НАВЕСНІ, ДВІСТІ ТРИДЦЯТЬ ОДИН ДЕНЬ ТОМУ

Канае навідався у дім Нісімото в суботу пополудні на початку червня, тобто майже через місяць після прогулянки в парку разом з Аяко та онуком господині Ген-тяном. Ясна річ, той день, уперше проведений наодинці з Аяко, дав йому багато радості. Принаймні він так вважав. Канае пробував тоді втягти Аяко в розмову про свої погляди на мистецтво, але вона не піддавалася. У нього склалося таке враження, ніби від самого початку дівчину непокоїла відсутність Мотоко. Нарешті по дорозі додому її прорвало: майже крізь сльози вона дорікнула йому за те, що справжнім його бажанням було прогулятися з Мотоко. Виправдання спантеличеного Канае ще дужче ускладнило його становище. Як на нього, то найкращою була б прогулянка втрьох: з Аяко та Мотоко. Та якщо вибирати одну з них (Ген-тяина рахунок не брався), то в душі Канае віддавав перевагу Аяко. Бо Мотоко якась дивна, їй бракує чисто жіночої вдачі. Це не така жінка, з якою можна спокійно прогулюватися вулицями міста. Завжди мусиш бути насторожі, бо вона ні сіло ні впала накинеться на тебе з різкими словами. Такими міркуваннями Канае спробував розвіяти непорозуміння з Аяко, але дівчина їх не сприймала. На зворотному шляху вона супилась і розмовляла тільки з Ген-тяном. А тому Канае нічого не залишилося, як довести їх додому й попрощатися.

Протягом останнього місяця Канае не раз збирався заглянути в дім Нісімото, але чомусь відкладав. Це не означало, що його зачепили за живе слова Аяко. Скоріше він хотів показати свою байдужість до Мотоко — мовляв зауваження Аяко про його особливе ставлення до її подруги не має під собою ґрунту. Але ж у той самий час це означало, що він уникає зустрічі і з Аяко. Минали дні, і Канае здалося, що його відмовчування — це вияв образи за несправедливе звинувачення. Тож якби головний редактор не поцікавився, як справи з художнім оформленням книжки „Шлях до миру”, то Канае не зважився б піти до дівчат.

Навіть натискаючи пальцем на кнопку дзвінка, він усе ще молився в душі, щоб двері відчинила господиня. Вона була б тоді своєрідним буфером у його стосунках з дівчатами. Але його мрія не справдилася — усередині почувся молодий голос, двері відчинились, і на порозі з'явилася Аяко у фартусі.

— Добрий день! Пробачте, що давно не заходив…

Аяко зашарілась і, відступивши крок назад, гукнула:

— Мотоко-сан, Сома-сан прийшов! — а потім, дивлячись пильно в очі Канае, сказала: — Заходьте! Вибачте, і я в такому вигляді. Я поралася на кухні.

— А де Нісімото-сан? — передаючи пакет з тістечками, запитав гість.

— Спасибі. Пішла кудись з онуком. Удома тільки я з Мотоко-сан.

Цього разу Мотоко не сиділа в майстерні, а озвалася зі сходів:

— От добре, що ви прийшли! Піднімайтеся нагору. Здається, ви не з тих, що соромляться.

— А чого мені соромитися? Боюсь тільки, щоб ви не били.

— Відчуваєте за собою провину?

Канае щось пробурчав і, роззувшись, пішов сходами нагору. З фартухом і пакетом тістечок у руці Аяко рушила за ним.

— Сома-сан, ви нас відцуралися,— сказала Мотоко тільки Канае сів.— І про свої дорогоцінні платівки з музикою Сібеліуса забули. Що сталося?

— Пробачте,— і він опустив голову.

— А ми їх слухали не один раз,— втрутилася Аяко.— Мабуть, вони трохи стерлися.

— Вони вам не були потрібні для роботи?

— Ні. Все одно я не міг би ними скористатися, бо не маю програвача.

— Ая-тян слухала їх з таким захопленням, що, мабуть, стала більшим знавцем, ніж ви, Сома-сан.

— Та що ви! — сором'язливо заперечила Аяко й додала: — Я принесу окропу.

— Ая-тян, не треба метушитися.

— А я не метушуся.

— До речі, Сома-сан, ви не заглядали до нас цілий місяць, Ая-тян дуже хвилювалася. Може, ви застудилися?

Канае силувано всміхнувся.

— І не думав застуджуватися. Був зайнятий, роботи по горло. Навіть сьогодні мене привела сюди службова справа.

— Яка?

— Мотоко-сан, ви працюєте над обкладинкою?

Скориставшись з нагоди, Аяко встала й пішла вниз готувати чай. Мотоко провела її очима й запитала:

— Сома-сан, того дня и на прогулянці з Ая-тян нічого не сталося?

На обличчі Мотоко проглядала цікавість, але тон її запитання не вимагав від Канае докладних роз'яснень.

— Чому ви так думаєте?

— Ви ж після того до на нас не заходили.

— Був зайнятий.

— І на прогулянці викладали свої погляди про музику Сібеліуса?

— Не збирався, але…

— Від того дня Ая-тян не розлучається з пластинками. Вона здібна учениця. Щоразу, особливо вранці, вмикає радіо, щоб не пропустити музику Сібеліуса. Протуркотала мені всі вуха про нього.

Канае всміхнувся, а потім запитав:

— Аяко-сан про той день щось розповідала?

— Нічого. Тому-то я вас розпитую.

— Здається, вона мене терпіти не може.

Мотоко кинула на нього допитливий погляд і відповіла:

— Я так не думаю.

— Настрій у неї зіпсувався.

— Ви самі в цьому винні. Ая-тян раділа з тої прогулянки. Та це й не дивно, бо вона живе наче під замком, на людях майже не буває. Однак відтоді ви не показувалися і, зрозуміло, вона почала турбуватися.

„Отже, Аяко нічого не сказала подрузі,— подумав Канае.— А натомість взялася слухати пластинки з музикою Сібеліуса”.

— Ая-тян начебто до вас не байдужа.— Мотоко глянула насмішкувато на гостя й перевела розмову на інше: — То що будемо робити з обкладинкою?

— Про це я вас хочу запитати,— заспокоївшись, відповів Канае. „Бо від Мотоко іноді можна почути бозна-що”,— подумав він.— Що за безвідповідальність! Хіба я вас не просив? Спочатку ви відмовлялись, а потім згодилися.

— Але ж ви сказали, що можна не поспішати. Бо книжка, мовляв, буде готова аж через шість місяців. Та хіба можна ілюструвати книжку, якщо не знаєш її змісту? Крім того, ви перестали в нас бувати…

— Вибачте.

У цей час з'явилась Аяко з термосом у руках і взялася готувати чай.

— Ая-тян, я й від твого імені сварила Сома-сана,— проказала Мотоко.

— За що?

— За те, що давно не приходив. Що забув нас.

— Та хіба я можу забути? — поспішно заперечив Канае.

— Тістечка зараз розкладати чи почекаємо Нісімото-сан? — запитала Аяко.

— Ая-тян, тобі принесли, тобі й вирішувати, що з ними робити.

— Нічого подібного. Сома-сан приніс їх вам, бо в нього до вас службова справа. Сома-сан, правду я кажу чи ні?

Канае кивнув, бо в її запитанні було стільки непідробної щирості. Настрій у нього поліпшився.

— Ая-тян, розкладайте. Мабуть, вам вони найбільше сподобаються.

Гість першим з'їв свою порцію і попросив ще налити чаю.

— Який же ви ненаситний! — здивувалася Мотоко.

— Бо зголоднів,— і Канае силувано всміхнувся.

— Беріть ще. Для Нісімото-сан я відклала,— сказала Аяко, поглядаючи на подругу.

— Так, так, можете з'їсти й мою порцію,— припрошувала Мотоко.

— Мотоко-сан, свого не роздавайте.

— Ая-тян, чого ти всюди пхаєшся?

У словах Мотоко було стільки щедрості, що Канае без жодного вагання ум'яв ще трохи тістечок.

— Аяко-сан, як у вас з Сібеліусом? Яке враження від його музики? — запитав він.

Аяко розгубилась і промимрила:

— Важко сказати… Я її не розумію.

— Чого саме?

— У Сьомій симфонії начебто нема окремих частин. Я прослухала її тричі з ваших пластинок і не збагнула, на чому ґрунтується її цілісність. Здається, чогось подібного в інших композиторів нема.

— Цю симфонію я теж не зовсім розумію,— зізнався Канае.— У ній Сібеліус наче підбиває підсумки своєї творчості. Окремі стихії виявляються тут без зайвих емоцій. Такий музичний твір, який не розбивається на частини, треба слухати з довгограючої пластинки.

— Четверту симфонію передавали по радіо, але її зміст теж не дійшов до мене. Мені даються тільки короткі речі, наприклад, „Туонельський лебідь” або „Сумний вальс”. А будова великих творів мені не зрозуміла.

— Будова?..— Канае задумався.— Ви не розумієте того, що окремі музичні теми не розвиваються, а з'являються незалежно одна від одної?

— Ніби це.

— А вам, Сома-сан, таке незрозуміле плетиво подобається? — іронічно завважила Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію,— Канае задумався.— Але я хотів би навести на свою користь деякі аргументи.

— Ми вас слухаємо.

Пригубивши чашку, Канае хвилинку думав, а потім підійшов до книжкової шафи і взяв „Калевали” та монографію Сесіля Грея.— Минулого разу я, здається, пояснював зміст „Туонельського лебедя”. Це одна з Чотирьох легенд, написаних на основі фінського епосу „Калевала”. Взагалі вся творчість Сібеліуса тісно пов'язана з „Калевалою”. Навіть для симфоній автор черпав фінський дух з того самого джерела. Та все одно минулого разу я заявив, що не вважаю Сібеліуса композитором, який оспівав Фінляндію…

— Стривайте. Я цього не пригадую,— втрутилася Мотоко.

— Невже я казав це тільки Аяко-сан? Словом, я вважаю, що Сібеліус оспівав свою власну країну, а Фінляндія послужила йому лише сценою для створення ідеального мистецького світу. Зрозуміло? Те, що він узяв з „Калевали” і глибоко засвоїв, не вступало в суперечність з його уявленнями. Згадувані раніше Чотири легенди написані в ранній молодості, до появи Першої симфонії й Концерту для скрипки з оркестром. Однак дві з них — „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” — можна вважати основою всієї його творчості. „Туонельський лебідь” зрозумілий кожному, навіть якщо слухати його з платівки. На темних водах країни смерті гойдається лебідь. Музика сповнена ліризму, смутку й самотності. Як пише Сесіль Грей, повільний, заколисуючий ритм 4/9 і особливо мелодія англійського ріжка вражають неповторною красою. Цей ритм зустрічається і в інших творах Сібеліуса. Можна не сумніватися, що ліричний струмінь його музики бере свій початок з образу лебедя, що гойдається на водах країни смерті. Зрозуміло?

— Все зрозуміло,— і Аяко кивнула головою.— „Туонельський лебідь” мені дуже до вподоби. Коли слухаю цю музику, то мимоволі згадую Мотоко-сан.

— Як ви кажете?..— перебила Мотоко.— Так, наче я вже мертва.

— Я не це мала на увазі. Я хотіла сказати, що ваше почуття самотності чимось схоже на цю музику.

— А я не почуваюся самотньою.

— Не треба сперечатися,— втрутився Канае.— Послухайте ще цікавішу річ. Хочеться підкреслити, що „Повернення Леммінкяйнена” — твір зовсім іншого характеру. Нещодавно я вперше почув його по радіо. Може, тому, що я сподівався від нього дуже багато, він не справив на мене особливого враження, але його найголовнішу рису я схопив. Аяко-сан, ви слухали його?

— Ні. А коли це було? Взагалі-то я не пропускаю таких передач.

— Радіостанція Еф-е-ен уночі передавала.

— Як це я пропустила?..— забідкалася Аяко.

— Так от я хочу сказати, що „Туонельський лебідь” і „Повернення Леммінкяйнена” абсолютно несхожі одна на одну речі. Ось що пише Сесіль Грей з цього приводу.— Канае розгорнув монографію й почав перекладати: — „Головна тема складається з маленьких уривків і перекочується, ніби м'яч, від одної групи інструментів до іншої, аж поки не зіллється в одне органічне ціле”. Порівняно з „Туонельським лебедем” музика цього твору світліша, та, як на мене, найцікавішою є не сама тема, а спосіб її утворення, який ліг в основу композиції пізніших творів, особливо Сьомої симфонії. Цей метод упорядкування музичного матеріалу тісно пов'язаний з пригодами Леммінкяйнена, описаними в „Калевалі”.

— Минулого разу ви вже згадували про це.

— Тепер я хочу розвинути цю думку. Щоб одружитися з донькою хазяйки Похйоли, Леммінкяйнен мав виконати три завдання. З двома він упорався, а при виконанні третього (йому веліли застрелити лебедя на річці Туоні) його

підстеріг ворог — сліпий пастух і кинув на нього гадюку. Укус її був смертельний. Син Туоні порубав тіло Леммінкяйнена на шматки й пустив за водою. А тим часом одного дня мати Леммінкяйнена, побачивши, як з її гребеня стікає кров, зрозуміла, що її син загинув. У хазяйки Похйоли вона

дізнається про залицяння сина до її дочки, а від сонця — про місце його загибелі. Граблями, що їх виготовив коваль Ільмарінен, вона розгрібає воду, аж поки не витягує всі частини синового тіла, з'єднує їх докупи заклинаннями, змазує чарівними мазями й повертає сина до життя. Ця частина „Калевали” найбільше вражає. Та оскільки дочка хазяйки Похйоли так причарувала Леммінкяйнена, що він не може забути її, то мати ось що каже йому:

Леммінкяйнен послухався матері: перестав думати про лебедя й повернувся додому. Я вважаю цей міфічний сюжет шедевром. У багатьох народних епосах згадується країна смерті, але тільки в „Калевалі” тема кохання переплітається з темою материнської любові.

— Все зрозуміло! Ви хочете сказати, що між порубаним на шматки тілом Леммінкяйнена й будовою твору Сібеліуса є тісний зв'язок? — вигукнула, блискаючи очима, Аяко.

— Саме так,— радісно погодився Канае.— Найсуттєвіші елементи епосу — почуття й настрій — при передачі їх музичними засобами відіграють конструктивну роль. Леммінкяйнена порубали на шматки й кинули в воду. Мати збирає шматки докупи й повертає сина до життя. Так само „Повернення Леммінкяйнена” стає органічним цілим завдяки накладанню окремих частин твору одна на одну. Уривки головної теми здаються розкиданими навмання, а насправді, вносячи у твір нові почуття, вони поступово ведуть героя від смерті до життя, від страждання до радості. Я вважаю цей композиційний прийом найбільшим відкриттям Сібеліуса.

— Просто це програмна музика,— ніби охолоджуючи запал Канае, сказала Мотоко.

— Може, ви й праві. Та хіба „Повернення Леммінкяйнена” не вражає єдністю форми і змісту? Подібним чином написані також пізніші твори цього композитора. Навіть симфонії, що не належать до програмної музики, наче мозаїчне панно, складені з багатьох шматків. Мабуть, саме ця особливість творчості Сібеліуса ускладнює розуміння його музики. Кінець кінцем, я дійшов висновку, що його музична еволюція відбувалася у двох паралельних струменях — ліричному, як у „Тубнельському лебеді”, та експериментальному, як у „Поверненні Леммінкяйнена”. Дивно? — запитав Канае, поглядаючи на Мотоко.

— Ніхто не дивується. Таким, як ви, шанувальником Сібеліус міг би гордитися.

— Ви перебільшуєте,— відповів Канае і, відпивши охололого чаю, вів далі: — Правду кажучи, я зацікавився цим методом Сібеліуса тому, що подумав: а чи не можна використати його для мого роману? З одного боку, будь-яка тема складається з відповідних частин, а з другого — окремий епізод лише в поєднанні з іншими творить одне ціле. У Сібеліуса тема не обов'язково переходить від однієї групи інструментів до іншої, а часто виринає у творі начебто випадково і в зміненому вигляді. Я подумав: а чи не можна таким самим чином конструювати роман?

— Але ж дійсність — це неперервний ряд подій,— завважила Мотоко.

— Ви так думаєте? Зате наше сприйняття світу розбивається на окремі епізоди. Бувають світлі й похмурі моменти в житті, дещо відбувається на наших очах, а дещо випадає з поля нашого зору. Звичайно, ми відчуваємо життя як щось неперервне. Але дійсність у нашій свідомості виступає у вигляді окремих подій, що самі по собі нічого не значать. І тільки якщо їх упорядкувати, то на їхній основі виникне певна тема. Особливо якщо при доборі подій автор керується якоюсь суб'єктивною метою. Коротше кажучи, в самій дійсності нема нічого мистецького, і тільки її образ, відтворений людським розумом, може стати фактом мистецтва.

— Вам це вдається?

— Якби ж то…

— А пишеться?

Канае силувано всміхнувся і скрушно зізнався:

— Нічого не виходить.

— Колись ви казали, що задум не визрів,— доскіпувалась Мотоко.— Він має якесь відношення до дійсності?

— Має.

— Якщо ви гадаєте, що дійсність — це набір окремих подій, простий збіг випадковостей, то звідки береться воля до життя? Дійсність виступає в такому вигляді, в якому її відображає наша свідомість. Але життя ми сприймаємо як

неперервний процес. Та я вважаю, що саме це і є найсуттєвішим у нашому уявленні про світ. Сьогоднішній день є продовженням учорашнього, бо так підказує нам мозок. Ви згодні? А тому будь-яка випадковість, нелогічність, якщо вона зачіпає нас, набирає реального сенсу, і нам її не уникнути. Мені здається, що дійсність — це пряма дорога, яку не можна для зручності порізати на шматки.

— Можливо,— сказав Канае й замислився.

— Коли задум роману ніяк не пов'язаний з дійсністю, то чи не здається вам, що відтворений вами сюжет — безплідна схема? Що він складається з нежиттєвих епізодів? — вела далі Мотоко.

— Ось тому витвір моєї уяви треба оживити засобами мистецтва: з'єднати докупи окремі події, використавши їх як матеріал, і вдихнути в нього думку.

— Мистецтво — це наслідок праці. Воно виникає тоді, коли робота йде на лад. Інакше на світ з'являється невдала підробка. Дійсності завжди належить перше місце. З дня нашого народження вона стає схожою на дорогу. Випадковостей у ній нема.

Лякливий погляд пригніченої Мотоко блукав по кімнаті.

— З такого песимізму ніщо не народжується,— дорікнув Канае.

Досі Аяко сиділа мовчки, а тепер сказала:

— Я не дуже розуміюся на таких складних речах, але що ж виходить? Сома-сан, невже вчора ми були зовсім інші, ніж сьогодні?

— Ну що вам відповісти? Я ж говорив про дійсність, яка може стати матеріалом для роману.

— А хіба будь-які факти не можуть служити цій меті?

— Чому ж ні, можуть. Дійсність — це те, що стоїть перед нами кожної хвилини, а тому вчора — це вчора, а сьогодні — це сьогодні. Вона змінюється настільки, наскільки відрізняються між собою наші вчорашні й сьогоднішні уявлення про неї. Щоправда, при цьому ми обходимо питання про те чи ми залишилися такими, як учора…

У цю мить Мотоко вигукнула:

— Дійсність і людина нероздільні. Кожен має свою дійсність. Ось тут, Сома-сан, ваша аргументація повисає в повітрі.

— А хіба погано, якщо сьогодні я стала іншою, ніж була вчора? — майже одночасно ніби сама до себе проказала Аяко.

Її сумний голос затих, і раптом запала мовчанка. Спохмурнівши Канае дивився на столик з безладно розставленими чашками й розкиданими тістечками як на символ дійсності.

Я перестала відрізняти пробудження від сну. А тому не можу сказати, що, прокинувшись уранці того дня, повністю звільнилась від темряви. Я розплющила очі — крізь вікно проникало тьмяне світло, і відчула, що тепер стою перед першим кілометровим стовпом на шляху, яким вирушу в мандрівку. Як вода перетікає згори вниз, а вогонь переходить на суху солому, так щось безформне в моїй свідомості з ранковим пробудженням (навіть цього разу) ледь-ледь мінялося. Бо, як вода чи вогонь, в о н о поволі набирало іншого вигляду, і навіть я не могла переконати себе, що прокидаюся зранку, а сплю вночі.

Я помітила, що грілка охолола, що я лежу на боці, підігнувши ноги, що Ая-тян нема коло мене, що крізь завісу на вікні пробивається бліде світло. Напевне, було ще досить рано. Однак для мене ще тривала ніч. І все-таки тут, у цій кімнаті, я виразно чула голос Ая-тян. Немов боячись пропустити щось важливе, вона скоромовкою, без запинки випалила: „Я перестала думати. Чому я раніше не здогадалася, що так можна зробити? Тоді менше хвилювалася б. Все пішло б і так своїм плином. Я досі не додумалась до такої простої речі. Навіть прикрощі, коли про них забудеш, минають. Ви все знали, та зі мною не поділилися. Якби я зрозуміла це раніше, то нам не довелося б пережити стільки зайвих мук. Коли перестаєш думати, то ніби зрікаєшся себе. Серце порожніє, і тобі вже нічого не треба. Та згодом його заповнює, як водою, чужа воля, правда?” Поки я слухала ці слова, повторювані не один раз, то поволі починала усвідомлювати — так само поволі відступає дрімота,— що їх вимовляє не Ая-тян, а в о н о. В о н о намагається переконати мене: „Я перестала думати”. Та зараз це вже не потрібно. В о н о виповзло вночі і, прибравши вигляду Ая-тян, заговорило до мене, але я й так уже не мала про що думати. Підкорившись й о м у , і я, і Ая-тян мусили в усьому підтакувати і йти слідом за н и м. Коли я спостерігала, як крізь вікно проникає холодне, неземне світло, перший кілометровий стовп уже стояв при дорозі, а нас чекала мандрівка. Той ранок був початком нашої ночі.

„Вже можна вставати,— озвалася до мене Ая-тян, заглядаючи мені в очі.— Незабаром сніданок буде готовий”. Як звичайно, з виразом невдоволення на обличчі, я підвелася. Хоча Ая-тян поводилася так, як завжди, коли вранці торгала мене рукою, примовляючи: „Швидше прокидайтеся, а то запізнитесь до школи”, та напевне знала, що тепер для нас настав інший час. Я не домовлялася з нею про наступні наші дії, але Ая-тян, певно, не забула, що нас єднає спільний договір. А тому, розбудивши мене в таку рань, вона не збиралася шукати виправдань. Як завжди, я спустилася вниз, умилася і, запхавши ноги під ковдру над котацу, поснідала смачною юшкою з місо. Час минав швидко, але він був уже іншим, не таким, як досі. Огорнуті тьмяним світлом, ми обидві знали, що потрапили в руки великої ночі, яка проковтне й перетравить нас, як велетенський змій.

…Вона лежала під ковдрою в кутку кабінету директора народної школи, перетвореної на пункт швидкої медичної допомоги, і ніяк не могла заснути. У промінні миготливої свічки вона бачила, як іноді заходить або виходить хтось у білому халаті, а поряд сплять міцним сном потомлені медсестри та лікарі. Коли їй звеліли відпочити, вона думала, що засне, як убита, але сон не приходив. Люди з рятувальних бригад хропли і вві сні їм, мабуть, здавалося, що вони працюють. Та до цього здорового хропіння домішувався стогін потерпілих, розміщених у класних кімнатах. Мабуть, цих нещасних і вві сні переслідував страх. А ще вона почула, як хтось перешіптувався:

— Пане начальник, що робити з трупами? Не годиться ж залишати.

— Звичайно. Але, на жаль, доведеться відкласти спалювання, бо вогонь для ворожої авіації — добрий орієнтир.

— Чекати, що в такий час хтось розшукуватиме рідних, було б нерозумно. А трупів стає щораз більше.

— Сподіваюсь, їх реєструють?

— Трапляються випадки, коли про мертвих нічого невідомо.

— Тут уже нічим не зарадиш. Вранці почнемо спалювати. Пришлю вам допомогу.

Мабуть, начальник бачив її. У кволому промінні свічки він здавався їй людиною з іншого світу. Вона відвернулася до стіни. Її не злякало ні його обличчя, ні почуті страшні слова, бо до пережитої трагедії вже не можна було чогось додати. Їй просто хотілося заснути.