Паразити свідомості

Опублікування фактів нічого не дасть. Історичні факти нікого не переконають: їх просто знехтують. І все ж людям треба розкрити очі на те, яка небезпека їх чекає. Якщо піти найлегшим шляхом і виступити на телебаченні чи опублікувати серію газетних статей, то люди спочатку, можливо, й прислухаються до мене, але пізніше відвернуться, як від божевільного. Як у такій ситуації я можу їх переконати? Хіба що порекомендувати прийняти дозу мескаліну — інших шляхів я не бачу. Але ж хто дасть гарантію, що навіть мескалін дасть бажані наслідки? Бо якби це було так, то я б зважився вкинути велику кількість мескаліну в міську водогінну систему. Ні, це немислимо. З вампірами свідомості, готовими до нападу, не можна протиставити здоровий глузд, для цього він надто крихкий. Тепер я розумію, чому мої досліди у фірмі "Трансворлд косметікс" закінчилися так трагічно. Вампіри навмисне знищили тих людей, попереджаючи тим самим мене. Пересічній людині бракує розумової дисципліни, щоб протистояти їм. Ось чому така велика кількість самогубств…

Я мушу дізнатися більше про цих істот. Поки я нічого про них не знаю, вони можуть знищити мене. Коли ж у мене будуть знання, тоді я знайду й шляхи, як донести ці знання до людей.

Уривок, який я щойно навів, це, звичайно, не початок записів Вайсмана, я вибрав середню їх частину. "Роздуми над історією" це, по суті, розтягнені міркування про природу паразитів свідомості і про їхню роль в історії людства. Ці записи викладено у формі щоденника, щоденника думок, які безперервно повторюються. Враження таке, ніби автор намагається триматися якоїсь центральної лінії викладу матеріалу, але повсякчас збочує від неї.

Мене вразило те, що він міг так довго зосереджуватись. На його місці мені було б дуже важко приборкати свою знервованість. І я вирішив, що він просто відчув себе у відносній безпеці перед ними. Він переміг їх у першій битві і нетямився від радощів перемоги. Його головне завдання, як він казав, полягало в тому, щоб змусити людей повірити йому. Він не поспішав, вважаючи, що в нього ще є час. Карел знав, що коли він опублікує свої матеріали такими, як вони є, його вважатимуть за божевільного. В усякому разі він, як науковець, мав звичку вивіряти факти і поповнювати їх якомога перед публікацією. Спантеличило мене тоді й спантеличує тепер те, що він нікому не намагався звіритися, навіть своїй дружині. Само по собі це вже свідчить про своєрідний стан свідомості. Чи був він настільки певний своєї безпеки, що вважав за недоцільне поспішати? Чи, може, ця ейфорія являла собою ще одну вихватку паразитів?

Хоч би що там було, а він і далі працював над своїми записами, впевнений в остаточній перемозі… аж до того дня, коли вони довели його до самогубства.

Неважко здогадатися, що я відчував, читаючи записи Карела. Спочатку виникла недовіра, яка то зникала, то знову поверталася протягом цілого дня, а далі стурбованість і страх. Я, мабуть, відкинув би все це як божевільну маячню, якби не мій власний досвід, якби не відчуття, яких я зазнав на мурі Каратепе. Отож я був готовий повірити в існування вампірів свідомості. Але що далі?

На відміну від Вайсмана я не міг тримати все це в собі. Мене охопив жах. Найбезпечнішим було — спалити папери і вдати, ніби я ніколи їх не читав. У цьому разі вони б дали мені спокій. Я відчував, що ще трохи і я збожеволію. Читаючи, я раз у раз нервово зиркав довкола, а тоді зрозумів, що коли б вони стежили за мною, то стежили б із середини. Ця думка не давала мені спокою доти, доки я натрапив на один абзац, у якому Вайсман порівнює їхній спосіб "підслуховування" із слуханням радіо. І я зрозумів слушність такого порівняння. Вони, безумовно, перебували в глибині свідомості, в найглибших закутках пам'яті. Вступаючи у власне свідомість, вони ризикують викрити себе. Я дійшов висновку, що вони наважуються наблизитись до поверхні свідомості лише пізно ввечері, коли мозок стомлений, а увага послаблена. Цим і пояснюється те, що сталося на мурі Каратепе.

Я вже знав, що мені робити. Треба про все розповісти Райхові. Райх був єдиною людиною, яка мені подобалась і якій я довіряв. Трагедія Карела Вайсмана мабуть у тому й полягала, що він нікого не любив так, як я Райха, і через те нікому не довіряв так, як я Райхові. Звичайно, найбезпечніше було б розповісти про все вранці, на свіжу голову. Але стриматися до ранку я не міг і тому подзвонив Райхові за нашим приватним кодом на місце розкопок.

Як тільки обличчя мого приятеля з'явилося на екрані, я відчув, що до мене повертається здоровий глузд. Я запитав його, чи не хотів би він повечеряти разом зі мною. Він запитав, чи маю я до нього якусь особливу справу, і я відповів, що ні — жодної справи в мене немає, просто я почуваю себе краще і мені хочеться побути разом з ним. На моє щастя, якісь керівні працівники Англо-Індійської уранової компанії були на місці розкопок у той день і мали повертатися ракетою в Діярбакир о шостій годині. Райх сказав, що о пів на сьому він зустрінеться зі мною.

Я витягнув з розетки штепсельну вилку, і в цю мить у мене сяйнув перший здогад стосовно того, чому Вайсман мовчав про них. Відчуття, що тебе "підслуховують" — що хтось неначе підключається до відеофону — змушувало діяти дуже обережно, поводитися спокійно, тримати думки в руслі буденних справ.

Я замовив стіл у директорському ресторані, до якого ми мали доступ. Мені здавалося, що тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все.

За годину перед його приїздом я знову лежав на ліжку, заплющивши очі, і намагався розслабитись, вивільнити від думок свій мозок.

І дивна річ — цього разу я міг розслабитись досить легко. Зосередження на власній свідомості дало свій позитивний ефект. Дещо я почав розуміти відразу ж. Будучи неприхованим "романтиком", я завжди страждав від нудьги. Ця нудьга виникає від своєрідної недовіри до світу. Ти відчуваєш, що не можеш знехтувати її, не можеш відірвати від неї очі й забути про неї. І сидиш, уп'явшись поглядом у куток стелі, замість того, щоб слухати музику чи думати про історію, і тебе тримає якесь дивне почуття обов'язку.

І от тепер я відчув, що мій обов'язок полягає в тому, щоб знехтувати зовнішній світ. Я зрозумів, що Карел мав на увазі: для паразитів життєво необхідно, щоб ми не знали про їхнє існування. Якщо людина дізнається про них, у неї з'являється нове відчуття сили й мети.

Райх прийшов рівно о пів на сьому й сказав, що вигляд у мене набагато кращий. Ми випили по чарці мартіні, і Райх розповів про новини на місці розкопок після мого від'їзду звідти. Здебільшого все зводилося до дрібних суперечок щодо кута, під яким належало робити перший тунель. О сьомій годині ми зійшли вниз вечеряти. Нам виділили зручний столик поблизу вікна, і кілька людей кивнули нам головами — протягом останніх двох місяців ми стали міжнародними знаменитостями. Ми сіли за столик і замовили морожену диню. Райх узяв перелік вин. Я забрав у нього аркуш, кажучи:

— Давай сьогодні більше не пити. Чому — побачиш сам. Зараз наші голови повинні бути тверезі.

Він здивовано глянув на мене:

— Що сталося? Ти ж наче казав, що на сьогодні справ ніяких не буде.

— Так треба було. То, що я маю тобі сказати, треба тримати поки що в таємниці.

Він усміхнувся й сказав:

— Ну, коли так, то, може, нам перевірити, чи не вмонтовані в наш столик мікрофони?

Я сказав, що в цьому немає потреби — підслуховувач не повірить у те, що я збираюсь сказати.

Якийсь час він здивовано дивився на мене, і я запитав:

— У мене вигляд нормальної людини?

— Цілком!

— А якщо я скажу тобі, що через півгодини ти засумніваєшся в моїй нормальності?

— Ради бога, викладай уже, що там у тебе,— мовив Райх. — Я знаю, що ти не божевільний. У чому справа? Якась нова ідея щодо нашого підземного міста?

Я похитав головою. Бачачи його спантеличений вираз обличчя, я сказав, що протягом кількох годин після обіду читав записи Карела Вайсмана і додав:

— Мені здається, я вже знаю, чому він укоротив собі віку.

— Чому?

— Тобі краще самому почитати один уривок із його записів. Там викладено усе краще, ніж це зміг би зробити я. Але головне ось у чому: я не вірю, що він був божевільний. І це було не самогубство, а своєрідне вбивство.

Говорячи, я питав себе, чи не думає він, що я збожеволів, і тому намагався бути якомога спокійнішим і здаватися якомога нормальнішим. Яке ж було полегшення бачити, що він сприймає мої слова, як слова нормальної людини! Він лише сказав:

— Послухай, якщо ти не заперечуєш, давай усе-таки трохи вип'ємо.

Ми замовили півпляшки французького червоного вина. Я теж трохи випив і виклав суть Вайсманової теорії про паразитів свідомості так стисло, як тільки міг. Я нагадав Райхові про мої відчуття на мурі Каратепе і про нашу розмову. Я ще не встиг дійти до кінця своєї розповіді, а моя повага й любов до Райха зросли вдвічі.

Він мав усі підстави висміяти мене. Все те, що я казав йому, звучало, мабуть, як безглуздя. Однак він зрозумів, що те, що я прочитав у Вайсманових паперах, було для мене переконливим, і хотів переконатися в тому також.

Я пригадую відчуття нереальності, що виникло в мене після того, як ми повернулися нагору по вечері. Якщо я мав рацію, то наша розмова в ресторані була найважливіша з розмов за всю історію людства.

І ось ми вдвох, звичайні людські істоти, прокладаємо собі шлях назад, до моєї затишної кімнатки, а до нас чіпляються товсті, імпозантні й, судячи з вигляду, багаті добродії, які хочуть, щоб ми познайомилися й перемовилися кількома фразами з їхніми дружинами. Все надто нормально і надто банально. Я дивлюся на масивну постать Вольфганга Райха, який спритно піднімається поперед мене сходами, і думаю, чи й справді він повірив моїй науково-фантастичній розповіді. Я відчуваю, що значною мірою мій здоровий глузд, мій стан взагалі залежать від того, чи вірить він мені.

У моїй кімнаті ми випили помаранчевого соку. Тут Райх зрозумів, чому я хотів, щоб наші голови були цілком тверезі Він навіть не закурив, як зробив би звичайно. Я подав йому згорток "Роздумів над історією" і показав наведений вище уривок. Сидячи поруч Райха, я перечитав цей уривок ще раз. Скінчивши читати, він підвівся і, не кажучи й слова, почав ходити по кімнаті.

Я заговорив перший:

— Ти розумієш, що коли це не божевільна маячня, то я, розповівши тобі про все, поставив під загрозу твоє життя?

Райх на те відповів:

— Це мене не хвилює. Моє життя й раніше було в небезпеці. Але мене цікавить, як близько небезпека. У мене немає твого досвіду: я не відчував так, як ти, присутності цих вампірів свідомості поруч із собою і тому не можу зробити ніякого висновку.

— Я теж не можу. Я знаю не більше, ніж ти. В інших Вайсманових паперах повно роздумів про них, але нічого конкретного. Нам доводиться починати мало не з нуля.

Кілька секунд він уважно подивився на мене, а тоді сказав:

— Ти справді у це віриш?

Я відповів:

— Мені хотілося б не вірити.

Безглузда ситуація: ми розмовляли неначе два персонажі з роману Райдера Хаггарда. А проте все було реальне.

Ми поговорили про те, про се якихось півгодини, а тоді Райх сказав:

— Принаймні одне ми повинні зробити негайно. Ми обидва мусимо записати все це на магнітофон, а стрічку покласти сьогодні ввечері в банк. Коли щось станеться з нами вночі, це буде попередженням для інших. Адже думка про те, що ми обоє збожеволіли, буде малоймовірніша, ніж божевілля лише одного з нас.

Райх май рацію. Ми зробили запис на мій магнітофон, вголос читаючи уривки Вайсманових записів. Останнім говорив Райх. Він сказав, що не впевнений ще, чи божевілля це було, чи ні, але обидва ми схилялися до думки, що наш застережний захід цілком виправданий. Ми й досі не знали, як саме помер Вайсман, і в наших руках був його щоденник із записами, зробленими за день до самогубства, які звучали цілком нормально.

Зробивши запис, ми запечатали стрічку в пластмасову скриньку, спустилися вниз і вклали Її в нічний сейф банку Англо-Індійської уранової компанії. Тоді я подзвонив управителю додому, сказав, що ми вклали стрічку із записом важливої інформації в його нічний сейф, і попросив зберігати там стрічку доти, доки вона буде нам потрібна. З управителем ми порозумілися без труднощів: він подумав, що то була якась важлива інформація стосовно розкопок та Англо-Індійської уранової компанії, і пообіцяв особисто простежити за її надійним збереженням.

Я запропонував піти спати і пояснив Райхові, що паразити мають меншу силу над добре спочилим мозком. Ми домовилися тримати про всяк випадок лінію відеофону між нашими кімнатами ввімкнутою цілу ніч і розійшлися.

Хоч була всього десята година, я прийняв міцне снодійне і ліг спати. Мені не хотілося лежати й думати, і я відразу ж заснув. Мої думки були упорядковані й здисципліновані, я керував ними без особливих зусиль.

О дев'ятій годині наступного ранку Райх збудив мене й аж зрадів, побачивши, що зі мною все гаразд. Через десять хвилин він зайшов, щоб разом поснідати.

Саме тоді, сидячи в осяяній сонцем кімнаті й п'ючи помаранчевий сік, ми вперше ґрунтовно обговорили проблему паразитів. Наші голови були свіжі, розум — насторожі, і ми записали всю розмову на стрічку. Насамперед нас цікавило питання, скільки можна буде тримати наші знання в таємниці від них. Ми дійшли висновку, що дізнатися про це напевне у нас немає змоги. Але ж Вайсман протримався аж шість місяців — отже небезпека виникала не відразу. Навіть більше, вони знали, що Вайсман намагався розкрити їх, і чинили опір його спробам зосередитись на проблемі. Отже за ним вони стежили з самого початку.

З другого боку, я не відчував присутності чогось чужого й ворожого в той день, коли читав "Роздуми над історією", а опанувавши початкові панічні стривоженість і страх, відчув себе винятково здоровим, психічно й фізично. Я гуртував свої сили для боротьби. (Моя бабуся розповідала мені якось, що в перші дні останньої Світової війни люди почували себе щасливішими й дужчими, ніж будь-коли перед тим; тепер я зрозумів, у чому тут причина.)

Може, "вони" ще не розуміли, що Вайсманова таємниця перестала бути таємницею. В цьому не було б нічого дивного. Ми не знали, скільки їх (якщо поняття кількості взагалі можна пов'язати з ними), але якщо стеження за п'ятьма мільярдами людей (теперішнє населення земної кулі) становило для них проблему, то небезпека була невелика.

Припустімо, казав Райх, що теорія Юнга правильна і що людство має один величезний "розум", безкраїй океан "підсвідомого". Припустімо далі, що паразити — істоти, які населяють глибини цього океану і остерігаються наближатися до його поверхні з остраху, що їх виявлять. У такому разі вони можуть роками не знати про те, що ми знаємо про них, якщо ми себе не викажемо, потривоживши їх так, як Вайсман.

У зв'язку з цим виникала проблема. Попереднього вечора ми вважали, що найоптимальніший шлях розширити наші знання про паразитів полягає в експериментуванні з психоделічними препаратами, які дадуть нам можливість досліджувати нашу свідомість. Тепер ми бачили, що це небезпечно.

Що ж робити? Чи існують інші шляхи вивчення свідомості? На наше щастя, Вайсман писав про це детально. Ми дізнались про все за один день, гортаючи "Роздуми над історією" сторінку за сторінкою. Феноменологія Гуссерля — ось той метод, який був нам потрібен. Гуссерль намагався картографувати "структуру свідомості" (або "географію", як казали ми) шляхом самого лиш свідомого відображення. Чим більше ми думали про це, тим більше схилялись до думки, що Гуссерль мав рацію. Якщо вам треба нанести на карту невідомий континент, скажімо джунглі Венери, то ви не витрачатимете час на тупцювання між деревами. Ви скористаєтеся відповідними приладами і своїм вертольотом. Але при цьому ви повинні вміти бачити, що внизу; наприклад, упізнавати болотисту місцевість за кольором тощо. Стосовно географії людської свідомості, то тут головна проблема полягає не в заглибленні в сфери підсвідомості, а у вмінні знаходити потрібні слова для того, щоб описати те, що знаємо. За допомогою карти я можу подорожувати з Парижа до Калькутти; без карти я можу опинитися в Одесі. Отже, якщо б у нас була подібна "карта" людської свідомості, то людина могла б досліджувати всю територію, що лежить між смертю і містичним баченням, між кататонією й геніальністю.

Спробую пояснити це інакше. Людська свідомість схожа на величезний електронний мозок, який може виконувати найскладніші дії. Але, на жаль, людина не знає, як керувати ним. Щоранку, прокинувшись, вона підходить до панелі керування цим величезним мозком й починає повертати ручки та натискувати кнопки. Абсурдність ситуації полягає в тому, що, маючи в своєму розпорядженні величезну машину, людина знає, як виконувати на ній лише найпростіші дії, як розв'язувати найочевидніші проблеми, як забезпечувати найбуденніші потреби. Щоправда, окремі люди, яких ми називаємо геніями, змушують цю машину виконувати набагато складніші й захопливіші завдання: писати симфонії, складати поеми, відкривати математичні закони. Ще інші люди, яких всього-на-всього одиниці, але які відіграють найважливішу роль у нашій історії, використовують цю машину для дослідження її власних можливостей. Вони використовують її для того, аби дізнатися, що можна з нею зробити. Вони знають, що ця машина здатна створити "Юпітера", "Фауста", "Критику чистого розуму" і багатомірну геометрію. А проте всі ці твори в певному сенсі були створені випадково або, принаймні, інстинктивно. Що ж… До багатьох наукових відкриттів люди дійшли випадково; але коли ці відкриття було зроблено, першим завданням учених було розкрити приховані закони, які лежать у їхній основі. Цей електронний мозок — найбільша з усіх таємниць; розкрити її — значить стати богом. Чи ж існує вища мета застосування свідомості, ніж дослідження законів свідомості? Оце і є значення слова "феноменологія", чи не найважливішого слова у словнику людства.

Велич завдання, що стояло перед нами. сповнила нас святобливістю. Але не пригнітила нас, ні. Жодного вченого не пригнітить перспектива нескінченного відкриття. Знову й знову (либонь, тисячі разів протягом наступних кількох місяців) ми невпинно повторювали, що розуміємо, чому вампіри прагнули бути непоміченими. Все залежало від людства, а воно сприймало свою психічну й розумову слабкість як належний природний стан. Якщо людство починає боротися з цією слабкістю, ніщо не зможе стати на його шляху.

Пригадую, як одного разу ми йшли до їдальні випити чаю (ми не пили кави, вважаючи, що це наркотик). Перетинаючи головний майдан Англо-Індійської уранової компанії, ми з жалем і співчуттям дивилися на людей довкола нас. Усі вони були зайняті своїми дрібними турботами, обплутані дріб'язковими прагненнями, тоді як ми принаймні мали справу з єдиною справжньою реальністю — еволюцією свідомості.

Результат був відчутний відразу. Я почав скидати зайву вагу, і самопочуття моє стало прекрасним. Розумові процеси почали набирати виняткової точності. Я мислив спокійно, повільно, майже педантично. Ми обоє розуміли, як це важливо. Вайсман порівнював паразитів з акулами. А увагу акул плавець привертає тоді, коли хлюпається і галасує на поверхні. Нам не хотілося припуститися цієї помилки.

Невдовзі ми повернулися до розкопок, пославшись на зайнятість, стали приділяти їм мінімум часу. Зробити це було неважко, бо те, що належало робити далі, стосувалося більше інженерів, а не археологів. Райх узагалі мав намір перевезти своє обладнання до Австралії, щоб дослідити місця, які описав Лавкрафт у "Тіні часу". Ми обоє вважали, що ця справа варта зусиль, оскільки наші знахідки не залишали сумнівів у тому, що Лавкрафт був ясновидець.

У серпні, пославшись на спеку, ми взяли відпустки.

І Райх, і я щодня були насторожі, чекаючи появи паразитів. Працювалося нам добре й спокійно. У кожного з нас було відчуття фізичного й психічного здоров'я, і ми намагалися повсякчас бути готовими до будь-якого психічного "втручання", про яке писав Карел. Ніщо не порушувало нормального плину нашого життя, і це збивало нас із пантелику. Про причину такого "спокою" я дізнався випадково, навідавшись на початку жовтня до Лондона. Річ у тім, що термін оренди мого помешкання на Персі-стріт закінчився, і я ніяк не міг вирішити, чи варто його продовжувати.

Отож ранковою ракетою я прилетів до Лондона і близько одинадцятої був уже в своєму помешканні. Увійшовши, я відразу відчув, що вони стежать за мною. Місяці чекання загострили мої відчуття. Раніше я б не звернув уваги на раптове почуття пригніченості та невиразної небезпеки, поставився б до цього так, як, скажімо, до розладу шлунка. Але відтоді я багато про що дізнався. Наприклад, про те, що коли людину проймає несподіваний дріж, то це здебільшого сигнал тривоги, який сповіщає, що деякі з паразитів наблизились аж до поверхні свідомості. Дріж виникає внаслідок того, що людина відчуває присутність чогось чужого й ворожого.

Отож, зайшовши до себе в кімнату, я відразу відчув, що паразити свідомості стежать за мною. Сказати, що вони перебували "тут", у моїй кімнаті, звучало б парадоксально після того, як я сказав, що вони — всередині мене. Це випливає з недосконалості нашої повсякденної мови. У певному розумінні всесвітня свідомість і всесвітній простір-час збігаються, як вважав Уайтхед. Свідомість міститься не "всередині" нас у тому розумінні, що й, наприклад, органи травлення. Наша індивідуальність — це неначе сплеск у морі свідомості, відображення загальної особистості всього людства. Отже, коли я увійшов до своєї кімнати, паразити відразу опинилися всередині мене, вичікуючи. А цікавили їх у даному разі папери; щоб оберегти ці папери, вони й були тут.

Тижні тренувань дали наслідки. Я дозволив своїй свідомості піддатися їхньому стеженню так само, як дерево піддається поривові вітру або як людина піддається хворобі. А ще мені здавалося, що за мною стежать не акули, а радше спрути, зловорожі тварюки, що завмерли й зачаїлися. Я робив свої справи, вдаючи, ніби не помічаю їх. Я навіть підійшов до шафи з письмовими матеріалами і зазирнув усередину, дозволивши поверхневим шарам моєї свідомості байдуже зреагувати на матеріали з психології. Саме в цей момент я чітко усвідомив, що в мене розвинулась нова здатність свідомості. Я був цілком відокремлений від людської істоти на ім'я Гілберт Остін, так само, як лялька в ляльковому театрі відокремлена від актора. І все ж, будучи під наглядом паразитів, я непомітно перейшов у свою стару особистість, ставши ніби її пасажиром. Я не боявся, що викажу себе. Я дуже добре керував собою. Я підключався до схем старого Гілберта Остіна, а той ходив по кімнаті, дзвонив у Гемпстед, питаючись про здоров'я місіс Вайсман, і нарешті подзвонив у камеру схову, щоб її службовці вивезли меблі (мої власні) і шафу з письмовими матеріалами на збереження. Після цього я зійшов униз і поговорив з власником будинку, а решту дня пробув у Британському музеї, розмовляючи з Германом Беллом, завідувачем відділу археології. Увесь цей час я знав, що паразити і далі стежать за мною, хоча й не так пильно, як раніше. Їхня зацікавленість мною помітно послабла після того, як я наказав забрати шафу з письмовими матеріалами до камери схову.

Протягом двох діб я цілком керував своєю свідомістю, спрямовуючи її лише на поточні справи, пов'язані з розкопками на Каратепе. Це було не так важко, як може здатися. Все полягало в умінні ототожнити себе з якоюсь частиною самого себе, так само як у системі Станіславського, пройнятися Белловим збудженням під час обговорення розкопок тощо.

Я ходив по Лондону і зустрічався з друзями. Я дозволив звабити себе на вечірку "у вузькому колі" — показатися, як знаменитість. (Вечірка перетворилася на званий вечір, там зібралося безліч людей: господиня обдзвонила сотні своїх знайомих після того, як я пообіцяв прийти.) Я навмисне дозволив своїй свідомості працювати, як і колись, тобто погано. Я дозволяв собі порозбуджуватися, а тоді пригнічуватися. По дорозі додому я віддався роздумам про те, чи не була та вечірка марною витратою часу, і вирішив більше не дозволяти собі грати роль знаменитості.

Коли вертоліт Англо-Індійської уранової компанії приземлився в Діярбакирі, паразити нібито зникли, але я й далі приховував свої думки протягом двох діб. На щастя, Райх був на Каратепе, і в мене не було спокуси послабляти застережні заходи. Щойно він прибув, я розповів йому про свої відвідини Лондона. Я сказав, що, на мою думку, перевезення шафи з письмовими матеріалами до камери схову, очевидно, знизило їхню зацікавленість мною до нуля.

Проте ми не збиралися втрачати пильність. Моя подорож до Лондона дала нам можливість сформулювати ще одну гіпотезу щодо паразитів. Безперечно, вони не стежать за кожною людиною повсякчас. У такому разі, чому люди не можуть просто "вилікуватись", "відродитись", так як ми, коли довкола немає паразитів?

Це питання мучило нас цілу добу. Райх перший дав на нього відповідь. Випадково він завів розмову з дружиною Еверета Ребке, президента Англо-Індійської уранової компанії, її чоловік щойно перед тим відбув на два тижні на Місяць, щоб пройти курс "лікування відпочинком". Місіс Ребке визнала, що нерви її чоловіка були розхитані.

— Але чому? — здивувався Райх. — Адже справи компанії йдуть чудово!

— Це правда,— сказала вона,— але коли людина — президент такого великого концерну, як Англо-Індійська уранова компанія, то вона звикає хвилюватися і часом не може дати собі ради з цією звичкою.

Ось воно що! Звичка! Як очевидно, як це самоочевидно, якщо подумати! Психологи роками казали нам, що людина — це значною мірою машина. Лорд Лестер порівнював людей з дідівськими годинниками, що їх рухають пружини. Одна-однісінька травма в дитинстві може спричинити невроз на все життя. Один—два щасливі випадки в ранньому дитинстві можуть зробити людину оптимістом на все життя. Тіло здатне знищити мікроби хвороби за тиждень, а в свідомості мікроби песимізму або страху живуть стільки, скільки живе людина. Чому? Тому що свідомість тяжіє до застою тоді, коли життєва снага зростає. Вона працює за звичкою, а звичку, особливо негативну, перебороти дуже важко.

Інакше кажучи, якщо вже паразити свідомості "накрутили" людину, то далі вона функціонує, як заведений годинник, і потребує уваги лише раз на рік чи півтора. Крім того Вайсман відкрив, що люди "накручують" одне одного, допомагаючи таким чином паразитам у їхній роботі. Ставлення батьків до життя передається дітям. Один талановитий письменник-песиміст негативно впливає на ціле покоління письменників, а ті в свою чергу заражають кожну освічену людину.

Чим більше ми дізнавались про паразитів, тим глибше усвідомлювали, наскільки все жахливо просто і якою майже неймовірною удачею було те, що ми розкрили їхню таємницю. Лише через тривалий час ми зрозуміли, що слово "удача" неточне і невиразне, як і більшість абстрактних іменників людської мови, і що суть полягала зовсім в іншому.

Ми, природно, довго думали над тим, кому б довірити нашу таємницю. Це була нелегка проблема. Ми зробили добрий початок, але один хибний крок міг зіпсувати все. Насамперед треба було впевнитись, що люди, на яких би ми спинили свій вибір, психічно готові сприйняти наше відкриття. Ми не боялися того, що хтось вважатиме нас божевільними (до цього нам було байдуже), але хотіли забезпечитися, щоб часом якийсь необережно вибраний "союзник" не виказав нашої таємниці.

Щоб виявити, чи є інші люди, які мислять у тому самому напрямку, ми прочитали багато праць з психології та філософії. Ми знайшли кілька таких мислителів, але й далі були обережні. На щастя і Райх, і я швидко опанували методику феноменології, а що жоден з нас не був філософом і не мав передсудів, яких належало позбутися, то зерно Гуссерля впало на плідний грунт. Проте оскільки це була битва, ми мусили навчити людей розумової дисципліни. Цілком покладатися на їхню природжену кмітливість не можна було. Належало якнайшвидше навчити їх оборонятися від паразитів свідомості.

Суть полягає ось у чому. Якщо ви вже оволоділи навичками правильно користуватися своєю свідомістю, то далі все піде легко. Головне в тому, щоб зруйнувати звичку, яка виробилася в людей протягом мільйонів років — звичку звертати всю свою увагу на зовнішній світ і вважати політ фантазії за своєрідний ескейпізм, утечу від щоденних проблем, а не за коротку подорож у великі незнані простори свідомості.

Людина повинна добре знати, як функціонує її свідомість. Не просто "свідомість" у звичайному значенні цього слова, а й відчуття та сприймання. Я зрозумів, як важко усвідомити, що відчуття це просто ще одна форма сприймання. Ми ж схильні тримати їх у різних комірках. Я дивлюсь на людину і бачу її; це об'єктивне ставлення. Дитина дивиться на ту саму людину й каже: "Ой, який страшний дядько!" У дитини виникають відчуття до тієї самої людини, і ми кажемо, що тут йдеться про суб'єктивне ставлення. Ми не замислюємось, які безглузді бувають такі класифікації і яке сум'яття викликають вони в нашому мисленні. У певному розумінні відчуття дитини — це також сприймання. Але в набагато важливішому розумінні наше бачення є також відчуттям.

Подумайте, що відбувається, коли ви підрегульовуєте бінокль. Ви крутите маленьке коліщатко, а перед очима у вас пляма. Ще один рух коліщатка і нараз усе стає видно чітко й виразно. А тепер подумайте, що відбувається, коли хтось вам каже: "Старий Такий-то помер минулої ночі". Як правило, ваша свідомість так заповнена іншими речами, що взагалі нічого не відчуваєте, або, якщо сказати точніше, ваше відчуття невиразне, нечітке, так само, як у розфокусованому біноклі. І ось через кілька тижнів ви спокійно сидите в своїй кімнаті й читаєте. Щось нагадує вам про старого Такого-то, який помер, і ви на якусь мить несподівано відчуваєте глибокий жаль. Відчуття увійшло у фокус. Що б іще могло переконати нас у тому, що відчуття і сприйняття це, по суті, те ж саме?

Твір, який ви зараз читаєте, стосується більше історії, а не філософії, і тому я не буду заглиблюватися далі у феноменологію (це я зробив у інших своїх книжках, а крім того, я рекомендував би для ознайомлення з предметом почитати книжки Лестера).

Викладені вище зауваження з філософії потрібні для розуміння історії боротьби проти паразитів свідомості. Бо, добре обміркувавши ситуацію, ми дійшли висновку, що головна зброя паразитів це своєрідний "заглушувач свідомості", який більш-менш схожий на заглушувач радара.