Паразити свідомості

Я підійшов до автоматичної панелі керування. Якби рішення довелося приймати тиждень тому, я б детально проконсультувався з полковником Мессі, але тепер усе здавалося таке просте, як дитяча гра. Я швидко зробив потрібні зміни в програмі польоту і натиснув на перемикач. Корабель відразу ж увібрав свої фотонові вітрила і вистрілив ракету для зміни напрямку руху. Відтак почав описувати розлогу дугу. Всі прокинулись і підійшли до пульту подивитися, що відбувається.

Я звернувся до всього гурту:

— Ми повертаємося на Землю. Допоможіть мені збільшити швидкість корабля.

Ми замкнули свої свідомості паралельно і почали наводити тонкий змінний потік вольових зусиль. А тоді дуже поволі розрядили його над задньою частиною корабля. І враз ніби велетенська рука стиснула корабель, як велику рибу. Ми відчули посмик прискорення і повторили операцію. Корабель знову кинуло вперед. Ми натиснули дужче — корабель затремтів, але підкорився. Це була тонка і небезпечна операція. Ми могли створити силу, рівну силі десятка водневих бомб, але її треба було ще перетворити в лінійну швидкість. Неточно спрямована, ця сила могла зруйнувати корабель дощенту, розпорошивши його на атомний пил. Ми з Райхом вижили б у такому випадку, але решта ще не були до цього готові.

Дивно було перебувати у відкритому космосі на відстані двох мільйонів миль від Землі у цій незграбній, грубій, металевій ракеті, яку, здавалося, сконструювали недорозвинені істоти. Ми з Райхом вирішили, що, повернувшись на Землю, передусім покажемо людям, яким має бути справжній космічний корабель.

Найлегше й найшвидше пояснити свої думки решті ми могли телепатичне. Для цього ми взялися за руки й утворили замкнене коло, як під час спіритичного сеансу. Знадобилося всього п'ять секунд для того, аби пояснити їм те, що ми хотіли; в певному розумінні вони все те вже знали. Ми досліджували дорогу в темряві, вони йшли нею при денному світлі.

Це було цікаве відчуття. Я не бачив Райха цілу ніч — ми ж були в різних кімнатах. Я не спромігся навіть подивитись на себе в дзеркалі. Але щойно передавши свої знання решті, ми побачили разючу зміну, що сталася з усіма ними. Цього, звісно, треба було чекати, але все-таки бачити, як відразу змінилися всі обличчя, було незвично й дивно. Висловити це звичайними прикметниками неможливо. Сказати, що вони стали шляхетніші чи величніші, було б дуже далеко від істини. Точніше буде сказати, що вони стали дитячими. Але зміст цього слова треба розуміти правильно. Якщо ви подивитесь в обличчя немовляти (скажімо, шестимісячного віку), а потім в обличчя старої людини, то відразу зрозумієте оту тонку, таємничу відзнаку, відому як життя, радість, чарівність. Хоч яка мудра й добра стара людина, у неї цієї відзнаки бути не може. А дитя, якщо воно щасливе й розумне, випромінює цю відзнаку. Майже боляче бачити її, бо це дитя, поза всяким сумнівом, належить до розвинутішого світу. Воно все ще напівангел. Дорослі, навіть найгеніальніші, знецінюють життя; дитина вірить у нього і стверджує його всім своїм єством.

І от саме та відзнака чистого життя несподівано засяяла в їдальні космічного корабля, і не буде перебільшенням сказати, що сповнила вона всіх нас таким відчуттям, неначе це був світанок творення. Ми бачили все те один в одному, і зміцнювалися силою і впевненістю в собі.

Саме це піднесло нас на новий рівень знань. Коли я сказав їм: "Людина не самотня",— я розумів, що маю на увазі, але повне значення цих слів ще не було для мене ясне: я говорив про джерело енергії, сенс і мету. Тепер я зрозумів, що ми не самотні в набагато очевиднішому й простішому значенні цього слова. Ми стали моральною поліцією Всесвіту, а крім нас були ще й інші. Наші свідомості увійшли в контакт із тими іншими. Ми неначе послали сигнал, який було вмить прийнято сотнею приймачів і відразу ж зворотним сигналом повідомлено нас про їхню присутність. Найближчий із цих приймачів перебував на відстані лиш якихось чотирьох тисяч мільйонів миль. Це був космічний корабель однієї з планет системи Проксіми Центавра.

Не буду детально спинятися на цій темі, бо вона не входить у зміст моєї дальшої розповіді.

Ми летіли зі швидкістю приблизно ста тисяч миль за годину. До Землі залишалося два мільйони миль, тобто двадцять годин льоту. Радіус обертання Місяця навколо Землі становить, як відомо, близько чверті мільйона миль, отже Місяць був ще між нами й Землею. Це означало, що ми мали пролетіти повз нього через сімнадцять з половиною годин.

Тоді ми ще не думали про те, щоб зрушити Місяць з орбіти. Його вага становить близько 5х10тонн, тобто п'ять тисяч більйонів тонн. Ми не уявляли, яку масу могли б ми зрушити, об'єднавши наші психокінезисні зусилля, але, здавалося, що наших об'єднаних зусиль не досить, аби виштовхнути Місяць у відкритий космос. А коли б навіть ми й зуміли це зробити, то яка з того користь? Сталий подразник припинив би діяти на людську психіку; але ж він уже зробив свою справу, і тому паразити свідомості однаково вижили б.

У всякому разі, було ясно, що проблема Місяця й далі стояла перед нами і потребувала негайного дослідження.

На відстані п'ятдесяти тисяч миль від Місяця ми знову відчули силу його притягання. Ми з Райком переглянулись. Значення цього факту було очевидне: якимось дивним чином Місяць "знав" про нас. Коли ми летіли з Землі, він знав про нас від моменту старту, і його "увага" була прикута до нас, аж поки ми пролетіли повз нього. Тепер ми наближалися до нього ззаду, і він "помітив" нас на відстані всього п'ятдесяти тисяч миль.

Цього разу негативний вплив Місяця на наші здатності був не такий відчутний, як під час льоту із Землі. Тепер ми виразно уявляли механізм того, що відбувалося: життєві сили були захоплені в пастку і дивилися на нас з надією. Той негативний вплив виявлявся в порушенні емоційної рівноваги. Але тепер ми знали його природу і могли легко впоратися з ним.

Цього разу ми спрямували космічний корабель прямо на Місяць і відразу ж увімкнули гальма. Через годину корабель легко опустився на Місяць, здійнявши величезну хмару сріблястого місячного пилу.

Раніше я бував на Місяці і тоді він здавався мені мертвим. Цього разу він був не мертвий: довкола лежала змучена жива місцевість, на якій проступав відбиток величезної трагедії — все одно що вигорілий кам'яний будинок, у якому під час пожежі загинули сотні людей.

Не гаючи часу. ми відразу взялися до експерименту. З борту корабля (ми не сходили на поверхню Місяця, бо не мали космічних костюмів, оскільки не думали ніде висідати) ми спрямували пучок вольової енергії на гігантську пористу скелю, що височіла неначе величезний мурашник. Дванадцятеро з нас з'єдналися паралельно, і сила, яку ми продукували, могла б, вибухнувши, утворити кратер діаметром десять миль. Увесь "мурашник" (з милю заввишки) розпорошився так само, як колись Абхотовий блок, перетворившись на пил, який хмарою вкрив наш корабель. Температура значно піднялася, і протягом десяти хвилин ми почували себе досить незручно. І все ж у ту мить, коли скеля розпорошувалася, ми всі відчули трепет чистої радості, схожої на слабенький електричний струм. Сумнівів бути не могло: ми вивільнили поневолені життєві сили. А що "тіла" в них не було, то вони зникли, розсіялися в космосі.

У Місяці було щось надзвичайно гнітюче й деспотичне. Шеллі довів, що володіє шостим відчуттям, сказавши: "Ти блідий від утоми й нудьги?" А Їтс виявив таку гостроту сприйняття, від якої стає моторошно, коли порівняв Місяць з телепнем, що вештається по небу. Але він не мав слушності. У нас виникло таке відчуття, неначе ми відвідали змучену тортурами душу в будинку для божевільних.

Через півгодини Місяць залишився далеко позаду нас, а передній ілюмінатор уже цілком закривала туманиста блакитна куля Землі. Цей момент завжди викликає хвилювання — коли Земля попереду, а Місяць позаду і обоє однакового розміру.

Але навіть у цей момент ми все ще мали справу з Місяцем. Нам хотілося встановити, наскільки на нього можна вплинути психокінетичною силою. Зрозуміло, що подіяти на Місяць ми могли з точки, розміщеної посередині між ним і Землею, оскільки нам треба було "впертися" в Землю. Ми не могли чинити силовий вплив на Місяць безпосередньо з нашого корабля. Місячна незрівнянно більша маса вернула б нам удар такої сили, який, поза всяким сумнівом, знищив би нас. Наш корабель був усього-на-всього третім кутом розтягнутого трикутника.

Це була нелегка вправа. Насамперед у ній треба було взяти участь усім нам — п'ятдесятьом свідомостям, зв'язаним паралельно. Це виявилося найскладнішою частиною проблеми. Більшість членів нашого екіпажу мали ще дуже слабко розвинені психокінетичні здібності, а застосовувати їх треба було в подвійній упряжі з гуртом інших людей. Флейшман, Райх і я мали діяти, як спрямовувачі тієї сили. Те, що ми робили, було надзвичайно небезпечно. Ніколи ще космічний корабель не здавався нам таким крихітним і недосконалим. Варто було одній людині припуститися помилки, і всі інші загинули б. Через те троє з нас зосередились на відверненні можливих помилок, тоді як Голкрофт і Ебнер нарощували вібраційну хвилю психокінетичної енергії. Далі треба було "промацати" наш шлях до Землі, сама ця операція вразила всіх неначе шоком — несподівано ми ніби опинилися у Вашингтоні. Земля випромінювала "життя" так само потужно, як і Місяць, але не зруйноване, ув'язнене життя, а страх і знервованість.

Правильність Райхової теорії щодо паразитів свідомості стала відразу очевидною. Люди на Землі нарощували панічні хвилі так само, як ми нарощували психічну енергію, паніка ще більше відвертала людей від їхнього справжнього єства, створювала ракову тінь, друге "я", яке відразу ж досягло дивної незалежної реальності — так ніби дивишся на своє відображення в дзеркалі і уявляєш, що воно живе.

Встановивши контакт із Землею, ми могли чинити вплив на Місяць з подвійною силою завдяки дії прямого пучка психокінетичної енергії з космічного корабля і пучка, відбитого від Землі.

Мета цього експерименту полягала в тому, щоб попередньо визначити наші можливості щодо Місяця; ми хотіли оцінити його, так само як гравець у крикет оцінює м'яч, поклавши його собі на руку. Я вже казав, що відчуття під час застосування психокінетичної енергії мало чим відрізняється від відчуття, яке виникає, коли ви справді торкаєтесь чого-небудь. Уся різниця в тому, що в першому випадку відстань до об'єкта, на який ви спрямовуєте свої зусилля, набагато більша. Отже, після того, як ми встановили пучок енергії, відбитий від Землі, можна було визначити опір Місяця. Для цього треба було спрямовувати на Місяць нашу енергію, поступово збільшуючи її, і виважити "реакцію" Місяця. Я в цьому безпосередньої участі не брав; ми з Райхом і Флейшманом мали "усталювати" потік енергії, щоб її вібрування не зруйнувало корабель. Ми відчували зростання сили енергії за збільшенням вібрації. Зрештою, я різко наказав припинити експеримент. Він ставав надто небезпечним.

Голкрофт, якого я запитав, що він може сказати про експеримент, відповів:

— Я не впевнений, але мені здається, що Місяць реагує на наші дії. Охопити його зусібіч досить легко. Але поки що важко сказати, яким має бути тиск, щоб подіяти на нього. Нам треба спробувати ще раз із Землі.

Він мав на увазі, що за допомогою психокінетичного пучка можна досліджувати рельєф Місяця. Але ми й далі не знали, чи можна психокінетичною силою рухати його.

Усі були дуже виснажені. Протягом години, що залишалася до приземлення, більшість із нас спала.

Близько дев'ятої було ввімкнуто гальмівний пристрій, і швидкість корабля зменшилася до тисячі миль на годину. О дев'ятій сімнадцять ми увійшли в земну атмосферу і вимкнули всі джерела живлення корабля. Промінь керування із Землі захопив нас і решту справи ми віддали в руки Мессі. За кілька хвилин до десятої корабель приземлився.

Відчуття було таке, ніби ми повернулися на Землю через тисячу років. Усе в нас змінилося так, що сама Земля здавалася зовсім інакшою. Перше, що ми відчули й побачили, можна було, мабуть, передбачити. Все здавалося безмежно прекрасним, набагато прекраснішим, ніж тоді, коли ми покинули Землю. Це справило на нас величезне враження; нічого схожого ми не відчули й не помітили на Місяці через його збентежувальний вплив.

Одначе люди, які вітали нас на космодромі, здавалися чужими й огидними, лиш трохи кращими за мавп. Не вірилось, що такі недоумки можуть населяти цей прекрасний світ, залишаючись у ньому сліпими й дурними. Ми нагадали самі собі, що сліпота людини — це еволюційний механізм.

Інстинктивно ми заслонили себе від їхніх поглядів, докладаючи всіх зусиль, щоб здаватися такими, якими були раніше. Нас охопив сором — сором, який відчуває щаслива людина серед невдах і знедолених.

Мессі мав утомлений і хворий вигляд.

— Ну як ваша подорож? — запитав він. — Вас можна привітати з успіхом?

— Гадаю, що так,— відповів я.

Його обличчя змінилося, а втому як рукою зняло. Я відчув раптовий приплив симпатії до нього. Хоч ці істоти й недоумкуваті, але ж вони наші брати.

Я поклав свою руку на плече Мессі, і частина моєї життєвої снаги перейшла до нього. Приємно було бачити, як швидко він перемінився, спостерігати, як енергія й оптимізм випростовують його плечі, розгладжують йому зморшки на обличчі.

— Розкажіть нам,— звернувся я до нього,— про все, що тут сталося після нашого відльоту.

Ситуація була серйозна. З величезною швидкістю і безоглядною жорстокістю Гвамбе захопив Йорданію, Сірію, Туреччину й Болгарію. Там, де він зустрічав опір, населення нищили тисячами. Акумулятор космічної енергії, що його сконструювали африканські та європейські вчені, він обладнав вольфрамовим рефлектором і обернув на знаряддя війни. Відтоді опір припинився. За годину перед тим, як ми приземлилися, Італія капітулювала й запропонувала Гвамбе прохід через свою територію. Німецькі армії зосередилися на кордоні Штирії та Югославії, але перша великомасштабна сутичка цієї війни була ще попереду. Німці погрожували кинути водневу бомбу, якщо Гвамбе й далі застосовуватиме свій акумулятор космічної енергії. Здавалося, що світ стояв перед перспективою затяжної "неядерної" війни протягом дуже довгого часу.

Чотирнадцять потужних ракет пройшли крізь систему повітряної оборони США, і одна з них спричинила пожежу в Лос-Анджелесі, яка бушувала увесь попередній тиждень. Сполученим Штатам Америки було важко контратакувати ракетами, бо війська Гвамбе були розпорошені на величезній території, але за день до нашого приземлення американський президент оголосив, що в майбутньому американці знищуватимуть одне африканське місто щоразу, коли африканська ракета порушить повітряний простір США.

Для всіх було ясно, що в цій війні переможців не буде. Кожний відплатний захід являв собою подальший крок до взаємного знищення. Загальна думка про Гвамбе зводилася до того, що це — безумець, одержимий манією вбивства, який становить таку саму загрозу для африканських народів, як і для решти світу.

Хоч як дивно, але ніхто досі ще не зрозумів, що Газард був такий самий біснуватий і небезпечний, як і Гвамбе. Протягом тих двох тижнів, коли Гвамбе захоплював середземноморські країни, Німеччина й Австрія проводили мобілізацію. Кейптаун, Булавайо та Лівінгстон зазнали сильних пошкоджень від німецьких ракет, але поки що узгоджених військових дій проти Африки не було. Проте, коли поширилися чутки, що Газард пересуває самохідні пускові платформи для ракет із атомними зарядами в Австрію, радянський прем'єр і американський президент звернулися до нього із закликом не застосовувати атомну зброю. Газард дав ухильну відповідь. Громадська думка схилялася до того, що він поводитиметься розважливо. Але нам його наміри були добре відомі. Знав про них і президент Мервілл, у якого вистачило глузду тримати ці знання при собі.

Ракетою ми прилетіли до Вашингтона, а незадовго перед північчю вже сиділи за пізньою вечерею разом із президентом. Він також був виснажений і мав вигляд хворої людини, але за півгодини ми піднесли йому настрій і дух. Обслуга Білого дому нашвидкуруч приготувала для всіх нас чудову вечерю у великій їдальні.

Одним із перших запитань президента, з яким він звернувся до мене, було таке:

— Не розумію, чому ви поводитесь так, ніби все це вас не обходить.

— Бо я вважаю, що ми здатні припинити війну.

Я знав, що саме це він і хотів почути від мене. Я промовчав про те, що мені раптом здалося неважливим, чи знищить людство саме себе, чи ні. Неприємно було знову бути серед цих істот: дратувала їхня жалюгідність, сварливість, обмеженість.

Президент запитав, як ми думаємо припинити війну.

— Насамперед, пане президент, зв'яжіться з центральним телевізійним агентством і оголосіть, що через шість годин ви виступите з промовою, яка стосуватиметься всього людства.

— І якою ж має бути та промова?

— Я ще точно не знаю, але, мабуть, вона стосуватиметься Місяця.

О дванадцятій годині п'ятнадцять хвилин ночі ми всі вийшли на моріжок коло Білого дому. Небо було вкрите хмарами, сіялася холодна мжичка. Нам це не вадило — ми всі добре знали, де Місяць, і відчували його потяг з-поза хмар.

Утому як рукою зняло. Всіх охопила безмежна радість повернення на Землю. Інтуїтивно ми знали, що припинити війну зможемо без особливих труднощів. Зовсім інша справа — чи вдасться нам подолати паразитів.

Наша практика в космосі дуже прислужилася нам. Ми легко замкнули свої свідомості паралельно, впираючись у Землю. Цього разу Райхові, Флейшману й мені вже не треба було виконувати роль контролерів. Найгірше, що могло статися,— це те, що ми могли ненароком розхитати й завалити Білий дім.

Невимовна радість спалахнула серед усього нашого гурту, коли ми об'єднали свої свідомості. Відчуття такої могутньої сили я ще не знав. Мене ніби осяяло, і я нараз усвідомив значення слів: ми всі — "руки й ноги один одного", але в глибшому, реальнішому їхньому змісті. Я побачив людство, злютоване постійним телепатичним зв'язком, спроможне об'єднати свою психічну снагу. Людина як "людська" істота перестане існувати: перспективи її сили й могутності безмежні.

Наші вольові зусилля зімкнулися неначе в промені потужного прожектора й уп'ялися в Місяць. На цьому етапі ми не збільшували силу шляхом вібрації. Контакт з Місяцем викликав у нас подив. Ми ніби опинилися серед найгаласливішої в світі юрби. Тривожні вібрації надходили з Місяця безпосередньо по силовому кабелю, який з'єднував нас. Фактично ніякого шуму чути не було; але на кілька секунд наші свідомості втратили зв'язок, коли припливна хвиля психічного збентеження заплеснула нас. Ми поновили зв'язок і знову обперлися об Землю. Промінь вольових зусиль схопив Місяць і помацав його форму так само, як ми мацаємо рукою помаранчу. Якусь мить ми, злегка тримаючи Місяць, вичікували. А тоді під Райховим і моїм керівництвом почали нагнітати чисту рухову силу. Відстань до Місяця, здавалося, не мала ніякого значення. З цього я виснував, яка велика була наша сила. Сягнути на відстань двохсот п'ятдесяти тисяч миль було однаково, що кинути камінець на кілька метрів. Протягом наступних двадцяти хвилин ми випробували цю силу. Важливо було діяти поволі, ощадливо витрачати енергію. Величезна місячна куля, масою п'ять тисяч більйонів тонн, поволі оберталася навколо Землі, ніби прив'язана до неї ниткою земного тяжіння, і не могла відірватися. В певному розумінні вона була невагома, бо всю її вагу підтримувала Земля.

А тоді поволі, дуже поволі ми почали злегка тиснути на Місяць, щоб змусити його крутитись. Спочатку нічого не вийшло. Ми збільшили силу, міцніше оперлися об Землю (деякі з нас посідали на землю, незважаючи на мокру погоду — їм було зручніше співпрацювати з рештою сидячи). І знову нічого не вийшло. Ми легенько утримували Місяць, не почуваючи ніякої втоми, і посилали силові хвилі, які нарощувалися майже самі собою. Минула чверть години, і ми зрозуміли, що досягли успіху. Місяць крутився, але дуже й дуже поволі. Ми скидалися на дітей, які розкручують гігантську карусель. Щойно початкову інерцію було переборено, ми, збільшуючи тиск, могли надати тій "каруселі" яку завгодно швидкість.

Але "карусель" крутилася не паралельно до Землі. Ми змусили її крутитися під прямим кутом до своєї власної орбіти руху навколо Землі, тобто з півночі на південь.

Довжина периферії Місяця з півночі на південь становить приблизно шість тисяч миль. Ми чинили силовий вплив на Місяць доти, доки точка прикладання сили стала рухатися зі швидкістю три тисячі миль за годину. Це забрало в нас трохи більше, ніж п'ять хвилин після того, як ми подолали інерцію маси. Таким чином. Місяць почав обертатися навколо своєї власної осі один раз за дві години — швидкість, достатня для того, щоб досягти мети, яку ми поставили.

Ми знову зайшли в Білий дім і випили гарячої кави. Тим часом до нас приєдналося п'ятнадцять провідних сенаторів, і приміщення стало переповненим. Ми попросили їх дотримуватися тиші, а самі сіли, зосередивши свої свідомості на Місяці, щоб перевірити, чи вдався нам наш задум.

Так, удався. Половина поверхні Місяця, яку, ми звичайно бачимо з Землі, одвернулася від неї у відкритий космос, а інша половина, та, якої Земля ще ніколи не бачила, обернулася до неї. Очевидно, тривожні сили, що надходили з Місяця, зменшилися вдвічі. Тисячі років ці промені психічної енергії були спрямовані на Землю. Тепер вони спрямувалися у відкритий космос. Заморожені в Місяці життєві сили давно вже не мали активного інтелекту. Вони не могли осягнути ситуацію і збагнути, що їхня домівка обертається і то таким чином, що ситуація для них дедалі ускладнюється. Протягом сторіч їхня увага була спрямована на Землю, яка обертається зліва направо зі швидкістю поверхні, трохи більшою тисячі миль за годину. Тепер їхня власна домівка оберталася під прямим кутом до Землі. Все це не могло не викликати в них сум'яття.

Минула година, і Місяць цілковито повернувся до Землі своїм другим боком. Тривожні вібрації, які раніше йшли від нього, майже припинилися.

Ми запитали кількох сенаторів, чи відчувають вони які-небудь зміни. Одні з них нічого не відчували, інші були трохи здивовані й сказали, що почувають себе спокійніше, ніж годину тому.

Настав час, коли ми могли сказати президентові те, що збиралися сказати. Наш план був простий і цілком очевидний. Президент мав оголосити, що американську космічну станцію на Місяці зруйнували чужинці-гіганти, які наводнили його, прибувши з космосу.

Президент сумнівався, що з його заяви буде яка-небудь користь. Ми запевнили його, що буде, і порадили йому трохи поспати.

Я не слухав історичного виступу президента по телебаченню, бо спав, наказавши, щоб ніхто не будив мене, і мій сон був найглибший і найдовший за у останні два тижні — час, який ми пробули в космосі. Прокинувшись о десятій годині, я довідався, що наш захід уже дав перші наслідки. Телевізійний виступ президента слухали в усьому світі. У великих містах звістка про обертання Місяця навколо своєї осі викликала справжнісіньку паніку (і я мав підстави дорікнути собі, бо мій давній приятель Джордж Гіббс, королівський астроном, зліг від серцевого нападу, побачивши це крізь телескоп Гринвіцької обсерваторії, і помер через два дні). Оголошення президента про прибуття на Місяць чужинців підтвердило найгірші побоювання загальної маси людей. Ніхто не питав, навіщо чужинці змусили Місяць обертатися. А те, що він таки обертався, було видно кожному протягом наступних двадцяти чотирьох годин. Місяць був майже вповні. Над більшою частиною Європи й Америки видимість була чудова. Щоправда, обертання не можна було помітити відразу — так само, як не видно руху хвилинної стрілки на циферблаті годинника,— але кожен, хто дивився на Місяць більше десяти хвилин, міг переконатися, що його поверхня повільно зміщувалася з півночі на південь.

Ми сподівалися, що ця новина відверне думки людей від війни, але не врахували паразитів. Опівдні надійшло повідомлення, що північну частину Югославії та Італії обстріляно ракетами з водневими зарядами, якими знищено все на території тисячі квадратних миль. Газард вирішив, що виграти війну без жодного пострілу — неможливо. Якби він хоч знищив Гвамбе — тоді це ще мало б якесь виправдання. Проте Гвамбе він не знищив — після полудня той виступив по телебаченню і поклявся, що хоч жертвами стали чужинці, а він не простить Газардові вбивства його людей (насправді ж, загинуло внаслідок обстрілу головним чином цивільне населення Італії та Югославії; основна маса збройних сил Гвамбе перебувала далі на південь). Відтепер, заявив Гвамбе, починається світова війна, у якій білу расу буде знищено.

О шостій вечора того самого дня новини стали трохи кращі. Солдати Гвамбе почали тисячами дезертирувати. Загроза нападу чужинців з Місяця так подіяла на них, що вони вважали за краще бути разом із своїми сім'ями. Незважаючи на це, Гвамбе ще раз оголосив, що його війська боротимуться до останнього. Через кілька годин ракетою з водневим зарядом було зруйновано австрійське місто Грац. Загинуло півмільйона Газардових солдатів. Ще три ракети вибухнули в сільській місцевості між Грацом і Клагенфуртом; цього разу людські жертви були незначні — всього кілька чоловік, зате спустошено було всю місцевість на сотні квадратних миль.

Пізно ввечері надійшло повідомлення, що війська Газарда перейшли кордон Югославії і зав'язали бій з великими з'єднаннями Гвамбе під містом Марібором. Сам Марібор було зруйновано дощенту акумулятором космічного випромінювання, а битва розгорілася за милю від міста.

Стало цілком очевидно, що нам треба втрутитися і відвернути найгірше, що могло б трапитися. Раніше ми сподівалися, що загроза з Місяця змусить ворожі сторони припинити війну на кілька днів, і в Світової ради безпеки буде час для того, щоб ужити заходів проти військових дій. Наші сподівання не виправдалися.

Чого домагалися паразити, спонукуючи людство воювати далі? Якби світ був знищений (а з розвитком ситуації так воно й мало статися), паразити теж були б знищені. З іншого боку, якби війна припинилася, їхні шанси на виживання практично звелися б до нуля. Тепер, коли нам була відома таємниця, коли паразити запанікували й зазнали поразки у відкритому космосі, ми могли нищити їх щодня тисячами (звісно, за умови, якщо вони не пристосуються до нових обставин). Може, вони сподівалися, що кілька тисяч людей переживе катаклізм так само, як раніше місячні катастрофи. Хоч би яка була причина, все свідчило про те, що паразити штовхали людство до самогубства.

Треба було поспішати. Якщо Гвамбе або Газард справді мали намір знищити увесь світ, розладнати їхні плани було б не так уже й важко. Навіть посередній інженер міг легко перетворити водневу бомбу на кобальтову; це можна було б зробити за двадцять чотири години. Навіть коли б такі бомби було застосовано, людство все одно вижило б; треба було б лише знайти спосіб очищення атмосфери від кобальту—60. За допомогою своїх психокінетичних можливостей ми упоралися б із новою проблемою, але це забрало б чимало часу — кілька місяців, а, може, й років. Паразити, мабуть, на те й розраховували.

У Дюранго, штат Колорадо, група вчених працювала над створенням космічного корабля; він мав рухатися фотонними вітрилами. Ми чули про те ще на базі No 91. Ракету будували із спеціального легкого сплаву літію й берилію. Корпус ракети був дуже великий, бо він мав утримувати гігантські вітрила.

Я поговорив з цього приводу з президентом і запитав, чи скоро закінчать будувати ракету і чи не можна було б скористатися нею вже тепер.

Президент подзвонив на базу в Дюранго. Звідти відповіли, що корпус ракети готовий, але двигуни поки що перевіряються.

Я сказав президентові, що це неважливо. Нам потрібна сама ракета. І щоб вона була чорна. З бази відповіли, що це неможливо: поверхнева площа ракети становить близько двох квадратних миль.

Президент кинув сердитий погляд на екран, роздратовано вигукнув кілька фраз і витяг вилку з розетки. Він сказав, що коли ми прилетимо ракетопланом в Дюранго, космічний корабель уже буде пофарбовано в чорний колір.

Корабель вразив нас своїм розміром. Його збудували у велетенському кратері, який залишився після падіння метеорита 1980 року. Будівництво проводили в цілковитій таємниці. Кратер був закритий дахом. Під ним стояв корабель, схожий на величезну кулю. Найбільшу поверхневу площу мала задня частина корабля заввишки дві тисячі футів, у якій містилися фотонні вітрила.

Ми прилетіли на базу в Дюранго через п'ять годин після дзвінка президента. На базі стояв запах целюлозної фарби, довкола все було чорне від неї, люди теж були чорні з голови до п'ят. Але й корабель, щойно пофарбований, був увесь чорний.

Наближалася дванадцята ночі. Ми сказали начальнику бази генерал-майору Гейтсу, щоб зняли дах і всіх людей відпустили додому. Начальник бази ще раніше дістав наказ Білого дому — виконувати всі наші вимоги без запитань. Він ретельно й охоче допомагав нам у всьому, але я ще ніколи не бачив людини з таким спантеличеним виразом на обличчі.

Він показав нам механізм керування фотонними вітрилами, їх не фарбували в чорне, вони були яскраво-сріблясті і мали форму крил метелика.

Стоячи у величезній сріблястій залі, ми почували себе трохи ніяково. Було страшенно холодно і пахло фарбою. З усього обладнання корабля встановили тільки прилади керування. Всю роботу всередині корабля планувалося закінчити через рік. Тут було всього шість сидінь — спереду, біля приладів керування. Всі решта мусили сидіти на звичайних стільцях, які спеціально для нас привезли і встановили на кораблі.

Щойно ми всі зосередили свої зусилля для того, щоб відірвати корабель від землі, почуття ніяковості зникло. Труднощів з кораблем не було ніяких — він був дуже легкий. Навіть один чоловік міг би його підняти. Ми створили групу з десяти чоловік на чолі з Ебнером, яка мала рухати корабель. Я був за керманича. Єдиною людиною не з нашого гурту був капітан Гайдон Рейнольдс, штурман військово-повітряних сил США. Він був, ясна річ, здивований і не знав, навіщо на кораблі штурман, якщо двигуни не працюють.

Ми стартували о дванадцятій двадцять ночі, піднялися на висоту десяти тисяч футів і взяли курс на схід. Рух корабля так приголомшив Рейнольдса, що хвилин п'ятнадцять ми не могли добитися від нього потрібної інформації. Далі все стало на свої місця, і політ відбувався нормально.

Службу американської протиповітряної оборони було повідомлено, що ми перетнемо систему раннього попередження о дванадцятій тридцять ночі, і турбот з цієї причини у нас не було. О дванадцятій сорок п'ять по телебаченню передали повідомлення, що в земну атмосферу з боку Місяця увійшов велетенський космічний корабель інопланетян. Про це повідомлення ми ще раніше домовилися з президентом.