Володимир

– А як бути з дочкою Регволда? – запитав Путята.

– Полочани поважають Рогнедь, – вставив слово тисяцький Свид. – Дівчина справедлива, смілива, на ловах іде поряд з мужами, з убогими щедра, не рівня своєму батькові.

– Здається, ми її також не скривдили? – звернувся Володимир до Путяти.

– Так, княже. Рогнедь поховала за твоїм дозволом свого батька й братів по покону, поклала їх у лодію, що попливла до моря.

– Мертвим – прощення й тлін, живим – життя, – промовив князь Володимир. – Але що це? – занепокоївся він, подивившись на затягнуті прозорою шкірою віконця в стравниці, що почервоніли, ніби налилися кров’ю.

Далі все сталось надзвичайно швидко. Стравницю почав наповнювати їдкий дух смоли, воєводи кинулись до дверей, але ті були підперті знадвору, шкіряні віконця почали горіти й лопатись. Крізь віконця долетів шум багатьох людей, брязкіт мечів, крики. По всьому було видно, що хтось підпалив стравницю.

І раптом двері розчинились. Їх відбили зовні. Воєводи й князь притьмом вибігли в двір, де побачили багатьох воїв, які гасили вогонь, а разом бились з невідомими людьми.

– Зрада! – кричали вої. – Вас хотіли спалити живцем, княже! Вони полили стіни смолою, замкнули всі двері. Ми піймали їх, одних порубали, інших схопили, все це – свіони, слуги Регволда, а вела їх змія – дочка князя. Ось їх і женуть, всі ми відоки того, що сталось. Дозволь скарати їх і убійницю разом з ними.

Воїв біля стравниці ставало все більше й більше – одні розповідали іншим про підпал, звідусіль линули голоси:

– Скарати головників![74] Смерть убійниці! Смерть!

Привели й паліїв. У світлі смолоскипів князь Володимир побачив кількох закривавлених воїв-свенів, яких штовхали в спини, жінку в темному одязі, у якої були зв’язані за спиною руки.

– Смерть їм, смерть! – волали вої, і вже гострі мечі заблищали над головами паліїв і дочки полотського князя.

Але в цей час пролунав дужий, рішучий голос князя Володимира:

– Пощо поспішаєте, дружино моя? Аще ворог учинив звабу, будемо судити його по закону й покону нашому… Усіх паліїв велю посадити в поруб. З княжною говоритиму окремо… Заведіть і стережіть її в теремі. Завтра буде суд!

Князь Володимир добре бачив Рогнедь. Вона стояла посеред світлиці – висока, струнка, темне платно облягало тонкий стан і високі груди, обруч на голові туго стягував волосся, що нагадувало нитки золота і нібито аж світилося; Рогнедь, як жінка півночі, мала голубі очі кольору морської води, дрібні її зуби були сліпучо-білі, вся вона була дужа, міцна, засмагла, але водночас напрочуд чарівна, красива, і Володимир на якусь хвилину навіть замилувався нею – зухвалою, сміливою.

– Ти велів привести мене сюди, – промовила Рогнедь. – Говори, я слухаю.

– Так, я велів привести тебе сюди, – відповів їй Володимир, – бо не хотів, щоб мої вої вбили тебе. – Він хвилинку помовчав і додав: – Не подумай, проте, що вої мої убійники й розбишаки, – вони хотіли й мусили тебе вбити, бо ти підняла руку на їхнього князя… Древній наш закон каже: око за око, зуб за зуб.

– Навіщо ж ти тоді, – зухвало крикнула вона, – ви рвав мене з їхніх рук? Закони і у вас, і у нас однакові. Око за око, зуб за зуб – так я хотіла помститись ворогам, які вбили мого батька, якщо ж боги не допомогли мені, краще б я померла під вашими мечами… Гаразд, княже, не будемо багато говорити – убий ти мене сам…

Князь Володимир посміхнувся.

– Я вислухав тебе, Рогнедь, але не розумію, чому мушу вбивати?

– Ти впився кров’ю і прийшов по дань, – почала вона. – Ти – син рабині і сам трел[75] – уже раніше посилав своїх слів і вимагав, аби батько мій скорився тобі, я ж стала твоєю жоною. Чуєш, батько мій узяв меч проти тебе, а я не захотіла роззути й не роззую сина робочича. Далі ти знаєш усе – це Один велів мені помститись, бо ти вбив мого батька й братів, але я не зуміла цього зробити… Що ж, так судила доля, ти маєш право і повинен мене вбити – око за око й зуб за зуб.

Те, що Рогнедь говорила Володимиру, було образою для нього, вона вважала себе високою особою, князівною, а його називала рабом, трелом, проте сам він не хотів ображати її, дівчину, й стримав себе.

– Ти зухвала й горда, Рогнедь, – сказав їй Володимир і презирливо додав: – Тільки в тебе надто кволі руки для того, щоб знищувати руських князів і їхніх воїв.

Вона аж зблідла й стиснула, заскреготіла зубами.

– Коли ти поставиш мене під дубом смерті, я сама накину собі петлю на шию…

– Я бачу, ти смілива…

Полотська княжна мовчала. Князь Володимир ступив крок уперед і зупинився близько від неї.

– Слухай, Рогнедь, – по дуже довгій хвилині сказав він. – У нас, руських людей, є давній покон: коли ми одоліваємо ворога, то укладаємо з ним мир і вже бережемо його. Там, у Новгороді, посилаючи слів до твого батька, я говорив, що хочу мати з ним мир і любов, а тебе на знак цього волію назвати своєю жоною… Коли ж мої сли повернулись і сказали, що князь Регволд порвав і ногами затоптав мою грамоту, я дав слово Новгороду і поклявся перед богами, що Полотськ буде нашим, а ти – моєю жоною… А далі що сталось, Рогнедь, – твій батько і брати вбиті, – що мені – ворогувати з мертвими? Полотська земля скорилась – віднині тут буде мир. Тільки от ти не скорилась – хотіла мене вбити, помста живе в твоєму серці.

– Я не розумію, для чого ти це говориш і чого жадаєш від мене.

– Чуєш, Рогнедь, – голосно промовив він, – вже хто-хто, а я міг вимагати з тебе дань, та зараз не хочу цього, бо не був би князем, аще мстився б жоні, удовиці, сироті, та й тобі, полотська княжно… Зроблю з тобою княжий і справедливий руський суд. Ти діяла, як велів твій закон, – не винувачу тебе, але більше, чуєш, більше нічого ти вже зробити не можеш. Через це я тебе й не караю… Будь, Рогнедь, такою, як велить розум, серце, тільки не роби зла, бо загинеш. Слово ж моє таке. Якщо ти хочеш бути в городі або десь у землі Полотській – живи тут, слово князя – закон для його людей. Якщо хочеш повернутись у землю твоїх батьків – дам тобі грамоту, воїв, які проведуть тебе скрізь, хоч і за Варязьке море… Ти – дочка князя Регволда – вільна робити, що хочеш… Іди, Рогнедь!

Вона не йшла, стояла на місці, от з її уст зірвалось:

– Скажи мені одно, княже! Чому ти так робиш, чому волієш так судити? Закон? Який закон? Я не розумію того, що ти робиш…

Володимир пильно подивився на неї.

– Ні, тільки й допрежде закон, – відповів він, – але, либонь, є щось і інше, що велить мені саме так зробити…

– Очевидь, ти, – суворо сказала вона, – вбивши мого батька й братів, тепер хочеш поглузувати й з мене.

– Глузувати? О ні! – одразу ж суворо відповів він. – Ти повинна знати і знаєш – не моя десниця вбила батька й братів твоїх, а руські люди. Знову ж, не моя десниця, а вони хотіли вбити й тебе, я ж не дав мечу впасти на твою голову.

– Тоді ти… – почала вона й не кінчила. – Скажи мені правду, руський княже. Ти пожалів мене як бранку, але не хочеш, щоб я була в Полотську, гониш за Варязьке море, бо я немила тобі?

– Ти марно, – промовив він, – говориш це, Рогнедь, бо ще в Новгороді я нарік тебе жоною. Не я, а ти – зухвала, горда – вважала, що в тобі тече кров князівни, а я тільки раб, це ти одштовхнула мою руку, сказала, що не будеш жоною сина рабині, бо не любила й не любиш мене… Як же ти смієш запитувати тепер, мила мені чи ні?!

Вона мовчала, і це вже була не та зухвала, горда полочанка, яка недавно злим словом ганьбила князя. Рогнедь опустила очі долу, впали й руки її – в’ялі, безсилі.

– Я жду, Рогнедь, говори. Якщо хочеш піти в землю своїх батьків, відчиню двері, дам грамоту, людей; хочеш бути в Полотську – лишайся… А тепер іди! Я дуже стомився, завтра ж у похід… Іди, Рогнедь! Прощай!

Не піднімаючи очей, вона повернулась, рушила до дверей, вийшла…

Хто знає, чи довго спочивав князь Володимир?! Може, як воїн, що спить і все чує, склепив очі на одну хвилину і враз прокинувся, може, і це ймовірніше, спочивав більше, до пізньої години ночі, – але раптом він схопився, сів на ложі, одразу ж взув чоботи.

За вікном стигла ніч, темно було в палаті, крізь розчинені двері струмувало жовтаве світло з переходів, на порозі ж невиразно окреслювались чиїсь тіні, звідти линули притишені голоси.

– Хто там? – запитав князь, і рука його несамохіть потяглася до лави, де лежав меч.

– Це я, – почув він голос Рогнеді. – Хочу з тобою зараз говорити. Твої ж вої не пускають…

Він зрозумів, що княжна прийшла до нього у якійсь важливій справі, хоче сказати те, чого відкладати не можна… Тільки одного не міг збагнути Володимир: що змусило ії прийти так пізно, наглої ночі.

– Гридні, – велів він, – я говоритиму з княжною… Запаліть світло.

Вони внесли й поставили на столі свічу, швидко вийшли.

Володимир і Рогнедь залишилися в палаті тільки удвох. Бліда, вже без обруча на голові, з розпущеним волоссям, що сягало аж до колін, у тому ж темному платні, тільки з зеленкуватим каменем на грудях, вона стояла з опущеними руками біля порога.

– Конунг Вольдемар, – нечутно ступивши крок уперед, почала вона.

– Я не конунг, а князь, – одразу ж перебив він її, – і не Вольдемар, а Володимир.

– Вибачай, княже.

– Я слухаю тебе.

Знову мовчання й невисловлене вагання.

– У цю ніч, – продовжила вона, – мені було дуже важко… Я ні крихти не спала… попросила воїв… при йшла до твоєї палати… довго умовляла збудити тебе… Вони навіть, – Рогнедь ображено посміхнулась, – шукали, чи немає в мене зброї… Я прийшла… я мусила йти… так треба… так судили боги…

Вона на мить замовкла, дивлячись на вогонь свічі, що гаряче, як жертва, горів на столі, і Володимир помітив, як з її очей скотилось кілька сльозин.

– Я прийшла сюди, щоб роззути тебе, княже, – закінчила Рогнедь, і густі рум’янці виступили на її щоках.

Він щиро здивувався, пригадавши розмову з Рогнеддю в цій же палаті кілька годин тому, суворо сказав:

– Ти відмовилась мене роззути, коли я того бажав. Нині вночі ти намірялась навіть мене вбити, говорила, що ненавидиш. Я простив тебе, дав життя, дозволив їхати, куди бажаєш… Чому ж ти тепер прийшла?..

– Княже Володимире, – щиро промовила вона. – Ти – сміливий, хоробрий витязь, умієш ненавидіти й прощати, а тому я прийшла й мушу роззути тебе, княже!

Рогнедь замовкла, рум’янці на її щоках потухли.

Почуття перемоги! О, в цю пізню годину ночі князь Володимир відчув його, і, либонь, дужче, ніж напередодні в битві, – дівчина, дочка князя Регволда, що недавно образила й відмовилась від нього, прийшла сюди, віддає найдорожче – своє тіло, душу.

– Я був і лишаюсь нині сином рабині, – не стримався й зухвало сказав Володимир.

Рогнедь на мить затялась, але опанувала себе й відповіла:

– Дуже шкодую, що колись назвала тебе робочичем, проклинаю годину, коли так сказала. Зробила б тоді інакше, – заломила вона руки, – може, не було б цього страхіття, живі були б мій батько й брати… Княже Володимире, мені дуже шкода, що минулого не повернеш. Нині я побачила, що син рабині здатний зробити більше і може бути справедливішим, аніж князь… і я полюбила тебе. Ти віриш мені? Скажи правду…

Володимир не ждав таких слів Рогнеді, важко було йому й відповідати на її одверте питання.

– Ти дуже смілива й до серця мені, Рогнедь! – вимовив він.

Ніби борючись з хвилею, яка налітала на неї, Рогнедь простягла руки.

– І ти більше нічого не скажеш? – крізь стиснуті зуби вирвалось у неї.

Володимир зрозумів її. О, ці жінки, либонь, усі такі, тільки що – присягайся їм у любові. А чи знає вона – це зухвале дівчисько, – скільки сил вже коштує йому?..

– Я ще з Новгорода посилав своїх слів, – відповів Володимир, – пропонував тобі бути моєю жоною…

– Ти глузуєш з мене, княже, – суворо промовила Рогнедь. – Тоді я відмовила твоїм слам, а тільки-но, ти вже чув, прокляла годину, коли так зробила… Те, що було, минуло, те, що робиться зараз, ой, яке все це страшне, княже. Проте я говорю, жду твого слова, бо хочу, щоб нам з тобою було добре…

– Нам і буде добре! Ти – справедлива, смілива, хороша! Я, чуєш, Рогнедь, також буду справедливим, хорошим, добрим з тобою…

Він пішов уперед, усе ближче й ближче до неї, обхопив її стан руками…

– Хороша моя… Чудова!!! – зривались у нього слова.

– Що я роблю! Боги! – промовила вона, рвучко підняла руки й обняла його за шию. Він поцілував її раз, і другий, і третій, вона відповідала несміливим, якимсь шукаючим поцілунком.

Це була, либонь, остання краплина, що наповнила серце Рогнеді. Володимир сів на ложе, вона стала перед ним на коліна, – так велів древній покон, – і роззула його.

А тоді Володимир схилився до Рогнеді, взяв її дужими руками, посадив на ложе, довгим поцілунком подякував за муки й страждання.

– Рогнедь – добре ім’я, – владно сказав він, – але я волів би називати тебе руським ім’ям – Рогнідою. Чи дозволиш, Рогнідо?

О любов – перша в житті, неповторна, принадна! Ти як квітка, що розпустилася вночі і, свіжа, запашна, яскрава, здригається від важких крапель роси, повна живодайних соків, тремтить у млосному сподіванні й напрузі, віддає нектар, усю таємничу силу чудовому метелику, трудівниці-бджолі й цілує теплу щоку, яка схилилась над нею.

У неї було міцне, але ніжне й гнучке тіло, поцілунки її нагадували тепло сонця, пестощі й ласка подібні до морської хвилі: а хіба молодий, мужній Володимир не був схожий на неї?

Тільки на світанні лодія їхньої любові зупинила свій плин у щасливому, безтурботному морі. У примарному світлі нового дня Володимир подивився на неї стомленим, щасливим поглядом. Вона повірила – новгородський князь може бути суворим, але ще більше, мабуть, ласкавим, пристрасним, ніжним…

– Тепер ти й поїдеш, княже Володимире? – тихо й дуже смутно промовила вона.

Поклавши руку на плече, він довго дивився на її обличчя, бачив голубі очі, надзвичайно довгі й нібито аж важкі вії, бліде чоло, темні пасмуги під очима.

– Так, Рогнідо, зараз я поїду. Кличуть земля і люди. Попереду тяжка брань.

– Я знаю це – попереду в тебе брань, Київ, слава… Там ти забудеш мене.

– Ні, не забуду. Слово руського князя – тверде й несхитне. Ще не бачивши, я нарік тебе жоною, вночі я був твоїм мужем, так і буде.

Він поцілував її уста, що були вже холодні, теплою щокою доторкнувся її чола.

Рогніда замислилась і сказала твердо, рішуче:

– Ні, княже, після всього, що сталось, і за одну тільки ніч ти не міг мене полюбити. Я ждала, всю ніч ждала твого слова, але ти його не сказав. Що ж, уже з Києва напиши мені в грамоті, що велить серце, пошли гонця, щоб усе знала… Я ж не забуду цієї ночі. Вибачай ще раз за те, що називала тебе раніше робочичем: ти справжній князь Русі. А тепер усе, княже. Їдь щасливо! Я молитимусь за тебе так само, як молилась за свого батька й братів.

– Рогнідо! – промовив він. – Я тобі сказав усе, що думав.

– Якщо ж ти, – закінчила вона смутно, – не полюбиш чи поїдеш і забудеш мене, я залишусь сама й не проклинатиму тебе… Чуєш, мій єдиний і коханий! Так, виходить, судили боги…

Вона поцілувала його. О, який щирий, пристрасний був останній поцілунок Рогніди!

Князь Володимир вийшов з палати, проминув кілька переходів, де стояли озброєні вої, і потрапив до стравниці. Там уже приготували сніданок, в зборі була старша дружина. Проте ніхто не сідав до столу, всі привітали князя і тільки тоді, коли він сів, брязкаючи мечами, розташувались на лавах.

– Не будемо затримуватись, дружино! – сказав Володимир. – Дорога нам далека.

Вони їли досхочу, добре й випили. Сам Володимир не хотів їсти, взяв кілька шматочків в’яленої конини, запив її медом.

Прийшов час залишати Полотськ. Князь і воєводи вийшли у двір, щоб сісти на коней, прямувати до річки, а там лодіями й далі.

Їм не так швидко пощастило виїхати. У дворі біля терема, де стояли розбиті вози, валялись посічені шоломи, поламані списи, сокири, стовпилось багато бородатих, одягнутих у довгі темні платна й високі ремінні чоботи людей. Тілько-но князь з’явився на ґанку, вони стали низько йому вклонятись, загомоніли:

– Вислухай нас, княже Володимире! Не покидай без свого слова.

– Я слухаю! – зупинився на сходах Володимир і дав знак, щоб хтось із старших полочан підійшов ближче до нього.

Наперед ступив сивобородий чоловік, на обличчі якого темнів широкий шрам.

– Княже Володимире! – почав він. – Ми зібрались тут – полотські воєводи й бояри, – а множество люду стоїть за стінами града, щоб сказати тобі, як багато натерпілись від свіонських конунгів, як багато зла побачили від князя Регволда… Праве діло ти зробив, покаравши його. Але докінчи справу, княже. Одвіку ми були з Руссю, мали своїх руських князів, дружбу з Київ-городом. Просимо тебе, княже, прийми нас до себе, волимо бути з Руссю, багато наших людей бажають іти з тобою. А нас не залишай сиротами, дай свого князя! – Закінчивши цю мову, сивобородий чоловік ще раз низько вклонився князеві, слідом за ним схилили голови й бояри та воєводи, що стояли в дворі.

– А ще волимо, – загомоніли вже в дружині самого князя. – Зроби суд над головниками, що хотіли вчора вбити тебе й нас, княже, вели десницею своєю їх покарати.

– Добре! Буде так, як просите, – відповів князь Володимир. – Русь прийме до себе Полотськ й усю землю. Коли пізніше побуваємо у вас, будемо говорити про князя. Зараз залишаю у вас посадника свого, воєводу новгородського Путяту, що діятиме по слову моєму і з вами разом стоятиме за Русь.

– Спасибі, княже Володимире! – залунали навкруг голоси.

– А головників покарай… Зроби суд, княже! – не вгамовувалась дружина.

Князь Володимир зняв шолом з своєї голови, подивився на людей, що заповнювали двір, на долину за городом, голубе небо, сонце.

– Багато смерті наокруг, – промовив він, – і не хочу її примножувати… Нехай буде не смерть, а життя – велю всіх головників випустити, нехай ідуть і кажуть, чи справедливі руські люди. Дочку ж князя Регволда Рогніду, що робила так, як підказував їй закон: хотіла помститись за батька й братів, але не змогла цього зробити, а нині вночі мене роззула, – милую, залишаю в теремі як жону свою й княгиню.

На високій стіні Полотська, край заборола, спершись на поручні, стояла й дивилась на осяяну вранішнім рожевим промінням долину перед собою жінка в темному платні – це була Рогніда.

Вона бачила, як із воріт города виїжджала численна дружина, а за нею рушили полочани, їй було видно, як на березі вої сіли в лодії й попливли до ріжка, де вода Полоті зливалась з Двіною, а полочани стояли й привітно махали їм руками.

Але між усіма цими людьми Рогніда бачила тільки князя Володимира, що виділявся нібито з-поміж інших одягом своїм, зброєю, був, – так здавалося Рогніді, – вищий, ніж інші, кращий, ставніший. Ось він виїхав на чолі своєї дружини за ворота, обернувся й довго дивився на стіни Полотська, ось рушив далі по долині, зупинив коня на високій кручі й ще раз подивився на город, а от ступив, сів у лодію.

Глибокі і складні почуття хвилювали душу Рогніди в ці хвилини. Вона пригадувала недавнє минуле, коли в палаті отця свого осуджувала новгородського князя-трела, бій під стінами города й у дітинці, коли загинули батько її й брати, трупи їх під чорним знаменом у лодії на Двіні…

Нарешті ще одна, минула, ніч, коли Рогніда намагалась помститись князеві-трелу, що вбив її батька й братів, а потім сама прийшла до нього в палату, роззула, відповіла поцілунком на поцілунок, була з ним усю ніч в одно тіло…

– І я його полюбила, полюбила довіку, – зривалось з її уст. – Як же, як я могла це зробити? Мій коханий – вбивця отця мого й братів. Він поїхав і ніколи вже не повернеться. А що жде мене тут, у Полотську, крім сорому? Яку кару мушу прийняти?! Ні, смерть, тільки смерть. Боги, боги, допоможіть мені, прийміть стомлену душу!

Висока й крута стіна Полотська, гостре околля чорніє внизу, на дні і схилах наокруг рову. Кинутись туди – і кінець, обірвуться важкі думи, припиняться невимовні муки, вона піде до отців своїх, буде з ними. Один крок!

Полотська княжна не зробила цього кроку, темна постать її хитнулась над безоднею, проте одразу ж завмерла, вона вп’ялась пальцями в забороло, стояла, дивилась.

Рогніда бачила, як лодії руські зупинились біля півострова, де води Полоті зливаються з могутньою течією Двіни, бачила, як там на високій кручі вої зібралися під голубим знаменом, що маяло, як вітрило, під вранішнім вітром, ще раз побачила на коні Володимира, і їй здалося, ні, вона була певна, що це так і було, – він махнув їй рукою на прощання.

І цей невеликий, невловимий рух, якого, може, й не було, але який помітила Рогніда, викликав ще одну, і, мабуть, останню, бурю в її душі, змусив зупинитись, відступити від краю заборола.

Палати Валгалла![76] О, прийде час, і вона полине туди на пир Одина, приєднається до валькірій[77], піднесе ріг з медом отцю й братам, що загибли як герої…

Це буде пізніше, набагато пізніше. Навіщо Рогніді зараз думати про смерть і небо, коли тут, на землі, так принадно пахне весняне повітря, тіло ще тремтить від пестощів, ласки, цілунків, у вухах дзвенить голос: «Прощай, Рогнідо! Я покличу тебе з Київ-города…»

– Трелі! – ще раз і вже востаннє промовила Рогніда. – Ні, князь новгородський, що взяв неприступний Полотськ, скоро буде великим князем Русі, – не трел… Рогніда також буде не ті[78], а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

Рогніда діяла й мислила так, як батьки її й усі далекі предки, що над усе в світі ставили силу, силою добували владу, але скорялись і вірно служили, коли зустрічали когось дужчого від себе.

І ще думала Рогніда про те, що минула ніч не пройде безслідно, що насіння любові, посіяне в цю ніч, дасть свій плід і народить вона сина…

Князь Володимир, виїжджаючи з Полотська, звичайно, бачив Рогніду. Темна постать її виразно окреслювалась край стіни дітинця, коли він спроквола спустився з дружиною до Полоті; розгледіти Рогніду можна було й з лодії, що під дужими ударами гребців перетинала зеленкуваті води річки, з півострова, де Полоть зливалась з Двіною. Увесь цей час Володимир бачив самотню Рогніду на стіні города.

Чи краяли його серце скорбота й жаль за полотською княжною, з якою так несподівано звела доля й тепер надовго розлучала, чи хотів би повернутись назад і бути з нею, зустріти ще одну й ще одну ніч у цьому глухому лісовому городі, пливти й пливти в чарах кохання?

Ні! Скорбота й жаль не турбували в цю вранішню весняну годину молодого новгородського князя, радість, гордість і щастя наповнювали його душу. Оточений дружиною, їхав він на баскому коні до річки, переплив Полоть, вийшов на берег, щоб оглянути перед далекою дорогою комонників, які тут зібрались, зробити упорядок лодіям.

Полки стояли, ждали його слова. Гребці на лодіях уже приготувались до далекого походу, підняли весла. Високо над ними висіло до самих своїх глибин прозоре голубе небо, в ньому котилось, як вогняне коло, тепле принадне сонце, близько линули й дзвеніли, перлами розсипаючись у крутих берегах, весняні води Полоті й Двіни, на луках зеленіли трави, між ними жовтими й голубими озерцями світились квіти, десь ударила зозуля, в неозорій височині дзвенів жайворонок, – як міг не радіти і не милуватись світом князь Володимир!

Все це хвилювало, підносило, втішало його серце, новий день був зовсім не такий, як попередній, тільки вчора тут земля гула під копитами коней, лилась кров, вмирали люди, доля Полотська вирішувала успіх його справи, важкого походу на Київ. І тепер ще попереду був далекий шлях, у голубому небі мчали на південь чорні круки, багато, о, як багато доведеться пролити крові руським людям, доки мир і тиша прийдуть на землю.

Перша перемога завжди окрилює людину. Подолавши князя Регволда і прилучивши Полотську землю, князь Володимир вірив у свою перемогу, був переконаний, що похід на Київ закінчиться щасливо, – чорні круки полетіли ген далеко, жайворони дзвеніли над полками.

А серце?! Що поробиш – молодому серцю (та хіба тільки молодому?) властиві поривання й дерзання, молоде серце – це голуб, який шукає собі голубиці; перемога і любов, радість і щастя, здійснення бажань і невпинний порив уперед, – хто не був молодим, хто цього не знає!

Князь Володимир був гордий, що скорив свавільну полотську княжну, щасливий, бо вона віддала йому ласку й тепло, певен, що полюбить її колись, покличе до города Києва.

Рогніда… буде не ті, а жона князя Володимира, велика княгиня Русі…

Ось чому, покидаючи древній Полотськ, князь Володимир зупинився на кручі, підняв руку й послав Рогніді, що все стояла й стояла на стіні, тепле вітання.

І рушили вої князя Володимира – лодіями по тиховодній Полоті, комонно й пішо через ліси й поля, щоб вийти біля города Смоленська, з’єднатись з північними воями, які там їх ждали, і пливти далі Дніпром на січу з Ярополком. Назустріч їм, угору від Києва, Дніпром посувалось воїн ство Ярополка. Гроза стояла над Руссю, брат ішов на брата, земля на землю.

І ніхто з них не знав того, що саме в цей час до україн Русі, до мирних городів і сіл на захід сонця підступає ворог, який давно вже відточив свій ніж і тільки ждав нагоди, щоб напасти.

– Drang nach Osten![79]

Цей крик лунав на слов’янських землях уже не вперше. За тим, що діялось на Русі, пильно стежили німецькі імператори, за спиною яких стояв Римський Папа.

На півдні імперії були землі Угорщини, Болгарії, Візантії, з якими німецькі імператори Оттон І і син його Оттон II не раз стикались, але перемогти не могли. Через це вони всі свої сили скеровували на схід.

«Drang nach Osten!» – це був перший клич, що пролунав у новоутвореній Німецькій імперії, і вже тоді полчища їхніх рицарів рушають на Схід.

Проте Схід виявився не таким піддатливим і кволим, як вважали німецькі імператори. Довго й дуже довго довелось їм боротись з Польщею, тяжкою була для імперії боротьба з Чехією, доки вони ціною величезних втрат, по коліна в крові підкорили володарів цих земель. Але коли німецькі орди посунули далі на схід, щоб скорити слов’янські племена над Варязьким морем, то на річці Лехі зазнали жорстокої поразки. Слов’яни люто, не шкодуючи сил і життя, боролись за своє життя і волю.

Ворожнеча між Володимиром і Ярополком, усобиця в Руській землі надали сил німецьким імператорам. Не власними руками – польський князь Мешко І, що був їхнім слухняним слугою, почувши про брань на Русі, велить своїм полкам вирушати на схід, захоплювати руські городи й землі.

І в той час коли вої князя Володимира бились у Полотську з дружиною Регволда й перемогли її, в той час коли князь Володимир вирушає на Смоленськ і далі на південь су проти Ярополка, в цей час потай до Руської землі підходять вороги з заходу. Темної ночі стали вони на схилах гір навкруг Перемишля, подерлись на його стіни, сталась велика січа, загинуло множество людей руських, запалав город і околиці.

Звідси ворожі вої пішли на Червен, оточили його, три дні руйнували й палили стіни, прорвались, залили город кров’ю.

Разом з ними йшли єпископ Лев і священик Рейнберн, – їм не пощастило в Києві з хрестом, тепер Римський Папа діяв мечем.

Слух іде по Русі про сварку князів-братів, і хвилюються далекі її землі; волзькі булгари збирають воїв, посилають слів у степи за Ітиль-рікою, щоб знайти там орди, які виходять з глибин Азії, з’єднатись з ними і рушати на Русь.

Горе дому, де немає злагоди й миру, горе землі, де сваряться племена, страшно, коли зброю піднімає брат на брата, син на отця.

Багато зла приніс землі Руській князь Ярополк, великі й трудні діла випали на долю Володимира, сина Святослава.

Розділ шостий

Князь Володимир розумів, що Ярополк не допустить його до Києва, а намагатиметься зустріти й розбити північну рать у верхів’ях Дніпра. Пізніше від купців, втікачів-смердів і простих чорних людей він довідався, що Ярополк справді зібрав багато воїв, частину яких посадив на лодії, а багато їдуть комонно й посуваються пішо берегами. Уже в полі передня сторожа знаходила сліди й бачила не раз на обрії воїв: невідомо було тільки, де ж зупиниться і прийме січу Ярополк.

І от нарешті в один з перших днів ізока[80] літа 980-го на світанні примчали вої передньої сторожі, зскочили із замилених коней, розповіли, що вище від Любеча на Дніпрі і в затоках піше військо Ярополка ховається у лісах над кручами, а комонники розтяглись півколом у полі.

Князь Володимир спав на лодії; почувши тупіт коней, прокинувся, вийшов на берег і слухав сторожу, а тоді покликав старшу дружину, сів з нею під вербами й став думати, як починати січу з полками Ярополка.

Це була дуже важлива й відповідальна година – рать наближалась до раті, вирішувалась доля Русі, все залежало від того, як вести далі воїв з півночі, щоб розбити полки убійника-князя.

Князеві Володимиру було на кого спертись – навкруг нього стояли й сиділи на приступках дніпрової кручі бувалі, старі вже воєводи, що вздовж і впоперек сходили землі Русі, перетинали на лодіях моря, били багатьох і багатьох ворогів.

Володимир ловив на собі примружений погляд то одного, то другого воєводи; кожний з них вміє і готовий боротись з ворогами, кожен зробить так, як велить князь.

Але він не хотів вихоплюватись з власною думкою, краще послухати, що скажуть бувалі люди.

– Ви знаєте, воєводи мої, – почав Володимир, – рать Ярополка зупинилась і стоїть біля Любеча. Хочу почути, що думаєте? Говоріть, воєводи.

Угорі над ними трепетало листя на вербах і осокоринні, десь від лодій долинули звуки смутної пісні, скільки не кинь оком, голубіло плесо Дніпра.

Князь Володимир ждав. Він сидів у білих ногавицях і довгій білій сорочці з розстебнутим коміром, підперезаний широким поясом, з зеленого хза чоботях, з непокритою головою. Легенький вітер з Дніпра перебирав русий чуб, карі очі допитливо дивились на воєвод.