Володимир

Потім у дверях палати залунали важкі кроки, між рядами мужів до князя прямували сли, що їздили в землю Полотську. Ось наперед вийшов воєвода Михало, бояри Зринь, Волдут, Тудор, тисяцькі Спирка й Чудин.

– Чолом тобі б’ємо, княже, і всьому Новгороду, – почав Михало, низько вклоняючись Володимиру, а потім і мужам на всі боки. Те саме зробили і всі сли.

– Будь здоров і ти, боярине Михале, і ви, сли! – відповів на це князь. – Ждали давно новгородчі вас із-за Волока, чого затримались?

– Супротивний вітер рвав наші вітрила, – вирвалось у Михала, – а паче вітру затримали нас облуда, кривда та лжа.

– Хто смів заподіяти людям нашим облуду й кривду? – спохмурнів Володимир.

– А вже ліпше б ми не їхали до Полотська, княже наш, а вдарили на них усією силою, тільки того заслужив клятий Регволд, сини і вся псина його зграя.

Але тут же тисяцький Михало зрозумів, що висловлюється не тими словами, якими слід говорити княжому слу, і, зупинившись на якусь мить, повів тихо, суворо, поважно:

– За твоїм загадом, княже, прибули ми з повним місяцем до города Полотська і сказали сторожі, що хочемо говорити з Регволдом як сли новгородського князя.

– Ви бачили його? – запитав Володимир.

– Бачили, – заспішив Михало, – сказали, як ти велів, що не хочемо мятежа й усобиці, бережемо і будемо оберігати мир і любов у землях Русі, хочемо жити по закону й покону отців наших, як уставили князі Олег і Ігор, княгиня Ольга і син її Святослав, та ще так, як велять наші боги.

І тут Михало замовк. У палаті була така тиша, що всі чули, як кипить віск у шандалах, важко дихають мужі на лавах.

– Чого ж ти замовк?

– Я сказав, – одразу ж продовжив Михало, – що ти, князь новгородський Володимир, блюдя мир на Русі, пропонуєш князю Регволду сукупно з ним іти проти князя Ярополка, який убив брата свого Олега й хоче йти на тебе.

– І що відповів Регволд?

– Він узяв нашу грамоту, прочитав і порвав, кинув на землю…

Воєводи й бояри на лавах роздратовано загомоніли, вдарили об підлогу посохами.

– Зло вчинив Регволд! Супостат він, ворог! – закричали всі і вже схоплювались з лав, затупотіли ногами.

Тільки князь Володимир твердо сидів на стільці, дивився на Михала й слів.

– Що ж ще сказав Регволд? – так голосно, що почули всі в палаті, запитав він.

– Він сказав непотрібні, дурні слова, – промовив у тиші, що після цього настала, Михало, – і мені негоже їх говорити.

– Ні, говори! – велів Володимир.

– Князь Регволд, – рішуче почав Михало, – сказав, що його дивує грамота новгородського князя з боярством, бо Новгород і Полотськ однаково древні землі, древні однаково в них князі й боярство, і якщо Новгород хоче навчати Полотськ, то Полотськ може Новгород провчити… Гординю ніс князь Регволд, хвалився родичем Рюриком, він сказав, що вільний обирати, з ким йому іти – з Новгородом чи Києвом.

– І вже він обрав?

– Так, княже, обрав, бо діє в’єдно з Ярополком-князем.

Михало замовк, але князь, що пильно стежив за його обличчям, помітив, як кліпає воєвода очима.

– Що ж ти замовк?

– Вони виводили нас по одному з терема полотського князя, а там вчинили нам образу – стригли бороди.

Михало показав князеві і мужам свою набагато коротшу, ніж раніше, бороду.

– І на тебе вони образу клали, – закінчив Михало. – Князь Регволд велів нам переказати, що дочка його Рогнедь не хоче роззути робочича, сина рабині…

Блідий сидів на стільці князь Володимир, і тільки покладені на поручні стільця пальці рук, що стиснулися в кулаки, свідчили, як вразили його слова воєводи. Проте він нічим, крім цього, не виказав свого хвилювання; дивлячись на воєвод і бояр, Володимир ждав їхнього слова.

І він діждався. Ось один з бояр підняв посох, даючи знак, що хоче говорити, потім устав, ступив уперед, і всі побачили старого Скордяту – з перетятим шрамом чолом, слутого[68] на одно око.

– Не токмо тебе, сина Святослава, онука Волги, образив Регволд, – промовив Скордята, – но такожде і боярство, всю Новгородчу землю; Михало сказав, що він діє в’єдно з Ярополком-князем… Що ж, зане так, ми підемо на Ярополка й Регволда…

– То правда, правда! – загомоніли всі в палаті.

Смутне, посічене обличчя Скордяти перекосилось, єдине око блищало хижо.

– А ще я скажу, – закінчив він, – що змусимо, аби та Рогнедь роззула нашого князя. Ми тебе викормили й випестили, княже, – звернувся він до Володимира, – то й веди нас тепер за собою.

– Поїдемо! Веди нас, княже! За Русь! – кричали воєводи й бояри.

У палату долинули протяжні звуки дзвону, – збиралось віче. Князь Володимир устав, щоб іти на площу. Люта образа, жадоба помсти ще буяли в його грудях, але до обличчя вже прилила кров, серце билось рівно, дужо.

Після віча Володимир говорив у своїй світлиці на верху терема з Добринею.

Була ніч. Князь стояв біля розчиненого вікна, крізь яке вливався багатоголосий крик, шум з лодій, далекий смутний спів.

– От і все готове, воєводо мій, тепер і в дорогу, – почав Володимир. – Довго я думав про Київ, рвався туди, хотів там бути, але не так, як нині.

– Чого печалишся, княже? – підійшов до нього ближче й зупинився поруч Добриня. – Ти ідеш на праве діло, захищаєш закон і покон отців своїх, маєш з собою воїнство незліченне, певен я, що приєднаються, стануть під твоє знамено й полуденні землі.

– Це все так, Добринє, і коли б не вірив, то й не пішов би, але скільки крові доведеться нам пролити, навіщо Ярополк почав усобицю в землях, навіщо накликав хмари на Русь?

Обидва вони, стоячи біля вікна, бачили полуденне небо. Там збиралась гроза, перша, либонь, за літо, десь над самим обрієм пробігала тонка зміїста блискавиця, вона била й била в землю, плесо Ільменя, ліси.

Князь Володимир витер долонею чоло, на якому виступили зерна поту.

– Мушу йти! – промовив він. – Нехай Перун благословить все моє воїнство.

– Не печалься, княже, – не сам будеш, я завжди з тобою.

Він узяв руку Володимира й міцно стиснув її.

– Ні, Добринє! – відповів йому князь. – Я тебе не кличу в цю дорогу.

Воєводі стало якось недобре й моторошно. Що трапилось? Чому князь не думає брати його з собою?

– Я люблю Київ, – поволі говорив Володимир, – за ці ж літа полюбив Новгород… І як їх не любити? Київ – отчина моя, а вспоїв мене й вскормив, як рідного прийняв Новгород. Люблю я цей город, усі п’ятини землі, людей полунощних, що мають суворі лики, але теплі серця.

– Ці люди люблять такожде й тебе, – сказав Добриня.

– От через це й не хочу я, – ніби не чуючи його слів, вів далі Володимир, – залишити їх сиротами… Ми йдемо далеко, полунощна рать стане аж на Дніпрі, а тут кожного дня можуть посунути свіони, чорні булгари.

– Добре робиш, княже, – згодився Добриня, – що печешся про Новгород, полюбив і я його.

– Думаю, – подивився на Добриню Володимир, – що треба мені залишити в Новгороді посадника свого, якому вірю.

– Так і зроби, княже!

– Роблю, Добринє, а тому залишаю в Новгороді тебе.

– Мене?

– Так, мій вуйку й воєводо!

Добриня довго мовчав. Блискавиці на обрії роздратовано били землю. Важкі думки краяли серце воєводи.

Він хотів би піти з Володимиром – похід обіцяв йому честь і славу, в полуденних землях їх ждала перемога.

Правда, Добриня непокоївся, думаючи про Київ. Володимир, – він вірив у це, – переможе Ярополка, сяде на столі отця свого, Гора, яка нині схиляється і служить Ярополку, дуже швидко схилиться перед Володимиром, служитиме йому.

Але чи прийме Гора Добриню? Він згадав літа, коли був гриднем у дружині князя Святослава, сотенним, став, нарешті, воєводою-уєм Володимира. Що жде його, коли він приїде в Київ з Володимиром? Князь – дужий, він пішов у отця свого, скорить Гору, але хіба князі давно, а нині й поготів не схиляли голів перед всемогутньою Горою? Коли ж навіть князі мусять стерегтись Гори, то що говорити йому, Добрині, він і колись відчував неприязнь, ненависть Гори, тепер так само боявся тамтешнього боярства й воєводства.

У Новгороді Добрині вільніше, тут він рівня всім боярам і воєводам, стоїть над ними, бо є правою рукою Володимира, стане ще вище, коли залишиться його посадником.

– Дуже уболіваю я, княже, – важко зітхнувши, промовив Добриня, – що не береш мене з собою, бо там я ані сил, ані самого життя не пошкодував би для тебе. Але знаю, бачу, що мусиш мати тверду свою руку й у Новгороді… Пам’ятай, княже, що аки воїн твій сидітиму тут, блюстиму стіл, все робитиму по твоєму слову.

Добриня подумав, що, може, саме в цю хвилину йому слід сказати князеві правду про себе й сестру Малушу – тому легше буде, коли знатиме, що в Новгороді сидить не посадник тільки, а брат його матері, рідний дядько, Добрині ж буде більше честі й слави…

Проте це була одна тільки мить. А що подумає і що скаже Володимир, так пізно почувши цю правду? Може, – Добриня зовсім розгубився, – князь не залишить його тоді в Новгороді, а візьме з собою?

Ні, краще мовчати, бути посадником у Новгороді, де в нього є терем, дворище, земля, жона, буде він віднині хазяїном і княжого двору в Ракомі. І Добриня не сказав потрібного щирого слова.

– Прощавай, княже! Щаслива путь! – тільки й прошепотів він сухими устами.

За Новгородом, там де Волхов-ріка з’єднується з Ільмень-озером, є гора, що за тисячу літ трохи притерлась на маківці й осипалась на схилах, але однаково височіть ще й досі.

У ті ж часи на вершині гори Перинь втрамбовано було, як тік, широке требище, посеред нього на кам’яному підмурку височіла дубова постать Перуна, навкруг – богів п’ятин новгородських, а на вісім кінців від них, немов пелюстки страхітливої квітки, день і ніч палали кострища.[69]

Вирушаючи на рать з Ярополком, князь Володимир велів воїнству зібратись на березі Ільменя, сам прибув туди й з воєводами став підійматись на гору.

Чим вище підіймались вони, тим ширший виднокруг відкривався їхнім очам, князь і воєвода бачили в затоці Ільменя сотні лодій і учанів з Новгорода і п’ятин, далі гойдались на хвилі лойви і шнеки варязькі.

З гори видно було і шлях, яким вої мали вирушати за Волок, – блискуче плесо озера Ільмень, густі зелені ліси на його берегах, з іншого боку темнів над Волховом Новгород, за ним стелилась безмежна, повита сивим маревом низина.

На требищі вже все приготували для жертви – високо в небо впинались вісім довгих вогняних язиків кострищ, жерці щосили били в бубони й бряжчали мідяними дзвониками, ревла худоба.

Перинь-гора не могла вмістити всіх воїв, і тому князь велів складати жертви скрізь на березі. Єм, водь, саамі й комі[70], що їхали на рать з своїми богами й шаманами, поклали там окремі кострища, виставили перед ними богів – дерев’яні чурбаки з витесаними на них очима, жіночими грудьми й просто срамними місцями, – під удари бубонів, вискалюючи зуби, танцювали біля них, через що новгородці навіть потай сміялись.

На вершині Перинь-гори князь зупинився. Прямо перед ним вирізувалась на тлі голубого неба пошерхла від сонця і вітрів, темна від диму требищ постать Перуна з блискучими позолоченими очима, за ним і наокруг нього стояли такі ж темні, вирізані з дерева чи висічені з каменю боги п’ятин Святовит, Білбог, Триглав – подоба чоловіка й жінки з головою на плечах, головою в грудях і ще однією головою у дітородному закутку – і навіть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, – це були ті боги, яким віки молились люди в Новгороді, в землях воді, ємі, саамі, комі, а за ними стояла північна, язичеська Русь.

У цей день і годину за князя Володимира і всіх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще в одному місці в самому городі – там у невеликій християнській дерев’яній церкві Іоанна на Опоках від жаркого вогню свічок двічі починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокій задумі стояв перед богами, мовчали замислені воєводи позад нього, тихо було скрізь на горі і внизу над Ільменем.

А потім загриміли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерців, конаючи, хрипіли й рили землю ногами воли й коні, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усіма вогнищами заклубились темно-сизі дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.

Князя Володимира захопила й піднесла ця треба, вийнявши з піхов меч і поклавши його на землю, він стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, іскри бились об його обличчя, і в ці хвилини червоний відсвіт кострищ заливав його чоло, примружені, прикуті до далекого плеса Ільменя очі, міцно стиснуті уста.

– За Русь! За богів наших! За покон і закон батьків! – чулося скрізь по горі і над озером, гриміли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром – князем новгородським, він готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русі.

Розділ п’ятий

У Константинополі було відомо, що робиться на Русі, грецькі купці, що невпинно їздили Дніпром і перетинали Руське море, приїжджаючи з Києва, розповідали про сварку між братами-князями, пізніше і про початок січі між ними.

У Великому палаці про ці події знали ще більше – готуючись до брані з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своїх слів, просив імператорів Василя й Костянтина дати йому допомогу в борні з братом, за що згоджувався визнати єпархію константинопольського патріарха на Русі, натякав, що міг би поступитись деякими землями на північ від Кліматів і в Тмутаракані, – Ярополк не скупився на обіцянки, зраджував закон і покон отців своїх, продавав імператорам ромеїв руські землі.

Звичайно, не імператори Василь і Костянтин вирішували справу – перший з них проводив дні і ночі з своїми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу і розважався з гулящими дівчатами, – з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.

Коли б у нього була сила, він радо послав би на Русь легіони, про які просив Ярополк, хеландії з грецьким вогнем, – вони не так допомогли б київському князеві, як скористались би з усобиці в Руській землі і наробили великої шкоди. Легіони ромеїв над Дніпром і в Києві – та хіба ж про це могли мріяти імператори колишні!

Але Візантія не могла послати легіонів на Русь – над нею нависла смертельна загроза, життя самої імперії було в небезпеці.

Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною імператора Іоанна в Малу Азію Варда Скліра. У Константинополі цей полководець був небезпечний, він мав багатьох спільників серед членів сенату й синкліту, які готувались і, безперечно, оголосили б після смерті Іоанна імператором-регентом Василя й Костянтина Варда Скліра.

Проедр Василь діяв рішуче – прогнавши в Малу Азію Варда Скліра, він слідом за ним став висилати туди ж і його прихильників і друзів, – так у різні феми Малої Азії потрапили Дельфіни, Куркуаси.

Побоюючись мстивого проедра, деякі полководці, патрикії самі тікали з Константинополя – вони забирали з собою родини, всі скарби, оселялись у Вірменії, Грузії, де втікачів з Константинополя приймали гостинно.

Проедр Василь розумів, яка сила збирається в Малій Азії, до нього доходили вісті, що вигнанці й утікачі з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Скліра. Проедр робить останній крок – увільняє іменем імператорів Варда Скліра з високої посади доместика, призначає його дукою[71] Антіохії.

Але було вже пізно. Вард Склір мав під своєю рукою легіони, які дав йому сам проедр Василь, він спирався на кращих полководців імперії, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Візантії, що мала незчисленні багатства.

Варда Скліра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурі Візантія, еміри Багдадського халіфату, що мріяли про владу в Малій Азії й навіть у Європі, також підтримували його.

Через це й трапилось так, що Вард Склір оголосив себе імператором Візантії, його визнали вірмени, еміри Мартирополя, Хорбота й Аміди, що сиділи над ріками Тигром і Євфратом, волостелин Багдада й Вавилона Адудаула – всі вони підтримали Скліра, обіцяли допомогу.

Не тільки Азія турбувала проедра Василя – він знав про вбивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарію, і ніяк про це не шкодував – одним кесарем більше чи менше, що до цього Візантії? Розмірковуючи далі, проедр доходив висновку: може, й краще, що не стало Бориса, – коли він не зумів зібрати нині сил, то не зібрав би їх і далі.

Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Одні в Константинополі говорили, що він попав у полон до комітопула Самуїла Шишмана і що той нібито назвав його царем Болгарії, інші стверджували, що Самуїл призначив Романа начальником усього свого війська.

Що ж робилось справді в Західній Болгарії – ніхто не знав, комітопули сиділи в горах, між ними й Візантією височіли Родопи, – загадковий світ, страшні люди західні болгари.

Там, за Родопами, збирається й насувається на Візантію гроза, на перевалах, у клісурах, а там і в долині на південь від Родопів стало з’являтися все більше й більше болгарських загонів, вони чинили велику шкоду акритам, комітопули переходили в наступ, імперії загрожувала смертельна небезпека.

Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужів нарочитих з Києва, їх, як це завжди робилось у Великому палаці, водили до Святої Софії й Влахерну, показували у Магнаврі різні дива – золотих левів рикаючих, птахів співаючих, для них влаштовувались пири.

Одного тільки – відповіді на прохання князя Ярополка – мужі нарочиті не мали, імператори веліли їм ждати й ждати.

У лісах над Західною Двіною, до якої з правої руки линуть тиховоді Полоть і Оболь, а з лівої – Улла й Ушач, стояв на горі древній город Полотськ.

Холодна, вогка тут земля – кругом драговини й болота, за коротким літом наступає довга осінь, зима, гнила весна, але сміливій людині ця земля сторицею віддає за труд – навкруг несходимі ліси, а в них табуни звіра, в ріках і озерах повно риби, у пісках руками можна брати дорогий горючий камінь, Західна Двіна допливає до самого Варязького моря, а там відкритий шлях до всього світу.

Уже з давніх віків тут, на просторах Двіни, сиділи племена латгалів, земгалів і куршів[72], що мали свої покони й богів, сюди ж приходили і руські племена, що братались з місцевими людьми, осідали тут, випалювали ліси й орали землю, били дикого звіра в лісах, ловили рибу в ріках.

На цих давніх тубільців налітали орди із-за Двіни. Як і до всіх племен на схід від Лаби, сюди простягали свої пазурі королі, а пізніше імператори німецькі, багато крові пролили вони, а особливо Генріх І Птицелов і син його імператор Оттон І, вони посилали в різні городи і в Полотськ також свої загони, мріяли загарбати Полотську землю, вийти на верхів’я Дніпра й одрізати верхні землі Русі від полян і Києва.

Через це люди Полотської землі ставили над ріками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев’яними стінами, копали навкруг них рови, насипали вали – так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижні Полоті й Двіни город Полотськ.

Правили Полотськом і всією цією землею свої князі, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся і сидів на Ладозі ярл Рюрик, інші його побратими – Тур і Регволд – рушили на південь, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дійшов аж до Прип’яті, захопивши на якийсь час древній руський город, що пізніше став прозиватись Туровом.

А вже, звичайно, не Полотській землі служив князь Регволд, лодії з його дружинами увесь час їздили по Двіні до моря і далі в Свеаріке, на поклін до конунгів, інші його дружини доходили до Шеціна й Шлезвіга – там їх гостинно зустрічав імператор Оттон, Перуном і Руссю присягався Регволд, але служив багатьом і різним богам.

Тут, у городі над Полоттю, за високими стінами, оточений своєю дружиною, і сидів князь Регволд. Мав він двох синів – Роальда і Свена – та ще дочку – сірооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.

Вона була мрією багатьох вікінгів і скальдів[73], просити її руки приїжджали рицарі з Свіонії, Данської землі і навіть з англів, але Рогнедь, якій тоді було тільки вісімнадцять літ, говорила батькові, що їй не подобається жоден з них, – хто знає, може, вона виглядала сватів від німецького імператора?!

Нетерпеливився, ждав і князь Регволд разом із своїми синами. Йому – жадібному, ненажерливому – було тісно в городі Полотську, мріяв він про землі з багатьма городами, влади хотів, багатства.

Тому й послав одразу ж, тільки на Київському столі сів Ярополк, своїх слів до нього, тому Регволд прихильно зустрів звістку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж київський князь запропонував полотському волостелинові сукупно з ним іти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд відповів згодою і заходився збирати воїв з своєї землі. Через те він так зустрів і послів новгородських, – вони пропонували від імені Володимира мир, Регволд уже давно підніс над Полотською землею чорне знамено війни.

Швидко посувались уперед ріками та озерами вої князя Володимира. На чолі пливли лодії Новгородської землі, слідом за ними важкі лойви й шнеки варягів, позаду, де не глянь, – учани, буси, однодеревки земель заволотських і полунощних.

На озері Ільмень, широкому, як море, де не видно було й берегів, північний вітер швидко гнав лодії з хвилі на хвилю, у гирло Ловаті вони увійшли ключами й так довго пливли між зелених берегів і високих лісів; лодії чола вже наближались до Пархіна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду.

Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пішо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами, велика, незборна сила невблаганно йшла з півночі на південь; стережучись підступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливі ліси, оглядались назад, де за озером Ільмень сховався Новгород.

Усе було нібито спокійно в лодіях, вої на веслах не розгинались день і ніч, схід сонця зустрічали на широкому плесі, сонце ховалось за ліси, але однаково в нічній тиші гриміли весла в кочетах, солов’ї співали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрієм висіли великі, ясні зорі.

Битва ця була все ближче й ближче. Вої, які на конях мчали поперед воїнства, часом повертались, ждали князя, розповідали, що робиться на берегах і в полі.

– Чи спить князь? – чув Володимир голос тисяцького Чудина.

– Я чую, тисяцький, з чим приїхав?

Дві лодії сходяться на плесі. Князь і тисяцький сидять рука в руку, вої опускають у воду весла і не гребуть, щоб не заважати розмові, лодії пливуть за течією, на бистрині тремтять їхні чорні відбитки, навколо дзюркотить вода, відблиски зірок грають за кермами.

– Є вісті, княже! – тихо говорить Чудин. – Он у березі горить вогник – туди дійшли наші вої, що йдуть крізь ліси і в полі. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах і у весях тільки й чутки, що про похід Ярополка на Новгород.

– І що люди?

– Люди тікають у ліси, ховаються в болотах, аби тільки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, ідеш на Ярополка в Київ, виходять з лісів, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. – Чудин широко розводить руки, ніби обнімає все навкруг.

– А Ярополк де?

– І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на північних ріках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхні лодії далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи – чи брати їх з собою?

– Будемо брати, тисяцький! Нехай іде на нього вся земля, вся Русь!

Коли лодії допливли до гирла Ловаті, звідки їх через озера та дрібні ріки волоком потягли до Дніпра, однієї темної ночі вої побачили на заході багряну заграву, що пізніше стала ясніти.

То не місяць сходив над лісами – не на заході його отчина, – то десь за лісами, де стоїть город Полотськ, щось горіло, і ця велетенська пожежа не вгасала всю ніч, навіть перед сходом сонця на західній частині неба видно було багряну широку пасмугу.

У цю ніч князя Володимира на лодіях уже не було. З тисячею своїх воїв мчав він на конях, які вже давно стояли напоготові на ближчих погостах, на захід, де буяла пожежа: там горіли ліси, і то був знак, що їм треба поспішати на поміч чолу свого війська.

Ярл Фулнер, дізнавшись вранці про цю подію, був дуже невдоволений і, поблискуючи одним своїм оком, довго дивився в далечінь, куди пішов з дружиною Володимир.

«Хитрий новгородський князь, – думав він, – боїться мати мене спільником у боротьбі з Регволдом. Що ж, нехай б’ється сам, я ждатиму кінця битви…»

Князь Володимир настиг до Полотська, коли його вої вже захопили посади над Полоттю й Двіною, підступили до города й почали там січу.

Дружина Регволда, відступивши з посадів, зачинила ворота, підняла мости, швидко стала на городницях, жони й смерди вже готували там гарячу смолу й каміння, скрізь лежали оберемки стріл.

Почалася люта січ. Новгородці з великим трудом пробились і розметали околля, проминули вал і рови, стали під самими стінами, дерлись на них, почали бити ворота.

Згори лилась смола, падало каміння, стоячи за заборолами, дружина Регволда метала тисячі стріл, земля навкруг червоніла від крові, за стінами чувся крик, іржали коні – відбивши перший наскок, полочани готувались, либонь, опустити міст, відкрили ворота, щоб скопом виїхати звідти і в полі розметати новгородців.

Саме тоді на шляху, що вів з Полотська на схід – за ріки Оболь і Полоть, – встала хмара куряви, там земля загула від кінських копит, почувся крик.

У полочан, звичайно, і гадка зникла потикатись за ворота; перекликаючись між собою, вони чимшвидше готували на стінах смолу й стріли, багато з них кинулись до воріт, закидали їх зсередини колодами, присипали землею.

Полочани дивились не туди, куди треба, бо в той час коли вершники летіли зі сходу, невідомо як, але зовсім з іншого боку – від заходу, з берегів Двіни – непомітно підступили до стіни і видерлись на городниці кількасот воїв-ізборців, вони, тримаючи в руках щити й мечі, пішли з городниці на городницю, рубаючи й скидаючи з них дружину Регволда, а тим часом вершники вже були під стінами, розбили, повалили ворота.

Князь Володимир разом з першими воями пролетів у ворота. Він побачив страхітливе видовище – на землі серед двору лежав мертвий Регволд, ізборці взяли на списи двох його синів, скрізь волали покалічені вої, іржали коні, чувся брязкіт щитів і мечів, двері ломились у теремах, розлючені вої вибивали вікна.

– Годі! – крикнув князь Володимир. – Припинимо січу! Глумитись над мертвими не годиться.

Коли сонце стало зовсім низько над Двіною, від берега за Полотськом одірвалася, зробила широке півколо на плесі й попливла на захід до пониззя велика лодія. На ній не видно було ні керманича, ні гребців, ні весел у кочетах, тільки чорне широке знамено маяло на високій щоглі.

Посередині лодії на дошках лежали мертві – князь Регволд і два його сини Роальд і Свен, опоряджені в далеку дорогу: волосся було зачесане, руки вимиті, на пальцях підрізані нігті, груди присипані землею.

Так велів древній покон свіонів і так зробила дочка Регволда Рогнедь – князь Володимир дозволив їй поховати батька й братів, як велить покон, а дворянам – допомогти їй.

Коли лодія рушила, Рогнедь з розпущеним волоссям, з сльозами на щоках довго стояла на березі, над головою її з шумом літали ластівки, але вона нічого не чула, дивилась і дивилась, як лодія пливе плесом, зникає вдалині.

Так вона й плистиме, бо, якщо десь і пристане до берега, її відштовхнуть полочани – у них свій покон, нехай лодія з мертвими князями пливе до Варязького моря. А коли й там хвиля не прийме її, то й ще далі – до далеких скелястих берегів Свеаріке.

Надходив вечір. Лодії вже не було видно. Рогнедь довго стояла на березі, а тоді піднялась крутою стежкою на гору і зникла у воротях города.

Велика стравниця князя Регволда мала головні двері з півдня, від Полоті, – для хазяїна і дружини його, ще одні, з півночі, – для дворян. Посередині стравниці стояв великий стіл, на широких дубових лавах округ нього можна було не тільки сісти, а й покласти меч і щит. Тут після бою під стінами города й у дітинці князь Володимир зібрав старшу свою дружину, щоб перепочити, випити й поїсти, радитись про похід далі.

Надворі вже стемніло. Дворяни запалили на столах залиті ведмежим салом світильні, ґноти яких нестерпно чаділи, поставили горнці й дерев’яні миски з м’ясом, рибою, різним зіллям, корчаги з медом і олом.

Це була звичайна вечеря воїв після ратного труда, пожива для стомленого тіла, услада покаліченому в жорстокій січі.

У цей же час в городі й на погостах, як велів суворий закон війни, вої добрались до медуш, викочували бочки з медом і олом, складали жертви й правили тризну по тих, що загинули під Полотськом.

Вогні палали й далеко за Полотськом, на берегах Двіни, над Дриссою й на Поозер’ї – то полочани одержали вість, що не стало князя Регволда, клали вогнища, гнали серед нічної пітьми коней, щоб приєднатись до воїв князя Володимира.

– Слава Володимиру! – гриміло в стравниці, де так недавно сидів і пирував князь Регволд.

– Слава Володимиру! – лунало скрізь у городі й по долині.

Тільки сам Володимир не пив, говорив з полотським тисяцьким Свидом, що у вирішальну годину велів воям у дітинці обернути мечі проти Регволда, радився з новгородським воєводою Путятою, якого хотів залишити посадником своїм у Полотську.

– Залишаю тобі невелику дружину, а ти заутра скликай людей, говори, що мир і тиша повинні стояти в Полотській землі, блюди їхні закони й покони, дивись на захід, звідки невпинно загрожує ворог, дивись і на схід, посилай нам підмогу.