Фортеця на Борисфені

– Гм… – Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. – Коштувать це буде дорого.

– За злото і рідного батька можна того… – прогудів Джевага. – Але який зиск з цього будемо мати?

– Зиск виправдовує ризик, – мовив воєвода. – Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено велику винагороду. Я маю на оці тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку і по тисячі злотих. Маєток вкупі з селом, черню, ґрунтами й угіддями дарується у вічне й спадкове володіння.

Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посміхнулися один одному… Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув.

– Підходяще діло, – сказав він, засукуючи рукава, ніби зразу збирався штурмувати Кодак.

– Кожному реєстровому козаку, котрий піде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, – додав воєвода.

– Також жирненько, як для козацької черні! – вигукнув Джевага.

– Ціна підходяща! – коротко підсумував Кононович.

– Коли так, то й торгуватися не будемо! – Адам Кисіль рвучко звівся, й старшина враз виструнчилася. – Збирайте реєстровців – і з Богом у путь! Від мого імені оголосіть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрістю. Переодягніть десятків з п'ять надійних реєстровців у селянське вбрання, і хай вони попросяться у фортецю, буцімто хлопи-втікачі…

– Як це просто й хитро! – вигукнув Кононович. – Пан воєвода має неабиякий хист полководця!

– Пан воєвода не з лопуцька зроблений і голову має не з лопуха! – патетично вигукнув Хваленко й осікся, бо Кононович люто йому зашипів:

– С-сам ти лопуцьок лопуховий!

– Я Кодак штурмувати не буду! – не дивлячись на воєводу, повільно мовив Лелека. – Там українці, і я не піду проти них. Це братовбивча різанина. Я козак, а не різник!

Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопіли. Мовчання затягувалося.

– О Господи… – спохватившись, Кисіль сплеснув білими руками. – Та хіба ж то українці? То лотри, проше пана, справжнісінькі лотри з великої дороги. А вірні українці ось… – воєвода показав на старшин, котрі гордо випнули груди. – Ось де справжні українці, пане Лелеко!

– Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! – обурено вигукнув Лелека. – Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?

– Прошу пана, – рівним голосом мовив воєвода. – Ви вільні, пане Лелеко! Жаль мені вас!

– Жалю не потребую! – відрубав Лелека і вийшов.

– Та це ж… Та це ж бунтівник! – аж зблід від обурення Кононович. – На палю лотра!

– Смерть зраднику! – захрипів Джевага і почав засукувати рукава свого кунтуша, оголюючи волохаті руки. – Та ми його в один мент…

Хваленко поривався вихопити з піхов шаблю, та шабля застряла в піхвах, і він сопучи марно намагався її виволодати.

– Почекайте, панове, я зараз… зараз, – бурмотів Хваленко, смикаючи осоружну шаблю. – Я ж йому…

– Пане воєводо, – зробив крок вперед Караїмович, – дозвольте…

– Спокійно, панове, – підняв обидві руки воєвода. – Я поділяю ваш справедливий гнів і обурення…

Того ж дня старшину Семена Лелеку знайшли мертвим з ножем у спині… Того ж таки дня Караїмович та Кононович виїхали з Бара в Черкаси – готувати реєстровців для нападу на Кодак.

Розділ восьмий

Минув місяць звідтоді, як Сулимівці захопили Кодак, а з Варшави, взагалі швидкої на розправу, – ні слуху ні духу. Вже й вересень збіг, в степах і на ріках галасливе птаство збиралося у зграї – пора лаштуватися у вирій, а в Придніпров'ї все ще було тихо. Річ Посполита наче й забула про втрачену фортецю на Дніпрі. Щоправда, доходили чутки, що польське військо на чолі з коронним гетьманом все ще перебуває у Прибалтиці, а шляхта хоч і біснується при згадці про запорожців, котрі відбили у неї Кодак, але вирушити в похід до порогів лише з своїми силами не зважується. Певно, чекає панство коронного війська.

Майже щодень з'являлися гурти втікачів із Східної України, одні зупинялися у фортеці на день-два, розказували, що діється в селах, інші далі простували – шлях на Січ тепер був вільним. Про курінного отамана Івана Судиму й про те, як він з козаками викурив ляхів з-за порогів, вже співали пісень, але сам отаман був невдоволений, а тому й заклопотаний і похмурий. Запаси пороху танули, з харчами теж негусто, а з Січі, хоч і посилав туди гінців, ніяких вістей. Тим часом Павлюк поривався на Україну – полум'я роздмухувати, але Сулима його стримував:

– Як із Січі прийде підмога, так і відпущу тебе. Мо', й сам з тобою гайну – люд на боротьбу піднімати та ляхам сала за шкуру заливати, а поки що ти і твої хлопці-молодці у фортеці потрібні.

Одного ранку – це вже було на початку жовтня – до фортеці прибилися три вершники, на вигляд – реєстровці, і попрохали, щоб відчинили браму. Савран їм відмовив.

– Не бійтеся, січовики, ми втрьох не захопимо вашої фортеці, – гукнув передній вершник, у якого було перев'язане плече.

– Впусти, – велів отаман Саврану. – Надто вони язикаті, подивимося зблизька, що за їдні.

Отаман вийшов на замковий двір і рушив до брами, попихкуючи люлькою. Савран вже впустив ранніх гостей і тепер недовірливо оглядав їх з ніг до голови.

– Звідкіля, козаки? – поспитав Сулима. – В гості до нас чи назовсім? Чи далі куди прямуєте?

Старший у них той, що з перев'язаним плечем. Чолов'яга високий, худий, не старий і не молодий, а так літ під сорок. Лице мав довгасте, очі трохи вузькуваті й ніби косі. Тримався він просто й невимушено, навіть дещо поважно, як людина, котра знає собі ціну.

– Старшина реєстрового козацтва Іляш Караїмович!

– Я так і знав, що ви зрадники! – сердито вигукнув Савран, підступаючи до Караїмовича. – Паноті служите? Віддай зброю, негіднику!

– Облиш! – спинив його Сулима. – Не всі реєстровці падлюки. Павлюк теж з реєстру. – І повернувся до Караїмовича: – Важна птаха до нас залетіла, не відаю, чим і завдячні такому щастю.

Караїмович не встиг відповісти, як почувся дужий голос Павлюка:

– О, реєстровським духом запахло!.. Звідкіля взялися, козаки?

З цими словами, чухаючи розхристані груди, в білій сорочці до них підійшов Павлюк. Забачивши прибулого, він пильно глянув на нього, і брови його здивовано злетіли вгору.

– Іляшко Караїмович? – швидко запитав Павлюк. – Зроду б не подумав, що здибаю колись серед запорожців старшину Караїмовича.

– А я мчав до тебе, пане сотнику, – спокійно мовив Караїмович.

– Звідколи ти засумував без мене? – гмикнув Павлюк.

– Бо на тебе остання надія, брате.

– Чи ти ба!.. – знизав плечима Павлюк. – Уже й братом мене величає. Той це Караїмович чи не той? Той, котрого я раніше знав, був гордим і дивився на сотника Павлюка звисока, як князь на челядина. Хоча люди іноді міняються… – До Сулими: – Це справді старшина реєстровців Іляшко Караїмович. Права рука реєстрового гетьмана Сави Кононовича. То телепень великий і падлюка ще більша, а цей ніби поряднішим був. Хоч і гординя. – Повернувся до Караїмовича: – Як там поживає пан Кононович?

– Панський прихвостень, наволоч і падлюка! – Караїмович крізь зуби вилаявся. – Чи ви хоч знаєте, що затіває проти вас Кононович?

– Зайдемо в комендантську, добродії, – втрутився Сулима і велів Саврану: – Охріме, відведи двох реєстровців до павлюківців, їх там нагодують, а пан Караїмович лишиться з нами.

Сулима, Павлюк і Караїмович зайшли до комендантської, де Ярема вже й сніданок зготував: тетері наклав у дерев'яні коритця та в'яленої риби. Не чекаючи запрошення, Караїмович з жадібністю накинувся на тетерю. З набитим ротом пояснив:

– Голодний як вовк. Всю ніч з коня не злазив, день мчав і знову ніч… Ріски в роті не мав…

Сяк-так вгамувавши голод, Караїмович відсунув дерев'яне барильце і почав свою розповідь:

– А тепер, панове, слухайте мене уважно. Вельми кепські вісті я привіз до вас. Почну здалеку. Як тільки сеймовому комісарові реєстру Адамові Кисілю, котрий заступає нині коронного гетьмана, стало відомо, що запорожці захопили Кодак, він негайно викликав до себе в Бар реєстрову старшину. Адам Кисіль – це стара і хитра лисиця, швидше павук, що вміє добре плести сіть на людські душі. Він не гримав на нас, не погрожував, а зустрів ласкаво й вином пригощав…

– До діла ближче, Караїмовичу! – нетерпляче вигукнув Павлюк.

Сулима посміхнувся й поклав руку на плече Павлюкові.

– Воєвода сказав: відбити у запорожців Кодак – справа честі реєстрового козацтва, – почав було Караїмович, та Павлюк знову його перебив:

– От зануда!.. Він ще сміє своїм поганим ротом про честь пащекувати? Ну, а ви що? Плюнули йому в пику?

– Слухаємо та на вус мотаємо, – розказує Караїмович. – Адам Кисіль і каже: «Негайно збирайте реєстровців. Кожному буде виплачено високу винагороду: по сто злотих».

– Старшину спокушено кількома капшуками?

– Так, – хитнув головою Караїмович. – Старшині обіцяно по тисячі злотих і по маєтку. Кононович як почув про це, то аж затрусився. Я для виду мусив погодиться. На чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Хоча не всі погодилися. Старшина Лелека відрізав, що це братовбивча війна… Того ж дня його знайшли з ножем у спині.

– Лелеку, кажеш, по-зрадницькому вбито? – Сулима спохмурнів. – Семена Лелеку я знав. Чесний був, тільки надто прямий. Що думає, те й каже. На мить не міг покривити душею.

– От і загинув, – сказав Караїмович. – Я змушений був хвостом виляти… Коли з Бара поверталися, я спробував було з гетьманом побалакати… Невже, кажу йому, українці підуть проти українців? Що ж ми, на догоду ляхам будемо один одного за горло хапати? А мені, кричить Кононович, наплювати, що я українець, хто мені злоті дає й маєтки, тому й слугую.

– От зараза! – вилаявся Павлюк. – І зібрав він військо?

– В тім-то й лихо, що зібрав, – зітхнув Караїмович. – Реєстровці спокусилися на злото… Та й старшина рада була вхопити по маєтку. Одне слово, Кононович нашкріб дві тисячі козаків.

Павлюк рвучко схопився, блиснув світлими очима, що враз потемніли.

– Та він їх просто обдурив! Серед реєстровців чимало чесних людей. Хоча декому злото, може, й справді засліпило очі… Ех!.. Не було мене там, я зняв би полуду з очей!

– Де зараз ті дві тисячі реєстровців? – запитав Сулима.

– Стоять табором біля слободи Білі Млини, – відповів Караїмович. – Це два дні путі до Кодака. Але Кононович поки що не зважується здолати ці два дні. Він чекає допомоги. Старшину Бабенка з тисячею і старшину Горобця з двома тисячами козаків. Всього п'ять тисяч має там зібратися. А вже потім Кононович вирушить сюди.

– Мерзотник! – забігав Павлюк по хаті. – П'ять тисяч козаків в оману ввести! Підляк!.. Лиходій!..

– Стали ми табором біля Білих Млинів, – вів далі Караїмович. – Я й почав нашіптувати гетьману, аби відмовився від своєї затії. Хай ліпше, кажу йому, самі ляхи нападають на Кодак, чого це проти своїх братів будемо йти? Гетьман вдруге пригрозив мені. Тоді я почав підмовляти старшину до бунту. Думка була така: змовитись, схопить гетьмана й повернути назад… Але, – Караїмович тяжко зітхнув, – сотник Білий виказав. Схопили мене, довго били, звинувачували у зв'язках з Павлюком, що буцімто дію з його намови. На ніч кинули зв'язаного до намету і поставили аж трьох охоронців. На щастя, козаки трапились свої, я їх умовив разом тікати на Січ… Вночі, коли табір заснув, вони й звільнили мене. Захопили ми коней – і гайда. Шум зчинився, гетьманці по нас стріляли. Одного козака вбили, а мене поранили… Але то дріб'язок, заживе. Я радий, що дістався до своїх, і совість моя чиста, бо не став запроданцем. Оце і все. Тепер, панове, думайте. Ось-ось до Кодака підійде п'ять тисяч реєстровців, обдурених, засліплених жадобою злота. – Караїмович позіхнув і тут же вибачливо посміхнувся: – Дві ночі не спав, з сідла не злазив…

Павлюк трахнув кулаком по столі.

– Це вже нікуди не годиться!.. П'ять тисяч козаків дали себе в оману ввести!.. – Павлюк схопився й забігав по хаті. – Ех, проґавили!.. А реєстровців ще можна було на свій бік перетягти.

– Ти думаєш? – спокійно запитав Сулима.

– Я проти гетьмана підняв би повстання! – запально вигукнув Павлюк. – А Караїмович і побалакати запально не тямить. Старшину підбурював! Та старшина вже давно ожиріла на панських харчах. В польське магнатство преться, у шляхту, аж пищить. З козаками треба було балакати, з реєстром…

– Дав маху, – сонно позіхнув Караїмович і поклав голову на руки. – Ви, отамани, побалакайте, а я трохи подрімаю, бо вже й очі злипаються, наче хто їх медом помазав…

Це й зовсім обурило Павлюка.

– І він ще думає про сон, коли п'ять тисяч козаків проти своїх же братів зброю підняли? Радий, що сам утік, а з козаками по душах побалакати кебети не вистачило? Та що з тебе візьмеш, ти й раніше козаків сторонився.

Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.

– Не кричи! – спинив Сулима Павлюка. – Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.

Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.

– Тих двох реєстровців нагодував? – поспитав Сулима. – Хто вони такі?

– Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.

Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.

– Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

– Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

– Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.

– Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

– Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

– Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?

Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

– Не зовсім, але це неважливо.

– Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

– А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. – Після паузи додав: – Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

– Коли б це так… – задумливо мовив Сулима.

– Чи ти йому, батьку, не довіряєш? – здивувався Павлюк. – Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

– Спробуй йому в душу заглянути, – обережно натякнув Сулима.

– Ех, батьку! – схопився Павлюк. – Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.

– Ти – інша річ, – м'яко посміхнувся Сулима. – Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… – Сулима похитав головою. – Щось мені у ньому не подобається, а що – ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.

Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.

– А може, мені тільки так здалося…

– Саме так, батьку, здалося! – радо вигукнув Павлюк. – Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.

Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.

– Спить! – аж розізлився Павлюк. – Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!

Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:

– Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.

– Слухай, старшино, – підсів до нього Павлюк. – До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.

– В тебе, може, це й вийде, – зітхнув Караїмович. – Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.

– Для початку й це добре.

– Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.

– Скис? – рвучко схопився Павлюк. – Перша осічка, й готово?

– Я не з того тіста замішаний, що ти, – зітхнув Караїмович.

Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.

– О, я не такий слабак! – вигукнув задоволено. – Мене невдачі не лякають, а навпаки – гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!

– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, – вперто повторив Караїмович. – Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк – то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.

– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? – схопився Павлюк. – Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…

– Схибив, – розвів руками Караїмович. – Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися.. А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.

– І поведу! – загорівся Павлюк. – Може, й ти до мене пристанеш?

– Ти хочеш, щоб мене задруге схопили? – брови Караїмовича з ляку злетіли вгору. – Нема дурних! Своя сорочка ближче до тіла. Тебе реєстровці і знають, і поважають, ти і їдь до них.

– Ех, ти! Заєць! – Павлюк збуджено забігав по хаті, світлі очі його горіли вогнем. – Жижки тремтять? А я піду!..

– Старшина кулями зустріне.

– Кулям не звик кланятись, бодай і старшинським! – із цими словами Павлюк вибіг з комендантської і біля порохових льохів здибався з Сулимою. Ще здалеку крикнув:

– Батьку, кульбач коней!

– Почекай. – Сулима запер льох на замок, щось сказав вартовому і повернувся до Павлюка. – Чого це тобі так приспінило, що й на місці не встоїш? Ой, ускочиш же ти колись у халепу.

– Тіпун тобі на язик, батьку! – весело блискав Павлюк очима. – Така в мене вдача. Не люблю тліти. Горіти, так горіти. Беру сотню і мчу навстріч реєстровцям. Хочу запобігти братовбивчій війні. Реєстровців обдурила зрадницька старшина, замакітрила їм голови, засліпила їх злотом. А я хочу козакам нагадати, що ми сини однієї України, що ми – як два крила в одного птаха. Що їхні вороги – то ляхи, а не запорожці. Певен, більшість опам'ятається і піде за мною. Я поведу їх на Черкаси. Це буде початком повстання. А ви мені з Січі підмогу кинете.

– Бути по-твоєму, сину! – Сулима обняв Павлюка. – Не страшний ворог, страшно, коли брат на брата йде. Ти запальний, балакати вмієш, мо', й роздмухаєш в. обдурених серцях вогонь помсти!

– Прощай, батьку! До зустрічі!

– До зустрічі, сину!..

Розділ дев'ятий

Підйомний міст, глухо стукнувшись, упав на рів, і Яків Остряниця в'їхав у фортецю.

– Здорові були, Сулимівці!

– Здоров був, отамане, коли не жартуєш! – одказали козаки, котрі чатували біля брами.

– Еге, з вами пожартуєш! – похитав головою Остряниця. – Таку фортецю запопали! Угору глянеш – шапка злітає.

– На дріб'язок не розмінюємось.

– То, виходить, живі-здорові?

– Ще б пак, – почув Остряниця знайомий голос і не зоглядівся, як опинився в дужих обіймах Івана Сулими.

– Ану, хлопці, зачиняйте браму, щоб старшина, бува, не втік! – весело гукав Сулима до сторожі. – Не випустимо, доки не повість отаман усі новини… То, кажеш, брате, свистіти з подиву хочеться? Почекай, почекай, ти ще й не так засвистиш!

Отамани розцілувалися, відступивши на крок, розглядали один одного, підкручуючи вуса.

– Ти ніби аж повищав, Іване?

– Ростемо, брате, ростемо.

– Я думаю. Таку фортецю відхопити! Іч, сяє, як те сонце.

– Та й ти – як той місяченько…

Отамани засміялися, поляскуючи один одного по плечах.

Остряниця був вищий і худіший за Судиму, тому й здавався сухим, колючим і ніби аж непривітним. Все у нього було гострим: великий ніс, підборіддя, і погляд великих чорних очей також був гострим. Та ледь Остряниця посміхався, як лице його враз м'якшало й привітнішало, ніби вигодинювалося після негоди.

– Прошу до нашої господоньки.

– Нічого собі господонька, – озирався на всі боки Остряниця. – І все це тепер наше?

– А то ж чиє?

Йдучи фортечним двором, розмовляли.

– Але ж і чисто в тебе, Іване, – дивувався Остряниця. – Як у світлиці дбайливої господині.

– Два дні після колишніх найманців сміття вигрібали, – сказав Сулима, зморщивши носа. – Загидила німчура фортецю так, що й ступити ніде було. Гірше, ніж у конюшні. Прибрали та чебрецем посипали. Вдихнеш чебрець – і наче в степу себе почуваєш.

– Кошовий цікавиться, як у тебе справи, Йване.

– Живемо – сухарі жуємо.

– Харчу вам невдовзі підвезуть, – запевнив Остряниця.

– А що нам далі з лядською фортецею чинити? Чи жити у ній, чи за димом пустити? – поспитав Сулима. – Як Січ-мати гадає?

– Жити, Іване, жити, – твердо мовив Остряниця. – Заради цього й приїхав до тебе. Кошовий з старшиною ухвалили: фортеці не руйнувати, буде в ній стояти наша, запорозька, залога. Маю ще одну приємну вістку, – Остряниця посміхнувся, його гостре лице враз заприязнилося. – Кошовий дякує тобі й козакам твоїм за лицарство й відвагу… А ще кошовий отаман велів мені передати, що Іван Сулима віднині вже не курінний отаман, а військовий старшина.

– Чи ж не високо мене піднімає кошовий?

– По заслугах. Чин військового старшини – високий чин. До всього ж кошовий настановлює тебе головним отаманом Кодацької фортеці.

Прийшли до комендантської хати. Під вікном сидів Ярема Летючий і стругав палицю. Вгледівши Остряницю, схопився, але враз стримав себе й статечно привітався.

– О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…

Ярема враз почервонів.

– Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.

– Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.

– Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?

– Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.

– Куди ж це? – запитав Остряниця.

– Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.

– Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.

– Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.

Остряниця уважно на нього глянув.

– Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.

Зайшли до хати.

– Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?

– Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?

– Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду.

– Чому це для мене?

– Бо ти мій гість, тобі випити сам Бог велів.

Сулима поставив на стіл пузату карафку.

– Ось дещиця від колишнього коменданта лишилася. – Сулима налив один келих. – Я не можу, – вибачливо посміхнувся. – Зовсім недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всім, то всім.

– Та хоч келишок перехили, – наполягав Яків. – Ніхто ж не побачить. Р-раз – і вуса витирай!

– Перед самим собою совісно буде.

– Тоді будь здоров! – підняв Остряниця келих. – П'ю до дна, щоб не було ворогам добра. – Випив, плямкнув. – Тьху! Як цю кислятину панство дудлить? Аж оскома напала. Інше діло – оковита. Ми її знаємо, а вона нас ще краще знає, тож і лад у нас… Хоча… налий мені ще одну посудину, для ближчого знайомства.

Остряниця спорожнив другий кухоль.

– О-о… За другим разом вже ніби й ліпше. За третім, дивись, ще й приятелями станемо. А ти ж чого сумуєш, Йване?

– Павлюк мене непокоїть, – зітхнув Сулима. – Відпустив, а тепер каюсь. Коли б ми не схибили.

І розповів про Караїмовича, про те, що гетьман веде реєстровців.

– Тепер вся надія на Павлюка. Хоч ми й приготувалися до оборони, та все ж сподіваюсь, що Павлюк перетягне на свій бік реєстровців.

Погомоніли ще трохи, й Остряниця заквапився.

– Мені вже час… Кошовий чекає вістей. Наказував: дізнайся, що там і як в Сулими, і відразу ж назад.

– Передай, що пороху й свинцю в нас обмаль. І запаси харчів, що були у фортеці, вичерпуються.

– Порох та свинець вам підвезуть, – пообіцяв Яків. – І харчі теж. Сам валку до вас приведу. Чекай!

Сулима провів Остряницю за браму, обнялися.

– Павлюк пішов, щоб запалити велику пожежу, – сказав Сулима. – Коли раптом що з ним трапиться, я поведу козаків на Україну. Коли ж і мене стара костомаха здожене, то настане твоя черга, брате.

Вони обнялися і розцілувалися. Більше їм не судилося бачитись.

Сулима довго стояв того вечора на фортечних мурах. В надвечір'я пішов дощ – дрібний, одноманітний, нудний. Ніби восени. Небо всипане сірим попелом. Згодом на заході сірий попіл став червоніти, ніби під попелом спалахнуло полум'я. Захід зробився червоним. То сідало сонце. Але, так і не пробивши сірого попелу, світило зникло. Захід швидко згас і почорнів. Густі хмари затягли небо.

Сулима стояв на стіні і думав про Павлюка.

«Чи ж проб'ється його сонце крізь той попіл і громаддя хмар?»

Вірив: мусить пробитись!

Розділ десятий

Гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович спинився з загоном козаків під слободою Білі Млини. Звідси до Кодацької фортеці було кілька днів путі, але обережний гетьман барився, зволікаючи під різними приводами, і ніяк не зважувався покинути слободу. Далі, аж до самого Кодака – відкриті, пустельні степи. І вийти у ті степи – значить, безповоротно зважитись на війну з запорожцями. А поспішиш у цьому ділі – тільки власну голову втратиш. Безперечно, в нього чимале військо, але чи вистачить його, щоб захопити фортецю? Хоча запорожців там, мабуть, сот кілька, та спробуй їх викурити! Мури неприступні, на стінах – гармати. Переб'ють… За такими мурами можна відбиватися хоч і рік.

А в реєстрового козацтва настрій швидко міняється. І так довелося золоті гори обіцяти, доки зібрався загін. Перша ж невдача під Кодаком остаточно зіпсує їм настрій. Любителі легкої наживи не дуже охоче сунуть голову в пащеку смерті… Прощай тоді, гетьманство!

Кононович схоплюється й нервово бігає по намету. О, тільки не це!.. Тільки не гетьманство. Легше голову втратити, аніж гетьманську булаву. А перша ж невдача – і крах! Або Караїмович перехопить булаву, або той ведмідь Джевага. Та жодний із старшин не відмовиться турнути гетьмана, під яким захиталася земля.

Кононович хапає булаву, притискує до грудей, відчуваючи, як шипи булави вдавлюються йому в тіло. Від того дотику трохи легшає на душі. Булава з ним, отож – його… Він цілує її і обережно кладе в скриньку, на оксамитову подушечку. Ні, поки він живий, булави нікому не бачити. Навіть Караїмовичу, а то хитрий лис і підступний вовк водночас… Вовк з повадками смаленого і тертого лиса. З ним треба бути насторожі. Хоч він зараз і в Кодаці, та не заради Кононовича ризикує своїм життям.

Згадавши Кодак, Сава знову захвилювався. Чи ж вдасться їхня задумка? Коли вже й Караїмович посковзнеться, то йому, Кононовичу, ліпше тоді й не потикатися до фортеці. Але ж тисяча злотих! Маєток! Угіддя. Ґрунти. Ліси. Луки. І все це він втратить назавжди. От і крутись. І тут пече, і там боляче. А на фортеці можна добряче нагріти руки. Що з того, що запорожці такі ж самі українці? То ж усе збіглі хлопи, чернь, бидло, котрі засіли за порогами й удають з себе лицарів. А ляхи хоч і чужі, зате ж пани. Потрешся біля них, дивись, і сам паном станеш – вельможним і можним. Ні, ні, йому із запорожцями не по путі, то голодранці, сірома. А він все ж таки гетьман. І має вже маєток, невдовзі отримає ще один. А там, дивись, і магнатом зробиться, шляхетним і ясновельможним. Ні, ні, запорожці йому вороги. Але ж як взяти Кодак?..

Два дні стояв Кононович під Білими Млинами, не відважуючись рушити вперед. На третій день, так нічого й не придумавши, Сава скликав старшин на раду. Галасували, сперечалися, але ні до чого путнього не дійшли. Сава зовсім занепав духом, обіцяний маєток і тисяча злотих випливали з рук.