ПЕРЕД СВІТАНКОМ

Хтось витягує Канае, схопивши за плече, з бездонного темного моря. „Мене рятують”,— швидко усвідомлює він і відчуває, що навколо потроху світлішає. Нарешті його тіло виривається на поверхню. Рука рятівника ще сильніше стискає його плече.

— Ви чуєте?..

Вистромивши голову з води, Канае робить глибокий вдих. Ну от і добре. Хтось безперестанку звертається до нього. „Виходить, я тонув?” — думає він. Чиясь рука все ще трусить його. Канае розплющує очі — проти світла бачить над собою чиюсь голову.

— Ви чуєте? Вставайте!

Його очі звикають до нової обстановки, і він пізнає провідника.

— Ви прокинулися? Незабаром Хіросіма. Готуйтесь до виходу.

— Спасибі. А я так міцно спав.

Поки Канае дякував, провідник повернувся й зник за дверима. Стрепенувшись, Канае насамперед глянув на годинник. До половини п'ятої залишалося небагато. Якщо потяг рухається за графіком, то всього через десять хвилин прибуде до Хіросіми. У вагоні почувся людський гомін, стало тісно — пасажири складали багаж. Підвівшись, Канае оглянувся, щоб пересвідчитись у правильності свого здогаду, а потім рушив до туалету. В умивальнику сполоснув обличчя холодною водою. Щоправда, сонливість уже й так пропала, а нерви незвично напружилися. Він увесь тремтів, наче від лихоманки. Навіщо він заснув? Адже ж нагадував собі, що спати не можна. Умившись, Канае глянув у дзеркало— власне обличчя здалося йому чужим. Раптом його знову охопило дивне відчуття — те саме, що переслідувало його вві сні. Вагон гойдало, тому обличчя в дзеркалі почало втрачати чіткі обриси, ставало примарним.

Намагаючись зберегти рівновагу, Канае неспішно вернувся у своє купе. Готуватися до виходу? Це ж так просто. Він заглянув у портфель. Все було на місці. Два дорогоцінні блокноти: одного з них Канае читав уважно всю дорогу, другий, із написом „Work in progress”, лежав зайвим тягарем. Одна книжка, за цей час ні разу не розкрита. Верстки „Шляху до миру” в великому конверті з грубого паперу. Невеличкий розклад руху поїздів. Ото й усе. Канае зняв з гачка пальто й одягнувся. На цьому підготовка до виходу скінчилася. Раптом він згадав про цигарки й закурив. „Навіть про куриво забув”,— здивувався він. Тютюн смердів смолою й зовсім не мав смаку.

Все тіло Канае проймав дрібний дрож. У вагоні не було холодно, ба навіть навпаки — надто тепло. Мабуть, парове опалення погано відрегулювали. Невже холод виповзав з душі? „Я боюся. Мені страшно”,— подумав Канае. Але чого зараз боятися? Вже давно доля все вирішила. Її рішення не зміниться.

Поїзд потроху сповільнював швидкість, колеса різко скрипіли на роз'їздах, які уявлялися Канае плетивом гілок. А де дівся сніг? Видно, тепер поїзд уже був на станції, бо ледве повз. Канае викинув цигарку і, схопивши портфель, підвівся. Оглянувся на насиджене місце й рушив з іншими пасажирами до дверей. Позираючи на схему залізничного маршруту, пройшов у тамбур, де вже стояло кілька чоловік. Було чути, як хтось біжить по платформі. Канае й не помітив, як поїзд зупинився.

Передній пасажир відчинив двері, і в вагон дмухнув холодний вітер із снігом. Виходить, і тут він падає. Яскраво освітлена платформа здавалась пустельною. Хвилинна стрілка станційного годинника якраз пересувалася з цифри 4.36 на 4.37.

— Хіросіма! Хіросіма! Пересадка до Куре!..— лунало з гучномовця.

Невже щось сталося з його слухом? Слово „Хіросіма” звучало в його вухах як „Сіносіма”[56]. Канае здригнувся і заквапився до турнікета, обганяючи інших пасажирів, а вслід йому гучномовець настирливо повторював:

— Сіносіма! Сіносіма!..

Віддавши квиток контролеру, Канае поспішив через зал для пасажирів надвір. Раптом йому згадалося, що він давно не мав ні ріски в роті, та не було часу для пошуків закусочної. На площі перед вокзалом було ще темно. У повітрі кружляли сніжинки. На землі снігу було начебто небагато, але верх автомобіля на зупинці таксі білів. „От добре!” — зрадів Канае й побіг зайняти чергу. Чекати майже не довелося.

— Вибачте, не підвезете до Фуцукаматі?

— До Фуцукаматі?

— Так, до Фуцукаматі. Я тут уперше й нічого не знаю. Поспішаю до тамтешньої лікарні.

— Кажете, Фуцукаматі? Ну що ж, хай буде так, сідайте.

„От пощастило!” — подумав Канае, вмостившись на сидінні. Таксі рвонуло з місця.

— Я не впевнений, що ми швидко доберемося туди при такій погоді.

— А хіба туди далеко?

— Не дуже, але біда в тому, що доведеться петляти окружною дорогою. А там, мабуть, снігу багато.

— Поблизу Кіото та Осаки він теж безперестанку йшов,— піддобрюючись до водія, повідомив Канае, але той мовчав і зосереджено вдивлявся у вітрове скло, яке після кожного помаху двірників відразу пітніло. За вікном була ще темна ніч, лише іноді пітьму прорізували сліпучі фари зустрічних машин.

Подавшись уперед, Канае поглядав то на вітрове скло, то на потилицю водія. Сивина цього коротко підстриженого чоловіка раптом викликала в нього довір'я. Він, напевне, швидко знайде ту лікарню. А може, знає, де вона.

— Пане водій, ви знаєте цю лікарню?

— Ні, не знаю. По дорозі розпитаю.

— Розпитаєте?

— Якось буде. Покладіться на мене.

Канае заспокоївся і вже ладен був дякувати за це водієві, але відразу й здивувався: що його так заспокоїло? Адже найголовніше чекає його в лікарні. Він усівся зручніше й подумав: „Здамся на його волю. Він довезе до тої лікарні”.

„Наче Харон…” — мало не зірвалося йому з язика. Якщо з гучномовця станцію називали „Сіносіма”, то, природно, його провідник не хто інший, як Харон. Цей сивуватий літній чоловік везе його на Острів смерті…

Канае взяв себе в руки. „Що за дурниці! Від неспокою й недосипання мої нерви геть розладналися, а тому разу раз мене переслідують химерні видива. От хоч би недавній дивний сон. Прокинувшись, я намагався його згадати, але мимоволі поринув у новий. Що це був за сон?” — погойдуючись у таксі, запитував себе Канае. Напевне, якось пов'язаний з вибухом атомної бомби. Той сон Канае побачив уже тоді, коли мимоволі задрімав.

Однак тепер він уже не засне. Ніяка втома не зможе приспати його тривоги. З прибуттям до лікарні все остаточно визначиться. Незалежно від його волі і прагнення. Та от цікаво, який присуд долі влаштовує його, Канае?

Нараз таксі спинилося, і Канае кинуло вперед на спинку сидіння. Водій вискочив з машини, напустивши за мить холодного повітря. Канае протер шибку й помітив край дороги червоне світло поліцейської будки. Поговоривши з постовим, таксист повернувся і, сідаючи за кермо, знову напустив холоду.

— Все з'ясував.

— Спасибі.

Таксі рушило. „Скоро кінець,— думав Канае.— Але що чекає мене там? Голова паморочиться, дійсність скидається на сон”. Ні, дійсність залишається собою, і з нею йому доведеться зіткнутись.

Машина зробила плавний поворот і зупинилася.

— От і лікарня Фуцукаматі,— обертаючись до Канае, сказав водій.

— Уже прибули? Спасибі.

Канае розплатився, не забувши про чайові і, схопивши портфель, вийшов з таксі, йому в обличчя війнуло снігом. Перед ним здіймалася двоповерхова споруда лікарні невідкладної допомоги. Її обриси проступали на тлі сірого досвітнього неба, а на фасаді горів червоний ліхтар.

Крізь відчинені двері Канае щодуху побіг усередину.

ВЗИМКУ, ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

Того дня Канае довго спав, а вставши майже перед полуднем і поснідавши тільки молоком і хлібом, гарячково взявся до роботи. І минулого вечора він допізна засидівся за столиком, а тому від нервового збудження довго не міг заснути. Та й зараз думки спалахували в його голові, наче іскри, перекидаючи місток між учорашнім і сьогоднішнім. Робота над романом посувалась успішно, і Канае час від часу перевіряв, скільки сторінок товстого блокнота залишилися чистими. Дві третини його вже були використані, але Канае вважав, що решти вистачить для закінчення твору. Тепер уся його увага зосереджувалася на стосунках М. з Р., внаслідок чого „Туонельський лебідь” розрісся порівняно з іншими частинами роману — „Зимою кохання” та „Човном Харон”. Хоча спочатку Канае прагнув описати лише взаємини М. з С., та, зачепивши образ Р., він дав волю фантазії і вже не міг не пов'язати долі М. і Р. Йому здалося, що таким чином вдасться змалювати типово сучасну любов, побудовану на пристрасті, співчутті й чуйності. В той же час його цікавила безплідна любов між А. і К., з одного боку, і між М. і А., з другого. Та чи справді та любов між М. і А. ні до чого не привела?.. Саме це питання найбільше мучило його, Канае, як письменника. Твердити, що любов між дівчатами не дала ніяких наслідків, було б неправильно. Але які вони, ці наслідки? Канае не мав навіть уявлення, про яке угамування душевної спраги може тут іти мова. „Зрештою, я не зовсім добре розумію стосунки між чоловіком і жінкою,— зітхнув він.— А тому я наділяю Р., С. і К. своїми рисами. Але ж у мене є ще уява”. Його обличчя проясніло — так наче ці слова могли все розв'язати, як чарівне закляття. Канае вважав уяву всесильною й не бачив на її дорозі жодної перешкоди. І незважаючи на це, „Туонельський лебідь” писався легко, а „Човен Харона” вже давно застряг на одному місці. Залишивши сюжетну лінію „Човна Харона” на півдорозі, Канае поперемінно розвивав то тему „Зими кохання”, то „Туонельського лебедя”.

Ось і тоді пополудні він старанно заповнював сторінку за сторінкою маленькими ієрогліфами, тільки іноді даючи руці перепочити. День був похмурий, а тому біля столика горів торшер. Кімната не опалювалася, і за звичкою Канае вкрив коліна ковдрою, а руки час від часу простягав до електроплитки. Однак особливого холоду він не відчував.

У сусідніх квартирах панувала тиша, мовчала й в'язальна машинка балакучої господині на другому поверсі. Канае пригадалося, що сьогодні свято. Видно, господиня пішла в гості до дочки. Всі, крім нього, відпочивали. Бо, на його думку, свято й неділя — найкращі дні для роботи. „Братися до роману чи навідатися до Мотоко Моегі та Аяко Аймі в домі Нісімото?” — запитував себе Канае.

Він досить довго не давав їм про себе знати. Востаннє відвідав дівчат через день після повернення з новорічної поїздки до батьків на Хоккайдо. „Отже, пора вже зустрітися з ними. Тим більше сьогодні, коли вони напевне вдома”,— вирішив Канае, але з-за столика не підводився. Бо йому було шкода марнувати час тоді, коли нарешті робота пішла на лад. Марнувати?.. А якщо збоку подивитися, то хіба писання роману не марна трата часу?

Підняло Канае з-за столика властиве молодості гостре відчуття голоду. Надходив вечір і надворі потемнішало. Канае відчинив вікно й лише тоді помітив, що йде сніг. „Ось чому була така тиша”,— прошепотів він. Покрівлі будинків, балкончики, вулиці — все побіліло, і ця білизна в надвечірній сутіні набрала попелястого відтінку. „Це перший сніг цього року”,— подумав Канае, але після нещодавньої поїздки на засніжений острів Хоккайдо ця новина не зворушила його. У перші роки праці в токійському видавництві „Роккон-сьобо” Канае відчував тугу за батьківщиною, як тільки випадав перший сніг, а от зараз лишився байдужим. Однак, зачинивши вікно, швидко одягнувсь і подався до міста, яке засипала снігова пороша.

Холодний вітер бив в обличчя, і ще дужче хотілося їсти. Спочатку Канае мав намір повечеряти аж на Сіндзюку, але не витримав і дійшов майже безлюдною вулицею тільки до найближчої знайомої їдальні. Всередині було порожньо, бо до вечірнього напливу відвідувачів ще залишалося трохи часу. Насуплена офіціантка, розтягуючи слова, сказала: „Заходьте, будь ласка!” Поки готували страву, Канае грів руки над малесеньким хібаті.

„Цікаво, що зараз роблять дівчата? — міркував він. Теж готують вечерю? От було б добре, якби я раніше зважився піти до них у гості!” Від таких думок Канае захотілося якнайшвидше побачити дівчат. „Перекушу й відразу піду”,— вирішив він, але незабаром якось мимоволі його увага зосередилась на романі. З бігом часу М. закохається в Р. Після смерті його дружини М. захоче для нього щось зробити, захоче відпокутувати за-покійного С., за дружину Р. і сотні тисяч своїх земляків. Відпокутувати?.. Але ж М. не вчинила злочину. Просто їй не дасть спокою думка, що треба зробити щось подібне. Треба покохати Р. і поділити з ним свою долю.

— Пробачте, що довелося так довго чекати…— проказала офіціантка й поставила на стіл котлети із свинини, рис і юшку з місо[57]. Від усіх страв разом із смачним запахом піднімалася біла пара. Канае взявся до їжі, викинувши з голови всілякі думки. Йому здалося, що людина живе на світі лише для того, щоб насолоджуватися смачними наїдками. Минуло зовсім небагато часу, поки він дійшов до останнього шматка січеної капусти. Коли Канае вибрався з їдальні, надворі було вже темно, сніг припустив ще дужче й заслонив від нього весь світ.

„А як потім складеться життя М. і Р.?” — повернувся він до своїх попередніх роздумів. Мабуть, вони переїдуть з Хіросіми до Токіо й заживуть разом. Це буде пізньої осені двадцять п'ятого року Сьова[58], коли почалася війна в Кореї. А що станеться на початку двадцять восьмого року Сьова, на який припадає знайомство М. і А.? Р. помре. і, мабуть, цей факт матиме якийсь зв'язок з душевною кризою М.

Канае швидко йшов освітленою вулицею, а в його голові роїлося стільки думок, що він і не помічав снігопаду. „А чим усе це закінчиться? ..” Тут його роздуми наче натикалися на стіну. Як закінчити? Ось у чому питання. В його романі є три сюжетні лінії, і кожна мусить мати свою розв'язку. Навіть якщо „Зима кохання” й „Туонельський лебідь” з'єднаються з „Човном Харона”, то останній все-таки повинен чимось закінчитися. Може, за час спільного життя з М. і А. щось станеться? Адже самої ідилії їхнього мирного існування не досить для розв'язки роману.

Тут Канае згадав про реальних дівчат — Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Заходячи в їдальню, він твердо вирішив провідати їх. Та коли його думки закрутилися навколо роману, то ноги самі понесли його засніженим вечірнім містом додому.

„Та чи справді потрібна розв'язка? — міркував Канае.— Адже життя ніколи не зупиняється. Події йдуть одна за одною. А втім, у романі письменник може на свій розсуд придумати кінець”. У полоні таких плутаних думок він повернувся в свою холодну кімнату, де його ніхто не чекав, і сів за столик.

ДОСВІТОК

Через вхідні двері Канае проник у порожнє темнувате приміщення. Його очам, звиклим до сірого досвітку надворі, здалося, що тут ще панує ніч. Правда, електричне світло було ввімкнуте, тільки от побачити саму лампочку Канае не міг. Незабаром у напівтемряві він помітив кілька лавок під стіною. Звісно, на них ніхто не сидів. Враження було таке, ніби він потрапив усередину манекена або в кістяк велетенської первісної тварини. Знадвору задував вітер, і було дуже холодно. „Чого це вхідні двері відчинені?” — дивувався Канае і, помітивши, що стоїть як укопаний, заспішив повз дерев'яні лавки. Навпроти у стіні видніло освітлене зсередини прямокутне віконечко. Начебто кабіна вахтера.

Канае зазирнув туди й нікого не побачив. Тоді він просунув голову в вузенький отвір: у конторі стояв столик, залізна шафа, електрична грубка, яскраво світилась електрична лампочка, але вахтера не було.

„Нема нікого”,— промимрив Канае й оглянувся назад — там відкривався коридор, ліворуч по ньому видніли сходи на другий поверх, вікна, крізь які проникало холодне досвітнє сяйво, а праворуч — двері лікарського кабінету, перев'язочної, рентген кабінету тощо. У лікарні панувала цілковита тиша, мляво світилися нічні ліхтарі. Нарешті Канае добрався до дверей з табличкою „Кімната чергового” й зупинився. Постукав тихо, але настирливо.

— Заходьте! — Двері відчинились, і показалася голова літньої медсестри.— Що вас цікавить?

Від стандартного запитання Канае розгубився, але за мить його наче прорвало:

— Я приїхав з Токіо. Бо одержав телеграму, що Мотоко Моегі та Аяко Аймі перебувають у цій лікарні. Де вони? В якій палаті?

— Палати стаціонару на другому поверсі,— по-діловому сухо пояснила жінка.— Внизу амбулаторія. Підніміться на другий поверх і зверніться в кімнату медсестер.

— А ви не знаєте, в якому вони стані? Бо якщо вірити телеграмі…— поспішив запитати Канае медсестру, що от-от мала сховатися за дверима, але вона його не слухала. Перед самим його носом двері зачинилися, і Канае залишився сам-один.

Він рушив коридором назад. Тепер вікна опинилися з правого боку, з них лилося білясте сяйво, схоже на туман. Зненацька його ноги затремтіли. Підлога за кожним кроком легко поскрипувала. Канае не пішов сходами розмірено, спокійно, а побіг, затамувавши дихання.

На другому поверсі коридор під прямим кутом розходився в обидва боки. Всюди було видно двері палат. „Куди йти?” — задумався Канае й вибрав ту частину коридору, що пролягала над коридором першого поверху. Знову ліворуч потягся ряд вікон, а праворуч — палати. Незабаром він натрапив на скляні двері з табличкою „Кімната медсестер”, за якими світилося. Постукав.

— Заходьте! — озвався голос зсередини.

Канае сміливо відчинив двері. Йому в очі впав столик, шафа з документацією, чорна дошка. Дві медсестри за столиком, на якому, мабуть, лежали історії хвороб, одночасно перевели на нього свої погляди.

— Чого вам треба?..

Канае якусь мить вагався, але це запитання привело його до тями. „Хіба можна боятися після такої подорожі?” — подумав він і сказав:

— Мене привела сюди з Токіо телеграма. У цій лікарні начебто перебувають Мотоко Моегі та Аяко Аймі. Я хотів би з ними побачитися.

Канае помітив, що медсестри перезирнулися. Жінка з розумним виразом обличчя підвелась і відповіла:

— В кінці коридору звернете праворуч. Серед одномісних палат розшукайте палату номер 6.

У жінки був зовсім юний голос, вона говорила, не спускаючи з Канае очей. Він кивнув.

— Дякую.

Йому не хотілося розпитувати. Вирішив побачити все сам. Уже недовго чекати.

Зачинивши за собою двері, Канае знову пішов коридором. Уздовж нього тяглися двері великих палат — це було видно по табличках з прізвищами хворих. За поворотом почалися одномісні палати з одним прізвищем на табличці. Позираючи на двері, Канае проходив усе далі й далі.

А ось і палата номер 6. На табличці біля дверей прізвища не було. Канае зупинився, його ноги затремтіли. Набравшись духу, він схопив холодну, як крига, ручку дверей.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Мене притягувало трюмо в кутку вітальні так само, як магніт залізні ошурки, бо я виявила, що в ньому відбивається в о н о. Я дивувалася: невже в о н о має обличчя, чому в о н о там і чому кличе мене? Жінка в дзеркалі ледь-ледь помітним усміхом наче промовляла: „Я не відпущу тебе! Ти — моя!” Я підступила ближче й тільки тоді, коли вона спитала: „Мотоко-сан, як ванна?” — впізнала в ній Ая-тян. Коли поруч з її відображенням я помітила і своє обличчя, то збагнула, що Ая-тян праворуч, а в о н о ліворуч. Однак у цю хвилину я раптом відчула, що час тане, і не розуміла не тільки змісту її фрази „Мотоко-сан, як ванна?”, але й чого я стою перед дзеркалом. Тоді… щоправда, я не знаю, коли це було… Ая-тян, точніше жінка справа в дзеркалі, лагідно всміхаючись, розповідала про щось незрозуміле — що покоївка приготувала постіль і принесла пиво, а я приголомшено дивилася на сніг, що падав у дзеркалі на гладку поверхню моря. Потім жінка зліва в дзеркалі кинула на мене зневажливий погляд, і до мене повернулося відчуття часу: я збагнула, що Ая-тян пудриться перед туалетним столиком, що покоївка приготувала дві постелі, а в узголів'ї поставила тацю з пивом і двома склянками, що я прийняла ванну і щойно зайшла до кімнати. Однак віднайдене відчуття часу швидко перенесло мене в минуле, і тепер я дивилася на жіночі обличчя, як тоді. Нахилившись уперед, ліворуч від мене плакала Ая-тян, а я позирала на неї холодними, байдужими очима.. Ні, тоді було інакше. Праворуч у дзеркалі, нахилившись уперед, плакала я, а в о н о ліворуч у дзеркалі позирало на Ая-тян. І тоді в о н о сказало: „Правда, ми давно знайомі?” — „Давно”,— відповіла я. „Ти сподівалася такого кінця?” — „Ні, не сподівалася, та байдуже”,— відповіла я. „Ти не каєшся?” — спитало в о н о. „Ні, не каюсь”,— підтвердила я так, наче в о н о — медсестра, а я — хвора, або в о н о — тюремник, а я — в'язень, або в о н о — це я, а я — це Ая-тян. Коли я опам'яталася, жінка справа в дзеркалі перестала плакати і спокійно дивилася звідти на мене, а я на неї. Мені здавалося, ніби все в дзеркалі перемішалося — я, в о н о та Ая-тян. Враження було таке, наче все це опинилося в прозорій кулі, а я спостерігаю її ззовні. „Ні, не каюсь,— сказала Ая-тян, а не я.— Чого б я мала тепер каятися? Я намагалася жити разом з вами, та насправді я давно померла. У тій лікарні я втратила охоту до життя, махнула на все рукою й проковтнула отруту. Але мені не вдалося тоді вкоротити собі віку. Лікарня — не місце для такого вчинку, бо негайно прийде допомога. Не думайте, що я прикидалася — ні, я справді хотіла собі смерті, я втратила всі надії. Бо коли вип'єш отруту, тобі все одно. Я зазнала в житті невдачі й уже не думала про те, щоб вистояти, боротися. Жила саме тому, що не зуміла вмерти. Та от я зустріла вас, і мені захотілося жити з вами. Тож якщо ви йдете з життя, то чого мені не піти вашими слідами? Чого б я мала тепер каятися?” Так говорила Ая-тян, а в моїх вухах звучала моя відповідь на його запитання: „Ні, не каюся”. В о н о радісно засміялось, а я холодним голосом спитала: „Чому ти захотіла відібрати собі життя в тій лікарні?” — „Чому? — перепитала Ая-тян.— Не знаю. Просто сильно натягнута нитка не витримала”.— „Ти кохала?” — „Кохала. Коли закохуєшся, то не вибираєш. Таке відчуття, ніби в тебе влучила блискавка. Пробачте, може, я занадто пишномовна? Але саме так було зі мною, і не має значення, чи це добре, чи погано. Це було кохання. Воно заповнює всю душу, все інше перестає для тебе існувати, під його впливом людина може зробити що завгодно — стати злодієм, убивцею або піти на смерть”.— „Так. А що далі?” — запитала я глузливо, помітивши в дзеркалі, що брови Ая-тян болісно перекосилися. „Воно якось непомітно відійшла — так відступає море під час відпливу. Щойно воно було глибоке, та поволі вода відпливає, залишаючи за собою узбережжя, всіяне камінням, пташиними кістяками, слизькими водоростями й розбитими мушлями. Чого так сталося? Чому зникло прекрасне море? Я не знаю чому. Але це факт. Коли я отямилася, кохання вже не було, не було нічого, навіть охоти до життя”.— „Справді”,— погодилася я. „Справді”,— повторила гордовито в дзеркалі жінка зліва. „А як же тепер? Ти нікого не кохаєш?” — допитувалась я, спостерігаючи, як Ая-тян у задумі супить брови. Але ж поки я сиділа у ванні, вона, мабуть, пудрила щоки та обводила губи червоною помадою. Мені кортіло запитати: „Власне, для кого ти це робила? Чи не для когось стороннього?