася жива і здорова. Як то кажуть, гора народила мишу. Та все-таки переполох Мотоко мусив мати якусь основу…

— Я не зовсім розумію…— сказав Канае.

— Чого?

— Якщо ви пішли з дому тільки на прогулянку, то чому Мотоко-сан зчинила бучу? Адже загалом вона така врівноважена, спокійна. Через якусь там дрібницю вона б не примчала до мене. А може, вам захотілося її налякати, просто так, без причини?

— Я ж вам казала, що повелася негарно.

— Отже, ви їй погрожували втечею?

— Та чого ви до мене прискіпуєтеся, як суддя? — Аяко глянула сердито на Канае.

Він до неї не прискіпувався. Просто його не залишала цікавість: хотілось узнати, що скоїлося між ними того вечора. Мотоко визнала, що Аяко вже не раз тікала з дому. Спершу, коли зійшлася з якимось молодиком. А з якої причини того вечора?

Питання одне за одним пролітали в його голові, а перед очима стояло трохи змарніле замріяне обличчя Аяко. І хоч скільки він дивився на неї, все одно бачив у ній лише необізнану з життям дівчину, а тому навіть подумав, що, може, Мотоко зі злості набрехала. Та нараз Аяко підвела голову й несподівано для Канае почала розповідати:

— Сома-сан, як письменник ви повинні зрозуміти мій настрій. Якоїсь особливої причини я не мала. Просто мені стало нестерпно. Що бачила, що чула — все остогидло. І вина в цьому не чиясь, а моя. Зір і слух у мене нікудишні, а тому я не хочу нічого бачити й чути. Не хочеться тут жити, тягне кудись далеко, хоч на край світу. Іноді думаю: от було б добре щезнути. Отож не шукайте якоїсь причини, однаково не знайдете. Словом, я сама собі приїлася.

— Дивно. Невже у вас завжди такий настрій? — промимрив Канае, дивлячись, наче заворожений, на співрозмовницю. Спалах рум'янцю на щоках дівчини, коли вона отак запально щось говорила, надавав їй особливої принади.

— Тільки іноді. А то не можна було б жити.

— Але ж, гадаю, є якась причина вашого невдоволення собою?

— Ніякої. Воно находить на мене, як хвороба. Їй-бо, правду кажу.

До певної міри Канае починав розуміти її. Однак, хоч як старався, не міг знайти зв'язку між характером Аяко і тим, що вона казала.

— Коли отак порозмовляєш з вами, то складається враження, ніби вас підмінили. Мотоко-сан ще можна збагнути, бо її думкам властиві ризиковані повороти. А вас я вважав щодо цього абсолютно здоровою. Невже ви підпали під її вплив?

— Ого, ви поганої думки про мене. Мабуть, тому, що я не така кмітлива, як Мотоко-сан.

Якусь хвилину Канае не знаходив, що відповісти на цей докір. Та раптом з майстерні озвався різкий, як хльоскання батога, голос Мотоко:

— Сома-сан, ви що, не вмієте серйозно думати?

Канае злякано обернувся: Мотоко повільно наближалася до перегородки між кімнаткою в японському стилі й майстернею. А коли опинилася на однаковій відстані від гостя та Аяко, то прикипіла поглядом до нього.

— В якому розумінні?

— Хіба ви не кепкуєте з її щирого зізнання? Ая-тян не з тих, що піддаються чужому впливу. Вона має сильну волю і дорожить своїми поглядами. У цьому я не можу з нею зрівнятися. Вона вам відкрилася, а ви розводитесь про якісь там здорові думки. По-моєму, ви цим ображаєте її.

— Просто жах! І чого це ви на мене напосілися?

— Сома-сан, якби ви висловлювали тільки так звані здорові думки, то я зневажала б вас. Ви вважаєте, що в сучасну епоху щось подібне може в нас зародитися? Хіба людство не переживає критичного моменту своєї історії? Війна скінчилася, а японці — і не тільки вони — всі люди на світі відчувають непевність у завтрашньому дні, але мимоволі забувають про неї, покладаючи надію на мир та співіснування, і гадають, що якось усе щасливо обійдеться. Та дехто думає інакше. Я маю на увазі не політику й суспільне життя, а те, що відбувається в людських серцях. Жити в переломну епоху — значить відчувати, як щось руйнується, гине, вмирає. Саме це і властиве Ая-тян. Невже ви не розумієте, що в такому разі про здорові думки не може бути й мови.

— Навіщо… — почала Аяко.

— …так строго… — вторив їй Канае.

— …судити, — вела вона далі.— Сома-сан тільки злегка покартав мене.

Все ще блискаючи очима, Мотоко підійшла ближче до гостя та Аяко й сіла збоку, а потім випалила:

— Як тільки я приходжу Ая-тян на допомогу, вона відразу м’якне, правда, Сома-сан?

Спійманий на слові Канае хотів було щось відповісти, але раптом відчув, ніби потрапив у пастку. Підтверджувати слова Мотоко було нерозумно. Поки він роздумував, обличчя збентеженої Аяко було вкрите якимось дивним рум’янцем.

— І я добре розумію, що сучасна людина переживає кризу, — звертаючись до Мотоко, промовив Канае. — Звичайно, Аяко-сан не виняток з загального правила, але по ній цього не видно, чи не так? Здається, вона вміє жити й будувати життя на міцній основі.

— Хоча ви й романіст, але судите про людину поверхово, — нападала Мотоко.

— Мотоко-сан, ви сьогодні в поганому гуморі,— сказав Канае й зітхнув. Він не мав охоти сперечатися, а вщиплива іронія на його адресу як романіста зовсім його спантеличила. „Овва!” — подумав він і перейшов у оборону: — Я розумію ваш поганий настрій. Ви так напереживалися, коли помітили, що Аяко-сан утекла з дому. Але ж вона щасливо повернулася. То чи не краще було б, якби ви не накидалися на мене, а приязно всміхнулися?

— Можливо…— погодилась Мотоко і попросила Аяко приготувати чаю. Дівчина жваво підвелась і вийшла з кімнати.

— То як склалось того вечора? — запитав Канае.

— Опівночі повернулася.

— Де ж вона була?

— Каже, що сиділа на лаві в парку. Там заговорив до неї якийсь підозрілий чоловік, і вона побігла до постового, а потім на таксі приїхала додому.

— От дурненька! Не знає, що завжди причепиться п'яниця, коли сидиш сама.

— Певно, злякалася?

Мотоко кинула на гостя насмішкуватий погляд.

— Ви так гадаєте, бо судите про неї поверхово. І, напевно, жалієте її. А насправді Ая-тян чогось такого не боїться. І звернулася вона до постового не зі страху, а тому, що той чоловік докучав їй. Це ви, Сома-сан, лякливий.

Становище Канае знову погіршало.

— А ви?

Мотоко була незворушна.

— Я смілива, тільки не з собою, а з іншими. Та, мабуть, ви цього не розумієте. Коли позавчора Ая-тян кудись запропастилася, мене трясло від обурення, бо я не могла набратися духу. Від кризи мене стримує Ая-тян,— здається, я збагнула це того вечора. У неї міцніше коріння, ніж у мене. Коли вона щось вирішить, то не відступить, поки не досягне свого.

У цю хвилину відчинилися двері й повернулася Аяко із закипілим чаєм.

— Знову мене обмовляли? — проказала вона з невинним, як у дитини, усміхом на губах.

ОПІВДНІ

На ґанку амбулаторії Аймі, схожої на житловий будинок, Канае на мить замислився. За ґратчастими розсувними дверима було видно на канапі кількох пацієнтів, що чекали своєї черги. Канае зазирнув у віконечко реєстратури ліворуч за тими дверима.

— Ви в нас вперше?

Підвівши голову, на нього глянула медсестра в білому халаті. Канае трохи зніяковів.

— Я б хотів негайно побачити сенсея.

— Значить, ви не на прийом?

— Ні. В мене інша справа.

— Сьогодні великий наплив людей і я не можу обіцяти, що ви скоро його побачите. А що у вас?

Канае завагався. Але ж його справа не терпіла зволікання. Він поклав портфель перед віконечком і витяг з внутрішньої кишені піджака візитну карточку.

— Ось хто я. Мені треба якнайшвидше з ним поговорити.

— Прийом починається зранку і в таку пору тут завжди багато хворих. Нема ради, доведеться вам зачекати.

Розгублений Канае обвів поглядом приймальню і побачив юнака, що сидів, обхопивши руками голову, літнього чоловіка з газетою, жінку в скромному кімоно і нарешті великий ієрогліф навпроти на стіні, що означав „гуманність”.

— А дружина сенсея вдома? Мені досить і її,— раптом похопився Канае.

Медсестра кивнула головою й віддала йому візитку.

— Тут недалеко від ґанку є боковий вхід. Зверніться туди.