Фортеця на Борисфені

Дмитро Гуня вже мчав до фортеці й кричав:

– Реєстровці, щоб їх слід запав, ідуть!

У фортеці зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ятає, як він опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядьків-утікачів.

– Це ти, дурню, отаманові каменюку на голову пошпурив? – глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. – Ай-ай-ай!..

– Я… я… впустив, – злякано пробелькотів Кирпа. – З рук випорснула… І я…

– Знала, куди падати, твоя каменюка, – ошкірився той. – Прямцем отаманові на голову. – І, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. – Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками кліпаєш? Гляди, скажу отаманові, в один мент на палі опинишся!

І, відпустивши Кирпу, здоровань пішов собі перевальцем.

«Хто він такий?» – боязко подумав Кирпа й зіщулився, дивлячись на його широку дебелу спину…

Розділ дванадцятий

Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах – всіма барвами майорять козацькі жупани, одноокі гарматні жерла пильно дивляться на реєстрового гетьмана. Кононович неспокійно засовався в сідлі, на душі зробилося кисло. На всяк випадок поспішно від'їхав подалі.

Примчав Караїмович, ще здалеку закричав:

– Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а їх кілька сот. На цугундер їх брати, ляк на них навіяти, щоб віру втратили. А тим часом Джевага почне діяти у фортеці.

– Починай! – наказав гетьман. – Мені щось нездоровиться.

– Гей, сурмачі! – вигукнув Караїмович. – Сурміть напад!

Блиснули на сонці мідні труби… Караїмович шаблею замахав.

– Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас більше! Ура-а-а!

– Ура-а-а!.. – не зовсім дружно та гучно підхопили козаки, кидаючись на приступ. Зліва, від Дніпра, нападали загони старшини Бражника, зі степу рухався Басараб з двома тисячами. Караїмович вів середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Караїмович квапив Бражника. У фортеці під виглядом дядьків-утікачів було п'ятдесят надійних козаків. Як тільки реєстровці оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту біля брами, знищити її й відчинити браму… Тому Караїмович не рахувався із втратами.

– Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а!

На бастіонах блиснули вогні, й небавом у небі розквітли білі дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника… Заіржали коні без вершників… Знову спалахнули вогні. Шугнули до неба кущі чорної землі, й вище них злітали вершники. Караїмович, нехтуючи безпекою, подався в передні ряди.

– До брами!.. Мчіть до брами! – кричав він, махаючи шаблею.

Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стіну. Затріщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму… Зрештою юрмиськом сипонули подалі від фортеці.

– Стійте-е-е! – вереснув Караїмович. – Назад!

Завиваючи, просвистіло ядро, Караїмовича вирвало з сідла й пошпурило на землю. Але він миттю ж схопився, спіймав чужого коня без вершника, вихопився в сідло.

– Назад! – загаласував він, намагаючись стримати реєстровців, але його вже ніхто не слухав. Загони Бражника безладно відкочувалися в степ… Загонам Басараба також не щастило. Коні невідь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них ніхто не стріляв.

– А-а-а-а! – закричали з переляку реєстровці й, охоплені панікою, ошаліло закрутилися на місці… Примчав Караїмович, скочив з коня, побіг, придивляючись до землі. Нахилившись, щось збирав… Зрештою вихопився в сідло.

– Дурні! Боягузи! Чого завили? У траві розкидано металеві шипи, от коні й напорюються на них. Будемо обминати.

– Чого стали? – примчав до них гетьман (ядра сюди не долітали). – Чого тупцяєте на місці, як отара овець?

– Шипи, пане гетьмане! – крикнув Басараб. – Ми погубимо коней.

– Шипів злякалися? – заверещав гетьман. – А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку?

– Щоб ви подавилися тими злотими! – закричав худий реєстровець. – Забирайте їх собі, наживайтеся на нашій крові!

– Зрадник! – гетьман вистрілив з пістоля, і реєстровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сідла. – Так буде з кожним боягузом і зрадником! – галасував гетьман, розмахуючи пістолем. – Вперед!

– Але треба зібрати шипи, – зауважив Басараб. – Ми погубимо коней.

– Що-о? – визвірився гетьман. – Може, скажеш, що я тобі визбируватиму залізяччя? – І повернувся до реєстровців: – Козаки! Орли! За мною, лицарі!

І перший кинувся вперед, але кінь його спіткнувся, впав на передні ноги, і гетьман, не втримавшись, перелетів через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло…

– Ой-ой-о-ой! – закричав гетьман, соваючись у траві. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. – Поможіть, бісові душі!.. Помира-аю!..

– Чого зуби скалите? – накинувся Караїмович на козаків. – Поможіть панові гетьману, бо він своїм вереском ще коней наполохає.

До гетьмана кинулись козаки, підхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Караїмович. Гетьман лежав біля намету ниць і намагався рукою дістатися сідниці.

– Еге, пане гетьмане, у вашій сідниці стирчить шип, – стримуючи сміх, мовив Караїмович.

– Ой-ой! – стогнав гетьман. – Ні сісти, ні встати. Ой!.. Та тягніть його скоріше! Ой-ой!..

– Але я не мастак по витягуванню шипів з гетьманських сідниць! – буркнув Караїмович і відвернувся.

– Отак? – закричав гетьман. – Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полі бою… ой-ой… то й помочі не діждешся? Ой-ой… Помираю.

– Гей, джуро! – крикнув Караїмович. – Витягни з гетьмана шип! – І повернувся до старшин, глузливо сказав: – Нас спіткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ відкладається. Козаки хай відведуть коней у балку. Видайте кожному реєстровцю по шкалику оковитої. Для підняття духу й бадьорості. Вночі продовжимо приступ!

Караїмович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершників, помчав до фортеці. Ще здалеку махав руками, щоб не стріляли.

– Ere-ге-ей, Сулимо-о-о!.. – на все могутнє горло закричав Караїмович. – Ти чуєш мене, Сулимо? Це я, Караїмович! Я захопив Павлюка. Сидить у клітці. І ти будеш сидіти в клітці, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а твоїх козаків посаджу на палі-і-і!

Вдарили у відповідь гармати, Караїмович, пригнувшись до гриви, помчав назад… Двоє реєстровців вилетіли з сідел… Та Караїмович на те не звернув уваги. Скочив з коня біля гетьманського намету, хотів було зайти, але, почувши, як гетьман ойкає, сплюнув і повернув до свого намету.

– Джуро, оковитої!

Сидів посеред намету, по-турецькому підібгавши ноги, жадібно жлуктив оковиту. Вузькі косі очі його були тверезі й злі. Думав про Джевагу. Чому той не подає знаку? Адже домовились: тільки реєстровці нападуть, Джевага винищує варту біля брами… Невже Джевагу викрили? Чи не мав досі слушної нагоди? Треба спробувати ще вночі, може, тоді Джевага впорається з брамниками. Іншим робом фортеці не візьмеш… Коли б реєстровці не охололи, не позадкували… Один уже не витримав. Гетьман його прикінчив. А що коли всі носами закрутять? Тільки й надії на оковиту… Караїмович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання.

– Тьху! – спересердя сплюнув Караїмович. – Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, візьмемо Кодак, не бачити тобі булави, як своїх вух! Думаєш, я для тебе стараюся? Дзуськи!..

Вночі реєстровці поповзли до фортеці. Ніч видалась темною, зривався вітер і тоскно завивав. Караїмович пошепки підбадьорював ближніх… Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич.

– А щоб ти скис! – крізь зуби вилаявся старшина. – Не знайшов іншої ночі!

Повзав між рядами, підганяв реєстровців, підбадьорював:

– Діло сича кричати, діло лицарів гори вернути. Вперед, хлопці! Вранці будемо пити й гуляти у фортеці!

Реєстровці тягнуть за собою штурмові драбини та перекидні містки. На фортечних мурах тихо. Гуде вітер, та ніяк не вгамується клятий сич… Ось чути, як на Дніпрі сплеснула риба. Караїмович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по воді, сам себе заспокоював.

– Швидше, хлопці, швидше!

Зненацька з фортечної стіни почулося глузливе й спокійне:

– Та хоч не дуже сопіть!

– Та шаровари побережіть, дірки на колінах попротираєте.

І тої ж миті фортечні стіни спалахнули вогнем… Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу ніч. З переляку замовк сич. В очах Караїмовича довго пурхали жовті метелики. Схопився…

– Козаки – вперед! Ми біля мети!

– Ура-а-а!

Ще яскравіше спалахнули стіни вогнем. Задрижала земля… Хтось розпачливо закричав у пітьмі:

– Ки-ишки-и-и… вирва-а-ало-о!..

Щось впало біля Караїмовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкіру на лиці обдер… Звівся навкарачки. Спалахнули стіни, зробилося видно. Побачив біля себе голову… Її він і сприйняв було за ядро. Похолов… Вже й голови, як груші, летять… А-а, біс з ними! Де той Джевага? Треба вперед… Ще трохи зусилля…

Перші загони реєстровців вже встигли добігти до рову, перекинули містки.

– Драбини!.. Драбини хутчіше!..

Убравши голову в плечі, Караїмович здолав місток через рів і вихопився на вал. Чи багато за ним перебігло реєстровців, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетів у рів… Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було їх розвернути. Кілька драбин, збиваючи козаків, полетіли вниз… Притулившись спиною до фортечної стіни, Караїмович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рів його козаки. Треба було діяти, а він чи не вперше в своєму житті розгубився. Скреготів зубами від безсилля… Зненацька на стінах спалахнули смолоскипи й полетіли вниз… Вони летіли повільно, аж надто повільно, й освітлювали вал, переляканих реєстровців…

– Ага, о-он де вони! – пролунало вгорі. – Ач, як мокрі миші, трусяться на валу… Грицьку, ану давай сюди каміння.

І тої ж миті на голови реєстровців сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з ніг, вцілілі реєстровці сипонули на містки. А трикляті смолоскипи повисли між небом і землею та заливали все навколо яскравим світлом… Гуло каміння… Розпачливо кричали козаки… Караїмович і собі ринувся на місток, збив когось з ніг, перестрибнув через клубок сплетених тіл. Хтось схопив його за ногу… Він падав у рів, ревів, як бугай, і тягнув у провалля Караїмовича… Караїмович в сум'ятті ніяк не міг віднайти в себе за поясом пістоля, а той невидимий волав і тягнув його вниз… Караїмович відчував уже під ногами порожнечу… Хтось гойдався над ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав… Караїмович сунувся в рів… Врешті йому пощастило віднайти пістоль. Сів, гальмуючи однією рукою сповзання в рів, другою вистрілив. І відразу ж відчув, що ногам стало легше… Вирачкував на місток, через нього перестрибували, падали… Тріщав місток від зливи каміння… Караїмович схопився й, затуляючи голову руками, побіг.

– Рятуйте-е-е! – кричали з рову ще живі.

Караїмович біг, заткнувши пальцями вуха…

До ранку все затихло. Караїмович лежав у наметі, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як реєстровці падають у рів… Скреготів зубами… Чому Джевага не діє? Так, чого доброго, з п'яти тисяч реєстровців нічого не зостанеться… А, дідько з ними, аби лишень фортецю взяти… Схопив штоф оковитої, довго нахильці пив, булькав, розливав горілку… Запекло в горлі, трохи ніби полегшало. В намет заглянув джура.

– Пане старшина, вас пан гетьман кличуть.

Встав, похитуючись, гуло в голові джмелине гніздо.

Стукнув кулаком по голові, трохи ніби полегшало.

Гетьман лежав у своєму наметі долілиць і стогнав.

– Мабуть, і досі шипа не витягли?

– Витягли триклятого, витягли, – жалібним голосом озвався гетьман. – Але те місце опухло… Ох-ох… Повернутися ніяк… Бісова залізяка… Які там наші втрати?

– Дріб'язок… Думаю, що вже сот три-чотири набереться.

– Ох-ох, – застогнав гетьман, мацаючи сідницю, і незрозуміло було, чого він стогне. Чи тому, що втрати великі, чи тому, що сісти не міг. – Коли б реєстровці духом не впали… Ох-ох… Навіть на кульбаку не сяду. Прямо лихо… Як же я буду на білому коні у фортецю в'їжджати? О-о-о…

– Аби взяти, а в'їхати на білому коні знайдеться кому! – сердито відрубав Караїмович, бо гетьман йому вже добряче набрид. – Людям голови відриває, а ви, пане гетьмане, із своєю сідницею.

– О-о-о! Мені моя сідниця дорожча, ніж комусь голова, – застогнав Кононович і злякано глянув на старшину. – А що коли того… нам доведеться втікати? Як же я на коня видряпаюсь, га?

– Тоді, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сідати! – зловтішно сказав Караїмович. – І взагалі, не скигліть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звідси.

Кононович важко зітхнув: це була правда. По хвилі запитав:

– А що ж далі буде?

– Заллємо очі реєстровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собі голови, менше думатимуть.

– О-о-о… – почав було гетьман.

Караїмович сплюнув і вийшов з намету. Довкола плив рідкий туман. І фортеця теж ніби пливла.

«А біс би забрав Джевагу! – подумки вилаявся Караїмович. – Чому він так довго чухається? Чи, мо', жижки затремтіли?»

Оглянувся на свій табір. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гуділи біля бочок, розмахували руками, галасували… Караїмович скривився. Він велів понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортеці добиралися, оковита добре настоялась. Голову хіба ж так замакітрить. Хай жлуктять.

Глянув на фортецю і з подиву свиснув. Фортечна брама відчинилася, підйомний міст повільно опускався на рів. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся… Та ось з фортеці вилетів вершник. Один-єдиний. Міст знову піднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору реєстровців. Ось він зупинився, замахав шапкою.

– Еге-ге-ей! – закричав. – Слухайте мене, реєстровці! Коли ви ще не стратили голів і маєте чим слухати й думати… Я – Дмитро Гуня… Отямтеся… Схаменіться!.. Ви ж не ляхи і не турки… Проти кого підняли зброю? Ми одної матері діти… Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте під панську дудку. Бийте свою старшину і переходьте на наш бік… Хай живе вільна Україна!

Караїмович випалив з пістоля навмання.

– Чого роти пороззявляли?! – гаркнув на реєстровців. – На коней! Хапайте того крикуна! Не вірте йому!.. Запорожці вже давно зрадили Україну! Туркам її продали… Хапайте його. Бочку оковитої тій сотні, котра зловить Гуню!

Кількадесят реєстровців скочили в сідла і кинулися навперейми, намагаючись відрізати Гуню від фортеці. Але, на їхній подив, Гуня повернув зовсім у протилежний бік, з розгону влетів у Дніпро і поплив поруч з конем, тримаючись за сідло.

– Стріляйте! – закричав Караїмович. – В голову йому цільтеся, в голову! Бочку оковитої даю!

Реєстровці спішились біля води, аби краще було стріляти, але тут вдарили фортечні гармати, і трьох козаків наче вітром здуло. Решта спішно повернулися в табір. Гуня вже плив посеред Дніпра.

– Ах, чорт!.. – лаявся Караїмович і ладен був сам себе розірвати з досади й люті. – Гінець! На Січ подався. Не вистачало, щоб нам ще січовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник?

– Я тут, – підбіг сотник.

– Бери козаків і мчіть до фортеці! Кричіть: якщо запорожці видадуть нам Судиму, то ми помилуємо їх. Інакше – голови геть! Чого витріщився? Ану, гайда до фортеці!

– Пане старшино! – погукав його один з реєстровців, високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. – Я думаю…

– Швидше думай! – нетерпляче перебив його Караїмович. – Хоча ваше діло не думати, а чинити, що старшина велить!

– От і лихо в тім, що ми не думаємо, – сказав довготелесий.

– Що-о?! – очі в старшини вилізли з орбіт. – Бунт? Непокора?

– Я гадаю… – тягнув реєстровець, – що Гуня правду казав… Ми українці, і вони українці… То чого ж нам кров проливати? Аби пани раділи та міцніше на наших шиях сиділи?

– Он воно що! – аж позеленів Караїмович. – Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збирається заприязнити? Так? Та я велю тобі негайно вирвати язика!

– Всім язики не повириваєш, – повагом відповів довготелесий. – І очі оковитою всім не заллєш.

– Ах ти ж!.. – задихнувся старшина. – Смієш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобі!..

Не тямлячи себе, вхопив пістоля і вистрілив прямо в обличчя довготелесому… Реєстровці насуплено мовчали.

– Так буде вчинено з кожним, хто посміє відкрити свого смердючого рота! – вигукнув Караїмович. – Ви лицарі його мосці короля, а не лотри з чорного лісу! – Накинувся на Бражника: – А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортеці!.. Кричіть, щоб Судиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковитої реєстровцям. Хай п'ють та менше думають!

Розділ тринадцятий

Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня і, перепливши Дніпро, нісся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога підганяла його щомиті. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, від якого задвигтіла земля, й кінь мимовільно збився з швидкого клусу… Ген-ген кружляло гайвороння… Дмитро спохватився і знову пустив коня вчвал. Полетів навстріч степ, засвистів у вухах вітер. Хлопець любив швидку їзду. Та цього разу не відчував насолоди від того. Тривога за долю товариства у фортеці гризла його серце. Тільки б швидше дістатися до сторожової вежі. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав і гнав коня. Десь тут має бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кураєм крита. Козацька залога щодень в роз'їздах, але один козак незмінно лишається на чатах. З високої вежі пильнує обрій. В нього й дізнається, що то за вибух… У бекетників він поміняє коня й хутко дістанеться Січі.

Дорога то спускалася в балку, то знову вибігала на рівнину. Обабіч стіною стоїть тирса. Степ і степ. А на видноколі кряжі синіють. Поодинокі дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша. І спокій. Мудрий і величний спокій. І Гуня відчув, що потроху вгамовується. Степ завсіди заспокійливо діяв на нього, в степу люди зростають неквапливі, мудрі… Перш ніж рота розкрити – довго думають, люльку смокчучи…

Та ось і бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилі сторожову вежу. Неподалік хатка стояла. Зіркі гінцеві очі вгледіли на вежі козака. Він стояв, спершись на бильце, й мрійливо дивився вдалеч… В Гуні відлягло від серця. Вартовий спокійно дивиться в степ, отож довкола спокійно. Коли б тривога яка чи біда, він підпалив би солому, що лежала біля нього. І шугнув би густий вогонь у небо, німо волаючи: біда! І на інших би вежах спалахнули б вогні, і так аж до самої Січі.

Але що ж за вибух стався в степу?

Посланець повернув коня до вежі. Поблизу не видно ні козаків, ні їхніх коней. Але спершу Гуня не надав тому особливого значення. Козаки-бекетники, напевне, в роз'їзді: пантрують шляхи від одного бекету до іншого.

– Гей, козаче, заснув? – крикнув, хвацько підлетівши до вежі. – Ай-ай, а ще на чатах!..

Той не відповів, навіть пози не змінив, все спирався на бильце, дивлячись вдалину.

– Заснув, бісів сину!.. – вилаявся Гуня, зістрибуючи з коня.

І тут він побачив, що з вежі щось капає… Краплі були рожеві. Якусь мить сторопіло на них дивився, і у вічу йому почало червоніти. Звів голову, у спині козака стирчала стріла…

Одним духом злетів на вежу по хисткій драбині. Вартовий був мертвий. Але кров згускнути ще не встигла. Стріла татарська. Виходить, татарва щойно орудувала. А коли татарська орда йде на Січ, то перш за все намагається непомітно знищити бекетну залогу в степах навколо січового гнізда…

Гуня схопив обіруч мертвого козака, зніс його на землю й поклав біля хатини, знову загупотів драбиною на поміст. Кінь його стояв біля вежі й повільно повертав за ним голову. Нараз відчув тривогу, високо підняв голову, ловлячи чутливими ніздрями степовий вітер… Тривожно заіржав.

– Зараз, коню вороненький, зараз… – квапно озвався Гуня.

Розворушив солому на помості, дістав губку, кремінь та кресало і з першого удару викресав іскру. Роздмухав губку і сунув її в солому. Став навпочіпки, роздмухуючи вогонь. Тоненький сизий димок зав'юнився над вежею, потім із соломи хутко вигулькнув червоний язичок і затремтів, мов гадюче жало. Дмитро постояв, дивлячись, як охоплюється полум'ям солома, загуркотів драбиною вниз, нагріб біля вежі сміття, зелені нарвав (для густого диму), знову злетів на вежу, кинув той оберемок у вогонь.

– Горить! – і прямо з вежі стрибнув у сідло.

Кінь з місця взяв клусом, але, трохи від'їхавши, Гуня спинив коня. Аби не ризикувати, вирішив зачекати, доки розгориться багаття. Вогонь уже гоготів на помості, густий дим клубами пішов у небо.

– Горить, дорогенька, горить… – аж тремтів від збудження Дмитро. – Гори, рідненька, гори, дорогенька!.. Чорта з два татарва непомітно підійде до Січі! Вогонь швидше добіжить до Базавлука й підніме товариство на ноги… Гори, рідненька, гори, дорогенька!

Ось на далекому кряжі, що синів ген на видноколі, спалахнула маленька цяточка. Гуня стрепенувся. Цяточка блиснула на синьому кряжі, замиготіла, й перегодя на кряжі шугнув угору білий дим, яскраво затанцювало полум'я…

– Єсть! – зраділо вигукнув Гуня. – Мій сигнал побачили, горить сусідня вежа! Ура-а-а!..

Огрів коня канчуком і помчав на дорогу. Тепер можна бути спокійним. Через мить по кряжах і могилах запалахкотять сторожові бекети, і останньою спалахне вежа біля самісінької Січі. Спалахне, як товариство сідлатиме бойових коней.

– Га-га-га! – кричав Гуня, женучи коня. – Гори, дорогенька, гори, рідненька!.. Біснуйтеся, яничари, лікті свої гризіть. Зустрінуть вас кулі гарячі та шабельки блискучі. Го-го!

Дорога знову побігла вниз, і в балці Гуня побачив колесо. Звичайнісіньке колесо від воза. Воно лежало посеред дороги і, певно, довго крутилося на місці й підстрибувало, доки не затихло, впершись у пісок втулкою. Хлопець якусь мить дивився на нього, і йому нараз пригадався той далекий вибух…

– Лети, коню! – Гуня вихопився з балки. Край дороги побачив голоблю. Кінець був осмалений вогнем, якась невидима сила закинула її сюди вслід за колесом. А в придорожній пилюці валялася голова. Вона витріщилась на хлопця одним оком, вузьким, косим, друге було прискалене. Голова жовта, з випнутими вилицями, горбоноса, з ріденькими вусами й ще рідшою бородою.

Кінь захрипів, косячи оком на голову.

– На одного яничара поменшало! – сказав Гуня й подався далі.

Згодом побачив чорне вирвище, а навколо валялися розкидані колеса, передки возів, волячі голови. Над побоїщем каркало гайвороння, клювало там щось і ліниво знімалося на крило. Всюди шмаття людських тіл. По довгих засалених халатах на трупах, по брудних баранячих кожухах Гуня здогадався, що татар тут полягло чимало. А ондечки й запорожець лежить в червоних шароварах… Гуня скочив з коня й підійшов до краю вирви.

– Ей… Відгукніться! Є хто живий?

Тихо. Гуня обійшов вирву, прикинув: вибух розтерзав щонайменше возів зо три-чотири. Потрощених коліс чимало, полудрабків… І всюди татарва… А он ще один запорожець лежить, половина сорочки на ньому біла, решта – червона…

За ним передок воза ще димить, далі якесь лахміття тліє. А ось шматина з мішка, власне, гузир. Підняв його, в гузирі застряло кілька пшонин… Гуня то підбирав речі, то знову їх кидав. Побачив ще одного запорожця. Він тримав у руках голоблю, а побіля нього покотом лежали татари з потрощеними головами.

– Намолотив же ти, брате, – сказав Гуня, спинившись біля велетня. Упізнав січового богатиря Максима Вернигору. Ну й силач же був! Ніхто його на Січі не міг побороти. Позад Вернигори уткнувся в землю задок воза, з розірваного мішка ще тихо дзюрило просо… Наче вода текла… Тепер Гуня все збагнув, і він тяжко зітхнув. Стояв посеред побоїща, звісивши голову, й крутив чорний вус. Зненацька заіржав кінь. Хлопець рвучко підвів голову. Кінь гріб копитом землю.

– Ти чого, вороний? – підійшов до нього. – Почув що?

Кінь з шумом втягував у ніздрі повітря, потім подивився на свого господаря, наче хотів щось йому повідати (навіть товстими відвислими губами заворушив), і тихо пішов у придорожню тирсу. Гуня витяг пістоль й подався за ним. Згодом кінь вдруге заіржав. Хлопець оглянувся, водячи пістолем, зрештою перевів погляд на землю і вгледів Якова Остряницю. Отаман лежав ниць у тирсі, підігнувши під себе ноги.

– Батьку!.. – Козак упав на коліна, перевернув його. Вуса були в крові, в зубах затискував стеблини тирси. – Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

Остряниця тихо застогнав…

– Живий! – вигукнув Дмитро. – Чуєш, мій коню вороненький, батько Остряниця живий! Це його сюди вибухом відкинуло…

Гуня відв'язав у себе на поясі шкіряну флягу, зубами витягнув затичку, потім ножем розвів Остряниці зуби й улив йому в рот води… Вода забулькала в горлі, отаман судорожно ковтнув раз, другий і розплющив помутнілі очі. Якусь мить безтямно дивився на козака, але, певно, не впізнавав його….

– Це я, батьку… Дмитро Гуня…

Підсунув руки під Остряницю, встав і виніс його з тирси на край дороги. Обережно поклав на моріжку, знову влив йому в рот води. Вороний теж вийшов з тирси. Гуня тим часом розірвав на собі сорочку, перев'язав закривавлені отаманові груди. Остряниця важко, з хрипом дихав, у грудях його свистіло, булькало, губи бралися кривавою піною… Але погляд прояснився, бліда пелена зійшла з очей…

– Дмитре… – Остряниця рвонувся, щоб устати, заскрипів зубами і впав навзнак.

– Лежи, батьку, лежи, – схилився над ним Гуня.

– Батьку! – крикнув Гуня й затермосив отамана. – Ти живий, батьку?

– Дмитре… Татари… Негайно мчи на Січ, – хрипів отаман. – Ти чуєш мене? Скачи на Січ, скажи… Татари… Але ні… Поверни до ближнього бекету, підпали вежу…

– Уже, батьку, уже побіг вогонь до Січі!

– Ху… Це вже краще. – Остряниця на хвильку вмовк, збираючись на силі. – Спасибі тобі, Дмитре. Тепер і помирати можна.

– Отакої! – вигукнув хлопець. – Тепер тільки жити. Татари на Січ посунули, а реєстровці в облозі Кодак тримають. Кожний козак зараз дорогий. Я оце на Січ мчав за поміччю.

– Он як… – Остряниця відкинув голову. – То реєстровці обложили фортецю? А татари на Січ… Чи змовились?

– Могло бути, батьку, – сказав Гуня.

– Караван я вів до Кодака, – зіперся на лікоть Остряниця, і його гостре видовжене лице зробилося ще гострішим. – Як і обіцяв Судимі. Спорядили ми п'ять возів. По дві пари волів запрягли і вирушили. Один віз був з порохом, а решта з харчем. Зі мною було десяток козаків. Думали, без пригод до Кодака дістанемося…

Остряниця захрипів, з рота пішла кров. Гуня поспіхом влив йому в рот води.

– Спасибі… Ось так ми і їхали. Воли ремиґають, вози скриплять. Далеко їх чути… А в степах вже татарва шастала. Вистежили нас і зненацька з тирси вискочили. З обох боків дороги. Було їх сот зо дві. Але все ж ми встигли схопитися за рушниці. А Максим Вернигора, той голоблю з воза висмикнув і давай молотити татарські голови… Вбили його стрілою в потилицю. Так з голоблею і впав. Нас вони прямо засипали стрілами. Бачу – непереливки. І сили нерівні, і козаки вже мало не всі полягли. Я в живих лишився, Савка Білий та ще Грицько Курай стогнав на возі… Висипали татари з тирси і подалися потрошити вози. У передніх мажах пшоно було, тараня та сухарі… Лежу я, голову на свою гаківницю поклав, наче вбитий. А палець у мене на гачку. Раз, гадаю, встигну вистрілити… І тут я згадав, що п'ятий віз із порохом. Ось куди я пошлю свою останню кулю. Лежу, чекаю, доки татарви більше біля возів назбирається, а тоді підняв голову, на віз націлився і гачок натис…

– Бабахнуло ж!.. – вигукнув Гуня.. – Я аж біля Гострої Могили почув… Земля задрижала…

Остряниця заплющив очі і довго так лежав, важко, зі свистом дихаючи… По хвилі озвався кволим голосом:

– Бабахнуло, кажеш? А я не чув… Коли вистрілив, то полум'я над возом побачив… Не полум'я, а цілий буран вогню. Та ще побачив, як татари, мов те груддя, вгору летіли. І сам відчув, що лечу… Ще й думка майнула: Ярема крила майструє, щоб літати, а я, бач, без крил лечу… Більше нічого не пам'ятаю…

Остряниця вмовк і ніби поринув у дрімоту, та нараз тихо покликав:

– Дмитре, ти їдь, куди тобі велено. Зараз усюди бої йдуть, то кожний козак дорогий. А я полежу тут… Подрімаю, послухаю, як степ шумить, та й навічно засну.

– Е-е, ні! – рішуче запротестував Гуня. – Казала біла, що не буде діла. Я тебе, батьку, тут не лишу. Ще рано тобі в землю лягати. Ще ми з тобою походом на Вкраїну підемо панів-ляхів лушперити. Тут неподалік у верхів'ї Нижньої Терси зимівник Хвеська Солодкого, ось до нього я тебе й відвезу.

Гуня свиснув, кінь, котрий пасся на моріжку, підійшов до нього.

– Лягай, конику, лягай! – поплескував його хлопець по спині.

Кінь опустився спершу на передні ноги, потім на задні. Козак обережно поклав отамана на луку сідла, кінь устав так обережно, що Остряниця навіть не хитнувся. Гуня скочив у сідло, в одну руку взяв повіддя, другою притримував Остряницю, і круто повернув у глиб степу, де ген-ген бовваніла Ведмежа Могила.

Касян Коляда – старезний, або, як сам він казав, «давнезний запорозький дід», був таки й справді дідом, бо мав за плечима сотню з гаком літ, а як точніше, то сто дванадцять, сидів на призьбі Хвеськової хати, чистив гаківницю і незлобиво бурчав собі у сиві-сиві, як молоком облиті, пухнасті вуса:

– Біс тобі в ребро, Хвеську, як ти отак ясну зброю позанехаював! Куди ж воно годиться, щоб до такого глуму гаківницю довести? Поначіпляв їх на стінах у світлиці, дивіться, мовляв, люде добрі, і я козак. А зброю вже іржа взяла. Тьху, прости Господи! Хіба ж воно годиться ясну зброю занехаювати!

Так бурчав Коляда, коли за хвірткою зненацька пролунало:

– Пугу! Пугу!..

– Еге! – схопився дід і враз помолодів. – Козацьким духом запахло! Пугу! Пугу!

– Козак з Лугу! – почулося по той бік дубової хвіртки.