Володимир

Хто знає, які почуття керували князем, – страждаючи все життя від глибокої рани в серці, він, либонь, хотів легшим зробити життя свого сина…

Добриня ж думав про це не так. Володимир – син Святослава, і хто б не був його матір’ю, він є нині й довіку князем. Добриня, аще буде потреба, такожде життя своє віддасть за нього. Але що дозволено князеві, те загубить смерда. Малуша вчинила гріх з князем Святославом, за що й прийняла кару. Добриня ж потрібен князям, бо охороняв на березі Росі їхній плод, за загадом княгині одірвав од грудей Малуші дитя – Володимира – й привіз його в Київ, він потрібен був і як уй молодого княжича, бо хто ж краще нього міг випестити сина рабині?!

Втім, на Горі в отчому теремі Володимир був не сином рабині, а княжичем, пізніше в далекому Новгороді став князем. І ніхто, навіть сам Володимир, не знає, що Добриня – син ницого Микули-любечанина – його дядько.

І не треба, не треба! Добриня забув минуле, нині він воєвода, права рука князя, живе в злагоді з воєводами й боярами новгородськими, здобуває князеві – княже, собі – своє.

А вже тут, у Новгороді, Добрині було що брати. Князь мав свій терем і двір у Ракомі, перевесища, лови, ліси й землі, Добриня одержав від князя пожалування – терем з клітями й підклітями й дворище над Волховом; князь держав у своїх руках скотницю Новгородської землі, у теремі своєму Добриня мав кілька міхів із золотом і сріблом.

Так і жив Добриня – у великій любові й приязненстві з князем Володимиром, у повній згоді з новгородським боярством і воєводством, які самі шукали з ним дружби, бо Добриня – права рука князя Володимира.

А боярам і воєводам є про що дбати – у Києві була Гора, де сиділи й звідки правили землею князь із боярами й воєводами; у Новгороді також був свій град над Волховом, де за ровами й валами, за високою стіною сиділи в теремах і хоромах ліпші мужі новгородські, бояри, воєводи, купці.

Добриня швидко придивився й побачив силу цих мужів – боярина Волдути, що мав терем над Волховом, погост біля озера Онего, а ще один – аж над Крижаним морем, воєвод Тудора, Іваня, Чудини, Спирки, тереми яких височіли в Новгороді, а погости – в п’ятинах[50], воєвод Михала, Векші, Віхтуя, які багато воювали за землю Новгородську мечем, але не забували й про золото та срібло.

І навіть більше – якщо у бояр чи воєвод була якась потреба, десь вчинялась усобиця чи смута у верхніх землях, загрожував ворог із-за моря, та навіть тоді, коли чвари вчинялись між самими боярами й воєводами або у домі когось із них, – про все це найперше радились вони з Добринею, був він їхнім заступником і перед князем.

А там трапилось ще одно – неминуче й бажане для Добрині. Уже давно на нього – немолодого вже, але ставного, широкого в плечах і грудях, з невеликою русою борідкою й такими ж вусами, коли йшов він у червоних чобітках, зеленому з соболиною оборкою корзні, мечем біля пояса, у високій із каменями самоцвітами шапці на голові, – уже давно із-за завісок на вікнах, із-за тинів і так на вулиці задивлялись дівчата, молодиці, вдови. Смутьяний жіночий рід все частіше й частіше позирав на воєводу Добриню.

Але женська прелесть, здавалося, зовсім не обходила його, Добриня ніколи не впадав у соблазни, прелюбодійство, він ніколи не чіпав, як це робили інші воєводи, мужеських жон, не розтляв дівиць, безгрішним був Добриня.

І ніхто не знав, що воєвода Володимира має іншу, свою думу – раз і другий зайшов у терем старого боярина Волдути, що жив з ним поруч, там побачив і обдивився дщер його Руту, темної ночі, як велів покон, умкнув її і запер у своєму теремі, а там дійшов згоди зі старим Волдутою. Так Добриня порівнявся з найбагатшою людиною в Новгороді, а князь Володимир зробив йому від себе пожалування: дав землі на Опоках, почепив на шию другу золоту гривну.

До Новгорода прибули гонці з Києва, вони привезли з собою грамоту князя Ярополка, яку їм велено було віддати тільки в руки Володимиру.

Він прийняв гонців, узяв у них грамоту, прочитав її і, сказавши, що відповідь князеві Ярополку пошле своїми гонцями пізніше, відпустив їх.

Того ж дня гонці Ярополка виїхали назад до города Києва, князь же Володимир велів Добрині зібрати у Великій палаті свого терема все боярство й воєвод Новгорода.

Темна, похмура, вогка Велика палата у теремі княжому над Волховом-рікою, крізь вузькі заґратовані вікна сюди й удень ледь пробивається світло, зараз і його немає – за стінами терема вже ніч.

Але князь Володимир поспішає, на ніч не глядя, він велів зібратись усім воєводам і боярам, стaрцям, градським, посадникам з п’ятин, аще вони лучаться в Новгороді. І вони прийшли сюди – стоять, спочивають на лавах, сидять навпочіпки попід стінами.

Горять, коливаються, закручуються язиками вогні світильників, у жовтуватому їх промінні виступають засмаглі бородаті обличчя, золоті гривни на шиях і чепи на грудях, срібні держаки посохів, вузлуваті руки, стіни, що складені з товстих колод, сіра конопать між ними.

У палаті терпко пахне овчиною, смолою, люди надихали, й на стінах виступають сріблясті зерна роси. Гуде підлога, по ній гупають і гупають важкі ковані чоботи, в руках у волхва Ємця глухо рипнув бубон і забряжчали золоті підвіски.

– Чолом тобі, княже! – прокочується в палаті.

Князь стоїть біля важкого, різьбленого з чорного дуба стільця на помості, під стіною ошую від нього зупиняються Добриня і ще кілька бояр, що ввійшли в палату з ним разом, вічник[51] Жигар вмощується біля самого помосту з берестяними своїми звитками, гострими залізцями – він запише все, що велить князь.

– Бояри мої, воєводи, мужі, посадники з п’ятин! – звертається до всіх князь Володимир. – Пізня година, спати час, але не сплю сам, покликав і вас, одержав нині грамоту від київського князя Ярополка.

Він зупиняється на якусь хвилину, виймає з-за вилоги лівого рукава грамоту, підносить так, що всім видно пергамент, шнури, золоту печать, але не розгортає й не читає – кожне слово цієї грамоти, либонь, записане в його серці, недаремно, мабуть, новгородський князь не назвав нині – вперше за всі літа – князя київського Ярополка своїм братом.

– Князь київський Ярополк, – каже далі Володимир, – пише мені, аби їхав я до Києва, негоже нині, пише він, мати на Русі два князі, уже ми, – пише Ярополк, – зуміємо правити землею з города Києва…

– Хто це «ми»? – виривається в темному кутку палати.

– А Новгород що ж, не може мати свого князя? – глухо лунає ще один голос.

Князь Володимир підводить голову й дивиться в півтемряву, ніби хоче пізнати, хто запитує. Але на нього дивиться сотня очей, а в них те ж саме запитання.

– Про кого думає князь Ярополк, – відповідає він людям, – всі ви, мужі мої, знаєте. Уже раніше повідав я вам, уклав він любов і дружбу з імператорами ромеїв, учинив мир з печенігами, нині думає, либонь, спертись на них.

– Пускає ромейські мечі в нашу землю? На печенігів спирається? Але ж ми їх сюди не пустимо. Про кого він думає? Що каже про Новгород?

Крики в палаті нагадують буйний потік, що кипить, вирує між скель, виривається з берегів.

– Князь Ярополк пише про нас, – відповідає Володимир, – у Новгороді бути надалі, як і скрізь на Русі, посаднику моєму…

Князь Володимир замовкає, мовчить усе боярство й воєводи, у палаті стає так тихо, що чути, як потріскують ґноти світильників, а одразу за стінами шугає вітер.

І враз зборище прориває. Першим встає жрець Ємець – він викидає вгору свій бубон, кілька разів б’є в нього, бряжчить золотими підвісками, за ним схоплюються з лав, б’ють посохами об підлогу стaрці громадські й мужі, вражені тим, що почули, хапаються за крижі мечів воєводи.

– Не буде так, як замислив Ярополк, – чути багато голосів. – Хочемо говорити, княже! Княже Володимире, скажи своє слово, послухай нас, не хочемо, не волимо!

У зливі голосів, що наповнює палату, важко щось добрати. Серця людей горять, слова линуть, як розбурхані хвилі. Князь Володимир вище підносить руку з грамотою, ось він щось сказав.

– Мужі новгородчі! – звертається він. – Я покликав вас, все сказав, тепер слухаю вас, мужі новгородчі…

Тоді наперед протискується, пробиваючи собі шлях руками, а то й кулаками, воєвода Михало. Ніхто не гнівається. Михало такий – хто-хто, а він скаже, що треба, блюде Новгород і п’ятини, сам їздив до Києва просити князя, він привіз сюди й Володимира.

– А я ужо скажу, – з того й починає Михало, ставши так, щоб його чули і князь, і мужі. – Ужо я скажу, – суворо й грізно продовжує він, – і за вас, новгородчі, і за тебе, Володимире-княже! Що ж це таке? – раптом вибухає він. – Де ми живемо? Хто ми є?

Воєвода запитує, але не жде відповіді, він звертається, либонь, до душі своєї, до себе самого, і якось піднесено, урочисто продовжує:

– Ми, новгородчі, блюдемо закон і покон отців наших, самі устрояли землі наші, дійшли до Варязького моря на захід сонця, до Крижаного окіяну на полунощі, а коли вороги нападали на нас, то боролись з ними, гнали… Пам’ятаєте, новгородчі, як було з свіонами – їхній Рюрик хвалився, що візьме Новгород, ярлом[52] оголосив себе нашої землі, а ми його розбили під Ладогою! Ярл Трувор зрадою взяв Ізборськ, а тікав звідти, аки вовк… Так було з свіонами, так і буде! Але ми від роду люди руські, знаємо, що князі Олег і Ігор, княгиня Ольга, вся Русь пеклась про Київ і про Новгород. Коли княгиня приїхала сюди, ряд ми з нею уклали. Коли Святослав ішов на брань з ромеями і посадив у Києві сина Ярополка, а Олега у древлян, – просили його дати й нам князя. Адже так, новгородчі?

– Так, Михале! – загомоніли всі навкруг. – Правду говориш, діло, слухаємо…

– Зараз почуєте! Все почуєте! – вів далі Михало. – Ужо я скажу…

Йому не так легко й просто було вести мову, бо хотів, щоб його зрозуміли й підтримали всі мужі новгородські, але не хотів образити й Володимира-князя. Через те він сказав так:

– Мушу повідати вам, люди, і тобі, княже наш, що до того, як прийшов я в Золоту палату в Києві, то бачився і говорив з князем Святославом. «Новгородська земля хоче мати князя», – сказав я йому. «Знаю, і сам хочу дати, – відповів мені покійний князь, – іду далеко на січу в землі чужі, бажаю, щоб мир був у рідній землі. А кого просите князем вам дати? Ярополка саджу в городі Києві, Олега посилаю в землю Древлянську». – «Володимира», – відповів я. «А ви знаєте, хто він є?» – «Усе знаю, і Новгород знає, – сказав я князеві Святославу, – через те й просимо його». – «Даю вам Володимира, – промовив князь Святослав, – то є мій улюблений син, покладаюсь на нього, як на себе…» – «Спасибі, – подякував я князеві, – не турбуйся, вспоїмо, вскормимо…»

Опустивши очі долу, стояв і слухав ці слова Михала князь Володимир. Так говорив не один тільки Михало, в палаті зводились руки, лунали збуджені голоси:

– Не їдь, княже, до Києва, убив Ярополк Олега й тебе хоче загубити…

– Ми тебе поїли й кормили, життя віддамо за тебе, княже!

– Аще так, не коримось Ярополку… Не візьмемо його посадника… Клич віче, княже!..

– На Київ, княже, на Київ!..

Володимир мовчав і ждав, коли в палаті знову настане тиша.

– Так, людіє мої, – промовив він. – Мушу йти на Київ, щоб помститись за смерть брата свого Олега, мушу йти, бо Ярополк порушив завіт батька мого Святослава, який говорив: «Co братами своїми – князями земель – мусиш бути в одну душу й тіло. Аще брати твої робитимуть по покону отців – будь в’єдно з ними. Аще зрадять покон – бути їм в татя місто…»

– Бути Ярополку в татя місто! – заволали всі. – На Київ! На Київ! Смерть Ярополку-братовбивці!.. Клич, княже, віче! Веди нас на Київ!

Князь Володимир помахом руки зупинив їх.

– Як же поведу вас, людіє мої? Куди буду вести?! Чули самі: вже печеніги – брати Ярополкові, ромеї – його друзі, він поведе з собою полян, древлян, Чернігів, Переяслав, городи червенські… А ми, новгородчі, підемо з ким?

– Усі полунощні землі підуть з нами – весь і меря, чудь… Підемо на брань – і від Ярополка відпадуть його землі. Русь чує, де правда, а де зло…

Князь Володимир дивиться на бояр і воєвод.

– Так, – каже повільно він. – У тяжкі години Русь і її люди завжди знайдуть, де правда, а де зло. Вірю в це, вірю руським людям, вірю й вам. Але не одразу пізнається правда й лжа, множество крові пролили вже люди наші, велике множество крові доведеться ще пролити. Як же упередити цю кров, де взяти сили, як іти?!

Володимир замислюється. За стінами палати виє й виє полунощний вітер, він пробивається навіть крізь стіни, холодні потоки пронизують палату.

– Дивлюсь на схід, – веде далі Володимир, – бачу дикі орди й племена, що радо підуть з нами на Київ…

– Не клич їх, княже!

– Дивлюсь на захід – бачу Німецьку імперію, вже сли їхні разом з священиками папежу римського побували в нас.

– Не віримо імператорам і папежу, не вір і ти, княже!

– Не вірю, – твердо каже Володимир. – Вірю токмо в Русь, токмо руські люди мусять лад у своїх землях укласти.

– Поїдемо, княже! – встають усі в палаті.

– Веду вас! – рішуче промовляє Володимир. – А в підмогу покличу варягів, – вони віри своєї не нав’язують, нових поконів не дають, воюють за золото.

– Роби, княже, як замислив. Усі ми з тобою, де ти – там і ми!

Холодний, сірий, непривітний полунощний город Упсала. Щоб туди добратись, треба пройти студене Варязьке море, довго блукати між високими гострими скелями, де кожної хвилини на мореходця чатує смерть. Сувора та кам’яна земля, суворі там люди, страшні й мстиві такожде і боги їх – одягнутий у броню й шолом із гострими рогами бог вітрів і бур Один, жона його – Фрігг, а найлютіший – син їх громовержець Тор, що причаївся у темній печері десь на островах Варязького моря, кидає стріли-блискавиці на купців і воїв, які їдуть до Упсали.

Але ні суворе Варязьке море, ані гострі скелі біля берегів не затримали новгородських мореходців – на кількох учанах пройшли вони крізь негоду й бурі, зупинили лодії біля крутих скелястих берегів Упсали.

Оточений ярлами, воями і толковинами, князь Володимир піднімався до фортеці свіонських конунгів. Вони йшли між двома високими стінами, на яких викарбувані були невідомі їм письмена, подекуди стояли висічені з каменю постаті потворних, страхітливих богів. Шлях вів усе вище й вище на гору, нарешті вони опинились перед зачиненими ворітьми фортеці.

– Ведемо князя новгородського Володимира до високого конунга Олафа! – закричали ярли.

Хтось довго й пильно дивився в прорізи в стінах фортеці. Зарипіли й відчинились залізні ворота.

– Конунг Олаф жде новгородського князя…

З каменю побудовані стіни в палаці свіонських конунгів, світло в довгі переходи й покої пробивається крізь вузькі заґратовані вікна. Всюди горять світильники, стоїть охорона, на стінах почеплені й тьмяно поблискують алебарди, бердиші, однобокі франкські мечі, темніють турові роги.

З світлиці конунга Олафа видно сірі береги, хвилі на морі, хмари, що пливуть і пливуть удалину.

Олаф Скетконунг – немолодий уже чоловік з сивим, рівно підстриженим на шиї волоссям, густими бровами, під якими поблискують сірі очі; у нього гострий, як у птаха, зір, довгий крючкастий ніс, підібгані уста. Він стоїть біля столу в кутку світлиці – одягнутий як мореходець, на ньому вузький, облипчастий каптан, короткі – до колін – штани, на ногах високі підковані чоботи.

– Чолом тобі б’ю, Олафе Скетконунге, – починає князь Володимир, – прийми дари від мене й Новгорода.

Вої князя Володимира кладуть перед конунгом дари: соболині хутра, разки горючого каменю[53], обоямогострий меч, срібнокований щит, золотий пояс роботи новгородських кузнеців – для конунга, емалі – для його жони, лунниці з сканню – для дочок.

– Добрі дари ти привіз, гардський княже, – відповідає Олаф Скетконунг, пальцем пробуючи лезо меча, – і за них тобі дякую. Щедрий Гардарик[54], багата земля твоя, княже. А тепер скажи, що привело тебе в Свеаріке?[55]

Вони сідають один проти одного за столом. Вої князя тихо виходять, в глибину світлиці відступають ярли, мовчазні слуги ставлять на стіл наповнені міцним медом срібні келихи, толковини говорять тихими голосами.

– Я прибув до тебе, Олафе, пам’ятаючи, що тебе називають Скетконунгом[56], хочу нагадати й утвердити те добре, що було між людьми наших земель. Ти сказав про багатство моєї землі – і це правда. Але у великому роду не без сварги, при великому багатстві не без урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…

– Київград, – примружує очі конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.

– Тому я й прибув до Свеаріке, – продовжує князь Володимир. – Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, – закінчує князь Володимир, – хоробрі, їх знає весь світ.

– Так, у світі знають наших воїв, – згоджується конунг Олаф. – Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, – конунг посміхається, – дуже люблять городи, землі, дань.

– Городів і земель я дати не можу, – відповідає князь Володимир, – то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.

– Це буде довго?

– До Києва-города й назад – рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.

– Дві тисячі воїв… Рік, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.

Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.

Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами[57], їде з ярлами і лагманами[58] Олаф Скетконунг.

Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.

Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.

У священній діброві, в храмі, колони якого підпирає викладений залізом дах, уже все готове для тінгу[59] й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум’я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти[60], ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.

Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.

Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, – чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.

– Ярли й лагмани! – починає Олаф Скетконунг. – Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський[61] Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?

– Скільки треба воїв? – підводиться з лави ярл Фулнер.

– Дві тисячі.

– А яку князь Вольдемар дасть нагороду? – лунають звідусіль голоси.

Починається торг, який невдовзі закінчується успішно. Тоді старший гірдман наливає й подає з низьким поклоном спочатку конунгу, а потім князю Володимиру два роги з медом. Це – не звичайні роги, з яких п’ють усі, а братафули[62], гірдман, щоб очистити мед у них від земної лжі й чвар, подає їх конунгу й князеві через розкладене на землі багаття – вогонь очищає все, він зробить чистим і мед у рогах.

Конунг Свіонії і князь Володимир випивають до дна свої роги. Тим часом дротти вже вбили дев’ять тварин чоловічої статі, як це велів закон, кров їх зібрали в мідяну чашу і тепер глаутейнами[63] кропили воїв, а служки подавали їм смаженину.

Пізня ніч. В Упсалі, в горах на березі – скрізь тихо, тільки море розходилось, неспокійні хвилі б’ють і б’ють у скелі, як жорна, перевертають каміння, стогнуть, ревуть.

У кутку великої світлиці Олафа Скетконунга під балдахіном з темного оксамиту слуги вже приготували пухову постіль, заслали її чистими простирадлами, світло-синьою, золотом перетканою ковдрою.

Проте конунг не спить. Він стоїть біля розчиненого вікна, дивиться на ґрати, що перетинають зоряне небо, слухає шум роздратованого моря, жадібно ловить свіже повітря.

За конунгом пильно стежить ярл Фулнер, його немарно назвали цим ім’ям[64] – праве око ярла прикриває чорна пов’язка, ніс нагадує дзьоб коршака, на верхній щелепі в нього гострі зуби – справжні ікла кабана, у ярла великі, схожі на гриби вуха.

Про що думає Олаф Скетконунг? О, зустріч з конунгом Гольмгарда, промови на тінзі, священна жертва й простягнутий над вогнем келих з вином – все це викликало в ньому цілу зливу думок.

Конунг думає про Свіонію, Норвегію, Данію – три землі, що обіймають усю північ за Варязьким морем. Це – чудові землі, сам Олаф Скетконунг дуже любить моря і гори, ущелини й затоки, ліси…

Близькі, рідні конунгу Олафу й сусідні землі – Данська, Норвезька, конунг Данії евен Твескегг і конунг Норвегії Ерік – близькі родичі Олафа Скетконунга, Ерік і зараз сватає його дочку Астриду.

Здавалося б, жити в мирі й любові цим північним землям, великі в них одали[65], є ліси й ріки, в морях повно морського звіра. Проте не сидять на рідних землях свіони, норвежці, датчани. Як і давні їх предки, мріють вони про далекі походи, наскоки на чужі городи й землі, про золото й срібло, яке можна звідти привезти з собою. І вже вони виборознили всі моря й океани, варягів бояться Париж і Рим, конунг Канут багато літ заливає кров’ю Англію, король Едгар за десятки тисяч фунтів купував у нього щороку мир, з великого розпачу навіть помер, але син його Етельред однаково платить денегельд[66] Кануту.

А в цей же час кораблі варягів ідуть далі й далі, досягли південних морів, уже в їхніх руках Каріаті, Росано, Герачі, Орія, Козенца, Торенто, Брундузіум, перед ними тремтить Сицилія, Калабрія, Апулія, вони завоювали Ломбардію, Каніто, Салерно, Неаполь, Амальфу, Беновенто…

У той час коли конунги Данії, Норвегії переможно проходили моря й океани на заході й далекому півдні, конунги Свіонії думали про землі на схід від Варязького моря – про Русь. Хто-хто, а вони достеменно знали, які незчисленні багатства мають князі Русі і їх люди, ці багатства, либонь, були не менші, ніж усі скарби Парижа, Лондона і ще багатьох городів, узятих разом.

І вікінги з Свіонії перетинали Варязьке море, куди ходив ярл Рюрик, його брати Синеус, Трувор, вони водили з собою дружини, перед якими здригнувся б будь-який город в Англії, Франції, Римській землі.

Але в Гардарику вікінги Свіонії нічого зробити не могли. Рюрик бував у Гольмгарді, оголосив себе ярлом цієї землі, але неспокійні новгородці не допустили його до свого города, й він змушений був сидіти рік за роком у Ладозі…

Не пощастило й іншим ярлам – шукаючи добутку, ярл Синеус тікав аж у Біле озеро, в землю весі, ярл Трувор захопив Ізборськ, але змушений був тікати й звідти.

Вікінги Свіонії вдавались до хитрощів: користуючись з того, що Русь дозволяла купцям з півночі ходити на лодіях з Варязького до Руського моря, а далі й до греків, вони клали в свої лодії зброю, прикривали її згори хутрами, досягали далеких городів на Дніпрі, а там, вчинивши вночі штрангуг[67], пробували захопити ці городи.

І от князь Гольмгарду Володимир звертається до Олафа Скетконунга по допомогу, просить дати дві тисячі воїв, щоб він міг помститись за кров брата, зробити лад у своїй землі.

– Слухай, Фулнер! – одвертається нарешті від вікна й каже ярлу конунг. – Ти з двома тисячами наших воїв ідеш у Гардарик. Але допомагати новгородському князеві убити свого брата й утвердитись у Києві – це мало для свена. У поході дивись, ярле! Нехай Володимир вбиває Ярополка, а Ярополк Володимира, ти бережи кров своїх воїв. Між Новгородом і Києвом лежить Полотська земля, князем там сидить Регволд – це свен, князь нашого роду. Дивись, якщо Регволд з’єднається з Ярополком і вони перемагатимуть Володимира, допоможи їм, якщо не вийде в Полотську – може, пощастить у Києві.

Фулнер слухає, й посмішка заливає його спотворене обличчя. Ні, немарно старого ярла прозвали жорстоким!

Князь Володимир щасливо повернувся з Свіонії, разом з ним приїхало й дві тисячі воїв Олафа Скетконунга.

У Новгороді не полюбляли свіонів, через що й князь Володимир не пустив їх до города, лодії ярла Фулнера стояли там, де Волхов допливає до Ільмень-озера.

Але що могли зробити ці дві тисячі воїв? У Новгороді вже зібралась сила-силенна людей з полунощних земель, на Волхові похитувались лодії з усіх п’ятин Новгородської землі, що волоком добились сюди через озеро Нево з Карели, озером Онего і Свир’ю від погостів над Крижаним морем, з Білоозера, Мезені і навіть Печори.

Усіх їх мав опорядити в дорогу Великий Новгород, кліті на торговищі й у княжому дворі над Волховом були розчинені, кожен конець і вулиця давали на рать, що велів князь; з Кузнецької вулиці везли день і ніч усяку кузнь, з Плотницької – котки для волоків, з Щитної – щити та мечі, з Кожевницької – збрую, сідла, з Гончарського конця – корчаги, плоскви.

Та й самі новгородці вирушали на брань, люди йшли і йшли з усіх конців – Наревського, Словенського, Загородського; отці прощались із синами, жони плакали на грудях своїх мужів, дівчата проливали сльози за своїми молодими.

Проте князь Володимир не давав загаду піднімати вітрила. Повернувшись з Свіонії, він послав своїх слів на чолі з воєводою Михалом у Полотськ, до князя Регволда.

Усе боярство й воєводи чули, як князь сказав:

– Ти, воєводо Михале, їдеш до полотського князя Регволда; скажи, що не хочу марно проливати крові, пропоную йому мир і любов, прошу разом зі мною йти на Київ утверждати Русь.

– Князь Регволд – вельми хитрий і лживий, – відповів на це Михало. – Як можемо ми вірити його слову?

– Гаразд, – повів далі князь Володимир, – коли так, скажи йому, що я хочу на знак нашого миру взяти жоною дочку його Рогнедь…

– Добре розсудив, княже! – загомоніли воєводи й бояри. – Так і говори! І ми волимо, аби в нашого князя була достойна жона.

Пізніше князь Володимир часто думав над тим, чому він дав такий загад своїм слам. Він чув раніше про княжну Рогнедь, яку всі називали красунею, але сам ніколи її не бачив. Любов? Ні, він не міг полюбити Рогнедь, сидячи в Новгороді. Зухвалість? Ні, Володимир і цього в гадці не мав. Син рабині хотів відчути себе людиною, князем, та ще хотів добра рідній землі.

Проминуло багато часу, відколи Михало з іншими слами рушили на лодіях в озеро Ільмень, щоб далі волоком потрапити в Двіну, а там і до города Полотська, і все не було ані їх самих, ані звістки. Над Ільменем і на високій Перинь-горі день і ніч стояла сторожа, вої дивились на південь, чи не майорять у тумані вітрила й щогли, але з далини тільки котились хвилі, над ними кружляли птахи чайки, із-за обрію випливали білі, схожі на вітрила, хмарини – лодій новгородських не було й не було.

І от рано на світанні з Перинь-гори примчали гонці: на далекому плесі Ільменя з’явились гострі вітрила новгородців, то, либонь, воєвода Михало повертається з Полотська. Одразу ж після цього князь Володимир з воєводами помчали на Перинь, у прозорому, сліпучо-голубому повітрі над далеким обрієм побачили знайомі вітрила.

Але незабаром вітер стих, вітрила впали, вої, напевне, сіли на весла – пливти мінливим, затканим хвилями плесом Ільменя було важко; тільки надвечір лодії новгородські поклали укоті у Волхові напроти стін дітинця, а Михало з іншими слами зійшли на берег.

Князь Володимир слухав своїх слів у Великій палаті дітинця. Туди ж прийшли в темних довгих платнах і високих бобрового хутра шапках, з посохами у жилавих руках бояри, мужі ліпші й нарочиті, – вони сіли в круг на лавах попід чорними рубленими стінами – мовчазні й замислені; посеред палати стали, спираючись на мечі, воєводи й тисяцькі; молоді бояри норовили стати ближче до княжого місця; пізніше за всіх гордовито, з бубном у руці прийшов волхв Ємець, і всі розступились перед ним. А потім із-за завіси в кутку палати з’явився і князь.

– Чолом тобі, княже! Будь здоров, княже! – прокотилось у палаті, воєводи й тисяцькі забряжчали мечами, мужі ліпші й нарочиті, що дрімали під стінами, підняли голови, Ємець провів пальцем по шкірі бубна, і сухий, скрипучий звук приєднався до шуму в палаті.

– Будьте здорові й ви, мужі новгородчі! – відповів на їх вітання князь Володимир, здійнявши з голови хутряну, всипану самоцвітами шапку, а з пояса меч, сів на свій стілець.

У палаті стало тихо. В круглих слюдяних віконцях багряніло вечірнє проміння. Гридні ходили з світильнями, запалювали у важких шандалах товсті воскові свічі. У мерехтливому їх сяйві стало краще видно князя Володимира, його світле, срібною ниткою ткане платно, широкий зелений пояс, червоне корзно. Позад нього окреслились темні голови воєводи Добрині і ще кількох старших воєвод, що завжди стояли позад нього, за княжим стільцем.