Фортеця на Борисфені

Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі вежі, з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. «На біса нам армати, – казали запорожці, – як у нас кулаки великі».

А навколо Січі, або Внутрішнього коша, тулився форштадт – передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендлярі. Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.

В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, Внутрішній кіш – серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.

Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі – комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання – станок – кошового отамана. Над станком маяв білий прапор – знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.

Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди – вільний. Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.

Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі коні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од вітру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки… Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося. Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався… Гнат прислухався і вловив ще якісь звуки, що випливали десь ніби збоку – ніжні, тремтливі… Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинку, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.

– Що то в тебе? – запитав Гнат.

– Дримба, – відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.

Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.

– Сестричка сьогодні наснилася, Настя, – озвався по хвилі. – Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась… Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить. «Чого ти, чайко?» – питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: «Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя…» Я руки до неї простягнув і прокинувся… Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. – Посміхнувся і запитав Гната: – Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком… В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу… Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: «Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше…» Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна…

Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку… І знову полинули ніжно-сумовиті звуки… Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.

– Ти вже запорожець? – запитав Гната.

– Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.

Ярема обняв Гната:

– Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь.

І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно – довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку – ікони. А над столом висіло велике панікадило… Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця і довгі козацькі вуса.

– Сідай, – припрохував Ярема. – Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий – запам'ятай моє прізвище, – дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.

– Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище – Летючий?

– Та з хати літав, – посміхнувся хлопець. – Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: «Ще хоч би убився, – кричала, – а то ж покалічишся, а мені – тягайся з тобою… Іч, що надумав – літати!» А дід і каже матері: «Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така – летюча». От мене звідтоді й прозивають Летючим.

– І не кинув своєї мрії?

– Ще дужче кортячка розбирає літати. – Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: – Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить… Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю… Стривай, – сам себе спинив джура. – Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?

– Тобі сестричка Настя наснилась, а мені… – не доказав, зітхнув, голову звісив.

– У тебе горе? Розкажи про нього – легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?

– Від пана свого дременув, – розповідав Гнат. – Від самого Каніва ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає – ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха…

– Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, – вигукнув Ярема.

– Просидів я в тій норі з тиждень, – розказував Гнат. – Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить – аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию – і в Дніпро. Пшияловський і кричить: «Пий, хлопе, скільки хочеш!» Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам – визволили від смерті. – Помовчав. – У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: «Хто ти є?» – то я кричу: «Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!» Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався…

– І добре зробив, – усміхнувся Ярема. – І хто ж тобі у подобі став?

– Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: «Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма…» От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми… Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погукав, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: «Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! – і на нас з Христиною показує. – Вони кохаються… побратися хочуть…» А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: «Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?..» Шляхта була п'яна, давай галасувати… Зрештою зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари… То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги…

Гнат вмовкає, кусає губи.

Ярема важко дихає від гніву, що так і тіпає його.

– Розказуй, брате, розказуй. Не тримай у собі горя.

І Гнат далі веде сумну і тяжку свою оповідь:

– От пан і каже: «А що, панове, обвінчаємо це бидло з коровою? Ото буде нам розвага!..» Панство з палацу висипало, потягло мене на стайню, потім корову вивели… «Оце йому пара! – аж падає з реготу шляхта. – Чим не краля? З рогами, з хвостом, ще й мукає». Привели коваля і веліли йому мене з коровою ланцюгом скувати. В коваля хоч і руки тремтіли, і плакав він, а пан таки змусив його. Наділи мені обруч на шию, прикували до нього ланцюг, потім корові наділи обруч і другий кінець ланцюга до нього приклепали. Шляхта похапала паліччя і жене мене з коровою селом. Регоче панство, потішається, кривляється, як блаженне… За нами ридван котиться, в ньому – вина й закуска. Панство на ходу вина п'є, курей смажених жере. Музика попереду нас ішла, пани їх грати примушували, аби «справжнє весілля було». Пригнали мене з коровою до церкви. Отець Микита як побачив таке, то й зомлів. Пани його водою відлили й кричать: «Вінчай, попе, цю худобу з коровою!» Отець відмовився, то шляхта почала його бити, з ніг збили, ногами топтали… Тузили його, поки він і не охолов. Церква була православна, пани всі католики, то вони й убили нашого отця Микиту. А тоді давай мене з коровою вінчати. Реготали, розважалися пани, доки й церкву не спалили… Тоді погнали мене з коровою на стайню, прив'язали, сіна у ясла поклали. «Хрумай, – кажуть, – сіно з своєю нареченою. Бачиш, як твоя молода сіно мотугає, а ти ще й носа вернеш…» Ось так я простояв на стайні кілька днів. Корова мотає головою, смикає ланцюг, до кісток мені обруч в'ївся. Спасибі, коваль одної ночі звільнив… Обруч на мені розпиляв і каже: «Тікай на Січ, за зброю берися та панам мсти!»

– А Христина ж як? – запитав Ярема, і його чисті блакитні очі наповнилися слізьми. – Що з нею сталося?

– Повісилась Христинка… – ледь чутно прошепотів Гнат. – На своїх косах… Пани хотіли з неї…

Гнат не домовив, бо до куреня зайшов низькорослий, але досить-таки гордовитий на вигляд козак. Тримався звисока: груди випнуті, шапка, оторочена видрою, хвацько заломлена аж на вухо й сиділа там бозна-як. І намугикував він щось молодецьке, тримаючи одну руку на боці, там, де стан перехоплював червоний пояс. На поясі висіла шабля, з другого боку за пояс були заткнуті аж три пістолі, а біля них висіли три лядунки з порохом, далі стирчав ріг з мідним ланцюжком, якісь торбиночки, вузлики…

«Іч, кирпу як дере, – подумав Гнат, спостерігаючи, як незнайомець гордо простує до них. – Видно, вдатний та славний козак».

Незнайомець стрельнув блискучим оком на Гната і запитав у Яреми:

– Що за молодик?

– А це, пане осавуло, Гнат Кодак. Його німчура хотіла втопити, а ми порятували.

– Сулима завжди кого-небудь рятує, – сказав хвальковитий осавул, і не зрозуміло було, хвалить він Судиму чи гудить.

– Тим і живе, – відповів на те Ярема.

– Ну, козакуй, козакуй, – бадьоро мовив осавул, не дивлячись на Гната. – Колись з тебе отаман буде. Той не козак, хто не бачить себе отаманом. – І до Яреми: – А де ж це пан отаман?

– В пана кошового.

– Мізкують, як ліпше на фортецю напасти? – поспитав осавул. – Треба, треба викурювати ляхів.

– Військова рада вирішить, як з Кодаком бути, – відповів Ярема.

– Рада радою, а без нас, старшин, ви й кроку не ступите, – осавул це сказав таким тоном, що Гнатові аж ніяково зробилося. Відчув, що і Ярема має таке відчуття, тому не хоче підтримувати розмову. – Як там, хлопці, Кодацька фортеця? – бадьоро запитав осавул і, підсівши до Яреми, спробував було зазирнути йому в очі, але той, відвернувшись, неохоче буркнув:

– Стоїть…

– Невдовзі впаде! – поплескав осавул Ярему по плечу. – Ми її хутко звалимо. Ха!.. У нас вона довго не стоятиме. Ми її, голубку, раз – і набік. Ми такі! – Осавул підсунувся ближче до Яреми, і очі його, хвилину тому хвальковиті і самовпевнені, забігали й зробилися благальними. – Слухай, молодику, а злота у фортеці достобіса? Тільки хвостом не виляй, а по-чесному ріж. Багацько, га?

– Не знаю, – Ярема стенув плечима.

– Не бреши, – ошкірився осавул. – Як це джура отамана не знає? Ха! Коли всі козаки відають, що в Кодацькій фортеці аж три діжки злота стоїть. Ось тому отаман і замислив похід до Кодака.

– Ви, пане осавуле, не наговорюйте! – Ярема обурено схопився. – Батько за злото не воює!

– Дай Боже, дай Боже, – іронічно протяг осавул. – А три бочки у фортеці стоять. Чули ми, чули…

– Від дурних чули! – зухвало крикнув Ярема.

– А ти не кородися! – осавул схопився і враз надувся. – Ще губа в тебе боса, вусів не маєш, а вже хвоста перед старшиною задираєш? І чому тебе тільки отаман вчить?

– Вчить воювати не за злото, а за народ свій.

– Ого! – вигукнув осавул. – Слова гарні, та ще ніяка трясця в світі не відмовлялася від злота.

– Трясця не відмовиться, – вихопилось в Гната. – Інша річ людина.

– А ти не лізь, коли не твоє мелеться! – осадив його осавул. – Перший день на Січі, а вже старшині в рота стрибаєш? Карати вас треба за непослух, і добряче. Багато вас таких ланців-обдертусів розвелося, що ні в тин ні в ворота. Тільки й тямите перебаранчувать старшину, Богом вам поставлену.

– Та вже якось поділимо три бочки злота! – визивно кинув Ярема.

Осавул пирхнув, стовбурчачи вуса, і швидко вийшов з куреня.

– Іч, як йому замуляло! – засміявся Ярема.

– Хто він за їден?

– А-а, – махнув Ярема рукою, – осавул Кирпа. До бою маклуватий, а до злота хапкуватий. Бачив у нього торбиночки та вузлики за поясом? Носить із собою своє добро. Нікому не вірить, мабуть, і самому собі. Каламутить тільки воду на Січі. Сам жаднюга і всіх на свій аршин міряє. А золото – так і сонний бачить. Ласогубий, хоч і лемехуватий.

– В кожного своя мрія, – додав Гнат.

Зненацька на майдані залунали позивні звуки.

– Литаври! – звівся рвучко Ярема. – Біжімо!

– Куди? – схопився й собі Гнат.

– На січовий майдан. Зараз відбудеться військова рада.

– А що таке рада? – на ходу поспитав Гнат.

– Рада – це… – Ярема аж руками потряс над головою. – Найвища у нас. І найстарша. Навіть за кошового отамана старша. Як ухвалять козаки на раді, так і буде… Тільки б встигнути ближче до литавр місце захопити, бо зараз стільки тих козаків на майдан наб'ється, що й грудці ніде буде впасти…

Розділ третій

Отаман трубецький махнув білою хусткою: загуділи труби, як у похід. Сурми заграли, наче журавлі у високості закричали… І стихли… А журавлиний звук сурем та похідний клич труб ще велично пливе над майданом. Всі відчули: мандрівочка пахне…

І тоді довбиші підняли колотушки, обтягнені повстю, і вдарили у литаври. В одну мить їхній кличний звук злетів над січовим майданом і полинув над куренями, над гамірливим базаром, по той бік коша, над слобідкою, над усім Базавлуком і сягнув аж ген до Дніпра. І ледве загомоніли литаври, як козаки почали вибігати звідусіль, на ходу надіваючи шапки, весело казали один одному: «Військова рада!»

І на майдані ніби спалахнула величезна різнобарвна квітка. Замиготіли жовті, червоні, зелені, сині жупани, кунтуші, пояси, маком цвіли денця шапок з ясного сукна, з золотими китицями, загупав майдан чобітьми, сап'янцями, босими ногами, заклекотів лудженими горлянками… Задиміли люльки – глиняні, мідні, дерев'яні, череп'яні і ще бозна-які, і над майданом вже зависли сизуваті тютюнові хмарки.

Кому не вистачало місця на майдані, хто не міг уже й пальця втиснути в юрбу, той вилазив на покрівлі куренів, і невдовзі й там зробилося тісно. А козаки все бігли і бігли, видиралися на вали, палісади, набивалися у сторожеві вежі, наче галки, всідалися на деревах, виглядали з вікон дзвіниці…

Гнат Кодак та Ярема Летючий найперші встигли на майдан і захопили місця біля литавр. Хоча натовп і тис на них чимраз дужче, вони трималися й не поступалися своїм місцем. Гнат був схвильований, оглушений литаврами, гомоном козаків, і йому здавалося, що він залетів бозна-куди, у далекий і загадковий вирій… А довбиші все били й били колотушками у литаври, великі мідні казани, з одного боку обтягнені шкурами й поставлені на триніжках…

Гомін над майданом поволі вщухав. І тоді ще швидше замиготіли колотушки в руках довбишів-литавристів, ще грімкіше й ритмічніше загуділи литаври – майдан стихав… Ще мить – і на майдані стало так тихо, ніби там не було жодної душі… І тоді четверо довбишів підійшли до великих литавр, що були схожі на величезний казан, й одночасно вдарили в туго натягнену шкуру «головного тулумбаса». І Гнатові здалось, що бабахнула гармата, такої потужної сили звук злетів від литавр.

– Набат! – захоплено вигукнув Ярема. І по хвилі: – Ідуть!.. Ідуть!..

З січової церкви вийшов високий рудий осавул, несучи військові клейноди – прапор і ще щось – пучок волосся, що висів на довгому держалні, наче кінський хвіст.

– Бунчук! Бунчук несуть!.. – загомоніли козаки.

– Зараз вийде кошовий отаман із старшиною, – шепнув Ярема. – Дивись, тобі пощастило. Такі ради рідко бувають, коли в походи збираємось, та ще на Різдво, коли кошового й старшину вибираємо.

Осавул поставив у колі прапор і бунчук.

Майдан сколихнувся і завмер.

Зненацька із сторожової вежі лунко вдарила гармата. І ще луна не вщухла, котячись Базавлуком до Дніпра, як Гнат побачив кошового отамана Запорозької Січі. Він крокував неквапливо і поважно, увесь сивий як лунь, кремезний і ладний, міцно і широко ступаючи, гордо ніс в міцних руках булаву. Його сиві прокурені вуса, пухнасті й довгі, розвівалися від ходьби, дорогий жупан сяяв блакиттю, коштовна шабля спалахувала проти сонця сріблом і злотом. За кошовим, також поважно і значуще, ступала військова старшина: першим простував суддя, тримаючи в руках військову печатку, за ним – тонкий писар з великим срібним каламарем, далі сунули обозний, хорунжий, перначник, всі в чині військових старшин, за ними – курінні отамани, полковники, старі та сиві козаки – «значні», котрі були колись отаманами. Ступивши у коло, старшина ставала під бунчук, знімала шапки і кланялась на всі боки січовому товариству.

Серед старшин Гнат угледів і отамана Івана Судиму. Дивлячись збоку, Гнат роздивився, що його отаман середнього зросту, навіть видається аж низькуватим, але плечі має широкі, і від усієї його гордої постави віє неабиякою силою. У нього рівний ніс, трохи загострений на кінці, велике й горде обличчя з білими вигорілими бровами, високе чоло, очі карі, примружені… На отаманові гарний жупан з єдвабу, застебнутий аж до підборіддя, поверх нього – кунтуш з відкидними рукавами, прикрашений золотими й срібними галунами, підперезаний він був шовковим поясом, на якому висіла стара шабля, бувала в бувальцях, на голові – гостроверха шапка з жовтою китицею.

Та ось кошовий підняв над головою булаву і дужим голосом, що пролунав на увесь майдан, озвався:

– Панове молодці! І ви, пани отамани! Січове лицарство! Як нам далі бути з Кодацькою фортецею на Дніпрі? Ми порадились з старшиною і ухвалили скликати військову раду. Чи правильно ми зробили, панове молодці?

– Правильно, батьку! – в одну дужу горлянку відповів майдан.

– Панове молодці! – знову звернувся кошовий. – Військову раду війська Низового Запорозького із вашої згоди відкриваю. А про діло, панове молодці, буде казати вам курінний отаман, наш славний ватаг і лицар Іван Сулима.

Сулима став поруч з кошовим. Випростався, гордо окинув блискучими очима запруджений майдан.

– Козаки! Отамани! Лицарство січове! Шляхта не може спокійно спати доти, доки за порогами твердинею і оплотом України стоїть Січ! – гримів Сулима, і голос його гучнішав з кожною хвилею. – На Дніпрі, на святій українській річці, якраз на Кодацькому порозі, вона спорудила фортецю і поселила там німецьку залогу. Кодацька фортеця відгородила нас від України. Залога перехоплює втікачів, чинить над нашим людом звірства і наругу. Укріпившись на Кодаці, ляхи з часом забагнуть ще ближче підсусідитись до Січі, аби оточити її фортецями і задушити!

– Не бувати ляхам на запорозькій землі! – крикнув високий худий козак з чорними вусами, котрий стояв неподалік Гната. – Не потерпимо душителів у себе під боком. Інакше гріш нам ціна, козаки!

– Правильно! – залунали голоси.

– То – Дмитро Гуня, – шепнув Ярема, показуючи на високого та худого козака. – Хоробрий лицар і добрий товариш. А ото біля нього стоїть Яцько Остряниця, також батьків побратим.

– Не бувати ляшкам у нашому краї! – гудів майдан. – Викуримо ос!

Сулима підняв руку, закликаючи до тиші.

– А злота у фортеці достобіса? – пролунав раптом хриплий голос. – Але правду кажи, отамане!

Сулима метнув гнівний погляд на той голос:

– Не знаю, скільки злота у Кодацькій фортеці, осавуле Кирпо, бо не лічив його.

– Кирпо, готуй капшуки та на пояс їх чіпляй! – глузливо крикнув Дмитро Гуня. – Гляди, ще й пояс не витримає, шаровари спадуть!

– Він його в пазуху нагребе, – почулося з іншого боку.

Майданом пронісся сміх.

– Не в злоті річ, осавуле Кирпо, – заговорив Сулима. – Я з десяток фортець на своєму віку брав, але так і не нажив злота-срібла. Бо не за злото б'ємося ми, запорозькі козаки, не за червінці, а за волю свого народу! І єдина нам плата за кров нашу, за голови наші, зложені в боях, – вічна шана і дяка народу нашого вкраїнського. А це – найвища плата, яку тільки можна одержали. Так я кажу, товариство?

– Так, батьку, так! – відповів майдан.

А Сулима вже далі гримів:

– Коли ви, українські козаки, не хочете ходити у ярмі, коли ви збагнете, щоб Січ наша твердинею стояла на страх ворогам, як надія поневоленого люду, збирайтеся у похід. Я був на розвідці біля фортеці. Вона міцна, а мури її високі, а рови її глибокі, та немає таких фортець, яких би не взяло товариство. Чи так я кажу?

– Так, батьку, так!

– Зруйнуємо Кодак, і вся тут мова! – крикнув Дмитро Гуня. – Щоб і духу лядського не було на Дніпрі!

Стрепенувся Сулима, ніби виріс на очах у козаків, а дужий голос задзвенів молодо і завзято:

– Хто не боїться смерті, хто хоче погуляти зі славою, ворогам голови постинати, християнський люд з неволі визволяти, хто хоче, щоб слава нашої матері Січі ще вище злетіла, – збирайтеся в похід!

Загудів, заклекотів майдан, наче велетенський вулик:

– Смерть ворогам!

– Скуштують пани козацьких шабель!

– У похід, братове!

Кошовий підняв булаву, майдан поволі затихав.

– Панове молодці! – сказав кошовий. – Я радий, що ви всі як один відгукнулися. І вірю, що лядська фортеця буде в наших руках. За давнім звичаєм, як водиться, треба перед походом вибрати похідного отамана. Вибирайте самі, кого волієте.

Гнатові здалося, що першим крикнув: «Судиму!» – Дмитро Гуня, потім клич той підхопив Остряниця, тоді Савран, а далі увесь майдан:

– Су-улиму-у!

Сулима зняв шапку, вклонився на всі боки.

– Дякую, шановне товариство, за ласку та довір'я. Але є ще достойніші мене отамани. Їх і вибирайте.

– Сулиму-у! – заревів майдан. – Волимо Сулиму-у!

Як і велить звичай козацький, Сулима тричі відмовлявся, але на січовому майдані і втретє загуло:

– Сулиму-у-у!

Розділ четвертий

Гнат востаннє цюкнув сокирою, і високий граб, тріснувши, почав хилитися, здригаючись і поскрипуючи гіллям.

– Стережись!

Ярема відскочив убік, граб важко гуркнувся на землю, ламаючи кущі… Вдвох з Яремою вони швидко обрубали гілля й заходилися клинами розколювати стовбур на дві рівні половини. По всій балці стояв тріск, чулося цюкання сокир, гомін козаків, гупання зрубаних дерев. Роботи вистачало всім. Треба було чимало нарубати лісу, поколоти і збити міцні та легкі містки, котрі штурмові загони перекидатимуть через рів Кодацької фортеці, і драбини, по яких вони видиратимуться на мури.

– Витягуй люльку та закуримо, щоб за нами ніде не журилися, – запропонував Ярема, як вони впоралися з грабом.

Ледве присіли, як почувся сердитий окрик:

– Чого шаровари протираєте, лайдаки? А рубати ліс за вас хто буде?

Гнат оглянувся, до них підходив осавул Кирпа.

– А хоч би і ваша милість, – спокійно мовив Ярема. – Не велике ви цабе, пане осавуле, як і сокиру в руки візьмете. А ми не лайдаки, а – козаки!

Гнат з подивом глянув на побратима. І не боїться отаке казати. У п'ятнадцять літ треба бути сміливим, щоб різати у вічі правду. Як он Кирпу пересмикнуло від тих слів! Не те що почервонів, аж почорнів. Наче хто в шаровари йому їжака всунув.

– Слухай, лайдаче, що тобі старшина велить! – закричав Кирпа верескливим голосом. – Розійшлися, далі нікуди! Вже й батькувати починаєш. Шеляга за душею немає, а на старшину рота дере.

– Не шелягом цінується людина, – на диво спокійно відказав Ярема. – В декого шелягів, може, забагато, а кебети чортма! Пихи ж тої на десятьох вистачить, от і горлопанить, як дурний із-за вутла!

– Голота! – крізь зуби процідив Кирпа. – Та я таку сірому, як ти… Та я тобі карка зломлю, та я…

А тут де не візьмись – Дмитро Гуня. Так і підскочив до Кирпи потемнілий, аж руки трясуться від обурення.

– То ти пан, виходить? – Гуня був ладен з кулаками кинутись на Кирпу. – Пан, питаю? А ми хто? Бидло? Хлопи? Чули вже! Сюди, на Запоріжжя, ми прийшли, щоб людьми стати, а не бидлом. А ти в пани прешся? На шиї нам хочеш сісти? Не вийде!.. З тебе такий старшина, як з моєї сокири плавець. На ось!.. – і скрутив Кирпі дулю. – Понюхай, чим пахне! Чого кирпу вернеш? І затям: я все життя панам сала за шкіру заливаю. І тобі заллю.

Вони вже ладні були вчепитися один одному в петельки, як раптом пролунав спокійний, трохи насмішкуватий голос:

– А чого це ви, як ті півні, понастовбурчували пір'я? – Біля них стояв Сулима.

– Та ось… – Гуня важко дихав, – в козацькі пани лізе один злостивець. А я до нього в хлопи збираюся йти.

– Пане отамане курінний! – Кирпа підбіг до Сулими. – Що ж це таке виходить? Ніякої тобі поваги до старшини. Такі огурні та строптиві, що хоч кіл на голові теши!

– Повагу, осавуле, треба ділом заслужити, а не криком, – спокійно мовив Сулима і додав з жалем: – Ех ти, осавуле! Не той у тебе дух.

– Але я старшина! – закричав Кирпа, і його торбинки на поясі так і затряслися. – Я старшина, і вони мусять мене слухати! Я їм не простий козак-сірома!

– Не простий козак-сірома, кажеш? – поспитав Сулима, і очі його звузилися й потемніли. – Ну, коли вже ти старшина, то ось… – Сулима мовчки взяв у Гната сокиру, підійшов до ясена і легенько цюкнув, але сокира так і вп'ялася в деревину по самий обух. – Коли ти старшина, то витягни сокиру.

– Нам це не в забарі… Одною рукою?

– Тягни одною, – знизав плечима Сулима.

Кирпа хвацько підбіг до ясена, схопив сокиру, рвонув на себе, але сокира – ні з місця. Кирпа тоді щосили засмикав, піднатужився, аж шия почервоніла.

– Зараз, пане отамане, один мент… – метушився він біля ясена і ще вище закачував рукава. – А може, я двома руками візьмусь?

– Хоч і трьома, коли маєш, – відказав Сулима.

Ярема почав пирхати, Гнат відвернувся й сміявся в кулак. Гнів та обурення в Гуні вже минули, і він, весело блискаючи великими чорними очима, кривив рот у посмішці. До них уже звідусіль збігалися козаки й чмихали, ледве стримуючи регіт.

– Зараз я, зараз… – Кирпа плював на руки з такою заповзятістю, ніби хотів їх відмити від вікового бруду. А потім з люттю накинувся на сокиру, як на свого запеклого ворога, щосили засмикав її обома руками так, що й ясен захитався, але сокира – ні з місця…

– Доведеться тобі, осавуле, позичати ще й третю руку! – кинув хтось шпильку з гурту, і козаки зареготали.

Кирпа вже пік раків, не підводячи голови. Гуня не втерпів.

– Кинь, осавуле, цей вертеп, – мовив тихо. – Не гарячися, як курка, котрій приспічило нестися, а вона не знайде підходящого місця. Тягни з умом і спокійно.

Кирпа зробив останній захід і так схопив сокиру, що трохи було не зламав, спіткнувся і впав. З численних торбиночок, що висіли у нього на поясі, так і сипонув на землю осавулів скарб. Чого там тільки не було: срібні празькі гроші, пів-гроші з Кракова, галицькі срібні монети, литовські динарії, татарські дирхеми, дукати, угорські флоринки, великі срібні таляри, левки, різний дріб'язок, що складався з шостків, ортів, чверток, осьмаків. Все, що було колись в обігу на Україні, знайшло свій притулок в торбинках осавула Кирпи.