ПІЗНІЙ ВЕЧІР

— Де ми?

Хрипкий голос розбудив Канае від задуми. Пригадуючи, що міркував над чимось важливим, він видивився на чоловіка з червоними посоловілими очима, що заворушився н протилежному сидінні.

— Де? — повторив той самий голос.

— Щойно виїхали з Кобе. А ти міцно спав…

— Кобе?..

Чоловік остаточно прийшов до пам'яті й оглянувся: більшість місць була зайнята, й ніхто з пасажирів не стояв. У вагоні панувала тиша, майже всі люди спали або куняли, і заплющивши очі.

— Це експрес?..— запитав він ввічливіше і спробував мерщій підвестися, але тут-таки брязнувся на лавку. У дощовику з піднятим коміром чоловік мав нещасний вигляд. Роками він, певно, був трохи старший за Канае. Його бліде обличчя над переніссям зорали товсті передчасні зморшки.

— Експрес до Кагосіми,— пояснив Канае і з жалем запитав: — Що, сів не в той поїзд?

Чоловік кивнув головою.

— Тепер уже до Хімедзі зупинки не буде. Доведеться повертати аж звідти. Та не переживай, таке з кожним буває.

Звичайно, буває. Однак він, Канае, ще ні разу сп'яна не сів у чужу електричку. Йому було смішно, але він поспівчував своєму попутнику:

— Добре, що ти вчасно схаменувся. Бо якби прокинувся вранці, то довелося б їхати до Хіросіми.

Назва цього міста, вимовлена ненароком, вразила його слух. „Хоч би куди заїхав цей чолов'яга, все обійдеться тим, що тільки час буде змарновано. А от я не зможу переїхати через Хіросіму. Як тільки я сів на цей експрес, ніщо, крім Хіросіми, для мене не існує. Ще п'ять годин їзди, і все з'ясується”,— міркував Канае.

Вивертаючи руку, сусід спробував глянути на стрілки годинника, але, мабуть, його пусті очі нічого не бачили. Канае прийшов йому на допомогу:

— Двадцять на дванадцяту. В Хімедзі прибуваємо за дві дванадцята.

„Так наче я провідник”,— подумав Канае про себе. У пам'ять йому врізався лише один рядок цифр з графіку руху.

— Спасибі. Піду вмиюся.

Чоловік швидко підвівся і, притримуючись руками за бильця сидінь, рушив поволі до дверей, його хода видавала в ньому п'яного, але не настільки, щоб переживати за нього. Канае проводжав очима його кремезну спину, поки вона не зникла в тамбурі. Попереду ще п'ять годин. Як це довго! Ціла вічність. Та якщо він, Канае, витримає це, то хіба чекає його щось радісне? „Все вже звершилося. Тільки я ще протягом п'яти годин нічого про це не знатиму. Марно витрачений час. Та нема змоги дізнатися, хто вмер — Мотоко Моегі чи Аяко Аймі”.

— Панове пасажири, вибачте, що перебиваю вам сон! Хто сів в Осаці та Кобе, прошу приготувати квитки! — пролунав ззаду голос провідника.

Пасажири загомоніли— здавалось, ніби на поверхню драглистого озера піднімаються бульбашки метану і тріскаються. „Мабуть, мій сусід знав про перевірку квитків, а тому заховався в туалет,— подумав Канае.— Ну й спритний!” Він зиркнув у кінець вагона — двері все ще були зачинені. „Цікаво, про що дівчата говорили протягом такої довгої мандрівки поїздом? Зважились на фатальний крок ще перед посадкою чи обдумували його в дорозі під стук коліс? Заздалегідь знали, що квитки назад не доведеться купувати? Цікаво, чи згадувала Мотоко або Аяко тоді про мене?”

Несподівано провідник опинився біля Канае, вклонився й пішов далі.

— Пробачте, ви б не розбудили мене, якщо я спатиму? Я виходжу в Хіросімі,— зупинив його Канае.

— Гаразд.— Провідник обернувся й кивнув головою, потім поторгав за плече сонного пасажира на сусідній лавці.

„Та навряд чи я засну,— міркував Канае.— Роман наближається до кінця, залишилося переглянути небагато розділів, але ж і після його прочитання буде над чим подумати. Одна з дівчат уже мертва — це незаперечний факт, а, значить, мій роман у чомусь помилковий. Адже я не допускав, що вони — М. і А.— можуть загинути. Я гадав, що це малоймовірно. Та дійсність випередила мене, бо вона зіткана з нескінченного числа отих „малоймовірно”.

Провідник швидко закінчив перевіряти квитки і зник за дверима. Пасажири знову почали куняти. По той бік білястої шибки (важко було сказати, падав сніг чи дощ) загусла темрява. Сусід все ще не повертався. „Може, йому стало незручно, і він перебрався в інший вагон?” — подумав Канае. Він повільно встав і, твердо ступаючи ногами, попрямував до туалету, звідти до вмивальні навпроти — помити обличчя. Холодна вода — найкращий засіб прогнати сп'яніння і дрімоту. Правда, тут вона була дуже холодна. Канае помітив, що з тамбура дме ще більш холодніший вітер. Мабуть, двері вагону були прочинені. Канае витер обличчя хустинкою й зиркнув у тамбур — чолов'яга в дощовику з піднятим коміром, зіпершись об двері, виглядав надвір. Звідти у вагон заносило сніг з дощем.

— Так небезпечно!

Попутник обернувся своїм невиразним обличчям із зморшками над переніссям, на якому важко було прочитати, про що він думав, до Канае і розгубився.

— Все одно…

Чоловік гримнув дверима і, зіпершись на них плечима, глянув на Канае. -Що з тобою?

— Та думав зістрибнути…

— Що за безглуздя! Скоро прибудемо в Хімедзі. Так можна було б забитися.

— Думаєте, забився б?

Чоловік запитував настільки серйозно, що Канае аж сахнувся назад.

— Якби налетів на щось тверде, загинув би. Що з тобою сталося?

Чоловік витріщився на Канае своїми червоними каламутними очима, стиснувши губи,— здавалось, хотів перевести дух. І треба ж було йому, Канае, зв'язуватися з п'яним! Він вирішив був податися на своє місце. Зрештою, той чолов'яга зможе пересісти в Хімедзі на інший поїзд і повернутися в Осаку чи Кобе. Але саме в ту хвилину його попутник розтулив рота:

— Відваги бракує. Якби я знав, що зістрибну й загину, довго б не роздумував. А от щоб стати калікою — нема інтересу.

— Що це ти верзеш?

— Я всерйоз про це думав. Хоч я й п'яний, та глузду не втратив. Як хочете знати, я впився тому, що хотів померти. Це погано?

— Звичайно, погано! — Канае підвищив голос.— Хіба можна бути таким легковажним? Смерть — це серйозна справа.

— Я це добре знаю. Я не легковажний. Ви, може, не повірите, але я був колись у загоні спеціального призначення. Був молодим червонощоким солдатом військово-повітряних сил. І вмерти я тоді зовсім не боявся. Навіть коли війна підійшла до кінця, я був певен, що не здригнуся в останню хвилину. Та в критичний момент спасував. Бракувало сміливості. І тепер живу в ганьбі.

— Не падай духом. Бо смерть — це малодушність.

Очі п'яного ще більше налилися кров'ю й засвітилися зловісним блиском. Тільки зараз Канае помітив, що чоловік, очевидно, хвилину перед тим плакав.

— Малодушність? Ви нічого не розумієте. Ні того, чому мені життя обридло, ні того, чому я все-таки не зміг розпрощатися з цим світом. Не загинути — ось що таке малодушність. Бо є люди, які ні на що не здатні і їм залишається одне: вкоротити собі віку. Якби ще раз почалася війна… Я б першим пішов на смерть. От прокляття!

Канае обімлів від таких слів. „Якщо я його слухатиму, то він ще дужче розпалиться. Ну що ти візьмеш з п'яного? Патякає таке, що й на голову не налазить”.

— Ну, бувай! Щоб жити, потрібна мужність, — сказав наостанок Канае й пішов, а за його плечима хрипкий голос повторював:

— От прокляття! Якби ще раз почалася війна…

ТУОНЕЛЬСЬКИЙ ЛЕБІДЬ

Останнє засідання групи „Сатурнієць” відбулося одного задушливого вечора наприкінці літа. Швидкими кроками М. піднялася на другий поверх ресторану і, вибачаючись за спізнення, зайняла звичне місце на розі продовгуватого стола недалеко від дверей, за яким мовчки сиділо четверо товаришів — хто переглядав журнал, а хто підпирав щоку рукою. „Як на поминках”,— подумала М.Р. на протилежному боці стола зустрівся з нею очима і, злегка кивнувши, почав:

— М.—сан прийшла, отже, ми всі в зборі. То почнемо?

М. неприємно вразили порожні стільці. Як рахувати і її, то на засідання з'явилося тільки п'ятеро членів групи. Минулого разу їх було дев'ять, бо незадовго перед тим з життя пішов С., але М. проймав тоді якийсь особливий сум. А от сьогодні присутніх знов поменшало, і кімната здалася їй до невпізнання просторою. Над головами мляво крутилися лопаті вентиляторів.

Р. нагадав про причини відсутності товаришів, і М. зрозуміла всю складність обстановки. На попередньому засіданні Е. обстоював план випуску спеціального номера журналу, присвяченого пам'яті С., а під кінець липня його позбавили роботи в газеті, після чого він нібито перейшов на нелегальне становище. І хоча Е. повідомив Р. про своє бажання взяти участь у обговоренні долі «Сатурнійця», на збори він не з'явився. Молодий власник невеличкої друкарні, що взяв на себе технічну сторону випуску в світ журналу, неждано-негадано в серпні поскаржився на біль у животі і, пролежавши десять днів у лікарні, помер. Його смерть викликала в членів групи тривогу, щоправда, зовсім іншу, ніж у випадку з С. Ще один відсутній, комівояжер електротехнічної фірми, начебто занедужав. І нарешті, учитель початкової школи попередив Р., що не прийде, але причини не сказав.

— Я не певен, чи за таких умов нас п'ятеро зможе й далі випускати «Сатурнійця». Мені навіть здається, що нам до

ведеться припинити його видання. На минулому засіданні Е. наполягав на тому, щоб злагодити окремий номер, присвячений пам'яті С., і ми його таки видали, хоч і в невеликому обсязі. С.— хрещений батько нашого журналу, а тому буде природно, якщо дим пам'ятним номером закінчиться його існування. Що не кажіть, а діяльних членів групи стало менше, й видавати журнал у такому вигляді, як досі, нам навряд чи вдасться. Крім того, я сумніваюся, що ми зможемо оплачувати друкарню.

М. слухала виступ Р., перегортаючи шостий номер «Сатурнійця», присвяченого пам'яті С., що містив як начерки статей самого С, так і спогади про нього шістьох членів групи та друзів. Навіть сам Р., противник видання спеціального номера, написав коротеньку статейку. Однак журнал вийшов тонюсіньким — М. тільки почала його переглядати, як уже добралася до кінця.

— Якщо справа впирається в людей, то чому не можна прийняти до групи нових членів? І гроші на оплату друкарні можна якось роздобути. Ну, приміром, збільшивши розміри внесків. Коли послухати Р.—сана, то складається враження, ніби ми вже видихнулися,— дорікнув хтось із присутніх.

Засмучений Р. глянув на товариша і злегка кивнув.

— Ти маєш рацію, мені справді не вистачає завзяття. Я постійно сперечався з С., але здібності його цінував високо. І літературний талант. Навіть Е., професійний журналіст, хвалив його манеру писати. Без них наш журнал не матиме цікавих матеріалів. Бо серед нас є й такі, що досі й не бралися за перо, як, наприклад, М.—сан.

Зачувши раптом своє ім'я, М. збентежилась. У словах Р. начебто не було іронії. Він просто стверджував факт, але М. здалося, ніби він ненароком обмовився.

— С. уже не вернеться. Але ж, сподіваюся, Е. писатиме? Не покине ж він „Сатурнійця”.

— Про Е. важко загадувати наперед. Тільки після звільнення з роботи в газеті він, здається, на ділі став активістом. Цього року маніфестації за мир заборонено: і поліція, і окупаційна влада не спускають недремного ока з руху за мир. А тому поширювати антивоєнні листівки — значить наражатися на смертельну небезпеку. Між нами кажу деякі з тих листівок написав Е.

— Досі все обходилось добре?

— Та ніби. Але згодом йому начебто довелося тікати Токіо. Я вважав С. людиною дії, а Е. — теоретиком Та, видно, помилився, бо теорія довела С. до краху, а Е. виявився набагато практичнішим. І я глибоко поважаю його за це.

Знічев'я перегортаючи журнал, М. незчулася, як у неї вирвалося:

— Не треба осуджувати С.—сана, бо й він завзято боровся!

— А ніхто не збирається цього робити,— витираючи спітніле обличчя, поспішив виправдатися Р.

М. не мала охоти прискіпуватися до Р. Смерть С. здавалася їй далеким минулим, і вона іноді жаліла себе. Її душу розривали суперечливі почуття: то вона згадувала про С. з любов'ю, то з байдужістю, хоча його нерозсудливий вчинок гнітив її.

— Е. — член компартії? — спитав, підвівши голову, інший, досі мовчазний чоловік.

— Та начебто. Над цим теж варто подумати. Головне командування окупаційних військ дивиться вороже на компартію. Стежить за нею невідступно й поліція. А оскільки Е. — член нашої групи, то може створитися враження, що наш журнал належить комуністам. Не тільки мене, але й Е. турбує те, що його вважатимуть не літературним, а ідейно-пропагандистським органом. Насправді ж компартія тутні при чому. „Сатурнійця” намагалися видавати хіросімці,люди, яким випало пережити вибух атомної бомби, а С. і Е., юнаки з літературним обдарованням, тільки бралив ньому участь. Нам усім є на що нарікати, тож і не дивно,що журнал набрав антивоєнного спрямування. Здається,це Е. на минулому засіданні порадив висловити свої думкиу спогадах про покійного С., бо публікувати гострі статтізараз небезпечно. Е. Бачив далеко вперед. Правда, якщожурнал і виходитиме, то Е. все одно не зможе підписуватися власним іменем, інакше тоді „Сатурнійця” розчавлять.

— Отже, становище скрутне. А якщо воно погіршиться,то невже журнал доведеться закрити?

— Мабуть, що так. Найгірше, однак, те, що нікому писати?

— Р.—сан, що ви думаєте про це? Маєте бажання писати

— Маю, але з мене поганий літератор.

М. байдуже слухала суперечку чотирьох товаришів і думала зовсім про інше. „Попереднє засідання було схоже на поминки по С., а сьогоднішнє — на поминки по „Сатурнійцю”. Та мені однаково. Що ж до скрутного становища, то ми пережили ще гірше, і поминки по нас тривають від шостого серпня того злощасного року”.

— М.—сан, а якої ви думки про це? — запитав Р.

— Про що?

— Видавати чи закрити журнал?

— Мені все одно. А крім того, мабуть, я не маю права голосу, бо не друкувала в ньому своїх дописів.

— Чого ж ні? Маєте. Ви — законний член групи,— сказав сусід.

— Спасибі за довіру, але я ще нічого не вирішила. Хай буде так, як вважає більшість.

Усі присутні висловилися, але одностайної думки про майбутнє журналу все ще не було. Ніхто не хотів закриття журналу, для організації якого було докладено стільки зусиль. У той же час кожен розумів, що без нових дописів діла не буде. Врешті-решт усі зійшлися на тому, щоб повернутися до цього питання через півмісяця, і засідання закрилося.

М. прибрала чашки, а тому спустилася сходами остання. Біля каси на виході стояв Р. і, видно, чекав її. З ресторану вони вийшли разом і незабаром опинилися наодинці серед людського натовпу, який насолоджувався вечірньою прохолодою. Ще ніколи засідання їхньої групи не закінчувалося так рано.

— Може, трохи поговоримо? — запропонував Р.

М. раптом охопило дивне почуття: ніби поряд з нею іде покійний С.

— Та можна. А куди підемо?

— Я ще не вечеряв. Чи не підтримаєте мені компанію?

— Дивно, що ви мене запрошуєте.

Вони йшли пліч-о-пліч, тому М. не бачила його обличчя. Р. прискорив ходу. Ресторанчик з паперовим ліхтарем над дверима був на диво просторий. Збоку, на підвищенні, встеленому татамі, столики були відгороджені один від одного ширмами. Р. швидко роззувся.

— Ви частенько тут буваєте?

— Зрідка. Тут смачно готують дрібну рибу. Як гід я приводжу сюди туристів, близьких мені духом. Вони дивуються і здебільшого лишаються задоволеними.

— А як останнім часом? Їх стало менше, відколи почалася війна в Кореї?

— Роботи й зараз вистачає. Бо без гіда туристи не можуть ступити й кроку. В готелях мене цінують і завжди доручають своїх гостей.

— Мабуть, невеселе це заняття?

— Авжеж, треба вміти заговорювати зуби туристові, іноді водиш його по місту, розповідаєш, аж язик болить, а він — ні пари з уст, та як поїдеш з ним на острів Міядзіму, не втримається й вигукне: „Wonderful[48]” Що не кажіть, а є сенс показувати американцям Хіросіму, бо все-таки краще раз побачити, ніж сто разів почути. Досить уже того, що ти йому на місці розкажеш, як воно було.

— Оце так ви вбиваєте двох зайців одним пострілом?

Р. збентежився і, ледь-ледь усміхаючись, запитав:

— Ви нападаєте на мене так само, як С.?

— Та що ви! Я про це й не думала.

— С. звинувачував мене в тому, що я накидаю іноземцям ідею миру, як настирливий торговець бананами. Та хіба має значення, яким чином його досягти? Мир — це мир. Ми дорого за нього заплатили.

М. кивнула. Р. налив собі саке й повільно випив. У кількох місцях ресторану вентилятори розганяли теплувате повітря, гостей було не дуже багато. М. не тяглася до чарки, а лише старанно орудувала паличками до їжі.

— Р.—сан, як це так сталося, що ви, противник спеціального випуску журналу, написали до нього замітку?

— Я мусив написати. Бо це наш спільний орган.

— Ваша стаття якась наче похмура. Навіть заголовок моторошнуватий. „Раптове й повільне самогубство”.

— Чому? Хіба ми всі не йдемо дорогою повільного самогубства? І в цьому факті є певний сенс. А смерть С. — це вияв пораженства.

— Р.—сан, ви завжди говорите про якийсь сенс. Хіба це так важливо?

— А ви іншої думки?

— Я вас не розумію. Мені здається, що, переживши вибух атомної бомби, ми не зможемо найти ні в чому сенсу. Звісно, цілком природною є вимога заборонити водневу зброю, але чи маємо ми право її виставляти? Я проти використання водневої бомби, а ставлення до неї когось іншого — це справа його власного сумління. Ми ж не зуміємо залізти йому в душу.

— Ми, жителі Хіросіми, проти атомної зброї і саме тому можемо вимагати від інших таких же дій. Вимагати заборони водневої бомби — наш обов'язок.

— Ми відчули на собі все страхіття її застосування, та, здається, не в наших силах передати його тим, хто цього не пережив. Бо ніяке оглядання Торгової палати чи лікарень не може замінити смерті, яка випала нам.

— Отже, ви, М.—сан, не бачите виходу?

— Я тільки кажу, що не бачу користі від руху за мир. Це не означає, що я проти нього. Просто після смерті С. така діяльність здається мені марною.

Р. трохи помовчав, а тоді тихо спитав:

— А ви любили С.?

— Не знаю. Може, й любила.

— Неясно,— сказав Р. і хихикнув.

— Може, й мені трохи випити?

— Що, передумали?

Насупившись, М. піднесла чарку до рота і сказала:

— З вами я вперше отак п'ю.

— Та начебто. Ти менше журися й частіше пий.

— А ви, Р.—сан, заглядаєте в чарку, щоб розвіятися?

— Ні, я не п'яничка. Я так сказав, бо подумав, що тобі не слід занепадати духом через С.

— С.—сан тут ні до чого. В мене немає ясної мети, як у вас, я живу тільки сьогоднішнім днем. Повільне самогубство — саме таким можна назвати моє життя. Я не вірила в позитивне значення „Сатурнійця”, а тому не дописувала до нього. Взагалі, я не розумію, чого ви мене залучили до цієї групи?

— Чого? Мабуть, тому, що любив,— сказав Р. так, ніби обмовився, і тут же, посміхаючись, виправився: — Пробач, я пожартував.

— І все-таки я не сподівалася, що ви такий слабодух. Ви напоїли мене, щоб залицятися?

Зніяковілий Р. витер обличчя хусточкою. М. не сподівалася від себе такої черствості. Невже причиною була злість на нерозсудливий вчинок С., що засіла глибоко в серці? Але цей гнітючий настрій тривав недовго.

— Вибачте, я сказав дурницю.

Р. квапливо підніс до рота чарку. Очі опустив униз — так, ніби вагався, а тоді сказав те, чого М. і сподівалася:

— Я запросив тебе на засідання тому, що захотів згадати про С. наодинці з тобою — так мене приголомшила його передчасна смерть. Ти нічого не написала в спеціальний номер, присвячений його пам'яті, але я подумав, що тобі є що сказати. Ти живеш на квартирі, й тобі нема з ким поділитися спогадами про С., а це шкідливо для здоров'я.

— Р.—сан, ви знаєте, що було між нами?

— Трохи. Взагалі-то в твоїх справах я розбираюся.

— В якому розумінні?

Р. знову витер піт з чола.

— Я залучив тебе до нашої групи не для того, щоб познайомити з С. Я навіть не був певен, наскільки це тобі підійде. Чесно кажучи, я не знав, які картини ти малюєш. Я вважав, що вже сама твоя присутність пожвавить роботу нашої редакції. Сподівався бачити тебе хоч раз на місяць. А крім того, вирішив, що такій соромливій, замкнутій у собі дівчині буде корисно потертися серед людей. Я не сумнівався, що поява на засіданнях такої красуні, як ти, розворушить товаришів. Мушу, однак, сказати, що я не мав жодних таємних намірів щодо тебе. Під час вибуху водневої бомби загинув мій син, а дружина захворіла на променеву хворобу, тож я не збирався зраджувати її. Протягом усіх цих п'яти років над нами витав привид нашої дитини. Ні, що я кажу — привид водневої бомби. Для такої людини, як я, що, працюючи гідом, намагалася вбити одним пострілом двох зайців, життя справді було сірим і безпросвітним. У місті я бачив сліди атомної катастрофи, а вдома — хвору, з келоїдними шрамами дружину. Краса перестала існувати для мене. А тому можливість бачити тебе щомісяця на засіданнях наповнювала моє життя хоч якимось змістом. Та незабаром навіть я, такий недогадливий у сердечних справах, збагнув, що і ти, і С. поволі змінилися. Одного разу я попередив С., що його руйнівні думки можуть завдати тобі шкоди, але він гнівно заперечив: „Теж мені оборонець!” — і я більше не чіпав його. Я став переживати за тебе збоку, не беручи на себе ніякої відповідальності. Та мені було нестерпно бачити, як ти страждала через нього.

Очевидно, втомившись, Р. замовк. Поки він говорив, М. не спускала з нього колючого погляду, а тепер щосили кинула йому в обличчя:

— Ви хочете сказати, що любили мене? Чого ж не відкрилися тоді, коли С. ще жив? Признатися по смерті суперника— хіба це не малодушність?

Помітивши холодними очима, як Р. хоче щось відповісти, М. обернулась і вийшла.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ

Як тільки потяг рушив, у Канае з'явилося дивне почуття — наче він щось утратив. Щоб придбати сидяче місце на цей нічний швидкий поїзд до Аоморі, яким йому не раз доводилося їздити, треба було заздалегідь з'явитися на станції Уено й вистояти довгу чергу. Канае завжди мав досить часу на це й ніколи не їхав на Батьківщину стоячи. Завжди, як тільки потяг залишав станцію Уено, він полегшено зітхав і думав: „Ну от, Слава Богу, їду, завтра буду в рідному домі й побачу материне обличчя”. Однак цього разу він не був певен, що зробив правильно. Адже на відміну від новорічної, коротку літню відпустку можна було використати для чогось іншого, а не тільки для виконання синівського обов'язку. Канае мучився сумнівами, та повертати назад, коли поїзд рушив, було вже пізно.

Щось утратив… Ясна річ, причиною було те, що разом з ним не їхала Аяко Аймі. Вона мала б зараз сидіти поруч і дивитися на нього трохи схвильованими, блискучими від сподівання очима. Намір зупинитися в батьків і вдвох з Аяко обійти пішки Хоккайдо здавався йому здійсненним. Коли Мотоко Моегі перебувала в Хіросімі, Аяко не заперечувала категорично проти його пропозиції. І ввечері на храмове свято відбулася невиразною відповіддю, але надію на згоду ще залишила: її усмішка була тоді ласкавою і світлою.

„Та чому ж усе-таки вона не поїхала?” — вже вкотре запитував себе Канае, виставляючи обличчя під прохолодне повітря з вікна. Як на нього, то причин було кілька. Будучи дівчиною з порядної сім'ї, вона, мабуть, вважала немислимою подорож у товаристві юнака. А може, не сміла залишити на кілька днів квартиру, догляд за якою доручила їй Мотоко. Або не мала грошей на дорожні витрати. Канае перебрав ці причини й вони здалися йому несерйозними. Бо якби вона справді захотіла, то такі дрібниці не зупинили б її. Не скажеш також, що вона боязка й нерішуча, адже наважилася втекти з рідного дому. Коли так, то чим же пояснити її відмову? Невже тим, що він, Канае, їй не до душі?

„Прокляття! Вона до мене байдужа, тому й не захотіла вирушити зі мною на Хоккайдо”,— після довгих роздумів дійшов він висновку, що боляче зачіпав його самолюбство. Ще з весни Аяко не раз виявляла до нього прихильність. Її манера говорити, вираз обличчя й поведінка при зустрічах відразу спливали в його пам'яті й переконливо спростовували її байдужість до нього. „Ні, це не означає, що я надто заношусь”,— подумав Канае, але насправді не міг позбутися хизування собою, такого властивого юності.

Він поволі заспокоювався. Раніше він уявляв собі, що повинен подобатися Аяко так само, як і вона йому. Тепер у нього з'явилось відчуття, що це химера. Так, вона була йому до душі. Але ж і до Мотоко він не був байдужий. Йому ясно пригадалося, що сказала Аяко в травні під час прогулянки в парку: „Я не з тих, що вам подобаються”. Поки вона вірить, що йому до вподоби такі, як Мотоко, доти не підтвердить справедливості його припущення. Якби Аяко знехтувала подругою й поїхала з ним (за умови, що вона його любить), то почувалася б ще зрадливішою. Словом, вона віддала перевагу Мотоко.

І тут його думки зосередилися на Мотоко Моегі. (В переповненому вагоні було темно й читати книжку не хотілося, а оскільки лягати спати було ще рано, то, щоб згаяти час, залишилося одне: думати). Вона вже давно в Хіросімі. Сьогодні, шостого серпня двадцять восьмого року Сьова[49] там відбудеться церемонія, присвячена восьмій річниці з дня вибуху водневої бомби. Мотоко поїхала до Хіросіми, напевне, для того, щоб узяти в ній участь. Бліда, з очима, повними ненависті, мабуть, стоїть вона зараз під палючим сонцем. Ні, в її очах нема ні ненависті, ні любові. Вона не здатна ні на які почуття. Стоячи пліч-о-пліч з іншими жертвами, вона самотня й не відчуває нічого — ні любові, ні гніву. За цих вісім років вона не вилікувалася від тої крижаної самотності, а любов його та подруги лише торкнулася її серця і всередину не проникла. Хіросіма вбила її. Мотоко втратила охоту до життя. І поїхала вона туди не для того, щоб утвердити своє право на життя, а щоб переконатися у своїй смерті. Для неї все вже втрачене. Десятки тисяч людей зібралися там, щоб протестувати проти водневої небезпеки, людство прагне миру, щоб вижити, а вона вже мертва, її поглинуло небуття. Тоді чого ж вона подалася до Хіросіми? Тому що це її батьківщина? Та хіба тепер це слово що-небудь значить для неї? То, може, спогади керували її поведінкою? Захотіла відвідати могили рідних? Але ж вона не здатна плакати над ними, бо сама — могила. Словом, її потягло туди так само безпричинно, як злочинця на місце злочину.

„Та що ж у ній такого привабливого? — терзався думкою Канае.— Небуття й хаос, байдужість і холод, відчай і печать приреченості. Та незважаючи на це, вона притягає людей до себе. Так само, як темрява огортає сліпих птахів, а безодня кличе до себе безвольне сухе листя. Я схожий на сліпого птаха, на листок, гнаний вітром. Якщо Мотоко — це краса, намальована на тлі небуття, то хіба можна любити її? А от Аяко не така. Вона живе. Сміється, плаче, дивується і бачить сни. Вона звичайна, проста дівчина, що твердо стоїть ногами на землі. Матері вона сподобалася б. Навіть вередливий Сімма, здається, сказав: „Ого, яку дівчину ти собі роздобув!” А яке її минуле?.. Вона довірлива, добросерда, а тому її спіткала невдача. Аяко потрібен охоронець, отож якби ми оженилися, вона жила б спокійно. Життя з Мотоко таїть у собі небезпеку. Можна разом з нею впасти в безодню. Їй потрібна людина, яка витягла б її на поверхню. Аяко — серйозна, щира, вірна в дружбі, а тому вважала за неприпустиме поїхати з дому під час відсутності Мотоко.