Острів Смерті

Йому навіть почало видавати, що вона збиралася сказати йому щось важливе, але потім, наткнувшись на його відчуженість, змінила свій намір. Річ у тім, що під час тих відвідин в його уяві виринала постать вчорашньої Мотоко. Вона з'явилася напередодні, тобто позавчора ввечері, з таким виглядом, наче скоїла щось незбагненне, і зараз перед ним стояло привидом її бліде обличчя. Певно, тому Канае почувався незручно перед Аяко. Дотепер він завжди був щирим з Аяко і тому міг гордитися своєю любов'ю до неї. Але ж і вона була з ним відвертою, серйозною, чуйною і нічого не приховувала від нього. А те, що вчора ввечері хотіла у чомусь йому звіритись, але передумала, мабуть, означало: його холодність вона вважала за зраду дружби. Звертаючи в темний провулок, Канае відчував бажання попросити в Аяко вибачення. Якби він застав удома й Мотоко, то в розмові з нею глибше проник би в її душевний стан. А якщо б її не було (такого можна було сподіватися, зважаючи на її дивну поведінку), то Канае збирався випитати в Аяко те, чого вона не доказала вчора ввечері. Такі думки роїлися в його голові, аж поки він не опинився перед будинком Нісімото.

Відхиливши вбік парасольку, Канае глянув на вікно другого поверху: світло там не горіло. Він і гадки не мав, що не застане обох удома. Зупинившись під огорожею, занепалий духом, Канае все ще сподівався, що вони сидять і розмовляють внизу, в їдальні. Коли він натиснув кнопку дзвінка, двері відчинив йому онук Нісімото-сан.

— Добрий вечір, Ген-тян!

— Це ви, дядечку?

Малюк зустрів гостя усмішкою і, обернувшись, погукав бабусю. Нісімото-сан показалася на порозі з таким же приязним виразом обличчя, як і в онука.

— Прошу, заходьте. Напевне, змерзли?

— А дівчат нема? Там начебто не світиться,— заговорив Канае, розшнуровуючи черевики.

— Ще нема,— першим відповів Ген-тян.— Я подумав, що це вони прийшли, аж це ви…

— Зранку поїхали й досі нема,— пояснила господиня.

На її прохання Канае зайшов до їдальні й сів коло хібаті. Видно, Нісімото-сан щось шила, бо всюди лежала барвиста одежа.

— Давно ви до нас не заглядали. Були зайняті?

— Дуже.

— Сумно без вас. А Ген-тян — той нудьгує за вами, як за нерозлучним другом.

Правда, на обличчі малого не було видно особливої радості: він лежав животом на татамі, піднімаючи то одну, то другу ногу, й уважно читав книжку з ілюстраціями. На столику в кутку кімнати виднів його ранець.

— Обоє поїхали? — спостерігаючи за Ген-тяном, запитав Канае.

— Ага.

— Куди?

— Сказали, що самі ще не знають, куди. Тільки-но я сьогодні вранці випровадила онука до школи, як Мотоко-сан каже: „Тітонько, ми збираємося в подорож”. Мені одразу все це не сподобалося, бо Аяко-сан теж їхала,— пояснила господиня, наливаючи Канае чаю.

— Отже, ви так і не дізналися, куди?

— Ні. Мотоко-сан тільки сказала, що певного плану в них нема, але вони, мовляв, щось придумають, поки доїдуть до токійського вокзалу. Взяли з собою одну валізку і я подумала, що їдуть ненадовго.

— Сьогодні повернуться чи десь заночують?

— Та хто його знає…

„Від Мотоко можна сподіватися чого завгодно: куди їй раптом заманеться, туди й поїде,— міркував Канае.— Але з нею Аяко-сан. Така ретельна…”

— І Аяко-сан на це згодилася? Поїхали разом отак навмання? Дивно…

— Якщо з токійського вокзалу, то, може, подалися на один з островів Ідзу?

— Та хіба при такій поганій погоді можна малювати з натури?

— Але ж дощу не було, коли вони виїжджали.

Ця новина особливо не хвилювала Канае. Ображало тільки те, що вчора ввечері Аяко не обмовилася про це жодним словом. Мабуть, вагалася, сказати про цю мандрівку чи ні. Та коли врахувати, що вони й господині не сказали, куди відправляються, то виходить: ідея прийшла їм у голову сьогодні вранці.

— Ген-тян, що там у тебе таке цікаве? — Канае перевів очі на хлопця і, витягши шию, заглянув у книжку.

— Це мені подарували.

Уважно придивившись, Канае побачив, що це не друкована книжка, а ручної роботи — з акварельними малюнками й рукописним текстом.

— Хто це тобі подарував? Мото-тян?

— Ага. Прийшов зі школи, дивлюся — а вона лежить. Така цікава книжечка, що аж-аж-аж.

— Мотоко-сан залишила перед від'їздом,— втрутилася господиня.— Вона не раз виготовляла йому такі книжки.

— Ти б мені її не показав? — попросив Канае.

Хлопець сів на татамі, з ляскотом закрив книжку й передав її гостеві. То був великий альбом з картонною обкладинкою, обклеєною тонким європейським папером, на якій серед плетива абстрактного візерунка значилося: „Пригоди Ген-тяна”. Канае розгорнув першу сторінку. Такого роду

книжки він бачив не раз. У ній був зображений цілком реальний дитячий світ і лише в оздобах на краях, віньєтках і в характері письма великими ієрогліфами проглядало щось абстрактне. Навіть у цих малюнках для хлоп'яти було видно неабиякий художній дар Мотоко Моегі — простота ліній, яскравий сміливий колорит, енергійність руки.

— Правда, схожий на мене? — напрошувався на схвальну відповідь Ген-тян.

Канае кивнув головою. Насправді герой книжки — звичайнісінький собі хлопець років семи-восьми, круглоокий, міцний, як горішок, і жвавий — був далеко не Ген-тяном. На тлі невеличкого села, оточеного горами, було зображено, як у товаристві песика Ліліпута він іде на річку ловити рибу. На другій сторінці Ген-тян, обхопивши вудлище обома руками, тягне вздовж берега велику рибину, що попалася на гачок. Під берегом гойдається порожній човен. Разом з песиком Ген-тян сідає на нього і добирається до великої ріки. На виднокрузі з'являється місто, а згодом — море.

— Далі цікавіше. Швидше перегортайте,— квапив Ген-тян, надуваючи щоки.

— Ген-тян, тобі час спати. Вже пізно.

Малюк трохи насупився, але послухався бабусі.

— Дядечку, подивіться до кінця, а тоді покладіть мені в ранець. Я завтра в школі покажу.

— Гаразд, покладу. Добраніч!

— Добраніч!

Хлопчина вийшов з їдальні, і Канае знову вернувся до альбому. Пригоди мальованого Ген-тяна і справді ставали щораз ризикованішими. Під кінець, побувавши в череві велетенського кита, всі троє — хлопець, песик Ліліпут і спіймана вудкою риба — вилетіли з нього в струмені води, мов крем'яхи.

„Невже це кінець? — не вірив Канае.— Справді, апетит з їдою прибуває”. Більше ніж третина альбому залишилася невикористаною. Здавалося, ніби тятива тріснула в мить найбільшого натягу, коли стріла мала от-от покинути її.

Та Канае над цим довго не роздумував — адже книжка для дітей могла кінчитися де завгодно. Однак його щораз більше вражав, так би мовити, неоплачений ніким запал, з яким авторка готувала цей альбом. „Такий довершений твір, сповнений любові, не може виникнути з почуття обов'язку. Виходить, десь там, за її байдужістю, ба навіть зневагою до людей ховається безкорислива прихильність до дітей?” Ще раз перегортаючи альбом, Канае пригадав слова, що сказав молодик у барі: „У її очах є щось демонічне. Ніби вони мають зло проти всіх чоловіків на світі…”

„Одне одному суперечить,— подумав Канае.— Але ясно, що Мотоко Моегі — суперечлива істота. Десятої части часу, витраченого на альбом, було б досить, щоб підготувати обкладинку для книжки „Шлях до миру”. Щось не видно плодів її наполегливості. Власне, що вона собі думає?”

Коли господиня, вклавши онука спати, повернулася до їдальні, Канае вже запхав альбом у ранець.

— Мотоко-сан нічого не казала про малюнок для обкладинки? — спитав він її.

— Нічого. А що, це спішне діло?

Господиня сіла й узялася знову наливати чаю.

— Вона знає, спішне чи ні. Давно могла б усе зробити. І куди це вона подалася, нікого не попередивши?

— Через це ви й переживаєте?

— Не скажу, щоб та обкладинка була потрібна мені по заріз. Зрештою, я сам вибовкав, що справа з книжкою затягується і можна не квапитись.

Канае спробував усміхнутися, але стара дивилася на нього з тривогою в очах.

— Я не про це. Я хотіла спитати: ви переживаєте за Мотоко-сан? Тому й навідалися до нас? Я вас так давно не бачила.

— А хіба були для цього якісь підстави?

Канае засовався — йому було незручно признатися, що саме з цього приводу вчора ввечері до нього забігала Аяко.

— Начебто ніяких. Я навіть полегшено зітхнула, коли сьогодні вранці побачила, як вони життєрадісно вирушали в подорож. Бо досі Мотоко-сан була така пригнічена… І взагалі вона — нещасна людина. Особливо погіршало їй, здається, перед появою Аяко-сан.

— Тобто рік тому? Я почав навідуватися до вас торік у квітні. Якраз тоді Ген-тян пішов у перший клас.

— Справді… Аяко-сан оселилася в нас десь рік тому. Тоді було ще досить холодно.

— А перед тим за нею не помічалося нічого дивного?

— Чогось дивного — ні, тільки от була вона похмура, мовчазна і нетовариська.

— Як оце й тепер? Вона страшний песиміст. Та в цьому і її привабливість.

— А що ви скажете про Аяко-сан? — Мабуть, щоб передихнути, господиня добродушно усміхнулась, і Канае трохи розгубився.— Начебто в ній нема нічого особливого. Звичайнісінька собі дівчина.

— Ні, не звичайна. Всередині вона міцна, тільки цього не показує.

— Невже?

— Вони одна на одну не схожі. Мотоко-сан тільки з вигляду сильна, а насправді може легко зламатися, зате Аяко-сан усе витерпить, хоча здається слабкою. Вона дуже співчуває Мотоко-сан. Тому-то я й переживаю.

— За що?

— Та…— і господиня затнулася.— Взагалі старим властиво брати собі все близько до серця.

Вона задумалась, усмішки на обличчі наче й не було. Канае майже ні разу не доводилося розмовляти з нею отак віч-на-віч. А тому, скориставшись з цієї нагоди, він вирішив розпитати про все, що його давно цікавило.

— Скажіть, як сталося, що Мотоко-сан поселилась у вашому домі? Коли це було?

— Це…— господиня насупила брови і примружила очі.— Це було позаторік, пам'ятаю, спека тоді стояла. Десь за півроку до появи Аяко-сан.

— А перед тим Мотоко-сан не була ученицею вашого чоловіка?

— Ні, не була.

Мимоволі стара кинула оком на невеличку картину над одвірком. На ній було зображено розквітлі троянди в глечику. Зовсім недавно Канае довідався, що це твір покійного Харубіто Нісімото. Манерою виконання — ретельним копіюванням дійсності — вона дуже різнилася від усього, що створила Мотоко Моегі.

— Я б сказала, що Мотоко-сан з’явилася в нашому домі цілком випадково,— почала розповідати стара вдова.— А хіба ви, Сома-сан, цього не знаєте?.. Коли мого чоловіка призвали в армію, я здала другий поверх одному художнику з дружиною. У той час — війна тільки почалася — чоловіка перевели на південь (сам напросився, бо зроду любив мандри), і там, на острові Борнео, він захворів на малярію й помер. Можна було б подумати, що в нього не було іншого заповітного бажання, як шукати собі там смерті. Єдиного нашого сина ще студентом забрали на війну, однак він повернувся додому живим. Проте невдовзі після одруження захворів на туберкульоз і переставився на той світ — видно, далися йому взнаки солдатські злигодні та повоєнна голоднеча. Квартиранта-художника теж узяли до армії, але не надовго. Багато горя принесла ця війна. Сома-сан, вам пощастило, що народилися пізніше. Чоловік і син мій померли, покинула цей світ і невістка через рік після того, як народила Ген-тяна. Якби не дружина художника з другого поверху, я не знаю, чи змогла б його виростити.— Господиня тяжко зітхнула. Канае мовчав, опустивши голову.— Та чого це я вам тільки про себе розповідаю? Незадовго перед тим, як сюди переїхала Мотоко-сан, другий поверх звільнився — художник знайшов собі інший притулок, а я з дозволу хазяїна бакалійної крамниці, що на розі вулиці, виставила оголошення про здачу в оренду художньої майстерні. Житла тоді не вистачало, а тому відразу щодня з'являлося по кілька відвідувачів, але вони мене не задовольняли: я дуже не хотіла міняти заведений у домі порядок і сподівалася на пристойну плату. Так минуло кілька днів, аж от прийшла Мотоко-сан — вона почула про майстерню від учениць приватної жіночої школи, де викладала малювання. Коли я побачила її, ще молоду, але таку бліду та кволу, то завагалася: чи варто, подумала я, здавати в оренду просторий другий поверх учительці малювання, а не професійному художникові? Спершу я таки відмовила їй. „Ну що ж, жаль!” — відповіла вона й вийшла надвір. Я трохи постояла на ґанку, а тоді, передумавши, кинулась її доганяти. І чого я передумала — сама добре не знаю. Може, я вирішила, що незаміжня дівчина принесе в дім радість. А може, тому, що ззаду ця зовні спокійна жінка здалася мені дуже самотньою. Я вийшла за ворота й бачу: Мотоко-сан присіла, зіпершись спиною до огорожі. „Що з вами?” — питаю. „Голова запаморочилася” ,— відповідає вона. Це мене так приголомшило, що я відразу забрала її додому і звеліла лягти. Звістка про те, що я здаю їй квартиру, її не втішила. Мені здалося, ніби їй це було байдуже. „Дивна жінка” ,— подумала я тоді. Пізніше я довідалася, що вона була в той час у великій скруті — мусила виїхати з тої квартири, яку наймала.

— Мотоко-сан взагалі не любить показувати, що в неї на душі. Та мабуть, тоді вона призналася, що постраждала від атомної бомби, і тому ви її пожаліли?

— Що ви! Я Ще довго нічогісінько не знала. Бо, навіть опинившись зі мною під одним дахом, вона чогось мене сторонилася і про своє минуле не розповідала. Та незабаром я вже раділа, що в цьому домі з'явилася добра людина. Тим паче, що й Ген-тян до неї прив'язався. Пізніше Мотоко-сан відкрилася мені: я, каже, збиралася залишити роботу в школі й повернутися у провінцію, якби ви тоді не допомогли.

— Що значить: „у провінцію”?

— У Хіросіму. Вона там жила десь на околиці. Певно, там у неї є рідня. Вона сказала, що я їй допомогла. А чим же? Плату за квартиру я з неї брала і тим сама рятувалася. До того ж, з її появою в хаті зразу посвітлішало.

— У вас самих світла душа,— наголосив Канае.— Це чистий випадок, що й Мотоко-сан виявилася такою. Я був подумав, що коли вона не учениця, то, напевне, родичка або знайома. У вас із нею майже сімейні стосунки.

— Можливо. Крім онука, в мене не залишилося нікого з рідних — ні чоловіка, ні сина, ні невістки,— а тому з людьми я намагаюсь бути приязною. Для мене всі люди — кровно споріднені чи ні — однакові. Ми повинні ставитися до них по-доброму. Якби кожен з нас розумів душу хоч тих, з ким нас зводить доля, то в світі було б набагато спокійніше.

— Ви хочете сказати, що треба бути милосердним самаритянином? -вигукнув Канае.

— Ви так мудро говорите, що я нічого не второпаю,— з недовір'ям у голосі проказала господиня.

ДЕНЬ ЖИТТЯ ОДНОГО МОЛОДИКА. РАНОК

Щось од мене віддалилось і разом з тим щось до мене наблизилося. І в ту ж мить я відчув, що прокинувся. Що від мене віддалилося? То не було щось зовнішнє, а щось внутрішнє, що пустило в мені корені; воно раптом заворушилося, велика яма в землі почала обсипатися, я помітив її тоді, коли осіла пилюка, і став думати: що ж там раніше було? Дерево? Ні, неймовірно, щоб там стояло щось таке велетенське; скоріше там було щось невидиме, щось таке, що навіть зараз годі пригадати; ні, це не було ні дерево, ні камінь, а щось таке, що я бачив, але не втримав у голові. Щось схоже на вітер або пісню? Ні, не це; мої очі бачили його, я відчував його існування, але зараз воно віддалилося, зникло. Щось од мене відійшло, а натомість прийшло інше, зовсім інше.

— Що це ви бурмочете? Уже прокинулися?

Я прокидаюся, починаю прокидатися, але якби я ще раз заснув, то, мабуть, побачив би продовження сну. От якби я не прокинувся! Та ні, то не був сон, я снів не бачу. Їх бачать тільки жінки, коли згадують минуле й нарікають; вони їх бачать, обговорюють, передбачають по них майбутнє. Як от Кадзуко. Дивна жінка була, лягала спати і питала: „Цікаво, що мені присниться?” — а вранці торсала мене, поки я не прокидався, і казала: „Послухай, який сон я бачила!” Дивна жінка. Я вже тоді не міг поспати зайву годину, бо вона мене силоміць будила, хотів я того чи ні, а той сон виявлявся або дуже заплутаним, або надто простим, беззмістовним…

— Якщо вже прокинулися, то, може, встанете?

Вставати? А дзуськи! Я ще не прокинувся, але Токіко не розуміє, вона завжди так мене зондує: може, я встану й поснідаю з нею? Та хіба я годен так рано встати? Хай Токіко знає, що я підведуся лише тоді, коли вона піде; хай це набере сили закону.

Токіко гугнявить собі якусь пісеньку й ходить то до кухні, то з кухні. Її гугніння то наростає, то спадає, то віддаляється, то наближається. Невже я відчув, ніби щось від мене відійшло, коли Токіко швидко зірвалася з постелі біля мене, коли в мене напівсонного забрали щось приємне й тепле, а замість того впустили під ковдру холодне повітря? Може, так, а може, й ні. Зрештою, мені однаково. І я починаю згадувати:

— Яке сьогодні число?

— О, ви мене здивували! Вже прокинулися?

— Щойно. Ти мене розбудила своїм гугнінням.

— Пробачте. Я не хотіла, просто воно завжди в мене на язиці.

Токіко підходить до постелі. Крізь щілинки очей я бачу, як її обличчя наближається до мого. Вона кидається всім тілом на мене й обхоплює обома руками мою голову. На її губах ще залишився запах зубної пасти. Вона добра, але й дурненька жіночка: інші час від часу вискалювали свої зуби, завдавали удару в найболючіше місце і цим мене приголомшували, а от Токіко на таке не здатна, вона на диво наївна, але навіть ця наївність…

— Ну досить! Яке сьогодні число?

— А хіба вам не однаково? Субота. Погано тільки, що в нас сьогодні не короткий робочий день. То ви встаєте?

— Я тебе питаю, яке сьогодні число.

— Зачекайте хвилинку, гляну в ранкову газету.

Токіко неохоче відпустила мене і, здається, підвелася. Звичайно, я цього не бачив, ще не прокинувся остаточно, а мав намір дати хропака, як тільки вона піде на роботу, та от…

— Сьогодні двадцять третє січня. Субота. Завтра нікуди не підемо? Я не відповідаю. Невже сьогодні субота? Значить, приспіла нагода?

— То завтра кудись підемо? Згода?

Токіко начебто знову підійшла й сіла коло мене. Характер жінки я пізнаю по тому, як вона сидить. Токіко спокійна, лагідна і з першого погляду наче граціозна, але сидить, як повія; така трохи недбала поза дівчині з порядної сім'ї дала б чарівності, але ж я знаю — Токіко не з такого десятка.

— От хитрюга! Очі розплющили, а вдаєте, що спите!

— Дай ще трошки подрімати. Мене сон змагає.

— Може б, ви хоч раз зі мною поснідали?

— Ні, я так не звик. Гляди, не запізнися на роботу!

Мабуть, Токіко невдоволено скривилася, та я заплющую очі й натягую на себе ковдру. Сьогодні субота? Значить, приспіла нагода; досить, маю всього по саму зав'язку. Сьогодні двадцять третє, а зарплата в Токіко — двадцять п'ятого; але, мабуть, так буде краще, я не люблю доводити справу до скандалу, завжди залишаю своїм подругам надію, нехай вона їм хоч уві сні привидиться, нехай з жалем згадують найдорожче, коли його втратять, коли навіть не пам'ятатимуть, чим дорожили, і нехай зостаються наодинці з прекрасними спогадами. Та, власне, що жінкам найдорожче? І чи є воно в них? Може, є, а може, й нема; в одних є, в інших нема. Що ж до чоловіків, то в них, навіть у мене й таких, як я, воно таки є, тільки, приміром, я не збагну, що воно таке, а тому снів не бачу й не зостаюся наодинці з прекрасними спогадами; однак залишати по собі приємну згадку в чужій душі — більшої радості для мене немає: цікаво, як у театрі, цікаво, коли ніхто не здогадується, що я водно час і постановник, і виконавець головної ролі; глядачів нема, ну й не треба, обійдуся; я майстерно виконую роль у власній п'єсі, а мої партнерки зовсім не знають сценарію, навіть не підозрюють, коли підніметься й коли опуститься завіса, та й, зрештою, я вимагаю від них небагато: нехай тільки грають свою роль. Їм здається, що театральна вистава триває, а головний герой, тобто я, тільки на годинку за йшов за лаштунки, щоб перепочити, але знову з'явиться сцені; їм завжди так здається; здається, що я зник лише на короткий час — на один день, тиждень чи місяць, та невдовзі вони, може, помічають, що той чоловік, тобто я, насправді не такий благородний, як їм здавалося; ні, я не пригадую, щоб я хоч раз називав себе благородним; я тільки справно грав свою роль — то честолюбного невдахи, то слинявої інтелігента, то ласого до жінок баламута, то полохливого альфонса, то ледачого нахлібника, та вони, певно, не помічали, що за кожним моїм жестом, за кожним словом ховалося ще одне моє „я” ; вони, мабуть, не підозрювали, що саме воно іноді нашорошувало вуха, ніби прислухаючись до ходи, яка віддалялася; річ не в тому, розумні вони чи дурні, просто жінки сліпі, не помічають у чоловіків найголовнішого, а ті платять їм тією ж монетою, словом, чоловіки й жінки чудово доповнюють одне одного — взявшись за руки, ідуть, щоб упасти з кручі в річку; ось чому я відпускаю руку одної жінки й хапаюсь за руку іншої; жінки мене ніколи не вели, це я їх завжди вів, вони ніколи не знали, куди я йду, та й не прагнули взнати; словом, людина створена таким чином, що невідомо звідки й куди йде. З дна моїх спогадів, наче крізь туман, пробивається один: мати тягне мене за руку польовою дорогою. За кожним повівом вітру здіймалася хмара куряви, іноді повз нас проїжджали велосипеди й вози; поля обабіч дороги, засіяні китайським астрагалом, скидалися на клітини шахівниці: я втомився й раз по раз присідав навпочіпки, а тим часом ясно-рожевий цвіт астрагала розплився в суцільну пляму, втратили свої обриси і квітки кульбаби узбіччі — я плакав, а мати пригортала мене до себе, її напружений, уривчастий голос викликав у мене страх, чогось боялась і мати, бо разу раз казала: ходімо звідси якомога швидше! Власне, куди ми йшли? Не знаю. Плакала тоді й мати: я пригадую, як мені на шию скапувало щось холодне і стікало по щоці; бувало також, що я занурював голову в материні груди і в теплій темряві нюхав їхній запах. Мати весь час тремтіла, і разом з тим тремтінням мені, малому, безневинному, передавалося переконання, що треба кудись тікати, тікати якомога швидше. Той самий страх гнав мене й матір в одному напрямку і робив нас нерозлучними: не розмикаючи рук, сліпці вибивалися з сил, намагаючись за всяку ціну втекти, байдуже куди — до світла чи в темряву. Від чого ми втікали? Я жив тим, що завжди від чогось утікав і, треба сказати, жив досить цікаво.

Знову чути, як гугнить Токіко. Певно, вже поснідала. Приємно пахне підсмаженим хлібом і кавою. Та я все одно з головою вкрився ковдрою і дожидаю, поки Токіко вийде з дому. Що мені до тих прекрасних спогадів, які б залишилися в Токіко, коли б я хоч цього разу поснідав з нею? Така сентиментальність мені чужа, але я не маю нічого проти того, щоб розставання набирало вигляду врочистої церемонії, як у випадку з Місао. А треба сказати, зроблено було тоді пречудово: Місао й далі вірила, що веде мене за ручку, і не помічала, що все це я підстроїв, а тому щодо мене…

— Ви спите? Ну то я йду.

…Щодо мене, то виходить так, що я кінець кінцем залишаю по собі чудові спогади. І так завжди-завжди…

— Ви…

Токіко трохи піднімає ковдру й заглядає мені в обличчя. Я не подаю голосу, очей не розплющую й не ворушуся — геть чисто ніби помер. І їй не залишається нічого іншого, як відступити від мене, накрити моє обличчя ковдрою і знову загугніти. Чути, як двері відчинилися, а потім зачинилися — Токіко пішла на роботу, не підозрюючи, що всьому кінець. Та хіба вона могла здогадатися, що наші стосунки так швидко обірвуться? А насправді цей кінець було видно на самому початку: все скінчилося вже тоді, коли ми познайомилися, пили чай, призначали одне одному побачення, зупинялися в дешевих готелях і, нарешті, коли оселилися в одній квартирі; остаточне розставання було питанням часу — раніше чи пізніше, за місяць чи за два. Словом, мова йшла про узгодження планів: один план кінчався, і я переходив до здійснення другого, все йшло природно, без зайвої квапливості, сказати б, кінчалася одна доля й починалася інша — так невблаганно осінь змінюється зимою, а зима — весною. Може статися, що я тікаю від одного ярма до іншого, та однаково внутрішній голос велить мені: „Тікай!” Приспіла нагода, коли я можу дременути від Токіко до іншої жінки. А бувало, я сам не знав, що й куди мене жене. Я, та й не тільки я — всі ми біжимо стрімголов, і може виявитися, що в цьому ми схожі на мавпу Сунь Укун з китайської повісті, мавпу, яка кружляла на долоні Будди. А втім, навіщо здалися мені такі глибокі роздуми? Словом, в мене свої підходи до життя, в інших — свої.

Мені здається, що найбільше блаженство — це спати одному в теплій постелі. Подумати лишень, як мало треба людині для повного щастя! Це так приємно, коли ні про що не думаєш, наче спиш і не спиш, наче живеш і не живеш. А що на мене колись найде осяяння — не сподіваюся, я блукатиму в темряві і, зрештою, опинюся в пеклі. Мені судилося стати грішником, винним в обмані не одної жінки. На пекельному вогнищі небіжчик згорає, як макове зернятко, і відразу оживає, вогнедишні собаки й лисиці, орли та круки з вогненними дзьобами виривають з нього нутрощі, пекельники товчуть його розпеченими залізними прутами на гамуз або, настромивши на рожен, смажать — так розповідав з радістю на обличчі той священик, аж поки я, наляканий, не починав хлипати. Цікаво, скільки років мав я тоді? Я слухав, мов зачарований, цю проповідь у темному кутку храму, де витав запах кадильних паличок. У той час я нітрохи не сумнівався в існуванні пекла, не сумнівавсь що колись і сам потраплю на тортури до пекельної сторожі. Поки священик забавлявся казанням про пекло, його лискуче, рум'яне обличчя непомітно оберталось на бичаче або коняче, з рота починало вириватися полум'я, а гострий погляд його очиць пронизував мене наскрізь, мов списом; я тихо сидів, обхопивши руками коліна, і, силкуючись не наробити з переляку в штани, твердо вірив в існування пекла і в те, що я хоч-не-хоч приречений на пекельні муки. Скільки ж років мав я тоді? Певно, був ще малий. Мені здається, що й досі чую страшний голос того священика; коли він помічав у мене сльози на очах, то всміхався й запитував: „Ну що, страшно?” Мати гладила мене по голові й повчала голосом приреченої на пекельні муки: „Нажаль, буде так, як сказав панотець. За погані вчинки люди потрапляють у пекло. А тому ти не повинен їх допускатися. Зрозумів?” Навіть притулившись до матері, я не міг заспокоїтися, бо священик пророкував, що я зазнаю пекельної кари, а мати з ним погодилася. А що було в нього на душі? Я вже не пам'ятаю імені того священика, та все думаю, чого він лякав мене пеклом з такою зловтіхою: тому, що примирився з неминучою карою, чи тому, що на відміну від простих смертних сподівався на милосердя будди Аміди?[19] І мати вірила в свою гріховність. Та невже вона допускала, що каратиметься у восьмому пекельному колі, тоді як той священик воскресне в раю? Ні, у такого жорстокого законопорушника смерть не повинна бути щаслива. Але якщо мати таке допускала і жадала цього, то й я готовий простити його. Бідолашна! Видно, той священик здавався їй уособленням великого милосердя. Нам нікуди було податися, і мати знайшла притулок у тому храмі. Їй завжди здавалося, що її переслідують.

І я тікав разом з нею, та від чого — не знаю. Хіба є щось краще, ніж спати під теплою ковдрою? Надокучливої жінки поруч нема, не треба грати фальшивої ролі та брехати. Хочу спати — сплю, хочу про щось думати — думаю, маю вдосталь часу на такий простий і дешевий відпочинок і насолоду. Я вважаю цю мить глибокого сну за райське блаженство, а тому вона триває для мене довше за все на світі. Здається, той священик казав, що в пеклі людина карається сім тисяч пекельних років, а час тече дуже повільно: одна доба на другому небі рівнозначна ста земним рокам, а тисяча його років — одній добі в пеклі. Звичайно, мені, малому (я ще до школи не ходив), усе це було незрозуміле, та коли я підріс і зацікавився множенням, то прикинув, що один рік у пеклі відповідає триста шістдесят п'ятьом тисячам, а тисяча — триста шістдесят п'ятьом мільйонам років на другому небі, і, пам'ятаю, мене вразило те, що в перерахунку на земний час це дає астрономічну цифру з багатьма нулями. А коли згадати, що на третьому, четвертому і п'ятому небі час біжить ще швидше, то муки пекельні виявляються ще довшими, і протягом того майже безмежного часу грішника печуть і смажать, ріжуть і шматують. Ясна річ, саме поняття часу втрачає тоді будь-який сенс, бо мільйони років схожі на один день: кожна теперішня мить нічим не різниться від минулої і майбутньої, а отже, рівнозначна всьому часові. Може, про це й не варто говорити, але я вважаю, що того безмежного часу нема чого боятися, бо кожна мить його заповнена виснажливою працею і саме на цьому зосереджена вся наша свідомість, так що нема коли й думати про те, що буде завтра чи післязавтра. І взагалі, мабуть, нудно сидіти в раю на квітці лотоса і щодня слухати солодке щебетання калавінки[20]. В усякому разі, про пекло і рай ми судимо на підставі нашого земного досвіду, а тому звідки ми можемо знати, як там час біжить?

Зрештою, мені байдуже, існує пекло чи ні. Якщо ж за гріхи мені судилося туди потрапити, то що ж, нехай так і буде. Правда, я не впевнений, що такі, як я, обов'язково приречені на пекельні муки, бо, хоч це й здається парадоксальним, хіба не можна мене назвати чоловіком, що ніс добро жінкам? Коли я зникну, Токіко напевне лютуватиме. Але ні, цього не буде, я залишу їй листа, і коли вона повернеться, то замість мене побачить його. Цікаво, що вона думатиме, коли прочитає того листа? Невже подумає „От негідник! Так одурив!” А може, стиснувши його тремтячою рукою, зойкне з моїм іменем на устах і заридає? Ось як я напишу: „Токі-тян, я щодня думав, як би тобі все пояснити, та не посмів сказати тобі віч-на-віч, а тому вирішив написати…” Ні, така передмова зайва, треба все викласти прямо, ну хоч би так: „Знаєш, Токі-тян, днів десять тому мене звільнили з роботи — я обманював тебе, коли вдавав, що ходжу в контору, і казав, що я у відрядженні або що в мене короткочасна відпустка. Мені соромно за той обман, але не питай, чого мене звільнили. Я міг би виправдовуватися та не варто — це нічого не дасть. Словом, я мимоволі вплутався в боротьбу між двома фракціями нашої фірмі й опинився серед переможених…” Теж невдало, треба скоротити і тоді, може, вдасться витиснути з Токіко сльозу.