Острів Смерті

— Та ні. Я вже давно взяв на себе половину домашніх справ. Просто тепер пропала охота до них.

М. кивнула і, сьорбаючи чай, глянула на виснажене обличчя Р. „Мабуть, у мене зараз не такий, як завжди, злий вираз обличчя”,— подумала вона.

— Вибачте, я нічого не знала. А то б відвідала дружину в лікарні і прийшла б висловити співчуття. З членами групи „Сатурнієць” я майже не спілкуюся.

— Та нічого. Я збирався тебе повідомити, але передумав, не захотів турбувати. Товаришів у мене майже не залишилося, і похорон відбувся за участі найближчих родичів. Адже смерть від променевої хвороби для нас не дивина.

— А от для мене дивина.

Не звертаючи уваги на її слова, Р. спокійно мовив:

— Як казав С., просто люди, що мали загинути п'ять років тому, вмирають тепер один по одному. Що ж тут дивного? Питання не в тому, вмирати чи ні.

— Дружина недовго хворіла?

— Ні. Вона вже давно почувалася погано. А лягла в лікарню, щоб померти. У її стані смерть — найбільше щастя.

Р. сумно глянув на домашній вівтар. Звідти з-під скла на нього дивилася юна дівчина, що не передчувала ніякої тривоги.

— Не треба так казати.

— Але ж таке життя нічого не варте.

— Я б не здивувалася, якби почула це від С.—сана, але від вас… Ви ж дотримувалися принципу, що треба жити до кінця. Хіба ви не казали, що є сенс жити, навіть якщо життя таке безпросвітне? Я пригадую, ви справді так говорили на одному з засідань групи. Мабуть, і дружина хотіла жити.

— Можливо. Та глибоко в душі, певно, жадала смерті, хотіла зустрітися на тому світі з сином. Та навряд чи ви, М.—сан, зрозумієте її складні почуття.

М. глянула на співрозмовника і після хвилини вагання перепитала:

— А що значить „складні”? Здається, дружина любила вас? Може, ви хочете сказати, що вона бажала якнайшвидше померти, щоб не завдавати клопоту любимому чоловікові?

— Та ні.

— Тоді що?

М. раптом помітила, що прискіпується до співрозмовника. Вона не прийшла висловити співчуття чоловікові, що недавно поховав дружину. Розпитувати про життя покійної недоречно й неввічливо. Дійшовши такого висновку, М. уже збиралася просити вибачення, але саме тоді Р. промовив:

— Послухай, я хочу тобі зізнатися.

Слово „зізнатися” кольнуло М. в саме серце. Вона пригадала вечір, коли над каламутною річкою студент С. відкрив їй свою дивну любов. Внаслідок його зізнання не тільки її, а, мабуть, і його доля круто перемінилася, на душі залишилася не загоючуюся рана. Якби Р. зараз повторив те саме… Але в ту ж мить до М. повернувся холодний розум. „Навряд чи відразу після смерті дружини Р. посміє зізнатися в чомусь такому”,— переконувала вона себе. І справді, Р. почав зовсім про інше:

— Пам'ятаєш, після останнього засідання нашої групи я привів тебе в цей дім. Силоміць притягнув сюди від твого пансіону. По дорозі ти запитала, чи ми одружилися по любові, а я відповів, що нас посватали. Одружилися поспішно,

перед моїм призовом до війська. А потім, здається, ти спитала, чи я був у Хіросімі під час водневого бомбардування. Власне, чому це тебе зацікавило?

— Вже й не пригадую чому. А що таке?

— Ти зачепила мене за живе. Я тоді служив у воєнно-морській частині „Акацукі”, дислокованій в Удзіні. Воднева бомба майже не завдала нам шкоди, а тому нас негайно відправили до Хіросіми рятувати потерпілих. Багатьом було надано медичну допомогу, відвезено до лікарень, довелось і трупи прибирати. Було стільки роботи, що голова йшла обертом. Якщо хтось і бачив зблизька це пекло на землі Хіросіми, то це був я. Щоправда, бути в порту Удзіна і в Хіросімі — це трохи різні речі.

— Чому? Хіба ви не жертва водневої бомби?

— Я мав на увазі не відстань до епіцентра вибуху, а те, що моя дружина не могла зарахувати мене до однієї з нею групи людей.

— Як це розуміти?

— Дружина була тоді в місті, на відстані восьмисот метрів від епіцентру. Всі, хто жив з нею — батьки й син,— загинули, врятувалася тільки вона. А от я залишився неушкоджений і тільки згодом спустився в пекло. Я не бачив на власні очі, як гинули батьки й дитина.

— Але ж ви знаєте, що значить вибух водневої бомби.

— Ще й як знаю. Не одну жертву виніс я своїми руками. І не одна вмерла на моїх очах. „Такого не можна простити!”— лютував я тоді. І хоча мій гнів проти водневої бомби був непідробний, дружина переконувала мене в тому, що я не маю рації. Вона казала, що тільки людина, яка була свідком смерті батьків і дитини, знає, що таке воднева бомба. А тому не схвалювала публікації журналу „Сатурнієць”. Бо, мовляв, кричати тепер про мир нема сенсу, особливо таким, як я — такі люди, що тільки після катастрофи прийшли на допомогу покаліченим, не можуть збагнути їхніх страждань і скорботи. Нещасні жертви забрали свої муки з собою на кладовище, і ніщо вже не допоможе їм, а тому, мовляв, таким, як я, гріх торгувати миром.

— У цих словах є щось хворобливе, правда? — несміливо вставила своє слово М.

— Можливо. Але не подумайте, що дружина повторювала це часто. Вона любила мене й мучилася тим, що своєю недугою завдає мені клопоту. Вона була лагідна, та коли дивилася на мене, то в її очах я читав: „Найголовнішу мить у житті ми прожили окремо: втративши сина, я плакала кривавими сльозами, а вас у той час ніщо не зачепило, ось чому відтоді ми стали чужими”. Її душевний стан відбивався в мені болем, а вона, напевне, почувалася винною переді мною за смерть сина. Поступово між нами утворилася прірва. А в чому дружина була винна? Будь-кому ясно, що і в неї, і в мене сумління чисте. Мабуть, струс був настільки глибокий, що дружина вже не могла оклигати. Крім того, видно, її переслідувала думка, що вона хвора на променеву хворобу. А тому в неї пропала охота до життя. Вона, певно, вважала, що краще вмерти, ніж почуватися винною перед мертвими. Саме це я назвав „складними почуттями”. Ти мене зрозуміла?

Р. говорив із смутком у голосі, підперши щоку рукою. М. мовчки кивнула. „Стосунків між подружжям мені не зрозуміти”,— проказала вона подумки, і раптом її душу огорнуло не знайоме досі щире почуття до Р.

НІЧ

„Кінець”,— прошепотів Канае. Записи на цьому обривалися. Приблизно дві третини важкого товстого блокнота були списані дрібними ієрогліфами, що в тьмяному світлі здалися йому комашиним роєм. Решта сторінок, ретельно пролікованих, ще чекала його пера. „Та чи зможу я написати продовження?” — подумав він.

Записи обривалися на незакінченому розділі „Туонельського лебедя”. Цю його частину Канае написав щойно вчора ввечері. Добу тому. Заклавши сторінку авторучкою, він тоді простяг задерев'янілі руки до електроплитки і, не знаючи, що далі робити, розгублено глянув на годинник! Певно його погляд мимохіть ковзнув і по картині. Нездатний уявити собі, що станеться через добу, й оцінити зв'язок персонажів його твору з дійсністю, він намагався тільки передбачити, як розвиватимуться стосунки М. з Р. Канае пригадав що, звелівши М. прошепотіти до себе: „Стосунків між подружжям мені не зрозуміти”,— сам подумав, що для такого, як він, одинака подружнє життя повне таємниць.

Канае закрив блокнот, витяг з кишені пачку цигарок і закурив. Дим від цигарки піднімався до світла під стелею і змішувався з застояним повітрям. Майже всі пасажири спали, і їхнє хропіння, долучаючись до скрипу вагона, перестуку коліс і посвисту парового опалення, наганяло дрімоту, як колискова пісня. Потягуючи машинально цигарку, Канае повертався думками до вчорашнього вечора, коли він ще був упевнений у собі. „Подружнє життя повне таємниць?.. Ні, нема сумніву: я відразу спростував це твердження. Бо якщо допустити, що не можна описати того, чого не пережив, то хіба зумів би я зобразити катастрофу? Хіба зумів би створити образи С., Е., Р. і його дружини? Чи вдалося мені вдихнути життя в М.? Найважливішу роль відіграє тут не власний досвід, а здатність судити за аналогією, уява, що розростається й зосереджується на чомусь одному, підкоряючись волі творця. Усе в людському житті тісно зчеплене, як ланки одного ланцюга, а тому гнучка уява дозволяє відновити ціле по одній його складовій частині…” Таким був останній висновок його вчорашніх роздумів. Він закрив тоді блокнот, потягнувся й вийняв із стінної шафи постіль. І нічого не підозрював.

З досади Канае кинув недопалок на підлогу й роздушив черевиком. У горлі пересохло, а в животі було пусто. „Шкода, що не зміг купити бенто в Осаці,— подумав він.— Але зараз уже нічого не вдієш”. Канае підвівся і, щоб хоч якось розвіятися, зробив кілька легких гімнастичних вправ, після чого знову опустився на сидіння. Запхав у портфель з „Калевалою” і верстками „Шляху до миру” дорогоцінний блокнот. Охота до читання пропала.

„Чи зможу я написати продовження?” — знову прошепотів Канае. В останньому розділі „Туонельського лебедя” на запитання М., що він збирається тепер робити, Р. відповість: „Маю намір переїхати до Токіо”. Р. скаже, що після розпуску групи „Сатурнієць”, втрати друзів і смерті дружини він займеться перекладом і далі братиме участь у русі прихильників миру. І тоді М. раптом заявить: „Я теж поїду з вами”. Що керуватиме її поведінкою? Кохання чи щось інше, що звичайно переростає в нього? Отже, наступні розділи „Зими кохання” й „Туонельського лебедя” поперемінно змальовуватимуть ті два види любові. Спільне життя Р. і М., продиктоване взаємним співчуттям, поступово перейде в любов і закінчиться зі смертю Р. Стосунки А. і К., від самого початку побудовані на щирих почуттях, поволі ослабнуть, а далі обернуться самотністю для обох персонажів, обірвавшись тоді, коли А. попаде в лікарню. До цих двох видів любові домішається третій, набагато спокійніший, зображений у „Човні Харона”. Таким бачив Канае свій роман. Бачив до вчорашнього вечора. Неписаної частини блокнота, мабуть, вистачило б для його закінчення. Канае не сумнівався, що цей незвичайний твір з трьома паралельними сюжетними лініями міг би стати шедевром. Не сумнівався до вчорашнього вечора.

А зараз?.. Схрестивши руки на грудях, Канае вп'явся очима в схему залізничного маршруту. Зараз упевненість покинула його. Хоча породжені дійсністю персонажі й жили по-своєму, але в романі Канае не знаходив відповіді на питання, хто з реальних дівчат йому наймиліший. Аяко Аймі та Мотоко Моегі далеко складніші за А. і М. і поводяться, точніше, поводилися так, що його розум, логіка й уява були безсилі. Цих живих дівчат він, напевно, кохав. Не А., а Аяко Аймі, не М., а Мотоко Моегі… Та от котру з двох?

Як зачарований, Канае не міг відірвати погляду від схеми маршруту, бо вона раптом перетворилась на метелика, а метелик замахав крильцями.

ВЛІТКУ, СТО СОРОК ШІСТЬ ДНІВ ТОМУ

— Ой, як приємно! Така злива!

Канае вистромив голову з вікна й радісно спостерігав, як бризки густого дощу витанцьовували в садку, на вулиці за парканом і на черепичних дахах сусідніх будинків.

— Змокнете! От дивак! — озвалася ззаду Мотоко, але гість не відходив від вікна. Дощ не падав йому на голову, лише вітер заносив на підвіконня густу мряку й холодив щоки. І коли на дедалі темнішому небі спалахнула блискавка і прокотився грім, Канае якось особливо збадьорився.

Була остання неділя серпня, а напередодні по телефону Аяко повідомила йому на роботу, що Мотоко повернулася з Хіросіми, та через зайнятість Канае не міг одразу завітати в дім Нісімото, з великою неохотою відклавши відвідини на сьогодні. Ген-тян захотів їсти, а тому господиня накрила стіл до вечері досить рано, коли ще в вікна лилося сонячне проміння, та якось непомітно надворі смеркло, десь далеко прокотився зловісний грім. І відразу Аяко зблідла, втратила апетит. А малому хоч би що — гомонів і сміявся з того, що Ая-тян така велика, а боїться грому. За вечерею в кімнаті було душно, але Канае не сподівався, що незабаром, як тільки підніметься разом з дівчатами на другий поверх, на землю впадуть великі краплі дощу, а тоді почнеться злива.

— Добрячий дощ! — наче сама до себе, промовила ззаду Мотоко.

— А який був учора ввечері! Я змок до рубця. Зате вночі стало прохолодно, як восени.

— Ая-тян, правда ж, у цій кімнаті такий протяг, що навіть літню духоту легко перетерпіти? А от там була така спека!

Відповіді Аяко гість не почув.

— Де це „там”?

Цього разу промовчала Мотоко. „А може, це я не дочув?” — подумав Канае й оглянувся. Дівчата сиділи за столиком одна навпроти одної — Мотоко дивилася в його бік, а Аяко опустила очі додолу.

— Ну годі, йдіть сюди,— запросила Мотоко.

Кімната поринула в напівтемряву, та важко було сказати, що спричинилося до цього — важкі хмари чи пізній час. Певно, до заходу сонця було ще далеко, але рясний дощ, здавалось, огорнув усе мороком. Тисячі його білястих цівочок висіли за вікном немов заслона, небо прорізала блискавка, а вслід за нею металево вибухнув грім.

— Ой!..

— Ая-тян, ти що, злякалася? Та не бійся.

Канае озирнувся — Аяко припала обличчям до столика.

— Аяко-сан так страшно закричала, що я подумав, ніби грім ударив у кімнату.

Кепкуючи, гість уже повертався від вікна, як Мотоко звернулася до нього:

— Сома-сан, зачиніть вікно, бо Ая-тян боїться. І ввімкніть світло, будь ласка.

Канае зачинив вікно й простяг руку до вимикача, та хоч скільки крутив ним, лампочка над столом не спалахувала.

— Може, її вимикач у коридорі?

— Та ні, тут. Але на всякий випадок загляньте і в коридор.

Канае спробував коридорного вимикача, а тоді спустився темними сходами до господині.

— Нема струму. Я саме думала принести, вам свічку,— сказала стара, прибираючи в кухні, де вогник над раковиною розганяв темряву. На веранді навпроти їдальні, обхопивши коліна руками, щось мугикав собі під ніс незворушний Ген-тян.

Канае позичив у господині свічку і знову піднявся на другий поверх.

— Там теж нема електрики. А як почувається Аяко-сан?

— Ще дужче затремтіла, коли ви спустилися вниз. Погладьте її по спині, і вона заспокоїться.

Аяко підвела голову і щось промимрила, але саме в ту хвилину знову вдарив грім, і вона, зойкнувши, затулила обличчя руками.

— Яке безглуздя! — зітхнув Канае.— Може, сховаєтеся під москітну сітку? Я не думав, що ви така боягузка.

— Але чарівна…— кинула Мотоко.

У цих спокійно вимовлених словах вчувалася скоріше іронія, ніж приязнь. „Щось їй і тут не до вподоби”,— сяйнуло в голові Канае. Здавалось, ніби за час відсутності Мотоко ще більше віддалилась від нього.

— Варто було б запастися ще одною свічкою, бо невідомо коли подадуть струм.

По той бік вікна дощ і не збирався вщухати. Небо дедалі темнішало, і ось уже ледь-ледь видніло тільки обличчя Мотоко й посуд на столику. Канае знайшов свою склянку і випив теплуватий ячмінний відвар. При закритому вікні в кімнаті стало душно.

— А ви, Мотоко-сан, не боїтеся грому?

— Та ні. Я ж не мала дитина.

— А взагалі ви чогось боїтеся?

— Начебто нічого. А ви, Сома-сан?

— Ви питаєте, чи боюся я землетрусу, грому, пожежі та батька? Не дуже. Хіба Сімми, головного редактора. І трохи вас, Мотоко-сан.

— Мене? Дивно. Чому?

— Бо я не можу вгадати, коли ви розсердитеся.

Мотоко голосно засміялася, а в наступну мить знову поблизу торохнув грім, і Аяко, зойкнувши, кинулась на підлогу.

— Не бійтеся,, блискавка вдарила тепер трохи далі, бо між її спалахом і звуком минув деякий час,— підбадьорюючи дівчину, пояснював Канае. Її руки тим часом судомно вчепилися в його коліна, але Мотоко з-за столика, напевно

цього не бачила. І все-таки душа в Канае була не на місці. У кімнатній тиші відлунювало тільки зловісне лопотіння дощу об вікна. Крізь запітнілі шибки всередину проникало чимраз менше надвечірнього світла.

— Та, мабуть, я сфальшивила, коли сказала, що нічого не боюся. Бо насправді я живу в страху. Якщо подумати, то найбільше я боюся себе.

— Це ж чому?

Мотоко задумалася, проти світла її обличчя не було видно, все, крім вікна, здавалося чорним, як морська безодня.

— Ви цілісінький місяць були в Хіросімі?

— Ага…

— Зупинялися у знайомих? Мабуть, у вас там є родичі?

— Я все втратила.

Така відповідь не задовольняла Канае, але допитуватися пропала охота. Йому н€ вірилося, що Мотоко жила протягом місяця в готелі. Коліно під рукою Аяко якось дивно розігрілось і спітніло.

— Аяко-сан, заспокойтеся, грім уже віддалився.

Дівчина ворухнулася, забрала руки з його коліна, але сиділа, опустивши голову, майже поряд.

— Було так страшно,— ледве видушила вона з себе.

— Значить, ви боягузка.

— Особливо боюся грому. Нічого не можу з собою вдіяти.

Дощ трохи втих, час від часу по небу прокочувався грім. Канае підвівся і знову підійшов до вікна.

— Відчиню на хвилинку, бо душно. Думаю, всередину не бризкатиме.

Крізь відчинене вікно йому в обличчя вдарив вологий вітер. На городі в напівсутіні виблискували водяні струмки.

— Мабуть, така злива завдала шкоди городині Нісімото-сан,— вертаючись до столика, навмання проказав Канае. Його коліно знову опинилося поруч з Аяко.

— Поки мене не було, ви здружилися? — несподівано озвалася Мотоко. Її голос, що наче промацував усе в темряві, злякав Канае, здригнулась і Аяко.

— Зовсім ні,— відповів гість.

— А ви не ображайтеся.

— Та я не ображаюся: Аяко-сан, я кажу правду чи ні?

— Правду. Оскільки вас, Мотоко-сан, не було, то я…— Аяко запнулась, але останні слова прозвучали, як зітхання.

— На біса така соромливість! А я гадала, ви знайдете спільну мову. Ая-тян, ви їздили на море?

— Ні, не їздили.

— Взяли б із собою Ген-тяна, він був би такий радий. От дивні люди!

„Напевне, Аяко почервоніла”,— подумав Канае. „Ви їздили купатися на море? ..” Ні, Аяко не відважилася кудись із ним поїхати — ні на море, ні в гори. Не спокусилася також і його пропозицією вирушити на Хоккайдо. Чогось побоювалася. І все-таки, зустрічаючись іноді з нею, він почав думати про неї як про свою наречену.

— То, може, хоч у кіно ходили? — не відступала Мотоко.

— Ні.

— Невже й з дому не виходили?

— Ходили тільки на храмове свято. Адже Сома-сан рідко навідувався.

Тепер і йому не годилося мовчати.

— Бо я був зайнятий. Узяв відпустку на тиждень, щоб з'їздити до батьків. Тож потім уже не мав вільного часу. Життя службовця не райське.

Канае здалося, ніби по обличчю Мотоко пробігла тінь зневаги.

— От підібралося двоє скромників!

Ніхто з них не відповідав. „Аяко завжди сором'язлива,— міркував Канае.— Під час весняної прогулянки по парку вона переживала через те, що разом з нею не було Мотоко. Цей її настрій давався взнаки й пізніше, видно, прогулянку зі мною вона вважала зрадою подруги. Раз забрала собі це в голову і відтоді вже не зрікалася. Бо Мотоко прискіплива”.

— Запалити свічку? Мабуть, струм ще не скоро подадуть.

Кімната була в цілковитій темряві. Канае вийняв сірник і запалив свічку на столику. Кволий миготливий вогник освітив дівочі лиця. Канае поставив свічку на попільничку й прикурив від вогника цигарку. Здається, дощ уже перестав, а прохолодний, як восени, вітерець з вікна коливав полум'ям.

— Мотоко-сан, що ви робили в Хіросімі?

— Я? Нічого.

— Мабуть, відзначали річницю водневого бомбардування? Адже з того часу минуло вісім років.

— Я їздила не заради цього.

— А заради чого?

Якийсь час Мотоко мовчки дивилася на полум'я свічки, а потім сказала:

— Ви хочете багато знати.

Канае засміявся.

— Це ви доскіпливі. Не даєте просвітку мені та Аяко-сан.

— Нічого подібного. Просто мене смішить ваша сором'язливість. Бо мені до всього байдуже.

— Я вас не розумію. Цілий місяць ви провели в Хіросімі, а кажете, що нічого не робили. Я думав, ви зважилися взяти участь у боротьбі за мир.

Мотоко прикурила від свічки цигарку з пачки гостя, а він тим часом загасив свій недопалок.

— Я не з тих, що включаються у рух за мир. У Хіросімі, а точніше, серед потерпілих від водневої бомби, є два типи людей. Одні вважають свій гіркий досвід унікальним і не перестають розповідати вголос про страхіття водневого бомбардування. Сенс життя вони вбачають у тому, щоб, залишаючись свідками трагедії, показувати свої рани людям, проклинати атомну бомбу і своїми протестами не допустити повторення світової війни. Це їхній обов'язок. Ви, Сома-сан, та й не тільки ви, мабуть, гадаєте, що всі жителі Хіросіми такі. Насправді це не так. Є чимало інших людей. Звісно, вони теж ненавидять водневу бомбу, але хотіли б забути про пережите, забути про страждання, якби це було можливе. Оскільки вони не здатні допомогти собі, то й не беруть участі в русі, мета якого врятувати інших.

— Я думав, ви належите до першого типу людей.

— До сміливих? Хіба я чимось схожа на них? Як послухаєш їх, то виходить, що тільки слабодухи та боягузи мовчать або відбирають собі життя. Я недавно сказала, що нічого не боюся, бо коли пройдеш через таке пекло, то вже ніщо тобі не страшне. А тому я вважаю, що в такому випадку йдеться не про слабодухість чи боягузтво, а просто дається взнаки безсилля, що пронизує тебе наскрізь. Ні тоді, ні після ти не зміг нічого вдіяти, ти знаєш, що найважливіше — це зберігати силу духу, але ж од неї не лишилося нічого й тобі здається, що тепер уже нема сенсу братися до чогось.

— А це не малодушність? — несміливо запитав Канае.

— Я б назвала це душевним спустошенням. Сюди треба додати ще почуття сорому. Мені соромно, що я постраждала від водневої бомби. Я не хочу вертатися до Хіросіми, не хочу, щоб у мені пізнавали жертву, хочу жити, як усі. Звичайно, можна було б змішатися з масами, що виступають за мир, забути про той сором, ба навіть навпаки, обернути його собі на користь і сміливо заявити про своє прагнення. Але ж є люди, які соромляться власних ран і зализують їх на самоті. Так це, по-вашому, слабодухість?

Поки Мотоко говорила, цигарка в її руці майже зотліла. Вона запалила ще одну. В мерехтливому полум'ї свічки було видно її бліде обличчя.

— Я не кажу, що боротьба за мир непотрібна, позбавлена сенсу. Та усе це, кінець кінцем, політика, що не може врятувати людини.

— А що ви скажете про релігію?

— Релігію? Я б хотіла врятуватися з її допомогою, якби це було їй під силу.

— Але ж рух за мир — це, зрештою, молитва. Молитва японців, хіба ні?

— Мені здається, що в молитві є щось від самовдоволеності. Звичайно, у хвилину загального нещастя можна молитися за інших. Але вибух водневої бомби — це особливе випробування, стороння людина не збагне його. Із звичними муками воно не має нічого спільного. Воно витворює іншу, відмінну від вашої, свідомість.

— Мотоко-сан, я можу молитися за вас,— тихо втрутилася Аяко.

— Дякую. Але звільніть мене від співчуття як до жертви водневої бомби.

Мотоко нервово роздушила цигарку. „Тільки сльози могли б розтопити її закам'яніле серце,— подумав Канае.— Та, на жаль, її власні сльози висохли, а чужих вона не підпускає до себе. Завдана Мотоко рана зробила її неймовірно гордою й замкнутою в своїй самотності. Вияву солідарності вона не прийме. Мабуть, місяць у Хіросімі вона провела в повному відчуженні, соромлячись себе й земляків, разом з якими зазнала стільки горя”.

— Здається, я знову наговорила зайвого. Я так не люблю полум'я свічок, бо після того вночі світилися тільки вони.

Було зрозуміло, що має на увазі Мотоко. Догоряв мерехтливий вогник, незграбною купкою прилип до попільнички віск.

— Принесу ще одну свічку,— раптом сказала Аяко і встала.

— А може мені піти? Час уже струм подати,— озвався Канае, але дівчина випередила його й вийшла з кімнати.

— Ая-тян утекла, щоб не розплакатися. Вона така тонкосльоза,— докірливо проказала Мотоко, але в її голосі все-таки вчувалося тепло.

— Свічка от-от погасне. А дощ начебто вже перестав.

— Стало так прохолодно, що я аж змерзла.

— Зачинити вікно?

Канае підійшов до підвіконня й виглянув надвір — у темряві не було видно жодного вогника.

— То що ви робили цілий місяць? — спитав він, зачинивши вікно.

— Була в лікарні,— просто відповіла вона.

— Вам погіршало? — занепокоївся Канае.

— Нічого страшного. Лягла на обстеження в знайому лікарню. Тільки щоб це лишилося між нами. Бо інакше Ая-тян зайвий раз хвилюватиметься.

Полум'я свічки кілька разів блимнуло і згасло. Кімната відразу потонула в пітьмі. Застигши спиною до вікна, Канае вдивлявся в Мотоко, та незабаром її образ розтанув перед його очима.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я вірила в час. З дурного розуму вірила, що він плине разом зі мною. Я помилково вважала, що її час плине паралельно з моїм, коли, вийшовши з дому Нісімото-сан, вигукнула: „Їдемо!” — а Ая-тян, усміхаючись, повторила: „Їдемо!”. Бо навіть якщо час Ая-тян протікав рівномірно, коли експрес мчав на захід цілий день і цілу ніч, коли я знайомила її з цим містом, порізаним багатьма річками і коли ми надвечір зупинилися в першому-ліпшому готелі, то про мій час цього не можна сказати. Мій час був зовсім інший. Це була застигла маса, що замкнула мене в своїх холодних, шерехатих стінах, крізь які моїм очам відкривалися дивовижні мінливі образи. „Нарешті прибули? Мені ноги відібрало”,— проказала Ая-тян, сидячи у плетеному кріслі на веранді, а я, зіпершись на столик посередині вітальні, стежила, як вона розтирає свої стрункі ноги. Її запитання „Нарешті прибули?” було для мене пустим звуком, наче іншомовна фраза. Бо коли час тече, все має початок і кінець, а от для мене не існувало ні від'їзду, ні прибуття. Бо відколи в о н о почалося і заволоділо мною, я не вибувала з в і д с и.

„Ми прибули й нікуди вже не підемо”,— відповіла я лагідно, але Ая-тян не збагнула змісту цих слів. Виблискуючи по-дитячому зацікавленими очима, вона допитувалася: „А чого ж ми обходили все місто? Чого шукали? Може, цього готелю?” — „Ні, ми нічого не шукали. Пробач, що я водила тебе з собою. Просто мені хотілося зробити прогулянку, роздивитися, чи це пишне місто не обдурює мене, та й у цей готель ми забрели чисто випадково”,— відповіла я. Поглядаючи на мене з недовірою, Ая-тян, однак, сказала: „Он воно що”,— і, повернувшись обличчям до засклених дверей, додала: „Начебто видно море”. Я теж перейшла на веранду й сіла в плетене крісло за столом навпроти Ая-тян. Ми дивилися в бік моря, захованого в нічній пітьмі, без жодного рибальського вогника. Перед нашими очима простягався нерухомий простір. Море було зовсім близько, воно давало про себе знати шумом хвиль. Якщо вибір цього готелю диктувався якоюсь причиною, то нею могло бути саме його сусідство з морською стихією. Ми слухали мовчки, як перекочуються хвилі, а мені не виходило з голови запитання Ая-тян. Якщо людина зважилася на рішучий крок і повернулася до рідного міста, то вона, напевне, захоче ще раз оглянути знайомі вулиці, зустрітися з людьми й вибрати собі місце останнього спочинку. Мабуть, так думала про мене Ая-тян. Та насправді я не мала що оглядати, не мала з ким зустрічатися. Бо знайоме місто розтануло в череві велетенського змія, а рідні мені люди опинилися по той бік ночі. Як невидиме море промовляє плюскотом хвиль, так і відлуння їхніх голосів у моєму серці служить доказом колишнього їхнього існування. Відколи мене оточили з усіх боків шерехаті стіни, я не можу ступити нікуди й кроку. Т у т мій кінець. Разом зі мною замкнуто й мій час, схожий на загусле повітря, в якому й не ворухнешся. Ні, скоріше між тими стінами була порожнеча. А проте мені здавалося, що час тече, іноді я подумки вигукувала: „Це ніч чи день?” — або думала: „Це я наближаюся до кінця, чи кінець підступає до мене?” Та насправді все було інакше. Від самого початку я залишалася т у т. У труні.

„Здається, нарешті ти зрозуміла”,— сказало в о н о.

…Коли вона розплющила очі, знадвору крізь вікно на неї лилося ранкове світло. Його густий потік ніжно лоскотав їй повіки. Ранкове пробудження завжди було щасливим. Якусь хвилину її не покидало відчуття, що вона вдома, а поряд мати й менша сестричка, але дивна річ — згадка про щасливе пробудження (вчорашнє чи позавчорашнє?) ніяк не воскресала. Вона згадувала себе колишньою, а була вже іншою. Минула ще мить, і вона збагнула, що шибки вибито, а залишилася сама рама, порожнє небо не по-літньому сліпуче, а наче догоряє, отже, світ, який їй ввижається, світ, у якому вона була собою (вчорашній чи позавчорашній?), уже належить минулому. Змінився світ, змінилася й вона. Як тільки вона побачила, що лежить під тонкою ковдрою в канцелярії директора народної школи, перетвореної в пункт швидкої медичної допомоги, то відразу, а може, ще й раніше, відчула такий біль, ніби її обличчя, руки, ноги й плечі горять на вогні, і зрозуміла, що новий ранок зустрів її майже мертвою. Вона підвелась і глянула на синє небо — ще вчора перед сном вона не повірила б, що суцільна чорнота коли-небудь зникне. Цікаво, як минав час тоді, перед сном? Може, й зараз небо за вікном чорне, як ніч, а їй лише приснилося, що вона прокинулася. Ні, це не був сон.

Вона вийшла з кімнати в коридор — там з одного боку видніло білясто-каламутне небо — і попрямувала на яскраве світло. І в коридорі, і надворі, де вона сподівалася подихати свіжим повітрям, стояв різкий неприємний запах. Щось тріщало, стогнали люди, тягло горілим. Можливо, саме ці звуки, що спочатку здавалися їй шепотінням, пробудили її зі сну. Як тільки вона розплющила очі, вони поманили її до себе. І вона пішла. Незабаром перед нею показався стовп чорного диму, а потім гуготливе полум'я, лікарі в білих халатах і ряди трупів.

„І тут пекло. Якийсь незнайомий світ”,— прошепотіла вона, ні на мить не сумніваючись, що це пекло і є тим світом, у якому вона живе. Прокинувшись, вона зрозуміла, що все це не сон, а тому їй залишалося одне: примиритися. Як замову проти смерті, вона повторювала: „Я жива. Я жива”, але не хотіла дивитися на своїх живих земляків і на трупи, огорнуті полум'ям. Вона переконувала себе, що це горять не люди, а речі.

— Сенсей, дайте мені якусь роботу!