ЧАСТИНА ДРУГА

ВЕЧІР

Як тільки голос з вагонного репродуктора сповістив про прибуття в Нагою, потяг стишив свій біг і застукотів колесами на стрілках, наближаючись до станції. Губи Канае машинально повторювали давно знайомі цифри з графіка руху потяга: Нагоя — 18.33. Надворі вже стемніло, по той бік мокрої від дощу шибки раз у раз мигало розпливчасте світло ламп. Пасажири підводились і знімали валізи з багажних сіток. Від самого Хамамацу його відділення було порожнє. Канае потягнувся і відчув щось схоже до войовничого запалу. Може, на станції Нагоя його жде телеграма від Нісімото-сан? Мабуть, скоро все з'ясується. Канае протер запітнілу шибку. Потяг тим часом підходив уже до платформи -повз пропливали постаті пасажирів і залізничників, схожі на ляльок за вітриною крамниці, а коли він раптом зі стуком зупинився, Канае насилу опустив наче примерзлу до лутки віконну раму. В обличчя йому бризнув дощ.

— Нагоя! Нагоя! Зупинка сім хвилин!

Надворі було темно, як уночі. На тлі похмурої, просякнутої холодним дощем пітьми виблискували тільки вікна станційної будівлі. Колючий вітер пронизував до кісток, Канае поманив до себе рукою вуличного торговця:

— Бенто і чаю!

Висунута з вікна рука потрапила під дощ і відразу заклякла. Канае розплатився за покупку й зачинив вікно, цього разу теж не без зусиль, а коли оглянувся, то побачив біля протилежного сидіння дівчину, яка знімала промокле пальто і, видно, не знала, що з ним робити. Їхні погляди зустрілися.

— При такому, як тут, опаленні воно скоро висохне,— сказав Канае й повісив на вішалку коло вікна її пальто, а потім підняв із сидіння її валізу й поклав на багажну сітку. Дівчина подякувала йому поклоном і сіла навпроти. З її парасольки, поставленої поруч, скапувала вода. Канае теж опустився на сидіння.

— Ну й дощ!

— Ага, страшний.

Пасажирів у вагоні побільшало, але вільних місць було ще багато. Відчинялись і зачинялись вікна та двері, тому звідусіль тягло холодом. Навколо панувало пожвавлення, то тут, то там чулися людські голоси.

Раптом надворі задзвонили, і глуха луна прокотилася вагоном. Проводжаючі заквапилися до виходу. Двері за ними зачинялись, і хтось із пасажирів, не в змозі розстатися з рідними чи знайомими, опускав шибку — тоді потилицю Канае обдавало холодом і гучнів дзвінок. Нарешті потяг рушив. За вікном швидко зник освітлений перон, проплили повз в темряві кілька тьмяних вогнів. Дівчина навпроти вийняла з дамської сумки пудреницю з дзеркальцем і витерла хусточкою мокре волосся. Шипіло парове опалення, у вагоні потеплішало. Поїзд прискорив біг, за вікном потяглася суцільна темрява.

Канае переставив банку з чаєм на столик перед вікном, а коробку з рисом, що лежала на сидінні поряд з портфелем, не чіпав. Потім підвівся, і саме тоді відчув у душі неспокій. „Я боюся. Боюся, як мала дитина”,— міркував він. Страх був нестерпний.

Канае попростував до дверей, а звідти до сусіднього вагону. Між старими пасажирами і новими — тими, що сіли в Нагої — не було ніякої різниці. Кожен розмістився, як йому подобалося — хто нахилився над бенто, хто розгорнув перед собою газету, хто, схрестивши руки на грудях, починав куняти, а хто завів розмову з сусідом. Ніхто нічого не боявся, не те що він. Намагаючись зберегти рівновагу, Канае проходив вагон за вагоном. Нарешті за вагоном-рестораном він дібрався до купе провідника. Коли відчинив двері й побачив його перед столиком, завагався: заходити чи повертати назад? Та було вже пізно — провідник підвів голову й подивився йому в очі.

— Я — Канае Сома,— нагадав він, а тоді додав: — Треба, думаю, зайти і запитати, чи, бува, не прийшла в Нагої відповідь на телеграму, послану з Одавари.

Провідник приязно всміхнувся й кивнув головою.

— Прийшла. Значить, це ви — Сома-сан? Я саме збирався до вас.

З купи телеграм на столику провідник узяв верхню і простягнув її Канае. Той розгорнув папірець і, весь напружившись, уп'явся очима в текст. Надрукована катаканою[35], вона скидалася на якусь шифровку, трагічний зміст якої, наче молотком, гупав йому в мозок. Канае прочитав:

„З лікарні Фуцукаматі на околиці Хіросіми о 12.00 прийшла ще одна телеграма. Одна з дівчат (котра — невідомо) сьогодні вранці померла, друга — в непритомному стані. Спішіть. Чекаю. Покладаюся на вас. Нісімото”.

ВОСЕНИ, СТО ДНІВ ТОМУ

З портфелем у руці, трохи засмучений, Канае проходив людною, яскраво освітленою вулицею й раз по раз поглядав то на вітрини, то на афіші кінотеатрів. З видавництва він вийшов пізно (його затримала термінова робота) і після вечері в їдальні не знав, куди податися. Звичайно Канае спішив додому, щоб, не гаючи часу, сісти до писання розпочатого роману або принаймні щось почитати. А от сьогодні такі речі його не вабили. По-осінньому свіжий вечірній вітерець під беззоряним небом був приємний, кращої пори для прогулянки й не придумаєш. Та навряд чи можна було б назвати його настрій зовсім безтурботним. Словом, Канае ще нічого не вирішив і в неспокої вештався по місту.

Охота повертатися додому й виконувати своє щоденне завдання геть-начисто зникла, бо роман останнім часом не писався,— здавалось, виник застій. Канае згадав, що йому вже давно кортіло сходити в кіно (на останній сеанс він ще встигав), але, судячи з афіш, вибирати не було з чого. Та й, зрештою, це бажання було неглибоке і швидко розвіялося. Канае міг би зайти в знайому кав'ярню й послухати музику, але й до цього відпала чомусь охота. Його зовсім не тішила перспектива слухати музику Бетховена в переповненому й накуреному приміщенні. Коротше кажучи, у той вечір Канае не припускав і думки, щоб залишитися на самоті. Він звик жити одинаком, вечеряти в міських їдальнях, та іноді йому хотілося звірити душу іншій людині. А особливо тоді, коли нею виявлялася жінка. Іноді перед його очима виринало материне обличчя, і щоразу йому вчувалося її настирливе вгадування про те, що вона не проти його одруження. Кінець кінцем його свідомістю заволоділи дві думки: відвідати Аяко Аймі в домі Нісімото чи заглянути до Мотоко Моегі в бар „Леда”? Мабуть, від самого, початку, як тільки повечеряв і прогулювався гомінкою вулицею, він мав на увазі лише це, просто по порядку відкидав інші можливості. Та от зупинитися на чомусь одному було нелегко. Від дому Нісімото його відділяла велика відстань, а тому він побоювався, що прийде туди дуже пізно; крім того, такі відвідини самої Аяко серед тижня, а не в суботу, як звичайно, могли б дістати небажане тлумачення. З другого боку, не так давно Мотоко підкреслила, що не хотіла б бачити його в барі „Леда”.

Та, видно, зроблений заздалегідь, підсвідомий вибір однієї можливості людина завжди вміє обґрунтувати тими чи іншими причинами. Бо, здавалось, самі ноги принесли Канае до цього непримітного навіть зблизька бару з невеличкою вивіскою „Леда”. „Начебто тут”,— промимрив він і пройшов мимо, а потім повернувся назад — ніби знічев'я. Певно, Мотоко сердитиметься. А може, й ні. Обійдеться, якщо всміхнутися й попросити вибачення. Зрештою, можна зайти як звичайний відвідувач.

Канае штовхнув важкі парадні двері й зайшов усередину. Ліворуч за прилавком проти полиць, заставлених пляшками алкогольних напоїв, у глибині продовгастого приміщення він побачив двох жінок. Одна з них (це йому відразу впало в очі) була Мотоко Моегі. Біля стійки сиділо кілька чоловіків, один з них подивився на Канае байдужим сонним поглядом. Позаду них стояло два вільних столи із стільцями. Канае підійшов до прилавка і вмостився на високому табуреті.

— Ласкаво просимо. Чого бажаєте?

До нього ніби підпливла і вклонилася жінка — видно, хазяйка бару.

— Віскі з содовою.

Мотоко за стійкою перед трьома чоловіками лише тепер звернула увагу на Канае, але на її обличчі не було помітно особливого здивування. Навпаки, можна було б подумати, ніби вона його не бачить. Канае вважав за недоречне всміхатися, а тому взявся оглядати етикетки на пляшках, поки хазяйка наливала віскі й розбавляла його содовою. Чогось високоякісного на полицях не було.

— Дякую,— сказав він і одним духом випив півсклянки.

— Раніше ви в нас не бували? — спитала хазяйка.

— Ні, не доводилося. А у вас тут приємно.

— Спасибі на доброму слові. Раді вас бачити частіше.

Хазяйка поставила перед ним тарілочку з закускою. Сусіди відновили перервану розмову. І тільки п'яний чоловік, що обернувся був на прихід Канае, низько схилив голову над руками, складеними на прилавку. Канае випив до дна склянку віскі й замовив другу. Те саме зробили й сусіди.

— Хазяєчко, випийте й ви, — запропонував п'яний.

— Нехай буде по-вашому.

— А Момо-тян?

— Спасибі, я не п'ю,— сухо відповіла Мотоко, зайнята струганням льоду в невеличкому відерці.

— І слухати не хочу. Пийте та й усе. Невже ніколи не пили?

— Колись давно. А зараз не хочу.

— Прошу вас, не силуйте Момоко-сан,— прийшла на допомогу хазяйка, ставлячи на прилавок склянки з віскі.

„Отже, її тут знають під іменем Момоко”,— подумав Канае. Однак цій Момоко-сан, як і Мотоко Моегі, бракувало привітності — її суворий, майже сердитий вираз обличчя нітрохи не полагіднішав, а тому її перебування в цьому барі взагалі було недоречне. Тримаючи в руці склянку з віскі, Канае насмішкувато стежив за Мотоко. „Певно, вона гнівається на мене за те, що я з'явився тут і тим самим порушив обіцянку”,— міркував він. Вона стояла розгублено перед трьома відвідувачами, але до Канае не поспішала.

Коли Канае висушив другу склянку, двері розчахнулись і досередини ввалилося кілька нових гостей. Вони зайняли окремий бокс. Тим часом троє чоловіків перед стійкою розрахувались і покинули бар. Захмелілий молодик трохи комизився — видно, хотів залишитися, але інші двоє потягли його силоміць до виходу.

— Момо-тян, він до вас не байдужий,— сказав один з них Мотоко, що проводжала їх, але вона пропустила ці слова повз вуха.

Тільки тоді, коли хазяйка понесла в бокс замовлені напої та закуску, Мотоко підступила до Канае.

— Ще одне віскі.

Вона ледь-ледь кивнула, а тоді тихо спитала:

— Сома-сан, може, вже досить?

— Чого досить? Я ж не з тих, що заводяться після двох-трьох склянок, як отой молодик.

— Та я не це маю на увазі, а витрати. Здається, зарплатня у вас аж двадцять п'ятого. Невже відрядних вистачає?

Канае здивувався: Мотоко говорила приязно, майже співчутливо.

— Я й не думав, що Момоко-сан може перейматися такими речами.

— Правда, „Момоко” звучить негарно?

— Я щойно дізнався, як вас тут називають, і мені здалося, ніби ви зовсім інша людина. А чого це ви такі нелюб'язні з відвідувачами?

— Сюди заходить загалом пристойна публіка, але трапляються й несимпатичні типи.

Канае надпив нову порцію віскі з содовою й відчув, що воно майже вдвічі міцніше за перше, але промовчав. Натомість відповів на попереднє запитання:

— Відрядних вистачає. Випийте й ви, Момоко-сан.

— Спасибі.

Мотоко приготувала й собі віскі з содовою і, злегка насупившись, випила ковток.

Збадьорівши, Канае спитав:

— А чому раніше ви відмовилися пити?

— Не люблю, коли мене вгощають осоружні гості. І взагалі я стараюсь уникати хмільного. Боюсь, щоб Ая-тян не сварила.

— Виходить, вона про все знає?

Мотоко скривила уста в усмішці.

— Та начебто. Якось я повернулася додому п'яна й Ая-тян аж розплакалася. Приховувати я більше не могла і розкрилася перед нею.

— Ну от і добре. Мабуть, одразу стало легше на душі.

— Вона ще більше розхлипалася. Така тонкосльоза, що, їй-бо, не знаю, як мені бути. І чого їй не подобається, що я підробляю в барі?

— Справді, чого? Може, її турбує ваше здоров'я?

— Вона боїться, що я морально опущуся.

— Морально опуститеся? Сказано занадто сильно.

Канае всміхнувся, згадавши обличчя Аяко. На ньому було написано, на яких твердих, суворих, засадах вона виховувалася. І водночас воно видавало щире почуття дружби до Мотоко.

— Я не зовсім добре розумію, що значить для мене моральне падіння,— задумано проказала Мотоко.— А тому між нами часто виникали суперечки. Щоб упасти, треба займати певний рівень — фізичний чи духовний. Я ж про себе цього не можу сказати — мені нема звідки котитися вниз. Фізично я, по суті, мертва. Спочиваю під землею Хіросіми. А залишився від мене лише привид. Упасти нижче я не можу, бо не знаю, що таке надія й радість. Словом, я на самому дні, і ніщо вже мене більше не обходить. Але Ая-тян не хоче цього розуміти.

Канае кивнув, а тоді запропонував:

— Вип'ємо ще по одній?

Не відповідаючи, Мотоко взялася розводити содовою нові порції віскі. За плечима Канае чувся галас чоловіків, крізь нього пробивався кокетливий голос хазяйки. Мотоко саме виконувала їхні замовлення. Її рухи не можна було назвати незграбними,— видно, за короткий час вона досягла певної майстерності. І все-таки Канае жалів її.

Місяць тому під великим секретом Мотоко розповіла Канае про те, що Аяко втекла з рідного дому з коханцем. Цей факт розбудив його уяву й наштовхнув його на важливу сюжетну лінію. Водночас він з неабияким подивом відкрив для себе відому істину, що людська зовнішність оманлива. Досі Канае вважав Аяко чистою, непорочною дівчиною, а Мотоко — трохи зіпсованою, що знала не одного чоловіка. Ще й тепер він не міг позбутися остаточно такого упередження. Особливо щодо Мотоко. Коли побачив її тут під іншим іменем, в оточенні чоловіків, з легко підфарбованими губами (на квартирі в Нісімото від цього й сліду не залишалося), в його пам'яті постала картина Мунка «Вампір». Цей художник подобався йому набагато більше, ніж Беклін. Похмура, сувора атмосфера його картин нагадувала йому про власні честолюбні мистецькі задуми. До речі, занепадницькими чарами, властивими героїням картин Мунка, володіла й Мотоко. Здавалося, що, потрапивши хоч раз під владу жіночих образів з „Мадонни” чи „Хворої дівчини”, чоловіки ладні йти за ними до самого пекла. Довге чорне волосся, напіврозплющені очі з довгими віями, іронічний вираз губ…

Проте, спостерігаючи, як Мотоко повернулася до стійки й мляво грається склянкою, Канае вже не думав ні про неї, ні про Мунка. Звісно, в його свідомості вкоренилася думка про схожість між Мотоко й жіночими образами Мунка, але щойно він почув про моральне падіння, то згадав про самотню Аяко в кімнаті на другому поверсі будинку Нісімото. Напевне, цю Аяко, з якою пов'язане його уявлення про невинну дівчину, невідступно переслідує усвідомлення власного гріхопадіння. З уст Мотоко він чув, що ця чиста дівчина спочатку втекла від батьків, а потім від коханця, але ж від неї самої не дістав цьому підтвердження, отож і сумнівався — вірити чи ні? Якщо все це чиста правда, то Аяко, певне, вважає себе пропащою жінкою і, зрозуміло, прагне змити з себе пляму минулого, щоб заново воскреснути душею. Тому-то їй нестерпно дивитися, як через службу в барі Мотоко поступово опускається, хоча вона, напевно, знає, що таким чином старша подруга заробляє на прожиток для неї. „Ти не пропаща,— звертався Канае в думках до Аяко.— Не треба хнюпити носа лише тому, що на самому початку життя щастя обернулося до тебе спиною”.

— Мабуть, для Аяко-сан це принципове питання,— промимрив він.— Вона дуже вимоглива до себе. Певно, не розуміє, що й падіння може обернутися злетом.

— Авжеж. Тільки от я вже не падаю й не злітаю. А так, катувати себе, як Ая-тян, теж не варто,— відповіла Мотоко майже зневажливо і глянула на Канае очима, повними звичного іронічного блиску.— Ви, Сома-сан, здається, нечасто спотикалися. Мабуть, завжди виходили з усього молодцем, правда?

— Коли б то! Збоку не видно, що діється в чужій душі,— не забарився відповісти Канае, але відчув, що питання Мотоко вразило його в дошкульне місце. Йому бракувало життєвого досвіду, але всі вважали його обдарованою людиною і в студентські роки на Хоккайдо, і на роботі в Токіо. „Мені досить уяви і чуйного серця, щоб збагнути, що значить пуститися берега. Напевно, страшніше занепасти душею, ніж зазнати тілесного каліцтва”,— думав він, бо його підсвідомо вабила таємниця гріхопадіння й небуття.

— Ну що ж, не наполягатиму на своєму,— спокійно відповіла Мотоко.— Просто ви і я — люди різної породи. Те ж саме можна сказати про мене та Ая-тян. Від природи ваші душі не схильні до розладу. Як би вам це краще пояснити?.. Запобігає цьому щось схоже на пружинний механізм. Можете назвати це також терезами. Коли одна шалька піднімається, то друга опускається. Моя ж пружина давно зламалася.

Канае хотів заперечити, але саме в цю мить з'явилося двоє нових відвідувачів, які посідали недалеко від нього біля стійки. Хазяйка перейшла з боксу за прилавок і взялася розсипати перед ними компліменти, після чого заговорила з Мотоко.

— Момоко-сан, ви його знаєте?

— Ага, трохи.

— Дивно. Я вперше бачу, щоб ви так з кимсь говорили.

Усміхаючись, хазяйка бару підморгнула Канае: в її очах було легке здивування й ледь-ледь помітна іронія. Канае відчув деяку незручність і водночас гордість. Мотоко мовчки стругала лід у відерці, на її устах не було й тіні усміху.

Канае замовив ще одну склянку віскі і, поки хазяйка була в боксі, а Мотоко займалася його сусідами, залишився сам. Відчуваючи, як поволі хмеліє голова, він подумав: „Цікаво, якою надією живе Аяко? Може, сподівається забути минулу прикрість — своє гріхопадіння? Зрештою хіба вона справді так низько впала? Їй не слід було б переживати, що її нестямне кохання скінчилось розчаруванням і що заради свого почуття вона втекла від батьків. Найважливіше зараз, щоб вона перестала вважати себе пропащою, а жила теперішнім, бо минуле належить минулому. Словом, їй треба забути всі ці дурниці й почати життя наново. Якби тільки в неї знайшлася ота пружина… А може, я прислужився б їй у ролі тої пружини? ..”

Боячись, що його потаємні думки розгадано, Канае зиркнув на Мотоко: вона знічев'я покурювала цигарку й час від часу відповідала на питання гостей, а на нього не дивилася. Її чорне довге волосся спадало по щоках униз, ховаючи за собою половину профілю.

„Мотоко треба забути своє минуле,— міркував далі Канае.— Я ж нічого не знаю про те, які рани носить вона в серці, кого любила, в кому розчарувалася, в які гріхи впадала. Та в одному я певен: усі її рани беруть початок від тої першої — вибуху водневої бомби над Хіросімою. Якби їй вдалося викинути це з голови, то вона мала б надію в житті й не почувалася б кинутою на дно прірви. І для Аяко-сан, і для Мотоко-сан найважливіше — це знайти в собі силу волі, щоб викреслити з пам'яті минуле. При чому Мотоко-сан ота пружина ще потрібніша, ніж Аяко-сан. Можливо, для Мотоко-сан такою пружиною є малювання,— спало йому на думку.— У її картинах відчувається така дивовижна сила, певно, тому, що вона відчайдушно бореться з минулим. Однак таке мистецтво небезпечне. Воно вимагає, щоб художник ставив на карту все — навіть власну душу й життя. Таке мистецтво де в чому помилкове. Бо хіба його завдання не в тому, щоб залишити людині право на перепочинок і світлі мрії? Картина, в якій душа б'ється, наче в клітці, а життя поза її рамками зотліло,— така картина поступово вбиває її творця. Він ніби сам собі вкорочує віку”.

Канае попросив ще одну склянку віскі, стежачи за тим, як Мотоко підходить до нього. „Залишився від мене тільки привид…” — згадалися йому її слова. Отже, поза рамками картини не зосталося нічого, а ця Момоко-сан, переставши бути Мотоко, втратила будь-який зв'язок з життям.

— Може, досить? Чи не час вам уже додому? — тихо спитала Мотоко, заглядаючи Канае в очі.

— Чого мені спішити? Гроші ще маю. Тут не дуже деруть з нашого брата.

— Бо цей бар невисокого класу. Хазяйка всіма правдами й неправдами заманює сюди клієнтів.

— Ну то як, не будемо трястися над грішми та вип'ємо? Момоко-сан, що ви на це скажете?

— 3 мене досить. Як ваша робота? Посувається?

— Топчуся на одному місці. А як ваша? Мабуть, не залишається часу на малювання, якщо доводиться прислужувати тут щовечора.

— Я не щодня тут буваю, а тричі на тиждень: у вівторок, четвер і суботу. Та однаково втомлююся.

— Ви знаєте, хотілося б поговорити з вами про дещо…

— Я б вам не радила, тим більше що доводиться платити гроші за це. Краще йдіть додому. Останнім часом ви чомусь до нас не заходите, і Ая-тян зовсім скисла.

Мотоко поставила перед Канае склянку з віскі й перейшла до його сусідів, правда, незрозуміло, чому, бо ті двоє про щось запально розмовляли. Помітивши таку поведінку Мотоко, Канае відчув, як у грудях щось кольнуло, наче голкою. Геть-начисто як тоді, коли крадькома йшов за нею по місту. Безпричинні ревнощі. Гостре бажання володіти нею безроздільно. Мотоко сиділа по той бік стійки на стільці, повернувши до Канае заслонений волоссям профіль, і прислухалася до розмови двох гостей. Точніше, не прислухалася, а, блукаючи невидющими очима в просторі, завмерла, як виліплена з глини лялька. Груди під чорним светром злегка ворушилися в такт диханню. Вона була самотня — наче відгороджена від людей прозорим склом. „Їй треба розбити цю перегородку,— подумав Канае.— Якщо вона цього не зможе, то хтось за неї повинен це зробити. Хтось… Може, я?”

Коли Канае допив останню порцію віскі, обидва сусіди пішли додому. Клієнти в боксі позаду нього добряче розгулялися. Канае глянув на годинник: як швидко минув час!

— Мабуть, і я піду,— сказав він Мотоко, що проводжала відвідувачів до дверей.

— Так буде найкраще. Ви добре напилися — далі нікуди.

— А ви ще не йдете? Доки тут будете?

— Хто його зна. Все одно мені з вами не по дорозі.

— А в інші дні хто вас проводжає? Гості?

— Та ні, я сама повертаюся додому. На метро по лінії Ямате. Мене відпускають з роботи трохи раніше.

— То, може, до станції Сіндзюку поїдемо разом? Будь-ласка, розрахуйтеся зі мною.

Рахунок був приблизно такий, як і сподівався Канае, але все одно йому подумалося: „А може, Мотоко обдурила хазяйку і взяла з мене менше?” Давала про себе знати звична самовпевненість.

— Вам не треба вчащати сюди,— простягаючи йому здачу, тоном старшої сестри порадила Мотоко.

— Довго не затримуйтесь, я чекатиму вас надворі,— проказав тихо Канае, збираючись утиснути їй чайові, але вона вже не дивилася на нього. Тим часом підійшла хазяйка і розсипалася перед ним в люб'язностях. Канае кивнув у відповідь головою, взяв портфель і вийшов за двері. Дув прохолодний нічний вітер, але Канае було тепло.

Бар „Леда” межував у провулку, що з обох боків упирався в проспекти, з кав'ярнею, патінко й ресторанами. То тут, то там сновигали п'яні, з патінко долинало безперервне дзвякання монет. Канае дійшов до одного кінця провулку, повернув назад і, поминувши „Леду”, опинився на розі другого проспекту. Відчував сп'яніння, але ноги все ще тримали його. Разів три Канае пройшовся провулком і, вже зовсім розгублений, зупинив очі на дверях бару. Звісно, Мотоко не обіцяла скоро вийти. Але ж вона, напевно, знає, що він чекає її. А може, вона прослизнула, коли він одвернувся? Навряд. Адже він, Канае, часто оглядався.

Перехожі оминали його, наче скелю. „Тут, серед цих людей, я такий же самотній, як Мотоко-сан у барі,— проказував він у думці.— Та, мабуть, я потрібен їй не так, як вона мені. А може, взагалі їй неприємно йти зі мною додому? — Щось гостре знову кольнуло його в груди.— Певно, я люблю її. Бо звідки взялися ці ревнощі?” Двері бару „Леда” довго не відчинялись, і зневірений Канае пішов.

ВОСЕНИ, ВІСІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

— Пробачте. Може, мені не треба було приходити?

Ніби притулившись до стовпа, Аяко чекала Канае біля віконця вахтера: проти виходу у блідих променях сонця видніла її постать, а обличчя залишалося в тіні. І лише тремтячий голос видавав її стривоженість — здавалось, вона от-от утече.

— Яка несподіванка! От добре, що ви навідалися! — здалеку радісно вигукнув Канае, та помітивши, що дівчина-вахтер мало не пирскає зі сміху, стежачи за ним, поспішив до Аяко й тихо спитав: — Якась нагальна справа?

— Та ні, нічого особливого. Просто забігла на хвилину… Якщо ви зайняті, то я піду…— і, не чекаючи відповіді, Аяко рушила до виходу. У цей час кілька молодих робітників саме заносили в коридор нові пакунки щойно видрукуваних книжок на додачу до тих, що вже лежали попід стінами. Розгублена й безпорадна, боязко зіщулившись, вона дала їм дорогу. Штовхаючи її легенько поперед себе, Канае вийшов надвір.

— То що, підемо в он ту кав'ярню?

— Але ж ви на роботі… Хіба вам можна?..

— Байдуже. Якби я провів вас до вітальні, то ви б усім упали в око. Зрештою, у нас, так би мовити, заведено зустрічатися з клієнтами в кав'ярні.

— Але ж я прийшла не у справах. Просто…

— Хай це вас не турбує. Я сам збирався випити чашку кави.

Проходячи з Аяко людною вулицею, Канае поминув уже другу кав'ярню. Звичайно гостей приймали у двох кімнатках вітальні або просто в робочих кабінетах видавництва, а якщо ні, то вели до найближчої кав'ярні. Канае навмисне вибрав якнайдальшу, бо побоювався натрапити на знайомих редакторів. Ним керував дивний егоїзм: хай краще вважають його за прогульника, ніж мають бачити Аяко. Якщо дівчина-вахтер склеїла таку міну, то що скажуть інші, злі на язик, коли він з нею потрапить їм на очі?

На дзвінок з вахтерської кабіни трубку підняла Коїма, а коли Канае зірвався з місця й поспішив до телефону, вона ж з особливим притиском на останньому слові поглузувала: „От тобі й маєш! ..” На запитання сусіда Куїми відповіла: „Ісікі-кун просто так не спішить”. Ці слова наздогнали Канае тоді, коли він широкими кроками прямував до дверей. Вже на сходах йому стало вкрай незручно — так наче раптом його обличчя залило фарбою.

А от зараз, сидячи за столиком у кав'ярні віч-на-віч з Аяко, він уже не переживав з цього приводу, бо появу рум’янцю міг пояснити швидкою ходою або холодним надвечірнім вітром. Взагалі Канае мав звичку передусім шукати для будь-якого свого вчинку якусь причину або виправдання.

Та Аяко не дивилась на нього, а скромно опустила вниз. Не помітила вона й того, що подали каву.

— Що з вами? Пийте, а то схолоне.

— Ага…

„Коли це я востаннє з нею зустрічався?” — пригадував Канае. Здається, місяць тому, в кінці вересня вона навмисне завітала до нього, щоб дізнатися, куди це Мотоко ввечері пропадає. Незабаром Канае вивідав, що її старша подруга підробляє в барі, але Аяко про це не розповів. Вирішив, що його роль на цьому закінчилася, коли від самої Мотоко почув, що вона, мовляв, відкрилася Ая-тян, і та розплакалася. Крім того, знаючи, що в суботу ввечері Мотоко на роботі, а Аяко сидить удома сама, Канае вже не осмілювався, як колись („Регулярно, як рейсовий пароплав або літак”,— кепкували дівчата), приходити в гості в дім Нісімото. Бо чомусь відчував гризоти сумління. А от сьогодні, у вівторок, його не залишала думка, що в барі „Леда” можна було б побачити Мотоко.

Саме в цю хвилину Аяко підвела голову і спитала:

— Сома-сан, ви гніваєтеся на мене?

— Я? Чому? — Канае розгубився. Аяко поставила на блюдце чашку, ледве пригубивши її, і дивилася на нього очима, відкритими трохи ширше, ніж звичайно. У її погляді майнула тінь страждання.— Що це на вас найшло? Я не маю причини сердитися на вас.

— То чого ж ви нас обходите?

— Пробачте. Не хотів набридати. Здається, Мотоко-сан у всьому призналась, і я подумав, що ви заспокоїлися.

— Як це я можу заспокоїтися? Працювати в барі… Це ж просто жах! — її очі зволожились, здавалось, із них от-от бризнуть сльози, але в ту ж мить Аяко стримала свої почуття і, ніби нічого не сталося, запитала: — Сома-сан, ви бачилися з Мотоко-сан?

— Ага,— признався він, ще не встигши приглушити в собі досади.— Бачився. Вона нітрохи не годиться для такої роботи, така нещасна. Але вам, Аяко-сан, нема чого переживати. Вона ж найнялася працювати в барі не заради вас.

— Тоді заради кого?

— А хіба ви не знаєте, яка в неї примхлива натура?

Таким поворотом розмови Канае намагався відвернути увагу Аяко від того, що потай зустрічався з Мотоко. Невже Мотоко розповіла про його відвідання бару „Леда”? А може, Аяко догадалася про це з його власних, необачно сказаних слів?

— Мотоко-сан підробляє нам на прожиток. Тому мені прикро.

— Це у вас думки розігралися.

— Я теж хочу піти на службу. Часом не знаєте підходящого місця?