Острів Смерті

Блискаючи з досади очима, Мотоко (Момоко такою скоромовкою не говорила) оглянула бар. Підпилі гості хотіли загравати з нею, але вона, як Медуза Горгона, обертала їх у камінь. У клубах тютюнового диму Мотоко здавалась йому неприступною богинею помсти. Помсти за що? Чого це він, Канае, повинен зазнавати такого суворого осуду?

— Та хіба я байдужий? — виправдовувався Канае.— Мітіо Като — гідний пошани митець. Клянусь, мене приголомшила сьогодні ця прикра звістка. Я бачив вистави його п'єс, читав критичні статті про нього і не розумію, чому він наклав на себе руки. Він мав би жити. Невже душевній чистоті нема місця в цьому шаленому повоєнному світі? Коли так, то я не хочу бути таким чистим.

— Ви що, волієте стати міщанином? Значить, я помилилась у вас.

Тихі слова співрозмовниці кололи його, як кинджал. „Чого вона така сердита?” — дивувався Канае.

— Самогубство поклало край усьому. А Мітіо Като був такий обдарований. Власне, чому він сам погасив у собі цю божу іскру? Зі слабості? Я вважаю, що митець повинен жити так довго, як Сібеліус.

— Знову ви про свого Сібеліуса! — випалила Мотоко. — Дуже добре, що йому вдалося дожити до дев'яноста років. Сома-сан, ви думаєте наслідувати його?

У цю мить Канае помітив, що вона п'яна, і полегшено зітхнув. На душі в нього відлягло, а на губах нарешті з'явилась усмішка.

— Момоко-сан, годі нам сперечатися! Краще принесіть ще склянку віскі.

Дівчина сперлася руками на прилавок і, нахилившись уперед, скоромовкою повела:

— У світі є речі зрозумілі й незрозумілі. І чому хтось наклав на себе руки, ніхто, крім самогубця, не знає. Пояснення можуть бути різні: слабість, нервове виснаження, намагання відстояти свою чистоту. Тож чи маємо ми право осуджувати його — ми, що мигцем зиркнули на замітку в кутку газетної сторінки й тут же забули про неї? А ви ще й кажете… Не можна проходити повз смерть такого митця, як Мітіо Като. Ні вам, ні мені. Бо ми всі на одній дорозі…

— А я й не проходжу. Хіба я не казав, що мене приголомшила ця звістка? А те, що я п'ю тут віскі, зовсім інша річ.

— Нічого подібного. Просто вам страшно.

Наступної миті Момоко взяла з-перед Канае і його сусіда порожні склянки й відійшла до середини прилавка. Водночас загримів голос співака солодкавої французької пісеньки, залунав сміх хазяйки й Сакури з клієнтами. „Страшно?.. Я боюся? ..”

Канае сперся на стійку ліктями й затиснув обличчя руками. Що він тоді передусім відчув? Перші слова головного редактора, коли той підняв трубку, були: „Що?.. Наклав на себе руки?.. Мітіо Като?.. Коли? — і відразу в гомінливій кімнаті час ніби зупинився, всі завмерли, притихли.— Що за дурниця…” — дзвінкий голос Сімми звучав, як у порожнечі. „Справді, якась дурниця!” — повторював і Канае в думках. Раптом його свідомість потьмарилася, на неї насунулося щось чорне, і поступово крізь той туман проступив пустельний, без жодної пташини морський берег, круті скелі й нарешті острів у обрамленні темно-зелених дерев. Що це було? Подив, страх чи, може, тривога?

Певно, щось інше, ніж просто приголомшеність смертю драматурга. Канае читав його п'єси, бачив їхні вистави, та особисто його не знав, а крім того, був молодший за нього років на десять. Хоч він сам і мріяв стати письменником, але його перший твір не писався, а тому хто може вгадати, який відчай, які муки поїдають його, цього, за словами Мотоко, „молодого” ррманіста? Для письменника, який любить сни й видива, дійсність надто жорстока. Але хоч-не-хоч мусиш нею жити. „Ви не маєте права проходити повз…” — „Звичайно, не маю”.— „Ми всі на одній дорозі…” — „На одній дорозі? Невже людині, яка ще нічого не досягла, яка в пошуках свого місця в літературі тільки накидала в блокноті уривки роману, вже вготована та сама дорога? Хай там що каже Мотоко-сан, а я хочу ризикнути. Якщо Мітіо Като не зумів здійснити свою мрію в цьому жорстокому світі, то йому нічого не залишилося, як здатися. Відкинути мрію. Дійсність і мрія не існують окремо одна від одної, а перебувають у функціональній залежності одна від одної. Зневіра в житті — це водночас зневіра у мрії. А якщо її відкинути…”

Канае відчув, як тремтіли його руки, що стискали щоки. Та хіба він, Канае, міг би зректися власної мрії? Раптом його міркування здалися йому умоглядними, зосередженими тільки на його особі. „На одній дорозі…” Що це означає? Крізь музику він почув розмову Сакури з Момоко за прилавком і гукнув:

— Ще одну порцію!

Сакура зиркнула на нього і, штурхнувши Момоко ліктем, зареготала. Момоко не сміялась, а, насупивши брови, глянула в його бік і взялася готувати віскі з содовою. Якось непомітно зник сусід справа, спорожніло й за столиками.

— Момоко-сан, випийте й ви. Здається, я трохи перебрав,— звернувся Канае до дівчини, відхиливши голову назад і недбало зіпершись ліктем на прилавок,— Може, це й негарно в такий трагічний вечір…

— Забудьте про це.— Момоко стала навпроти нього за прилавком.— Зрештою, ми його не знали.

Вона говорила напрочуд лагідним голосом — так, наче доглядала його під час хвороби.

— Швидко ви змінили свою думку…

— Довелося. Тут не місце сперечатися. Тим більше з гостем.

Щось ніби кольнуло його в серце. Йому кортіло заперечити.

— Та все-таки що ви про це думаєте? Чому Мітіо Като вкоротив собі віку?

Офіціантка Момоко нахмурилась, зціпила зуби, і в ту ж мить перетворилася в Мотоко Моегі, а тоді, допивши віскі, подивилась на нього й тихо спитала:

— Хочете знати?

— Обов'язково хочу знати думку художниці Мотоко Моегі.

Її відповідь була проста й коротка:

— Бо побачив пекло.

— Що?..

Мотоко пильно дивилась на нього і, здається, вагалася — пояснювати чи промовчати? „Мабуть, вважає мене за недотепу, який нічого не збагне, хоч би скільки йому розповідали”,— подумав Канае.

— Я не люблю повторювати,— відповіла вона.

— Яке пекло?..

— Краще б його не знати! Та от я гадаю, що Мітіо Като бачив його. А коли так, то в душі чув, як воно кличе його до себе.

— А коли він його бачив?

— Звідки я можу знати? Під час війни або після неї, А може, в дитинстві. Всі самогубці відчувають, що таке пекло. Бачать неземні видовища.

У його свідомості знову промайнуло видиво, породжене тою картиною. Широко відкривши очі, бліда від сп'яніння, Мотоко повела навколо себе рукою і спитала:

— Сома-сан, яким усе це вам здається?

Раптом залунала мелодія популярного в той час мамбо, і на невеличкому просторі між столами й прилавком почали танцювати гості з хазяйкою та Сакурою. Чоловіки біля стійки повертали голови й долонями відбивали такт. Канае теж глянув на танцюючих, але тут же перевів погляд на Мотоко. Вони вдвох були чимось зовсім чужим галасливій атмосфері бару.

— Що значить — яким?

— Видно, ви не розумієте. Ці люди в моїх очах — кістяки. Ні, це не метафора, а чиста правда. Таке відчуття находило на мене не раз, відколи я найнялася сюди на роботу. Кістяки, що витанцьовують під музику! Ходять, п'ють, розмовляють. Є такий романтичний вираз — танець смерті, але я маю на увазі не його. Я бачу справжній танець смерті, бо скільки б я не протирала очі, видиво не пропадає. Значить, це не галюцинація, а дійсність.

— Може, це від алкоголю?

— Навряд. Скоріше пекло в мені самій.

— От біда! І довго з вами таке триває? — ледь-ледь усміхаючись, запитав Канае.

Заспокоївшись, він повернувся, аби ще раз глянути на танцюристів, але не побачив ні хазяйки, ні Сакури, ні гостей — танцювали, стикаючись один з одним, людські скелети. Було чути, як торохтять кості. Скелети за столом плескали в долоні, видаючи звук, схожий на удари гральних кісток об дошку. Канае сторопів, облився холодним потом, але відірвати погляду від цього видовища не міг.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ (ПРОДОВЖЕННЯ)

Канае йшов, стискаючи в долоні руку Ген-тяна, і не смів оглянутися назад. Відразу за ворітьми хлопець схопився другою рукою за руку Аяко, але вулицю заповнювало стільки людей, що йти всім трьом пліч-о-пліч було важко, а тому непомітно дівчина відстала. Однак і зараз перед його очима пливла її постать ,в білому літньому кімоно з тонким квітчастим візерунком, чимось схожа на цвіт прив'ялої березки.

У їдальні Нісімото-сан Канае прийняли, як свого, дружньо розмовляли й добре частували, після чого Ген-тян попросив піти на храмове свято, якщо поїхати на море не вдалося. Гість уважав, що треба хоч якось віддячити цим щирим людям, та, коли хлопець умовив і Аяко піти з ними, то подумав: „Це ж безумство, якщо дівчина, з якою вдень трапився сонячний удар, під вечір вийде на прогулянку!” З тривогою в голосі застерігала від необачного кроку й господиня, але Аяко запевнила, що зовсім одужала, і пішла перевдягатися. Тим часом у Канае серце калатало дедалі швидше й швидше. Йому пригадалась минула прогулянка разом з нею в парк на початку травня. Розмова тоді не клеїлась і під кінець настрій у неї геть чисто зіпсувався. Недарма вона не хотіла йти туди. А причиною, видно, було те, що між ними привидом стояла Мотоко. Сьогодні це вже не повинно повторитися. Може, наперед не запланована прогулянка дозволить одержати від Ая-тян відповідь на його пропозицію щодо поїздки на Хоккайдо.

Аяко з'явилася в літньому кімоно з віялом лише після того, як хлопець кілька разів покликав її з нижнього поверху. Поки вони йшли поруч провулком мимо бакалійної крамниці, Ген-тян пустував, і Канае не мав часу як слід поговорити з супутницею. Він тільки й устиг помітити, що вона ледь-ледь нарум'янилася. Тротуар уздовж автобусної лінії був вузький, і йти рука в руку стало важко.

— Ген-тян, ще далеко? А що як свята не буде?

— Ще трошки. Всі ж люди спішать туди. Ая-тян, не відставай!

— Не журися! Я йду за тобою.

Хлопець на мить озирнувсь й потяг гостя вперед. Тішачись, хоч як це смішно, тим, що Ген-тян зараз нічого не помітить, Канае й собі нарешті обернувся, але барвистого кімоно позаду не було видно.

— Я тут!

Аяко озвалася з іншого боку. Від неї повіяло духами.

— Все гаразд?

З усміхом на устах вона кивнула. Що означало це „гаразд”? Радість від того, що Аяко віднайшлася, чи від того, що одужала?

— Я сумніваюсь, що ви Ген-тянова няня. Скоріше навпаки.

— Е, ні! Таке скажете! — Засоромлена дівчина глянула на Канае й прошепотіла: — А все-таки на душі стає спокійніше, коли ви приходите.

Ряд крамниць на правому боці змінився кам'яним муром, за яким у затінку дерев показалася головна будівля храму. Мощена бруківкою дорога на його території пролягала повз рундуки, над якими плив неприємний запах ацетиленових світильників, а по ній снували юрби людей, невідомо звідки прибулих.

— Ось тут! — широко розкривши очі, радісно закричав хлопчина.

Канае зупинився й відчув навіть у людському натовпі прохолодний вітерець. Витираючи піт хустинкою, він відпустив Ген-тяна, і той потяг за собою Аяко повз ятки з пухкими тістечками, бенгальськими вогнями, целулоїдними іграшками, з карликовими деревами в горщиках, старими журналами, галантереєю, бананами, аж поки не застиг перед крамничкою золотих рибок. З її піддашшя звисав дзвоник і срібно видзвонював на вітрі.

— Ген-тян, хочеш золотих рибок? — запитав Канае, наздогнавши його.

— Хочу. А купите?

— Та хіба Ген-тян їх зловить?

— Я спробую!

— Ген-тян, ти ж обіцяв бабусі, що не будеш канючити!

Хлопчина дивився розгублено то на Аяко, то на Канае.

— Дядю, то що, не можна?

— Та вже куплю. Спробуй-но впіймати.

Ген-тян аж скрикнув на радощах, а тоді взяв з рук продавця невеличкий сачок і присів навпочіпки перед широкою плоскою вазою.

— Сома-сан, ви м'якотілі, правда?

— Жаль хлопця, треба щось купити йому, а то сумуватиме. Тим більше, що це не ласощі. А ви, Аяко-сан, не спіймали б золотої рибки?

— Я теж дуже любила храмове свято. У дитинстві марила ним. Бувало, прошу батька: ходімо та ходімо. І про пухке, як вата, тістечко не можу забути. Здавалося, наче їм якісь заморські делікатеси.

— І часто батько дозволяв вам ласувати такими негігієнічними продуктами?

— Навпаки, як лікар він був категорично проти цього. Та мені служниця нишком купувала, бо сама, видно, любила їх.

— А в мене на Батьківщині не відкривають стільки рундуків на храмове свято. І з їстівного продають тільки смажену кукурудзу та цубу[45].

— Що це таке?

— Цубу? Молюск. Він трохи відрізняється від того, який зустрічається в центральній Японії, і смажать його в соєвому соусі з цукром на деревному вугіллі. Коли б ви знали, яка це смакота! Це сезонна страва, й готуватимуть її через місяць, наприкінці серпня, коли на Хоккайдо прийде осінь.

Канае вже збирався спитати: „Так що, поїдете зі мною туди?” — як хлопчина перебив його думки словами:

— Дядю, в мене не виходить.

— Скільки впіймав?

— Дві.

Канае глянув у банку — в ній плавало дві маленькі недолугі рибки.

— Ще одну на додачу,— попросив Канае.

Продавець виловив ще одну рибку й передав її в сачку Ген-тянові, а Канае розплатився.

— Ген-тян, хто понесе: я чи ти?

— Я.

— Тільки міцно держи банку, бо як перекинеш її, рибки помруть.

— Зрозуміло. А ви, дядечку, тримайте Ая-тян за руку, не загубилася.

Територія храму кишіла людьми, що теж прийшли сюди подихати вечірньою прохолодою. Канае тільки посміхнувся, а Аяко зніяковіло дорікнула:

— Ген-тян, що ти говориш?

— Ти ж така неуважна.

Хлопець мав серйозний вигляд, ніщо не показувало, що він насміхається зі старших. Канае послухався його поради — одну руку простягнув Аяко, а другою обхопив Ген-тяна за плечі.

— Ну от, Ая-тян уже не загубиться, а ти, Ген-тян, будь обережний з банкою!

Проходячи між людьми повз рундуки, Аяко сором'язливо прикривала віялом праву руку, яку тримав Канае, але ніхто, крім, може, нього, не звертав уваги на таку дрібницю.

— Літо на Хоккайдо коротке,— пояснював Канае.— Можна сказати, швидкоплинне. Зима довга, та коли нарешті приходить весна, за нею відразу настає літо. А як тільки повіє осінній вітер, до зимової пори вже недалеко. Найкращий сезон для подорожі на Хоккайдо — літо. Прохолодне

повітря, блакитне небо й зелені трави, краєвиди не такі строкаті, як у центральній Японії. Коли їдеш поїздом, за вікном тягнеться пейзаж однакового, але не обридливого колориту. Людину охоплюють тоді благородні почуття.

— Ви завжди подорожуєте влітку?

— Торік я не зміг узяти відпустки й просидів літо в Токіо. А от у студентські роки я часто пускався в мандри, а тому з радістю послужив би вам провідником. За один тиждень я показав би вам чудові місця.

Аяко злегка кивнула й замахала віялом. „Є ще надія”,— захоплено подумав Канае, але в ту ж мить з ледь помітною усмішкою на устах вона заперечила:

— Нічого з цього не вийде. Ви забули найголовніше.

— Що саме?

— Гроші. В мене їх немає. Тож поїхати у таку далечінь я не зможу.

Канае спочатку здивувався, але потім уявилось йому зовсім інакше, ніж досі її теперішнє становище. Хоч його й не покидало перше враження про неї як про панночку з порядної сім'ї, з її власних уст наприкінці квітня він довідався, що вона втекла з батьківського дому й живе на утриманні Мотоко Моегі. Інших подробиць про неї він не знав, бо вона застерігала, щоб не докопувався до її минулого.

— Аби на дорогу вистачило, а там щось придумаємо. Навіть якщо візьмемо каюту другого класу на лінії Аоморі-Хакодате, то нам досить буде п'яти тисяч ієн для поїздки в обидва боки.

— Сумніваюсь. Треба буде більше.

— Я сам про це подбаю.

— Ні, так не годиться,— заперечила Аяко і збентежено озирнулася навколо себе.— Я справді бідна. Мені так не зручно, що Мотоко-сан оплачує моє навчання. Власне, через це зі мною сьогодні трапився сонячний удар. А про подорож нема чого й казати…

— Тоді я вам позичу трохи грошей. Вам треба загартуватися, поправити здоров'я.

— Та я здорова.

Поки Канае шукав переконливих слів, Аяко зупинилася коло Ген-тяна і проказала: „Яка краса!” Ясна річ, він також глянув у цей бік.

— Щось незвичайне!

В рундуку висіло чимало обертових ліхтарів з розмальованими гранями й маленькими свічечками всередині. Були серед них і з барвистим, і зі скромним, чорно-білим візерунком.

— Ви так вважаєте? — спитала Аяко.

— А хіба ні? Таке я вперше бачу.

— На Хоккайдо їх нема?

— Та хто його зна. В усякому разі, мені не траплялися. Здається, ніби я попав в епоху Едо[46].

— Таке скажете! За мого дитинства їх продавали всюди на храмове свято. І тільки після війни вони стали рідкістю. А жаль.

— Котрий вам подобається? Я хочу купити вам на згадку.

Спочатку Аяко відмовлялась, але Канае так гаряче наполягав, що вона нарешті показала віялом на найскромніший. На його чотирьох гранях була намальована п'ятиярусна пагода, феєрверк, прогулянковий пароплав і плакуча верба, а на інших бігали діти з собачкою, літали бабки і світляки. У цих простих і невигадливих картинках була своя принада.

Виймаючи гаманець, Канае з жалем випустив руку Аяко.

— Дайте мені оцих три.

— Навіщо три?

— Ще для Ген-тяна і для себе.

— Сома-сан, який ви дивак!

Це слово в устах дівчини прозвучало для нього похвалою. Ліхтарі обійшлися йому дорого, але принесли багато радості — наче повернули в дитинство.

— Ну то ходімо додому,— звернувся Канае до хлопця.— Я понесу рибок, а ти візьми Ая-тян за руку, щоб не загубилася.

Хлопчина послухавсь і приєднався до Аяко. За поворотом з автобусної лінії у провулок, коли вже можна було йти всім трьом рука в руку, Канае запитав:

— Так ви справді не поїдете на Хоккайдо? З дорожніми витратами якось дамо собі раду. Зупинимося в моїх батьків, мати годуватиме. Вам нема чого переживати.

— Та…

— Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Аяко-сан, ви ж не були на Хоккайдо?

— Звичайно, не була. Ніде не була.

— І вмієте тільки плакати?

Усміхаючись, Аяко кинула на супутника косий погляд. Хлопчина, видно, стомився й хотів спати, бо майже тулився до неї.

Того вечора Канае повернувся додому не тільки з портфелем, але ще з одною дорогоцінною річчю — обертовим ліхтарем. У замкненій кімнаті було душно. Він одчинив вікно, роздягнувся й узяв у руки свічечку. Якось у Нісімото йому показали, що її треба вставляти в ліхтар уже запаленою, бо досить маленької необережності, щоб такий паперовий виріб згорів. Канае повісив його на одвірку — приколов кнопкою за шнурочок, погасив електричне світло і ліг на татамі.

Знадвору крізь відчинене вікно проникало трохи світла, але в кімнаті все-таки було досить темно, а тому ліхтар відкидав на її стіни яскраві візерунки. В міру того, як швидкість його обертання збільшувалася, зростали, ставали рухливішими й тіні на стінах і книжковій шафі — здавалось, сама кімната крутиться навколо Канае, як уві сні. Потягуючи цигарку, він споглядав, як пропливають одне за одним прогулянковий пароплав, плакучі верби, феєрверк і пагода… „Аяко-сан не відмовилась остаточно від подорожі на Хоккайдо,— роздумував Канае.— Якщо наполягати, то врешті-решт вона погодиться на мою пропозицію. Цікаво, що подумала б мати, якби я приїхав з дівчиною додому? Здивувалася б? Якби Аяко сподобалась їй, то в мене було б ще більше підстав одружитися з нею. На відміну від Мотоко-сан, вона не митець, але зате простодушна, лагідна, мовби народжена для сімейного життя. На бідність вона не нарікатиме. Взагалі дивно, що Аяко-сан покинула рідну оселю й перебралася до товаришки. Чого це вона зважилася на такий серйозний крок?”

Так само, як ліхтар повторно показував свої картинки, гра уяви Канае Сома щодо спільної мандрівки на Хоккайдо й таємничих обставин життя Аяко то спалахувала, то гасла.

ЗИМА КОХАННЯ

У такої людини, як А., що знала тільки власний старий дім, побудований ще перед війною, вже один погляд на багатоквартирний, європейського типу будинок викликав дивне хвилювання — їй здалося, ніби вона потрапила за кордон.

— Звичайнісінький собі багатоквартирний будинок. Як побачите його коли-небудь, то розчаруєтесь,— заздалегідь попереджав її К. Досі її нога не ступала в таку будівлю, та й розглядати щось подібне ззовні їй теж не доводилось.

У кварталі, де вона мешкала з батьками, таких будинків не було, а тому А. навіть не знала, які люди наймають там квартири. Коли К. запросив її до себе в гості, її душею, мабуть, передусім заволоділа цікавість: як живе цей самотній хлопець?

Зійшовши з трамвая, вони поминули ряд будинків, а тоді звернули праворуч і невдовзі опинилися перед двоповерховою потинькованою спорудою, схожою на школу. Її перший поверх ховався за огорожею, а на другому з-під пожовклого дикого винограду то тут, то там визирали вікна. А. здалося, що вона потрапила за кордон, бо стіна, обліплена диким виноградом, нагадала їй сцену з одного зарубіжного кінофільму.

— Просто чудо! — прошепотіла А. наївно, а К. поглядав розгублено то на будинок, то на дівчину, наперед знаючи, що вона не глузує. А. була не з таких.

— Друге вікно скраю на другому поверсі — моє. Кімната в мене — одна з кращих. То ходімо?

А. кивнула й попрямувала вслід за хлопцем у під'їзд. Сходи з дерев'яним поруччям вивели її на другий поверх. Нагорі з одного боку вздовж стіни тягся коридор, а з другого видніли двері до кімнат. Поки К. відмикав замок, А. стояла віддалік і оглядалася. Уздовж глухої стіни коридору, мабуть, північної, стояли ящики для взуття й відра, а в кінці, напевно, була вмивальня з туалетом.

— Прошу, заходьте. А за тісноту та безлад вибачте.

К. відчинив двері й усміхнувся до дівчини. А. й рушила з місця, відчуваючи, однак, що не може вгамувати легкого тремтіння, бо добре знала: негаразд ходити на квартиру до юнака, навіть якщо запрошують від щирого серця. От якби батьки дізналися про це! Ото сварили б. А може, й позбавили б спадщини. Та водночас із голови їй не виходила така думка: „Я вже доросла й маю право ризикувати. Мені потрібна свобода”. Тим паче, що вона довіряє К. Він серйозний хлопець, щотижня ходить до церкви і запросив її до себе теж після відправи, коли вони разом пообідали в їдальні. „Нічого страшного, якщо я вдень його відвідаю. Тільки подивлюся, як живе”,— вирішила вона. В будинку було досить тихо, і це її трохи насторожувало, але вертатися назад теж не годилося. „Це означає, що я вже доросла”,— переконувала вона себе, переступаючи поріг кімнати під номером другим і закриваючи за собою двері

— Будьте, як удома! — озвався зсередини К.

ПІЗНІЙ ВЕЧІР

„Треба відчинити вікно”,— подумав Канае. Хотілося дихнути свіжим повітрям на повні груди й купити в мандрівного торговця чогось їстівного, бо вже брало за живіт — очевидно, куплене в Нагої бенто виявилося замалим. Він уже їхав понад десять годин, а попереду його чекала довга ніч.

Та незважаючи на всі його зусилля, вікно не ворухнулося — наче примерзло до лутки. Канае встав і, злегка нахилившись, глянув крізь запітнілу шибку на платформу. Минуло багато часу, відколи поїзд прибув до Осаки. Одні пасажири зійшли, а на їхніх місцях з'явилися інші, і в вагоні знову стало тихо. Та все одно потяг начебто й не збирався рушати. На щастя, сидіння навпроти нього все ще пустувало, а коли так, то можна буде сидіти вільніше, простягнувши вперед ноги. Канае раптом згадав про дівчину, що зійшла в Кіото, але тут же викинув її образ з голови, ніби щось гріховне. Тоді на хвилину присів і почав гортати розклад руху потягів. Він так часто його переглядав, що сторінка з графіком руху поїздів із столиці по Токайдській лінії сама відкривалася. Відправлення з Осаки — 22.25, „Отже, залишилося ще чотири хвилини”,— промимрив він, дивлячись на годинник, а тоді підвівся й попрямував до виходу,

В Осаці людей сіло більше, ніж вийшло. Нові пасажири містились у вагоні, як у себе вдома, і вже нічим не від знялися від старих.

Канае відчинив двері, спустився на платформу — і відразу його обдало холодним нічним повітрям. По мокрій платформі було видно, що тут до снігу долучився й дощ. Канае оглянувся й помітив, що до його вагону, який досі був останнім, почепили ще один. Мабуть, у Кіото. Станційний годинник показував десяту годину двадцять дві хвилини. Глибокий вдих холодного повітря наче промивав легені.

„Я прибув до Осаки”,— відзначив для себе Канае. Звичайно в таку пору він сидів за столиком і розігрівав задубілі руки над електроплиткою. І не сподівався, що його занесе так далеко. Що реальніше: сидіння за столиком у своїй квартирі чи перебування тут, в Осаці?

Канае прогулявся вздовж вагона й повернув назад. То тут, то там на платформі стояли проводжаючі. Дехто з пасажирів спішив від турнікета до поїзда. Мандрівних торговців ніде не було видно. „Значить, бенто не куплю,— з досади цмокнув Канае.— Мабуть, і вагон-ресторан уже зачинений”. Невпевненою ходою п'яного до нього наближався якийсь чоловік без парасольки, з руками в кишенях протертого дощовика. У вухах Канае ще досі звучало попередження диктора: „Пасажирам без доплати за швидкість не сідати!” „Мабуть, добре йому, тому чолов'язі,— раптом позаздрив Канае.— І взагалі суботній вечір — це рай для службового люду, кожен може, як тільки захоче, напитися до чортиків. У нього мир. Що йому до того, точиться в Кореї війна чи ні? Ніяка економічна криза не стане йому на перешкоді — він однаково нап'ється. Ну як ти йому втовкмачиш, що на тілі цієї мирної країни ятряться рани десятирічної давності?”

Зненацька п'яний чоловік кудись зник. Замислений Канае й далі проходжувався платформою. „Невже це Осака?” — шепотів він, оглядаючи притихлий вокзал. За кращої погоди тут, мабуть, кишіло б людьми. Незнайома місцевість. А який далекий шлях попереду. О, вже дзвонять. Справді, далекий. І їде він туди лише для того, щоб пересвідчитися, що одна дівчина мертва, а друга ще жива. А вчора ввечері було інакше. „Коли вчора ввечері я сидів за столиком і грів руки над електроплиткою, вони обидві ще були живі”.

Щоб не довелося сідати на ходу в чужий вагон, Канае підійшов до свого, передостаннього. Дарма він виходив на платформу, все одно не побачив нічого, вартого уваги. „Я б ніколи в світі не подумав, що таке може статися. Та я в цьому не винен.— Канае піднявся в тамбур.— Уже нічого не вдієш”. Знову задзеленчав дзвоник. Канае відчинив двері вагона — і в обличчя йому вдарило тепле повітря. Він попростував до свого купе і застав на порожньому раніше місці чоловіка, того п'яного, що трапився йому на платформі. Чолов'яга розвалився на лаві і займав стільки місця, що вистачило б на двох пасажирів, поли його протертого дощовика торкалися підлоги.

— Слухай, ти…

Видно, чоловік міцно спав і нічого не чув. Раптом поїзд загримотів зчепленням і рушив. Канае махнув на все рукою і, переступивши через витягнуті ноги сусіда, сів на своє місце. У чоловіка не було ні портфеля, ні валізки, а, значить, він не збирався їхати кудись далеко. Може, сп'яну забрів у цей швидкий поїзд? Та бог з ним! „Бо, може, всі ми помилилися поїздом, який везе нас туди, куди не треба. І Мотоко Моегі, і Аяко Аймі”,— легко зітхнув Канае і знову потягся рукою до блокнота.

ЗИМА КОХАННЯ

Із завмиранням серця А. стояла під плакучою вербою над каламутним каналом неподалік від закусочної, де К. вгощав її сіруко, і досить далеко від дому, та все одно переживала: а що як хтось із знайомих побачить її? Заходити до закусочної сама не посміла. Минулого разу на прощання К. сказав, що несила чекати аж до наступної неділі, а тому А. радо погодилася зустрітись саме тут у середу. Вибрати кав'ярню на яскраво освітленій центральній вулиці вона й не подумала, бо було в її характері щось старомодне.

Цього вечора асфальтована дорога вздовж каналу була майже безлюдна, та А. не почувалася самотньою. Присівши навпочіпки, вона дивилась на поверхню води, в якій відбивалися зорі. Коли хтось проходив, вона вдавала, ніби кудись іде, але потім знову поверталася на старе місце.

Прибула вона сюди раніше домовленого часу і навіть не відчувала прохолодного вечірнього вітру. Це була її перша таємна зустріч, а тому вона не уявляла собі, як це можна змушувати когось чекати. „К. сподобався мені, тому я згодилася прийти. А чекати не страшно»,— думала А. Здивована власною сміливістю, вона почувалася зараз надзвичайно щасливою. Ніщо її не тривожило. Мабуть, тому, що під час відвідин його кімнати в багатоквартирному будинку К. поводився так, як личить культурній і чемній людині. Вони навпереміну щось говорили. А. розповідала здебільшого про свою рідню і щоденне життя. К. згадав небагато із свого минулого. А коли настав час прощатися і вони встали, їхні тіла ненароком зіткнулись, і К. злегка обійняв її. Від поцілунку А. не відпиралася. Згадуючи про це зараз у темряві, вона відчула, що червоніє. К. соромливий, сердечний хлопець, їй навіть стало жаль його — як-не-як, живе сам-один серед чужих людей. Повз її увагу не пройшло й те, що в нього відірвався ґудзик на сорочці. „Як прийду вдруге, пришию”,— потай вирішила А.

Що К. наближається, вона здогадалася по його ході. А. навіть не задумувалася над тим, чим особливим виділяється хода цього ще мало знаного хлопця. Вона встала й пішла йому назустріч. „Добре, що темно — рум'янцю на мені не буде видно”,— подумала А.К. простягнув їй руку, обійняв за плече і ніжно, як того разу, поцілував. Після того вони вдвох пішли вздовж каналу.

— Як добре, що ви прийшли. Я так хвилювався: ану ж ви мною знехтуєте.

— Я сказала, що йду в кіно. Здивована мачуха хотіла щось заперечити, але я мерщій вийшла.

— Потім сваритиме?

— Байдуже. Я не боюся докорів. Взагалі-то я слухняна, але як щось вирішу, то не відступлюся. Та хіба можна завжди отак трястися?