Новi пригоди Самоходика (на украинском языке)

      Вона слухняно вимкнула мотор i, взявшись за важкi весла, пiдпливла до берега.
      - А все ж ми зустрiлися, - сказала дiвчина, подаючи менi руку.
      Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човнi лежали двi вудки.
      - По рибу? - спитав я.
      - Еге ж. Уже натiшилася домiвкою, цiлий день возила сiно й надумала увечерi вискочити по рибу. А ви?
      - Я не вмiю ловити й не маю вудки.
      Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:
      - Ви по рибу? А яким методом ви ловите?
      - Нiяким, - засмiялась вона.
      - А що ви збираєтесь ловити?
      - Ще не знаю. Це залежить вiд мiсця.
      Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дiвчина звернулась до мене:
      - Ну, то що, будемо ловити?
      - Менi не хочеться звiдси нiкуди рушати, - непомiтно позiхнув я.
      - А смаженої риби ви не любите?
      - Навпаки. Тiльки хiба я щось зловлю? Пан Анатоль уже пiвгодини закидає спiнiнг i нiчого не зловив.
      - Ми спробуємо на черв'яка. I пiдемо недалеко. Он туди, - показала вона другу затоку, метрiв за двiстi вiд нашої. - Крiм того, - додала вона, - я хочу поговорити з вами вiч-на-вiч.
      То вже була бiльша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пiшли на ту затоку.
      - Тут мають бути вугрi, - запевнила дiвчина. - Затока мiлка, з мулким дном. Пан Анатоль не спiймає риби, бо з того боку мiлко вiд самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки i будемо хапати, як то кажуть, "з грунту".
      - О, ви чудовий фахiвець, - зауважив я.
      - Я ж народилася над озером i стiльки рокiв живу тут. Мiй батько й брати завзятi рибалки. Вдома тiльки й мови про рибальство.
      Вона поначiплювала черв'якiв на гачки. Я закинув принаду якнайдалi вiд берега, поблизу очерету й водоростей, так звелiла менi дiвчина.
      Ми посiдали на старiй, з обдертою корою колодi, викинутiй з води хвилями.
      - Я бачила сьогоднi Капiтана Немо, - сказала вона.
      - Я теж.
      - Вiн плив на своєму чудовому глiсерi, - захоплено вела далi дiвчина.
      - Я теж бачив, як вiн плив на глiсерi.
      I я розповiв їй, як Капiтан Немо зiрвав прапор з плоту Чорного Франека.
      - Який чоловiк! - шепнула вона. - Вiдчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсiм його не знаю i не знаю, який вiн iз себе. I нiхто з мiсцевих жителiв нiчого про нього не чув.
      - Це дуже дивно. Бо глiсер - це не голка. Повинен десь тут мати причал.
      Я розповiв їй про вранiшню пригоду з гарцерами, про забиту вiвцю й пiдозру, що впала на ватагу Чорного Франека.
      Стемнiло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.
      - Тягнiть! - закричала дiвчина i майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зiгнулося пiд вагою якоїсь могутньої риби.
      - Є! Є! Це вугор, - бурмотiла вона, поволi витягаючи здобич на мiлину. - Не можна, щоб вiн обкрутився довкола якоїсь гiлляки на днi.
      Ми витягли на пiсок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!
      Вiн був завтовшки з мою руку i важив, мабуть, з кiлограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тiльки дiвчинi я завдячував тим, що вiн не зiрвався.
      - Буде вам добре попоїсти, - обiзвалася дiвчина, перерiзаючи волосiнь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навiть не пробувала витягти його.
      - Вистачить нам обом, - запевнив я. - Адже он яка туша.
      - Ви почастуєте мене? - зрадiла вона. - Страшенно люблю вугрiв. То я вже бiльше й не ловитиму.
      Я пiдняв вугра за кiнець обрiзаної волосiнi i кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною i приятелями вже сидiли бiля своїх наметiв i щось їли здається, консервовану рибку в томатному соусi. Пан Анатоль побачив нашого вугра, i його аж пiдкинуло зi складаного стiльчика.
      - Що це таке? - майже обурився вiн. - Звiдки цей вугор?
      - Щойно зловив його, - гордо вiдповiв я.
      - Тут? Неможливо.
      - Он у тiй затоцi. На черв'яка, - пояснив я.
      Спiйманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.
      - Казику! - голосно гукнув вiн. - Лаштуй грунтовi вудки i шукай черв'якiв. Зараз же iдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?
      Дiвчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.
      Пан Анатоль щось сердито буркнув i став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потiм, присвiчуючи електричними лiхтариками, почали шукати черв'якiв у травi.
      Ми засмажили нашу рибину на олiї. Смакувала вона менi, як зроду нiяка iнша. Я з'їв її, мабуть, шматкiв з п'ять, закушуючи хлiбом i запиваючи мiцним чаєм.
      Раптом дiвчина сказала:
      - Ви мене зацiкавили. Навiщо ви приїхали на Озерище?
      Я здвигнув плечима.
      - Ви вже питали про це. На вiдпочинок.
      Вона збила мою вiдповiдь, неначе комара, - помахом руки.
      - А як ви опинилися на островi, де забито вiвцю? Адже у вас тiльки автомашина? Нi човна, нi байдарки я у вас не бачу.
      - Позичив. Позавчора зустрiв на березi знайомих, залишив свою автомашину бiля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нiчних вражень на самотнiй острiвець.
      - Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, - глузливо проказала вона.
      Пан Анатоль i його приятель не знайшли анi однiсiнького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спiнiнгу, який погрожував дружинi й приятелям, що завтра ввечерi всi вони вже напевно виберуться на вугрiв. Уранцi вiн знайде черв'якiв або наловить маленької рибки на принаду.
      Настала нiч - ясна, мiсячна, безвiтряна.
      На озерi запала тиша, навiть хвилi не хлюпотiли, тiльки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потiк мiсячного свiтла плинув аж до наших нiг, до мого намету.
      Я поглянув на годинника, потiм на дiвчину. Було близько десятої години.
      - Вже пора менi, еге ж? - мовила вона, помiтивши мiй погляд. - Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечерi вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пiзнiше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сiна, а завтра знову до роботи.
      - Ви ще вiдвiдаєте мене коли-небудь?
      - О, звичайно, - приязно всмiхнулася вона. Та вiдразу ж спохмурнiла. I додала: - Я також повинна знайти Чорного Франека. Тодi в закусочнiй, коли всi поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Менi купив його для смiху на сiльському ярмарку мiй хлопець, який тепер в армiї. Вчора менi прийшов лист, може, вiн приїде на кiлька днiв у вiдпустку. Менi хотiлось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця i сказав, щоб я прийшла по нього, тодi вiддасть. Якщо я пiду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в мiлiцiю я не можу заявити, бо ж перстень не має нiякої цiнностi. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тiльки по-дурному пожартував. Я справдi не знаю, що робити.
      - До табору Чорного Франека ми можемо пiти разом, - запропонував я.
      - А хто ж знає, де той табiр? Рiч у тому, що вони нiкому цього не розказують. Так було й торiк. Спочатку розбишакували по кемпiнгах, у кiлькох туристiв пропали газовi плитки, а тодi вся ватага раптом зникла. Тiльки час вiд часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчакiв iз ватаги, яких посилали по харчi й на розвiдку. Iнодi вони робили напади всiєю ватагою, а що нiхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимi.
      - Ви пропонуєте менi знайти цей табiр? Еге ж?
      - Якщо зможете, - засмiялася вона. - А потiм ви скажете менi, де вiн розташований, i я пiду туди по свiй перстень. Нi, не з вами. А з своїм батьком i братами. Я певна, що Франек вiддасть менi перстень. I дуже швидко!
      Вона сiла в байдарку. Затарахкотiв мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:
      - Як вас звати?
      - Томаш. А вас?
      Може, не почула мого запитання? Човен уже вiдплив од берега. Тiльки через хвилину, разом iз гуркотом мотора, долинула до мене вiдповiдь:
      - Марта...
      РОЗДIЛ ШОСТИЙ
      Розмова про розбишак. Невже трiумф Чорного Франека?
      Спостереження за берегом по той бiк озера. Чи то лис, чи то
      бiс? Хто шукає затоплений скарб? Пiдозрiла зустрiч на
      Чаплиному островi. Пiдслухана розмова. Скiльки коштує
      рибальська карта? Я вистежую Чорного Франека.
      Наступного дня рано-вранцi мене розбудив гуркiт моторного човна, що пiдпливав до берега з двома мiлiцiонерами. Один з них вийшов на берег i, помiтивши, що я виглядаю з намету, спитав:
      - Чи ви не бачили десь тут якихось пiдозрiлих людей? Гурту молодi без батькiв абощо?
      Я розповiв про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополуднi пливла на плотах до Чаплиного острова.
      - Сталося щось погане? - поцiкавився я.
      Вiн кивнув.
      - У сусiдньому селi вкрадено вiвцю, у гарцерiв хтось забрав байдарки й пiдкинув їх бiля Гєрчака. А минулої ночi в гарцерському таборi вкрадено бутлi й газову лампу.
      Iз свого намету вийшов пан Анатоль. Вiн чув мiлiцiонеровi слова i, звiсно, вiдразу ж заходився повчати:
      - Громадянине мiлiцiонер! Вiзьмiться за тих бешкетникiв i злодiїв, бо туристи не мають спокою. Ви дiєте надто нерiшуче й повiльно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.
      Мiлiцiонер подивився на пана Анатоля i розважливо вiдповiв:
      - На жаль, нiхто не бачив злодiїв, нiкого не можна звинуватити. Кожний тiльки каже: це, певно, ватага Чорного Франека. Мiлiцiя робить усе можливе, щоб над озером був лад i спокiй. Але цього року тут дуже багато людей. Сотнi наметiв напнуто на острiвцях, на берегах i над затоками. Туристи самi трохи виннi в тому, що тут починає робитися. Чи хто-небудь iз тiєї сотнi туристiв, якi заселили береги озера, зволив прописатися? Нi. Ви теж не прописанi, i ви, еге ж? - звернувся вiн до пана Анатоля i до мене.
      - Бо я... тiльки проїздом. Завтра, може, деiнде заночую, - пояснював пан Анатоль.
      - Так усi кажуть, - вiдповiв мiлiцiонер. - Ми не знаємо, хто живе в наметах, з ким маємо справу. Кожен заявляє: я вiдпочиваю, подорожуючи, не змiг прописатись. I так само вiдповiдають хлопцi й дiвчата з ватаги Чорного Франека. Я вважаю, що справжнi туристи повиннi допомогти нам у нашiй роботi. Самi, без вашої участi, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогоднi... Спершу нас повiдомили про крадiжку бутлiв i газової лампи, потiм про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому мiсцi. Ми шукаємо винуватцiв крадiжки, але мусимо водночас вести слiдство в справi того хлопця. Озеро велике, i всяких справ тут безлiч. Скiльки туристiв плаває байдарками й човнами без плавецьких посвiдчень? Скiльки людей купаються далеко вiд берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навiть бiйки. I в усi такi справи закликають втрутитись мiлiцiю. Про це вам теж слiд подумати, коли нас критикуєте.
      * * *
      Мiлiцiонери вiдпливли до Чаплинця. Я скiнчив снiдати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть нi з чим. Тобто або взагалi не дiстались до табору Чорного Франека, або нiчого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спiйматися з краденими речами. Вiн мiг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
      Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловiка з рубцем.
      Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусiди, я став розглядати в бiнокль берег по той бiк озера. Дивився довго, але не помiтив нiчого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось i ховався за очеретами бiля двох пiвостровiв, то на водi не видно було нiкого. А для мене мало значення, чи десь тут - у районi пiвостровiв - не почав пiрнати Чоловiк iз рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, i вiн, напевно, скористався чиїмсь човном.
      Крiзь скельця мого бiнокля видно було на пiвостровах навiть маленькi кущi, тому я не мiг когось не помiтити. Зрештою, на пiщаному мисi стояли три чорнi чаплi - найкраще свiдчення, що мiсцевiсть безлюдна.
      Проте я не здавався. Час вiд часу крiзь скельця бiнокля я стежив за пiвостровами i чорною затокою мiж ними. I таки недарма. В очеретi захiдного пiвострова раптом щось промайнуло, нiби пересунулась якась тiнь. Потiм вона зникла, а за кiлька хвилин цю саму тiнь я помiтив на чорному плесi затоки.
      Я й не здогадувався, що "воно" таке. Наче довгий пасочок, який дуже повiльно перепливав затоку i прямував до очерету бiля середини схiдного пiвострова.
      Я сушив собi голову: чи це маленький човник, чи дерев'яна колода, чи, може, який звiр або величезна рибина. Таємниче "щось" пiдпливло до стiни очерету й щезло в ньому.
      Я схопився й пiшов до сусiдiв.
      - Чи не позичите менi свого човна? Я хотiв би попливти на пiвострiв на тому боцi озера.
      - Ах, по рибку? - покивав головою пан Анатоль. - На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тiльки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боцi озера царство красноперiв. Накопали черв'якiв i спробуємо рибальського щастя.
      Хоч-не-хоч доводилось менi завести самохiд. Намет я покинув пiд нагляд сусiдок, заїхав у воду й попрямував на пiвнiч.
      Я хотiв великим колом обплисти схiдний пiвострiв, щоб той, хто ховався, навiть помiтивши мене на озерi, подумав, нiби я пливу в iнший бiк.
      Пiд час подорожi я пiдплив дуже близько до Чаплинця i в бiнокль побачив, що це великий острiв, порослий край води деревами, а посерединi голий, тiльки де-не-де зеленiли невеликi сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. "Заїду сюди, коли повертатимуся, - вирiшив я. - Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табiр?"
      Я хотiв зустрiти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тiльки про Мартин перстень.
      Другий берег озера, мiж схiдним пiвостровом i селом Матити здалеку здавався рiвним, дерева росли на ньому щiльною темною стiною. Коли я пiдплив ближче, то побачив, що там був ще один пiвострiв. Я надумав пристати до того пiвострова i хотiв розiгнати самохiд, щоб вiн, як таран, пробив стiну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те мiсце, де з-перед моїх очей зникло таємниче "щось" - дерев'яна колода чи звiр... I аж свиснув. Я знову побачив те "щось". Це був невеличкий гумовий човен. Вiд легенького вiтру вiн повiльно посувався уздовж захiдного пiвострова.
      "Треба спiймати його й пошукати власника", - подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожнiй термос i торбинка. Мабуть, хтось зiйшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько вiд нього, коли щось мене зупинило.
      "Дивина! - подумав я. - Вiн пливе проти вiтру!"
      Але все вiдразу з'ясувалося. Ледве я пiдплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневiй масцi. Човник не плив сам. Хтось пiд ним сидiв.
      Чоловiк у костюмi для пiдводного плавання з важким аквалангом на спинi насилу влiз у самохiд. Зняв з обличчя кисневу маску, i тодi я впiзнав... Проповiдника.
      - Ви хотiли забрати мого човника? - спитав вiн.
      - Я подумав, його знесла вода...
      Вiн кивнув головою.
      А менi, хоч я був занепокоєний присутнiстю тут цього чоловiка, стало весело. Аж смiшно було вiд думки, що вiн подорожував по озерi не на човнi, а пiд човном.
      - Мабуть, куди цiкавiше гуляти по днi, анiж плисти на поверхнi озера, мовив я.
      - Авжеж, - погодився вiн. - Лiкар рекомендував менi багато ходити пiшки.
      - У вас кисневий голод?
      - Еге ж, - кивнув вiн ствердно. - Тому я й ношу на спинi оцей балон з киснем.
      - I побачили ви щось цiкаве, подорожуючи по днi?
      - Кiлька величезних судакiв i здоровенного сома.
      - Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
      - Ви вже користувалися нею?
      - Я не був у небезпецi.
      Вiн з полегкiстю зiтхнув.
      - Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мiй iнструмент тiльки для тих випадкiв, коли людина опиниться у справжнiй небезпецi. В iншiй ситуацiї ним не слiд користатися.
      Ми добралися до пiщаного мису. Чаплi, що тут гуляли, знялися в повiтря i, важко вимахуючи крильми, полетiли до Чаплинця.
      Дивний чоловiк якусь мить стежив за їхнiм летом, а потiм сказав:
      - На Чаплинцi є заповiдник. На схiдному боцi в очеретi чаплi мають гнiзда i вирощують потомство. Їм треба жити спокiйно, а вчора ввечерi туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, - чудове створiння. Я не люблю нi собак, нi котiв, але захоплююсь птахами. Для мене вони - символ свободи, привiльного життя.
      - Там ночувала ватага Чорного Франека, - перехопив я, боячись, що вiн знову дасть волю своєму красномовству i виголосить довгу промову про птахiв.
      - Ватага Чорного Франека? - здивувався вiн. - А ви не знаєте, як їх викурити звiдсiля?
      "Ще один противник ватаги Чорного Франека", - подумав я.
      У мене промайнула думка, що капiтан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв пiдводнi подорожi. То, може, цей добродiй i є Капiтан Немо?
      На озерi показалася бiла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
      - Тi люди з яхти, - озвався раптом Проповiдник, - шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помiтив її, плаваючи серед цих островiв i заток. Тодi я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночi на Чаплинцi. Та, мабуть, хтось їх повiдомив про це, бо пливуть вони саме туди.
      - На Чаплинцi зараз немає тiєї ватаги. Я плив попiд берегом i нiкого там не бачив, - сказав я.
      - Може, вони вдосвiта попливли деiнде? - мовив дивний чоловiк.
      У мене ледве не зiрвалося з язика: "Чи ви не Капiтан Немо?" Але я почув гомiн - з боку Липового й Лугового островiв випливав сiрий глiсер Капiтана Немо. Вiн мчав на найбiльшiй швидкостi, блискавично випередив яхту Вацека Краватика i за кiлька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним островом. Отже, цей Проповiдник - не Капiтан Немо.
      - Хто ви такий, у лиха? - вирвалось у мене. - I що ви тут робите?
      Його здивувало моє запитання.
      - Вибачте, - сказав вiн чемно, - але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
      - Звичайно, нi.
      - То чому ж ви питаєте, що я тут роблю i хто я такий? Я вас не запитував про це. А мiг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить i плаває. Однак я не зробив цього з увiчливостi. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, i роблю те, що менi подобається. Задовольняє вас моя вiдповiдь?
      - Цiлком, - скрушно вiдповiв я.
      Пiсля такої розмови я подумав, що найкраще менi сiсти в самохiд i попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродiй розпалив мою цiкавiсть, та й мiсце, де ми сидiли, було незвичайно гарне. Уявiть собi довгастий пiвострiв з високими деревами вздовж берега, що врiзається в широкий простiр озера. Його ще бiльше видовжує пiщана коса, через яку перекочуються зеленавi хвилi. На пiвостровi росте соковита трава i за кiльканадцять метрiв вiд берега починається густий, молодий лiс - сосни й берези. Омрiяне мiсце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку - на Озерище, аж до Сем'ян, а з другого - на Чаплиний острiв.
      Я подумав було, чи не перевезти менi свої речi у цей чарiвний куточок, але мене випередив Проповiдник.
      - Я тут ночуватиму, - сказав вiн i додав: - Ви, здається, живете на тому березi, тож тут я почую голос дудки.
      - Не думаю, що буде така потреба. Досi я сам якось умiв зарадити собi, - сухо вiдповiв я.
      Таємничiсть цього чоловiка починала мене дратувати. Я б не хотiв пiдозрювати кожного аквалангiста в тому, що вiн шукає затонулi скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподiватись знайти вантажiвку. Цей мiй знайомий не тiльки заради спорту мандрував по днi озера. Може, вiн був помiчником Чоловiка з рубцем?
      Я сказав "до побачення" i вiдплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мiлинi, що оточувала острiв, стояла бiла яхта Вацека Краватика. Я плив повiльно, тримаючи бiля очей бiнокль, i тому добре бачив не тiльки яхту, але й постатi на палубi.
      Спочатку я впiзнав бiлу жiнку, а потiм Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мiлинi до берега. "Чого вони там шукають?" - подумалось менi.
      I раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалi я бачив його все виразнiше. Це був... Чорний Франек. Вiн iшов просто до яхти.
      Я зрозумiв, що зараз є можливiсть виявити таємний табiр ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тодi треба пiти за ним назирцi.
      Якомога швидше я пiдплив до очерету, яким обрiс пiвденний берег острова, в'їхав у нього й поставив самохiд на якiр. Пробрався крiзь очерет до берега й залiз там у кущi. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сидiли в неглибокому видолинку на захiдному березi, за п'ятдесят метрiв од мене. Чорний Франек iшов просто на них, сухий верес лунко шелестiв пiд пiдошвами його високих гумових чобiт.
      "А це, здається, побачення. Ще й домовлене", - в менi спалахнула цiкавiсть. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
      Справдi, анi Бородань, анi князь спiнiнгу не були пiдозрiлими особами, але Чорного Франека я мiг вважати злодiєм. А якщо поряднi люди домовляються про побачення iз злодiєм, у цьому є щось iнтригуюче.
      Я, мов iндiанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою лiщиною, за високими кущами дикої малини. Лiз на чотирьох, повз, як вуж, аби тiльки дiстатись якнайближче до видолинка, де сидiли Вацек Краватик i Бородань.
      Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певнiй вiдстанi вiд берега, порослого деревами й кущами. Верес рiс аж до самого видолинка, i з цього боку хiба що миша могла пiдкрастися непомiтно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої i густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь iз тих, що сидiли, не схотiлося раптом покуштувати солодких рожевих ягiд.
      Я дуже люблю малину, її смак здається менi надзвичайним, нi з чим незрiвнянним. Але того дня я зненавидiв її колючi галузки. Вони чiплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, - що було найгiрше, - голосно шелестiли, коли я звiльнявся вiд їхнiх хижих колючок. На щастя, з озера вiяв вiтер, на березi шумiли дерева, заглушаючи цей шелест.
      Скрадаючись мiж кущами, я згубив з очей видолинок i вересовi заростi. Чув тiльки гомiн розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потiм, нахилившись до землi, я почув важку ходу.
      То йшов Чорний Франек.
      Я був уже недалечке. Скрадатися далi не слiд. Менi не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
      Я лiг на спину. Сховавшись у гущавинi малини, бачив над собою тiльки обшир неба з невеликими бiлими хмарками, якi раз у раз заступали сонце. Ще я помiтив велику чаплю, що, повiльно махаючи крильми, летiла на захiд, мабуть, у пошуках корму.
      - Привiт! Б'ю чолом! - почув я голос Чорного Франека. - Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав менi мiй кореш...
      Вацек Краватик поквапливо запросив:
      - Будь ласка, сiдайте. Може, сигаретку? В мене "Кармен".
      - Не люблю, - буркнув Чорний Франек. - Я курю "Спорт".
      Почувся трiск запаленого сiрника, потiм до мене долинув запашний дух "Кармен" i схожий на сморiд тлiючої ганчiрки дим "Спорту".
      Тепер обiзвався Бородань:
      - Шкода часу на церемонiї. Скажу вам вiдразу, в чому справа. Тiльки, будь ласка, не зрозумiйте нас неправильно. Ми попросили вас зустрiтися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчакiв, якi отаборилися над цим озером. Ви їхнiй некоронований король...
      Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Вiн зневажливо, навiть глузливо перебив його:
      - Шановний пане, я не бавлюся в аристократичнi титули. Досить, що ви князь спiнiнгу i що я курю собi "Спорт" з вашою свiтлiстю.
      Бородань удав, що не помiтив глузування, i повiв далi тим самим ласкавим тоном:
      - Приступiмо до дiла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскiпуватись, хто це зробив, не маємо намiру заявляти про це в мiлiцiю...
      - О, даруйте. Крадiжки мене не цiкавлять, - буркнув Чорний Франек. I, напевно, обурившись, схопився з мiсця, тому що Бородань поквапливо сказав:
      - Сядьте й вислухайте до кiнця. Нiхто не звинувачує вас у крадiжцi. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В нiй були предмети, наприклад, чудовий фiнський нiж, компас, сто метрiв волосiнi на котушцi, комплект французької блешнi, запасний дзвiночок до спiнiнга типу "Рекс" i комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тiльки про одну рiч: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумiєте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта нiщо, просто непотрiбний папiрець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому роцi здобути золоту медаль, втрата карти є невiдшкодовною.
      - Розумiю. Але до чого тут я?
      - Цю сумку вкрав котрийсь iз хлопчакiв, що тиняються над озером. Ви їхнiй ватажок i вам легше, нiж нам, дiзнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дiстати назад свою карту i ладнi вiдкупити її у вас.
      - Я дам сто злотих, - втрутився Вацек Краватик.
      Чорний Франек тiльки розсмiявся.
      - Що ви, ваша свiтлiсть? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячi злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвiдати, де тепер та карта.
      - Тисяча?! Ви збожеволiли, - гримнув Краватик.
      - Тодi живiть здоровi, а я пiду своєю дорогою, - сказав Чорний Франек i, напевне, знову пiдвiвся.
      Бородань почав залагоджувати суперечку.
      - Спокiйно. Тiльки без нервiв. Про цiну ми зможемо домовитись. Але спершу хочемо знати: чи ви зможете дiстати нам карту?
      Запала мовчанка. Чорний Франек трохи подумав, а потiм сказав:
      - Побачимо. Я попитаю декого. Може, хто-небудь знає щось про карту. Вiдповiдь дам завтра в такий самий час i на цьому самому мiсцi. Тiльки попереджаю, коли ця справа якось зв'язана з мiлiцiєю, карти ви не побачите. А тепер дозвольте попрощатися.
      Я почув тупотiння нiг, значить, вiн пiшов назад через вересовi заростi. Була нагода, крадькома йдучи за ним, виявити табiр. Однак я не мiг рушити з мiсця, поки тi двоє сидiли у видолинку.
      - От негiдник! Тисяча злотих! Нахабство! - сердився Вацек.
      Бородань буркнув:
      - Ну, то й що? Треба було пильнувати сумку. Ти навiть не знаєш, скiльки я потрудився й напереживався, поки добув ту карту.
      - Ти казав менi, що купив її у якогось типа.
      - Купив? - роздратувався Бородань. - Украв, а не купив, хоч з якнайкращими намiрами. Той тип показав менi карту й запропонував купити. Але вiн був причетний до справи з фальшивими коштовними марками, i його посадили. Я знав, що та карта у його кiмнатi в шафi, i я подався до нього додому, забалакав його матiр, i коли вона пiшла на кухню поставити чай, я поцупив карту, розумiєш? Бо навiщо йому карта? У в'язницi вона йому не придасться, еге ж? - глузливо захихотiв вiн.
      - Карту знайдемо, - сказав Краватик. - Знайдемо, хоч би я мав викласти п'ять тисяч. Ця карта вiдшкодує нам усе сторицею.
      Вони встали й попрямували до яхти. Бородань ще щось казав Вацековi, але слiв уже не можна було розiбрати.
      Коли вони вiдiйшли далеченько, я обережно вистромив голову з малини й поглянув навкруги.
      Вацек Краватик i Бородань саме заходили у воду, щоб по мiлинi добратися до яхти. Чорний Франек iшов навпростець через заростi вересу й пiдходив до купки низьких сосонок. Я не мiг iти слiдом за ним, бо вiн, оглянувшись, вiдразу ж побачив би мене. Тому я побiг на зарослий деревами берег i, ховаючись за стовбурами вiльхи, пробирався до того мiсця, куди, як менi здавалось, iшов Чорний Франек. Я й гадки не мав, що поспiшаю назустрiч новiй пригодi.
      РОЗДIЛ СЬОМИЙ
      Пустир на Чаплинцi. Ватага вимагає викупу. Капiтан Немо
      атакує. Страшнi хвилини ватаги Чорного Франека. Витiвка
      Капiтана Немо. Нарiкання хлопчакiв. Я знаходжу таємний
      табiр. Невдячнiсть пана Анатоля. Марта випитує мене. Дуб
      Капiтана Немо. Я пишу до Немо листа.
      Чаплиний, або Чаплинець, - це величезний острiв, формою майже круг дiаметром щонайменше пiвкiлометра. Як i в бiльшостi островiв на Озерищi, береги його заросли деревами, а на серединi подекуди виднiють низенькi сосонки. Тiльки на вiдмiну вiд горбистих островiв - Буковця чи Лугового Чаплинець рiвний, мов величезна сковорода.
      Найкраще це видно в пору лiтньої спеки. Бо весною Чаплиний острiв вкривається молодою травою, селяни женуть сюди корiв i коней на випас; але що ближче липень, то дужче висихає земля, а зелень трапляється ще тiльки на берегах, у затiнку дерев i над водою. Середина Чаплинця стає неродючою пустелею, розжареною сонцем.
      Мандрiвник, який прибуде сюди саме в таку пору, опиниться в похмурiй, гнiтючiй мiсцевостi. Це величезний шмат землi, де марно шукати на пiску свiжого слiду людської ноги. Перед очима стелиться килим мохiв i сухого бадилля, що трiщить пiд ногами. Мохи рудi й сiрi, часом iржавi або червонуватi, тут i там виднiються великi латки жовтого пiску, облямованi сiрою, спаленою сонцем травою. Де-не-де на неродючому грунтi зажовтiє заяча капуста чи витягнеться вгору квiтка звiробою; якась низенька сосонка судорожно вчепилася за пiсок. Подекуди можна побачити великi килими крихкого, мов скло, вересу, який тут рано зацвiтає.
      Самiтний мандрiвник на Чаплинцi чує тiльки, як шарудить мох i трiщить пiд ногами верес; натрапляє на якiсь ледь помiтнi стежинки, що їх навеснi протоптали тварини, а може, й люди. Не чутно тут пташиних голосiв; птаство обминає неродючу, вигорiлу середину острова. Найчастiше сюди заглядає хiба що лисиця, полюючи на зайцiв-русакiв, якi необачно забiгли в це мiсце.
      I ось через цей острiв iшов Чорний Франек, а я крався вздовж похмурого тiнистого берега. Вiн iшов на схiд, перетинаючи острiв посерединi. Прямував до найнижчої частини Чаплинця, де берег острова пiдступив до материка, а вузька протока заросла високим очеретом, в якому гнiздилися чаплi.