Ч А С Т И Н А П Е Р Ш А

Пролог. СОН

Канае Сома бачив сон. Той сон був дуже схожий на правду. Та оскільки Канае відразу збагнув, що все це йому тільки сниться, видиво здавалося йому яскравішим за дійсність. І хоч скільки разів він повторював собі, що це всього-на-всього сон, однаково не міг подолати жаху перед моторошним видовищем.

Канае поволі опам’ятовувався. Цупкі щупальці темряви слабшали, а в глибину заплющених очей просочувалося тьмяне світло. Пам'ять вернулася до нього раніше, ніж зір, а ще раніше слух, але Канае нічого не чув, бо навколо, мабуть, панувала тиша. Та ось перед його очима в густій, майже липкій пітьмі замріли невиразні обриси навколишнього світу. Це, однак, не означало, що настав світанок і розвіявся морок. Просто його свідомість трохи проясніла і її раптом заполонив небачений досі краєвид.

Так, це був краєвид. Безмежна площина тяглася до сірої нитки приємно вигнутого виднокола. Небо заволокли хмари, а над землею висіло мляве червоно-коричневе сяйво. Та незабаром, коли очі Канае звикли до нової обстановки, подекуди на цьому безмежжі почали виступати дивні нерухомі предмети. Власне, це не були самі предмети, спотворені, понівечені, а лише їхні душі. Недалеко від Канае височіло голе дерево. Колись воно, напевно, шуміло зеленим листям, а тепер його стовбур був зламаний навпіл, і потрощені гілки стирчали в обидва боки. Кора на ньому так обгоріла, що дерево скидалося на брилу якоїсь руди. За тим деревом видніла купа залізобетону — покручене залізне пруття, вивернутий фундамент. А далі, куди око сягало, простягалася така ж сама руїна — рештки до невпізнання обгорілих дерев і розвалених будівель. Усе це, заповнюючи земний простір, здавалось, не обстоювало свого права на існування, а наче соромилося його і, прагнучи повного знищення, шкодувало, що його не обернуто на порох. Ні, слово „шкодувати” сюди не підходить. Мабуть, речі споконвіку були такими — безвольними, беззмістовними. Вони звикли мовчати, нічого не прагнути і лежати купами. І тільки відчуття, пробуджена свідомість Канае намагались знайти у них якийсь сенс.

Канае відчув, що дихає і, отже, існує. Таке відчуття з'явилося, певно, тому, що над уявним мертвим краєвидом панувала неймовірна тиша, а повітря, яким Канае дихав, їдке, майже липке, було наповнене нестерпним смородом, як у сільському крематорії. Той сморід, здавалося, проникав у тіло й отруював його. „Як же це я тут опинився? — запитував себе Канае. — Це ж країна смерті. Треба звідси тікати. Інакше я тут згнию”. Канае бачив перед собою моторошні хороводи обпалених дерев, пощерблені стіни з дірами, схожими на очні орбіти черепа, бачив розкидане залізо, каміння і голу, без жодної стеблини чи прутика, землю. Та земля пролягала аж до виднокола, над нею зависло червонясте сяйво, навіть годі сказати, яке — денне чи нічне: небо — без сонця, місяця, зірок — висіло зверху велетенським шатром, а над темно-коричневою межею неба й землі тяглася вузькою довгою смужкою, як після тайфуну, дивовижно жовта, наче полум’я хмара. Ніде не було ані душі. На землі і в небі ніщо не ворушилося, не подавало голосу, сам час зупинився — тьмяне сяйво й загадковий краєвид застигли як у стоп-кадрі кольорового фільму. „Треба якнайшвидше звідси тікати!” — подумав Канае і спробував ворухнути головою. Та ба, голова не ворушилася. І не тільки голова, але й руки, ноги — все тіло не слухалося його.

Страх охопив Канае. Серце шалено загупало, на чолі виступив холодний піт, а з горла вирвався нечутний зойк… Принаймні так йому здалося. Адже неминучим наслідком страху мало бути прискорене биття серця, холодний піт і відчайдушний крик. Та насправді всього цього не було. Бо він не мав ні серця, ні чола, ні рота. Може, колись і мав, та зараз ніщо не підтверджувало їхнього існування. Одно слово, усе його тіло обернулось на двійко очей, які закарбовували на своїй сітківці лише ту частину краєвиду, що лежала просто перед ними. І ще в нього був мозок, який усе обмірковував… А що сталося із шкірою, внутрішніми органами та їхніми функціями — цього Канае зовсім собі не уявляв. Однак він живе, бо пильно розглядав краєвид, який тепер, коли на Канае напав страх, здавався йому ще злощаснішим і пустельнішим.

І саме цієї миті в нього виник сумнів — а може, це сон? Його очі, як нерухома фотокамера, втупилися в цей спустошений, незнайомий краєвид. Здавалося, що в нього немає інших відчуттів, крім зору. Та ні, він відчував, що дихає. А якщо нічого не чув, то це свідчило не про його глухоту, а про те, що він опинився у беззвучному світі. І ще Канае відчував їдкий, отруйний запах. А це означало, що в нього є й нюх. Щоправда, тільки уві сні ці відчуття можуть бути такі своєрідні. „Я бачу сон! Сон! — повторював Канае. — Тож нема чого боятися, як мала дитина. Треба пильно вдивлятися, закарбовувати в пам'яті”. І як студент, що готується до екзамену з географії і зосереджено водить очима по карті (тільки б чогось не пропустити!), Канае почав шукати на мертвій землі ознак життя.

Тепер, трохи заспокоївшись, Канае побачив щось схоже на сцену з декораціями, освітлену тьмяним прожектором. Безлисте дерево на передньому плані, яке ще дужче підкреслювало німотність краєвиду, підкорилося законам перспективи і разом із заваленою стіною, уламками заліза та обпаленого каміння почало зменшуватися, аж поки не зникло під смугою жовтої, наче зотлілої на вогні, хмари. Вдалині показалися м'які вигини чогось схожого на річку. В її висохлому річищі не ближчало й калюжки, і тому важко було зрозуміти, що це було насправді — річка чи канал. По мертвому обширу темно-бурої землі не пробігав ні пацюк, ні польова миша, а в порожньому небі не пролітала жодна пташка. Однак видиво було надто яскравим, щоб називатися сном. А проте, це був таки сон, але такий, після якого зітхнеш з полегшенням, а такий, що стократ жахливіший за дійсність… Саме цієї миті в його затьмареній голові сяйнула думка. Спочатку це був лише здогад, але він пустив у свідомість коріння, обріс листям і набрав сили дійсного факту — з такою нездоланністю розростається зеленою смугою вздовж залізничного полотна трава від розсипаних випадково зерен.

Напевно, усе це спустошення викликав вибух водневої бомби. Виходить, нарешті цю смертоносну зброю таки застосували. І як неминучий наслідок загинули люди і всі живі істоти. Настав кінець усьому — людській цивілізації, поступу, гуманності і миру. Не стало й дикої природи. Більше того, зупинився час. Не лишилося ні крихти надії. Липкий запах, що витає у повітрі, — це трупний запах загиблих людей і тварин. У ту хвилину, коли вибухла воднева бомба, вони радо перебралися з цієї розпачливої землі у країну смерті. Радо? Ні, вони вмирали без радості. Бо хоч би який розпач панував на землі, все-таки залишилося трохи доброти між людьми і надії на мир між країнами. А вони могли б жити, якби ця безглузда, нікому не потрібна смертоносна зброя не була пущена в хід. Та пізно вже про це говорити. Її запущено. Навмисне чи випадково, помилково чи з непорозуміння — яке це має значення? Скінчилося. Усьому настав кінець.

Проте Канае не переставав дивитися. Сум, гнів і горе вже не тривожили йому душу. Краєвид перед його очима можна було б вважати навіть гарним, якби його скрашували люди або живі істоти. А так хіба його назвеш гарним? Зруйновані будівлі, гола земля, трупний запах і на всьому цьому важкі сліди зупиненого часу…

„А як же я? — подумав Канае. — Невже я ще живий? Чому тільки я? Щоправда, у мене майже все вмерло, крім очей. Отже, між мною і тим обгорілим деревом з потрощеними гілками немає різниці. Я стою і дивлюся вперед, уп'явшись корінням у землю. Я — дерево. Засохле дерево, що гине в перед смертній агонії. Мій обов’язок — спостерігати це атомне спустошення. Пам'ять про нього навіть після моєї смерті, з'єднавшись з пам’яттю інших жертв, вічно витатиме над землею. Вічно витатимуть над нею разом з радіоактивним пилом людська пам'ять, скорбота і гнів”.

Раптом до його вух долинув легкий шум вітру. Невже це вітер з країни смерті? А може, це означає, що розпадаються, виходячи з ладу його внутрішні органи? Канае вже нічого не міг збагнути, а лише намагався якнайширше розплющити очі.

СВІТАНОК

І знову Канае потроху приходив до пам'яті. Він інстинктивно зрозумів, що навколишня темрява — не продовження попереднього і не початок нового сну. Зір до нього ще не вернувся (він і досі був у полоні страшного видовища), але поволі воскресало відчуття дійсності, повсякденності — одним словом, того, що він, Канае, — це таки він. Канае підсвідомо відчув, що навколишня пітьма не зловісна, нічим йому не загрожує і не може спричинити кошмарів. До неї навіть можна доторкнутися. Напівсонний Канае простягнув догори руку, змахнув нею, як метелик крилом, і на щось наткнувся. Спалахнуло світло. Він стрепенувся й остаточно розплющив очі.

Якийсь час Канае розгублено дивився на сліпуче проміння торшера над узголів’ям. Відчуття дійсності повернулося до нього назавжди в ту самісіньку мить, коли світло електричної лампи розігнало темряву. Він — це таки він. І не лишився він сам-один на світі після вибуху водневої бомби, а спав на теплій постелі у своїй кімнаті і тільки бачив моторошний сон. Ось вона, ця дійсність. Тісна кімнатка шість татамі[1], тепла ковдра, холодна права рука, простягнута вгору, і знайоме світло торшера. Його день, як звичайно, почнеться ось так. Ще в ліжку Канае слухатиме по радіо музику видатних композиторів, а після останніх новин налаштує радіоприймач на передачу „Славетні виконавці перед мікрофоном” і, слухаючи її, встане з постелі, одягнеться в костюм європейського крою, легко поснідає і напхає портфель потрібними матеріалами, а потім, замкнувши двері на ключ, вийде на холодну зимову вулицю. Згодом він гойдатиметься в переповненій електричці, сидітиме на твердому стільці у видавництві, а якщо головний редактор прискіпуватиметься, знову на електричці поїде до свого підопічного автора. Канае миттю входив у ритм свого повсякденного життя. Ось і зараз почнеться для нього наперед визначений день. А колись люди дізнаються, що він був не простим редактором, а честолюбним автором роману нового типу. Колись…

Канае намацав біля подушки ручного годинника. Щойно минуло пів на шосту. Як рано! Про те, що ніч ще не минула, свідчило і кволе світло крізь віконну завісу. Коли очі звикнули до сутіні, Канае побачив, що прикрита абажуром лампа торшера не дає багато світла — середина кімнати лежала в півтіні, а по кутках було зовсім темно. Можна б ще постати. Та ще й як! Коли б не цей поганий сон, він поспав би до сьомої тридцяти, а може, й до восьмої. Дивний сон. І знову до Канае повернувся колишній страх.

І чого це йому таке диво наснилося? Канае задумався. Щоки й підборіддя пощипував холод. Мабуть, на ньому замерзав піт, що виступив під час кошмарного сну. Та хіба тут, у Токіо, така вже холоднеча? От там, на його батьківщині, зовсім інша річ. Канае засунув праву руку під ковдру і вона почала швидко зігріватися. А тим часом у пам'яті зринуло щойно пережите: шалене биття серця, зловісний краєвид і легкий шум вітру. Звідки все це взялося? Думки Канае були безладні, а в серці ще таїлася тривога. Якийсь безпричинний страх знову охопив його душу. Хоч сон уже скінчився, його й досі щось лякало. Може, ось це?.. Він ковзнув поглядом по тісній кімнатці. Вже не вперше йому отак здавалося, ніби він прокинувся, а насправді це починався новий сон. Колись таке траплялося, та зараз усе було по-іншому. Кошмарний сон справді-таки скінчився, бо Канае бачив перед собою давно знайомі предмети — книжкову шафу на всю стіну, корінці книжок на ній, піджак і штани на вішалці, що скидалися на повішеного злочинця, а поряд низенький столик… Потім його очі набрели на картину олійними фарбами, прибиту на стіні над столиком.

Продовгувата, в тонкій чорній рамці, що, здавалося, от-от злетить на своїх крилах із стіни, картина зовсім не пасувала до цієї кімнати, особливо тепер, коли Канае дивився на неї з постелі. В його очах вона була зловісним хижим птахом. Чорним птахом у чорній рамці. Прямі промені світла на неї не падали, і тому вона здавалася ще похмурішою і таємничішою, ніж звичайно. Та Канае міг обійтися без світла і навіть у напівсні уявляв її собі в усіх подробицях.

На темній воді наче темний острів. Випинаючись над її поверхнею, він затуляв частину небокраю: над рештою виднокола, як після тайфуну, тяглася довгою смужкою жовта, ніби вогниста, хмара. Частину неба вкривало імлисте червонясте сяйво (годі сказати, яке — денне чи нічне), але й вона здавалося яскравішою за темно-синє, точніше, попелясте море. Та хто знає, що це було — море чи річка. Одне було ясно: текла якась рідина і на ній не здіймалися хвилі. На тлі темного неба і моря, острів виступав ще темнішим силуетом і здавався отвором у пекельну безодню.

Канае не раз думав: „Ця картина зображає кінець світу”. Те саме він відчував і зараз. Його не залишало відчуття, що фантастичне небо, смужку хмари над небокраєм і спустошену землю (байдуже, що на картині не земля, а море) — усе, що йому приснилося, він уже колись бачив. Лягаючи спати, Канае часто розглядав цю картину, отож її зміст, запавши у його підсвідомість, породив той жахливий сон. Канае знову поглянув на картину, огорнуту сутінню. В її нижньому правому кутку ледь-ледь видніли ініціали ММ.

„А все-таки який це був дивний, жахливий сон!” — подумав Канае. Його варто записати. Бо інакше його, як і всі інші сни, поїсть іржа забуття. Якщо він, Канае, ще раз засне, то повністю забуде цей сон. Адже досить було йому прошепотіти: „Я бачив моторошний сон!” — як тої ж миті враження від нього почало стиратися. „Треба негайно записати його. Негайно”, — вирішив Канае.

Він знову вийняв праву руку з-під ковдри. Коло подушки під торшером лежали два блокноти. На обкладинці одного, товщого, дрібними буквами було написано: „Work in progress”[2], а на обкладинці другого, значно тоншого, — „Nota bene”[3]. Він підніс обидва блокноти до самого обличчя і з показною недбалістю почав гортати сторінки одного з них, товщого. Учора ввечері Канае допізна писав у ньому свій роман, а перед сном перечитав його останню частину. Цей роман складався з окремо написаних розділів і був далекий від завершення, та одного дня люди обов’язково звернуть увагу на це його, Канае, перше творіння.

Однак зараз не менш цінним для нього був і другий, тонший, блокнот. У ньому він занотовував побачене й почуте, а також свої думки з цього приводу. Упорядковані й переплавлені в його мозку, вони пізніше потраплять у товщий блокнот і ляжуть в основу роману. Отож враження від кошмарного сну мали передусім потрапити в блокнот під назвою „Nota bene”. Авторучка лежала поряд на столику. Щоб її дістати, треба було лише підвестися на постелі й протягти руку.

Та Канае не квапився. Лежачи на одному боці, він перегортав сторінки товщого блокнота. Нараз пальці його правої руки завмерли, а очі забігали по стовпчиках ієрогліфів.

ЗИМА КОХАННЯ

„Обличчя суворе. Навіть страшне, — подумала А. — Як у мертвої”. Зіпершись на столик в кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. Розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її блідому обличчі так різко виділяються широкі, наче злякані очі. К. Якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?

А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху в валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили, — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім. Перед храмом Хонгардзі її чекатиме К., і на таксі вони поїдуть на його квартиру. Вона попрощається з батьківською оселею, забуде все, навіть знущання мачухи й меншої сестри, і заживе щасливо з К. Покійна мати простить їй цей гріх…

Була пізня осінь, і в вікно кімнати лилося червоне світло надвечірнього соня. Та над столом уже гусли сутінки — в такий час, читаючи книжку, вона вмикала світло. Зіпершись на спинку крісла, А. обвела поглядом кімнату. Ця невеличка, завбільшки в три татамі, кімнатка на другому поверсі належала повністю їй. Коли її внизу, в вітальні, сварили, вона, засмучена, знаходила тут сховок. І тоді їй поволі відлягало від серця. У цій кімнатці вона лежала, коли застуджувалася. З-над одвірка на неї позирала репродукція (батьків подарунок після смерті матері) знаменитої картини з Лувру „Художниця з донькою”. Круглоока дівчинка тулиться до матері. Так і вона, А., колись тулилась. Дивлячись на цю картину, вона завжди засмучувалася…

Знадвору долинули дзвінкі дитячі голоси:

А. змалку любила цю гру[4]. Здається, наче це було тільки вчора. Вони ходили по колу, взявшись за руки, до самого вечора, і, коли котрусь із них кликала мати, вона ляскала сусідку по плечу і, примовляючи „Три гостинці у хустинці!”, мчала додому. А. була неуважна і їй завжди перепадало від товаришок. Коли ж хтось просився у гру, то вигукував: „Аба, тіба, канатіба!”. На ряди платанів сіялося червоне світло надвечірнього сонця. В його промінні, обігнувши кінець хвилеріза, вгору каналом за храм Хонгадзі піднімалися рибальські човни. Коли їхні щогли, обвішані мокрими сітями, обагрені сонцем, з'явилися коло берега, з навколишніх будинків вибігали жінки з бамбуковими кошиками — купувати молюски й краби. Вслід за старшими бігла до берега й А. Вона прикладала до вуст цупкі уміходзукі[5], випрошені в рибалок, і їй здавалося, наче над каналом пливе солоний запах морського узбережжя.

„Чому на пам'ять навертається лише те, що вже давно минуло?” — думала А. Після війни вона вже не бачила баркасів з молюсками. Пам'ять про них була пов’язана із смачною юшкою, яку варила покійна мати. Мачуха теж уміла готувати таку їжу, але пам'ять вертала А. в дитинство школи. У домі з'явилася нова мати. Згодом народилася молодша сестра, і поступово А. стала в родині зайвою. Навіть батько перестав захищати її. Його скроні вкрилися сивиною, а обличчя зморшками.

„Але завтра мене вже тут не буде, — міркувала А. — Мачуха скаже: „От невдячне дівчисько!”, а менша сестра — „От поганка!”. А батько… Ну що він може сказати? Зате К. Поклянеться, що вічно її любитиме. Власне, я залишаю рідний дім не тому, що він мені остогид, мачуха не дає жити, а тому, що закохалася. Батько й мачуха навряд чи погодяться на моє одруження, тому я й іду з дому. Я люблю К. і хочу бути вільною”.

…А хто позаду — відгадай…

Діти все ще гралися. „Напевно, матері не карають їх голодом, коли вони запізняться додому. А хто позаду — відгадай. Ніхто цього не знає. Яка доля чекає мене? Цього теж ніхто не знає. Та я все одно піду з дому, бо тільки так зможу вільно дихати…”

Знадвору долинали веселі дитячі голоси, а в будинку було тихо-тихесенько. Батько подався до своїх пацієнтів і повернеться пізно ввечері. Мачуха з донькою пішла до батьків і там ночуватиме. Отож до ранку цього листа ніхто не побачить. Коли А. скаржачись на слабкість, лягала спати, то ніхто з домашніх не заходив у цю кімнатку. Їм було байдуже, що з нею. Раптом А. згадала про картину „Художниця з донькою”. Вона стала на стілець і зняла її із стіни. Потім вийняла з валізи дзеркальце, мамине фото і дещо з одежі, а картину поклала на дно. Закрила валізу і нишком вийшла в коридор.

У кімнаті стало ще темніше, і тільки лист на столику ледь-ледь виднів у останніх відблисках вечірньої заграви, що проникала у вікно.

Задубілі пальці відпустили край блокнота, і він закрився. Канае знов засунув праву руку під ковдру і почав розігрівати її долонею лівої. Тим часом його погляд знову зачепився за картину на стіні. Дрімота склеплювала повіки, а тому краєвид на картині затягувався імлою і здавався продовженням сну. Однак і тепер, коли з'ясувалася причина нічного кошмару, тривога не розвіялась. На чорне тло картини напливало давно знайоме, по-дитячому привабливе обличчя Аяко Аймі. Його обриси поступово розмилися і замість нього з'явилося інше — те, яке Канае бачив недавно. Коли це було? Вчора чи позавчора ввечері? Ні, не тоді — три дні тому. Аяко приходила в гості і сказала: „Вам не здається, що вона була дивна?”.

Коли вона це казала, її обличчя було таке ж суворе, навіть страшне, як і в А., героїні його роману, коли вона саме втікала з батьківського дому. Ясна річ, Канае не бачив А. в той час, коли вона покидала рідну оселю. Але давно знайоме, іноді суворе, навіть страшне обличчя Аяко Аймі, мабуть, залишало слід і в його романі. Канае щоразу хвилювався, коли бачив її такою. Особливо в такі хвилини, як три дні тому.

„Що Аяко хотіла цим сказати? — перемагаючи дрімоту, міркував Канае. — Це про Мотоко Моегі, що приходила за день до того, Аяко питала: „Вона була дивна?”. Дивна? Вона завжди була така. Навіть якщо Аяко привело до нього побоювання за Мотоко, то що він мав відповісти? Залишилось тільки заперечити. „А все ж таки вона поводилася дивно, — думав далі Канае.— Наступного дня після приходу Аяко (тобто позавчора ввечері) я навідувався на їхню квартиру, але нікого не застав. Учора їх теж не було вдома. Куди вони поділися?”.

За короткий час права рука стала така ж тепла, як і ліва. Канае перевернувся на спину й підтягнув ковдру до самого підборіддя. У його уяві на тлі серйозного, з легкими зморшками на переніссі обличчя Аяко з'явилося інше, бліде. Проникливий, насмішкуватий погляд. Широке чоло й запалі щоки, обрамлені довгими пасмами волосся. Канае пригадалося, як одного разу Мотоко (це було її обличчя), пильно придивившись до власної картини. Сказала: „Якщо вже ви заговорили про душу, то над цією картиною, мабуть, витає моя душа. Як мандрівний вогник”.

А що таке її душа? Погляд Канае знову прикипів до картини. Темний острів на темному острові. Одноманітний чорний колорит картини навівав дрімоту, але Канае не піддавався їй. І раптом у його уяві воскресла згадка про недавній моторошний сон. Тепер уже нема чого лякатися. Це був усього-на-всього сон. А породили його, мабуть, повсякденні тривоги, накопичені в підсвідомості. Та зараз людство ще не втратило розуму, щоб допустити таке божевілля. Але звідки ж тоді береться тривога, що породжує кошмарні сни? Ота найпервинніша тривога, що супроводжує нас ціле життя? Кожну хвилину нашого сучасного життя, схожого на моторошний сон, довшого за саму вічність… Та поступово мозок Канае огорнуло туманом, і він перестав дошукуватися причин тривоги.

„Хоч би там що, а цей сон треба записати, — нагадував собі Канае. Напружити пам'ять і перенести геть усе в блокнот”. Він знову повернувся на бік. Блокнот лежав поруч, біля подушки, авторучка — на столику. Образи в голові Канае мінялися один за одним. Спочатку з'явилося одне обличчя, а через мить на нього напливло друге. Канае простягнув руку до столика. Точніше, подумав, що простягає. Та не встиг він ледь-ледь ворухнутися, як одразу поринув у сон.

ТРИ ДНІ ТОМУ

На стук у двері Канае Сома підвів голову над столиком. „Напевне, знову вона прийшла”, — подумав він, і шалена, запаморочлива радість охопила все його єство.

Вона, Мотоко Моегі, вперше за довгий час учора ввечері відвідала його тут, у цій кімнаті. Враження від тих її відвідин переслідували його цілий день — по дорозі на роботу і з роботи, в їдальні і тут, за столиком. Перед Канае лежав розгорнутий блокнот, а продовження роману ніяк не писалося. Напевно, тому, що йому з думки не виходив учорашній її вчинок. І в ту мить, коли постукали у двері, він подумав: „Мотоко згадала вчорашнє і вирішила мене побачити”. Канае підвівся з-за столика, окинув поглядом кімнату і заквапився до дверей. Схопившись рукою за клямку, потягнув їх убік.

— О це ви, Аяко?!

— Добрий вечір! Я вам не заважатиму?

На його обличчі, напевно застиг подив, змішаний з розчаруванням. Це прийшла не Мотоко. Перед ним стояла, ледь-ледь усміхаючись, трохи розгублена Аяко Аймі.

— Прошу, заходьте. Ви мені не заважатимете. Я ніколи не сподівався, що завітає така рідкісна гостя, — сказав Канае, але, щоб не видати свого душевного стану, поспішив від дверей до кімнати. І поки виймав з шафи дзабутон[6] і клав його біля столика, в думці питав себе: „Чим я невдоволений? Адже відвідинам Аяко я мав би радіти так само, як і появі Мотоко. А може, ще й більше. Її прихід, напевно, щось означає, та я своєю кислою фізіономією тільки зіпсую їй настрій”. Він одразу збагнув причину такої своєї поведінки. „Я не стрибаю на радощам тому, що вчора ввечері тут була Мотоко. Моє серце ще не заспокоїлося”.

А тим часом Аяко поставила біля дверей мокру парасольку, роззулася, зняла пальто і склала його в кутку кімнати. Канае з легкою усмішкою на устах стежив за її дражливо-повільними рухами.

— Ви, Аяко-сан[7], завжди такі спокійні?

— Ви хочете сказати — нерішуча?

— Зовсім ні. А ви могли б і не знімати пальта. В мене тут холодно.

— Я не змерзла, — відповіла вона голосом серйозної дитини і, сівши на дзабутон, старанно підібрала рукою спідничку.

— Ну чого ви мнетеся? Будьте, як удома.

Іншим разом Канае знайшов би для неї глузливіші слова. Як оглянутися в минуле, то говорив він з нею завжди насмішкуватим тоном, наче з меншою сестрою. Але тоді поряд з нею була й Мотоко Моегі. Мотоко з будь-якого приводу нападала на нього, а він зганяв досаду на Аяко. Зараз, коли Мотоко не було близько, в його ставленні до Аяко відчувався холодок. „Але ж не годиться пропускати такої нагоди, коли ми з Аяко самі”, — міркував Канае.

— Підсуньтеся, будь-ласка, трошки ближче. Невже ви мене так боїтеся? Гадаєте, я вас схоплю і з'їм?

Канае Сома поставив між собою і гостею переносну електричну плитку, що була єдиним у цій кімнаті засобом опалення і водночас служила для приготування чаю. До послуг мешканців цього багатоквартирного будинку європейського типу була тільки спільна кухня, а в квартирах не було ні води, ні газу. Заборонялося й опалювати їх власними засобами. Проте Канае користувався електричною плиткою з дозволу хазяйки, і цього йому було досить.

— Спасибі, — усміхаючись, Аяко підсунулася на дзабутоні ближче. Руки її лягли на коліна. „Мотоко-сан не була б така скута, — подумав Канае. — Учора вона поводилася просто зухвало і не зважала на мене”.

— Яким вітром? Я дуже радий, що ви, Аяко, завітали в гості.

— Вчора ввечері ви казали те саме?

— Що?..

— Я все знаю. Мотоко-сан приходила до вас учора.

— Звідки ви знаєте?

Мотоко-сан розповіла, як тільки повернулася додому, — сказала кокетливо м'яким голосом Аяко і, наслідуючи Канае, піднесла руки до плитки. В її манері говорити не було й крихти зловтіхи від того, що впіймала співрозмовника на брехні й помітила його збентеження. Вона просто повідомляла факти, а її усміх у ту хвилину був навдовивовижу щирий і наївний. „Невже Мотоко їй щось розповіла? — думав злякано Канае. — Що саме?”

І якраз тоді, коли Канае хотів ще дещо вивідати, з обличчя Аяко зникла усмішка, і вона поважно спитала:

— Що тоді сталося? Вона була дивна?

— Дивна?..

Канае пильно глянув на дівчину. Її грайливого тону, ніжного погляду наче й не було. Натомість у її голосі, блискучих очах і скривлених губах відчувалося приховане напруження. „значить, Мотоко не все їй сказала. Інакше й не могло бути, — думав Канае. — А може, Аяко подумала, що з Мотоко щось коїться тому, що та їй звірилася?”.

— Дивна?.. У чому?

— Хіба ви нічого не помітили?

— Нічого особливого. Зрештою, вона завжди була трохи дивна. З'явилася як звичайно і щезла, наче вітер.

Канае раптом зміркував, що сказав зайве. Адже Аяко може подумати, що Мотоко часто до нього навідується. А насправді вона рідко в нього бувала. І тому її вчорашній прихід справді-таки здивував його. Раптом у його пам'яті на тлі вчорашніх вражень від дивної поведінки Мотоко зринув спогад про колишні, але такі ж несподівані її вчинки. „Така вже вона, ця Мотоко. Зовсім не схожа на Аяко”, — подумав Канае.

Злегка схиливши голову набік, Аяко Аймі дивилася на нього так довірливо, що Канае відчув докори сумління.

— Як на вас, Аяко-сан, то що в ній було такого дивного? Вона вам що-небудь сказала, коли повернулася додому?

— Лише те, що була у вас. І ще радила й мені провідати вас. Бо, мовляв, у вас похмурий настрій.

— А я гадав, що в мене настрій непоганий. — Канае провів рукою по обличчю і силувано всміхнувся. — Отже, ви прийшли довідатися про моє здоров'я тому, що вам так веліли?

— Вибачте, що завітала з порожніми руками.

— Байдуже, Аяко-сан, ви неймовірно простодушні.

На обличчі дівчини з'явилася розгублена усмішка.

— Я тільки вирішила розпитати про Мотоко-сан. Оце й усе. Я довго у вас не затримаюся.

— Ну чого вам поспішати? Ви так рідко буваєте в мене. А якщо й зайдете, то лише з якогось приводу. Може, чаю вип'єте? Якщо не будете грітися, то я поставлю на плитку чайник.

— Будь ласка. Я зовсім не змерзла. А ви, Сома-сан, часто працюєте в цій кімнаті? Вам тут не холодно?

— Який же це холод?.. Тим паче для мене. Адже я родом з Хоккайдо. Тут не холодніше, ніж у вашій майстерні.

— Там хоч грубка можна затопити або зігрітися біля котацу[8]. До речі, ви нас обминаєте останнім часом.