Паразити свідомості

На цьому місці Райх перебив Флейшмана. Як можна пояснити, спитав він, різке збільшення статевих збочень у нашому столітті?

Флейшман сумно зітхнув. Нижча сфера людини, сказав він, одержує звідкись штучну підтримку. Може, наша цивілізація захиріла, перевтомилася, і її вищі потяги знесилились. І все-таки, ні, він у це не вірить. Він не вірить і в те, що теперішній високий рівень неврозу спричинений неспроможністю людини звикнути до свого становища цивілізованої тварини, точніше кажучи, індустріалізованої тварини. У людини було достатньо часу, щоб звикнути до великих міст. Ні, причина, безперечно, в чомусь іншому…

У цю мить я позіхнув і сказав, що, коли нема заперечень, розмову краще було б продовжити вранці, після сніданку. Ми мали намір провести з Флейшманом увесь наступний день… Райх погодився зі мною. Надто захоплива була тема, щоб обговорювати її в утомі. Отож ми побажали один одному добраніч і розійшлися.

Уранці, за сніданком, ми з приємністю відзначили, що у Флейшмана чудовий настрій. Видно було, що йому добре в нас, що ці відвідини піднесли його дух. Коли він запитав, які в нас плани на сьогодні, ми відповіли, що про це нам краще поговорити після сніданку.

Поснідавши, ми знову піднялися в Райховий номер, і Райх поновив учорашню розмову саме в тому місці, де вона перервалася, процитувавши Флейшманові слова:

— "Нижча сфера людини одержує звідкись штучну підтримку".

Райх замовк, а я розповів про історію з Карелом Вайсманом і про те, як ми виявили паразитів.

Ми говорили дві години, але знали з самого початку, що Флейшман — це саме той чоловік, якого нам треба. Протягом перших двадцяти хвилин він підозрював, що тут якась хитромудра каверза, але щоденник Карела переконав його, що це не так. Ми бачили, з яким зацікавленням і розумінням сприймав він наші слова. Коли Флейшман аж надто розхвилювався, Райх попередив його, що хвилюватися — значить виказати себе паразитам, і пояснив, чому ми аж уранці розповіли про суть справи. Флейшман відразу все зрозумів. Відтоді він слухав спокійно й поважно, а його міцно стулені губи свідчили, що в особі цього чоловіка паразити мали тепер ще одного страшного й непримиренного ворога.

У певному сенсі Флейшмана легше було переконати, ніж Райха. У коледжі він вивчав загальний курс філософії, а крім того, протягом одного семестру спеціально студіював Вільсона й Гуссерля. Нині з Райхом демонстрації психокінезу виявилися особливо переконливими. Райх змусив стрибати по всій кімнаті м'яча з барвистої шкіри, якого Флейшман купив для своєї внучки, а я напружив свої сили й спочатку змусив книжку перелетіти через усю кімнату, а потім потримав на столі осу, яка сердито дзижчала, не маючи змоги відірватися від нього.

Слухаючи наші пояснення, Флейшман раз у раз повторював:

— О боже, все збігається!

Одна з основних концепцій його психології полягала в тому, що він називав "податком на свідомість". Ми довели йому, що цей "податок" накладають здебільшого паразити.

Флейшман був наш перший учень. Нам довелося витратити цілий день, аби навчити його всього того, що вміли ми: як виявити присутність паразитів, як, виявивши їх, закрити їм доступ до свідомості. Більше поки що йому й не треба було знати. Основне він зрозумів відразу: облудою в людини було відібрано простір, який їй належить з повним правом, — країну свідомості; і як тільки людина зрозуміє це до повної повні, ніщо не в силі перешкодити їй повернути собі ту країну. Туман розвіюється, і людина починає мандрувати по свідомості так само, як вона почала мандрувати по морях, у повітрі і в космосі. Людина може робити все що захоче в тій країні. Може, наприклад, заради задоволення здійснити коротку прогулянку. А може, як захоче, скласти її карту.

Ми пояснили Флейшману, чому поки що ми не наважувались користуватися психоделічними препаратами, а ще розповіли про те, що нового нам пощастило внести в здобутки феноменології.

Ми замовили собі тривний ленч, бо таки добряче зголодніли після такої напруженої розмови. Тепер настала Флейшманова черга говорити. Як психолог, він знав багатьох людей, котрі, працюючи в галузі психології ставили ті самі питання, що й він. Двоє з них, як і сам Флейшман, працювали в Берліні: Елвін Куртіс, працівник Гіршфельдського інституту, і Вінцент Джоберті, один з його колишніх студентів, а тепер професор в університеті. Флейшман назвав ще Еймса й Томсона з Нью-Йорка, Спенсфілда й Ремізова з Єльського університету, Шлафа, Герцога, Хлебнікова й Дідрінга з Массачусетського інституту. І тут він назвав ім'я Жоржа Рібо, людини, яка мало не довела нас до згуби…

Того самого дня ми вперше почули й ім'я Фелікса Газарда. Ми з Райхом не дуже розумілися на сучасній літературі, але до творів Газарда з їхньою сексуальною тематикою Флейшман, природно, виявляв інтерес. Ми дізналися, що серед авангарду Газард мав велику популярність завдяки химерній суміші садизму наукової фантастики й безпросвітного песимізму в його творах. Він, очевидно. регулярно отримував гроші від одного з берлінських нічних клубів — гнізда розпусників і збоченців — за те, що просто приходив туди й сидів протягом певного часу, викликаючи своєю присутністю захоплення відвідувачів.

Флейшман розказав нам про деякі Газардові твори і додав цікаву інформацію про самого автора: замолоду Газард був наркоманом, але тепер начебто вилікувався. Все, що Флейшман розповідав нам про Газарда, вказувало на те, що ця людина була ще одним "зомбі" паразитів свідомості. Флейшман бачився з ним лише раз і враження про ту людину склалося в нього неприємне. Він сказав, що у своєму щоденнику написав: "Газардова свідомість схожа на свіжорозриту могилу" і що після зустрічі з Газардом відчував дивну пригніченість.

Постало питання: чи нам працювати утрьох тісною спілкою, чи краще, щоб Флейшман діяв на свій розсуд, залучаючи нових союзників? Ми вирішили, що другий варіант небезпечний і що підбирати нових союзників нам слід разом. Крім того, нас підпирає час. А треба зібрати невелику армію високоінтелектуальних людей. Кожен новий спільник мав би полегшити нам нашу справу. Флейшмана було легко переконати, бо нас було двоє. А якщо нас буде чимало, ми легко переконаємо цілий світ. І отоді розпочнеться справжня битва…

У світлі дальших подій важко повірити, що ми могли бути такими впевненими в перемозі. Але слід пам'ятати, що доти нам весь час щастило. І ми дійшли помилкового висновку: напевно, паразити безпомічні проти того, хто знає про їхнє існування.

Пам'ятаю, коли увечері ми проводжали Флейшмана на літак, він окинув поглядом юрби людей на яскраво освітлених вулицях Анкари й сказав:

— Я почуваю себе так, ніби вмер цими днями і народився зовсім іншою людиною… — А перед тим, як сісти в літак, він зауважив: — Дивно, але мені здається, ніби всі ці люди сонні. Вони як сновиди.

Отже за Флейшмана ми могли бути спокійні. Він уже опановував простори "країни свідомості".

Далі все розгорнулось так швидко, що цілі тижні, здавалося, складались із самих подій. Через три дні Флейшман знову прибув до нас із Елвіном Куртісом і Вінцентом Джоберті. Він прилетів у четвер уранці, і відлетів того самого дня о п'ятій вечора.

Куртіс і Джоберті були саме тими людьми, про яких ми мріяли, особливо Куртіс, котрий наблизився до проблеми, завдяки вивченню філософії екзистенціалізму, і був на порозі відкриття паразитів. Лише одне в ньому стурбувало нас. Він також згадав про Фелікса Газарда і посилив наші підозріння, що Газард був прямий агент паразитів, "зомбі", свідомість якого була завойована під час наркотичного сп'яніння. Очевидно Газард справляв недобре враження на багатьох людей, зокрема на невротичних дівчат, яких це збуджувало. На Куртіса він подіяв так само неприємно, як і на Флейшмана. Але гірше було те, що він двічі висміяв роботу Куртіса в берлінському авангардистському журналі. Куртіс мав остерігатися більше, ніж усі ми: він уже був під підозрінням у паразитів свідомості.

Якби ми не були такі наївні, то організували б убивство Газарда, не зволікаючи. Це було зовсім неважко. Флейшман уже розвинув у собі зачаткові навички психокінезу і, ще трохи повправлявшись, міг би спрямувати Газарда під автомобіль, за кермом якого був би Куртіс або Джоберті. Але ми не могли піти на таке: нас мучили докори сумління. Важко було усвідомити, що Газард був уже мертвий і що лишалось усього-на-всього знешкодити його тіло, яке стало знаряддям паразитів.

Протягом наступних трьох тижнів Флейшман приїжджав кожного уїк-енду, щоразу привозячи нового союзника — Спенсфілда, Еймса, Касселя. Ремізова, Ласкаратоса (з Афінського університету), братів Грау, Джоунза. Дідрінга і першу жінку — Зігрід Ельгстрем із Стокгольмського інституту. Всі пройшли через наші руки протягом двадцяти днів. У мене щодо цього відчуття були змішані. Насамперед стало легше від того, що таємниці прилучилися інші і що ми з Райхом більше не були єдиними її охоронцями; проте я завжди боявся, що хтось із нас міг припуститися помилки і тим насторожити паразитів. Хоча я й переконував себе, що вони не були небезпечні, а все ж інтуїція підказувала мені, що треба й далі пильнуватися.

Сталося й дещо дуже цікаве. Брати Грау, Луї та Гайнріх, завжди були нерозлийвода, і вони зразу навчилися спілкуватися за допомогою телепатії. Вони швидше ніж будь-хто з нас удосконалювали свої навички в психокінезі і довели, що ми недооцінювали його роль. У залі старожитностей Британського музею я на власні очі бачив, як вони рухали мармуровий блок вагою тридцять тонн, зосереджуючи свої зусилля в унісон. Крім мене, там були Іанніс Ласкаратос, Емлін Джоунз, Жорж Рібо і Кеннет Фурпо (директор археологічної секції, якого я "завербував"). Брати пояснювали, що вони робили це, ритмічно підживлюючи зусилля один одного. Однак ми не розуміли їх.

Перед тим, як описати перше лихо, що спіткало нас, я розкажу ще трохи про психокінез, бо він відіграє чималу роль у моїй розповіді. Психокінез являв собою простий і природний наслідок наших зусиль, які ми робили, щоб пересилити паразитів.

Перше, що я зрозумів, почавши вдосконалювати свої знання та навички, виходячи з настанов Гуссерля, полягало ось у чому: люди недобачають надзвичайно простий секрет, що стосується їхнього існування. А секрет цей такий: причиною занепаду людського життя (і свідомості також) є слабкість променя уваги, який ми спрямовуємо на світ. Уявімо, що в нас є потужний прожектор, але рефлектора всередині того прожектора немає. Ви вмикаєте прожектор і одержуєте багато світла, але те світло розсіюється у всіх напрямках і чимала його частина поглинається внутрішніми поверхнями прожектора. Якщо ж ви вставите увігнутий рефлектор, світло збирається в пучок променів і, як куля або спис, спрямовується вперед. Світло в пучку променів стає відразу в десятки разів потужнішим. Але й це ще не межа, бо хоча кожен промінь рухається в одному напрямку, світлові хвилі все ж "ідуть не в ногу", так само, як іде вулицею ненавчена, недисциплінована армія. Якщо ж тепер пропустити світло через рубіновий лазер, то хвилі "підуть у ногу", і їхня потужність збільшиться в тисячі разів — пригадаймо, як від ритмічної ходи армії упали колись мури Єрихону.

Людський мозок — це своєрідний прожектор, який спрямовує "пучок" уваги на світ. Але цей прожектор ніколи не мав рефлектора. Наша увага зміщується щосекунди; ми не вміємо зосереджуватися й посилювати її. І все-таки увага зосереджується досить часто. Наприклад, Флейшман помітив, що статевий оргазм — це, по суті, зосередження й посилення "пучка" свідомості (або уваги). Пучок уваги раптово стає потужніший і внаслідок цього виникає відчуття насолоди. "Натхнення" поетів — це точнісінько те саме. Цілком несподівано, внаслідок якогось випадкового поруху свідомості, пучок уваги зосереджується на якусь мить, і те, на чому він спинився, нараз переінакшується, яскріє "барвами і свіжістю мрії". Немає, либонь, потреби додавати, що так звані "містичні" видіння — це те ж саме явище, і виникає воно знову ж таки тоді, коли наша увага зосереджується й посилюється, ніби з веління випадку проходить через лазер. Коли Якоб Беме побачив відображення сонячного світла в олов'яному кухлі й оголосив, що бачить усе небо, він казав сущу правду.

Люди ніколи не розуміли, що життя таке нудне через невиразність, нечіткість, туманність їхнього пучка уваги, хоча секрет лежав на поверхні протягом сторіч. Починаючи з 1800 року, паразити докладали всі свої зусилля для того, щоб відволікти людей від цього відкриття — відкриття, яке мало стати цілковито неминучим після доби Бетховена, Гете й Вордсворта. Паразити зуміли відволікти людей, культивуючи в них їхню традиційну нерішучість, невпевненість, схильність витрачати час на дрібниці,

Людину несподівано осяває велика ідея, і на якусь мить її свідомість зосереджується. У цей час втручається звичка: шлунок скаржиться на те, що порожній, горлянка на те, що пересохла, а підступний голос шепоче: "Задовольни свої фізичні потреби, а тоді зосереджуйся, скільки хочеш". Людина слухається поради підступного голосу й забуває про велику ідею.

Якщо людина усвідомила, що її увага — це "пучок променів" (або, як висловився Гуссерль, що увага "навмисна"), значить вона зрозуміла головну таємницю. Тепер їй треба навчитися зосереджувати цей пучок — саме "зосереджений" пучок викликає ефекти психокінезу.

Брати Грау цілком випадково навчилися об'єднувати енергію своїх свідомостей в один лазерний промінь, навчилися синхронізувати обидва свої пучки, складати їх докупи. Вони робили це чисто по-дилетантському, витрачаючи даремно близько 99 відсотків потужності пучка. Але навіть одного відсотка корисної дії було досить, щоб легко пересувати тридцять тонн. Його б вистачило і для пересування п'ятсоттонного блока, якби треба було.

У ніч на 14 жовтня сталася біда, і я не мав жодного уявлення про те, хто міг потривожити паразитів. Може, це зробив Жорж Рібо, досить дивний маленький чоловічок, якого завербував Джоберті. Рібо був автором багатьох книжок з телепатії, магії, спіритуалізму тощо під такими назвами, як "Захований храм", "Від Атлантиди до Хіросіми" і засновником журналу "Les Horizonts de L'Avenirs" Либонь, несправедливо було б сказати, що Джоберті виявив необачність, залучивши його до нашого гурту. Рібо був високоінтелектуальною людиною і добрим математиком. З його книжок видно було, що він підійшов дуже близько до відкриття й викриття паразитів свідомості. Одначе ті книжки були надто споглядальні і недостатньо наукові. Їхній автор пурхав від Атлантиди до атомної фізики, від ритуалів первісних племен до кібернетики. Він легко міг знецінити вагомий аргумент щодо еволюції посиланням на перевірений "факт" із спіритуалістичної літератури. Він міг цитувати водночас і якихось диваків і поважних учених. Цей маленький чоловічок з вузьким нервовим обличчям і проникливими чорними очима прибув до Діярбакира спеціально для того, аби побачитися зі мною. Попри його розум і знання, я відразу відчув, що він менш надійний, ніж усі інші. Рухався він нервово й швидко і, здавалося, був не такий стійкий, як інші.

Райх висловив усе це однією фразою: "Він не досить індиферентний".

О десятій вечора я сидів у своїй кімнаті й писав. Нараз мене знову охопив отой дрож, і я вже знав, що паразити тут. Відчуття було таке саме, що й у моєму помешканні на Персі-Стріт. Отож вони періодично перевіряли мене. Дійшовши такого висновку, я просто помістив свою нову особистість у стару й почав розмірковувати над шаховою задачею. Я навмисне міркував повільно, детально вивчаючи кожний аспект задачі, хоча розум мій ладен був вирішити її вмить. Я дозволив своїм думкам розсіятися і підвівся, щоб випити фруктового соку (алкоголю я більше не вживав, бо міг тепер легко стимулювати себе за допомогою миттєвого акту зосередження). Тоді я вдав, що заплутався в своїх міркуваннях і почав із самого початку. Хвилин через тридцять я позіхнув і дозволив своїй свідомості втомитися.

Увесь цей час я знав, що вони стежать за мною і то на глибшому рівні свідомості, ніж тоді на Персі-Стріт. Рік тому я б навіть не спробував припуститися втоми під таким наглядом — тоді це було понад мої сили.

Полежавши хвилин десять, я переконався, що вони віддалилися, і почав міркувати над тим, якої шкоди вони можуть завдати мені, якщо вирішать "атакувати". Відповісти на це питання було важко, але я знав, що моя свідомість спроможна відбити надзвичайно сильну атаку.

Опівночі задзвонив відеофон. Це був Райх, дуже стривожений.

— Вони були в тебе?

— Так. Вони покинули мене годину тому.

— Вони щойно покинули мене. — сказав Райх. — Це моя перша зустріч з ними, і я почуваю себе не дуже впевнено. Вони сильніші, ніж ми думали.

— Хтозна. Гадаю, це всього-на-всього звичайна перевірка. Тобі вдалося приховати свої думки?

— Так. На щастя я працював над написами Абхотового блока, тож мені неважко було зосередитись на них і думати не на повну силу.

— Подзвони мені, якщо потребуватимеш моєї допомоги. Нам треба спробувати синхронізувати наші свідомості так, як це роблять брати Грау. Може, і в нас вийде.

Я знову вклався спати і для безпеки навіть дозволив своїй свідомості поринути в сон так, як колись, не вимикаючи її неначе світло.

Прокинувся я з таким гнітючим відчуттям, яке буває на похмілля або на початку хвороби. Свідомість була роздратована, а тіло затерпло так, ніби я спав десь у холодному й мокрому закутку. Я відразу зрозумів, що стан омани скінчився. Вони прокинулися, коли я спав, і захопили мене в полон. Мені здавалося, що мої руки й ноги були міцно зв'язані.

Це виявилося не так неприємно, як я чекав. Їхня присутність не була огидною, як мені завжди здавалось. Відчувалась наявність чогось чужого, а в ньому щось "металеве".

У мене не було наміру опиратись. Якусь мить я почував себе ніби в'язень, котрий намагається переконати своїх нападників у тому, що вони помилились. Через те я діяв так, як діяв би рік тому, з деяким острахом, спантеличено, але без паніки і з упевненістю, що це в мене просто депресія, якої легко позбутись, прийнявши дозу аспірину. Я став пригадувати, що робив напередодні, що могло спричинити таке самопочуття.

Протягом наступних півгодини нічого не сталося. Я просто лежав, пасивний і не дуже стривожений, запитуючи себе, чи послаблять вони тиск. Я відчував, що міг би напружити свої сили і скинути їх геть.

Але потім я зрозумів, що це нічого не дасть. Вони знали, що я придурююся, ніби нічого не розумію. А це означало, що почався новий етап боротьби. Вони заходилися тиснути на мою свідомість; раніше цей тиск міг би довести мене до божевілля. Так само як нудота викликає фізичну кволість, так і їхній тиск викликав депресію духу — своєрідну духовну нудоту.

Я, звісно, повинен був чинити опір, але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, так неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття, ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почував себе досить упевнено, бо знав, що можу витримати в п'ятдесят разів сильніший.

Однак через півгодини в мене вже було таке враження, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки, як гора Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але при такому напруженні він міг швидко вичерпатись. Треба було вдатись до рішучого кроку й показати свою силу — іншого виходу не було. Як в'язень, що розриває кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив пучок своєї уваги до інтенсивності статевого оргазму і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але поки що не хотів розкривати перед ними своїх можливостей. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже насолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, то це б означало, що в майбутньому мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу — адже тепер вони все одно знали мене.

Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозсип; але я відчував, що шкоди їм не завдав. Враження було таке, ніби я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене так само, як боксера вдалий напад, але цього не сталося.

Вони кинулися на мене знову, і цього разу їхній напад був такий несподіваний і лютий, що мені довелося відбивати його з непідготовленої позиції. Я почував себе неначе власник будинку, що відбиває наскок ватаги розбійників. У мене було відчуття, що ті створіння належали до якогось нижчого "порядку", що вони — покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе достатньо сильними, аби напасти на мене, і треба було показати їм, що я не збираюся їх терпіти. У мене не було страху перед ними; вони були на моїй "території". Коли вони повернулися, я кинувся на них і знову порозганяв їх.

Невтаємничені люди іноді питали мене, чи я насправді "бачив" їх, чи, може, відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. В їхній присутності я почував себе так, як почуваєш себе, коли ти втомлений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. Ти відчуваєш, неначе цілий всесвіт ставиться до тебе вороже, неначе тобі треба пробігти між двома рядами вбивць. Відчуття безпеки зникає цілком, і здається, ніби твоє життя висить на волосинці, яка має ось-ось обірватися. Оце приблизно так почуваєш себе під час їхнього нападу.

Раніше я б подумав, що то просто напади песимізму й жалю до самого себе, і, щоб пояснити їх, швидко знайшов би видиму причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що б хвилювався, переживав, турбувався. Ми всі щодня ведемо сотні таких битв, і, якщо виграємо їх, то виключно завдяки умінню долати свою схильність негативно сприймати світ, боятися за своє існування, завдяки прагненню до перемоги, до великої мети. Ми всі більшою чи меншою мірою вміємо черпати сили з нашого "внутрішнього життя". Своїми тренуваннями протягом останніх місяців я зробив це внутрішнє життя доступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки оптимізмові і, якщо висловлюватися банальним штампом, завдяки "позитивному мисленню".

Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть, хоча це була, звичайно, головна небезпека.

Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття — неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.

Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.

Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.

Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття — неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.

Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.

Паразити атакували мене з-поза меж моїх знань самого себе. Щоправда, я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке, що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.

Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили — сили, яка народжується в зреченні.

Проте люди ніколи по-справжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас по-рабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.

Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості — це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".

Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.

І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.

І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.

Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той — як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.

Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.

Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам — усе воно, можливо, всього-на-всього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість — всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.

Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.

Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався — то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.

У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.

Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.