ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ

Одним духом Канае подолав сходи і штовхнув двері майстерні. При запнутих вікнах усередині було напівтемно. Канае поспішив одслонити завісу, і в порожню кімнату полилося несміливе бліде світло похмурого зимового дня. „Я ж був тут учора ввечері! Як же я не завважив, що отакий порядок тут не нормальний?” — стоячи біля вікна й оглядаючи майстерню, думав він. Голі стіни, приставлені до них лицем полотна, замазані набіло, складені в коробку фарби, палітра, вазочка для пензля, мольберт. З підлоги по ногах Канае знову почав підніматися знайомий від учора холодок. І чого це він усього цього не помітив? Канае перевів погляд на суміжну кімнатку: перегородка була відсунута. але при запнутому вікні й тут панувала напівтемрява. Канае відслонив завісу і взявся гарячково чогось шукати, а чого — й сам не знав. Заглянув у шухляду трюмо. Йому здалося, ніби вчора він у ній копався, та хіба можна вірити пам'яті, коли ти сам не свій? Руки Канае машинально обмацували комод і буфет, а в голові снувалося щось зовсім інше. „Що мені недавно спало на думку?.. А-а, пригадую: ще в коридорі я подумав, що саме тут треба шукати записку, якщо вона взагалі є”. Та в шухлядах листа не було. Канае ще раз окинув майстерню неуважним поглядом. „Час не жде. Якщо в передмісті Хіросіми дівчата спробували отруїтися, то зовсім не обов'язково, щоб у домі Нісімото вони залишили передсмертного листа. Тож замість того, щоб тут чогось шукати, треба якомога швидше їхати на місце нещастя” ,— наморщивши чоло, думав він і, немов заворожений, перебігав очима по майстерні. Голі стіни, повернуті до стіни полотна, коробка фарб і палітра на столі, стілець, програвач, пластинки… „Цікаво, котру з них слухала вона востаннє?”

Наступної миті Канае зіскочив з підвищення кімнатки в японському стилі на підлогу майстерні й поспішив до програвача. Підняв кришку — на обертовому диску лежав складений учетверо аркуш паперу. Канае розгорнув його тремтячими руками і, стоячи спиною до вікна, прочитав:

„Сома-сан, якщо я не повернуся, вважайте, що цей програвач з пластинками ваш”.

На аркуші поштового паперу розгонистим почерком було поспіхом написано лише це коротке речення, схоже на телеграму. Здається, вона ще щось писала, але потім все начисто закреслила. Підпису не було, але Канае й так зрозумів, що записка належить Мотоко Моегі. „Якщо я не повернуся…” Невже вона зважилася на все вже тоді? Так, очевидно, зважилася. А програвач з пластинками задумала залишити на згадку. Та як же тоді Аяко? Невже нічогісінько не знала про її намір? — зіпершись спиною до підвіконня, мучився у здогадах Канае.

— Щось знайшли?

На порозі з'явилася, наче привид, постать Нісімото. Канае опам'ятався.

— Ось тільки це.

Господиня простягла було тремтячу руку, щоб узяти записку, але передумала і спитала:

— А що там написано?

Канае прочитав, а вона кивнула головою і зляканим порожнім поглядом окинула майстерню.

— Невже Мотоко-сан вирішила накласти на себе руки? А чого ж тоді Аяко-сан не зупинила її?

Канае мовчки згорнув аркуш і встромив його в записник, а потім мимо господині вийшов у коридор і помчав сходами вниз. І лише тоді, обернувшись, вигукнув:

— Я їду! Було б добре, якби встиг!

З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ СІМДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Канае сидів на дзабутоні біля холодного котацу, а всміхнена Аяко стояла.

— Котацу так і не прибрали? Вам і весною тепла мало?

— Та це для Мотоко-сан. Вона…

— Мерзлячка? Знаю, але все одно смішно.

— Вона й тепер не розлучається з грілкою. І дарма ви кепкуєте. Це жорстоко.

— Нічого я не кепкую,— обурився Канае.— Просто мене здивувало котацу в таку пору року. Я навіть узимку ним не користуюся.

— А біля чого ви грієтеся?

І Аяко розставила на дошці над котацу чайник і чашки. Дивно, як це вона зуміла все так швидко приготувати? Цього разу тістечка приніс Канае.

— Біля невеличкої електроплитки, і то потайки. Бо моя господиня дуже боїться пожежі.

— То вам холодно?

— Байдуже. Взимку накриваюся з головою. А так рано лягаю і читаю книжку перед сном.

— Без грілки?

— Звичайно. Буває, зігріваюся зсередини.

Аяко наливала чай і розкладала тістечка на тарілочки, та при цих словах на мить задумалась і глянула на гостя.

— Тобто алкоголем?

— Чого ви так на мене дивитеся? Як на непросипущого п'яницю.

— Ні, я не хотіла.

Зашарівшись, Аяко розмішувала ложкою чай.

— П'ю не так часто, щоб у звичку ввійшло. Запасаюся тільки пляшечкою віскі. А, до речі, цей чай непоганий.

„І що це мене потягло за язик?” — роздумував Канае, наминаючи тістечко, а Аяко, все ще з виразом подиву на обличчі, не спускала з нього очей.

— І ви пригощайтеся. А то мені самому незручно.

— Ага.

— Навіть не знати, хто з нас гість.

Аяко всміхнулася.

— Сома-сан, я в захопленні від вашого апетиту. Але ж ці тістечка — подарунок для Мотоко-сан. То хіба годиться їх їсти?

— Та нічого. Я купив найкращі, бо мені їх оплатить видавництво. Правда, з тими, що ви принесли з універмагу минулого тижня, нічого й порівнювати.

— Ну, це вже перебільшення.

Все ще усміхаючись, Аяко почала скромно орудувати виделкою.

— Подарунок, що його сам вибираєш,— це вираз щирого ставлення до людини. Та, на жаль, при низькій зарплатні не дуже розщедришся на солодощі. Інша річ, коли даруєш щось за рахунок видавництва. Тоді й собі дещо перепадає. Щоправда, тільки якесь там тістечко.

— А що б ви хотіли?

— Ну, хоча б віскі абощо. Та хіба головний допустить, щоб я йшов до Мотоко Моегі з пляшкою віскі?

— Між нами кажучи, Мотоко-сан теж іноді закропляє душу горілкою. Якби вона знала, що це я вибазікала, то сварилася б. А ваші тістечка справді чудові. Ще налити чаю?

— Якщо вони вам до смаку, я завжди їх приноситиму. А головному доповім: Моегі-сенсей страх як любить ласощі.

Аяко знову всміхнулася. Як наївна, не обізнана з життям дівчина. І ця усмішка ще дужче прихилила його до неї. Хоча минулого тижня Канае приходив у справі до Мотоко, та, не заставши Аяко, відчував, ніби йому чогось не вистачає, і все думав: от було б добре, якби вона чимшвидше повернулася! А от сьогодні в присутності самої Аяко він одразу заспокоївся й почувався, як удома. І все це тому, подумалось йому, що в стосунках з Мотоко він виступає в ролі редактора, а з Аяко може знайти спільну мову, як звичайна людина. Намагаючись підтримати цей радісний настрій, Канае запитав навпростець:-Скажіть, ким доводиться вам Мотоко-сан?

— У якому розумінні?

— Ну, хто вона вам: родичка, товаришка по школі чи по службі? Здається, ви казали, що малюєте?

Канае зиркнув на полотна, приставлені до стіни неподалік від перегородки між кімнаткою й майстернею,

— Вважайте мене ученицею Мотоко-сан.

— Справді? І більше ніщо вас не пов'язує?

— Ніщо. Та й називати мене ученицею — несерйозно. Я тільки почала вчитися.

— Вчитися? А я й не знав. Де?

— На відділенні дизайну в Жіночому інституті мистецтв. Правда, я не певна, що маю до цього хист.

Канае подумав, що Аяко напускає на себе скромність. А втім, не було видно, щоб у ній таївся якийсь художній талант. Хіба що до готування чаю або складання букетів, як того навчають на курсах підготовки наречених. Для серйозного заняття мистецтвом їй бракувало настирливості. Та як на свій молодий вік, Аяко володіла собою якнайкраще.

— Ви зовсім не схожі на студентку. Бо сучасні студентки, особливо з мистецьких закладів, набагато спритніші.

Аяко підвела голову і глянула гостеві просто в очі.

— Ви хочете сказати, що я бездара?

Канае зареготав.

— Та що ви! Наприкінці березня на виставці я спершу подумав, що ви, напевно, студентка художнього інституту. Але згодом чомусь перестав так вважати. Тоді мені почало здаватися, що ви двоюрідна сестра художниці. А скажіть, як ви тут опинилися? Як ви познайомилися з Мотоко-сан?

— Як вам сказати?..— і Аяко замовкла. На її обличчі можна було прочитати намагання скоріше щось не домовити, ніж пояснити. За цим ховалося щось тяжке для такої молодої дівчини. „Гаразд, не буду вас силувати…” — хотів

було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:

— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,

Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.

Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.

— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?

— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.

Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.

— Мотоко-сан кудись пішла?

— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?

— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.

— А чим неділя погана?

— Неділю гріх марнувати.

— А сьогоднішній день?

— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.

— То що ж ви робите в неділю?

— Працюю. На себе,— згорда проказав Канае.

— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:

— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.

— Пробачте.

— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.

— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.

— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.

— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…

— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його

власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.

— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.

— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.

— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.

— Та як вам сказати?..

— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…

— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…

— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.

Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.

— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.

— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?

— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.

— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.

— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?

— Ага.

— Цікаво.

Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.

— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?

— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.

У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.

— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.

— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.

— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.

— А чого це ви раптом про колобки заговорили?

Канае посміхнувся.

— Через кілька днів Золотий тиждень[24]. Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.

— Чудово! Я з радістю піду. Тільки от що скаже Мотоко-сан? — і Аяко глянула на Канае так, наче дивилася кудись дуже далеко.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Хоч настав уже вересень, дні були ще гарячі. І того вечора Канае сидів у самій сорочці за столиком. Крізь розчинене вікно іноді подував прохолодний вітерець і приносив метеликів та листоїдів. Коли вже не стало терпцю, Канае погасив торшер і почав чекати, поки хмара комашні вилетить з темряви надвір. Та його сподівання виявилися марними, і тоді він увімкнув електролампочку під стелею та озброївся віялом. Білий комашиний пилок уже вкрив столик, а Канае все не вгавав. Заспокоєння прийшло тільки тоді, коли він згадав про ароматні палички, що повільним струмком диму відганяють надокучливі створіння.

Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.

— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.

— Що сталося? Заходьте.

— А я гадала, Ая-тян у вас.

Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.

— З Аяко-сан щось трапилося?

— Втекла з квартири.

— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.

— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?

— Ага. Я подумала, що вона у вас.

Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.

— А чого саме в мене?

— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона — вам, тож зовсім природно, що я на вас подумала.

Під грізним поглядом гості Канае на мить розгубився, а тоді заперечив:

— Все це лише ваші домисли. Ви ж бачите: її тут немає.

Мотоко опустила голову. Справді — в цій кімнатці на шість татамі Аяко ніде було сховатися.

— То куди ж вона пішла?

В очах Мотоко поволі тануло напруження, а натомість десь глибоко заворушилася тривога.

— З чого все почалося? Може, ви посварилися?

— Не скажу, щоб посварилися,— викручувалася Мотоко.— Просто наші думки розійшлися. Ая-тян дуже вперта, ніколи від свого не відступить. Хоч би що я казала, не слухає.

— А, по-моєму, це ви вперті.

— О, вона вам подобається, і тому ви на її боці. Не пригадую, щоб я сказала їй щось несправедливе,— і голос Мотоко раптом ослаб.

Вона була в синіх спортивних штанях і блузці; видно, це був її робочий костюм, бо на боці видніла жовта пляма.

— Все-таки чого ви завелися? Була ж якась причина, — проказав майже сердито Канае. Він не вважав Аяко впертою. Збоку здавалося, що ініціативу завжди брала в руки Мотоко, тоді як Аяко танцювала під її дудку. Канае почав непокоїтися.

— Була, але дрібна.

— То чого ж тоді Аяко-сан втекла з квартири?

— Сома-сан, не сердьтеся на мене. Признаюсь: я винна,— і Мотоко знітилася. Навколо торшера, ніби витанцьовуючи, кружляв метелик, але ніхто із співрозмовників не звертав на нього уваги. Нараз вона різко, майже пронизливо

вигукнула: — Ая-тян нерозумна! Нерозумна! Вона ж могла б знайти притулок у вас! І не треба було їй церемонитися. Як ви гадаєте, куди вона поділася?

— Я вас не розумію! — і собі вигукнув здивований Канае.— Чого це вона мала б шукати притулку в мене? Хіба їй погано у вас, на другому поверсі дому Нісімото-сан?

— А хто ж каже, що погано? Я її не пускала, та вона заявила, що не хоче бути зайвим тягарем для мене, а тому, мовляв, поїде кудись. Коли так, відповідаю я, то попросись до Сома-сана. Адже ви не байдужі до неї, правда?

— Стривайте! — Канае сквапно підсунувся вперед на зіпертих об столик ліктях. Якийсь несамовитий метелик ударився об його голову, але Канае тільки рукою відмахнувся.— Так, я не байдужий до Аяко-сан, але її переїзд сюди — це серйозне діло. Бо я неодружений і наймаю одну-однісіньку кімнатку. А ви говорите про таку ризиковану ситуацію.

— Ризиковану? Ви що, теж записалися в моралісти?

— Річ не в тому, мораліст я чи ні,— запально відповів Канае.— Взагалі вся ця розмова якась дивна. Чого це ви дорікаєте мені тим, що я не байдужий до Аяко-сан? Так, ніби я не маю права вільно розпоряджатися собою. І без ваших вказівок я знаю, як мені ставитися до неї.

— Ого, ви говорите словами Ая-тян! — в'їдливо вигукнула Мотоко. У її очах спалахнув посміх.— Ви обоє наче змовилися, щоб обманювати мене. Я вам правду кажу: мене дратує. Які ви нерозумні!

„І чого це вона все так однобоко сприймає? — міркував Канае, ледве стримуючи хвилювання, що клубком підкочувалося до горла.— Мотоко-сан, це ви мені подобаєтеся. Ваше засмучене бліде обличчя з блискучими очима. Та ви не хочете цього розуміти”.

Нараз він підняв руку і збив метелика, що кружляв над ним. Той упав на татамі і ще довго тріпотів крильцями, але Канае не звертав на нього уваги. Він утупився в обличчя Мотоко.

Гостя сиділа в недбалій позі, зіпершись ліктем лівої руки об підлогу і вільно розкинувши ноги,— мабуть, втомилася. Голова її опустилась, і пасма волосся затулили половину обличчя.

— Вибачте. Я не хотіла вам докоряти.

— Та що там докори. Зараз важливіше дізнатися, куди ділася Аяко-сан. Може, ще щось маєте на оці?

— Та що вам сказати?..

Канае знову відчув тривогу, змішану з гнівом. „А може, Мотоко сказала або зробила щось жорстоке, і тому Аяко пішла з квартири?” — губився він у здогадах. Та раптом його гнів улігся, бо тепер Мотоко мала нещасний вигляд,— здавалось, вона так знесилилася, що от-от упаде на землю. І відразу його занепокоїла така зміна в її поведінці. „Певно, вона дуже любить Аяко-сан” ,— сяйнула в нього думка.

— Та нічого. Раз їй нема куди податися, то скоро повернеться.

При цих словах, якими Канае хотів і себе заспокоїти, Мотоко підвела голову і глянула на нього. До її щік прилипло змокріле від поту волосся.

— Ая-тян уже не вперше тікає з дому.

— Я знаю про це. Якось я запитав її, яким чином вона тут опинилася, і вона відповіла, що втекла з дому й не знала, куди притулитися, та, слава Богу, ви допомогли.

— Ми познайомилися в лікарні, бо лежали в одній палаті. Після того вона поселилася зі мною й додому не повернулася.

— Це було незадовго до нашого знайомства?

„Цікаво, що спонукало тоді її до втечі?” — хотів було спитати Канае, але гостя випередила його:

— Сома-сан, а ви не знаєте, чому Ая-тян утекла з рідного дому?

— Вона мені цього не розповідала. Чогось боялася. Значить, вона покинула батьківський дім? А батьки в неї є?

— Є. Батько й мати. Правда, здається, мати в неї нерідна. Сома-сан, то ви хочете знати, чому вона зреклася батьків?

Очі в Мотоко знову заблищали. Канае на мить задумався.

Хочу. Тільки Аяко-сан це не сподобається. Я розмовляв з нею на цю тему ще десь у квітні.

— То розповісти?

Канае вагався, бо пам'ятав про небажання Аяко-сан відкритися. І подумалося йому, що коли він щось узнає від Мотоко, то цим виявить нещирість до Аяко.

— То розповісти? — повторила Мотоко. Її гострий, мов голка, погляд пронизав Канае.

— А хіба це щось страшне?

— Ая-тян втекла з дому, щоб зійтися з одним чоловіком. Але те життя було нестерпне, і вона скористалася перебуванням у лікарні, щоб до нього більше не повернутися. Тепер ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що Ая-тян уже не вперше тікає з дому?

Канае ніби закам'янів. Неймовірно, щоб Мотоко казала неправду. Це був безсумнівний, незаперечний факт, і з одну мить розсипався дотеперішній образ Аяко Аймі — недосвідченої, наївної й чистої дівчини. Та саме через це її загадковість несподівано ніби стала ще глибшою й заманливішою.

— Якщо вона любила, то в цьому нема нічого дивного.

Хіба не правда?

До свідомості Канае майже не доходило, чиї це слова: Мотоко чи його. А коли він опам'ятався, гостя вже стояла коло дверей.

— Я йду. Ще кудись загляну.

Поки Канае спромігся щось сказати, вона зникла. Тоді він замкнув двері на ключ і підійшов до розчиненого навстіж вікна. Самотній ліхтар у вузькому провулку внизу кидав на землю тьмяне світло. Надворі не було ні душі, десь гавкав собака. Ніби підкреслюючи навколишню тишу, з далекого заводу доносився гуркіт механізмів. Вечір був темний, лиш де-не-де видніло світло. Канае висунувся з вікна — в обличчя дмухнув прохолодний вітерець. „Дійсність обертається до мене щораз несподіванішою стороною,— роздумував він,— та мені треба закарбувати її такою, якою вона є”.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Я завжди прокидаюся з відчуттям огиди й жалю. Особливо вночі. Бо уві сні мені не треба було відрізняти себе від н ь о г о, адже тоді я й в о н о були нероздільні. А прокидаючись, я жаліла: краще б я заснула вічним сном, бо тоді б я не боялася, що в о н о заволодіє мною, а наче пливла б на морських хвилях без тривоги і каяття. У темряві я невдоволено цмокала губами і з гнівом пригадувала, що уві сні в о н о вселялося в мене і гралося мною, як іграшкою. Але ж я — це я, а в о н о — це в о н о. Я ж ніколи не продавалася й о м у ні тілом, ні душею. Навпаки, я жила тим, що чинила й о м у опір, ворогувала з ним. У цьому я вбачала зміст свого життя і єдину його опору. Без бою я ніколи не здавалася. А тому сон був моїм ворогом. Щоночі. Та ще не приємніше було тоді, коли я бачила сни. Я ненавиділа їх, та вони з'являлися раптово, як шелест вітру в верхівках дерев, і ворушилися в мені невиразними тінями. Поки я спала, знайомі й незнані образи кружляли в білястих сутінках. Я дивилася на них то зворушено, то зі страхом, а іноді й сміялася. Траплялось, і плакала. Прокинувшись, я ненавиділа себе за плаксивість, а й о г о — за підвладну й о м у гру тіней. В о н о показувало мені огидний танок. Я нічого не хотіла бачити, та в о н о розганяло перед мої сонним зором навіть морок.

Однак цього разу все було інакше. Я пробудилася і, втупившись у темряву, збагнула, що я — це я. Збагнула, що це була саме ця ніч, а не якась інша. Збагнула, що це була я, а не хтось інший. Збагнула, що це пробудилася саме я і саме сьогодні, а не вчора або ще раніше, коли прокидалася з відчуттям страху, роздратування й каяття. Цього разу я перетворилась на іншу істоту, перейняла й о г о подобу. Я прислухалася до ледве чутного дихання Ая-тян під сусідньою ковдрою і всміхалася, але не тому, що відчувала заспокоєння від її присутності. Мене вже, не обходило, буде біля мене Ая-тян чи ні, втече з дому чи спатиме на цій постелі. Я усміхалася в темряві, бо мене вже ніщо не тривожило. В о н о стало мною, а я — н и м, тож коли я прокинулася, то промовила сама до себе: „Ну от і добре”. А все-таки коли ж це я обернулася на н ь о г о? Уві сні? Невже в о н о заволоділо мною, моєю свідомістю, коли я спала? Обдурило, прикинувшись мною? Але той обман мені приємний. У цю хвилину я зрозуміла, яка то насолода коритися чужій волі й не відчувати потреби опиратися напаснику. Раніше я відразу сердилась і з усієї сили гнала й о г о від себе — так людина намагається позбутися згадки про кошмарний сон. „Іди геть, щезни!” — кричала я. І так повторювалося щоночі. У темряві я боролася з н и м, як з привидом, втомлювалась і впадала в ненависний сон.

А от цього разу все було інакше. Я розплющила очі й підвелася — спати більше не хотілося. Раптом мене опанував веселий настрій. Закортіло мугикати пісню. Враження було таке, ніби в о н о зникло, а я здобула цілковиту свободу, перемогла. Та насправді перемога дісталася й о м у, а не мені. Проте мене охопив радісний настрій, турбот наче й не було. Я вже собою не розпоряджалася. В о н о наказало мені: „Вставай!” — і я підвелася. Звеліло засвітити торшер в узголів’ї — і я засвітила. Наказало: „Глянь на Ая-тян!” — і я побачила, що Ая-тян спокійно спить, повернувшись обличчям до мене.

Прокидаючись опівночі, я щоразу позирала на сонне мирне, як у дитини, обличчя Ая-тян. Що я тоді відчувала? Може, переслідувана ним і залякана, я заздрила її безтурботності? Може, змирилася з тим, що моя тривога й відчай ніяк її не зачіпають? А може, кипіли в моїй душі інші почуття? Тоді, коли я дивилася на її блаженне обличчя, і в мене на душі було спокійно. Можливо, в Ая-тян є свої турботи і свій біль, але я про них не знаю й не хочу знати, Я не відкрила їй свого серця, не звірила їй своїх таємниць. Вона погрожувала піти з дому, але згодом перестала хлипати, усміхнулась і мені вдалося вкласти її спати, як вередливу дитину. Вона спала, не підозрюючи, що за той короткий час в о н о заволоділо мною і я нарешті зважилася.

Та невже справді в о н о заволоділо мною, поки я спала? Невже тої тихої зимової ночі, коли на холодну землю осідав іній, одна воля зламалася, а на її місце прийшла інша? А я навіть не встигла побачити сну.

…У класній кімнаті народної школи, відведеної під станцію першої медичної допомоги, число потерпілих поступово зростало. Їх приносили на ношах, клали на тонких матах, а вони простягали руки, благаючи допомоги, ліків і води. Але лікарів було обмаль, а ще менше медсестер, тож марними були їхні прохання: „Поможіть!” Їхні очі не бачили нічого — ні себе, ні інших. Тільки напруживши слух, вони здогадувалися, що хтось наближається, і сподівалися почути голос лікаря.

А от вона бачила. Широко розплющила очі, немов дивувалася, і бачила навколо себе нещасних людей. Та чи справді бачила? Чи впізнавала людей у цих страждальцях з обдертою шкірою, розпухлим обличчям, осліплених і закривавлених, у цих подобах, схожих на розбиті ляльки, що іноді ворушилися, насилу подавали голос і зновузамовкали?