НАВЕСНІ, ДВІСТІ ШІСТДЕСЯТ П'ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Як тільки Канае Сома із клуночком під пахвою зайшов у кімнату, то побачив, що Мотоко Моегі сидить у задумі спершись ліктями на столик. Поклавши принесений вузол на татамі, він прихопив з кутка кімнати дзабутон і примостився навпроти неї.

— Дивно, що ви сьогодні не працюєте. Чи, може, ви і щойно прокинулися?

Мотоко повернула до нього своє, як завжди, бліде і сумне обличчя і на його усмішку грубо відповіла:

— Та й зачастили ви до нас! Регулярно, як пароплав, — щонеділі. Чи не занадто?

— Такого від вас не сподівався.— Настрій у Канае зіпсувався, а на його обличчі з'явився вираз винуватості. — Невже я вам заважатиму?

— Я ж так не сказала.

— Пам'ятаєте, минулого разу я пропонував зробити мандрівку пішки? Нарешті сьогодні випала гарна погода, і я вирішив заглянути до вас. Не годиться сидіти дома в таке свято.

Мотоко задерла підборіддя і глянула на клунок, залишений біля дверей.

— Це що? Обладунок для подорожі?

— Та ні, — засміявся Канае.— Для подорожі досить і бенто. Це я приніс платівки з музикою Сібеліуса. І літературу для її зрозуміння.

— Що саме?

— „Калевали”, написану на основі фінських легенд, книжку Сесіля Грея „Про Сібеліуса”. Зараз я вам їх покажу.

Канае встав і приніс вузол. Розв'язав фуросікі[30] і поклав на столик книжки й пластинки. Не виявляючи до них особливого зацікавлення, Мотоко запитала:

— Так я не розумію, ви збираєтеся подорожувати чи ні?

— Збираюся. І водночас хотів би послухати музику. Я не схильний чимось жертвувати.

— Ого, які ви хитрі! — вигукнула Мотоко, ледь-ледь усміхаючись, і враз перевела розмову на інше: — Ая-тян унизу щось пере.

— Он що!

— А ви подумали, що її нема, і занепокоїлися.— В голосі Мотоко звучала іронія.— Хіба ні?

— Анітрохи. Чого ви такі ревниві? — обурився Канае.

— Я розгадала ваш намір.— Мотоко дивилася на співрозмовника пронизливим поглядом.— Мені ви принесли Сібеліуса, а з Аяко збираєтеся подорожувати.

— Та не маю я такого наміру!

— А може, підсвідомо про це мрієте, пане романіст?

Мотоко не спускала з гостя гострих очей, але в її голосі бриніла глузлива нотка. Канае споважнів.

— Я за те, щоб ми всі разом подорожували. Або слухали музику. Чому ви, Мотоко-сан, намагаєтесь уникати мене?

— Уникати? — На обличчя Мотоко набігла тінь, а погляд ковзнув убік.

— А хіба ви не показуєте, що я вам заважаю?

— Нічого подібного! Ви надто легко ображаєтеся. Таких тонкошкірих, як ви, небагато на світі. Я гадаю, ви б цим розсмішили Ая-тян,— як ніколи запально нападала на гостя Мотоко і, дивлячись йому прямо в очі, вела далі: — Ви — наш добрий приятель. Тож ми вас не уникаємо, і ви нам не заважаєте. У гості до нас рідко хто приходить, ми зовсім самотні. Мені ще нічого — я зайнята, ходжу на роботу, а Ая-тян цілий божий день сидить у чотирьох стінах і, напевно, нудиться. Отож ваш прихід — велика радість для неї. Я вас прошу: візьміть її з собою в подорож. Тим більше що вона молода й подобається вам.

— А як ви? — спитав Канае.

— Я не маю охоти їхати. Мені це важко. Та й робота стоїть.

— А хіба мені легко? Гадаєте, в мене нема роботи? І все-таки мені хочеться помандрувати. Це ж зовсім природно, хіба ні?

— Ви — це не я.

— Ось тому в мене таке враження, ніби ви мене сторонитеся.

— Та ні,— стишуючи голос, докінчила Мотоко й замовкла. Довгі й тонкі пальці її стиснутих докупи рук, що лежали тепер на столику, нервово ворушилися. Під їхніми нігтями розпливлася фарба. Канае бачив, що легко міг дотягтися до них, але не посмів.

Настала прикра мовчанка, та коли Канае почав відчувати, що її треба якось порушити, на сходах почулася легка хода. Він злегка засовався, ніби заспокоївшись,— мовляв, хтось інший це зробить. Однак трохи пізніше йому в душу закралася підозра: ану ж Мотоко сприйняла цей майже непомітний рух як ознаку радості з приводу довгожданої появи Аяко?

— Нарешті покінчила з пранням. Господиня сказала, що прийшов Сома-сан, і я поспішила. А це що таке?

Аяко була простодушна, весела. Канае помітив, що її лице зашарілося. „Мабуть, від роботи”,— вирішив він.

— Платівки з музикою Сібеліуса.

— Я така рада! Ви не слухали їх, бо мене чекали?

— Ая-тян, Сома-сан питає, чи ти не збираєшся у подорож на попутних,— втрутилася бадьорим голосом Мотоко.

— Чудова ідея! А куди?

Аяко сіла за столик і блискучими очима глянула на Канае. Її зуби вражали сліпучою білістю.

— Ще не вирішено. А що, як відправитися в парк Інокасіра або Сякудзії? Можна і в парк Тосіма. Взагалі-то я слабо в цьому розбираюся.

— А рисових колобків візьмемо? Я зараз приготую, бо інакше ми далеко не доберемося.

— Та от біда, Мотоко-сан відмовляється їхати.

— Мотоко-сан, чому?

— Клопоту багато. Відправляйтесь самі.

— Це неможливо. Ви смієтеся.

— Нічого я не сміюся,— спокійно заперечила Мотоко, і Аяко засмутилася, почуваючись безпорадною, як насварена дитина.

— Не обов'язково їхати сьогодні. Можна й післязавтра, адже свято ще не скінчилося,— прийшов на допомогу Канае.

— Післязавтра — День дітей,— сказала Аяко.— І я обіцяла повести Ген-тяна на прогулянку.

— То вирушимо післязавтра? Мене влаштовує цей день.

Аяко й Канае не могли прочитати нічого на обличчі Мотоко. Вона взяла зі столика книжку і знічев'я перегортала її сторінки.

— Може, поп'ємо чаю й послухаємо ваші пластинки? — запропонувала Аяко.

— З якої почнемо? — спитав Канае.

— З будь-якої. Нам однаково, бо ми їх слабо знаємо.

— Усі вони короткограючі. Найбільші речі Сібеліуса — це концерт для скрипки з оркестром і сім симфоній, але я поставлю передусім „Туонельського лебедя”. Його обов'язково треба послухати.

Канае взяв пластинку й пішов у майстерню. Увімкнув програвач і, поставивши пластинку на обертовий диск, вернувся в кімнату. Навздогін йому полилася сумна мелодія англійського ріжка.

Аяко наливала чай майже нечутно.

— Цей англійський ріжок зображає Туонельського лебедя, що плаває річками Туонели — країни мертвих, річками того світу…

— Пізніше розкажете,— перебила Мотоко,— коли музика скінчиться.

Канае зніяковів і, підморгнувши Аяко, нишком усміхнувся. Мотоко сиділа, заплющивши очі й похиливши голову.

Невдовзі музика урвалась, і Канае перевернув пластинку на другий бік. Поки звучала музика, дівчата мовчали, а коли Канае, зупинивши програвач, вернувся з пластинкою назад, Аяко, блискаючи очима, сказала:

— Чудова річ! Здається, я чую її вперше.

— Це славетний твір. Як почуєш його хоч раз, то ніколи не забудеш. А як вам здається? — напрошувався Канае на схвальну оцінку Мотоко, але вона сиділа непорушна, опустивши голову. Та коли він підвівся за наступною пластинкою, вона зупинила його жестом руки.

— Будь ласка, верніться до ваших пояснень. Бо коли грала музика, я не могла вас слухати. То про що ви розповідали?

— „Туонельський лебідь” — це окрема симфонічна поема з циклу „Чотири легенди”. Інших трьох частин я не слухав, а переповідаю зі слів Сесіля Грея. Усі вони змальовують пригоди Леммінкяйнена, героя „Калевали”. Я приніс переклад цього епосу, випущеного видавництвом „Іванамі” в рамках „Бібліотеки для всіх”, і радив би вам його прочитати. Фінські легенди дуже мене зацікавили. І не лише тому, що я народився на Хоккайдо й відчуваю прихильність до звичаїв народів Північної Європи. „Калевала” має багато чого спільного з епосом айнів „Юкара” і зачіпає струни моєї душі. Сібеліус написав чимало музичних творів на основі легенд своєї батьківщини. У „Туонельському лебеді” змальовано, як юний Леммінкяйнен відправляється на північ до хазяйки Похйоли, щоб домогтися руки її дочки. Мати згодна віддати її за нього, але ставить три завдання. З першими двома Леммінкяйнен легко справляється. Останнє полягало в тому, щоб застрелити лебедя на бурхливих водах чорної річки в країні Туонела, до речі, дуже схожої на Острів смерті. Сама спроба вбити лебедя означала, що Леммінкяйнен прирік себе на смерть. І він справді гине — від укусу змії, що її напустив на нього, підстерігши на березі, сліпий пастух. Той же пастух скинув його труп у річку. Ось це місце в „Калевалі”.— Канае притьмом розгорнув книжку на закладці і продекламував:

Заплескавши в долоні, мов дитина, Аяко вигукнула:

— Сома-сан — молодець!

Збентежений Канае прикипів очима до книжки.

— В основу „Туонельського лебедя” покладено саме цей уривок? — перебила Мотоко, і гість з радістю схопився за це питання.

— Не зовсім. Бо, крім „Туонельського лебедя”, Сібеліус написав симфонічну поему „Леммінкяйнен у Тунелі”, що має розповідний характер. У „Туонельському лебеді” змальовано лише те, як лебідь пливе водами мертвої річки. Правда ж, є щось спільне в похмурому колориті цієї музики і картин — Бекліна і вашої, Мотоко-сан?

— Ліризм,— визнала Мотоко.

— Може, ви й маєте рацію. Але мені видається, що Сібеліус не зображає смерть збоку, а наче зливається з нею.

— Ви хочете сказати, що в його душі таївся морок? Я називаю це ліризмом. Нема сумніву, що ліричний настрій опановує нас тоді, коли ми помічаємо навколо себе — на живих людях і природі — печать смерті.

— Виходить, і на героях вона лежить. Адже ще перед тим, як Леммінкяйнен відправився в Похйолу, мати попереджала, що там його чекає загибель. Таке передбачення просто означає, що в душах героїв легенд таївся морок. Зрештою, те саме можна сказати і про сучасну людину. Великої різниці між тими двома випадками нема. Невблаганна доля завжди підштовхувала людей до фатального кінця.

Мотоко мовчала, насупивши в задумі брови, а потім підвела голову і сказала:

— А ви б не могли поставити цю пластинку ще раз?

ТУОНЕЛЬСЬКИИ ЛЕБІДЬ

Засідання скінчилося, і М., швидко попрощавшись із товаришами, все ще зайнятими розмовою навколо відповідального секретаря, поспішила з другого поверху ресторану вниз. Коли спускалася сходами, їй здалося, ніби хтось іде вслід за нею. Вона подумала, що це, мабуть, С. Однак, проходячи внизу мимо переповненого залу й каси, а потім і в дверях М. не помітила за собою нікого. Якусь хвилину вона стояла, задумавшись, перед будинком, а тоді неквапно рушила подалі від людних місць.

„Нікудишнє засідання”,— вирішила вона. Ті десятеро, що сходилися на подібні зустрічі щомісяця, почали видавати півроку тому журнал під назвою „Сатурнієць”. М. дізналася від Р., що це слово, запозичене у Верлена, означає дивакувату людину. Та й справді кожен з їхнього товариства чимось трохи дивував. Хоча М., опинившись серед них під впливом Р., і не пропускала жодного засідання, вона ще нічого не написала й не намалювала для журналу. Зрештою, з таким проханням ніхто до неї не звертався. На самому початку Р. казав, що, може, їй доведеться робити художнє оформлення обкладинки та ілюстрації, і тому приходила на засідання з певним зацікавленням. Але проти цього плану відразу недвозначно виступив С., який з сидів ззаду. Раз у раз відкидаючи з-перед очей своє волосся, він гаряче переконував: „Виданням цього журналу ми не ставимо собі якоїсь суто літературної мети, а тому нема потреби розцяцьковувати його дитячими малюнка, досить і того, що він буде друкований”. Цей блідий і високі крихкотілий юнак майже з ненавистю позирав на М. — єдину в групі жінку. На оборону М. став Р.: мовляв, картини М.—сан — не дитячі забавки, напевно, С. їх ще не бачив. А той відповів: „І не збираюсь дивитися. Бо найважливіше для нас — це думка. А про літературу й мистецтво я й слухати не хочу!” М. було неприємно слухати цю суперечку. „Я прийшла сюди не з власної волі, а на прохання Р.—сана»,— виправдовувалася вона і твердо вирішила, що її нога більше сюди не ступить. Але вийшло по-іншому: М. не пропустила жодного наступного засідання.

Не поспішаючи, але й не сповільнюючи ходи, щоб хтось міг її догнати, вона йшла людною вулицею й роздумувала: чому сьогоднішня зустріч членів групи була така невдала? — та ніяк не могла знайти цьому пояснення.

Правду кажучи, в журналі „Сатурнієць” не було нічого від літератури, хіба що назва. (На засіданнях групи не раз обговорювалося питання, як розуміти саме поняття „літературний журнал”. Хоч більшість не заперечувала проти надання йому літературного обличчя, та ніхто з його засновників не друкував у ньому оповідань чи статей на літературно-мистецькі теми. Але саме це надавало йому оригінальності). Досі вийшло в світ три його номери, кожен обсягом понад сто сторінок. Вони містили статті невиразного спрямування — чи то пов'язані з сучасним міжнародним становищем, чи з філософією, на диво самовпевнені протести, замітки про все і про ніщо, а також спогади про пережите членами групи. Та саме останній матеріал краще відображав суть цього журналу, бо свідчив спорідненість долі його організаторів. Усі вони, як і М., пережили трагедію атомного бомбардування, несли видимі й невидимі рани, одним словом, це була молодь, що вже дивилася смерті в очі. Серед них були люди різного походження: молодий хазяїн невеличкої друкарні, учитель початкової школи, студент, журналіст, син директора ресторану, службовець і навіть такі, як гід Р. Чим цей хлопець займався тоді, коли не супроводжував іноземців, ніхто не знав. Жвавий і заповзятливий, він зумів згуртувати навколо себе якщо не однодумців, то принаймні людей з однаковою життєвою метою й організувати видання журналу, а одною з тих, кого Р. залучив у групу. Хоч і без особливого зацікавлення й мовчки, вона все-таки прислухалася до суперечок на засіданнях.

Цих молодих людей об'єднувала одна мета, але, звісно, між індивідуальні відмінності. Навіть до таких питань, як боротьба проти загрози війни, проти атомного озброєння й випробувань атомної зброї, вони підходили по-різному. Були в цьому маленькому гурті людей і песимісти, які вважали, що не варто й голосу подавати — мовляв, однаково це нічого не дасть. А дехто з них брав на себе надто багато. Але найрадикальніше поводився студент С. Коли хтось висловлював помірковані думки, С. завжди заперечував. Себе він називав прихильником остаточного розв'язання проблеми війни і миру. На його думку, цього можна досягти лише тоді, коли знищити всю зброю людей, що нею володіють. М. слухала його наївні твердження з усмішкою на устах, та коли він нагороджував гострим поглядом, вона щулилась і вдавала, ніби їй цікаво слухати його виступ.

Коли М. опинилася в безлюдному місці, то нарешті збагнула, чому сьогоднішнє засідання виявилося таким невдалим. Мабуть, тому, що, на відміну від попередніх вечорів, С. майже нічого не говорив. Раніше він закривав усім рота і впивався своїми промовами, а сьогодні сидів мовчки, зіпершись ліктями на стіл і насупивши свої густі брови. Обличчя його було навдивовижу серйозне, сумне, погляд неуважний. Навіть коли М. озивалася, він не зиркав у її бік. Його сусід раз по раз пробував з ним заговорити, але наражався тільки на байдужість. І от тепер М. уперше здогадалася: засідання було нецікаве тому, що не виступав С. Розмова ще тривала, але М. уже сказала собі, що наступного місяця її тут не буде. Однак під кінець зустрічі С. раптом підвів голову й подивився на М. Якусь мить, поки вона не відвернулася, його погляд був прикутий до її очей. „Певно, хоче щось мені сказати”,— подумала вона тоді.

А ось тепер М. стояла перед вітриною крамниці європейського одягу й дивилася в пусті очі манекенів, але байдужа до моди, вона не могла вирішити, варті чогось їхні плаття чи ні. Знала лише одне: вони їй не личили б. І ще вона згадала про С. і була певна, що він іде вслід за нею. Щоправда, вона не бачила причини для такого його вчинку.

Просто інтуїція підказувала їй, що така річ не виключена. Крамниця, перед якою вона зупинилася, стояла осторонь яскраво освітленої вулиці, а трохи далі, коло мосту, було зовсім темно, тож там її вже ніхто не помітить. М. придивлялася до манекенів з неохотою, ніби шукала вади в модній сукні.

— М.—сан, ви тут? — почулося ззаду, але М. не повернула голови. Вона й так знала, що це не хто інший, як С. Засапавшись, він стояв поряд і дивився в яскраву вітрину невидющими очима.

— Коли я зрозумів, що ви пішли, то поспішив услід, але Р. затримав мене. Він завжди стає мені на перешкоді. Вийшов на вулицю — а за вами й слід простив. Думаю: що його робити? І от я побився об заклад сам із собою: зустріну вас чи ні? Я був певен у своїй невдачі і нітрохи не сподівався, що ви чекаєте тут на мене.

М. обернулась до нього і, дивлячись знизу на його високу постать, сумно запитала:

— Який такий заклад?

— Мабуть, я трохи перебільшив…

— А я й не думала на вас чекати.

Блідий С., ще не відсапавшись, не спускав з неї очей.

— І не сподівалася вас тут побачити. Я стояла й роздумувала, підійде мені це плаття чи ні?

— Котре? Оце європейське? Воно було б вам дуже до лиця.

— Та за модою я не ганяюся.

Поглядаючи на неї як зачарований, С. нараз спитав:

— Може, прогуляємось? Он туди, до річки.

М. круто повернулась і, залишивши С. позаду, швидко пішла у вказаному напрямі. С. миттю наздогнав її, і до мосту вони йшли мовчки поруч, потім звернули на тротуар понад річкою.

— Підемо туди?

— Ага. Трохи пройдемося.

— Ой, як тут темно!

С. мовчки спускався пологою асфальтованою доріжкою. Трохи роздратована М. ішла слідом за ним. Чого це вона повинна ходити з С. у такий пізній час? Адже вони ніколи не гуляли вдвох, хіба що іноді перезиралися на засіданнях групи. „Що за фамільярність?” — подумала вона. Та коли пригадала його сьогоднішню поведінку, то відчула до нього деяку цікавість. „Певно, хоче мені щось сказати”,— вирішила вона, намагаючись угадати, що саме. М. не була вже такою малою, щоб боятися майже безлюдного місця, але й не відчувала особливого стукоту серця від того, що прогулюється з хлопцем. Вона набачилася стількох жахів, а тому тепер ставилася до всього з холодною розсудливістю і не піддавалася напливу почуттів. Певно, С., якого вона в думці прозивала „найсатурновішим сатурнійцем”, хвилювало щось незвичайне, якщо він вирішив шукати в неї підтримки. „Мабуть, ідеться про керівництво журналом”,— подумала М. Вони йшли поруч (ясна річ, С. намагався йти якомога повільніше), та розмова не клеїлася.

— Правда, гарно? — проказала М., зупинившись і поглядаючи на той бік річки. З тротуару було видно як на долоні чорну водяну бистрінь, світло на тому березі і його мерехтливе відображення в річці. Був по-весняному теплий вечір, від води тягло прохолодою. Небо заволокло хмарами і крізь них не проглядала жодна зірка. До запаху води домішувався дух трав, що росли на скелястих берегах.

— Нема тут нічого гарного,— як завжди, випалив С., утупившись очима в простір.

— Чому? А хіба не гарно виблискує відбите на воді світло?

— Ні,— повторив С. Його щось дратувало. І чого це він завів її сюди, в це непривітне місце, якщо йому не до вподоби мерехтіння світла на воді? Краще було б знайти якусь кав'ярню чи бар.

— А взагалі такі, як ви, С.—сан, люті вороги літератури та мистецтва, помічають навколо себе красу? — кепкуючи, спитала М. Вона сподівалася негативної відповіді, але помилилася, бо С. одразу відповів:

— Помічають.

— У чому?

С. мовчав, і в темряві М. не бачила виразу його обличчя. Через якийсь час він тихо сказав:

— Наприклад, у вас.

М. ніби й не чула цих слів,— здавалось, вони пролетіли крізь її свідомість і канули в воду. Якби С. назвав квіти або море, вона б ще зрозуміла. А сказати: „Наприклад, у вас…” Хай би вже хтось інший це сказав. А то ж сатурнієць.

М. голосно засміялась, але й цей сміх поглинула річка.

— Що ж тут смішного?

— Все смішне. Ви жартуєте.

— Та ні, не жартую.

Вона перестала сміятись й повернулася до співрозмовника. У пітьмі його обличчя здавалося печальним. Але що в нього справді на душі, М. не знала. А запитати, що ж красиве, вона не поспішила. І саме тоді С. раптом розповідати:

— Я сказав, що в цій річці нема нічого красивого, бо в уяві бачу, як по ній пливуть людські тіла. Зараз вечір, береги погано видно, та, звісно, трупів уже нема. Мирно виблискує відбите на воді світло, але перед моїми очима постає те, колишнє, видовище. Тоді ця річка несла разом із сміттям трупи людей, коней і собак. Вода була перемішана з кров'ю й нафтою. „Що це за химера? Це неймовірно!” — кричав я. І кричав би й досі, якби не втомився. Втомились і мої очі, дивлячись на трупи в річці. Але якщо крик я зумів приглушити, то перед зором виявився безсилим. Я вже не дивився, а воно само лізло мені в очі. Коли ходжу по місту й чую, що, мовляв, Хіросіма воскресла, зажила мирним життям, покращала, то в моїй уяві на теперішній краєвид напливає, наче в кіномонтажі, ота жахлива картина. Дивлюсь на густу крону зелених дерев, а ввижаються мені їхні обвуглені стовбури. Замість нових будинків бачу їхні понівечені залізні кістяки. Звертаю погляд у небо — і бачу грибоподібну хмару. В цьому місті загинуло двісті тисяч людей. Мені здається, ніби вони блукають його вулицями. Плюскіт води в річці нагадує мені їхні голоси.

М. задрижала, тільки не від вечірнього холоду. І щоб підбадьорити співрозмовника, вона докинула:

— І хоч у серпні буде вже п'ята річниця тої трагедії, ніхто з нас про неї не забуде.

— Не забуде. Але пам'ятати й бачити її перед очима — це не все одно.

— Може, вас переслідують галюцинації?

— Та хто його зна. Одним словом, щось у мене всередині надломилося. І чимдалі той надлом стає страшнішим. А ви не помічаєте чогось такого за собою?

— Як вам сказати?..

— Мабуть, з вами такого ще не траплялося. А тому ви красиві. Та нікому з нас не минути відчаю. Я теж намагався забути про той вибух, викинути його з голови. Однак поступово, всупереч моїй волі, він постав перед моїми очима. Колись і вас таке чекає.

— У вас думки — як у старого діда. А ви ж студент. Наскільки ви старші за мене?

— До чого тут вік? Ось Р. заробляє на тому, що водить іноземців і показує на цій землі шрами, що залишила по собі атомна бомба. Торгує вроздріб миром, як той нав'язливий продавець бананів. А мене повчає: ти молодий, а тому гарячий. Оглядають американці скелет Торгової палати, розмовляють у лікарнях з жертвами атомного бомбардування, та чи багато їх виступило за мир? Хіба презент Трумен не дав розпорядження комісії по атомній енергії розгорнути дослідження, спрямовані на створення водневої бомби? А про наслідки опиту громадської думки інститутом Геллапа ви знаєте?

— Не дуже.

— Так от, за виробництво водневої бомби висловилося шістдесят відсотків опитаних американців, а проти — ледве чотирнадцять. Неймовірно, але це факт. І хоч би скільки разів ми нагадували про небезпеку атомної війни, людям, які не бачили того жаху на власні очі, нас не зрозуміти. А я бачив це страхіття. -Атож. І я бачила.

М. усе ще дивилася на річку й на відбите в її водах світло. І навіть якщо в її пам'яті спливло страшне минуле, то між ним і спокійною течією річки цього весняного вечора була велика відстань. Її минуле й сучасне не напливали одне на одного, як у С.М. почувалася винною перед ним і водночас думала з жахом: а що, як справдяться його передбачення, і образ того дня назавжди заступить їй оцей краєвид? Напевне, такий стан схожий на хворобливу манію.

— Ми все ще перебуваємо в пеклі. Якщо не всі, то принаймні я,— мовив С.

Той голос ніби належав людині з іншою натурою, а не прискіпливому, в'їдливому і тільки сьогодні мовчазному членові групи. „З ним щось сталося”,— подумала М. Та тільки досі вона з ним не спілкувалася, то не могла визначити, коли він був собою.

— Але ж, С.—сан,— обізвалася вона до нього,— недавно світ обійшло Стокгольмське звернення. Воно вимагає заборони атомної зброї і вважає за воєнних злочинців ті уряди, які її застосують. Хіба цей факт не вселяє надії? Крок за кроком світ наближається до нашого ідеалу.