Фортеця на Борисфені

І коли старшини розійшлися, в наметі гетьмана лишився один Гляшко Караїмович. І Кононович здогадався, що хитрий і підступний Караїмович уже щось замислив. Його гетьман недолюблював, як недолюблює простакуватий – хитрого, боягуз – хороброго, нерішучий – відчайдушного, маклакуватий – вертлявого. Караїмович був розумним і хитрим, підступним і безжальним, відважним і кмітливим. Від нього можна всього чекати: допомоги і підступу. В душі гетьман заздрив йому.

Отож Караїмович запропонував блискучий план, хитрий і простий водночас… Кононович заздрісно зітхає. Але ж і тямковитий бісів Іляшко. І відчайдух. Хто б з старшин зважився на такий ризик? Полізти в лігво ворога не в кожного вистачить зваги. Та ще й не таїтися, а прямо казати: так, я – Іляш Караїмович. В зовнішній правдивості й полягав успіх задумки. Та чи зуміє він виманити Павлюка з Кодака? Сулима – то, казано, обережний птах. Стріляний. А ось Павлюк – запальний. Рвучкий. Досить натякнути, що реєстровці його чекають, – прибіжить…

Кононович, накинувши кунтуш наопашки, вийшов з намету. Вечоріло. Захід був засипаний сірим попелом. Та ось спідсподу жар почав червоніти, ніби там хто розпалював багаття. Сава зрозумів, що то сідає сонце. Над вухом у гетьмана тонко занив комар… В таборі комарів ще більше, реєстровці відмахувалися гіллям. Палити багаття Кононович не велів.

Постояв біля намету, смокчучи люльку, і вже хотів було повернути назад, як побачив, що до нього біжить старшина Джевага. І Джевагу гетьман недолюблював. Ведмідь. Бику роги скрутить, а людині карка вломить, не задумуючись. Але, на щастя, недалекий. Хитрити, як Караїмович, нездатний. Такі можуть задушити власними руками, але за носа водити нездатні… З Джевагою трюхикав осавул Бражник. Той самий, котрий ходив з Караїмовичем у фортецю…

«Еге, – ураз скис Кононович, – з трьох уцілів лише Бражник. Тьху, біс тобі в ребро, провалилася задумка! Що Караїмович загинув – дідько його бери. Але що ж тепер з Кодаком чинити?»

– Пане гетьмане, – гупаючи ногами (він завжди гупає ногами, чорт би його взяв!), підходить Джевага й ошкірює жовті міцні зуби, і його грубезне, не голене і від того ще чорніше лице випромінює подобу радості, – ось, – показав волосатою рукою на Бражника, – з Кодака… хе-хе… прибув…

«Зірвалося, – зовсім занепав духом гетьман, – а цей дурень ще й зуби свої продає…»

І байдуже запитав:

– Догралися?

– Саме так, пане гетьмане, – шкірив жовті зуби Джевага. – Караїмович веде Павлюка. І просив пана гетьмана бути напохваті…

Коли Павлюк з сотнею козаків дістався нарешті Білих Млинів, уже вечоріло. Від лісу впала довга тінь, через усе поле. Дощ вгамувався. Сонце сіло за обрій. Задзвеніли комарі…

– Далі б я не радив іти, – пошепки застеріг Караїмович і оглянувся. – Там, за яром, їхній табір…

Павлюк мигцем поглянув на зляканого Караїмовича, похитав головою.

– Але ж і набрид ти мені!.. Полохливий, як миша. Хто тебе тільки старшиною вибрав?

– Хто мене краще знає, той і вибрав, – загадково відповів Караїмович, і в його вузьких, по-татарському косих очах спалахнули мстиві іскорки й відразу ж згасли, і на очі насунув сірий попіл. – Реєстровці стоять табором по той бік яру, як би чого не вийшло. Почекаємо ліпше ранку. Поспішиш – тобі ж, сотнику, й гірше буде.

– Не лякай, бо ляканий! А з тебе переляк швидко витрушу, – дещо хвальковито відповів Павлюк. – Реєстровці підуть за мною.

– Дай Боже… – гмикнув Караїмович і відвернувся.

Павлюк велів своїм козакам стати табором по сей бік яру і поки що нічим не виказувати своєї присутності. Караїмович наполягав переговори з реєстровцями перенести на ранок. Павлюк затявся на своєму.

– Проникну вночі до них у табір. Доки старшина спатиме, побалакаю з козаками. Завтра, мо', й пізно буде. Гайда на розвідку, Караїмовичу. Підеш зі мною, тільки не трусись, як заєць!

Удвох вони спустилися вниз і довго йшли яром, доки не вихопились в густий терняк. За кущами мав бути табір реєстровців. Павлюк пройшов уперед, Караїмович трохи відстав, раз по раз непомітно озирався… Зрештою махнув комусь рукою. Почувся виляск…

– Хто? – спинився Павлюк і вперше насторожено оглянувся.

– Та то я… комара ляснув, – посміхнувся Караїмович. – Бачу, сотнику, і в тебе вже тремтять жижки?

– Ну, це ти дарма! – Павлюк аж розізлився. – Щоб я, Павлюк, та боявся? Ти ще мене не знаєш! Ходімо!..

Павлюк ступив до куща, розсунув гілля… Табір реєстровців і справді був потойбіч… Одначе в таборі було тихо, ні гомону, ні багаття. Це насторожило Павлюка…

– Слухай, Караїмовичу, – не повертаючи голови, тихо мовив він. – Чому це козаки принишкли? Кого чекають?

– Тебе чекають, сотнику, – пролунав позаду голос Караїмовича, і Павлюк вловив у його голосі злорадну втіху… Зробив рух, щоб повернутися, але тієї ж миті удар по голові збив його з ніг… Перед очима попливли жовті плями, і Павлюк полетів у жовте море. Не бачив і не чув, як з-за кущів вибігли козаки Кононовича, скрутили йому руки й бігцем кудись понесли…

Павлюк очуняв лише вранці, перед очима все ще клекотіла й пінилась жовта круговерть, нудило, голова гула, наче на шмаття розламувалась…

«Здорово ж вони мене вчора… – скреготнувши зубами, подумав він. – Як же це я вскочив у пастку?»

Заляпотів дощ… Ширше розплющив очі і здогадався, що на нього лили воду. Підняв голову й крізь мутну пелену побачив Караїмовича. Був той уже в старшинському вбранні, поголений, свіжий, сяючий.

– А, сотник! – весело крикнув Караїмович, як тільки Павлюк розплющив очі. – Прокинувся? Як спалося? Вибачайте, пане сотнику, але довелося вас трохи стукнути по голівці.

– Боїтеся, коли зв'язали? – ворухнув Павлюк зв'язаними руками.

– На всяк випадок, – весело відповів Караїмович і крикнув до козаків: – Досить лити воду! Поставте пана сотника на рівні ноги.

– Дякую за турботи, – виплюнув Павлюк кров. – Сам зведуся.

Відштовхнувши ліктем козака, Павлюк, балансуючи зв'язаними руками, важко звівся на ноги.

– Умієш із засідки по голові гуркнути!

– І по голові обамбурити навчені, – з погордою відповів Караїмович. – Чи не подобається? Мо', не так зустріли, пане сотнику?

Земля хиталася під Павлюком, він міцніше вперся ногами і встояв. Жовта вирва перед очима почала затухати, але голова розболілась ще дужче. Потилиці не відчував, наче задерев'яніла…

– До тями ніяк не прийдеш? – донісся до нього глузливий голос. – Звикай, козаче, на тім світі отаманом станеш.

Павлюк з ніг до голови оглянув Караїмовича. Ніби вперше його бачив. Той стояв перед ним сяючий, свіжий. Колупався в зубах. Всмак поїв, виспався. На ньому голубий жупан, шапка оторочена соболем, при боці – шабля. Певно, коштовна, руків'я в позолоту вбране. Чорне довгасте обличчя старшини, ледь подзьобане віспою, так і випромінює сите задоволення. У вузьких косих очах – хижа втіха… Втіха ловця, що спопав-таки звіра, на якого так довго полював. Павлюк відвернувся…

– Не подобається моя пика? – весело поспитав Караїмович. – Ха-ха! Він ще мене сміливості навчав. Хизувався переді мною своїм таланом, а сам, як миша, в пастку вскочив.

Павлюк прикусив губу… Що правда, то правда. Вскочив. Справді, як мишу, його заманили досвідченіші хижаки. І треба ж було так довіритись… Недарма Сулима відчував тривогу, все доскіпувався, хто такий Караїмович. Ще й застерігав, що він не той, за кого себе видає. Ех… Дав маху. Та що тепер. Коли вскочив у халепу, тоді стає ясно, де оступився.

– Слухай, панський прихвосню, де мої козаки?

– Хто був дурніший з твоєї сотні, то зараз на тім світі у райські врата кулаком тарабанить, хто здався, того пов'язано і в Черкаси погнано. Там розберуться, – безневинно посміхався Караїмович.

Безвільно впала Павлюкова голова на груди, але він тої ж миті спохватився й підняв її гордо, аби ворог не втішався з перемоги.

– З яким би задоволенням переломив тобі хребта! – безсило скреготнув зубами Павлюк.

– У мене теж таке бажання, – ошкірився Караїмович. – Задумки в нас однаковісінькі, як бачиш. Тільки ти спізнився з своїм бажанням.

– Вбити ворога ніколи не пізно.

– Але ти програв.

– Але це ще не все!

– Ні, сотнику, це вже все.

– Я вірю у свою вдачу! – сказав Павлюк.

– І я вірю в свою! – в тон йому відповів Караїмович. – Сподіваюся, що ми більше не будемо зустрічатися. Принаймні на цьому світі.

– Рано ж ти мене хорониш, запроданцю!

– Аби не пізно.

– Ти сильний і хитрий ворог, – по хвилі мовив Павлюк. – Ти мене перехитрив. Я хитрувати не вмію, в цьому моя біда. Але дякую за науку. Сподіваюсь, що колись віддячу тобі сторицею!

– Нема за що дякувати, сотнику! Та й пізно вже. Ти навіть вдарити мене не зможеш.

– Вдарити, може, й ні, але плюнути… – Павлюк виплюнув згусток крові в лице Караїмовичу: – Одержуй, панський прихвосню!

Караїмович відскочив, витер лице і, вихопивши з піхов шаблю, кинувся на Павлюка… Павлюк випростався… Караїмович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав:

– Ні, Павлюче, не для того я ризикував своїм життям, щоб так просто тебе вбити. Легкої смерті не чекай!

– Я козак, а козак не шукає легкої смерті!

– Не сумніваюсь. Ти хоч і довірливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обіцяю тобі важку смерть або на пласі, або на палі. Але не тепер. Я хочу навтішатися своєю перемогою.

– Чи не зарано втішаєшся?

– Спішу! – гмикнув Караїмович. – Негусто випадає мені втіха, щоб відмовлятися від неї. Твоя голова в моїх руках.

– Голова – це ще не все.

– Але я на твоїй голові матиму добрий заробіток. Як і на твоїй Україні, Павлюче.

– Ти хто такий, Караїмовичу?

– Чи тобі не все одно? – ошкірився той.

Він засунув шаблю в піхви. Павлюк скоса спостерігав за ним. Тепер Караїмович був зовсім не той, що у фортеці. Гордий, самозакоханий. І хижий. В його довгастому, худому й кістлявому лиці було щось татарське. Чи, скоріше, монгольське. Це враження доповнювали косі очі… Ніби вгадавши його думки, Караїмович вигукнув:

– В моїх жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. І я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю свої крила! Кодак – то лише мій початок.

– На гетьмана реєстру цілиш? – спокійно запитав Павлюк.

– А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Судиму привезу до Варшави. За це мені ляхи щось дадуть. І не тільки гетьманську булаву. Вся Україна буде в моєму кулаці.

– Мерзотник!

– Кожний діє як уміє!

– Як я співчуваю твоїй матері, – сказав Павлюк з жалем. – Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила… Нещасна жінка!

– Замовкни! – не своїм голосом закричав Караїмович і рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман реєстровців. Колихнувши відвислим черевом, взявся в боки й сопучи витріщився на Павлюка.

– Попалася в сільце перелітна пташечка? – гетьман аж руки від задоволення потер. – Доліта-ався…

– Літав, – згодився Павлюк. – А пан гетьман тим часом повзав.

– Ей, ти!.. – побагровів гетьман. – Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!

– Але не плазун, – сказав Павлюк.

– Але іноді й плазуни хапають орлів! – вигукнув Караїмович.

– Іноді хапають, – згодився Павлюк. – Та, попри все, вони плазунами й лишаються.

– Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, – з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.

– Кожному своє, – уточнив Павлюк.

– Ти мене не вчи! – важко дихаючи, вигукнув гетьман. – Мене пізно вже вчити!

– Правда, ходячим мерцям наука зайва.

– Ти?.. Як ти смієш? – зірвався на вереск Караїмович. – За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.

– Не на бік лотрів, а на бік народу.

– Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?

– Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! – спокійно відказав Павлюк. – Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?

Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо… Караїмович зареготав…

– Ти ч-ч-чого?! – визвірився на нього Кононович. – Гляди, щоб юшкою не вмився! – І кивнув на Павлюка: – Міцно зв'язаний? Коли втече – голову зніму!..

– Хіба на той світ побіжить! – Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.

– Туди? – запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. – Зараз ми його в один мент відправимо…

– Поки що в клітку! – буркнув гетьман. – Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.

– Боїтеся мене? – запитав Павлюк.

– Трохи, – зізнався Караїмович. – Тому й ротика заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.

– Тоді ти боятимешся другого Павлюка.

– Павлюків постараємося вирвати з корінням!

– Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!

Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.

– Так буде обачніше, – сказав Караїмович. – Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Судиму візьмемося. А тоді обох – до Варшави!..

Розділ одинадцятий

– Яремо, – гукнув Сулима, – облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!

– В один мент, батьку! – Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.

Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали. Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав… Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях… Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Судимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває…

Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.

– Задумався, отамане? – поспитав, запаливши люльку.

– Осіли мене думки, як чорти Бога, – озвався Сулима. – Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.

– Від Павлюка вістей немає?

– Чекаю…

До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:

– Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?

– Міркуємо, Дмитре, – озвався Сулима. – Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.

– Камінням? – пахнув димом Савран.

– Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.

– Діло! – згодився Гуня. – Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати…

– То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, – повернувся отаман до Саврана, – підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до фортеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле – стрілятимеш, Дмитре.

Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її – задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки… Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь… І тихо… І журно… Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.

З рання й до вечора на південь поспішає птаство.

Ирій-вирій… Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвижения бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:

– Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвижения птахи летять у вирій і гадюки туди спішать…

– А як же вони повзуть? – доскіпується Митько.

– А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, – хреститься бабуся. – 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.

– Ба, а що таке ирій? – питається онук.

Бабуся гладить його по голівці.

– То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!

Курли… Курли…

Журавлі…

Хлопець сумним прощальним поглядом проводжає журавлиний ключ. На душі чомусь сумно стає і бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить:

– Пантруй, хлопці, степ!..

І сам оглядає зіркими очима виднокіл. Куди не глянь – степ і степ, жовтий, побурілий, вигорілий за літо… Балки, посивіла тирса. І тиша. Міцна, терпка, з передосіннім холодом.

І пустка. Ні душі живої, тільки в небі журно плачуть журавлі. Загін Гуні розтягнувся підковою від Дніпра аж ген у степ і повільно рухається…

– Киги… Киги… – чайка пронеслась на Гунею. Наче білу грудку хто кинув у мідяний степ… Зненацька з балки витикається гурт дядьків. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловік. По всьому видно – селяни. Босі, в драних сорочках, стомлені…

«Втікачі, – радо думає Дмитро. – Нам поповнення йде. Відтоді, як ляхів з Кодака витурлили і шлях на Січ вільним став, багато їх перейшло і Дніпром перепливло…»

– Ану, Омельку, – крикнув до ближнього козака, – зустрінь тих людей та проведи їх у фортецю! Хоч маленька, а все ж поміч нам буде!

Сулима привітно зустрів утікачів:

– Нашому роду козацькому та нема переводу! – весело гомонів, оглядаючи дядьків. Були то різного віку люди, молоді й старші, чорняві й сиві. Гурт як гурт, втікачі як втікачі. Підозри в отамана вони не викликали. Скільки козакує, стільки й прибувають збіглі селяни на Січ, обвикають, оговтуються, хіба ж такими козаками потім стають!

– Звідкіля ноги б'єте, хлопці-молодці?

– З черкаського староства, – загуділи ті. – Втекли від паноти й простуємо на Січ. В дорозі почули, що запорожці Кодак захопили, дай, думаємо, в гості завітаємо.

Серед втікачів виділявся один – високий, міцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив він глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохаті руки.

– А ти, мабуть, за отамана? – поспитав його Сулима.

– Та мовби, – відказав глухо здоровань. – Вибрали дядьки в дорозі, комусь же треба старшинувати.

Перебиваючи один одного, дядьки прохали Судиму:

– Прийміть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами відбиватися.

– Разом? – звів брови отаман. – А від кого?.. Та не гудіть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не даєте.

– А хіба пан отаман не відає, що на нього йде велике військо реєстрових козаків? – запитав здоровань. – Ми ледве з халепи вискочили. Дійшли до Білих Млинів, а там війська того, як жаб на болоті. Куди не поткнешся, коні, вози, гурти козаків. Ледве-ледве викрутились ми та хутчій, хутчій, щоб першими до вас дістатися й попередити про небезпеку.

– А ви часом нічого не чули про сотника Павлюка?

Дядьки перезирнулися, плечима знизали.

– Добре, – зітхнув Сулима, – приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки каміння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування.

Розставивши дядьків, Сулима сам взявся допомагати. Місце йому випало у фортечному дворі, біля східців, що вели на мури. Камінь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Судимі, а Сулима – Кирпі…

«Гарне каміння, – думав Сулима. – Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озію! Хороми. Віки б простояла. А біля хати садок посадити, бджіл розвести. Щоб діти в дворі бігали… – Сулима сам до себе посміхнувся. – І щоб вся Україна щасливою була, як сад квітучий!»

Кирпа брав каміння з рук Сулими, але в очі отаманові уникав дивитися. Мовчки передавав те каміння Гнатові, котрий стояв ще вище Кирпи, і злився. На Судиму, на самого себе…

«Чорт з ним, з Сулимою, але життя моє пішло шкереберть, – думав він, із злістю хапаючи каміння. – Не вийшло з мене старшини, не розбагатію, не повернуся додому паном… Так і розтринькав своє життя, на дріб'язок розміняв… Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?»

Кирпа плюється, мовчки бере з його рук каміння, передає далі Гнатові і вкотре думає:

«Гуркнути б каменюкою Судиму – і ходу!.. Хоч би душу відвів. Все одно пропало моє життя. І якого я дідька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив…»

До нього тоді причепився Дмитро Гуня. Потім Сулима підійшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком.

– Пане отамане, ось ця голота, – ткнув він пальцем на Гуню, – затримала нас і ображає… Пора б уже навчити сірому, як старшину поважати!..

Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки і так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетіла з в'язів.

– Кирпо-о! – поставивши осавула на ноги, прохрипів отаман. – Коли я ще раз почую від тебе слово «голота», коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козаків, то за себе не ручаюся! Второпав?

– Второпав, – скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. – І не забуду!

– Від тебе несе вином, – сказав Сулима. – Ти коли встиг набратися?

– Я їх щойно з комендантської викурив, – сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрі похитувалися на ногах. – Жлуктили нахильці з карафок.

– А кому яке діло?! – закричав Кирпа. – Я захопив фортецю, тому й маю право пити!

– Ха-ха! Він захопив фортецю! – зареготав Гуня. – Щось я тебе не бачив у числі перших, а пити – тут як тут. Інші трупи з фортеці виносять, а вони винце дудлять.

– Доведеться тобі відповідати, осавуле! – різко сказав отаман. – Пияцтва я нікому не прощаю!

Кирпа злякано забігав маленькими очицями, шукаючи собі хоч якої підтримки, і, зрештою, вирішив не оборонятися, а нападати:

– А злото де ви поділи, пани отамани? Собі заграбастали?

– Яке злото? – спокійно запитав Сулима.

– А те, що у фортеці було! – галасував Кирпа. – Думаєте, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Поділили тихцем між собою – і мовчок?

Сулима зблід від такого нахабства, хоч від Кирпи можна було всього чекати, але стримався.

– Дмитре, – спокійно повернувся він до Гуні. – Візьми трьох козаків і запріть в землянці цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалакаємо.

В холодній Кирпа швидко вихмелився, і його почало тіпати. Так було завжди, коли виходив хміль. І злість кипіла. На Судиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Ні Богу свічка, ні чорту кочерга!.. Кинувся по східцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками… Бив доти, доки не защеміли кісточки пальців. У відповідь – ні звуку. Кирпа знеможено опустився на східцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять літ козакує на Січі, зумів якось в осавули пролізти, а далі – ні тпру ні ну!.. Розкусили. І не розбагатів, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покійний Кикошенко запропонував йому кукурікати під столом. Тьху! Власне, й на Запоріжжя Кирпа йшов з однією метою: розбагатіти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, ніби злота в запорожців – кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. І збіднілий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бідного родича терся у свиті магната Пшибося, клюнув на ті теревені, приперся на Січ, отримав прізвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далі що? Набив кілька торбинок дріб'язком, та й годі. Не вельми густо. З таким скарбом не позмагаєшся з багатою шляхтою. І от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянці, наче якусь сірому!

Все життя Лесючевський-Кирпа мріяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблі. Не бідним родичем, що зазирає в панську куховарню, аби дали що поїсти (і це будучи шляхтичем!), а рівним з рівними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що він шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все своє багатство, маєтки, ґрунти, хлопів і сам п'яним попав коневі під ноги. Ламаного шеляга не лишив своєму синові. Скільки Кирпа не вислужувався – марно. Бідний родич. Гірше, ніж хлоп. Коли втікав на Січ, певний був: повернеться з караваном скарбу. Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На білому коні в'їде… Тьху!.. Пішло життя обертом. І з фортецею він прогадав. Де ті три бочки злота, котрі він сам вигадав і в котрі сам повірив? А мо', й справді були три бочки злота? А Сулима собі заграбастав?.. Лють і заздрість до Сулими не затихала…

«І треба ж було мені за ним побігти в фортецю! – вкотре лаяв себе подумки. – Чорт би її забрав!.. Іч, камінням запасаються, видно, зовсім припекло. Обложать фортецю реєстровці – і кукурікай тоді… Цим камінням довго не будеш відбиватися. Та й харчу обмаль…»

Беручи від Сулими чергову каменюку, Кирпа (а він стоїть на східцях вище отамана) бачить круті широкі плечі, отаманову голову…

«Кинути б оцю каменюку йому на голову, – з ненавистю думає. – Бац – і немає Сулими… Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук… Вислизнула – і по голові отамана…»

Кирпа ще раз бликнув на отамана і розчепірив пальці… Камінь полетів Судимі на голову…

– Стережись! – раптом закричав Кирпа.

Сулима відхилився, каменюка гуркнулась біля його ніг… Кирпа рукавом сорочки витер холодний піт з лоба, нехотя буркнув:

– З рук вирвалась… – А сам подумав: «Боягуз… Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило».

Сулима уважно глянув на Кирпу, спокійно озвався:

– Міцніше тримай каміння в руках!

– Затямлю цю науку! – зле бликнув на отамана Кирпа.

Ще вище Кирпи на східцях стоїть Гнат Кодак.

– Важенна!.. – каже він, беручи каменюку з рук Кирпи. – От дивуюсь, як це деякі людці ухитряються отакезне каміння в себе за пазухою носити?

Кирпа сполошено затупцяв на місці, ніби його спіймали на гарячому, удавано байдуже поспитав:

– Ти про що це пасталакаєш?

– Та все про те ж, – з усмішкою відказав Гнат. – Кажу, що дехто вхитряється жити на білому світі з отакезною каменюкою за пазухою.

– А-а, за пазухою? – пробурмотів Кирпа.

– Ага, в пазусі, – ліниво тягнув Гнат, а очі його так і стріляли. – Тільки той, хто носить отакезну каменюку в пазусі, неодмінно втопиться. Камінь його на дно потягне. Бульк! І немає. Кирпи, приміром.

– Ти чого це? – спалахнув Кирпа.

– То я Кирпу так згадав, для прикладу.

– Шукай собі інший приклад, с-с-сірома!

А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере каміння, передає його Щербині. Той бурмотить:

– На кий чорт мені така робота? Хіба я віслюк, щоб на своєму горбу каміння таскать? Я вільний козак, а не хлоп Сулими.

– Але Сулима й сам носить, – несміло зауважує Панько Макуха.

Щербина спалахує:

– Ото й носить, аби нам очі замилити! Що, мовляв, і він простий козак… А три бочки злота, про які Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо', їх лизень позлизував? Ех, і на дідька я потеліпався за Сулимою!

Макуха здивовано витріщився:

– Ти забув, Савко, що Сулима нас від опряги порятував. Коли б не він – запороли б нас біля ганебного стовпа.

– Врятував, врятував, – шкірить Савка жовті щербаті зуби. – Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхів суне!

– Так уже й сто тисяч? – насмішкувато питає Панько.

– Чого причепився, як той реп'ях? – визвірився Щербина. – Сто не сто, а п'ятдесят – це вже точно. А то б чого Сулима камінням запасався? Пороху та куль чортма, от і думає на камінні виїхати в переможці. Пропадем ми в цій фортеці, як миші! І собака за нами не гавкне. Тікати треба звідси, допоки не влипли.

– Але ж це зрада!

– Дурило!.. – шипить Щербина. – Макуха ти найсправжнісінька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з моє, тоді й пащекуй!

І знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки каміння. Потім Щербина не витримує:

– І на кий чорт я потеліпався на Січ?! Треба було обамбурити того дурня по курячій голові!

Макуха вже не раз чув цю історію. Щербина був наглядачем у якогось панка під Білою Церквою.

– Жив собі як вареник у маслі, – згадуючи минуле, хвастав неодмінно Щербина. – Хоч і наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопів пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на коні гарцюю. Кінь у мене був звір. Хлопа запросто міг затоптати… Кланялись мені, бувало, хлопи в ніжки, коли селом на коні мчу. Хоч і не пан я, а карка переді мною гнули. Що не так – пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтіло переді мною бидло! Навіть панок мені якось зауважив… Ти, Савко, того… легше трохи… А чого, кажу йому, із смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслі жив… І треба ж було…

Макуха знає, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до самої пані в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок і застукав їх на місці гріха… Щербина згарячу тріснув його мідним підсвічником по лисій голові. З панка й дух до ранку геть… Довелося Щербині різати поли. Так і на Січі опинився.

– Кланялося б мені оце всяке бидло в ноги, – бурчить Щербина. – І треба ж було того пана по голові ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б підмостив!..

Зненацька на стіні закричав дозорець:

– Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахкає!

– Яремо! – крикнув Сулима. – Бігцем до Саврана, хай мерщій усі до фортеці сходяться!